Повстання. Глава 30. Мiсто на скелi

Частина війська повстанців, до складу якого входять Кисляківський і Левушківський курені Запорозької Січі, на чолі з полковником Криштофом Кремпським відхилилась на північ. По дорозі вони проїхали через кілька сіл.
Кислячани з подивом роздивляються старі, навіть старезні селянські хати, бо ні в Кисляку, ні в Гайсині таких старих хат просто немає. Там всі хати нові. Та й взагалі такої бідності, як на Волині, кислячани ще не бачили.
Престрашні злигодні простого люду одразу кидаються у вічі. Здається, смуток ніколи не зникає з обличь місцевих людей.
– Це тобі не Поділля, – промовив Василь Голобля.
– І не кажи, – погодився Мартин Паталаха.
Несподівано військо натрапило на невеличке містечко, в якому знаходяться поляки.
Містечко повність збудоване на гранітних скелях, і всі будинки, паркани в ньому також кам’яні, а дахи – з глиняної черепиці.
– Ніколи не чув про це місто, – першим сказав Мирослав, озираючись.
Інші козаки теж з подивом розглядають його. На стінах фортеці також зібрались місцеві шляхтичі.
– Дивляться на нас голопузі, – з насмішкою промовив один із шляхтичів, – не розуміють, що тут їм пуп розв’яжеться, штурмувати нашу твердиню! Цей кремінець їм не по зубам!
Щось подібне говорять і козаки.
– Це тобі не земляні вали, – розсудливо промовив Самійло. – Тут доведеться попітніти. А є хто, хто бодай щось знає про це місто?
– Я знаю, – озвався Лаврін Чуб. – Мені доводилось тут бувати із своїм хазяїном. Рази три я в ньому точно був.
Іванко натягнув повіддя, піднявся в стременах й уважно обдивився околиці містечка.
– Скажи, Лаврін, а що то за яр нижче від річки, що оминає місто? – указав він нагайкою вниз від стін міста.
– А то старе русло річки.
– Як то, старе? – не зрозумів Макар Малюта.
– Місто побудоване на суцільній скелі, в ньому немає жодного колодязя. Всю воду для усіх потреб беруть з цієї річки. Щоб було легше і швидше, вирили нове русло і підвели воду майже до стін.
– Точно немає ні одного колодязя? – зацікавився Іванко.
– Раніше точно не було. Думаю, і зараз немає.
– Ну от і вихід, – посміхнувся Іванко, – відведемо річку в старе русло, і почекаємо, поки в ляхів закінчиться вода!
– Молодець, синку, – похвалив його старий козак Вітер.
Поляки мовчки вражено і з острахом спостерігають за тим, як козаки перекривають течію, відводячи воду від міста, і спрямовуючи її в старе русло.
На фортечній стіні зібралися найбагатші люди містечка – шляхтичі: Пінський, Бобровський, Галабурда, Замойський, Моравський, Отоцький, Рутьє, Фрізе, Яблоновський.
– Не думав, не гадав я, що розбійницьке військо може дійти аж до нас, – нарешті промовив ксьондз. – Ох, божа кара.
– То що, панове, може відіб’ємо тих лайдаків, які відводять воду від міста? – запропонував місцевий міський голова Бонковський.
– Як на мене, вони тільки цього і чекають. Он в них і гармати напоготові, і кіннота. Тільки людей задарма втратимо, – зітхнув Фрізе.
– Що ж його маємо робити? – розгубився міський голова.
– Якщо не буде підмоги, ми або помремо від спраги, або загинемо в бою, або треба здаватися на милість переможців, – сказав Отоцький.
– Це кому? Нашим вчорашнім холопам і наймитам? Цьому ворохобному плебсу? Забагато честі! Краще вже загинути в бою! – гаряче вигукнув Венцлав Замойський.
– Ну то, якщо це не пуста пиха, може, пан Венцлав очолить вилазку проти холопів? – вдавано суворо запитав Отоцький, але Замойський не сприйняв жарту.
– І очолю! Кожний шляхтич вартий тридцяти голопузих голодранців!
Поляки дійсно організували кінну вилазку. Чотириста вершників під сурми і барабани помчали в атаку через відкриту браму фортеці.
Але козаки були готові до такого повороту дій і зустріли польську кінноту влучними залпами з гармат і мушкетів. До фортеці не повернувся жодний вояк. Захисники зачинили ворота, але козаки і не поспішають штурмувати містечко.
Перелякана шляхта з жахом дивиться на знищений загін. Сумне видовище являє собою поле бою, яке чудово видно із стін фортеці.
– Разом з ляхами загинуло багато коней, – сказав Кремпський, – що ж, в усякому разі конини на вечерю маємо вдосталь. Про що думаєш, Самійле?
– Були б хати в місті дерев’яними, а дахи очеретяні, ми б їх підпалили, і ляхи бодай частину води витратили б на гасіння пожеж. Це б прискорило їх здачу.
– Нічого. Вони і так недовго протримаються. В нас час є. Тут їм і смик, тут їм і гак! От побачите!
Іванко роздивляється шаблю, яку він забрав в бою в польського шляхтича Венцлава Замойського. На сонці відіграє візерунчаста дамаська криця.
– О, синку, – промовив Вітер, – гарна в тебе шабля! А що колишній власник за неї отримав?
– Чотири дошки й землі трошки! – пожартував Іванко.
– Оце правильно, синку! А стару шаблю куди тепер подінеш?
– Буду вдома, повішаю на стіну, як це було в покійного Трохима Бойчука. Може, ще знадобиться?
– Хтозна? Береженого бог береже, а козака – шабля. Але твоя нова шабля – добра. Бережи її, синку.
Гарно оздоблену шаблю запорожці, як правило, носять при собі у святкові дні та у вільний від роботи час. За велику честь вважається мати шаблю, здобуту у ворога в бою. Козаки кажуть на неї «шабля-сестриця» або «ненька-рідненька».
Шляхтичі знову зібрались на фортечній стіні.
– То що, панове, вирішуємо? – знову запитав міський голова.
– Тримаємось, поки сил наших стане, а потім відкриємо ворота, а коли ці лайдаки увійдуть до фортеці, підірвемо пороховий погріб. Пороху в нас багато, тож багато хто з козаків загине. 
Під ранок Кремпського збудив один з його охоронців.
– Що трапилось? – не зрозумів той зі сну.
– Перебіжчик з містечка. Каже, що в нього термінова справа до вас.
– Гукай його. Послухаємо. І поклич старшого Гардового і Грицая.
Коли прийшли курінні отамани, ввели перебіжчика.
– Слухаю вас, – мовив Кремпський.
– Я міщанин Стецько Купріянов. Наша шляхта вирішила заманити вас у фортецю і підірвати пороховий погріб. Пороху там стільки, що напевне буде зруйноване все містечко.
– Чому ви прийшли до нас, адже ми з вами вороги?
– У мене в разі такого вибуху загинуть батьки, четверо дітей, дружина і я сам. Мене це не влаштовує.
Кремпський перезирнувся із отаманами.
– Що ви чекаєте від нас?
– Це буде ще не сьогодні і не завтра, бо вода в місті є. Тож я і ще кілька моїх спільників готові відчинити вам вночі ворота, щоб ви захопили місто, і не дали шляхті підірвати всіх.
Оскільки ватажки повстанців мовчать, перебіжчик знову заговорив.
– Я розумію, у вас є підстави мені не довіряти. Я готовий залишитись у вас в заручниках.
– А якщо ви провокатор, то занадто високу ціну ми заплатимо за одне ваше життя, – промовив Кремпський.
– А якщо я приведу всю свою родину і сім’ї інших товаришів?
– Тоді подумаємо.
Домовившись про наступну зустріч, перебіжчика відпустили і провели до стін міста де на нього чекають двоє товаришів з мотузкою. Перебіжчик обв’язався нею за пояс, і його підняли на стіну.
– Що ви про все це думаєте? – запитав Кремпський Самійла й Пилипа.
– Хочеться вірити, і зовсім не хочеться так ризикувати.
– Ти як завжди, – посміхнувся Кремпський.
– Хіба це погано? Наш обов’язок берегти наших вояків. В цьому Гардовий правий, і я з ним повністю згоден, – промовив Грицай.
– То що ти пропонуєш?
– Давайте зберемо всю старшину і разом подумаємо, як бути? Тільки вже вранці, нехай виспляться.
Після сніданку всі козацькі ватажки зібрались у наметі Кремпського. Там вони дізнались про пропозицію містян.
– Я проти, – першим висказався Пилип Грицай, – навіщо нам ризикувати? Через кілька днів в місті закінчиться вода, і ми візьмемо ляхів голими руками.
– А якщо не закінчиться?
– За криками худоби і птаства зрозуміло, що в них проблеми з водою вже почалися.
А ще можна обстріляти містечко з гармат. Якщо виникнуть пожежі, захисники міста вимушені будуть гасити їх водою, щоб не вигоріло все містечко. Одним словом, я проти! Пропоную почекати.
– І я згоден з Пилипом, – сказав Самійло, – заради чого нам ризикувати людьми? Щоб врятувати кілька сімей містян, які навіть не сказали, що вони підтримують наше повстання, а просто хочуть врятуватися? І житло своє зберегти.
– В разі захвату містечка ми отримаємо великі запасу пороху, – нагадав Кремпський. – Він нам потрібен і коштує дуже дорого. Дуже.
Довго сперечалася козацька старшина, поки не дійшли до спільної думки. Вночі до Кремпського знову привели перебіжчика Купріянова. В наметі знаходяться Гардовий і Грицай.
– Можу я дізнатися, що ви вирішили? – з нетерпінням запитав Стецько.
– Можете. Ви приведете до нас ваші сім’ї, а самі підірвете пороховий погріб фортеці. Думаю, ви зможете зробити все так, щоб ви встигли втекти з міста. Що скажете?
Купріянов розчаровано мимоволі відступив на крок назад.
– Думаю, все зрозуміло, – мовив Грицай.
Перебіжчик стрепенувся від цих слів і скрушно хитнув головою.
– Ви думаєте, я хочу завести вас в пастку? Ні, просто ваше рішення несподіване. Нас всього п’ятеро чоловіків, разом із старшими синами – десять. А погріб постійно охороняє півсотня жовнірів. Нам самим з ними ні за що не впоратися.
Повисла гнітюча тиша, яку ніхто не поспішає перервати. Нарешті Купріянов промовив:
– Якщо це єдиний спосіб врятувати наші родини, я згоден. Але я вас наперед попереджую – пороховий погріб ми не підірвемо.
– Пане Стецько, а як у вас з водою? – несподівано запитав Самійло.
– Суворо заборонено митися і прати, мити підлогу. Вже почали різати домашню худобу, бо поїти її нічим. А що?
Гардовий повернувся до Кремпського і сказав:
– Знаєте, а я йому чомусь вірю. Готовий особисто очолити десяток козаків, які допоможуть містянам захопити пороховий погріб.
– Ні, Самійле, про це геть і мови не може бути, – відмахнувся від цієї пропозиції Кремпський, – ти курінний отаман, а не десятник.
Грицай подумав і мовив:
– Ну, якщо вже Самійло готовий піти до чорта в пекло, то пропоную повернутись до першого варіанту. Нехай Стецько з товаришами відчинять нам ворота, а ми із своїми куренями увійдемо до містечка. А там вже, як бог дасть.
Купріянов радо пристав на цю пропозицію. Домовившись про час, він зник. Наступної ночі Кисляківський і Левушківський курені в повному складі підійшли впритул до воріт фортеці. Ще до того, як заспівали треті півні, Купріянов відчинив ворота.
Козаки побачили вбитих жовнірів, які валяються біля фортечної стіни. Малюта підійшов до них і перевірив, чи вони дійсно вбиті, чи тільки прикидаються мертвими.
– Веди, – коротко сказав Самійло Купріянову.
В першу чергу козаки перебили охорону порохового погребу, потім стали штурмувати казарми.
– Це ти, пане Алоїзе? – сполохано запитав сонний жовнір біля дверей казарми, який був, закуняв, і ще не до кінця второпав, що відбувається.
– Я! Я! – на польській мові відповів Іванко і зарубав охоронця.
– Що тут трапилось? – питає ще один збентежений охоронець, намагаючись розгледіти, що відбувається на території фортеці.
– Та ніхто нічого до пуття не знає, – відповів Іванко, підійшов впритул і зарубав цього вояка. Той впав, не встигнувши навіть викрикнути.
З глибини фортеці доноситься суперечка на польській мові, видно вартові не знають, що сталося, і що їм робити. До Іванка поспішили Вітер, Мирослав і Малюта.
Спочатку поляки намагалися чинити опір, але особового спротиву козаки ніде не зустріли, тож фортецю захопили на диво швидко. Самійло радіє, що не помилився в Купріянові.
Не відкладаючи справу надовго, козаки почали вивозити порох, ядра і озброєння з арсеналу. Із стін почали спускати на мотузках гармати.
Кремпський також не може нарадуватись несподіваній удачі. Вбитими повстанці не втратили жодного вояка.
– Завжди б так, – сміється Самійло.
Дочекавшись світанку, козаки почали обходити дома містян. В польських шляхтичів відібрали золото, срібло, гроші. Забрали все, що потрібно для війська: одяг, взуття, зброю, їжу, коні, сідла, підводи, намети, тканини і таке інше. 
– А фортецю таки можна підірвати, – сказав Грицай.
– Порох шкода, – відповів Кремпський. – Може, колись і пошкодуємо, що не підірвали цю фортецю, але зараз не до неї. Сьогодні розділимо трофеї, відсвяткуємо цю перемогу, а завтра вирушимо далі на захід.