Повстання. Глава 22. В терновому кущi

Під час маршу на Кисляківський курінь, який йде в голові війська повстанців зненацька напали переважаючі сили польської кінноти.
Під Іванком Гардовим і Петриком Сомиком одразу вбили коней. Хоча козаки попадали з них і забилися, але нічого не зламали і не пошкодили собі.
Отямившись, вони притьмом, так швидко, як тільки можуть, кинулись до найближчого соснового лісу, бо до нього ближче, ніж до козаків.
Там на узліссі вони зупинилися в нерішучості, не знаючи, на що зважитись. А ще їм треба час, щоб віддихатись.
– Я більше не можу, – зізнався Петрик. – Треба нам десь пересидіти, бо на конях нас швидко наздоженуть.
– Де ж ти тут сховаєшся? – озирнувся по боках Іванко. – Ліс невеликий і рідкий, проглядається наскрізь. Верхівки дерев такі, що все видко. Річки чи ставка, щоб пересидіти у воді з очеретинками в роті – немає.
Іванко думає про становище, в яке вони потрапили. Петрик також роздивляється все навколо. На роздуми часу обмаль, а рятунку, схоже, немає.
– Іванку, – благально сказав Петрик, який поклав усю надію на спасіння на старшого товариша, – ну вигадай щось, ти ж в нас мастак на такі речі!
– Що ж тут можна вигадати? – відповів Іванко, аж тут в нього блискавично сяйнула думка. – Хіба що заховатись всередині кущів терну? Он скільки їх тут!
– Хіба це можливо? Вони ж такі колючі, що не проліземо.
– Проліземо. Пішли за мною.
Коли вони підійшли до густих заростів терну, Іванко зняв з плечей торбу й вийняв з неї мотузку.
– Це для чого? – здивувався Петрик.
Він навіть голову підвів до гори, розраховуючи побачити гілку дерева, через яку Іванко хоче перекинути мотузку, щоб стрибнути всередину кущів. Але ніяких дерев поблизу немає.
– Слухай уважно, – промовив Іванко, – зараз накинемо мотузку на верхівку куща, стягнемо і зв’яжемо її. Думаю, після цього ми зможемо пролізти всередину, і вже звідти розв’яжемо мотузку.
Але кущі такі густі, і них гілки такі грубі, голки такі довгі, гострі, що в хлопців нічого не вийшло.
– Іванку, – пересохлими губами з тривогою сказав Петрик, ждучи найгіршого, – до нас скачуть ляхи! Треба нам якось прискоритися, а то загинемо ні за цапову душу.
– Не впадай у розпач. Май терпіння, – тільки й відповів хлопцю старший товариш, який і сам чудово розуміє, що гаятись їм не можна.
Іванко розрізав мотузку навпіл. Вони з Петриком зв’язали верхівки двох кущів, і тільки після цього змогли протиснутися в середину. Там вони розв’язали мотузки, і кущі розправились, надійно прикривши прохід, яким щойно пройшли козаки.
В середині виявилось велике заглиблення, рівчак, в якому і заховалися Іванко з Петриком. І як раз вчасно, бо до узлісся прискакали польські гусари.
– Де вони? – грубим голосом запитав один з них.
– Не видно, пане Валевський. Може, тут і не було нікого?
– Подивіться в кущах, – наказав той самий грубий голос.
Одразу троє гусарів списами почали розводити гілки терну, а ще один встав навколішки, намагаючись розгледіти, що знаходиться в гущавині при землі.
– Неможливо туди пролізти.
– На всяк випадок постріляйте в середину, – не приховуючи гніву і невдоволення, наказав Валевський.
В козаків від цих слів перехопило подих, і вони миттєво втислися в землю. Поляки зробили з десяток пострілів з мушкетів, але в козаків, які лежать на дні яру, не поцілили.
– Поїхали, подивимось за лісом. І де ті розбишаки й гультяї могли подітися?
Поляки скочили в сідла і поскакали через ліс на його протилежний бік. Іванко зрубав шаблею кілька гілок, які ростуть низько і заважають своїми колючками козакам.
– Пронесло, – радісно мовив Петрик, – ну ти, Іванку і голова! Ти знову знайшов спосіб врятувати нас!
– Рано радіти. Думаю, вилазити нам ще рано. Почекаємо тут.
– А довго чекати?
– Обережність нам не завадить. Можливо доведеться навіть тут заночувати, так надійніше. Пішки ми все одно далеко не втечемо. Нехай ляхи пошукають вітра в полі. А наш порятунок тепер тут.
– Тсс! – приклав Петрик пальця до губ.
До кущів підїхав інший польський загін. Жовніри також спробували зазирнути всередину, і в них так само нічого не вийшло. Ці солдати обстрілювати зарості терну не стали. Пересвідчившись, що в середину заростів терну не пролізти, вони не стали затримуватися і поїхали далі.
Коли вони від’їхали, поволі почало відступати й напруження, яке сковує свідомість кожного з хлопців. Іванко повторив:
– Думаю, краще нам залишатися тут до завтрашнього дня.
– Так, – погодився Петрик, – кращої криївки нам не знайти.
– А ти чого посміхаєшся?
– Згадав, як моя бабуня казала, що нечиста сила тікає від зеленого, тому бог створив дерева й траву! Щось таки в цьому є!
– До речі, ти як?
– Забився трохи при падінні, але терпіти можна. А ти?
– Так само. Петрику, давай подивимося, що в нас є.
Петрик дістав свою заплічну торбу.
– Одразу скажу, що в мене є дві баклаги з водою, солоне сало й сухарі, так що вогонь, щоб приготувати їжу, сьогодні можна й не розводити.
– Це чудово, – посміхнувся Іванко. – Відріж но мені сала прямо зараз, бо їсти хочеться, аж живіт до хребта пристав!
– І мені за пупа смокче!
Хлопці помолились і стали квапливо їсти, бо таки сильно зголодніли. Вони не помітили за їжею, як споночіло. Наївшись, хлопці вліглися спати. Вони насмикали сухої трави і намостили собі під голови.
– Тільки б вночі дощу не було, – мимоволі сказав Петрик, роздивляючись байдужі зорі в нічному небі.
– Думаєш, може бути дощ? – заклопотано спитав Іванко.
– А якщо і не буде, то спати на холодній землі теж не дуже добре. Будемо прокидатися від холоду, якось зігріватися.
– Тоді треба вийти з кущів, наламати гілок на підстилку. Ніби нічого не чути, дим від багать не відчувається. І вогню не видно. Пішли.
Не з першого разу, бо в темряві працювати важко, хлопці зв’язали верхівки кущів і зробили прохід. Потім наламали і натягали в рівчак гілок сосни, а поверх них – дубових, щоб не колотися об глицю.
Після цього розпустили мотузки, і знову закрили прохід всередину тернових кущів.
Наверх рівчака поклали два списи і обидва мушкети, накривши їх киреєю Іванка, бо вона більша за розміром, а самі вкрились свиткою Петрика.
– Ти чого вовтузишся? – запитав Іванко.
– Та чогось не можу заснути.
– Може, тобі колискову заспівати? – пожартував Іванко. – Ой спи, дитя, без сповиття!
Вони посміялись і заснули. Вночі сон козакам ніхто і ніщо не потурбувало, дощу теж не було, тож хлопці добре відпочили і набрались сил.
Козаки вмилися, поснідали салом із сухарями, попили води, але вилазити з кущів не квапилися, ніби щось говорило їм, що поспішати не варто. І дійсно, біля кущів стало проїжджати численне польське військо, це зрозуміло за їх мовою.
Хлопцям довелося чекати кілька годин, поки повз них пройшла вся колона.
– Хай йому грець! І багато ж їх, – подивувався Петрик. – Що робимо?
– Почекаємо ще. Погано тільки, що звідси нічого не видно. Ти чуєш?
– Що саме?
– Зозуля кує нам многая літа! Ну, що, помолимося і виліземо на світ божий?
– Коли чого треба, дери очі до неба, – відповів Петрик. Побачивши, що його жарт не сподобався Іванку, він пояснив: – Не сумнівайся, я маю бога в серці, як кожен козак.
– Та я й не сумніваюся. А дурні словеса, щоб ти знав, не йдуть на небеса.
Козаки знову зв’язали верхівки двох кущів і навшпиньки вилізли назовні. Іванко підняв голову і сторопів від несподіванки – перед ними стоїть Мирослав! Забувши про все на світі, Іванко кинувся до нього.
– А ти звідки тут?
– Вас шукаю, – широко посміхнувся Мирослав.
– Як знайшов? – дивується Іванко.
– Перед тим, як ми відступили, я бачив вас біля цих кущів. Тобто я точно знав, що ви не загинули в бою. Звідси і вирішив розпочати пошуки, але вони тут і скінчилися. Дуже вже голосно ви розмовляли.
– І зовсім не голосно, то в тебе слух такий, – не погодився Петрик. – Поляки на твоєму місці нічого б не почули!
Після його слів Іванко з Мирославом добродушно розсміялися.
– А з терном – це ви здорово вигадали! – визнав Мирослав.
Іванко почув, храп коней і озирнувся. Недалеко від кущів пасуться три осідланих, стриножених коня.
– Як же добре! – зрадів він. – Мирославе, то це ти так ризикував заради нас?
Мирослав мовчки кивнув головою на знак згоди. Козаки більше не стали гаяти час, сіли на коней і поскакали на схід до повстанського війська.
Ранком було сонячно, потім захмарилося і пішов дощ. Ляхи в таку погоду воліють сидіти в теплих наметах, пити гарячу горілку, а не їздити на пошуки повстанців, тому козаки спокійно добрались до своїх.
Дізнавшись про повернення Іванка й Петрика, мало не всі кислячани поспішили до них і засипали хлопців запитаннями, а ті радо відповідали, як їм вдалося вижити.
– Славна у вас видалася придибенція, – сміється Василь Голобля. – Вилежалися, виспалися досхочу! Навіть позаздрити можна! А ми тут тільки дарма хвилювалися за вас!
Тут до гурту підійшов Вітер і перебив Голоблю.
– Не пащекуй, Василю.
– Та жартую я, жартую! Ми всі раді, що все так закінчилося!
– Синку, а як ти до такого взагалі додумався? – запитав Вітер.
– Обставини змусили, батьку. В нас просто не було іншого виходу.
– Молодець, хлопче! – похвалив старий козак. – Щоб таке втнути, треба мати неабияку витримку і розсудливість!
Хлопці посміхаються, ніби повернулись із звичайної прогулянки, хоча вона їм замалим не коштувала життя. Тут Голобля знову нагадав про себе.
– Хлопці, йдемо, я вас нагодую. В нас сьогодні рибний день. Є ковбаса з риби і смажена тараня з медом. А ще є смажений лящ у борошні із хрусткою скоринкою, а є – в сметані, такий, що в роті тане! На любий смак!
– Одним словом, голодними не залишимось!
– Пане Василю, – посміхнувся, погладжуючи свої довгі, сиві вуса, сказав Вітер, – а козацького причастя до твоєї риби, часом, немає?
– Медовухи? Чом не має? Є! Ще й яка! Річної витримки! Ідемо, батьку, з нами!