Повстання. Глава 37. З лядськоi неволi

Наприкінці лютого місяця Кисляківський курінь повернувся під Брацлав. Невеликий кінний розвідувальний загін до якого входять Мирослав Коберник і Петрик Сомик потрапив в польську рухливу засідку.
Козаки їхали, кутаючись в коміри жупанів, ховаючись від пронизливого, холодного північного вітру, мела хурделиця, тому не помітили, що до них ззаду скачуть поляки.
– Ляхи! – першим побачив їх і крикнув Петрик.
Але було пізно – поляки встигли наблизитись на таку відстань, що можуть стріляти з пістолів. Майже весь загін повстанців вони перебили. Мирослав, Петрик і ще двоє козаків не встигли й схаменутися, як опинились в полоні.
– А цих доставимо до Немирова, нехай пан Тадеуш Острозький з ними розбирається, – крикнув один з ляхів.
Почувши ім’я Тадеуша Острозького, в душі Мирослава все похололо. Полонених зв’язали і кинули на воза. Накривати їх чимось не стали. Мирослав і Петрик попали в середину воза, а їх товаришів кинули з боків від них.
В цю мить в Оріяни з рук випала полив’яна миска, жінка схопилась за серце.
– Що з тобою, доню? – кинувся до неї Лесь. – Тобі погано?
– Відчуваю, з Мирославом якесь лихо трапилось.
Оріяна в розпуці присіла на лавку, сховала обличчя в долоні і розплакалась. До неї підбігли синочки, обійняли її і також стали плакати. Горе разом вдарило і приголомшило родину Коберників.
Поки польський загін добрався до Немирова, а від місця бою це тридцять верст, двоє козаків замерзли на смерть.
– Ти диви, – здивувався один з жовнірів. – Вже й охололи.
– А ці двоє?
– Ці ніби живі, тільки замерзли дуже.
Оскільки ноги і руки в козаків одерев’яніли від холоду і майже не рухаються, їх силою скинули на землю.
– А ну вставайте, ледацюги!
Але хлопці піднятися одразу не змогли. Тоді поляки почали їх бити. Петрику дісталось менше, бо бити його заважає Мирослав, який лежить ближче до ляхів. Кілька разів його вдарили чоботом прямо в обличчя. Йому нестерпно боляче, але він мовчки терпить.
Потім їх підвели і потягли до підвалу, а там скинули із сходів вниз. І знову першим впав Мирослав, а Петрик впав на нього. Двері зачинилися.
– Вибач, Мирославе, – сіпнувся Петрик, але не зміг сповзти з товариша, бо тіло так задубіло, що не рухається.
У підвалі холодно, але все одно трохи тепліше, ніж на дворі, тому хлопці почали потроху зігріватися. Руки і ноги почали потроху згинатися. Хлопці сіли до стіни, обпершись об неї спинами. Але відпочити не встигли, бо загримав засув, відчинилися двері, і до них із смолоскипами зайшли кілька жовнірів і пан Тадеуш Острозький.
– Підведіть їх на ноги, – бридливо промовив він.
Жовніри підвели на ноги полонених, бо самі ті ще не можуть цього зробити. Шляхтич почав пильно розглядати полонених козаків.
На Мирослава страшно дивитися, бо закривавлене обличчя його це суцільні синці, подряпини. Виглядає він так, що і рідна мати його б зараз не впізнала, не те що Тадеуш Острозький.
Тадеуш підійшов, подивився в обличчя Мирославу, потім Петрику і відвернувся.
– Шукаєте знайомих, пане? – запитав один із солдатів.
– Так. Вони з кислячан, так? А там в мене є кілька козаків, яких мені конче треба звести з цього світу, – криво посміхнувся Острозький, – це чоловік, батько і брат однієї жінки, яку я вподобав. Рано чи пізно вона стане моєю! На сьогодні вона – моя найбільша пристрасть. Але ці її родичі мені весь час заважають.
Він сильно вдарив Мирослава кулаком в обличчя так, що той потилицею вдарився об стіну, осів на підлогу і завалився на бік.
Потім шляхтич так само сильно вдарив Петрика, але той втримався на ногах, і тоді Тадеуш вдарив його ще раз. Після цього ляхи вийшли з підвалу. Петрик впав на підлогу, бо в нього сильно замакітрилося в голові.
Мирослав одразу зрозумів, що Тадеуш говорив про його дружину Оріяну, і кров шугонула йому в голову. Його почала охоплювати лють. Він чудово розуміє, що якби його так сильно не побили, і Тадеуш впізнав його, то зараз би його вже вбили.
Але помирати йому ніяк не можна, поки існує загроза Оріяні, Самійлу, Іванку, дітям і батькам Мирослава. Страшні думки про загрозу, яка нависла над його сім’єю, з новою силою полонили душу козака. Гадка про те, що його кохана дружина може стати наложницею Тадеуша, холодить серце козаку.
Козаки лежать на холодній, брудній підлозі, не маючи змоги піднятись на ноги. Поволі до Мирослава повернулась здатність твердо мислити.
– Що робитимемо? – ледве чутно запитав Петрик.
– Тікати треба, от що, – хрипко відповів Мирослав і сплюнув на підлогу кров.
– Як тікати? В нас навіть руки зв’язані.
– В мене є ніж. Треба тільки його вийняти з-за халяви і розрізати мотузки.
– Ніж? – зрадів Петрик. – Як це? Нас же обшукали, коли полонили?
– Я вчора забивав ніж в колоду поліном, щоб розпустити тканину на смужки, і ручка ножа розкололася, а нову зробити часу не було.
– Тому ніж плоский і ляхи його не знайшли, – зрозумів Петрик.
Мирослав ліг на живіт, підняв ногу і почав нею трусити, поки ніж таки не випав із-за халяви. Петрик повернувся спиною і намацав його. Нарешті він зміг взяти ніж в руки.
– Петрику, добре було б, щоб ти мені руки не порізав.
– Та вже постараюся.
Петрик намагався бути якомога обережнішим і зміг таки розрізати пута, не поранивши при цьому Мирослава. Потім той звільнив руки і ноги Петрику. Але поки що руки в обох затекли від мотузок і погано слухаються.
Козаки почали розмахувати руками, нахилятися, потім присідати, щоб зігрітися, і щоб руки і ноги знову сповнились силою.
В цей самий час охоронці пили і вечеряли. Раптом в дверях виросла постать Тадеуша Острозького.
– Я правильно пам’ятаю, що в полонених зв’язані руки і ноги?
– Так, пане, – схопились із стільців й уклякли в шанобливому поклоні жовніри.
– То розв’яжіть їх, бо інакше так і замерзнуть до ранку, а вони мені потрібні живими. Хочу познайомитися з ними поближче.
– Буде зроблене, пане!
Задоволений Тадеуш вийшов з кімнати охорони. Жовніри перезирнулися, бо спускатися в підвал нікому не хочеться.
– Пропоную випити ще по одній, а потім зіграємо в карти. Хто програє, той і піде розв’язувати полонених.
– Згода! По рукам!
Але охоронці не пішли до полонених ні після однієї чарки оковитої, ні після другої, ні після третьої. Тільки коли горілка закінчилася, і один з охоронців пішов до шинка за добавкою, інші згадали про те, що козаків треба розв’язати.
– Не затримуйся, – вигукнув один з охоронців тому, що направився до підвалу.
– Добре. Самому хочеться повернутися швидше.
Петрик першим почув, що хтось спускається сходами. Козаки присіли під стіну, накинули на ноги мотузки, наче ноги зв’язані, а руки сховали за спинами. Мирослав затиснув в руці ножа, а Петрик обривок мотузки.
Рипнули двері, охоронець спустився до полонених. Він важко нахилився над Мирославом, коли Петрик скочив на ноги, накинув йому мотузку на шию і почав душити. Той запручався, але дарма.
Мирослав в цей час вдарив жовніра ножем в горлянку. Можна було більше і не бити, але він з ненавистю вдарив того ножем ще двічі.
– Все, Мирославе, – попросив Петрик, – поспішаймо, поки його не кинулися.
Петрик забрав в мертвого охоронця ніж, а Мирослав – шаблю. Шлях на двір веде повз кімнату охорони. Мирослав обережно зазирнув до кімнатки. При світлі каганця двоє охоронців грають в карти.
– Петрику, їх всього двоє, – тихо прошепотів Мирослав. – Ну, святі великомученики і мало мученики, станьте нам в помочі!
Козаки разом кинулись в кімнату і прикінчили охоронців. Потім схопили кожухи, шапки, ще одну шаблю, і не побачивши вогнепальної зброї, поспішили покинути приміщення.
Коли вони вискочили на двір, подих їм забив сильний вітер із снігом. По зорям видно, що діло йде до опівночі.
– Куди ми тепер? – запитав Петрик. – На південь, до Гайсина і Кисляка?
– Ні. Ляхи теж так думають. Пішки нам від них не втекти, тому підемо на північ. Треба нам десь відсидітись, набратись сил, виграти час.
І вони перемахнули через високий паркан і гайнули темними вуличками на північну околицю Немирова. Вони були впевнені, що їх втечу помітять тільки вранці, тож час в них є. Але охоронець, який повернувся з шинку, знайшов вбитих товаришів і зчинив галас.
У фортеці підняли тривогу і скоро невеличкі кінні роз’їзди кинулись шукати втікачів. На південній околиці вони раптом зіткнулись з козаками Кисляківського куреню.
Це Самійло Гардовий, дізнавшись про розгром розвідувального закону і пропажу Мирослава й Петрика відправився на чолі полу сотні кислячан на їх пошуки.
Сліди привели їх до Немирова. Якби Мирослав з Петриком пішли на південь, вони б вже зустрілись із земляками і були врятовані. Але вони подались на північ.
Запорожці знищили кілька пошукових загонів поляків і відступили від міста, бо сили дуже не рівні.
– Шкода, – зітхнув Дігтяр, – схоже, не знайдемо ми наших хлопців.
Тадеушу Острозькому доповіли про втечу козаків, вбивство трьох охоронців, і про сутичку на південній околиці Немирова. Він аж отетерів од такої новини.
– Значить, їх вже не наздогнати, – відповів він. – Дуже шкода.
– Мені здавалось, що втеча неможлива, – сказав начальник тюремної варти. – Сказали б мені, що козаки таке втнуть – я б нізащо не повірив. Може, зрада?
– Думаєш, їм хтось допоміг? Це багато чого б пояснило. Будемо завтра розбиратися. Таке не має більше повторитися!
Почувши постріли на півдні містечка, всі пошукові загони поляків поспішили туди, тож втікачі мають змогу непоміченими вийти з Немирова. Скоро вони дійшли до лісу, а тут ще й дуже доречно пішов густий, лапатий сніг, замітаючи їх сліди.
– Добре, – озирнувшись, мовив Мирослав, – тепер нас точно не знайдуть.
Вони пішли повільніше, не остерігаючись більше погоні, та й іти в темному лісі важко.
– Мирославе, а де ми будемо ночувати? Просто так ми замерзнемо до ранку.
– Зайдемо вглиб лісу, і викопаємо в кучугурах снігу печеру, або зробимо халабуду з соснових гілок. Думаю, в гущавині можна буде й багаття розвести.
Ще якийсь час козаки йшли мовчки.
– Одне погано, – мовив Мирослав, – на жаль ми з тобою не здогадалися прихопити в охоронців щось їстівне, а без їжі зовсім кепсько. Та ще й взимку. А ми цілий день нічого не їли, не пили, і невідомо, коли тепер поїмо.
Петрик загадково посміхнувся.
– Дещо я все-таки прихопив – половинку буханця хліба. Але це все, що в нас є.
– Небагато, – погодився Мирослав, – але все ж це краще, ніж нічого. Молодець, Петрику. Величезне тобі дякую. А я, бач, не подумав про їжу.
– То, може, вже зараз відріжемо по шматку хліба?
– Ти, як хочеш, їж, а я почекаю, поки багаття розведемо, і нагрію на вогні хліб, щоб зігрітися із середини.
– Тоді я теж.
Заглибившись в ліс, козаки відчули страшну втому. Побиті, стомлені тіла вимагають спокою і спочинку. Хлопці вирішили зупинитись.
Вони швидко знайшли кілька жердин, одну з яких поклали на нижні гілки сосни. На цю жердину поставили інші. Потім наламали соснових і ялинових гілок, зробили дах і настелили лежанку.
Після цього розчистили перед навісом невеликий майданчик для багаття. Розвели вогонь, зігрілися, підсмажили на патичках по окрайцю хліба, з’їли його і вклалися спати. Зверху на себе також поклали густі, лапаті ялинові гілки.
Заснули одразу і проспали до самого ранку. Прокинулись і відчули, що сил в них значно прибавилося. Хурделиця не стихає.
Петрик глянув на Мирослава і аж відсахнувся від несподіванки, таке страшне в того стало обличчя – чорне від синців і червоне від садна. 
– Що, – криво посміхнувся Мирослав, бо обличчя нестерпно болить, – гарний?
– Не те слово. Ворогові такого не побажаєш.
Вони вмилися снігом, поїли сніг, бо розтопити його, щоб попити води, нема в чому, потім знову розвели вогонь, підігріли по окрайцю хліба і поснідали.
– Що далі робитимемо? – запитав Петрик.
– На скільки в нас ще є хліба?
– Можна поділити на вечір і на завтрашній ранок.
– Значить, треба іти, – зітхнув Мирослав. – Без їжі ми пропадемо.
– А куди? Сонця зовсім не видко, сліди наші замело, в який бік іти – невідомо.
Мирослав уважно подивився по сторонам.
– Мені здається, ми прийшли з того боку. Підемо далі, щоб не повернутись до Немирова.
Вони неквапливо, бо іти глибокими снігами важко, попрямували вглиб лісу.
– Про що думаєш? – запитав Мирослав.
– Було б літо, ми б знайшли гриби, ягоди. Можна було сильця поставити на якусь дичину. А зараз позамітало так, що нічого не видно, ні де знаходяться стежки тварин, нічого іншого.
– Зате і нас знайти важче. Наступного разу, якщо потрапимо в полон, треба буде обов’язково прихопити лук із стрілами. І для оборони добре, і для полювання.
– Це точно. Зустрінь зараз зайця чи козулю, а нам їх і підстрелити нічим. Слухай, а якщо зустрінемо вепра?
– То залізеш на дерево і перечекаєш на ньому, поки кабан не піде далі.
– А ти? – здивувався Петрик.
– А мені влізти на дерево сил навряд чи вистачить.
Так розмовляючи, вони йдуть вглиб лісу. Всього через годину вони раптом вийшли до великого обійстя.
– Що це? – здивувався Петрик. – Хто це живе в лісі?
Мирослав пригадав, як одного разу проїжджав цим лісом і бачив цей будинок.
– Ніхто не живе. Це мисливський будинок графа Потоцького. Наскільки мені відомо, взимку тут нікого не буває. Тобто постійно тут ніхто не живе. Зараз перевіримо.
– Ти побудь тут, – запропонував Петрик, – я сам послідкую за подвір’ям і будинком.
– Добре, – погодився Мирослав і знесилений присів під старим дубом прямо в сніг.
Скоро Петрик повернувся і повідомив, що за всіма ознаками будинок пустий. Козаки пішли до нього. Петрик спритно перемахнув через паркан і відчинив хвіртку із середини.
По дорозі до будинку спочатку зазирнули до стайні – там нікого немає. Відчинити двері до будинку вони не змогли, бо вони зачинені на замок, тому влізли у вікно.
Першим ділом козаки почали шукати зброю. Знайшли луки із стрілами, шаблі, списи, кинджали, які висять на стінах. Є мушкети й пістолі, порохівниці, але ні пороху, ні куль вони не знайшли, тож вогнепальну зброю брати поки що не стали.
Тепер в козаків є по луку і колчану із стрілами і по короткому, легкому спису. Вони одразу почали почувати себе впевненіше.
– Петрику, шукай їжу, – наказав Мирослав, – а я подивлюсь щось з одягу.
Справа в тому, що їх власний одяг залитий їх власною кров’ю і кров’ю товаришів, які замерзли на возі під час поїздки до Немирова.
Мирослав знайшов чисті шаровари, сорочки, свитки, рушники, чисту вибілену тканину на бинти. Взяв дві торби, великі шерстяні ковдри, дві баклаги для води і два казанки з дужками, щоб вішати їх над багаттям, а ще ложки.
– А їжі в хаті немає, – розчаровано доповів Петрик. – Біля стайнь є кілька дверей. Піду, подивлюся, що там знаходиться.
За одними дверима виявилася літня кухня. Правда, з продуктів харчування там знайшовся тільки смалець, пшеничне борошно, мед і сіль.
– Негусто, – мовив Мирослав, – але все одно це краще, ніж нічого. Розпалюй піч, будемо готувати.
– Нажаримо коржиків?
– Не тільки. Наваримо галушок, затовчемо смальцем.
– Оце діло! – зрадів Петрик.
Поки він розводив вогонь в печі, Мирослав знайшов дві голівки часнику.
– Будуть галушки ще смачніші!
Також хлопці розтопили сніг і попили гарячої води. Петрик вдягнув свитку.
– Ти куди зібрався?
– Я бачив біля паркану зарості малини і вишню. Нарву молодих гілочок, запаримо відвар. З медом буде те, що треба!
– А я натоплю ще більше снігу, щоб помитися.
Вони по черзі помилися в гарячій воді, змінили одяг. Свій закривавлений одяг спалили за стайнею. Потім поїли галушок з часником і попили відвару з медом і коржиками.
Відпочивши трохи, пережарили все борошно на коржики. Вийшла добра торба.
– Тепер точно не пропадемо, – посміхнувся задоволений Петрик.
В кухні тепло, тож Мирослав приліг на лавку і незчувся, як заснув. Щоб не збудити його ненароком, Петрик вийшов з кухні і обійшов околиці, прислухаючись до різних звуків. Але нічого не викликало  нього підозри чи тривоги.
Коли Мирослав прокинувся, разом вирішили заночувати в цій кухні. Петрик відсипав в чисті ганчірки солі, набрав в один з казанків меду із собою. Ще раз обдивились будинок і літню кухню, але нічого корисного для себе вони більше не знайшли.
Повечеряли коржиками з медом і лягли спати. В теплі і затишку відпочили дуже добре. Вранці знову натопили снігу і запарили відвар з фруктових гілочок. Вони як раз закінчували снідати, коли відчинилися ворота і на подвір’я в’їхали два десятки поляків.
– Оце ми встряли в халепу, – відсахнувся від вікна Петрик. – І що його тепер робити?
– Чекаємо, – тримаючи руку на руків’ї шаблі, відповів Мирослав.
Поляки завели коней до стайні, дали їм сіна, а самі пішли до будинку.
– Може, візьмемо в них коней? – запропонував Петрик.
– Ні. Вони це швидко помітять і наздоженуть нас по слідам. І пішки йти – теж не вихід. Що ж його справді робити?
– Пропоную перебратися до стайні. Сховаємось і послухаємо, про що говоритимуть ляхи, – запропонував Мирослав.
Так вони і зробили. В стайні вони влізли на горище і притихли. Чекати довелось довго, мабуть, поляки поїли, і тільки після цього зайнялися господарськими справами. До літньої кухні на радість козакам ніхто не заходив.
Нарешті до стайні прийшли два челядники, щоб напоїти коней.
– Як думаєш, приїде пан на полювання? – запитав один із слуг.
Козаки повністю притихли, прислухаючись до розмови.
– Та яке полювання? Ти ж бачиш, снігу по груди. А в Немирові пан Острозький розповідав, що позавчора був бій з козаками прямо під стінами фортеці! Ні, нашому ясновельможному пану буде спокійніше сидіти вдома!
– То шо, Саливон, ми вже сьогодні повернемось додому?
– Не вгадав. Я чув, як пан Сосновський казав, що переночуємо тут. Горілка, варений мед, їжа в нас є, та й просто з дороги відпочити треба. Так що сьогодні ми точно нікуди не поїдемо. А може, ще й завтра тут заночуємо.
Коли челядники пана Потоцького вийшли із стайні, Мирослав повернувся до Петрика і сказав:
– А що, друже, може ми в ночі приріжемо цих ляхів? А з ранку заберемо всіх коней, зброю, і поїдемо з богом додому?
– Згода! – зрадів Петрик. – Почекаємо, коли вони нажлуктяться і вкладуться спати, тоді вліземо у вікно. Так?
Мирослав на знак згоди кивнув головою.
– Вони казали, що можуть і на завтра тут залишитись, значить, їжі в них багато, – згодом сказав Петрик, – так що можемо поїсти коржиків досхочу.
За весь день пахолки прийшли до стайні ще один раз, тож козаки почувають себе вільно. Вони їли коржики, пили воду і чекали на ніч, навіть по черзі поспали. Поляки засиділись довго, але нарешті вони погасили світло і повлягалися спати.
Козаки вичекали ще тривалий час і вже під ранок влізло через вікно до будинку. Призвичаївшись до півтемряви, бо ніч місячна, ясна, вони стали обходити кімнати, де сплять ляхи. Скоро вони покінчили з усіма поляками.
До схід сонця козаки повернулись до стайні, а коли настав день, повернулись до будинку. Переконавшись, що всі поляки мертві, козаки зібрали зброю, спорядження, їжу і нав’ючили їх на коней.
Поснідали в літній кухні ковбасами із запасів поляків, стали сідлати коней. Потім вигнали невеликий табун з двадцяти коней надвір.
– Може спалимо тут все до бісової матері? – запитав Петрик.
– Ні. Нам цей будинок в помочі став, може, ще комусь пригодиться. Це ж скільки людської праці пропаде? Не пани ж це своїми білими ручками будували? Ні, друже, нехай стоїть. Як виженемо поляків з нашої землі, нам цей маєток знадобиться. Поїхали!
Повертались козаки додому не навпростець, а манівцями, лісовими дорогами. Після довгих блукань, оминаючи села, козаки повернулись до Кисляка. Казати, що їх поверненню зраділи, це не сказати нічого.
Більше всіх тішиться Оріяна і мати Петрика. Роман з Русланом з острахом поглядають на чорно-жовте лице свого батька. Відверто кажучи, вигляд у нього жалюгідний.
– Ну й сьорбнули ви лиха. Повною ложкою, – зітнула мати Мирослава Євдокія. – Бідненькі. 
– Нічого, – підкрутивши вуса, сказав Лесь, ховаючи сльози, – головне, що живі! А синці і подряпини заживуть!
– Яке ж щастя, що ти живий і вдома! – пригорнулась Оріяна до Мирослава.
– Богу дякувати, – схвильовано відповів Мирослав. Потім він повернувся до батька.
– Треба переказати курінному отаману, щоб прислав когось по коні. Ми з Петриком пригнали двадцятеро коней. Двох залишити нам з ним, а решту – хай забирають для потреб куреню.
Тут грюкнули двері в кімнату увійшов старий козак Вітер. В хаті одразу стало тісно і гамірно. Вітер перехрестився на ікони і згріб в свої ведмежі обійми Мирослава й Петрика.
– От молодці! Їй богу, молодці! Бодай вас бог побив, а мене молодиці!
Напруга, горе попередніх днів відступили від людей, і вони сміялися цьому нехитрому жарту до сліз, до кольки в боці.
– А що, – підкручуючи довгий, сивий вус, запитав Вітер, – шибайголови мої любі, невже і чарчину не налляєте за повернення?
– Як не налляємо? – кинувся Мирослав. – Налляємо, як водиться! В нас навіть є тернове столітнє вино! Прихопили з мисливського будинку пана Потоцького!
– От зараз і спробуємо, що там пани п’ють! Наливай!