Повстання. Глава 28. Легка перемога

Повстанці швидко просуваються вглиб Речі Посполитої. За останній тиждень вони практично не зустріли ніякого збройного опору. Аж ось на восьмий день перед ними виріс укріплений польовий табір війська Острозького.
– Коли це вони встигли закріпитися? – з подивом розглядає ворожі укріплення гетьман Косинський. – Адже наші вивідачі були тут кілька днів тому, і тут нічого не було!
– Далебі ще не встигли, – уважно оглядаючи польські позиції, зауважив полковник Кремпський. – Вони ще тільки укріпляють табір.
І дійсно, вороги насипали високий земляний вал, перед ним вирили глибокий рів, а тепер швидко ставлять дубовий палісад. Гармат на валах ще не видно.
– Не встигають, – мотнув головою Пилип Грицай, – схоже, не чекали вони нас так зарані!
– Що робитимемо? – запитав Самійло Гардовий. – В лоб штурмувати – значить, понести великі втрати.
– Що пропонуєш? – запитав Косинський про щось зосереджено думаючи.
– Пропоную насипати перед однією із їх стін земляний вал вищий за їхній, і зверху з гармат розтрощити укріплення і пробити прохід в їх табір.
– Гарна думка, – схвалив гетьман, – так і зробимо. Частину людей негайно відправите в ліс готувати в’язанки хмизу, щоб засипати рів.
– Ондечки кілька скирт соломи, можна і з неї нав’язати в’язанки, – показав рукою Пилип Грицай.
– Солому легко підпалити, – задумливо відповів йому Кремпський. – Хоча можна кинути її на дно, а вже зверху – хмиз.
– Сподіваюсь, вони не приготували нам «вовчі ями?» – сказав Самійло.
– Це наша зброя. Вони до цього ще не дійшли, – зауважив Кремпський. – В усякому разі вони ще ніколи їх не використовували.
Козаки оточили табір Острозького з усіх боків, щоб ніхто не міг з нього вислизнути. Ті це одразу зрозуміли.
Козаки, які звикли до важких земляних робіт і селяни, що складають більшість повстанського війська, звично і швидко риють землю, насипають вал перед східною стіною польського табору. Ляхи, які є у війську Острозького, із свого валу спостерігають за їх роботою.
– Як ви гадаєте, пане Вацлаве, – питає один шляхтич іншого, – що ті кляті схизмати задумали?
– Поки не можу зрозуміти. Будувати проти нашого табору точно такий самий укріплений табір, це по-моєму, якось недоречно і не дуже розумно.
– Що ж почекаємо, подивимось.
Через два дні стало очевидно, що козаки збудували вал, вищий за весь табір поляків. Гетьман із козацької старшиною зверху роздивляються ворожий табір, який в них тепер, як на долоні.
– Ну що, панове, землі ляхам взяти нема де, хіба що понизити рівень валів з інших боків, що небезпечно для них. Наказую: гармашам піднімати гармати на вал і починати обстріл ворожого табору, – мовив Косинський.
Невдовзі козацькі гармати почали прицільно обстрілювати табір Острозького. Спочатку вони знищили ворожі гармати, потім майже весь дубовий палісад. Після цього почали обстрілювати сам табір.
Оскільки в ньому є коні й воли, то уламки ядер попадають і в них. Поранені тварини почали бігати по табору, змітаючи вояків з путі.
– Ну що, пане Вацлаве, тепер зрозуміло, що ті зарізяки задумали.
Косинський, який уважно стежить за обстрілом, промовив:
– Час. До штурму!
Довбиші почали щосили бити в литаври – козацькі барабани. Повстанці з в’язанками соломи і хмизу кинулись до рову і швидко насипали в ньому широкі проходи. За ними поспішають козаки з довгими драбинами, щоб здертися на вал.
Поляки спробували організувати оборону, але тут ядро влучило в польські запаси пороху. Від потужного вибуху разом загинули десятки жовнірів і десятки були поранені. До того ж почалася пожежа.
– Що ти там цікавого побачив? – запитав Мирослав Іванка, звернувши увагу на те, що той дивиться в небо.
– Орли сизокрилі в’ються в небесах. Чують близьку поживу.
Наполохані, обпечені, поранені тварини, стікаючи кров’ю, зчинили ще більший шарварок, топчучи своїх же вояків. Загальне замішання охопило всіх поляків і русинів в таборі Острозького. Вони шукають рятунку і ніде не можуть його знайти.
Козаки, які вже влізли на вал, зупинились на ньому і не поспішають вниз, щоб не потрапити під копита розлючених коней і биків. Вони з луків і рушниць відстрілюють ворогів в їх таборі.
– Не доведи боже, опинитися зараз в цьому таборі, – мовив Петрик.
Оскільки вирватися з табору в тварин можливості немає, вони продовжують несамовито метатися всередині. Вони біжать наосліп і ламають, трощать все, на що налітають.
Розгублені польські вояки вимушені стріляти по ним, щоб вберегтися. В їх таборі зчинилася дика веремія, панують розпач, багатоголосий стогін.
Ляхи здалися майже без бою. Від пережитого щойно страху якого на них нагнали поранені й обпечені тварини, вони ні живі, ні мертві. Доведені до відчаю, один за одним кидають вороги зброю на землю і піднімають руки до гори.
– Помилуйте, – благають вони, хапаючись за найменшу можливість врятуватися. – Милосердя просимо! 
З острахом поглядають вони на суворих повстанців, які наближаються до них. Декому з них здається, що переможці одразу почнуть їх вбивати.
– Ну що, – посміхнувся Косинський, – легка перемога! І саме так, як любить пан Самійло – практично без втрат з нашого боку!
– Шкода тільки, що порох зірвався, – зітхнув Кремпський, – він би нам не завадив. Польські гармати треба обдивитись, щоб вирішити, що з ними робити. Може хоч кілька цілих є?
– Пане Криштофе, займись гарматами особисто. Було би добре, щоб хоч кілька з них відремонтувати. Чим більше буде в нас гармат, тим краще.
– Буде зроблено! Пане гетьмане, а що робитимемо з полоненими?
– Поки використаємо в якості робочої сили для важких робіт, а потім обміняємо на наших людей.
Повстанці за допомогою полонених стали ховати вбитих ляхів, дорізати вбитих тварин, збирати зброю й інші трофеї.
Ввечері Василь Голобля покликав Самійла з Іванком та Мирославом на вечерю.
– Ідемо, повечеряєте, поки м’ясо не вистигло, – припрошує він.
– Свіжа конина? – усміхнувся Самійло. – Відверто кажучи, особисто мені, конина вже приїлася.
– Ні, воловина. Я розжився на цілого бугая! – похвалився Голобля.
– Ви розжились? – вигукнув ображено Петрик Сомик. – Ви тільки подивіться на нього! А я вже ніби і ні при чому? Хвалько ви, дядьку!
– Ми! Ми з Петриком розжилися! Вибач, хлопче. Я просто не так сказав, – знітився Голобля, бо йому стало нестерпно соромно від допущеної ним помилки.
Всі посміялися і поспішили на вечерю до позицій, які займає Кисляківський курінь. Там на них чекає розкішна вечеря з великих шматків запеченого м’яса із свіжими коржиками. Біля багаття господарює Лаврін Чуб.
На ослоні, на якому рубають дрова, сидить старий, але все ще кремезний, міцний і рухливий, козак Вітер.
– Хліб та сіль! – зустрів він дорогих гостей.
– М’ясо без кісточок, як ти любиш, – прошепотів Петрик Іванку, поставивши перед ним дерев’яну тацю з м’ясом, що ще димиться, бо таке гаряче.
– Дякую, друже, – вдоволено посміхнувся Іванко.
Тільки вдихаючи аромат печеного м’яса, козаки нарешті зрозуміли, наскільки вони зголодніли. Від пахощів їм аж паморочиться в голові, тож, не гаючи більше часу, вони почали їсти.
– Ох і смачно! Дякую тобі, Василю, – сказав Самійло, а в слід за ним  почали дякувати й інші козаки. – І тобі, Петрику, також!
– Так, це я вам, скажу, не тетеря на вечерю, – жартує Вітер.
Голобля раптом сказав, зображуючи збентеження:
– Пане отамане, ми, звісно, на війні, але під таку їжу гріх не випити бодай по одній чарчині, га? Що скажеш?
– Пане Василю, ти ніби думки мої читаєш, – широко посміхнувся Вітер, підкручуючи свої довжелезні вуса.
– А що в тебе є? – повернувся Самійло до Голоблі. – Є ж?
– Гаряча горілка.
– Вже й нагріти встиг? Ну, то наливай! І як ти тільки все встигаєш?
Голобля налив козакам гарячої горілки, і всі з задоволенням випили.
– Ох і скажена твоя горілка, дядьку Василь! – скривився Мирослав. – Лавріне, а ти з чого п’єш?
– З католицької чаші для причастя. Взяв в Брацлаві. А що, хіба не можна?
– Тобі можна, – розсміявся першим Голобля. – Їжте, браття, а то захмелієте!
– Це з однієї чарки? Цього замало! – усміхнувся в сиві вуса Вітер і додав з благанням, звертаючись до кухара. – Наливай ще!
– Батьку Вітер, – з докором посміхнувся Самійло, – підведеш ти нас під монастир!
– А підведу таки! Під домініканський!
– Щоб, значить, для всіх набрати католицьких чаш для причастя, аби горілку пити, – пожартував Лаврін і зареготав дужче за всіх.
Не вагаючись довго Голобля знову налив по повній. Тільки випили по другій, як Самійло сказав:
– Ну, то наливай, Василю, вже по третій, бо бог любить трійцю! Богу дякувати, що ми всі живі і здорові!
Після третьої Самійло почав збиратись.
– Ти що, вже поїв? – здивувався Голобля.
– Ніби так. Якщо захочу їсти, прийду. А поки піду, перевірю вартових, коней. Дізнаюсь, що з трофеїв нам дісталось. Дякую, пане Василю. Все, відпочивайте. Батьку Вітер, на вас покладаюсь.
– Все буде добре, – з посміхом пообіцяв Вітер, – навіть не сумнівайся. Ти ж мене знаєш!
– Ну, то гаразд. Іду. А ви, як повечеряєте, вкладайтеся спати.
Коли Самійло відійшов, Вітер запитав в Голоблі.
– А шо, в тебе більше вже нічого немає?
– Як немає? – аж кинувся той.
– Ну то наливай! – безжурно запропонував Вітер на радість козакам. – Повезло нам з тобою, Василю, що ти не скупий!
– Сто разів так, – підтвердив Мирослав.
– Атож! Скупий і свічки в церкві не поставить!
За приємними розмовами козаки навіть не одразу помітили, що упала ніч, і час лягати спати. Коли Самійло повернувся, а він довго й не барився, то з задоволенням побачив, що козаки тихо й мирно сплять.
На ранок їх збудили голосні вигуки Василя Голоблі.
– Годі спати! Сніданок стигне!
Виявилось, що невтомний Голобля став зарані і приготував тушковане м’ясо з овочами, а ще копчений окіст. Замість хліба, Лаврін знову спік коржиків. Іванко вмить прокинувся. Інші козаки також швидко посхоплювались на ноги.
Після того, як козаки поїли, Голобля розрізав окіст на шматки, завернув його в коржики, і роздав кожному в дорогу, щоб було чим підкріпитися прямо в сідлі.
Трохи відпочивши після сніданку, військо повстанців вирушило далі.