Повстання. Глава 39. Битва пiд П яткою

Наприкінці грудня 1592 – початку січня 1593 року великий повстанський загін з кількох тисяч осіб на чолі з Криштофом Косинським виступив на Волинь.
По ходу просування до нього приєднуються окремі повстанські загони, стікаються селяни, міська біднота і невдоволена своїм становищем дрібна службова шляхта.
Повстання узагалі носить стихійний характер. Багато загонів діють незалежно від головного повстанського війська на чолі з Косинським.
З допомогою короля Речі Посполитої й місцевих магнатів проти повстанців мобілізовано значні військові сили української та польської шляхти під командуванням найбільшого українського магната, київського воєводи Костянтина Острозького, які зосередилися під містом Костянтиновом.
У перших боях зі шляхетським військом повстанці мали успіх. 22 січня 1593 року поблизу містечка П’ятка в околицях Чуднова гетьман Косинський зупинив свої війська, готуючись дати бій надвірним корогвам руських князів Острозьких і угорським найманцям, які перегородили козакам подальший шлях вглиб королівства.
Шляхетська армія добре озброєна, основну її силу становить важка кіннота – закуті в лати гусари, угорська піхота та артилерія. Більша ж частина повстанців – це селяни й міщани озброєні кілками, ціпами, вилами, сокирами, рідко хто з них має вогнепальну зброю.
– Ви тільки подивіться, панове, на цю голоту, – насміхається князь Януш Острозький, спостерігаючи за військом Косинського. – З ким тут воювати? Навіть шаблю витягати з піхов соромно!
Гетьман Косинський розпорядився, як завжди роблять козаки в таких ситуаціях, зробити табір з возів, зв’язавши їх між собою цепами і вирити «вовчі ями». Самійло Гардовий, Пилип Грицай та інші отамани поспішили виконувати наказ.
Але вже через годину Гардовий і Грицай поспіхом прийшли до Косинського. Той по їх стурбованому вигляду одразу зрозумів, що щось не так.
– Пане гетьмане, «вовчі ями» викопати неможливо. Земля промерзла настільки, що копати ніяк не виходить, – доповів спантеличений Самійло.
– Може, спробуємо розігріти замерзлу землю багаттями, щоб закопати колеса возів хоча б до середини? – з надією запитав Косинський.
– Якщо палити багаття, щоб відігріти землю, все одно не встигнемо, – додав збентежено Грицай. – Бо для цього просто не вистачить часу.
– Шкода, – зітхнув Косинський, – залишається сподіватися, що відіб’ємося і без «вовчих ям».
Скориставшись тим, що ще є час до бою, козаки почали відливати кулі. В клопотах непомітно пролетів час. Наступного дня обидва війська вишикувались для бою.
– Зверніть увагу, панове, – вказав шаблею князь Януш Острозький, – в центрі вони виставили козаків, а на флангах – селян, міщан і дрібну шляхту.
– Значить, кіннотою вдаримо з флангів, – одразу зрозумів Вишневецький.
Русинська й угорська піхота пішла в наступ в центрі, відволікаючи увагу на себе і прикриваючи собою обхідний маневр кінноти.
– Цікаво, що то за один? – запитав Василь Голобля, вказуючи на ставного, гарного вояка в дорогому одязі, який нещадно і вправно рубає селян і міщан на лівому фланзі.
Бій щойно розпочався, а на рахунку того красеня вже не менше десятка зарубаних ним повстанців.
– А то, Василю, колишній запорізький козак Северин Наливайко, – відповів йому Самійло Гардовий.
– Та ну? Не може бути, щоб брат запорожець рубав своїх! Та ще й так затято, як він, – вражено відповів розгублений від такої новини Голобля.
– Був запорожець, а тепер – сотник надвірної корогви князя Костянтина Острозького, от так, пане-брате.
– Ти диви, яка наволоч, – сплюнув Голобля. – Самійле, а ти звідки його знаєш? Може ти помиляєшся, і то не Наливайко?
– На жаль не помиляюсь, Василю. Я з ним не раз, і не два брав участь у морських походах проти османів і сухопутних – проти кримських татар.
– І я його знаю, – додав Сашко Сомик, – це точно Северин Наливайко.
– А звідки він? – розчаровано перепитав Голобля, бо йому дуже не хочеться вірити в те, що запорізький козак може вбивати своїх братів козаків.
– Наскільки я пам’ятаю, з Гусятина, – відповів Самійло.
Сашко Сомик люто подивився на Наливайка і сказав:
– Ач який герой проти гречкосіїв вишукався. Либонь тільки з ними воювати і розраховує. Зараз побачимо, як він з козаком воюватиме!
Він пришпорив баского коня і нерозважливо кинувся до Наливайка.
– Сашко, стій! – гукнув Самійло. – Назад! Він тобі не по силам!
Але Сомик вже нічого не чує, він бачить тільки Северина Наливайка. Козаки схрестили шаблі в смертельному герці. Дзвенить криця об крицю, висікаючи іскри. Сашко напосідає на Наливайка.
Северин вміло відбив напад Сомика, випростався в сідлі і з силою опустив шаблю тому на голову. Сашко охнув і впав. Шабля випала з його мертвої руки, а сам він впав на землю, але однією ногою зачепився за стремено. Кінь помчав вскач, волочачи тіло Сомика за собою.
– А щоб тобі, – обурено скрикнув Голобля, – будь ти тричі проклятий, зраднику!
– Отакої, – розгублено мовив Мирослав.
А тим часом з Наливайком наче щось сталось після того, як він вбив запорожця. Він вийшов з бою і став за спинами своїх вояків, витер шаблю від крові і вклав її в піхви.
Сашко лірник зарубав угорського найманця і поскакав до коня Сашка Сомика. За ним помчав молодик Мирон Губенко. Вони спішилися, поклали тіло мертвого товариша поперек коня, Сашко скочив на свого і поїхав назад, туди, де на них чекають кислячани.
Петрик Сомик в якого геть мову відняло, ледве оговтавшись від смерті батька, хотів кинутись до Наливайка, але Іванко Гардовий міцно схопив його під пахви і не дав цього зробити.
Сашко лірник з молодиком спішилися і поклали тіло Сашка Сомика на землю. До нього збіглися всі, хто його знав. Петрик опустився перед тілом батька на коліна і заплакав.
– Співчуваю, синку, – поклав Петрику важку руку на плече Самійло. 
Кислячани схилили голови в жалобі і віддаючи шану вбитому земляку. В цей час заграли сурми ворога, закликаючи їх війська до атаки.
– Назад! – наказав Криштоф Косинський. – Всі в табір!
Повстанці за наказом Косинського організовано відійшли в табір. Там вони полягали під возами і почали відстрілюватись від угорців і русинів. Перший день не приніс перемоги ні одній стороні, ні другій.
Після того, як війська Острозького і Вишневецького відійшли, козаки почали надавати пораненим медичну допомогу. Для зупинки кровотечі козаки використовують все, що тільки є під рукою: мед, тютюн, сажу, пережований хліб.
Рану ретельно присипають сіллю, вважаючи, що вона хоч і пече спочатку, але сприяє загоєнню. Так само для загоєння рани козаки прикладають до хворого місця розтерту із слиною землю.
Самійло, як тільки в нього з’явилась вільна хвилина, покликав до себе сина й зятя.
– Іванку, Мирославе, придивляйтесь за Петриком, щоб він згарячу не занапастив себе. Треба нам його поберегти, поки він не заспокоїться. Тримайтесь в бою біля нього.
– Зробимо, батьку, – твердо пообіцяв Іванко.
Наступного дня повстанці весь день оборонялися, не виходячи з табору. Маючи гармати, вони вдало відстрілювались від кінних і піших атак ворога. Косинський невідлучно знаходиться в перших рядах свого війська.
Після відходу ворогів, які в більшості своїй є братами по крові і вірі, повстанці почали ховати загиблих, лікувати поранених, поповнювати запаси пороху, куль, гострити щаблі.
На третій день ситуація змінилась. Польське військо більше не лізло під кулі й ядра, а само почало щільно обстрілювати табір повстанців з гармат. Коли ядрами вдалося розтрощити всі чотири лінії возів, туди кинулась польська й угорська кіннота.
З великими втратами повстанцям вдалось відбити цю атаку. Коли польське військо відступило, козаки кинулись розв’язувати вози, щоб утворити з вцілілих возів новий табір. Тепер в ньому залишилось тільки дві лінії з возів.
Острозький кинув проти селян і містян важку кавалерію, обстрілював їх з гармат і мушкетів, але погано озброєні повстанці на превеликий подив князя тримаються. Тоді він вирішив нанести удару важкою кавалерією.
Важка кавалерія – це ударні, добре підготовлені, підрозділи кінноти, що застосовують важко озброєних вершників на потужних, важких конях для нищівних таранних ударів по ворожій піхоті та легшій кінноті.
Їхня головна перевага – вага та потужність, що дозволяє їм «зламати» ворожий стрій. Коні важкої кавалерії переважають інших коней у вазі в півтора рази. Польські важкі кавалеристи мають обладунки у вигляді залізних кірас і шоломів, які захищають їх від ударів клинкової зброї та рушничних і пістолетних куль. Клинкова зброя важкої кавалерії – палаш, рідше шабля, в той час як легка козацька кіннота озброєна переважно шаблями.
Важка кіннота врізалася в ряди вояків гетьмана Косинського. Побачивши, що гусари тіснять повстанців, Самійло кинувся до кислячан.
– По коням! Ну, береженого і Бог береже, а козака шабля стереже. За мною, браття! Крім піхоти запорожці мають кінноту, яка веде наступ лавою: шикується півколом, атакуючи противника з флангів, з фронту і з тилу одночасно. Вслід за кислячанами в атаку пішли левушківці. 
Серед козаків багато неперевершених майстрів верхової їзди. Ці вершники вміють повертатися у сідлі, стріляти з лука лівою і правою руками, рубати шаблею, стріляти з рушниці з-під черева свого коня. Стрімка кінна атака запорожців врятувала піших повстанців від знищення важкою кавалерією.
Кривава битва тривала цілий тиждень – з 23 по 30 січня. Цей бій став найбільшим боєм в ході повстання Косинського. На полі бою полягло до трьох тисяч козаків. Великих втрат зазнали обидві сторони, тому розпочалися переговори, унаслідок яких була підписана угода.
За нею козаки вимушено взяли на себе наступні зобов’язання: повне «послушанство королю»; скинути з гетьманства Криштофа Косинського; виписати з реєстру всіх, хто був занесений до нього під час повстання.
Крім того, козаки більше не мають права: самостійно підтримувати дипломатичні відносини з сусідніми державами; жити на магнатських і шляхетських територіях; здійснювати бойові походи.
– Перший раз, коли табір з возів не витримав облоги, – зітхнув Самійло.
– Це точно. Я теж про таке не чув, – зітхнув Сава Репетило.
– Якби не зима, – додав Гнат Рий, – були б «вовчі ями». Наука нам на майбутнє. Щоб більше таке не повторилося.
Переможці захопили 26 гармат і всі козацькі корогви. Незважаючи на відчайдушний, несамовитий опір, повстанці зазнали поразки. В боях особливо відзначилися війська князя Януша Острозького та черкаського старости Олександра Вишневецького.
Врешті військо повстанців капітулювало, надавши Острозьким присяжного листа, який іменем усього війська 10 лютого підписали гетьман реєстровців Криштоф Косинський та його писар Іван Кречкович.
Гетьман Косинський від імені козацтва підписав з Острозьким угоду, за якою козаки підкорялися королеві, але отримували право на вільний відхід. Переможений козацький гетьман під глузування шляхти мусив особисто тричі, схиливши коліно, на знак покори ударити чолом перед князем Костянтином-Василем Острозьким та його синами.
Реєстровці повинні негайно позбавити Косинського гетьманської булави, утримувати на Запорожжі постійну залогу, повернути в замки все захоплене ними озброєння.
Проте, відступивши з козацькими загонами на Запорізьку Січ, Косинський одразу почав готуватися до нового збройного виступу.