Повстання. Глава 33. На болотах

Війська Косинського підходять до Луцька. Гетьман викликав до себе курінного отамана Кисляківського куреня Самійла Гардового.
– Ми зайшли далеко вглиб королівства. Невідомо, як тут до нас віднесеться місцеве населення, особливо литвини. Вивідачі доносять, що настрої тут непевні. Не хотілося б отримати несподівані флангові удари або напад зі спини.
– Розіслати розвідку? – одразу здогадався Самійло.
– Так. І чим швидше, тим краще. Справа ця така нагальна, що відкладати її назавтра не можна. Повністю покладаюсь на тебе, пане Самійле.
І розвідники вистежили таки один з великих польських загонів, що поспішає до Луцька. Косинський одразу вирішив напасти на цей загін на марші і розбити його, не дати з’єднатися з основними силами ворога.
В авангарді його війська йде Кисляківський курінь. Як і раніше, не дивлячись на втрати, це один з загонів, який має коней на всіх вояків.
Кислячани їдуть вздовж якогось озера, береги якого щільно обросли високим очеретом. Іванко Гардовий знічев’я роздивляється на всі боки. Невдовзі озеро перейшло на болото. Посеред цього болота височіють з десяток острівців, на яких ростуть осики.
Нарешті болото скінчилося, і козаки в’їхали в старий сосновий ліс. Він виявився невеликим, і скоро кислячани під’їхали до узлісся.
Аж тут на них чекав напрочуд неприємний і несподіваний сюрприз. Тільки-но козаки виїхали з лісу, як по ним почала стріляти польська артилерія.
Оскільки курінний отаман знаходиться приблизно посередині свого куреня, він ще не доїхав до узлісся, тож немає кому дати команду – чи скакати в атаку, чи відступати. Іванко вирішив скакати до батька за наказом, що робити, коли поряд розірвалося ядро.
Уламком ядра Іванка поранило. Уламок ядра пройшов йому через лівий бік навиліт. Козак зойкнув від болю, коли наступним вибухом вбило його коня. На повному скаку Іванко перелетів через голову коня і боляче вдарився об стовбур сосни.
Він втратив свідомість і непорушно лежить на землі. Поряд нього проскакав Лаврін Чуб. Козаки отримали наказ відступати, і відходять вглиб лісу, забираючи поранених. Від наступного вибуху неподалік від Іванка добряче струсонуло землю, і він прийшов до тями.
Він застогнав і сів на землі. Рана одразу далася взнаки. Іванко скрикнув від болю, дістав із торби, яку носить на спині, шмат тканини, відрізав полосу, приклав до обох ран мох і прив’язав його. Після цього оглядівся. Козаки вже відступили, а поляки ще не підійшли.
Козак побачив, що його мушкет переломився посередині. Вірний лук, який служив йому багато років, також. Іванко підняв самопал вбитого козака і одразу зрозумів, що калібр в нього менший, ніж був у його мушкета.
Спираючись на самопал, як на костур, Іванко підвівся на ноги. Він пішов швидко, наскільки може, до болота. Він одразу зрозумів, що потрапив в безвихідь, що пішого його швидко доженуть, але козак не втратив самовладання. Його спасіння – болото.
По дорозі до нього він підняв лук, стріли до нього, бо свої він розгубив при падінні, і взяв в одного з убитих земляків його торбу з речами.
– Вибач, братику, – вклонився Іванко, – але тобі вона вже не потрібна, а мені, може, життя врятує.
Знайшовши спис, він викинув самопал, бо куль чи кулелійки такого розміру в нього немає. Використовуючи спис, як жердину, Іванко зайшов в болото. Він не спішить, намацуючи тверді місця. Нарешті він дійшов до першого з острівців, але він такий маленький, що хлопець вирішив іти далі, вглиб болота.
І коли він, нарешті, дійшов до досить великого острівця, на якому росте з десяток осик, на обох берегах болота з’явились кінні поляки. Козак у знемозі ліг на землю, і тепер його не видно за густими, високими, сухими очеретами.
Іванко і не зрозумів, чи він заснув від втоми і втрати крові, чи втратив свідомість. Тим часом набігли темні, дощові хмари і пішов холодний дощ. Але Іванко цього не відчуває. Тільки коли одяг повністю промокнув, він прийшов до тями.
Хлопець прислухався. Не дивлячись на досить сильний, холодний дощ, ляхи нікуди не ділися. Вони їздять по берегам болота й озера, полюючи на піших козаків, які ховаються в кущах і лозах, бо відстали від війська, залишились без коней, а дехто з них ще й поранений.
Козаки б’ються до останнього, тому в полон майже ніхто не попав, вони гинуть на місці. Страшний тривожний крик струсонув береги озера.
– Ну, що там? – кричить якийсь шляхтич з північного берегу болота.
– Ніби всіх перебили, – відповіли йому з південного берегу. – Пане Глінський, може запалимо очерет?
– Ні в якому разі! Від них загориться сосновий ліс, а це мій ліс!
– Ну то повертаймось до наших!
Іванко, було, розслабився, але тут один з жовнірів вигукнув:
– Пане, Єжі, а якщо хтось з повстанців ховається в болоті?
– А ти знаєш ці болота? Не хочеться згинути в них. Якщо хочеш – шукай тих лайдаків в цьому гнилому болоті, а ми повертаємось.
Поляки всі разом поскакали на захід, і Іванко, нарешті, зміг підвестись на ноги. Він зняв з плеч обидві торби, потім зняв свитку, викрутив її і повісив на гілку дерева сушитися. Хлопець обдивився острів.
Він розуміє, що тут йому доведеться провести не менше тижня, поки рани затягнуться, а він набереться сил, достатніх для того, щоб вирушити на пошуки повстанців.
В цей самий час, перевіривши козаків свого куреня, Самійло Гардовий зрозумів, що немає Іванка. Його кинуло в піт від однієї тільки думки про те, що, можливо, він втратив сина назавжди.
– Товариші, хто бачив Іванка останній? – голосно запитав він.
– Здається, я, – озираючись, відповів Лаврін Чуб.
– Розповідай! – вимагає Самійло.
– Кінь мій злякався і поніс, і я не зміг його зупинити.
– Ти про Іванка розповідай! – розсердився Вітер і стусонув своїм кулачищем Лавріна в бік так, що той охнув.
До них приєдналися Мирослав Коберник, Петрик Сомик, Василь Голобля і Макар Малюта. Вони уважно слухають розмову.
– Я й кажу, – знітився Лаврін, бо оповідач з нього ніякий, – коня його вбили. Сам Іванко точно поранений в лівий бік. Ще бачив, що мушкет його і лук зламані, а сам він лежав і не ворушився.
– Де це було? Я поїду його шукати, – важко промовив Самійло.
Мирослав про себе подумав, що ще не бачив цього сильного, вольового козака таким збентеженим і розгубленим.
– Ні, батьку, – вперто сказав Мирослав, – тобі не можна, ти – отаман. Поїду я.
– І я, – тут же озвався Петрик.
– Поїдемо ми. Лавріне, то де саме ти бачив Іванка?
– Це дуже небезпечно, – замість відповіді відказав Лаврін.
– Ми повинні піти на ризик. То де ти його бачив?
Дізнавшись про місце, де Лаврін бачив Іванка, Мирослав з Петриком, не гаючись вирушили на пошуки друга.
Вони здійснили одинадцять спроб пробитися на дальній берег болота, але всі рази ляхи зустрічали їх пострілами з вогнепальної зброї.
В кінці кінців козаки вимушені були повернутись ні з чим. Ховаючи очі, Мирослав винуватим голосом доповів Самійлу про всі їх марні спроби. Йому було якось ніяково, ніби він в чомусь винен.
– Що ж, – тамуючи душевний біль, відповів Самійло, – ніхто краще б не впорався. Дякую вам, синки. Будемо вдивитися правді в очі – уціліти в таких умовах практично неможливо.
Більше про Іванка батько не згадував. Поховавши вбитих, повстанське військо пішло далі на Луцьк.
Кожний вечір, звільнившись від денних справ, Самійло згадує сина і з жахом думає про те, як він повідомить Марію про його загибель.
Іванко розв’язав обидві торби і висипав все, що в них є. Він залишився задоволений тим, що там знайшлося. А там є запас їжі, а саме: сухарі, сіль, пшоно, солоне сало, три великі цибулини. Є кресало, кремінь, губка і гніт. Є мотузка, досить великий шмат небіленої тканини. Є запасна сорочка і рушник. Є дві баклаги з водою і невеликий мідний казанок.
Ще є порохівниця з порохом з рогу степового тура. Є кулі й кулелійка, хоча зараз це абсолютно непотрібні речі. Із зброї є шабля і лук із стрілами, ніж, а ще спис і точильний камінь, щоб гострити шаблю.
– Запас біди не чинить, – неголосно сказав козак.
Іванко попив води, викрутив від води штани і сорочку, а потім зайнявся будівництвом куреню. Спочатку він зрубав вісім жердин і прив’язав чотири з них до чотирьох осик знизу, над землею, а ще чотири – на висоті грудей.
Після цього він пішов рубати шаблею сухий очерет, який в’яже у в’язанки на кшталт снопків, тільки дуже довгих. Іванко розплів мотузку, але цього виявилось недостатньо, тому він ножем розрізав на смуги сорочку, яка просякнута кров’ю.
Ними він почав прив’язувати очеретяні сніпки до жердин. Скоро вийшли стіна, а потім він зайнявся дахом. Обрізати очерет він не став, щоб він здалеку не відрізнявся від звичайних заростів.
Козак відпочив, нарубав очерету для постілі, але в’язати його у в’язанки сил вже не було. Зібравшись з духом, напружуючи рештки сил, Іванко просто накидав на землю в курені товстий шар очерету, заніс до нього всі свої речі, ліг і міцно заснув.
Вночі його била пропасниця, зате холодно йому не було. Проспав козак більше доби. Прокинувся він вже під вечір. Весь одяг на ньому висох.
Йому дуже хотілося пити. Він випив всю воду, що в нього була, а потім пішов до озера, щоб набрати чистої води. Там він напився досхочу, набрав обидві баклаги, вмився і пішов назад. Жар ще не минув, і холодна вода приємно холодить йому босі ноги.
На цей похід хлопець витратив всі сили, тому в курені він знову попив води, ліг і заснув. Проспав всю ніч, і прокинувся вранці. Відчув, що йому легше, і що дуже хочеться їсти. Козак розмочив сухаря і з’їв його із шматочком сала. Йому стало ще краще, і він зробив перев’язку. Йому повезло, рани чисті і вже почали затягуватися.
Він присів під деревом, притиснувшись спиною до стовбура, і трохи відпочив. Потім почув крик диких качок, і вирішив вполювати їх собі на обід. Йому вдалося підстрелити трьох качок і одну дику курку. Задоволений Іванко обпатрав їх, вимив і розпалив багаття.
Він вирішив запекти великі шматки м’яса на вугіллі, але забув про те, що осика не дає золи, а згоряє на попіл. Інших дерев поряд немає, а йти на берег Іванко не наважився. Тож довелось йому пекти м’ясо на відкритому вогні. М’ясо трохи підгоріло, але їсти можна.
Козак вирішив, що завтра на обід він зварить куліш з салом і пташиним м’ясом. З цими думками він заснув. Йому снився Кисляк, мати, сестра Оріяна й небожата – Роман і Руслан.
Прокинувся Іванко сповнений сил і в гарному гуморі. Жар пройшов. Козак пішов вмиватися і побачив у воді досить великого ляща. Хлопець схопив його і викинув на берег. Потім почистив і випатрав його, розвів невелике багаття з сухих дров, щоб не було диму.
Рибу нанизав на дві палички і увіткнув їх в землю. Через якийсь час перевернув рибу до вогню іншим боком. Коли лящ спікся, хлопець з апетитом поїв. Після сніданку зробив перев’язку і зайнявся куренем. Він нав’язав нових снопків і зробив дах і стіни щільнішими. Потім ще наніс очерету для постілі.
Задоволений зробленою роботою Іванко вже збирався відпочити, коли побачив, що насувається чорна, грозова хмара. Він швидко наломив сухих гілок на дрова і позносив їх до куреню, щоб був запас сухих дров. Тільки-но він закінчив, як пішов дощ – лапатий, рясний, який скоро переріс у зливу.
– Вчасно, – буркнув Іванко і заховався в курені.
Дощ йшов більше доби, тому в Іванка була можливість відпочити і набратися сил. Коли він пішов по чисту питну воду, побачив, що вода принесла соснову гілку, збиту пострілами з дерева. Іванко прихопив її, щоб заварювати цілющий відвар з глиці.
Він спробував полювати, але ні птиці, ні риби біля свого острівця навіть не побачив, а виходити на берег не ризикнув. На обід зварив куліш з м’ясом птиці, і затівк його салом.
Молодий, сильний організм бере своє, рана загоюється, і сили потрохи повертаються до хлопця. Він почав помалу кожного дня робити різні фізичні вправи. Потім почав гострити шаблю і ножа. Нагостривши їх, він вперше за тиждень поголився. Піну для гоління збив з мильних корінців перекотиполя, за якими спеціально сходив на сухий берег.
Ще кілька днів і він зовсім очуняє і зможе вирушити на пошуки війська, чому хлопець дуже радий.
Нарешті цей день настав. Тепер – вольному воля! Іванко певен, що йому доведеться довго блукати в пошуках війська, але зустрів він повстанців в перший же день. Біля якогось села він побачив, як якийсь чолов’яга купає коня. Іванко підкрався ближче, щоб роздивитись того чоловіка. Яке ж було його здивування, коли це виявився Лаврін Чуб!
– Лавріне! – зрадів Іванко і кинувся до земляка.
– Іванко! Не може бути! Ото наші всі зрадіють!
Лаврін відвів Іванка до хати, де зупинилися на постій Самійло, Мирослав і Петрик. Вони, не вірячи очам, кинулись до Іванка.
– Живий! – не може нарадуватися Самійло.
– Так. А ви що, мене вже поховали? – усміхнувся Іванко.
Відповісти Самійло не встиг, бо в хату буквально увірвалися Вітер і Василь Голобля.
– Де він? – вигукнув Вітер і згріб хлопця у свої ведмежі обійми. – Як же я радий, що ти повернувся! Показуй рану, синку!
Іванко крекчучи витягнув з шароварів сорочку і показав обидві рани, бо уламок ядра прошив йому бік наскрізь.
– Ого. Як ти себе почуваєш? – стурбовано запитав Вітер. – Тільки чесно.
– Вже добре, батьку. Ми – кислячани, хлопці живучі!
– Сідай і розповідай, де ти весь цей час був? І нагодуйте хлопця!
– Не треба, – відмахнувся Іванко, – я не голодний.
– Як це? Розповідай про все!
Іванко розповів товаришам все від початку і до зустрічі з Лавріном, а ті слухали його і не перебивали. Вітер і Самійло тільки вряди-годи перекидалися поглядом один з одним. Після розповіді Іванка, Мирослав розповів про спроби знайти його.
– То ви так ризикували, щоб знайти мене? Дякую, браття!
– Та то що, от у тебе було випробування! Дякувати богу, що все вже залишилось позаду, а ти з нами живий і здоровий!
Самійло подивився на сина і сказав:
– Не можу простити собі, що не помітив тоді, що ти відстав, та ще й поранений.
– Все нормально, батьку. Я хотів бути достойним тебе. Та й не можеш ти вслідкувати за кожним козаком куреня. Ми всі дорослі люди.
– Добре, що добром закінчується, – скупо усміхнувся батько.
Насправді він не може нарадуватися тим, що син повернувся живим, тільки виказати цього він не може.