Повстання. Глава 24. Полонений

Мирослав з Іванком везуть до Брацлава листа від полковника Кремпського гетьману Косинському. Козаки їхали вздовж берега Південного Бугу, коли обидва водночас побачили, як в невеликий ліс попереду них в’їжджають кілька десятків людей, вдягнених в селянські сіряки, але добре озброєних.
– На вигляд ніби повстанці, – першим промовив Мирослав.
– На вид так, але щось мені якось тривожно на душі, – відповів Іванко.
Після цього хлопці задумались.
– Верхи до лісу їхати не варто, – почав міркувати в голос Іванко. – В них може бути сторожа на деревах. Залишати коней тут також не хочеться, бо їх можуть вкрасти. Ти, брате, побудь тут, а я пішки піду, вивідаю, що там таке.
– Підем вдвох, – запропонував Мирослав.
– Ні в якому разі. Ти забув про лист гетьману? Будь тут. Я сам сходжу.
Іванко залишив рушницю, сумку з кулями й порохом, списа і пішки подався до лісу, ховаючись за любою купиною чи кущем. Однак з цього боку пробратися до лісу не вийшло – Іванко побачив, як хитаються гілочки в кущах, це при тому, що вітру немає.
Козак принишк і почув тихі голоси. Довелось йому пробиратись до того узлісся, звідки невідомі в’їхали в ліс. Дійшовши, нарешті, до того місця, він побачив кілька десятків вбитих козаків. Всі вони, як один, вдягнені у вишневі жупани.
– Та це ж хлопці з особистої сотні гетьмана, – тихо промовив Мирослав, який наздогнав Іванка. – Не ображайся, братику, не зміг я відпустити тебе одного. А листа я приховав на березі під кущем калини. Ну що, пішли?
– Що тут робила півсотня особистої варти гетьмана? Пішли, Мирославе. Тільки обережно.
Запорожці тихо, непомітно увійшли в хащі. Йшли, часто зупиняючись. Нарешті почули голоси, лягли на землю і далі поплазували. На галявині вони побачили багато, не менше сотні розбійників. Більшість з них спить, деякі варять щось в казанах. Смачно пахне м’ясом.
Посередині галявини сидить прямо на землі зв’язаний сам гетьман Криштоф Косинський.
– Оце так. Добре, що ми побачили, як вони в’їхали в ліс, а то мчали б ми з тобою зараз до Брацлава, а гетьман в полоні!
Козаки підлізли ще ближче до галявини, на якій тримають гетьмана. Отаман розбійників, втрачаючи терпіння, вкотре питає:
– Хто ти є? Бачу, що неабиякий шляхтич. Як твоє прізвище?
– Навіщо воно вам? – сплюнув кров гетьман з розбитого рота.
– Щоб знати, скільки грошенят я можу отримати за тебе! Либонь, ти не голопуза шляхта, тож гроші у твоєї рідні є. То хто ти? Зізнавайся по-доброму, дурна твоя голова, поки в мене терпець не урвався.
– А ви самі хто будете? – запитав гетьман. – Хто гріх бере на душу?
– Ми повстанці Криштофа Косинського! – зухвало бреше ватаг головорізів. – Чув про такого?
– Обманюєте. Безбожна брехня. Ви просто грабіжники, розбійники.
Ватаг розбійників розсміявся, потім став напрочуд серйозним.
– Ти мене починаєш дратувати. Затям собі – я люблю, щоб мене розуміли з півслова. То хто ти?
При цьому ватаг немилосердно лихословить. Тут їх розмову перебив один з вартових. Він підбіг до отамана розбійників і промовив переляканим голосом.
– З боку Брацлава підходить колона козаків. Вони швидко наближаються. Якщо завернуть сюди, нас неодмінно помітять.
– Пішли, я сам подивлюсь.
Мирослав з Іванком перезирнулись. Іванко кивнув в бік коней. Вони зрозуміли один одного без слів. Часу на роздуми немає.
Тільки отаман розбійників зник в кущах, як Іванко з Мирославом з шаблями шалено накинулись на чотирьох вартових, які сторожать полоненого гетьмана, і зарубали їх.
Іванко розрізав мотузки, якими були зв’язані руки Косинського. Той розім’яв руки, потім насилу встав, погладив бороду.
– Дякую, хлопці. Куди ми тепер?
– На коні і на північ. Потім до наших військ, що підходять сюди.
Вони скочили на коней, але їм навперейми кинулись четверо сторожів. Козаки застрелили двох з них з пістолів, збили ще двох конями, і помчали навскач.
Почувши постріли, до лісу щодуху мчать козаки.
– Пане гетьмане! – кинулись до Косинського козаки в вишневих жупанах з особистої охорони гетьмана. – Ви живі? Слава Ісусу! Хто це вас так?
– На віки слава! Не повірите – розбійники.
– Як же так?
– А я ж попереджав вас, просив, щоб ви не виривалися в дорогу самі! – сказав вельми поважний сотник, який очолює охоронців гетьмана.
– В мене ж була охорона, – знизав плечима гетьман. – Хто міг передбачити, що на нас нападуть якісь головорізи? Дякувати козакам – визволили мене з прикрого становища. Ет, занапастив я хлопців.
– Ну, тепер ми будемо невідлучно при вас, – оголосив сотник.
І тут вони побачили вбиту полу сотню побратимів в таких же вишневих жупанах. Не чекаючи на відповідь гетьмана, козаки помчали в ліс. Вони впень вирубали, винищили всіх розбійників, не подумавши хоч одного з них взяти в полон і допитати.
– Хто ви? – суворо спитав сотник із свити гетьмана Мирослава й Іванка. – Як опинились тут?
Гетьман мовчить, хоча йому є що сказати на захист козаків.
– Ми запорожці Кисляківського куреня Мирослав Коберник й Іван Гардовий. Брали участь у взятті Бару. Нас послав з листом до пана гетьмана Криштоф Кремпський.
– То Бар вже взяли? – зрадів Косинський. – Ти Гардовий? А курінний отаман Кисляківського куреня Самійло Гардовий тобі, часом, не родич?
– Батько, – кивнув Іванко.
– Батько пишатиметься тобою, – кивнув гетьман, – це ж треба: вдвох піти проти сотні розбійників! Правду люди кажуть, справжній козак не боїться ні вогню, ні шаблі, ні третього болота!
– Лист сюди, – нетерпляче наказав сотник.
– Зараз. Він схований отам біля річки. Ми ж розраховували зустрітись з паном гетьманом за зовсім іншими обставинами. Там же наші коні, рушниці.
Разом з десятком козаків вони під’їхали до коней і Мирослав вказав, де він приховав лист від Кремпського. Сотник знайшов в умовленому місті під калиновим кущем лист і протягнув його гетьману. Той прочитав і сказав:
– Відпустіть їх. Це точно почерк Криштофа. Дякую, друзі, за допомогу і гарну новину. Ви нам всім зробили послугу неоціненну. Куди ви тепер?
Хлопці перезирнулись.
– Відверто кажучи, думали після Брацлава ненадовго завернути додому в Кисляк, а тепер і не знаємо.
– Ну то їдьте додому, сподіваюсь, ще побачимось. А ми поховаємо вбитих козаків і попрямуємо до Бару. Їдьте, я дозволяю. І Кремпському про це скажу.
Козаки тим часом винесли з лісу всіх вбитих і поклали їх на землі. Іванко обвів їх поглядом, потім ще раз і раптом голосно сказав:
– Отамана їхнього немає!
– І точно немає, – оглянувши вбитих, підтвердив Косинський.
– Як немає? – аж кинувся сотник. – Всі сюди! Обшукати все і відшукати його хоч і з під землі!
– А якщо не знайдемо? – запитав один із козаків.
– Тоді підпалимо цей ліс, щоб той башибузук згорів живцем, – жорстко відповів сотник.
Козаки обшукали ліс і таки знайшли отамана, який ховався в глибокій і широкій лисячій норі. Його скрутили, зв’язали, притягли і кинули до ніг гетьмана.
– То кажеш, ти повстанець Криштофа Косинського? – суворо запитав гетьман. – А я і є той самий Косинський!
Отаман розбійників тільки охнув від такої новини і втягнув від страху голову в плечі. Його враз охопило озлоблення, безсила лють, в очах – розпач і безнадія.
Гетьман довго мовчки свердлив ватага розбійників пронизливим поглядом, потім повернувся до козаків, повів бровою і сказав.
– Кінчайте його, хлопці, – з невластивою йому жорстокістю промовив гетьман. – Такі як він кидають тінь на нашу боротьбу, на всіх нас.
Від його тону голосу аж мороз по шкірі пройшов.
– А ви їдьте вже, поки я не передумав, – пожартував гетьман, звертаючись до Іванка й Мирослава. – Бувайте!
Козаки з охорони Косинського мовчки оточили ватажка розбійників. Погляди їх не віщують йому нічого доброго. На галявині встановилася неправдоподібна тиша.
– Ні! Я жити хочу! – заволав отаман розбійників і спробував розірвати мотузки, якими зв’язані його руки.
– Наші козаки теж жити хотіли, а ви їх всіх вбили, – жорстко відповів сотник у вишневому жупані і витягнув шаблю з піхов. – Ну, хлопці, досить марнувати дорогий час на цього покидька!
Мирослав з Іванком більше не стали затримуватись, скочили в сідла і, не озираючись, поскакали додому.
Поховавши всіх загиблих, і своїх і чужих, повстанці Косинського поспішили до Бару. На вимогу сотника гетьман їде в середині війська.
 Іванко сказав Мирославу:
– Знаєш, скільки разів проїжджав я цією дорогою, а звикнути не можу. Серце від радощів, що скоро побачу рідних, ніби вискакує з грудей!
– В мене також.
Під вечір козаки добралися до Кисляка. Оріяна, Марія зустріли хлопців не ховаючи сліз від радості. Жінки хрестяться і моляться на радощах безтямних.
– А як там наш батько? Живий? Здоровий?
– Все добре, мамо. Живий!
Рипнули двері, і в двір вискочили Роман і Руслан.
– Тату! Таточку! Дядько Іванко!
Після обіймів і гарячих поцілунків і Мирослав і Іванко подарували дітям вилитих з цукру левів, ведмедів, лисичок і зайців, кіз і ланей, знайдених в домах багатих шляхтичів в Барі. Діти дивуються небаченим солодощам.
– Ніби іграшки, – каже Руслан, – навіть їсти шкода!
Оріяна пригорнулась до чоловіка, розуміючи, що щастя їх коротко плинне і скоро Мирослав знову повернеться до війська повстанців, де на нього щодня будуть чекати нові небезпеки і випробування.

*  *  *
В січні 1593 року одразу після різдвяних свят значний повстанський загін з чотирьох тисяч чоловік на чолі з самим Косинським відправився на Волинь.
– Ти тільки подивись, пане Криштофе, – радіє Пилип Грицай, – до нас приєднуються інші повстанські загони, зусібіч стікаються селяни, міські бідняки і невдоволена своїм положенням дрібна шляхта!
– Так-то воно так, Пилипе, – мовив Косинський, – але поки що наше повстання в цілому має стихійний характер. Багато повстанських загонів діють незалежно від нашого головного війська.
– Не хотіли пан король та його уряд збільшити кількість реєстрових козаків і прирівняти привілеї козаків до шляхетського стану, то ми самі це виборемо із зброєю в руках, – додав Самійло.
16 січня 1593 року було дано дозвіл на збір «посполитого рушення», тобто шляхетського ополчення. Польський король і міські магнати мобілізували проти повстанців значні військові сили під командуванням київського воєводи Костянтина Острозького.
– Ну, тепер хлопів нарешті розіб’ють, – радіють шляхтичі. – Рівного нашому війську у всій Європі немає, де вже тим селюкам впоратися з ним!
Ці війська спішно розташувалися поблизу Костянтинова. Але в перших боях зі шляхетським військом повстанці на чолі з Косинським були успішними і отримали досить легкі перемоги.
– Про що думаєш, Пилипе? – питає Самійло Грицая, витираючи шаблю від крові після чергової вікторії.
– Просто згадав, як в минулому році ми багато разів нападали на маєтки шляхти, міста й містечка, оволоділи Трипіллям та Переяславом, захопили в київському замку гармати, порох і військове спорядження.
– Так, ті гармати й порох стали нам в пригоді.
– Та й спорядження також. Нам його дуже не вистачає, бо військо збільшується, але в основному за рахунок неозброєних селян.