Повстання. Глава 34. Та мний вбивця

До Перекопського каймаканства несподівано завітав кримський хан Іслям ІІ Ґерай. Він одразу викликав до себе мурзу Ділявера Айдарова. Побачивши хана, мурза здивувався. Він добре знає, що кримське суспільство наразі розколото.
Частина беїв чекає на повернення прихильників Мехмеда ІІ Ґерая, оскільки вони незадоволені засиллям Ширінів, на яких спирається новий хан.
Ак-Керманські ногайці, ті взагалі проявили непокірність великому хану, всупереч його забороні нападають на підвладну султанові Молдавію, що значно ускладнює відносини Ісляма II з Османською імперією.
1584 року Саадат Ґерай, старший син убитого Мехмеда II Ґерая, здійснив великий похід на Кримське ханство. Тоді на чолі 15-тисячного ногайського війська Саадат Ґерай вступив до Криму і захопив ханську столицю Бахчисарай, де вступив на ханський престол.
Іслям II Ґерай і калга Алп Ґерай втекли до Кафи. Іслям II Ґерай звернувся за допомогою до Стамбулу, звідки султан Мурад ІІІ надіслав в Кафу велике військо. У битві в долині річки Індол Алп Ґерай на чолі османського війська розгромив Саадата II Ґерая, який змушений був тікати з Криму в ногайські кочовища.
Після того Іслям II Ґерай щороку чекає нового удару з боку вигнанців. У 1585 році Алп Ґерай відбив нове вторгнення Саадата Ґерая.
Цією внутрішньою боротьбою скористалися запорозькі козаки на чолі з гетьманом Яном Оришевським і Михайлом Ружинським, які пограбували ногайські улуси, завдали татарам поразки у битві на Кальміусі, захопивши 40 000 коней здобичі.
Спроба татарського війська на чолі з ханом наздогнати козаків зазнала невдачі – запорожці завдали поразки війську Ісляма II Ґерая в битві на переправі через Дніпро біля острова Таволжанін.
Айдаров вирішив, що хан об’їжджає свої володіння з метою перевірити прихильність, відданість місцевих мурз йому особисто, але він помилився. 
– Був я в Стамбулі і розмовляв з нашим сонцесяйним падишахом, – почав великий кримський хан, закотивши очі догори, – надією й утіхою правовірних. Він все ще чекає від перекопського мурзи виконання даної ще твоїм батьком обіцянки. Розумієш, про що я говорю?
– Так. Про знищення Яна Оришевського.
Кримський хан задоволено кивнув головою.
– Нашому султану відомо, що твоїм потурнакам майже вдався замах на Оришевського у фортеці містечка Гайсин, але майже не рахується.
– Я зрозумів, – низько вклонився мурза.
– Ну то й добре. То я розраховую на тебе, мурза?
– Так, звичайно, – знову вклонився Ділявер.
– То що, пригостиш хана обідом?
– Звичайно! Матиму за щастя! Зараз все буде готово!
Мурза ляснув в долоні, і до нього підбіг слуга.
– Негайно накрити на стіл! – розпорядився Айдаров.
Кримський хан пообідав і поїхав далі у своїх державних справах, а Ділявер Айдаров сів на м’який міндер у своєму кабінеті і надовго задумався. 
Через годину він викликав до себе вірного потурнака, якого всі називають Швайка. Це напрочуд неприємний і слизький чоловічок середнього віку та середньої статури.
– Мир вам. Кликали, господарю? – з’явився нарешті у дверях кабінету мурзи Швайка.
– І тобі мир. Так. Слухай мене уважно. Я дуже задоволений тобою, тому довіряю тобі надзвичайно важливу справу. Навіть дві. Якщо виконаєш – я тебе озолочу.
Швайка напружився і весь перетворився на слух.
– Ти ж напевне чув про низового козака Самійла Гардового? Того самого, що вбив мого старшого брата і батька?
– Так, чув. Всі про це знають, шановний мурза.
– Доручаю тобі знайти його і вбити. За можливості також знищити його сина Івана, дочку Оріяну і дружину Марію. Вони живуть біля містечка Гайсин в селі Кисляк.
Швайка мовчки кивнув на знак того, що розуміє.
– Вже після цього знайдеш і вб’єш колишнього гетьмана реєстрових козаків Яна Оришевського. Гайсин то його вотчина, тож він там хоча й досить нечасто, але буває.
– Зрозуміло. Ви вже придумали, як мені до них підібратися?
– Так. В Ляхистані зараз іде війна між русинами і їх же шляхтою на чолі з князем Острозьким. Ти можеш видати себе за селянина і приєднатися до війська повстанців.
– Може, краще видати себе за козака? Вступити в курінь, в якому козакує Самійло Гардовий? Я ж теж колишній козак, це мені знайомо.
– Ні в якому разі. Тим більше, Самійло зараз не рядовий козак, а курінний отаман Кисляківського куреня. Тож він всіх своїх козаків дуже добре знає. До цього куреня тобі просто так не вступити. Тому чим менше ти привертатимеш до себе уваги – тим краще.
– Буде зроблено, повелителю.
– Повернешся – можеш вимагати все, що захочеш. І ще як тобі зручно – виконувати завдання самому чи взяти когось з потурнаків?
Швайка на мить замислився, потім рішуче відповів:
– Ні, господарю. Мені буде зручніше самому. Не буду залежати від інших, від ймовірних помилок. Ризик є навіть в тому, що хтось випадково почує нашу розмову про замах на козака чи колишнього гетьмана. Я впораюся сам.
– Добре. Хай буде так. Вибирай якого хочеш коня, зброю, харчі. Як будеш готовий в дорогу – зайдеш за грішми.
Швайка збирався недовго і вже через дві години зайшов до мурзи вже пострижений і поголений.
– Пам’ятай, виконати завдання треба якомога швидше, бо на війні можна і загинути. А я про це навіть не знатиму.
– Постараюся все зробити якомога швидше.
– Дуже сподіваюсь, що в тебе все вийде.
– Аллах великий, – молитовно склав руки Швайка.
– Тримай, – простягнув мурза вбивці капшук, туго набитий грішми, – нехай Аллах береже тебе і добрий кінь не спіткнеться на довгій дорозі.
Швайка вклонився і спиною позадкував до дверей. Коли він вийшов, з-за штори вийшов сотник Батал Рахманов.
– Що скажеш, Батале? Тільки відверто.
– Ви знаєте, мурза, а я йому вірю. Він багато разів доводив, що він негідник і мерзотник, яких пошукати. А ви йому стільки пообіцяли! Він вірить, що ви виконаєте свою обіцянку, і постарається зробити все якомога краще і швидше.
– А якщо він розповість про те, для чого його послали до гяурів?
– В нього руки по лікоть в крові козаків і бранців. Ні, не стане він ризикувати. Він постарається вбити всіх Гардових і Оришевського. От побачите, або я зовсім не розбираюся в людях. І в нелюдах також, – усміхнувся сотник.
– Що ж, значить, я не помилився у виборі виконавця, – посміхнувся мурза, – будемо чекати на добрі вісті.
Через місяць у війську Косинського з’явився новий повстанець, який назвався Наумом Турським, селянином з Волині. Він постійно знаходиться поблизу табору Кисляківського куреня. На нього одразу звернув увагу Василь Голобля.
– Про що задумався, Василю? – запитав його Самійло під час вечері.
– Та не дає мені спокою один новий повстанець.
– А що з ним не так? – зацікавився Гардовий.
– Все в ньому не так. Видає себе за селянина, а в самого руки зовсім не робочі. Селяни приходять до нас, озброєні вилами, косами, сокирами, ціпками, а в нього і шабля є, і рушниця, і пістоль, а ще лук із стрілами та спис. І всім цим він вправно користується.
– Дійсно це якось незвично. Ми вже тут у війську вчимо селян користуватися зброєю, а він вже сам все вміє?
– І вдягнений по-козацькі, пострижений, поголений, як ми. А ще горілки зовсім не п’є, ніби бусурман який.
– То може він і є поганець? Потурнак, га?
– Не здивуюся, якщо це так. Розпитує багато, але не в одного, а так: одне запитає в одного, друге – в другого, третє – в третього. Про тебе питав. А ще скільки верст звідси до Гайсина.
– Про мене, що питав?
– Просив, щоб тебе показали. Каже, багато чув про тебе, про твої подвиги, хотів би побачити тебе на власні очі.
– Навіть так? А гетьмана Косинського побачити не хоче? Або полковників Кремпського чи Полоуса?
– Ні. Тільки про тебе питав. А ще в нього багато грошей водиться. Дуже дивний селянин, з якого боку не подивись.
Самійло перестав їсти і задумався.
– Думаю, треба за ним придивитися. Але не тобі, Василю, бо ти йому вже на очі потрапляв. Мирославе, Іванку, ви чули? Завтра Василь покаже вам того «селянина», а ви за ним поспостерігаєте. Звіддаля і обережно.
– Добре, батьку, – пообіцяли син і зять.
Але життя, як це часто буває, та ще й на війні, внесло свої зміни. Самійло вже мостився спати під возом, коли його й інших курінних отаманів викликав до себе гетьман Косинський.
Під возом залишився спати старий козак Вітер, який полюбляє Самійла, як рідного сина і намагається бути поряд з ним, особливо в бою. Він лежав тихо, ніби вже заснув, а насправді згадував молодість.
Раптом хтось тихенько підійшов до воза. Козак одразу зметикував, що добрій людині нема чого крастися. Вітер вийняв з-під кожуха свої дужі руки. І тут невідомий вдарив кілька разів ножем в сіряк, постелений в тому місці, де мав спати Самійло.
Вітер міцно, немов лещатами, схопив руку з ножем і рвонув на себе. Незнайомець сильно вдарився грудьми об воза, а потім впав на землю. Вбивця і не зчувся, як опинився на землі. Вітер викрутив йому руку за спину і закричав:
– До мене! Світла дайте! Швидше, гаспидові діти!
На його крик прибігли кілька козаків із смолоскипами. Іванко з Мирославом міцно схопили вбивцю за руки і поставили на ноги. Швайка смикнувся, силкуючись вирватися з міцних лабетів, але не зміг.
– Ану замри, бо так віддухопелю, що мати рідна не впізнає, – сказав Іванко.
Швайка безпорадно подивився в обличчя козаків, повні рішучості і ненависті, і закляк. Вітер виліз, взяв сіряк Самійла і показав всім дірки від ударів ножем.
– Хотів убити Самійла Гардового, – голосно сказав Вітер.
Іванко не став стримуватися і сильно вдарив вбивцю в обличчя.
– Ти ба, – здивовано мовив Голобля, – та ж це той самий «селянин» про якого я вам ввечері розповідав. Що з ним будемо робити?
– Почекаємо Самійла, – оголосив Вітер. – Його хотіли зарізати, то вже хто-хто, а Самійло має побачити і почути все.
Нарешті повернувся і сам отаман. Він побачив юрбу біля воза, під яким збирався спати, сина й зятя, які тримають якогось чоловіка з розбитим до крові обличчям.
– Що це тут сталося? – запитав Самійло.
– Дивись, синку, – сказав Вітер і показав отаману його сіряк, пробитий ножем. – По твою душу приходив цей мерзотник.
– Самійле, знаєш, хто це? – запитав Голобля.
– Невже той, про якого ти мені казав за вечерею?
– Саме він, – кивнув Василь.
Самійло холодним поглядом з прихованою люттю втупився у зайду.
– Ну, зізнавайся, вражий сину, сам намислив мене вбити чи хто напоумив? 
Вітер не стримався і сильно вдарив Швайку в обличчя. Вдарив так, що в того голова мало не відірвалася.
– Не мовчи, бузувір, – люто промовив Вітер, – відповідай!
Швайка виплюнув два вибитих зуба і скривився від болю.
– Хочеш нас розжалобити? То знай – нічого не вийде, – хмикнув Вітер, – бо ми за свого товариша прямо зараз тебе живого на шматки поріжемо.
– Особисто в мене руки вже сверблять, – сказав Іванко.
Швайка чудово знає, що запорожці до зрадників милосердя ніколи не мали, тому не посмів брехати і почав говорити.
– Мене послав Перекопський мурза Ділявер Айдаров, щоб я, значить, вбив Самійла Гардового, його сина, дочку і дружину, а після цього ще Яна Оришевського.
– Ти подивись, яке стерво! Ще й дочку з дружиною! – ахнув Малюта.
– Скільки вас тут? – запитав Самійло.
– Я один, – замотав головою Швайка.
– А чому ти виконуєш накази татарського мурзи? – запитав Мирослав.
– Хіба не зрозуміло? – здивувався Самійло. – Це зрадник, потурнак. Що робити з ним будемо?
– Кари йому! Кари! – одностайно загукали козаки. – Кара йому і смерть!
– На шибеницю його! – з великим обуренням закричали козаки.
– Постривайте! Забагато честі для нього, грайся з ним ще, – суворо мовив Вітер і вийняв шаблюку з піхов, – ану, синки, пустіть його. 
Мирослав з Іванком випустили руки зрадника і відійшли від нього на кілька кроків. Рука старого козака ніби прикипіла до гострої шаблі. Вітер замахнувся і рубонув зрадника шаблею по голові.
– Віднесіть його до яру, нехай ним сіроманці поласують.
Коли майже всі козаки розійшлися, Вітер стурбовано сказав Самійлу:
– Поки планам Айдарова здійснитися не судилося, але, схоже, доки живий той клятий перекопський мурза, ти і твоя родина весь час будуть в небезпеці. Треба щось з ним робити.
– Що, батьку? Послати свою людину, щоб вбила Айдарова в його фортеці? Так в нас вірних татар немає жодного.
– Значить, будемо думати, що робити. А тепер давайте спати.