Повстання. Глава 23. Польський обоз

Кисляківський курінь прибув додому в село Кисляк на постій. Гетьман Косинський дав можливість козакам, які дуже добре проявили себе в боях, відпочити, набратися сил, пораненим – підлікуватися, і всім побачити рідних, батьків, дружин, дітей.
Не дивлячись на відпочинок, Самійло не забуває, що триває війна, тому він організував вишкіл козаків, охорону села, а також щодня висилає в різні боки кінні роз’їзди на розвідку.
Один з таких роз’їздів на чолі з Мирославом Коберником прибув з важливою новиною.
– Пане отамане, – доповів схвильований Мирослав,  – на з’єднання з польськими військами йде великий обоз, в якому ми нарахували десять гармат.
– Конче треба нам ті гармати захопити або знищити, – одразу прийняв рішення Самійло. – Яка охорона обозу?
– Корогва гусарів, гармаші та озброєні слуги. Якщо атакувати їх в лоб, то сили не на нашу користь.
– Значить, треба нам щось вигадати. Необхідно подумати.
– А може все-таки нападемо на них? – запропонував Мирослав.
– Розумієш, не хочеться втрачати людей, а в нашому випадку без втрат – ніяк. Треба обійтись найменшими втратами з нашого боку. Знайди, будь ласка, Іванка, нехай прийде до мене.
– Добре, – вклонився Мирослав й одразу подався на пошуки Іванка.
Невдовзі той прийшов до батька.
– Сідай, сину, будемо думу думати, – заклопотано промовив Самійло. – Ти вже знаєш, в чому справа?
– Так, батьку, знаю. Мирослав розповів. Я вже дещо надумав.
Самійло задоволено посміхнувся і перезирнувся із старим козаком Вітром.
– Як це ти, батьку казав, з цього хлопця кошовий вийде?
– Таки так, – розсміявся Вітер. – Розповідай, хлопче.
– На шляху цього обозу буде декілька мостів. Можна підірвати міст, коли на ньому будуть гармати. Тільки пороху потрібно багато.
– А ось із порохом нічого не вийде. В нас його катма, і в фортеці Гайсина його майже немає. Поручик Яновський казав, що вони самі потерпають без пороху і чекають підвозу, але коли це буде – невідомо. Так що у фортеці нам з порохом допомогти не зможуть.
– Значить, треба взяти порох там, де він є, і в достатній кількості, – сказав Іванко.
– Це де? – здивувався Самійло.
– В поляків. В цьому самому обозі. Не можуть же вони везти гармати без запасу пороху та ядер?
– Не можуть, звісно. Але захопити порох, це те ж саме, що захопити гармати. Без бою не обійтися.
– Значить, треба обійтися. Ми той порох викрадемо. Потрібно тільки якось в табір ляхів потрапити так, щоб в них ніякої підозри не виникло.
– Спробуй, – усміхнувся в довгий, сивий вус Вітер.
– І спробую, – задумливо відповів Іванко. – Дайте час.
Думав Іванко не довго, і вже наступного ранку назустріч польському обозу з Кисляка виїхала невелика валка возів. Перевдягнені наймитами козаки везуть частування для обозу.
Наступного дня вони під’їхали до польського табору. Назустріч їм виїхав десяток гусарів.
– Гей! Стій! Хто такі?
– Ми слуги пана Яновського з Кисляка, – голосно відповів Ілько Дігтяр, знявши шапку.
– Знаю такого, – хитнув головою ротмістр, – він із залоги фортеці Гайсин. А що вам тут треба?
– Наш господар відправив нас з винами, горілкою і їжею для панства.
– О! Це дуже бардзо! – зраділи поляки. – Їдьте за нами!
Коли валка доїхала до табору, «слуги» пана Яновського почали розвантажувати запеченого тура, кількох баранів і свиней, качок і курей, ковбаси й шинку, січеники та крученики, душенину шляхетську, вергуни, а, головне, горілку й вина, які повстанці раніше захопили в Брацлавських шляхтичів.
– Стійте, – зупинив польський ротмістр «челядників» пана Яновського, які вже збираються в зворотну путь.
– Щось не так? – обернувся Малюта до шляхтича.
– Звідки нам знати, що ви не перевдягнені повстанці, і ваша їжа не отруйна? Спробуйте її, щоб ми це бачили.
– З превеликим задоволенням, пане, – усміхнувся Макар, – а пробувати тільки їжу чи випивку теж треба?
– Пробуйте і випивку.
Козаки налили по чарці різних міцних напоїв, випили і стали їсти всього потроху, що привезли для ляхів. Тим дуже швидко набридло дивитися, як слуги їдять і п’ють привезені для них гостинці, тому вони зупинили їх.
– Оце так пан Яновський, – радіють поляки, – навіть готувати не треба, все вже готове! А які пахощі!
– Ну що, панове, почнемо?
– А чого чекати? Всі до столу!
Польські вояки з задоволенням почали пити й їсти, а козаки, переконавшись, що до них ні в кого немає ніякої справи, вкрали дві діжки та десяток глечиків з порохом, завантажили їх на вози, прикрили соломою і неквапливо виїхали з табору.
Поляки доброзичливо машуть їх услід руками.
– Передайте від нас дяку пану Яновському!
– Нехай ще присилає нам таке частування! Га-га-га!
Козаки встигли замінувати ближчий до польського табору міст і стали чекати обоз, але його довго не було. П’яні шляхтичі ні в цей день, ні наступного дня нікуди не поїхали. Тільки третього дня після того, як вони все випили і з’їли з дарів графа Яновського, обоз нарешті вирушив в дорогу.
– Дочекались, – з билинкою в роті промовив, Мартин Паталаха, – їдуть.
– Тільки б гармати одночасно були на мосту, – хвилюючись, мовив Іванко.
Козакам повезло – всі десять гармат перебувають на мосту разом. А з ними ще кілька возів з порохом і ядрами. Петрик Сомик підпалив гніт міни на дальньому кінці моста, а сам попід берегом, ховаючись в очеретах, відплив подалі.
Іванко підпалив гніт на ближньому до козаків кінці мосту і під водою відплив до острівця в ріці і сховався за ним. Коли гримнули вибухи, і Петрик, й Іванко вже були в безпеці. Інші козаки засіли подалі, щоб поляки їх передчасно не помітили.
Заряд виявився занадто потужний, і дерев’яний міст рознесло на друзки. Від вогню підірвався порох в діжках. Міст було знищено, гармати потонули, а всі поляки, які знаходилися на мосту – десятки гармашів і їхні слуги загинули.
– Добре вийшло, – посміхнувся Свирид Ружинський.
– Це не те що знищити десять гармат в бою, – хитнув головою Мирослав. – Так що ми зберегли багато козацьких життів.
– Мирославе, – звернувся до нього Ілько Дігтяр, – що будемо робити з ляхами, які встигли перебратись на наш берег?
Перед гармашами через міст перебралися до півсотні гусарів і десяток возів з вантажем.
– Дійсно, – схаменувся Мирослав, – треба їх знищити!
Мирославу стало соромно, що він сам не подумав про ляхів. Іванку нагадувати про такі речі точно не довелося б. Поки поляки відходили від вибухів і смерті товаришів, у високому буйнотрав’ї до них підкралися піші козаки.
Спочатку вони почали стріляти по гусарам із луків, а коли ті зрозуміли, що на них напали, то і з самопалів і мушкетів. Гусари почали відстрілюватись, але було вже пізно. Всіх їх  до одного козаки перебили. Гусари з протилежного берега несамовито лаються, але нічого вдіяти не можуть.
Поки Іванко з Петриком повернулись, бій було закінчено. До шабельного бою діло не дійшло, бо козаки встигли перестріляти гусарів з відстані. Козаки ловлять коней вбитих гусарів і розбирають трофеї.
На возах виявились запаси провіанту – сушене м’ясо і риба, борошно, гречка, пшоно, сухарі, олія, спеції, сіль.
Зібравши зброю вбитих поляків, їхню форму, шоломи, козаки без поквапу повантажили все на вози і поїхали до Кисляка.
З протилежного берега річки поляки, які казяться від люті і безсилля, обсипають козаків прокльонами, але кислячани цим не вельми переймаються.
– Іванко, а, Іванко, – звернувся до хлопця Макар Малюта, – а здорово ти це вигадав! Їй, богу, здорово!
– І не кажи, – підтвердив Мартин Паталаха, – і гармати знищили, і ляхів побили, та ще й розжилися на коні, зброю і харчі!
Коли обоз добрався до Кисляка, Самійло дуже зрадів, що козаки повернулись звитяжцями та ще й всі живі та здорові.
– А одяг гусарів, їх корогви і прапор ви навіщо прихопили? – здивувався Василь Голобля, який також прийшов зустріти козаків.
– Знадобляться, – коротко відповів Іванко.
– Ну, якщо вже Іванко говорить, що знадобиться, значить, так і буде, – доброзичливо посміхнувся Голобля.
– Синку, як там воно все пройшло? – запитав Вітер.
– Ну, ґвалту було! – почав розповідати Дігтяр.
– Хай йому грець! – дослухавши розповідь, розсміявся Вітер. – Оце ви втнули!
Самійло обдивився запаси провізії, захопленої в поляків, і зрадів.
– Сала додати і зовсім добре буде! Молодці, хлопці!
Наступного дня Іванко повів півсотні козаків до того місця, де вони напередодні підірвали міст, аби спробувати підняти з річки гармати. Але там на них чекав неприємний сюрприз – на їх берег переправилися гусари, які обстріляли козаків. Так що дійти до річки козакам не вдалося і вони повернулись до Кисляка ні з чим.
Непомітно закінчився час відпочинку, і козаки збираються в путь. Невтішні жінки знову б’ються в розпачі, ллють сльози, заламують руки, проводжаючи своїх чоловіків і синів на війну.
Козаки вже збиралися вирушати, коли з фортеці прискакав гонець із звісткою, що з Уманського шляху йдуть татари.
– Ну що ж, – спохмурнів Самійло, – це все міняє. Не можемо ми залишити наші сім’ї напризволяще. Влаштуємо, пане-браття, ординцям таку зустріч, щоб надовго відбити їм бажання нападати на Кисляк.
Сказав це Самійло і зітхнув, бо розуміє, що любов до легкої наживи і людська жадоба й надалі гнатимуть ординців на українські землі. Старий козак Вітер помітив, що Іванко про щось задумався.
– Бачу, синку, ти вже щось зметикував?
– Таки так, батьку, – стримано усміхнувся хлопець.
– Ну, хвалися вже, що ти там надумав, – мовив Самійло.
Він вже давно навчився відноситись до ідей сина серйозно і з повагою.
– Дивіться, татари ще ні разу не намагались штурмувати Гайсин, я маю на увазі фортецю. Це означає, що ми можемо взяти в реєстровців їхні ожиги. Це значно підсилить нашу вогневу міць.
– Ну, всі ожиги вони нам навряд чи дадуть. Хоча, навіть якщо дадуть, в них ще залишиться досить гармат і гаківниць. А що, це думка! – схвалив батько. – Їдь, синку, до поручика Яновського, попроси ожиги.
Поручики Яновський і Ясінський зраділи, що запорожці залишаються, щоб дати бій татарам. Вони з задоволенням видали кислячанам ожиги і запас пороху. Різне дрібне залізяччя для набоїв, козаки взяли в місцевій кузні.
– Добре, синку, – похвалив Самійло, побачивши ожиги і порох. – Тепер давайте помаракуємо, де нам краще тих клятих бусурманів зустріти.
– Думаю, вони, як завжди, нападуть з лісу, – мовив Вітер.
– Значить, їм або треба дати дійти до околиць села, або перестріти десь в лісі. Знати б, скільки їх там є?
– Дозволь, батьку, я з Петриком з’їздимо, розвідаємо?
– Давай, синку. Тільки довго не баріться. Від вас багато чого залежить.
Іванко з Петриком осідлали коней і поскакали в ліс. Стриноживши коней, вони плазом полізли до табору кримчаків.
– Іванко, давай швидше, – нетерпеливиться Петрик.
– Спокою, козаче, якщо хочеш удачі.
Вони неквапливо обстежили ліс і виявили два татарські загони – один на 600, а другий – 500 аскерів. Іванко подумав і сказав:
– Петрику, скачи до Гранова. Нехай гайдуки розіб’ють той загін, що ближче до них, а я поспішу в Кисляк. Будемо готувати зустріч кримчакам.
Петрику теж хотілось бути із своїми односельцями, але він не став сперечатися і поскакав до Гранова. Іванко поспішив в Кисляк. Там він про все доповів батьку.
– Ну що, правильно зробив, – схвалив Самійло рішення сина. – Значить, до нас іде загін із 600 ординців? А нас триста.
– За нами несподіванка. Татари навряд чи очікують нападу з нашого боку. Треба тільки визначитись, де ми їх зустрінемо.
– До самого села їх підпускати не хочеться, – задумливо промовив Самійло, – напевне спалять кілька хат, налякають жінок і дітей. Треба їх перестріти десь подалі від Кисляка.
Тут на вулиці почувся якийсь шум, кінське іржання.
– Що це там таке? Сходи, синку, довідайся.
Виявилось, що в Кисляк увійшли реєстрові козаки із залоги Гайсина. Їх прислав на допомогу поручик Яновський. Разом запорожці і реєстрові козаки виступили з Кисляка назустріч ординцям.
Самійло знову вислав розвідку, щоб точно знати, якою стежиною будуть добиратись до Кисляка кримчаки. Уздовж цієї лісової стежки козаки влаштували засідку.
Коли довжелезна колона татарів дійшла до кінця засідки, козаки за сигналом почали стріляти по ординцям з ожиг, мушкетів і луків. Кримчаки спробували атакувати козаків, але ті обороняються стійко, не відступили ні на крок, тож татарам довелося відступати.
І коли частині їх вдалося вирватися з оточення, їх зустріли нові бійці. Це гайдуки з Гранова, погромивши перший загін, прибули на допомогу кислячанам. Вирватися живими вдалося тільки кільком десяткам ординців, на чолі з Ділявером Айдаровим.
– Ти бачив, синку? – запитав Самійло.
– Що саме, батьку?
– Мені здалося, що один з тих, хто втік – наш старий знайомий. Пам’ятаєш, як ми були в полоні в Криму?
Син насупив чоло, намагаючись пригадати.
– Ділявер Айдаров! – одразу здогадався Іванко і з сумом додав. – Шкода, дали йому втекти. Така можливість була сьогодні покінчити з ним.
– Не те слово, – зітхнув Самійло. – Чує моє серце – доки він живий, доти буде нападати на наше село.
До них під’їхав сотник Бандурка.
– А що, пане Самійле, поїхали, подякуємо гайдукам.
– Поїхали, пане Ладиславе, – охоче погодився Самійло. – Вони нам сьогодні дуже допомогли. 
Подякувавши гранівським гайдукам і поділивши з ними трофеї, козаки повернулись до Кисляка, а реєстровці до Гайсина. Зрозуміла річ, в цей день кислячани вже не стали вибиратись в дорогу, і залишились вдома ще на одну ніч.
– Як же добре, – сказав ввечері Іванко батьку, – що нам позичили ожиги, допомогли гайдуки і реєстровці!
– Милосердний бог завжди з тими, синку, хто в нього вірує.
Наступного дня Кисляківський курінь вирушив на з’єднання до війська повстанців гетьмана Косинського.