Повстання. Глава 31. Четверта спроба

– Мамо, – сказала Оріяна свекрусі, – я сьогодні іду на оденки. Подивитесь за дітьми чи відвести їх до бабусі Марії?
– Звісно, побуду, доню. І спати їх вкладу. Йди, не сумнівайся, все в нас буде добре! Правда, дітки?
– Правда! – в один голос пообіцяли Роман і Руслан.
Віками в українських селах проводяться вечорниці, досвітки, попряхи, оденки (або оденьки). Вони завжди проходять пізньої осені, коли закінчуються польові роботи. На оденки по черзі збираються дівчата та молоді одружені жінки, як от Оріяна.
В такі дні жінки й дівчата вишивали, пряли, снували пряжу, дерли пір’я. Жінки працюють на себе або всі на користь когось, хто є в їх групі. Оденки водночас є своєрідною формою відпочинку. У перерві між роботою або після роботи влаштовуються спільні пригощання з танцями та іграми.
Цього року дівчата вишивають собі сорочки, блузки. Дехто потай, а хто й відкрито – сорочки своїм судженим. Та найчастіше все таки вишивають рушники.
Рушник супроводжує  кожного русина від народження і до самої смерті. На заручинах і на весіллі сватів перев’язують рушниками. Під час вінчання молоді стають на рушник, іншим пов’язують їм на руки. Рушником перев’язують і найстарішого, шанованого гостя.
На рушнику ріжуть коровай і на ньому розносять його скибки, щоб пригостити присутніх. Коли молоді підходять до воріт, там на них чекає ослінчик, на якому розстелений рушник із хлібом і сіллю.
Хата взагалі вся прикрашена рушниками, бо за кількістю і довершеністю вишивок, підготовлених до весілля, складають думку про працелюбність нареченої.
Рушник використовується при спорудженні хати і при входинах до неї. Закінчивши зводити стіни, на них кладуть букет квітів, який неодмінно обв’язують рушником. Прибрана хата і чистий рушник – ознака охайності та працьовитості кожної господині.
Оріяна збирається на оденки і всміхнулася якимось своїм думкам. Це помітив Лесь Коберник, її свекор і запитав:
– Що згадала, доню, таке, що посміхаєшся?
– Пригадала, як мама мене навчала, що хату треба тримати, як у віночку, а чистий рушник на кілечку. А відра тримати чисті й повні чистої води.
– Правильно тебе навчила Марія, – тепло всміхнувся свекор. – Сьогодні ви в кого збираєтесь?
– В Орисі Голоблі.
Оріяна вийшла з хати, прямуючи на оденки, по дорозі розмірковуючи про рушники. Рушниками перев’язують кумів, коли хрестять дітей. Серед русинів поширений звичай накривати хліб на столі рушником. Ним накривають діжу після випікання хліба, ставлячи її під іконою на покуті.
Коли син вирушає в далеку дорогу, мати дарує йому вишиваний рушник і перев’язує ним сина через плече, бо це сильний оберіг від лиха й знегод.
В народі існує давній звичай – вишиваний рушник переходить від матері до дочки і стає сімейною реліквією. Є такий рушник і в Оріяни. Вона з сумом подумала про те, що її синочки виростуть, і їй також доведеться виряджати їх в далекі дороги, де на них будуть чекати різні небезпеки.
Нарешті Оріяна прийшла до хати Орисі Голоблі, де її подружки сьогодні влаштували оденки. Подруги радо зустріли її.
– Чим це так добре пахне? – принюхалася Оріяна. – Чай з листя обліпихи? Так? Вгадала?
– Не зовсім. Хоча пахне дійсно обліпихою. Це мама розпарила і прикладала собі листя обліпихи на коліна. Але якщо хочете – заваримо чай саме з обліпихи.
Орися пригостила подруг запеченим коренем селери, пиріжками з горохом та ледачими голубцями. А ще солодкими пирогами з брусницею і чаєм. 
– Не знаю, як ви, – жартує Орися, – а я після того, як поїм брусницю, і сплю краще, і настрій покращується.
– А мені просто подобається її кислий смак, – каже Сметаниха. – Хоча мої батьки вважають, що взимку будеш менше хворіти, якщо часто вживати брусницю. Навіть листя можна заварювати, як чай, і він буде лікувати.
– Моя бабуся казала, що від брусниці менше болить серце, – пригадала Оріяна.
– А моя бабуня дуже полюбляла чорноплідну горобину і сильно її вихваляла, – сказала Орися. – Вона радила обов’язково вживати чорноплідну горобину вагітним.
– В мене вдома є сушені ягоди чорноплідної горобини, – повідомила Сметаниха, – наступного разу безпремінно принесу і пригощу вас нею. Кажуть, що сік її також дуже цілющий і смачний, але це вже треба чекати на новий врожай.
За роботою, цікавими розмовами та іграми час пролетів швидко, і непомітно прийшов час всім розходитися по домівках. Пізнього вечора жінки і дівчата почали розходитися.
– Оріяночко, – гукнула подругу Сметаниха, – пішли разом.
– Пішли, – погодилась Оріяна.
– Я тобі одразу дам чорноплідної горобини. Її в мене багато.
Оріяна подумала, що їй із Сметанихою не дуже по дорозі, а та, ніби прочитавши її думки, сама пояснила:
– Чогось мені якось неспокійно, тривожно на душі. Враження таке, ніби хтось дивиться на мене із темряви. Причому недобре так позирає.
– Ти просто в нас відома боягузка, – посміхнулась Оріяна. – Пішли вже.
Від хати подруги Оріяна не пройшла і половини путі, як її схопили сильні чоловічі руки, зв’язали, накинули на голову мішок і перекинули через коня.
– Це ми вдало сьогодні спрацювали, – радіє один з викрадачів. – Пан Тадеуш буде задоволений!
– Нарешті повезло! – додав другий. – Їдемо до маєтку Яновського, а то пан Тадеуш вже зачекався на нас!
– Що це? – схвильовано запитав третій.
В село з кількох напрямків в’їжджають сотні козаків. Це Кисляківський курінь славного Війська Запорізького в повному складі прибув на постій до рідного села. Тупіт копит сотень коней сповнив вулиці.
Для викрадачів Оріяни цей гуркіт здається нестерпно голосним. Вони з острахом озираються на всі боки, вирішуючи, як їм непомітно вибратися і не попасти до рук запорожців.
Мирослав зліз з коня і квапливо забіг до батьківської хати. За ним зайшов й Іванко, прив’язавши коней до конов’язі.
– Тату, мамо! Здрастуйте! А де Оріяна?
– На оденках у Голоблі. Скоро вже має бути, зачекай її тут, синку.
– Ні. Щось в мене на душі неспокійно. Піду їй на зустріч. Іванко, ти зі мною?
– Атож! – без роздумів озвався Іванко.
Чоловіки вибігли з хати і скочили на коней. Посередині вулиці вони побачили, як раптом сахнулися вбік, в густу темряву якісь вершники.
– Чого це вони шарахнулися? Козакам ховатися немає від кого.
Вони під’їхали до хати Голоблі. Мирослав осадив коня, і не злазячи з нього, постукав нагайкою у віконечко.
– Хто там? – сполохано запитала господиня.
– Не лякайтесь. Це Мирослав Коберник. Оріяна у вас?
– Та що ти! Всі давно розійшлися. Оріяна вже мала би дійти додому.
– Дякую, – Мирослав повернув коня. – Іванку, чує моє серце, треба нам шукати тих вершників, що з’їхали з вулиці.
Козаки вдарили коней і понеслись по вулиці в напрямку маєтку графа Яновського. На їх щастя невдовзі вони побачили тих самих викрадачів. Мирослав розгледів тіло людини, перекинуте через сідло і все зрозумів.
– Стій! – ще здалеку голосно крикнув він і вихопив шаблю з піхов.
Козаки кинулися навперейми викрадачам. Як вихор налетіли Мирослав з Іванком на викрадачів, і хоча їх всього двоє, а пахолків семеро, козаки порубали їх за якусь мить. Тіла зарубаних слуг одне за одним попадали під ноги коней.
Мирослав кинувся до коня, де прив’язана полонянка. Він розрізав шаблею цупкі мотузки, зняв мішок з голови. Це дійсно виявилась Оріяна.
– Люба моя, – обціловує обличчя коханої дружини козак.
– Хто то були, сестро? – запитав Іванко, витираючи шаблю об жупан вбитого челядника Острозького.
– Все буде добре, – почав утішати дружину Мирослав.
– Я чула, вони назвали свого господаря паном Тадеушом. Він чекає на них у графа Яновського.
– Невже знову той самий Острозький? Ніяк не хоче облишити наміру заволодіти тобою. Схоже, він не зупиниться ні перед чим або добитися бажаного. Значить, не жити йому на цьому світі.
– Безперечно.
Почувши прізвище Тадеуша Мирослав вкрай розлютився. Тут до них під’їхали Макар Малюта і Петрик Сомик.
– Дядьку Макар, будь ласка, проведіть Оріяну до моїх батьків. Дуже прошу. І ти, Петрик, також.
– А ви куди? – здивувався Малюта.
– Ми до пана Яновського. Треба нам терміново його гостя побачити. Ну то що, можна на вас розраховувати?
– Ображаєш, хлопче, – насупився Малюта. – Супроводимо і охоронятимемо до вашого повернення.
Залишивши Оріяну з Макаром і Петриком, Мирослав з Іванком помчали до маєтку Яновського. По дорозі до них приєднався ще десяток козаків, в тому числі старий козак Вітер. Спішившись, вони гуртом зайшли у двір маєтку.
Пан Яновський вийшов на ганок і з подивом розглядає козаків, бо вигляд в них незвично недобрий і войовничий. Від пильного погляду поручика не приховалося, що вони чимось дуже стривожені.
– Що трапилося? – запитав Яновський.
– Де ваші гості? – суворо запитав Мирослав, навіть не привітавшись.
– Щойно поїхали. До Тадеуша Острозького примчав пахолок, щось нашептів йому у вухо, і той одразу кинувся навтьоки. Видно було, що пан Тадеуш був сильно розчарований. А що?
– Слуги цього Тадеуша вже вдруге вкрали нашу Оріяну, – ледве стримуючись, мовив Іванко. – В який бік поїхав Острозький?
– Казав, що на Умань.
– З поганими людьми водитесь, пане, – хмуро і недобре промовив Мирослав.
– Не гарячкуй, козаче, – відмовив граф Яновський. – Це занадто! Візьми себе в руки. Я нічого не знав і нічим Острозькому не допомагав.
Після цього козаки не стали сперечатися, гаяти час, сіли в сідла, повернули коней і несамовито поскакали на схід. Вони побачили Острозького із слугами, коли ті майже доїхали до Кисляцького лісу, який тягнеться на десятки верст аж до повітового містечка Гранів.
Козаки встигли дати залп із самопалів, поціливши двох пахолків, але Тадеуш цілий і неушкоджений встиг доскакати до лісу.
– Хай йому грець, – сказав старий козак Вітер, – тепер ми їх навряд чи наздоженемо. Треба вертати, синки. Вони із-за дерев можуть нас перебити, так що і до лісу не доїдемо.
Мирослав палає ненавистю і бажанням негайної помсти, але розуміє, що старий козак правий. Кислячани повернулись назад у село. Мирослав з Іванком караються, що дали змогу Острозькому безкарно втекти.
– Не можу собі простити, що впустив того гада, – сердиться сам на себе Мирослав.
– Треба подумати, як нам відкараскатись від нього, щоб раз і назавжди, – похмуро мовив Іванко. – Це ж треба, втекло падло.
– Ну, нічого, я його і на тім світі знайду, – пообіцяв Мирослав. – Ти не уявляєш, з якою насолодою я розтрощу голову цьому клятому виродку.
Вдома на Мирослава вже чекають синочки, яких збудила бабуся Євдокія. Всі радісно кинулись обійматися. Мати приготувала частування і гостинно запросила всіх до столу.
Вже перед тим, як лягти спати, Мирослав сказав Оріяні.
– Вважаю, поки ми не покінчимо з тим клятим Острозьким, тобі не варто самій кудись ходити, тим більше, вечорами. Обійдуться твої подружки на оденках якийсь час без тебе. Впевнений це тимчасові незручності. Зрозумій, я не хочу тебе втратити.
– Добре, коханий, – погодилася Оріяна. – Обіцяю, я тепер буду обережнішою. Скажи, може мені носити, як це роблять козаки за халявою чобота ніж?
– І щоб ти сьогодні зробила, навіть якби він в тебе і був? Тебе ж схопило семеро здорових чоловіків!
– Сьогодні – нічого. А в іншій ситуації могла б розрізати пута і втекти. Або навіть вбити одного чи двох викрадачів.
– Ти жінка, кохана. Жінка має народжувати нове життя, а не забирати його. Краще сама нікуди не ходи і все. Їй богу, це буде краще. Ти, схоже, не уявляєш небезпеки, в якій опинилась.
– Тепер я розумію, – зітхнула Оріяна.
Мирославу стало тяжко на серці від думки, що він скоро поїде, а кохана дружина залишиться, і в разі небезпеки нікому буде захистити її. З гіркотою він подумав, що тільки й залишається, сподіватися на бога.
Тим часом один з пахолків Острозького з пошаною і явним острахом запитав:
– Пане Тадеуш, дозвольте спитати вас. Ми допіру втратили сімох вірних слуг. Та козачка варта цього?
– Дурні теревені. Звісно, варта! Я сказав, що вона буде моєю, тож мине час, і так і буде! І на цьому все, більше мої накази обговорювати не будемо.
Більше ніхто із слуг не наважувався задавати Острозькому бодай якісь запитання, тим більше, що князем опанували тваринний страх і злоба. Це при тому, що він надзвичай не любить, коли йому перечать.