Повстання. Глава 27. Черевики

В Оріяни якось разом відірвалися підошви на обох повсякденних черевиках. Вона з сумом розглядає своє взуття.
– Прийдеться купувати нові, – сказала вона дітям, – але нічого не вдієш. Доведеться витратитися на нові черевики.
– На базарі? А візьмеш нас із собою? – загорілись очі в Романа. 
– Добре, дітки. Підемо разом.
– Обіцяєш? Мамо, а коли з’явилися базари? – несподівано запитав Руслан.
– Наскільки я знаю, у 1578 році колишній польський король Стефан Баторій надав місту Плоскирову привілей на проведення щорічних ярмарків на Новий Рік, на свята святого Віта та Різдво, а також щотижневих торгів щовівторка. Саме від того часу у місті з’явилась ярмаркова площа, на якій побудовані торгові ряди.
– То збирати ярмарки та базари можна лише за королівським дозволом? – здивувався Роман. – Мамо, а чому твої черевики такі негарні? Вони грубі, на товстій підошві, важкі. Хіба не можна шити легкі, гарні черевики з тонкої шкіри або тканини?
– В усіх жінок такі, – знизала плечима мати. – Не можна, щоб взуття в жінки було видно з-під спідниці. Мабуть, тому немає потреби робити жіноче взуття гарним.
– Ні, – не погодився Роман. – Якось я бачив чобітки пані Кароліни Яновської, коли вона виходила з карети, то вони в неї дуже гарні.
– Ну, синку, для знаті в нас шиють окреме взуття. Чим значніша людина – тим в неї вищий підбор. А більшість простих людей носять личаки. Це найпростіше взуття, сплетене з нарізаної стрічками внутрішньої частини кори дерева.
– А довго плести ці личаки? – зацікавився Руслан.
– Майстер за допомогою швайки і копила може за день сплести до десяти пар личаків. Плетуть їх переважно з лика – липової кори, звідси і назва – личаки. Плетуть його і носять не від хорошого життя.
– Тобто?
– Ну, посудіть самі – в холоди ноги в личаках мерзнуть, в дощ – промокають, та й нетривке воно. Є навіть таке поняття – «личакова миля», тобто шлях, який можна подолати в одній парі личаків.
– А! – щось згадав і зрадів Роман. – Я чув! Кажуть: «Від такого-то села до такого дві пари личаків буде!»
– Правильно, синку.
– А я б не сказав, що чоловічі чоботи чимось гарніші за жіночі, – подумавши, додав Руслан. – Навіть за назвами носаків чоловічих чобіт це одразу зрозуміло – «качиний ніс», «коров’яча морда», «ведмежа лапа», «цапова борода». Фі.
– Синку, повір, чоловіки порівняно з жінками ще розкошують!
– А ще тато якось нам казав, що чоботи однакові. Можна взувати чобіт то на ліву ногу, то на праву.
– Мамо, а чому так – ноги різні, а чоботи однакові? – зацікавився Роман.
Оріяні запитання сина здалося кумедним.
– Ну от виростеш, станеш шевцем, – усміхнулась мати, – і почнеш шити чоботи на різні ноги, щоб окремий чобіт був на ліву ногу і на праву ногу!
– Не стану, – набурмосився син, – я стану козаком!
– Мамо, – запитав Руслан, – але ж є шкіра. Чому тоді люди ходять в личаках? А влітку і взагалі майже всі – босоніж?
– Думаю, всі люди мріють про шкіряні чоботи, підшиті коров’ячою або волячою шкірою, але такі чоботи надзвичайно дорогі. Не всі можуть собі їх дозволити.
– О! – знову щось пригадав Роман. – Я бачив в свята і в дощові дні, як люди йдуть босими ногами по болоті, а чоботи несуть!
В ближній базарний день Оріяна з Романом та Русланом пішли в Гайсин.
– Скільки ж тут всього є, – з захватом сказав Руслан, роззираючись на всі боки.
Оріяна зупинилася біля возів, завалених чоботами, пошитими «черкаським», тобто українським покроєм і жіночими черевиками.
– Здоровенькі були! – радо привітав її старий, немічний, сивоголовий дід, який торгує взуттям. – Що вас цікавить?
– Щасти боже, – сумирно відповіла Оріяна, – мені потрібні черевики.
– Вибирай, дитино, – показав рукою продавець на віз, в якому горою навалені самі різні жіночі черевики.
Діти тихенько розсміялися. Роман нахилився до Руслана і прошепотів:
– Ти чув? Дядько назвав маму дитиною? От смішний!
Оріяна щось пригадала і запитала в продавця:
– Дітям моїм цікаво – чому взуття однакове, коли ноги різні? Невже досі ніхто не здогадався шити окреме взуття для лівої і для правої ноги?
– Звісно додумалися. Греки, наприклад, почали виготовляти таке взуття ще до народження Христа!
– Як цікаво, – здивувалася Оріяна.
– Ну, дитино, взуття це цілий світ! – посміхнувся дідок, якому приємна і цікава ця розмова. – Про нього можна говорити і говорити!
– А підбори також греки вигадали?
– Ні. Наскільки мені відомо, каблуки придумали в Єгипті. Там взуття на підборах почали носити хлібороби, бо так зручніше ходити по пухкій землі.
– То взуття завжди шили так, щоб було зручно його носити?
– Зовсім ні. Римляни, наприклад, вигадали шити взуття, яке б вказувало на положення його власника. Тому вони виготовляли окреме взуття для сенаторів, для воїнів, для вільних громадян, для слуг тощо.
– Дивина та й годі, – знизала плечима Оріяна.
Продавець добродушно розсміявся.
– Повір, доню, це ще не дивина! От французький король Філіп ІV свого часу видав закон, яким зобов’язав знать носити туфлі з загнутими до гори носаками. Довжина окремих черевиків знаті сягали більше двох ліктів!
– Як же можна ходити в такому взутті, і не набити гуль?
– Маєш слушність, доню, таки не можна. А для того, щоб менше спотикатися, сеньйори кріпили до кінчиків носаків срібні ковпачки, з допомогою яких пристібали носаки мотузкою до ніг.
Оріяна уявила собі цю картину і від душі розсміялася.
– Ти, мабуть, і не знаєш, що на високих підборах жінка здається стрункішою? Був час, в іспанок каблуки були висотою в фут, тобто в лікоть, а то і більше! Уявляєш?
– Не вірю! Як можна ходити на таких підборах?
– Дехто з дам могли пересуватися тільки з допомогою служниць або спираючись на тростину.
– Невже вони ніколи не падали?
– Падали. І не просто падали, а калічилися і на все життя залишалися кульгавими! Ось так!
– У нас біля села знайшли печери, в яких жили первісні люди. Цікаво, яке взуття носили вони?
– Обв’язували ступні шматками шкур. Ото й усе взуття. Доводилося мені його бачити. До речі, пізніше теж використовували щось подібне. Ти чула про сандалі? За підошву беруть шматок сандалового дерева, який прив’язують до ноги шкіряними ремінцями.
Оріяна взяла до рук пару черевиків з воза.
– Ніколи мені не подобалось наше взуття, а тепер після вашої розповіді стало подобатися! Я беру ці черевики. Скільки вони коштують?
– Заходь ще, – посміхнувся дідок, – я тобі ще щось розповім про історію взуття! Я багато чого знаю!
– Дякую! Вже якось іншим разом. До побачення!
Оріяна розрахувалася, одразу взула черевики і підійшла до синів.
– Мамо, а ти про що думаєш? – запитав Роман.
– Просто згадала, як ваш дядько Іван розповідав, що бусурмани перед тим, як увійти до їхніх церков, які вони називають мечеть, знімають взуття. Ну, ідемо далі.
Походивши по базару, діти трохи втомилися і зголодніли. Роман запитав:
– Мамо, а в тебе немає нічого поїсти?
– Є, – посміхнулась Оріяна. – Я зранку  приготувала вергуни. Зараз я вам дам їх, ви сидіть тут і їжте, а я піду, куплю вам по кварті квасу.
Вергуни – це просте печиво, яке виготовляється із прісного тіста на яйці й сироватці.
Тісто для вергунів розкачують у тонкий корж, ріжуть на прямокутники чи ромби, у яких роблять внутрішній надріз.
– Мамо, – запитав Руслан, – а ти вергуни смажила в олії чи пекла в печі?
     Оріяна виклала на чисту тканину гірку вергунів золотавого кольору.
– О! – зрадів Руслан. – Такі, як я люблю більше всього! Смажені!
– Смачного, діти, – лагідно посміхнулася мати. – Їжте на здоров’я, а я піду по квас. Я швидко!
Після того, як Оріяна з синочками пішки повернулись додому, вони пообідали, трохи відпочили. Потім жінка зайнялась хатніми справами, а діти пішли гратися на вулицю.
Нікого з приятелів та й взагалі анікого з дітей вони не побачили, тому пішли на річку Кислячку. Там дітей також немає, зате птахи кричать і співають на різні голоси.
– Слухай, Ромчику, – згадав Руслан, – мені казав Климко Варава, що в гніздах птахів зараз багато яєць. Давай і ми назбираємо, мамі віднесемо. Тільки човен потрібен, бо пташки більше гніздяться на тому березі. Та й очерету там більше.
– Давай, – охоче погодився Роман. – Пішли шукати човен!
Їм довелось пройти на схід від села пів версти поки вони знайшли човен з веслами. Діти зраділи і швидко перепливли на протилежний берег річки.
Там вони витягли човен на берег і почали збирати яйця диких качок, гусей, журавлів, лебедів, бо гнізда птахів тут зустрічаються на кожному кроці.
А яєць скрізь так багато, що діти увійшли в такенний азарт, що не вже несила була зупинитись, тож хлопчики наносили повен човен яєць. Потім ледве-ледве змогли зіштовхнути його у воду, самі з ногами вмостилися на сидіння, і погребли на свій берег.
– Значить так, – сказав Роман, коли вони перепливли Кислячку, – біжи до мами. Скажи, нехай дідусь запряже коняку і приїде сюди возом, а я буду стерегти яйця. І хай візьмуть корзини і кошики!
Роман присів в холодочку в затінку, який дають віти старої верби. Руслан не став сперечатися і побіг додому. Приїхали вони доволі швидко, Роман навіть їх появи ще не чекав.
– Ого! – сплеснула руками Оріяна і збентежено, з мукою в голосі промовила. – Це просто казна що! Навіщо ви стільки гнізд розорили? Хіба можна так?
– Та ні, мамо, ми з жодного гнізда всі яйця не забирали. Та є там тих яєць! Можемо ще раз сплавати і ще стільки ж привезти! А, може, і не раз! Їх там без ліку!
– Навіщо нам стільки?
– Їсти будемо! В тісто бити. Бабусі Марії дамо, сусідам.
Дід Лесь не може відвести очей від човна, бо стільки яєць він не бачив за все своє довге життя.
– Добре, – посміхнувся Лесь і пожартував, – не пропадати ж добру? Ви, хлопчики, молодці! Прямо годувальники наші!
– Але прошу вас – більше яйця не збирайте. Принаймні цього року, бо нам і цих яєць вистачить надовго, – звеліла Оріяна.
Пізно ввечері, коли Роман і Руслан, набігавшись, повернулися додому, вони першим ділом запитали:
– Матусю, а що в нас сьогодні на вечерю?
– Як це, що? – хитро примружилася і не без лукавства сказала Оріяна. – Звісно, яєшня! Скільки хочете! Їжте досхочу!
– А ми і не проти! – розсміявся Роман. – Мамо, а ти про що замислилась?
– Подумалось, от якби ваш тато і дядько Іван приїхали. Вони обидва полюбляють яйця і жарені, і варені.
– То приготуй нам, будь ласка, яєшню, – нетерпляче попросив Руслан, – бо ми вже зголодніли. Мені з трьох яєць.
– Біжіть до бабусі Євдокії, вона приготовить, бо мені ще треба дати лад в капуснику. Ну, ідіть до баби.
Оріяна мріє про приїзд коханого чоловіка і милого брата, але це марні сподівання – ніхто з козаків Кисляківського куреня поки приїхати додому не може, бо всі вони зараз воюють.