Повстання. Глава 35. В дозорi

Зима впала люта і якось одразу. Дозор під командуванням Іванка Гардового з двох десятків козаків їде по неспокійній Україні. Коні ледве чвалають, провалюючись в кучугури й намети снігу. Люди також почуваються зовсім незатишно. Вуса і брови в козаків вкриті снігом, який не тане.
Дорога йде через засніжені поля, рівні, як стіл, як степ. Віють вітри, пронизуючи, здається, наскрізь. Довгі, холодні ночі з північними вітрами забирають останнє тепло. Перемерзлі люди ховають обличчя в коміри свиток, намагаються повернутися до вітру боком.
– Зігрітися б хоч трошки, – зітхнув зажурено Лаврін Чуб.
Ніби у відповідь Василь Голобля сильно закашлявся. Всі з подивом подивилися на нього, бо взагалі запорожці люди загартовані і хворіють рідко.
– Дядьку Василь, де це ви простигли? – співчутливо запитав Іванко. – Мабуть, дійсно, треба знайти затишок і передохнути.
Зустрівши глибокий вибалок, з’їхали до нього, щоб захиститися від вітру і спочити. Трохи відпочивши, рушили далі. Снігу вище коліна, дорога стає майже непрохідною. Коні весь час спотикаються. Незабаром стежка зовсім зникла.
Через кілька годин в’їхали в ліс. Першим їде Петрик, прислухаючись і придивляючись до всього. Раптом він осадив коня і підняв руку, закликаючи всіх зупинитися.
– Що там, Петрику? – запитав Іванко.
– Хтось курить. Я відчуваю запах тютюну.
– Може, тобі здалося? – з надією запитав Мирослав.
– Ні. Я ж не курю, тому добре відчуваю цей запах.
– Тоді залиш коня і сходи, подивись, що там, за деревами.
Петрик залишив коня і почав обережно прокрадатися всередину лісової гущавини. Він не помилився – на узліссі зупинився загін польських вояків, деякі з них курять. Козак якийсь час поспостерігав за ними, потім повернувся до своїх, які терпляче ждали його.
– Ну, що там? – запитав його Іванко.
– Бачив пів сотні ляхів, але чув ще голоси і храп коней. Поляки на ті голоси уваги не звертали, значить, там ще є ляхи, яких я не бачив.
– Чув про що вони говорять?
– Ні. Вітер боковий, сильний, тож відносить звуки в сторону.
– Повертаємось назад, – вирішив Іванко. – Вперед нам дороги точно немає.
Нічого не підозрюючи, вони під’їхали до узлісся, коли несподівано зіткнулися з іншим польським загоном. Побачивши козаків, ляхи на мить розгубились. Скориставшись їх замішанням, низовики дали залп по ляхам з самопалів і пістолів, а потім повернули коней в чисте поле і помчали навскач.
Стомлені голодні коні важко брьохаються в глибокому рихлому снігу. Поляки опам’яталися і накрили козаків рясним вогнем. Стріляють вони влучно, половина запорожців одразу впали мертвими.
– По конях цільтеся! – волає командир ляхів. – Плі!
Новий залп, і кислячани позлітали з вбитих коней. В живих з двадцяти козаків залишилося п’ятеро: Іванко, Мирослав, Петрик, Василь і Лаврін.
Від повного винищення їх врятував щільний туман. Козаки посхоплювалися на ноги і побігли далі майже наосліп. Перешкодою стала ріка, яка біля берегів не замерзла.
Запорожці зупинилися, не знаючи що їм тепер робити. Здається, порятунку немає. Але вони не вміють відступати перед труднощами. Переборовши хвилинну слабкість, Іванко знову був здатен тверезо думати.
Втім довго розмірковувати не довелося, бо почувся кінський тупіт і лайка на польській мові. Сумніву немає – їх наздоганяють ляхи.
– Трясця! Як нам сьогодні не щастить, – лайнувся в серцях Петрик.
Раптом в Іванка виникла напівбожевільна думка.
– Пропоную відламати крижину і на ній поплисти подалі звідси, – запропонував Іванко, – схоже, іншого виходу в нас немає.
– Що ж, – підтримав його Мирослав, – або пан, або пропав! За діло!
Козаки наважились на відчайдушний крок – відкололи списами крижину, але вона майже не рухається. Тоді Василь Голобля стрибнув у воду і став її штовхати. Крижина нарешті зрушила з місця і попливла за течією. Поки крижина пливе біля берега, де неглибоко, запорожці відштовхуються ратищами списів від дна, як на плоту.
– Ну що, облизали макогона? Нехай кляті ляхи поморочать голови! – озирнувшись, мовив Мирослав.
Коли крижина сховалась в густому тумані, до берега прискакали ляхи.
  – Отакої! Куди вони подівались? – осадив породистого коня шляхтич, отетеріло озираючись на всі боки.
Скільки сягає око, скрізь незайманий сніг. Вражені поляки нічого не розуміють.
– Не в воду ж вони полізли? Та й одягу на березі немає, а в одязі вони потонуть. Дива та й годі.
– Пане Кароль, схоже, серед них є характерник, який відвів наші очі. Десь вони звернули в бік, а ми й не помітили.
– Не виключено. Давайте повернемося назад, панове, може, знайдемо сліди?
Поки козаки пливли, вони не проронили жодного слова. Їх бере злість на самих себе, бо втратили коней, сідла, упряж. А ще, звісно, жаль вбитих односельців.
– Що це ніби темніє справа? – порушив мовчанку Петрик. – Мені здається, чи, може, там ліс?
– Давайте пристанемо до берега і розвідаємо, – сказав Іванко.
– Давно час, бо крижина тріскається. Так, дивись, чого «доброго» опинимося у воді, – додав Лаврін.
Козаки підігнали крижину до берега і зійшли з неї. Туман ще не розвіявся, тому доводиться йти наосліп.
– А бодай тобі! Може не треба нікуди йти? – промовив Лаврін з трагічно-зловісними нотками в голосі. – Раптом ми йдемо прямо до чорта в пекло? Пропоную перечекати, поки хоч трохи розвидниться, десь тут.
– Де тут? – здригаючись від холоду, запитав Голобля. – Хто його знає, що більша помилка – йти далі, чи чекати тут?
– Щоб ця помилка не стала для нас фатальною. Ні, ідемо далі до тієї темної плями. Дядьку Василю, ви як?
– Замерз дуже. Одяг льодом вкрився. Якби зігрітися якось?
Але нічого не вдієш – як ти його зігрієшся в чистому полі та ще й на холодному вітру? По дорозі козаки натрапили на зарості осики.
– Агов! Стривайте, стійте. Може, тут і перепочинимо? В мене вже сил зовсім немає, – спроквола пожалівся Голобля.
Сухих гілок знайшлося вдосталь, але розвести багаття не вдалося, бо вітер весь час задуває і гасить іскри.
– Що ти його будеш робити?
– От би зараз опинитися вдома біля гарячої груби, – мрійливо мовив Лаврін.
– Треба зробити якийсь захист від вітру. Може з допомогою списів і верхнього одягу, бо більше нічого немає?
Так і зробили. На розвилки гілок поклали списи і прив’язали їх. Потім зробили дах із двох свиток, а ще дві стіни з трьох свиток. На дрова висипали трохи пороху, тож на цей раз вогонь розгорівся швидко. Голобля примостився біля вогню і почав грітися.
Хоча курінь вийшов так собі, але в ньому набагато затишніше і тепліше, ніж на відкритому повітрі. Задньою стіною він стоїть до вітру, тож під навісом тихо. Але сісти чи лягли немає на що, а земля холодна.
– А я вже й поїв би, – сказав Лаврін. – Є в нас щось їстівне?
– Холодна дичина, – відповів Мирослав. – Хліб є, але він замерз на камінь. І вода в баклагах замерзла.
– Ич як. І так холодно, то ще й їжа холодна, – зітхнув Лаврін. – А, може, розігріти хліб на вуглях, як татари розігрівають свої коржики?
– Немає вугля і не буде, – відповів Іванко, – бо дрова з осики, а вона згоряє на попіл. На вогні будемо підігрівати.
Простуджений Голобля кашляє в шапку. Лаврін порається біля вогню. Час минає повільно. Нарешті підігріли дичину, розігріли хліб і розтопили лід в мідній баклазі. Всі з задоволенням поїли і попили теплої води. Що робити далі?
– Мабуть, доведеться, почекати, поки не розпогодиться, щоб знати, куди йти, – мовив Іванко, і всі з ним погодились.
Випогодилося тільки під вечір. Поволі розвиднюється. На щастя нікого з людей не видко, зате неподалік знаходиться ліс.
– Ідемо до лісу, – прийняв рішення Іванко, – там заховатися легше. Бачу, там є сосни, ялини, тож буде і на чому спати.
Козаки розібрали свитки і списи. Одяг теплий, тож всім добре. Жупан Голоблі висох, та й шаровари теж, і чоботи також. А ще всі встигли просушити онучі. Запорожці залишили свій непевний прихисток і попрямували до лісу, раз по раз озираючись на всі боки.
– Тепер жити можна, – посміхнувся Голобля.
Поки запорожці дійшли до лісу, хурделиця замело місце їхньої стоянки так, що і слідів не залишилося. Іванко весь час оглядається, щоб помітити ворогів, якщо ті з’являться, але на щастя нікого немає.
Козаки дійшли до лісу і пішли в саму гущавину. Там крім дерев росте багато кущів, засипаних снігом, що надійно захищає стоянку від сторонніх очей.
З допомогою великих, лапатих гілок ялини хлопці збудували новий курінь і настелили в ньому товстий шар глиці. Під ним виклали шар із кори дерев. Знову розвели багаття. Споночіло. Їсти поки ніхто не хоче.
– Тут і заночуємо, – з видимою втіхою промовив Іванко. – Тепер нам ні сніг, ні холод не страшні. Треба тільки дров побільше заготувати, щоб на всю ніч вистачило.
Перед тим, як заснути, кожний думав про своє, але більше всього про домівку і рідних. Ніч пройшла спокійно, і козаки зігрілися і набралися сил. Вони встали в гарному гуморі, вмилися снігом. Після сніданку Іванко сказав:
– Ну що, не знаючи місцевості, та ще й пішки, швидко пересуватись ми не можемо. Якщо знову наткнемось на кінних ляхів – втекти в нас не буде аніякої можливості. Тому йдемо повільно і слухаємо, що навколо нас коїться. Хто, що почує чи побачить – одразу повідомляйте. Першим іде Петрик. Замикає колону – Мирослав.
– Зачекай, Іванку. А що будемо робити із списами? Беремо їх із собою?
– Ні. Пішим, та ще у лісі вони нам тільки заважатимуть. Пішли так.
Козаки вже майже дійшли до узлісся, як перед ними з’явився одинокий жовнір. Лях поки що запорожців не помітив.
– І звідки він тут узявся? Він що, дійсно сам один?
– В мене одне пояснення – це гонець. Давайте трохи поспостерігаємо за ним, раптом, він все таки не один?
Але поляк був таки сам. Зрозумівши це, Іванко кивнув Петрику, щоб той застрелив його з лука. Стріла вп’ялась гонцю в горлянку, так що той вмер одразу і не встиг зрозуміти, що сталося.
– З тілом що будемо робити? – запитав Петрик. – Залишимо тут?
– Обшукаємо, а потім відвеземо до річки і пустимо у воду. Нехай поплаває і раків погодує.
Коли ляха обшукали, поклали його поперек сідла, і Петрик повів коня в поводу до річки. На його подив тут річка замерзла вся, але в одному місці є ополонка. Хлопець скинув тіло поляка, опустив його в ополонку і пустив під лід. Після цього повернувся до козаків.
– Листа в ляха ми не знайшли, – говорить Іванко. – Зате є порох, кінь, зброя, харчі, гроші. Все це нам не завадить. Одне погано – кінь один, а нас п’ятеро.
– То давайте дамо коня Василю, нехай скаче додому чи до наших, лікується?
– Згоден, – відповів Іванко. – Дядьку Василю, беріть коня і їдьте. Відверто кажучи, нам без вас буде легше.
Голобля не став сперечатися, бо почувається поганенько і зовсім знесилів. Він важко сів на коня і промовив:
– Дякую, друзі. До зустрічі!
Василь шмагнув коня нагайкою і поскакав в чисте поле. Сьогодні ні туману, ні віхоли немає, тож на видноколі є сонце, і зрозуміло, в якому напрямку рухатися.
– Агов, хлопці! – раптом почули козаки голос літнього чоловіка. – Добрий день! Кого шукаєте?
З хащі з в’язанкою хмизу вийшов старий чоловік.
– Ви ж козаки? А як тут опинилися? Може, вам яка допомога потрібна? Тут недалеко наше село, то ми можемо стати в нагоді.
– Чолом, батьку. Нам би на коней розжитися.
– На коней? Це можна. Ходімо за мною.
Мирослав взяв у старого хмиз і поніс його. В селі хлопцям дали чотирьох осідланих коней. Іванко простягнув гроші, але селяни і чути не хочуть ні про які гроші.
– Беріть так. За нагоди повернете цих чи інших коней. І їдьте, бо поляки навколо села нишпорять, когось шукають. Можливо, вас. До зустрічі!
– Дякуємо! До зустрічі!
Козаки сіли в сідла, ще раз вклонились селянам і поскакали в чисте поле. З іншого кінця в село якраз в’їжджають поляки, але запорожців вони не помітили.
– Які ж наші люди добрі і щедрі серцем, – промовив Мирослав.
Козаки скакали день і ніч, без доріг, без спочинку, без зупинок. Вони більше нікого не зустріли по дорозі і без пригод добралися до табору повстанців. Там їх радо зустріли інші кислячани і Василь Голобля. Їх поневіряння закінчилися.
Хлопці зіскочили з коней і пішли навприсядки, розминаючи ноги. Посипалися запитання про те, що їм довелось пережити. Після того, як вони розповіли про свої пригоди, їх нагодували.
Козаки лягли спати в теплій хаті, їх ніхто не турбував, тож вони проспали більше доби. Наступного дня кислячани отримали наказ повертатися на Січ. Такою лютою зимою бойові дії не передбачаються.