Повстання. Глава 41. Шляхта

В одному з родових маєтків Вишневецьких на Поділлі зібрались друзі Тадеуша Острозького.
– Пане Тадеуше, де ти так давно пропадав? Нам тебе не вистачало!
– Зізнавайся, друже, попав в полон до якоїсь красуні? Ми її знаємо? Ховаєш її від нас? – осудливо пожартував Конецпольський.
Тадеуш навіть трохи розгубився.
– Красуня таки є, але справа не в ній. Я приймаю безпосередню участь в придушенні заколоту Косинського.
– О! То ти у війську? – прийшов у захват від цієї новини молодший Потоцький.
– Так, – не приховуючи гніву, відповів Тадеуш, – замість того, щоб жити в своє задоволення, як личить шляхтичу, я воюю. Сплю в наметах, харчуюсь бог знає чим. Миюся, соромно навіть сказати, не кожний день.
– Налийте швидше нашому герою! Тадеуше, ти що будеш? – співчутливо запитав Потоцький.
– А я все буду! Га-га-га! Наливайте та побільше!
  – Оце наш друг Тадеуш! Пізнаю брата!
Конецпольський налив повну чару зеленого скла мальвазії. На стіл в цей час пахолки принесли величезне блюдо запечених тетеруків.
– Це для початку, щоб горло промочити!
Тадеуш с задоволенням випив, смішно морщачи свого великого носа.
– Вибачте, друзі, що без тосту, але відвик я від хорошої компанії і гарної випивки! Навіть самому не віриться.
– Ну, це ми зараз надолужимо! Наливаймо повні чари!
– Шановне панство, за короля! Віват!
Всі шляхтичі з задоволенням випили, але не встигли закусити, як їм знову налили.
– Друзі, за славу Речі Посполитої! Віват!
– За хоробре польське військо! Віват!
– За панство!
– І за панянок! Га-га-га!
– Ні, за панянок вип’ємо окремо!
– Правильно! Наливай! За панянок!
Підпивши гаразд, шляхтичі почали розпитувати Острозького про війну, бо нікому з присутніх воювати ще не довелося.
– Чи дійсно так небезпечне те озброєне лайдацтво?
– Ні, ні і ще раз ні! – пихато відповів Тадеуш і бридливо скривився. – Як можуть бути небезпечні селюки з косами? Ми б їх вже давно перемогли, якби вони весь час не тікали від нас!
– Зачекай, пане, але як тоді повстанці змогли захопити Брацлав, Бар? – дивуючись запитав молодий Потоцький.
– А то не вони!
– Як не вони? А хто тоді? – аж розгубився Потоцький.
– Коли вже казати відверто, то козаки, схизматики, які встали на бік Косинського, – несамовито вигукнув помітно сп’янілий Тадеуш.
– Треба нам тих злочинних бунтівників швидше схилити до унії, менше буде спротиву і невдоволення. Одними погрозами і залякуваннями цього не доб’єшся.
– То ти вважаєш, що ті гультяї, та голота, я маю на увазі запорожців, таки небезпечні для нашої корони?
– На мою думку вони не варті доброго слова, – запально викрикнув Тадеуш. – Просто їх багато і вони нічого не бояться. Вони переважають нас своїм числом і не рахуються з втратами, як нашими, так і своїми.
– Я чув, в русинів кажуть: «Де байрак, там і козак, що село, то й сотник».
– То матка ойчизна королівська все таки в небезпеці?
– Ні, пане. Не може зграя розбійників і бандитів загрожувати шляхті, королівству і королівській владі! Не може!
Тим часом челядь приносить нові й нові частування й вина угорські. За п’яними розмовами й ситною, смачною їдою шляхтичі не помітили, як і споночіло. Чути тільки, як зрідка перегукується сторожа.
– Треба нам знищити Січ – притулок вільнодумства свавольного козацтва,  – голосно промовляє Острозький, – коли буде на те божа воля, ми її знищимо!
Його п’яні похваляння чути далеко за межами палацу.
– То як ми подолаємо Косинського, пане Тадеуш?
– А я вже придумав. Запросимо його на перемовини і вб’ємо! Без нього повстанці самі розбіжаться! Ось побачите!
– А що там за красуня? – пригадав Конецпольський. – Розкажеш?
– Авжеж! Козачка одна. Краси небаченої. Я таких красунь не бачив ні в самих шляхетних домах, ні при королівських дворах.
– І як успіхи?
– Поки ніяк. Мої слуги, було, викрали її, але хтось їх перебив, а її звільнив. Але нічого, все одно моєю буде! – зухвало пообіцяв Тадеуш.
– Оце правильно! Це по-нашому! Тільки так, друже!
– Ніхто з нас не має сумнівів, що в тебе все вийде!
– Ті кляті русини ні на що не здатні. Все тут тільки для нас! Так було, так є, і так буде завжди! Амен!
Розійшлися напівживі шляхтичі в роззолочених жупанах вже вдосвіта. Тадеуш нажлуктився так, що вже не може вимовити ні слова.
Відіспавшись, Тадеуш Острозький добре поснідав, трохи випив і поїхав до Черкас з пропозицією запросити Косинського на перемовини і вбити його. По дорозі він заїхав до Кисляка, щоб відпочити з дороги у графа Яновського, а при нагоді – побачити Оріяну.
Біля церкви він побачив отця Зосиму, який навчає сиріт слову божому. Тадеуш зупинив коня і голосно вигукнув:
– Гей, ви! Ваші церкви дерев’яні, обідрані, без ікон, без органів! Ідіть до наших костьолів! Істинна тільки римська віра!
– Не завжди так буде, – спокійно відповів йому отець Зосима, – та й не в органах живе бог.
Тут з вулички виїхав Самійло Гардовий, а з ним старий козак Вітер і Макар Малюта. Побачивши ляхів біля церкви, вони вдарили нагайками коней і мерщій поскакали до них. Поляки не стали чекати і тут же помчали до маєтку Яновського.
– Що вони хотіли, отче? – стурбовано запитав Самійло.
– Як завжди. Насміхаються над нашою вірою і нашими церквами, – зітхнув батюшка. – Переманюють дітей в їх віру.
– От вже дурна голова й норов подлючий, – мовив Малюта. – Ох, земля наша нещасна і нещасні діти твої.
– То що, Самійле, наздоженемо клятих ляхів? – запитав Вітер, поклавши дужу долоню на руків’я шаблі. – Я впевнений, ми з ними впораємося!
– Так-то воно, батьку, так, але вони вже гості пана Яновського, а підставляти його не хочеться. Нехай ще трохи погуляє та наволоч.
Тадеуш із слугами як раз підїхав до маєтку Яновського. Він з радістю побачив, що господар перетворив його в маленьку фортецю. Тепер маєток оточений валом з гостроколом, ровом з водою, баштами для стрільців. Острозький одразу відчув себе в цілковитій безпеці.
Поручик Яновський їхав до фортеці Гайсин, коли побачив у дворі Гардових припнутого коня. Граф уважно придивився до сідла, лука якого обкована сріблом і зрозумів, що це кінь Самійла. Поручик спинив коня, припнув його до воріт, увійшов у двір, підійшов до хати і постукав у вікно. На стук вийшов сам господар.
– Добрий день, пане поручику, – першим привітався козак.
– Здрастуй, Самійло. У мене для тебе надзвичайно важлива новина. Був в мене племінник білоцерківського старости Януша Острозького. 
– Пан Тадеуш Острозький? – спохмурнів козак. – Той самий, який, був, викрав мою донечку?
– Він самий. Так ось, він напився і проговорився, що Криштофа Косинського запросять на перемовини, і там вб’ють.
– Дякую, пане Лешеку, – вклонився Самійло.
– Піду я, не бажано, щоб нас бачили разом.
Чоловіки міцно потиснули руки, і Яновський поспішив до коня. Самійло повернувся до хати, підійшов до дружини і обійняв її.
– Вибач, Маріє, не думав, що так станеться, але мені доведеться їхати.
– Прямо зараз? Це якось пов’язане з паном Яновським?
– Тобі того знати не потрібно. Збери мені, будь ласка, щось поїсти в дорогу, і я поїду. Добре, що кінь трохи відпочив.
Марія подивилась на чоловіка і провела пальцями по його шиї. Чоловік посміхнувся і поклав щоку на долоню дружині.
– Самійле, шворки немає, – схвильовано сказала Марія.
– Якої? – не одразу зрозумів чоловік.
– На якій ти носиш натільний хрест.
Самійло підняв голову і сам обмацав шию. Потім зазирнув під сорочку, затим витягнув її із шароварів, сподіваючись, що загубився тільки шнурок, а хрест є. Але хреста немає.
Тут до двору зайшли Оріяна з синочками.
– Тату, мамо, що ви шукаєте?
– Батько десь загубив свій натільний хрест. А це дуже погана прикмета.
– Та може це просто забобони, – спробувала згладити незручність Оріяна.
– Доню, – заперечливо похитала головою мати, – люди прикмети століттями спостерігали та примічали.
– Тату, давай, ми допоможемо шукати. Де ти сьогодні був?
Проте як не старалися Самійло, Марія, Оріяна, Роман і Руслан, але не тільки хреста, а навіть тої мотузочки, на якій батько носив свій козацький хрест, не знайшли.
– Тільки даремно час згаяли на ті пошуки, – зітхнув Самійло.
Оріяна віддала батькові пиріжки, які напекла, той поклав їх у сакви і поспішив в путь. Але як не гнав коня Самійло, до табору повстанців він запізнився. Ворота вже зачинені, а табір з трьох боків оточили війська Вишневецького й Острозького.
Гардовий скочив з коня, з валу йому кинули кінець мотузки, і він, схопивши його, видряпався на вал. Мирослав побачив його і приязно махнув рукою, щоб тесть його помітив.
– Агов, батьку! Ми тут!
І ось, коли Самійло піднявся і встав на повний зріст, ляхи підірвали заряд пороху в підкопі під ворітьми. Вибух виявився настільки сильний, що загинули десятки козаків. Від дубових воріт, окованих залізом, взагалі нічого не залишилось. Польські улани кинулись в пролом, спричинений вибухом.

*  *  *
За першої нагоди Мирослав приїхав до Кисляка і першим ділом пішов до тещі й повідомив їй страшну новину про загибель її чоловіка. Марія крізь ридання знову запитала:
– Може, батько ще живий? Може ж таке бути?
Мирослав, тамуючи сльози вкотре відповів:
– Вибачте, мамо, але я на власні очі бачив, як він загинув.
Марія почала ридати з новою силою.
– Самійле, соколе мій любий, рано ти пішов від нас! Ой, рано! Як мені тепер без тебе? Господи, як?
Оріяна, довідавшись від односельців, що приїхав Мирослав, одразу кинула всі справи і поспішила до батьківської хати. Увійшовши до хати вона почула про загибель батька, і яке увійшла, так і осіла на підлогу біля дверей.