Повстання. Глава 26. В чiм мати народила

Півсотня повстанців на чолі з Вітром здійснювала розвідницький виїзд. Загону надзвичайно не повезло з погодою, бо три дні йшли рясні дощі. Нарешті на четвертий день дощ скінчився, визирнуло сонечко і одразу стало напрочуд тепло, навіть жарко і душно.
– Думаю, можна відпочити, випрати одяг і викупатися в річці, – сказав Вітер. – Тим більше нікого і нічого підозрілого ми не виявили.
– Оце діло, – зрадів Голобля, – гарячого чогось приготуємо та поїмо, а то із-за дощу сухом’ятка вже приїлася.
Першими випрали одяг Іванко, Мирослав і Вітер. Вони розвішали одяг сушитися на мотузках, натягнутих між старими осиками. В одній з них Іванко побачив величезне дупло.
– Ого, тут при потребі і сховатись можна, – посміхнувся він.
Берег, на якому зупинились козаки, рівний і вкритий піском, а протилежний берег річки – високий на три чи чотири сажні і густо порослий верболозами. Під берегом, який нависає, як козирок над водою, є ніша, вимита течією. Зверху її точно не видно.
– Як думаєш, Мирославе, перепливу я від берега до берега під водою?
– Впевнений, що так, бо і я можу це зробити. А ти, як відомо, пливаєш краще всіх нас. Хіба що Петрик може з тобою в цьому позмагатися.
Іванко знову подивився на протилежний берег.
– Про що думаєш, синку? – запитав Іванка Вітер.
– Не подобається мені протилежний берег, батьку, – хитнув козак головою в бік того берега, – можна підкрастися до самого краю, а ми і не побачимо, і не почуємо. Бери нас голими руками.
– Що ж, ти правий. Лавріне! Переберись-но на той берег і повартуй, щоб ніяка зараза до нас не підібралася!
– Добре, – відізвався Чуб.
Він змотав одяг в клунок, почепив шаблю, колчан із стрілами і лук, і увійшов у воду. В цей час прийшли купатись ще десяток козаків.
– А одяг тобі для чого? – сміється з берега Василь Голобля.
– Щоб комарі не кусали, а їх тут до біса.
Лаврін з козаків самий невисокий, якщо не сказати низький, тому йому довелось пливти. При цьому він намочив свій одяг.
Голобля тим часом наносив багато дров і хмизу.
– Дядьку Василю, – сміється Мирослав, – навіщо вам стільки дров? Ми ж тут не на тиждень зупинились!
– Застелимо поверх хмизу попони і буде тепло й м’яко відпочивати. Земля від дощу ще волога й прохолодна.
Іванко збирався також пожартувати, як раптом перед його обличчям пролетіла стріла. Він з подивом подивився на протилежний берег і побачив, як стурбований Лаврін маше руками, як вітряк крилами і робить якісь незрозумілі жести.
Побачивши, що його знаки помітили, Лаврін хутко шубовснув у воду. Іванко підвів голову і побачив, як з верболозів вигулькнули жерла трьох гармат і дула десятка мушкетів.
– Мирославе! Батьку! Швидше до того берега! – вигукнув він і пірнув під воду.
– Під водою! – крикнув Мирослав.
Гримнули постріли з гармат, потім з мушкетів. Судячи з усього, їх там набагато більше тих десяти, які побачив Іванко.
Іванко відчув, що уперся руками в берег і виринув з води. Він знає, що від пострілів і вибухів поляки трошки оглухли, тож вряд чи почують сплеск води. Він виплив саме там, де збирався – в тому місці, де берег утворив своєрідну нішу. Але звідси не видко, що робиться зліва чи справа.
Зате видно той берег, на якому отаборились повстанці. Ядра все ще вибухають на тому березі. На мотузках горить випраний одяг. По річці пливуть тіла вбитих під час купання козаків. Хлопець аж зубами заскреготав від побаченої картини.
Повстанці тим часом хутко зібрали поранених, вбитих і відступили. Поляки припинили обстріл. На якийсь час настала тиша.
Іванко все чекав, що поляки переберуться на той берег, але вони цього так і не зробили. Хлопець просидів у воді до тих пір, поки не змерз. Він обережно підсунувся до краю ніші, в якій перебуває, поглянув наліво і побачив Мирослава, Лавріна і Вітра.
Оскільки Лаврін низенький, і вода йому тут вище голови, Мирослав з Вітром тримають його з обох боків, щоб він був над водою. Іванко подивився направо, але там нікого немає.
– Схоже, нас четверо, – прошепотів Вітер, – треба б розвідати, чи ще тут ляхи, чи вже поїхали? Лавріне, ану….
– Ні, батьку, – перебив його Іванко, – краще я.
Він обережно, тихенько, як кіт на полюванні, вибрався на високий берег і став озиратися. Виявилося, що це місце саме високе і звідси видно все навкруги.
– Вилазьте, браття, – голосно вигукнув Іванко, – нікого тут немає!
Козаки повернулись на свій берег. Лаврін замерз так, що зуб на зуб не попадає. Він підійшов до палаючої осики і став грітися.
– Однак, – зітхнув Вітер, – і попали ж ми в халепу. Такого зі мною ще не було – ні зброї, ні одягу, ні взуття.
Тут серед осик хтось кашлянув, й Іванко кинувся на звук. Там в дуплі старої осики він побачив Петрика Сомика.
– Петрику! – зрадів козак. – Вилазь-но на білий світ!
Товариші дуже зраділи, що Петрик живий, здоровий і з ними. Він вдягнений в зелені козацькі шаровари, але без сорочки.
– Хлопче, – соромливо запитав Вітер, – чи є в тебе ще щось з одягу?
– Тільки те, що на мені, – відповів Петрик, – хоча, коли я ховався в дупло, я прихопив чиїсь сакви і свою торбу.
– Давайте, подивимось, що в них є, – запропонував Вітер. – Лавріне, а де твій одяг? Він же був при тобі?
– Впустив з рук і його течією віднесло, – винувато кліпає Лаврін.
В саквах і торбі знайшлися: дві вишиванки, два рушники, нарізана як бинти тканина, ніж, все для розведення вогню, а також: жарене в рослинній олії пшоно, сіль, сухарі.
– Не густо, – знову зітхнув Вітер, – ні баклаги для води, ні казанка.
Він обернувся до Петрика і подивився так, ніби побачив в перший раз.
– Знімай-но, хлопче, шаровари.
– А це ж для чого? – здивувався Петрик.
– Не можемо ж ми ходити голяка? Доведеться розрізати твої шаровари і зробити з них пов’язки для всіх нас. Вишиванки поки ніхто вдягати не буде, бо вони білі й занадто примітні.
Петрику жах як не хочеться залишитись без шароварів, але й дозволити друзям ходити зовсім голими він не може. Тим часом Мирослав обдивився весь колишній табір.
– Нічого, – оголосив він. – Навіть дивно, але я зовсім нічого корисного не знайшов.
Тим часом Вітер розрізав козацькі шаровари Петрика і роздав усім по великому шматку. Всі обмоталися і обв’язали себе цією тканиною.
– Я їсти хочу, – оголосив Лаврін, який вже зігрівся. – От життя, і пшоно є, і сіль, і вогонь, а куліш не звариш, бо посуду немає.
– Там за пагорком є вбитий кінь, – повідомив Мирослав, – можна запекти м’ясо на вуглях. Що скажете, батьку?
– Я тільки за, але не тут. Занадто це відкрите місце. Треба нам перебиратися до лісу, – вказав рукою Вітер на ліс, що знаходиться на північ від табору.
З ним всі погодились і пішли в напрямку лісу. За невисоким пагорком Мирослав показав вбитого коня, і козаки відрізали обидві задні ноги. Одну поніс Вітер, а другу – Мирослав.
Тільки-но вони відійшли від табору сажнів на триста, як почули знайомий голос:
– Стривайте! Стійте! Мене почекайте!
Козаки обернулись і побачили Василя Голоблю. Хоча шаровари в нього червоні, але видно, що одна холоша залита кров’ю.
– Пане Василю! Ти поранений? – стурбовано запитав Вітер.
– Та є трохи, – скривився від болю Голобля.
– А ти як тут?
– Відстав від своїх. А ще я був впевнений, відчував, що ви живі, і що ви десь тут. Як бачите – не помилився.
Голобля вдягнений і взутий, навіть шапка-бирка є. А ще мушкет, порохівниця, торба з кулями, шабля, ніж, казанок, баклага, ложка, запасна вишиванка і рушник. Ще в нього є гречка, сіль, сухарі, борошно, тарань, лаврове листя.
– Казанок це добре, – зрадів Лаврін, – дійдемо до лісу, зваримо куліш з кониною.
Але тільки лиш козаки увійшли в ліс, як до місця їх колишнього табору під’їхали дві сотні поляків. Голобля, який йде останнім, почув кінське іржання, обернувся і побачив ляхів.
– Що його тепер робити? – скрушно запитав він у Вітра.
– Ой! – голосно скрикнув Мирослав, який наколов ногу на голку від акації.
Іванко нахилився і витягнув голку з ноги.
– Повезло, – сказав він, – колючка вся вийшла, не обломилася.
– Ось що, – заклопотано мовив Вітер, – ляхи скачуть сюди. Треба нам десь заховати м’ясо, а самим сховатись на деревах. Більше немає де.
М’ясо присипали у великій лисячій чи борсучій норі, а самі повлазили на дерева і заховались серед гілля. Засмаглих козаків тепер побачити напрочуд важко.
Поляки проїхали лісок, який виявився не такий вже й великий – десь дві тисячі сажнів на тисячу, вздовж і поперек, але козаків не помітили.
– Може ті лайдаки попливли по річці на плоту? – сказав один з ляхів.
– Можливо. На воді сліди не залишаються. Але тут їх точно немає. Їдемо звідси.
Вище всіх на дерево видерся Петрик, він і сповістив всіх, що ляхи від’їхали від лісу на достатню відстань. Козаки злізли на землю.
– Ну, що, – мовив Вітер, – треба нам оббілувати м’ясо, а із шкіри зшити сяке-таке взуття, щоб можна було ходити і за потреби – бігати.
Так і зробили. Виглядають козаки в пов’язкам із шматків шароварів і взутті із шматків необробленої кінської шкіри дико.
– Але це все ж краще, ніж ходити голими і босими, – підсумував Вітер.
Поки шили взуття, Голобля і Лаврін зварили куліш і запекли на вугіллі м’ясо. Всі з великим апетитом накинулись на їжу. Куліш довелося їсти паличками і сухарями. Але якби там не було, всі наїлися до сита.
Після обіду Мирослав виклав середину свого «капця» листками подорожника.
– Як на мене, – приклавши долоню до брів, промовив Голобля, – знову на дощ збирається. Треба збудувати хоч якийсь курінь. Тільки з мене помічник ніякий.
Іванко ще з дерева примітив кілька дерев, які повалив буревій. Одне з них лежить досить високо і до того ж має подвійний стовбур.
Козаки наносили жердин і почали їх ламати між двома стовбурами, бо ні сокири, ні пилки не мають. Вони склали з жердин стелю, бокову стіну. Потім вкрили їх дрібнішими гілками і шматками моху.
Петрик не полінувався і присипав все сухим листям. Тепер їх своєрідний курінь схожий на звичайний пагорб. Замість ліжка натягали соснових гілок, а зверху присипали їх товстим шаром листків лопуха та папороті.
– Сподіваюсь, ми більше ляхів тут не зустрінемо, – сказав Вітер. – Заночуємо тут, а завтра підемо шукати наших.
Перед тим, як лягти спати, Мирослав зробив перев’язку Василю Голоблі. Потім поміняв подорожник собі і теж ліг відпочивати.
На світанку Іванко прокинувся від кінського іржання. Як не старалися козаки, але в боковій стіні залишилися шпарини. Зараз через них пробивається вранішнє світло. До однієї з таких шпарин припав оком Іванко.
А там їдуть кілька десятків поляків. Один з них зупинив коня, озирнувся і наказав:
– Пане Радославе, подивись-но з цього пагорба, – він вказав рукою на курінь козаків, – може, що побачиш.
Іванко вмить уявив, як ноги коня зараз проваляться серед гілок задньої стіни куреню і йому одразу стало не по собі. Один з польських вершників смикнув повід, і кінь пішов до схованки козаків.
І раптом з протилежного боку галявини затріщали кущі, і на неї почало виходити велике стадо диких кабанів. Попереду іде величезний сікач. В довжину він досягає двох сажнів, і майже сажень у висоту.
Пан Радослав зупинив коня, а той шляхтич, який віддав йому наказ, промовив:
– А що, пане Жебровський, може, влаштуємо полювання?
І він почав знімати з плеча мушкет. Кабанів разом з підсвинками на галявину вийшло не менше, як півтори сотні.
– Пане Адамський, – розсудливо сказав Радослав Жебровський, – а як пан Потоцький дізнається? Це ж його мисливські угіддя?
– Та звідки? – скрикнув Адамський, але озирнувшись на десятки жовнірів, які чують їх розмову, погодився: – Прийняти вправо! Їдемо звідси!
 Іванко подивився на товаришів, виявилось, вони всі вже не сплять, і так само, як він, спостерігають за ляхами у шпаринки в стіні.
– Ніби пронесло, – прошепотів Петрик.
– Не кажи: «Гоп!», – сердито відповів Вітер. – Кабани – теж велика небезпека. Якщо вони нас почують – всі одразу на дерева! Зрозуміли?
І кабани їх почули. Одразу кілька з них рушили до схованки. Довелось козакам рятуватися на деревах. Василь Голобля мало не став жертвою старого сікача. Той мало не схопив Василя за ногу, але той в саму останню мить встиг підтягнути ноги до грудей, а потім вилізти вище.
– А щоб тобі, – лайнувся Голобля з дерева.
Незадоволені кабани перерили все на місці ночівлі козаків, добре що хлопці встигли прихопити із собою свої торби, в тому числі і копчене м’ясо. Сидіти на деревах їм довелось півдня, поки нарешті стадо не пішло далі.
– Кляті, – сплюнув Вітер. – Скільки часу із-за них згаяли!
– І не снідали ще, – жалібно сказав Лаврін, викликавши сміх в товаришів.
Коли козаки поїли, почали збиратися в путь. Хоча збиратися – голосно сказано. Розібравши зброю Голоблі й торби, козаки вирушили в дорогу. Для Голоблі Іванко вирізав зручний костур. Мирослав подумав, що йому самому костур також би не завадив, але робити його вже часу немає.
– Що, Василю? – перепитав Вітер, почувши, як той важко зітхає.
– Шкодую, що немає горілки. Я б випив, і легше було б переносити біль. Набагато легше.
– Це точно. Тільки де ж її взяти, якщо навіть в тебе немає?
– Отож-то й воно, що немає де, – знову зітхнув Голобля.
Скоро козаки вийшли із лісу, і тримаючись недалеко від узлісся пішли на схід. Під вечір вони почули мукання корів, мекання кіз, гавкіт собак, кукурікання півнів.
– Схоже, якесь село недалеко, – мовив Петрик. – Дозвольте, я розвідаю?
– Давай, синку, – хитнув головою Вітер. – Ми тебе чекатимемо тут. Тільки ти не висовуйся, спостерігай з віддаля.
Петрик повернувся через півтори години. Козаки з нетерпінням чекають його розповіді.
– Попереду дійсно село. Польських вояків я налічив більше сотні, а ще є їх оружні слуги. А ще на обох сторонах села, де проходить дорога, є дозори по десять вояків. В них при собі і коні є, і вогнепальна зброя.
– Тобто можна знищити один з дозорів, і в нас буде й одяг, і взуття, і зброя, і коні! – зрадів Вітер. – Що ж, так і зробимо. Треба тільки визначитись, який саме з дозорів нам вирізати буде легше. Іванко, ти слідкуй за ближнім дозором, а ти, Петрику, – за дальнім.
Опівночі повернувся Іванко і повідомив, що дозорці на ближньому посту п’ють і вже такі п’яні, що їх можна взяти голіруч.
– Ну, на голіруч я б не дуже розраховував, – розсудливо відповів Вітер, – тим більше, що із зброї в нас одна шабля і два ножі, а поляків, як не крути – десятеро. Будемо чекати, доки вони заснуть.
Іванко простягнув Голоблі пляшку оковитої.
– Тримайте ліки. В поляків поцупив, – посміхнувся він, – в них цього добра багато, вони й не помітили.
– Дякую, – зрадів Голобля, – бо, зізнаюсь, біль дуже вже дошкуляє.
– Пане Василю, – поросив Мирослав, – і мені дай трохи, бо і в мене нога болить чим далі, тим дужче.
Вони випили вдвох пляшку і їм стало легше. Повернувся Петрик і повідомив, що на дальньому дозорі вартові не сплять, не п’ють, а добросовісно несуть службу.
– Вирішено, – сказав Вітер, – нападемо на ту сторожу, що на ближньому краю села. Чекаємо, поки вони не поснуть.
– Може, нападемо на них під ранок, коли сон найміцніший? – запропонував Лаврін.
– Ні. Нам потрібен час, щоб від’їхати якомога далі. Іванку, іди, синку, слідкуй за ними. Повідомиш нам, коли можна буде нападати. А ми поки будемо чекати і відпочивати.
Іванко повернувся через дві години.
– Все, – повідомив він, – всі сплять. Я там в кущах приховав три їх шаблі і два ножі. А ще є списи.
Козаки тихенько підкралися до сплячих дозорців і закололи їх. Потім швидко перевдягнулися, взулись, забрали зброю, коней, сакви і відійшли подалі від села. Там сіли в сідла і помчали у східний бік. Ніч місячна, тож дорогу добре видно.
На ранок поляки помітили, що один дозор перебитий і одразу організували погоню. Земля волога від дощів, що йшли напередодні, тож сліди козаків добре видно. Ближче до опівдня Вітер помітив, що їх наздоганяють.
– Не думав я, що вони стануть гнатися за нами, – мовив він. – А ну, хлопці, наддай, бо наздоганяють кляті.
Поляків разом з челядниками майже дві сотні, а козаків шестеро, до того ж Голобля поранений і знесилений, а Мирослав від болі в проколотій нозі, яка вже загниває, також не в формі. Тож вступати у відкритий бій у втікачів сил явно недостатньо.
Невідомо, чим би це все закінчилось, якби за пагорбом козаки не зустріли колону повстанців, в авангарді якої іде Кисляківський курінь. Поляки побачили повстанців, одразу показали спини, повернули коней і вскач помчали назад.
Назустріч козакам, п’ятеро з яких вдягнені в польський одяг, поскакала сотня запорожців. Наблизившись, вони пізнали своїх.
Кислячани радо зустріли своїх товаришів – Вітра, Іванка Гардового, Мирослава Коберника, Василя Голоблю, Петрика Сомика і Лавріна Чуба.
– Чолом! – доноситься з усіх боків.
– Живемо, браття, – посміхнувся Голобля, втратив свідомість і впав з коня.
Але це не страшно, вони вже серед своїх, небезпека минула, і є кому надати пораненому медичну допомогу. Вітер голосно розсміявся.
– Нічого, нічого, – замахав він рукою, – просто я уявив, що було б, якби ми так і не розжились на одяг і взуття!
– Ану, розповідай, – вимагає Самійло, – що то за історія з одягом і взуттям?
– Розповім, але спочатку скажи, скільки хлопців з тої півсотні з якою я їздив в розвідку, загинуло?
– Багато, батьку, – одразу став серйозним Самійло, – 23 загинули і семеро поранених. З них двоє, мабуть, також помруть.
– Ніколи собі не пробачу, – зітхнув Вітер.
– Не карай себе, – журно промовив Самійло. – Бувають ситуації, коли і від отамана мало що залежить.
– Не кажи, Самійле. Он твій син подумав про те, щоб виставити вартового на протилежному березі річки, а я – ні. А повинен був. Якби раніше це зробив, то помітили б ляхів ще на підході, і хлопці були б живі. Я черговий раз переконався, що Іванко – хлопець великої кебети, так і знай!
– Батьку, – нагадав Самійло, – то що там за історія з вами приключилася з одягом і взуттям?
І хоча Вітер розповідав про все, що з ними трапилося без тіні посмішки, козаки час від часу голосно реготали, уявляючи те, через що пройшли їх товариші.