Повстання. Глава 38. П ята спроба

Тадеуш Острозький приїхав в Тульчин в гості до свого приятеля графа Божидара Четвертинського. Проїжджаючи по вулиці він побачив запорозького козака, який саме зліз з коня і увійшов до хати.
– Взяти його, – наказав Острозький, – і набити на палю!
Озброєні челядники, не роздумуючи, кинулися виконувати наказ. Вони вбігли до хати в той момент, коли козак обіймав дружину і трьох діточок.
– Гей ти, – зухвало вигукнув один із слуг Острозького, – бігом за нами! Кому сказано? На вихід!
Бачачи, що запорожець і не думає рухатись з місця, пахолок вперіщив його між плечі перначем.
– Побійтесь бога! – закричала дружина запорожця. – Що ви робите?
– Замовкни, а то тебе і твоїх цуценят теж не пошкодуємо! 
Козак перетерпів біль, оговтався, повернувся до слуги і щосили вдарив того кулаком в лоба. Поки той падав, козак вихопив в нього з-за кушака пістоль і застрелив другого пахолка.
Після цього низовик вихопив з-за поясу два свої пістолі і застрелив ще двох слуг Острозького. Решта челядників з лементом вискочили з хати. Козак витягнув з піхов шаблю і ножа. Ніж він сховав в широкому рукаві сорочки.
– Куди ти, Свириде? – зойкнула дружина.
– Вийду до ляхів, поки вони хату не підпалили. Де тоді тобі з дітьми жити? Прощавай, Домнікія. Я тебе любив більше життя. Бережи діточок наших.
Козак вийшов з хати і рішуче накинувся на челядників Острозького. Б’ється він запекло, несамовито напосідаючи один на всіх. Пахолки навіть позадкували від нього.
Всі спроби вбити запорожця виявились марними. Навіть навпаки – він тисне на слуг і наближається до Острозького.
Тадеуш побачив, що його слугам буде важко впоратися з запорожцем, тому він повернувся до трьох своїх самих ближніх, довірених слуг, які весь вільний час тільки і займаються, що рубкою на шаблях, стрільбою, рукопашним боєм.
– Ану, хлопці, покажіть, на що здатні! Хутчіш!
Пахолки з задоволенням кинулись з шаблями на козака. Всі інші слуги відійшли від нього і нишком зітхнули з полегшенням. Заскреготіла сталь, посипалися в усі боки іскри. Запорожець одразу зрозумів, що справитися з цими супротивниками він не зможе.
Він вибрав мить і кинув в одного з ворогів ножа, а потім добив його шаблею. Але двоє інших напали ззаду. Вони підступно нанесли колючі удари в спину, а потім зарубали козака.
– Будьте ви прокляті, – промовила Домнікія, дивлячись на тіло чоловіка крізь віконечко хати, – недолюдки.
– Ти бач яка наволоч, – в Тадеуша від люті аж дихання перехопило, – холера ясна! Юстина вбив! На палю його!
– То ж він вже мертвий, – здивувався слуга Войцех Геймер.
– Ну та й що? Я тут пан! Я сказав на палю – значить, на палю! Нехай всі бачать, що буде з клятими розбійниками!
Челядники підняли тіло козака і понесли його до ринку, де зазвичай катують і страчують холопів і повстанців місцеві шляхтичі. Острозький не став затримуватися, і поїхав до свого приятеля.
Пізно ввечері, вже будучи добряче напідпитку, він викликав до себе своїх довірених пахолків – Войцеха Геймера і Лукаша Домбровського.
– Слухайте мене уважно, – суворо мовив він. – Ет, шкода, що Юстин Вржоски загинув. Ну нічого, впораєтеся і вдвох. Справа для мене напрочуд важлива.
Тадеуш на деякий час замовк, і Лукаш перепитав:
– Слухаємо, пане. Що ми маємо зробити?
– Я шаленію від кохання до однієї русинки. Вона мені надзвичайно подобається, тож має бути моєю! Чи знаєте ви село Кисляк?
Слуги чудово знають, що всі шляхтичі дивляться на всіх русинів, як на своїх холопів, тобто як на свою власність.
– Так. Це біля містечка Гайсин, – тут же відповів Лукаш.
– Правильно. Поїдете туди, знайдете в Кисляку Оріяну Коберник, викрадете її і привезете сюди. Я буду чекати на вас у пана Четвертинського. Чи потрібні вам ще люди на поміч?
Домбровський і Геймер мовчки перезирнулися.
– Ні, господарю. Думаю, вдвох ми це зробимо непомітно і швидко.
– Добре подумайте, в якості кого ви з’явитесь в Гайсині. І не баріться там. Чим швидше виконаєте завдання, тим краще, бо я вже не маю сил, дочекатися, коли Оріяна стане моєю!
– Коли накажете виїжджати?
– Якщо готові, хоч зараз. Ось вам гроші на дорогу і на все інше, що може знадобитися, – Тадеуш простягнув туго набитий монетами капшук Лукашу.
Отець Зосима порядкував на широкому церковному подвір’ї, коли почув крик сови. Батюшка здивувався, що сова кричить серед білого дня, і обернувся на звук. За воротами верхи на коні сидить козак характерник Мусій Тетеря.
– Брате! – широко розкрив руки для обіймів батюшка. – Доброго здоров’я! Яким побитом ти тут?
– Моє шанування! До тебе приїхав. Давно не бачились.
– Слава Ісусу Христу. Он та хатка за церквою, – показав рукою батюшка, – моя. Заїжджай в двір, я зараз підійду.
Отець Зосима закрив ворота і поспішив до свого обійстя через хвіртку в церковній огорожі. Тетеря вже припнув коня, і чекає на старого товариша.
– А ти майже не змінився, – скупо посміхнувся козак.
– Здрастуй, брате, – широко посміхнувся батюшка. – Вмивайся, й поїж з дороги. Вибач, поки тільки гречка з молоком і білий хліб, але вечеря буде краща!
– Білий хліб? Я вже й забув, коли його їв. Все чорний та чорний.
– А що, на білий грошей немає?
– Псується він швидко. Чорний хліб в цьому плані вигідніший.
Чоловіки увійшли до хати, перехрестилися на ікони і сіли за довгий стіл. Тетеря вийняв із шкіряного чохла на поясі дерев’яну ложку, дмухнув на неї. Козак і батюшка прочитали «Отче наш» і почали їсти.
З’ївши кілька ложок каші, характерник раптом запитав:
– Чи знаєш ти жінку на ім’я Оріяна Коберник?
– Звісно. Я всіх тут знаю, а що?
Характерник поклав ложку на стіл, подивився в очі отцю Зосимі і почав розповідати.
– Сьогодні вночі її планують викрасти пахолки князя Тадеуша Острозького.
– Ось тобі маєш! Це точно? Звідки знаєш?
Козак почав неквапливо розповідати.
– Приїхав я сьогодні, а в Гайсині як раз базар. Погодься, гріх не зайди, подивитись, може купити щось. Звернув увагу на мандрівних артистів. Співають, грають на різних музичних інструментах, жартують. Все ніби, як в інших артистів.
– Але щось таки не так? – стверджувально промовив батюшка.
– Так. Сильні, впевнені, вправні. Одним словом, здалось мені, що вони зовсім не ті, за кого себе видають. Вирішив я за ними простежили. Звіддаля.
– І почув, що вони збираються вкрасти жінку?
– Не почув. Прочитав по губах. Вони після закінчення вистави відійшли за базар, сіли їсти і розмовляли. Так я дізнався про їх плани, і про те, що вони слуги пана Острозького для виконання особливих, таємних доручень.
Батюшка помовчав, потім запитав.
– Чи не доводилося тобі, Мусію, зустрічатись на Січі із Самійлом Гардовим? Зараз він курінний отаман Кисляківського куреню.
– Доводилось. А що?
– Оріяна – це рідна дочка Самійла Гардового. Коберник вона по чоловіку. Тадеуш уже намагався її викрасти. До речі її чоловік також запорізький козак. І рідний брат Іван – теж.
Батюшка розповів товаришу про першу спробу викрадення жінки людьми шляхтича, та про свою роль у її визволенні, і про другу спробу також.
– То що, Мусій, не дамо челядникам того клятого Острозького вкрасти невинну жінку на наругу?
– Що значить – не дамо? Ти мені тільки розкажи, де вона живе і все. Я сам з ними впораюсь.
– Отакої! Впевнений? Сам же сказав, що вони не прості пахолки, а спеціально підготовлені для виконання відповідальних доручень.
– Ну то й що? Мені їх в полон не брати. Зарубаю на місці, як скажених собак, і на тому – все. Вони казали, що вони тут вдвох. Ну, а з двома я точно впораюсь!
– А чому не хочеш взяти їх живцем?
– Для чого? Ти чув хоча б про один суд, в якому хтось з русинів виграв тяжбу в польських шляхтичів? Правда ж – ні? А тут мова йде про магната.
– Правда. Але все одно підемо вдвох. Я зайвим не буду.
Характерник глузливо примружив око.
– А я вже, було, подумав, що ти – святоша! Але бачу, ти, як був козаком, так ним і залишився!
До вечора Тетеря встиг трохи поспати. Отець Зосима за цей час приготував капусняк запорізький з сухими грибами, квасолею, пшоном, морквою і жареною цибулею, і галушки з часником. А ще путрю – ячмінну кутю з солодким квасом. Чоловіки з апетитом і задоволенням повечеряли.
Коли стемніло, Тетеря з отцем Зосимою прокралися до хати Коберників. Характерник залишився біля неї, сховавшись під кущем калини, вкрившись білою лляною тканиною, а батюшка відійшов до краю капусника (тобто огорода).
Чекати довелось досить довго, отець Зосима вже почав мерзнути. Нарешті з’явились пахолки Тадеуша Острозького. Батюшка скрадається назирці за ними. Біля крайнього дерева слуги Тадеуша припнули трьох коней.
Коли вони наблизились до куща калини, батюшка голосно закричав совою. Геймер від несподіванки стрепенувся і аж присів на місці.
– Ой! – необачно вигукнув він із страху.
– Цить! Ти чого, йолоп? Невже сови злякався? – просичав Лукаш. – Ведеш себе, ніби останній страхополох! 
– А таки злякався, – зізнався і спересердя сердито сплюнув Войцех. – Тьху ти, нечиста сила!
– Добре, що ніч темна, – прошепотів Лукаш, – ніхто нас не побачить! І вітер віє, тож сліди наші швидко снігом замете! Слухай, а якщо домашні почують і зчинять галас?
В Кисляку хати стоять далеко одна від одної, чергуючись з садками, капусниками (городами), левадами, пасіками, але Лукаш вирішив перестрахуватися.
– Вб’ємо всіх, крім Оріяни, – байдуже відповів Войцех. – Уяви лишень, як зрадіє пан Тадеуш, коли ми привеземо йому цю козачку, і як щедро він нам віддячить!
Характерник почув слова пахолка. Козак вражений бездушністю і жорстокістю слуг Острозького. Для нього вони гірші за поганців, ті ж мусульмани, а ці – ніби християни, але гірші за бусурман, страшніші за диких звірів. Немає і не може бути їм прощення.
На Запорізькій Січі діють суворі закони, що не допускають ніяких аморальних вчинків. Нещадно викорінюються злодійство, розбій, конокрадство. Не має місця серед низовиків зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. А ці панські прихвостні готові вбити ні в чому неповинних людей, бо їм так зручно.
– Так, він за неї грошей не пошкодує. Ох і погуляємо тоді! – усміхнувся Лукаш.
Він зробив крок вперед, і в цю саму мить Тетеря ножем вдарив його в шию, а потім в груди. Геймер не побачив нічого цього, але якось зрозумів, що відбувається, очманів від страху і кинувся в обійми ночі.
Назустріч йому йде отець Зосима – грізний, страшний, як божа кара. Войцеха Геймера зупинив влучний удар ножем в серце, нанесений батюшкою. Вірний слуга Острозького впав мертвий навіть без жодного зойку.
– Богу дякувати, впорались, – перехрестився отець Зосима, – прости нас грішних, отче.
– Ну все, друже, забираємо тіла цих покидьків і йдемо до їх коней, – неголосно промовив характерник.
– Мусію, і куди ми їх подінемо?
– Відвеземо до Собу і опустимо в ополонку. Нехай пливуть до Південного Бугу або й до самого моря. А ні – то хай раків годують. Коней продамо, а гроші візьмеш на церкву. 
Як сказали, так і зробили. Характерник ліг спочивати, а батюшка навколішках до ранку молився перед образами богу.
Всю ніч мела хурделиця і засипала всі сліди на снігу. Вранці ніхто з Коберників і не помітив, що в їх дворі вночі хтось побував.
Тільки Тадеуш Острозький довго не міг второпати, куди подівалися його вірні слуги і чому не везуть до нього омріяну ним жінку. З часом він зрозумів, що челядники його не просто так зникли.
Якийсь час пахолки Острозького шукали зниклих Геймера і Домбровського по всіх усюдах, але так і не знайшли.