Повстання. Глава 40. Ковтки

Після поразки під П’яткою залишки військ Косинського відступають на схід двома колонами. Одна йде на Київ, друга – на Умань, а звідти – на Січ. До другої входить Кисляківський курінь.
Скориставшись тим, що шлях на Умань і далі на Білу Церкву пролягає через Гайсин, Кисляківський курінь завернув на одну добу додому в Кисляк. 
– Самійле! – зраділа Марія, побачивши чоловіка, який під’їхав до двору і скочив з коня. Тамуючи несподівану радість, жінка кинулася в його обійми. – Звідки ти?
Після того, як чоловік відповів їй, вони зайшли до хати, і Марія пригостила його смачним обідом. Тут був і наваристий борщ із свининою, білими грибами й сметаною, шинка і холодяні в’юни з часником. Хліб також свіжий, тільки з печі.
– Як відчувала, що ти приїдеш! – пораділа Марія. – А де Іванко? Він що, не з вами?
– З нами. Просто він спочатку поїхав до Оріяни й племінників. Любить він їх дуже. Своїх діточок не має, і невідомо, чи будуть. Одружуватись він не квапиться, – сказав батько.
– Нічого не вдієш, не зустрів він ще своє кохання, – відповіла мати. – А життя без кохання – нічого не варте. Принаймні мені так здається.
– Я з тобою згоден, – посміхнувся Самійло і міцно пригорнув дружину.
Вже після обіду Самійло почав розбирати сакви. З одного шматка тканини випали на стіл чотири великі, нові срібні серги у формі півмісяців.
– Що це? – здивувалась Марія.
– Це ковтки або серги. Ти ж знаєш, люба, що деякі козаки мають право носити сережки?
– В тебе ж вже є серга? Причому золота.
– А це не для мене. Час вже й нашому Іванку почати носити сергу.
– А інші для кого?
– Одна для Петрика Сомика. Розумієш, кохана, він син мого побратима, який не раз рятував мені життя й Іванку теж.
– Любий, ти вирішив, що мені шкода грошей на сережку для Петрика? – жахнулася Марія. – Як ти тільки міг таке про мене подумати? Ти мене прикро вразив.
– Не ображайся, – промовив Самійло, подивившись у засмучене обличчя дружини, – і зовсім я так не думав.
– Ну, добре. А ще два ковтки для кого?
– Для Мирослава.
– Обидва? Чому два?
– Бачиш, люба, ковтки – не просто прикраси. Ліве вухо проколює козак, у якого з рідних залишилася тільки мати. Серга в правому вусі значить, що це – останній нащадок роду. Дві сережки носить єдиний син у батьків.
– То Петрик, як син матері-одиночки, носитимемо сергу в лівому вусі? А наш син, як єдиний чоловік в сім’ї, носитиме сергу – в правому?
– Саме так. Як не крути, а синочки Оріяни це вже рід Коберників, а Іванко поки що останній в роду Гардових, – зітхнув Самійло. – Про що задумалась, кохана?
– Про Софію Сомик. Скільки існує Україна – повно в ній вдів. Значить, Мирослав носитиме дві сережки? – запитала Марія. – Я правильно розумію?
– Так. Носять козаки ковтки не для краси, та й не кожен може це собі дозволити. Тому я й вирішив подарувати нашим хлопцям серги.
– Правильно вирішив, – посміхнулась Марія. – Який же ти в мене молодець! Я тобою пишаюсь!
Дружина притиснулась до чоловіка і поцілувала його. Самійло також поцілував Марію, простягнув їй шкіряний гаманець, туго набитий монетами, і продовжив свою розповідь.
– За нашими правилами, в походах і боях таких козаків за можливості треба берегти. Звісно, наявність сережок не звільняє козаків від небезпек. Вони поряд з іншими б’ються в боях плечем до плеча і несуть усі тяготи походів. Але решта за неписаними правилами все ж таки намагається їх зберегти.
– Які хороші у вас звичаї, – усміхнулась жінка, – правильні.
– Ми віримо, що серга у формі півмісяцю – оберіг для воїна. А ще сережка це ознака козака або взагалі вільної людини.
– Цікаво, є ще якесь інше використання ковтків?
– Звісно є. Коли козаки набирають воду з незнайомої водойми, то на якийсь час опускають до ємкості сережку, щоб очистити воду, і тільки потім її п’ють. Якщо настояти воду сріблом, вона допоможе очистити рану від можливого ризику занести зараження.
– А ще які є звичаї? – зацікавилась Марія, бо раніше до розмов на такі теми часу в них ніколи не знаходилось. – Все життя замужем за козаком, а, виявляється, мало що про вас знаю!
– Ну, наприклад, якщо в мирний час помирає останній козак в роду, його шаблю ламають і кладуть з ним у домовину. За труною померлого козака до самого кладовища ведуть коня під сідлом.
Більше Самійло не встиг нічого розповісти, бо до хати зайшов Вітер.
– Чолом! Пане отамане, охорону навколо села виставили, – одзвітував він. – Не знаю тільки, де мені зупинитися на постій?
– Та ти що, батьку! В нас і залишайся, місця вдосталь! Проходь, сідай, будь ласка, пообідаємо.
– Дякую, пане отамане! Обід це добре! На війні без паляниці – як без гаківниці! А ще кажуть, козак не жартує ні мечем, ні калачем!
Вітер сходив до коня і приніс до хати свої дорожні торби. Знаючи, що старий козак не байдужий до чарки, Самійло поставив ще пляшку горілки і велику чарку.
Після обіду Вітер з дозволу господарів вклався спати на сіновалі, бо вік вже дається взнаки, і від тривалої їзди верхи, старий козак добряче втомився та ще, правду сказати, трохи захмелів від випитого.
– Люба, кажи, що треба в першу чергу зробити по господарству, бо часу в мене обмаль – вже наступного дня ми підемо далі, – сказав Самійло.
– Просто побудь зі мною. Ти не уявляєш, як я за тобою скучила! А робота – її ніколи не переробиш, та я вже й звикла все робити сама. Особливо після того, як Оріяночка вийшла заміж і перебралася жити до Коберників. Хіба, знаєш, зарубай півня. Я тут курку зарубала, то півень мене тепер в курник не пускає! І сміх і гріх!
Марія з Самійлом навіть не помітили, як вечір, теплий та гожий, спав на землю. По коминах села в’ються дими, бо скрізь готуються святкові вечері на честь повернення чоловіків, батьків, синів.
Самійло запалив по всій кімнаті каганці, щоб було світло. Від світу одразу стало затишно.
Під вечір до Гардових прийшли в гості Мирослав з Оріяною, Романом і Русланом, а ще Петрик Сомик, якого спеціально запросили. Мирослав з Оріяною принесли з собою казани з голубцями й варениками з товчениками.
– Добрий вечір в вашу хату! Хліб та сіль!
Гості перехрестилися на ікону святої трійці. Господиня радо зустріла дітей, пригорнула і по черзі всіх поцілувала.
– Присідайте до столу, пригощайтесь! – гостинно запросила Марія.
Вони з Самійлом встигли приготувати: київський борщ, зварений на сирівці, з півнем та бараниною, нажарили карасів, ляпунів (налисників) з маком, вишнями і сиром, а ще макорженики, минькову печінку.
Все настільки смачне, що розмови на якийсь час стихли. Вітер також вечеряє разом з ними. Їли без поквапу, насолоджуючись щасливими хвилинами, коли родина з друзями разом за одним столом. Роман вліз на коліна до діда Самійла, а Руслан – до дядька Івана.
– Смачно, – відірвавшись від їжі, сказав Іванко і посміхнувся, – як в дитинстві! Дядько Василь Голобля теж нівроку готує, але до мами йому далеко!
Всі посміялись його словам. Після вечері Самійло подарував сину, зятю і Петрику срібні ковтки. Ті не очікували такого подарунку і дуже зраділи. Петрик спочатку навіть розгубився від такого подарунку.
– Я й не мріяв про таке, – щиро зізнався він. – Це ж скільки коштує? Величезне вам спасибі, пане отамане! 
Він прийняв подарунок із величезним задоволенням і вдячністю, і ніяк не може заспокоїтися від такої радості. 
– Дякую, батьку, – в один голос мовили Іванко і Мирослав.
– Носіть на здоров’я, синки, – відповів Самійло.
– Це ти, Самійло, правильно вигадав. Відверто кажучи, раніше треба було це зробити, – додав Вітер від себе, скрушно хитаючи головою. – І я тільки я сам до такого не додумався? Старію. 
Здається, батько Вітер почувається ніяково від того, що то не він здогадався подарувати хлопцям ковтки. Після того, як гості розійшлися, Вітер сказав Самійлу:
– Ти відпочивай, а я піду, перевірю сторожу.
– Та ні, – заспорив Самійло, – це повинен зробити я. Я ж отаман!
– Побудь із дружиною, синку. Часу у вас обмаль.
Самійло подивився на Марію і перестав сперечатися. Вітер вийшов, сказавши, що ночуватиме на сіновалі.
Старий козак взяв коня і вивів його на вулицю. Там він зіткнувся з поручиком Яновським і кількома реєстровими козаками.
– О! – зрадів граф. – Батько Вітер! Добрий вечір! Радий вас бачити живим і здоровим! Що, не спиться?
– Доброго здоров’я! – і собі привітались козаки.
– І вам доброго вечора. Та ні, спиться. Просто йду перевіряти варту.
– Ідіть, відпочивати, батьку, – усміхнувся Яновський. – Цю ніч Кисляк охоронятимуть реєстровці з Гайсина. Кислячани нехай побудуть із своїми сім’ями. Тож і ви йдіть, поспіть перед дорогою.
– Дякую, пане поручику. Що ж нехай так і буде.
Вітер впевнений, що реєстрові козаки на чолі з поручиком Яновським нестимуть охорону не гірше за кислячан, тому одразу пішов спати. Запорожці, які мали нести вартову службу цієї ночі залишились дуже вдячні Яновському і реєстровцям.
Коли наступного дня Кисляківський курінь виїжджав з села, залишився вдома на лікування кількох важко поранених запорожців, у вухах Іванка, Мирослава і Петрика вже красувалися нові блискучі серги, привертаючи увагу інших козаків.
– Храни тебе, бог, – благословила Марія спочатку сина, а потім чоловіка. Вона поцілувала обох. – Повертайтесь живі і здорові!
Якийсь час діти проводжали своїх батьків. Роман і Руслан ідуть з різних боків коня батька, тримаючись за стремена. Тільки коли козаки почали підніматися під Гайсинську гірку, дітвора відстала.
Біля церкви стоїть отець Зосима і задумливо спостерігає цю сцену. Коли останні козаки проїхали повз церкву, він ніби схаменувшись, благословив їх ловами: «Благословен бог наш завжди, нині і повсякчас, і на вікі віків! Божої допомоги вам і миру!» й осінив запорожців хресним знаменням.
Козаки поїхали на Уманський шлях, а їх матері, дружини, сестри, діти, старі батьки і діди сумно дивляться їм вслід.
Коли сліди від козацьких коней замела хурделиця, до фортеці Гайсина з боку Брацлава в’їхав великий польський каральний загін. В кабінет до поручика Яновського у фортеці Гайсина стрімко увійшов моложавий командир цього загону.
– Пане поручику, чи бачили ви тут повстанців? – навіть не вітаючись, від порогу запитав реґіментар (полковник).
Яновський при його появі хутко підвівся з крісла і виструнчився.
– Ні, пане полковнику. Ми весь час чатували, я навіть додому не їздив, але нікого не бачили, – впевнено збрехав Яновський.
– Що це? – гидливо зморщив носа реґіментар і глузливо запитав. – Пане поручик, від вас що, потом тхне?
– Я ж вам сказав, що не був вдома, тому що ми чергували навколо фортеці. Помитися змоги не мав.
– Виходить, заколотники об’їхали Гайсин? Що ж, дякую. Поїду їх далі шукати. Маю намір їх наздогнати і вирубати до ноги. А ви чергуйте, не прогайте, якщо вони все таки тут з’являться.
– Буде зроблено, пане полковнику! – пообіцяв Яновський.
Але наздогнати кислячан карателі не змогли, тому ті без бою дісталися до самої Січі.
Гетьман реєстрового козацтва і керівник повстання Косинський йшов через січовий майдан до кошового Запорізької Січі, коли йому шлях перетнули полковники Кремпський, Полоус і курінні отамани Гардовий і Грицай.
– Пане гетьмане, – звернувся Кремпський, – чи правильно ми розуміємо – боротьба продовжується?
– Так, звичайно! Ми поспішили з початком, але тепер зробимо належні висновки, краще підготуємося і знову вдаримо на ворога.
– Це добре, – усміхнувся Полоус. – Весь народ чекає на це. Наше повстання сповнило серця людей великою надією. Тільки се має бути не повстання, а справжня визвольна війна. І очолити її має низове козацтво.
– Цілком згоден, – погодився Косинський. – На мою думку утворення й саме існування Запорізької Січі, активно сприяє розвитку боротьби проти національно-релігійного гніту та кріпосницьких порядків, заснованих польською шляхтою.
– Утікачі, які стають козаками приносять на Січ антипольські настрої. Між козацтвом та іншими верствами населення – селянами, містянами, православним духовенством – установилися міцні зв’язки. І вони стають все міцнішими і міцнішими, – кивнув Полоус.
Порадившись з кошовим отаманом і старшиною, гетьман звернувся до царя Московського царства з проханням про прийняття в підданство.
Московський правитель Борис Годунов надіслав Косинському листа з ствердною відповіддю і обіцянкою платити за боротьбу з кримськими татарами.
Консолідаційний процес козаччини на кінець XVI століття концентрувався навколо двох різних осередків: Запорізької Січі і Терехтемирова. Січ стала центром незалежного козацтва, а Терехтемирів – реєстрового.
Северин Наливайко після битви під П’яткою покинув службу в князя Острозького, створив і очолив козацький загін, що почав діяти проти османів на нижньому Дністрі.