Повстання. Глава 42. Смерть Косинського

До табору повстанців несподівано приїхав колишній гетьман реєстрових козаків Ян Оришевський. Дізнавшись про його приїзд, на зустріч з ним поспішив сотник з залоги фортеці Гайсин Ладислав Бандурка, який довго служив під началом гетьмана.
Але він трохи запізнився. Оришевський вже встиг виступити з промовою, закликаючи повстанців припинити бунти, скласти зброю, розійтись по домівках і здатися на милість польської шляхти.
– А як, цікаво, бути з нашим ватажком Криштофом Косинським? – глузливо запитав Василь Голобля.
– Косинського треба видати представникам короля, – мовив Оришевський.
Реакція на його слова була миттєвою.
– Зрада! – з обуренням кричать повстанці. – Та він хоче зовсім знищити козацтво!
– Ви помиляєтесь, – голосно вигукнув Оришевський. – Ніхто не збирається винищити козацтво, бо це означає поставити королівство під загрозу ординців та турок!
– Це що він пропонує – повернутися до панів, до польських катів, щоб вони постинали нам голови? А хто тоді буде захищати поневолене населення від шляхти?
Повстанці з величезним обуренням відхилили пропозицію колишнього гетьмана.
– Та що з ним теревенити! Вбити його! Він такий же, як всі шляхтичі!
– Кари йому! Скарати на горло зрадника!
І Оришевського вбили б, якби Бандурка рішуче не вмішався і не врятував колишнього гетьмана. Із своєю сотнею він відтіснив натовп і вивів Оришевського з кола, яке його оточувало.
– Їдьте, пане Ян, – суворо мовив сотник, – і більше не повертайтесь. І запам’ятайте, ніхто з повстанців не збирається складати зброю до нашої перемоги.
– Дякую, Ладиславе, – вклонився Оришевський.
З десятком своїх слуг він поскакав подалі від табору, в якому мало не склав голови за спробу приборкати козаків й інших повстанців.
З боку фортеці Білої Церкви ляхи почали обстріл. Василь Голобля зарядив мушкет, розігнувся і тільки-но зібрався прицілитися, як прямо перед його обличчям промайнула стріла і впилася у воза.
– От кляті ляхи, – лайнувся Василь, – мало не поцілили!
– Ти дивися, до стріли прив’язано якийсь папірець, – помітив Сашко лірник.
Він вийняв стрілу і відв’язав лист, розгорнув його і прочитав.
– Та це послання до самого пана гетьмана, – присвиснув він. – Треба його негайно віднести до Косинського. Пане Василю, може, віднесеш?
– Ти його знайшов, тобі й відносити, – відмахнувся Голобля.
Сашко лірник не став сперечатись і поспішив до гетьмана. Той прийняв його, прочитав листа і оголосив:
– Попереджають ляхи, що зараз до нас виїде князь Тадеуш Острозький для перемовин. Просять не стріляти.
Козаки перестали обстрілювати поляків, і як тільки стрілянина вщухла, з фортеці міста Черкаси виїхав десяток польських вояків. Першим їде огрядний Тадеуш Острозький.
– З чим пожалували? – запитав Косинський, коли поляки під’їхали до нього.
– Князь Острозький, – бундючно оголосив Тадеуш, – запрошує його милість пана гетьмана на перемовини до себе у фортецю. Безпеку пану гетьману гарантуємо. Слово честі!
Василь Голобля кивнув в бік Тадеуша і хмикнув:
– Слово честі? Ви чули, люди добрі? І звідки в цього недолюдка честь?
Іванко уважно подивився на шляхтича і сказав:
– Мирославе, поглянь, чи не той це шляхтич, який, був вкрав нашу Оріяну?
– Він самий. Шкода він зараз посол, а особа посла недоторканна.
Мирослав задумався. По його обличчю видно, що йому дуже кортить наплювати на всі ці умовності і вбити Тадеуша просто тут і прямо зараз, але він щосили стримує себе.
– Не можна, – зітхнув Іванко, – але добре, що ми тепер знаємо, що цей покидьок тут. Впевнений, рано чи пізно ми до нього доберемось.
Необачний Косинський повірив і зібрався їхати до замку на переговори. Із собою він взяв півтори сотні козаків з особистої варти. Вони виділяються серед інших повстанців вишневими жупанами і хвацькими вусами.
– А не мало буде, пане гетьмане? – запитав його полковник Федір Полоус. – Візьміть із собою весь Кисляківський курінь! Вони точно не підведуть!
Але Косинський знехтував пересторогою полковника.
– Мої охоронці теж не підведуть. Ти ж чув, пане Федір, князь гарантує мені безпеку. Не може ж він піти на таку ганьбу і вбити послів?
– Може, ще й як може, – насупився Полоус.
– А якщо так, то кислячани мене не врятують, тільки загинуть разом зі мною, от і усе. Тоді помстіться за нас, за обман.
Косинський з козаками неквапливо поскакали до фортеці Черкас. Там їх зустріли досить гостинно, прийняли коней і показали, куди йти.
Коли гетьман із своїм почетом йшов довгим коридором із багатьох дверей на них одночасно накинулися слуги черкаського старости Олександра Вишневецького і всіх їх вбили – і козаків, і самого гетьмана Косинського. 
Князь Острозький сидів у глибокому кріслі як на голках в очікуванні. Але до зали зазирнув його племінник Тадеуш і радісно повідомив:
– Все! Немає більше Косинського! Люди Вишневецького чудово впоралися із цим завданням!
– Слава Ісу, – перехрестився князь.
Даремно чекали повстанці на повернення Косинського і його людей. Ніхто не повернувся. На фортечний мур піднявся Тадеуш Острозький. Видно, що він добре напідпитку. Він радісно і бундючно вигукнув:
– Гей, дурні! Не чекайте на свого Косинського! Ми його вбили! І вас усіх вб’ємо! Га-га-га!
Досхочу покепкувавши над повстанцями, Тадеуш зник. Василь Голобля приклав руку до вуха, а тоді запитав:
– Хай йому грець! Він це серйозно? Вони обіцяли пану гетьману Косинському безпеку, а самі вбили та ще й вихваляються цим віроломством? Хіба так можна?
– Цього треба було чекати, – відповів йому Мирослав.
– В мене аж в голові замакітрилося од такої новини, – сказав Лаврін Чуб, – і перед очами все пішло обертом. Скажіть, невже ж це може бути правдою?
– Думаю, він не бреше, – мовив Іванко.
І ніби на підтвердження його слів із фортечних стін ляхи скинули тіла вбитого гетьмана і порубаних козаків. Все це супроводжується сміхом поляків.
– Хіба таке можна пробачити? – скрегочучи зубами озвався перегодом Сашко лірник.
– Ніхто і не збирається пробачати, – сказав Мирослав. – І чому я не вбив того виродка Тадеуша, коли він був в нашому таборі? Можливо, тоді пан гетьман не поїхав би у фортецю і зараз був би живий? І його хлопці також.
– А тепер вже нічим не зарадиш. Знехтував такою нагодою, – зітхнув Паталаха.
– Товариші, треба нам бути готовими до нападу ляхів, – промовив Іванко, який першим зрозумів, що становище стало вкрай критичним, – поки в нас немає головного отамана. Вони ж напевне думають, що ми обезголовлені і тому безпорадні. Передайте усім в нашому курені, щоб були готові до бою. Самопали зарядити вже зараз.
Кислячани почали ладнатися до бою. Іванко виявився правий – поляки здійснили вилазку в розрахунку на те, що повстанці розгублені і збентежені. По полю розлігся тяжкий кінський тупіт. Червоніють ратища списів крилатих гусар.
– До бою! – не розгубився і командує курінний отаман Левушківського куреню Пилип Грицай. – Цілься!
Козаки зустріли ляхів таким сильним, щільним і прицільним вогнем, що поляки відступили назад в Черкаси, не прийнявши бою і залишився своїх вбитих і поранених на полі бою.
– Треба нам якомога швидше обрати нового гетьмана, – сказав Голобля.
– Та хто ж може замінити Косинського? Я таких ватажків не знаю, – відповів йому Мирослав.
– Хіба Криштоф Кремпський чи Федір Полоус? – сказав Сашко лірник.
Іванко підійшов до Мирослава і сказав:
– Як би нам вполювати того жирного борова Тадеуша? Може, перевдягнемось в польській одяг і проберемося до міста? Думаю, курінний нас зрозуміє і відпустить.
Почувши ці слова, до них приєднався Сашко лірник.
– Чую, гарну справу ви задумали. Розраховуйте і на мене, хлопці. Тільки хто в нас тепер курінний отаман? Самійло ж загинув.
Козацький полковник Криштоф Кремпський тим часом поїхав до фортечних мурів, щоб домовитися з поляками – забрати тіла Косинського і його охоронців.
– Як бажаєте, – нешанобливо запитав він, – щоб ми підвезли сюди всі наші гармати і не дали вам і голови висунути, чи просто по-людські дасте забрати тіла наших товаришів?
– Та забирайте вже так, – зловтішаються поляки, – щоб це падло нам тут не смерділо! Га-га-га!
Без надмірного поквапу козаки забрали тіла гетьмана Криштофа Косинського й козаків з його варти, відвезли їх до табору, покрили обличчя червоною китайкою і поховали.
Все робилось швидко і вправно.
З ясного неба раптом полився сильний дощ, що переріс у справжню зливу.
– Це душа гетьмана плаче, – прошепотів Лаврін, – не хоче прощатися з цим милим божим світом.
Якийсь час скам’яніло стояли козаки над могилами побратимів, обступивши їх стіною. Ніхто не може змиритися з думкою, що Косинського більше немає. Козаки на знак трауру приспустили хоругви і знамена.
– Ось і все, – порушивши мовчанку, і похиливши голову дещо розгублено промовив Кремпський. – Не думав я, що все так скінчиться. Стільки намірів, стільки сподівань було. І все дарма.
Загибель Косинського вплинула на повстанців гнітюче.
– Пане отамане, то ти вважаєш, що всі жертви були марні? – запитав його Журба.
Видно, що Карп ледве стримується, бо все його нутро кипить від люті й гніву.
– Відомщення, кари бажаю, – обурено сказав озлоблений, лихий Пилип Грицай.
– Май терпіння, друже, – відповів йому неквапом Ладислав Бандурка, – я твердо знаю, ми неодмінно помстимося.
Голобля, який якийсь час мовчки тупцював біля них, промовив:
– Як гадаєте, пане-браття, може вип’ємо горілки на спомин душ загиблих?
Бандурка озирнувся до нього.
– Як не дивно, а я з паном Василем згоден.
Без ватажка, якому всі довіряли, військо повстанців швидко почало руйнуватися і розбігатися в різні боки.
Після недовгих вагань Кисляківський і Левушківський курені з добровольцями з інших куренів Січі, організовано відступили від стін міста і поспішили на Низ.
Окремими колонами відступає полк під командуванням Федора Полоуса і ще великий загін Криштофа Кремпського.
Януш Острозький засмучений, не дивлячись на те що повстання русинів придушене. Це помітив його племінник Тадеуш.
– Дядьку, ви не радієте перемозі?
– Ти розумієш, той розбійник Косинський спалив всі папери на моє право володіння землями в Київському воєводстві, а ще – всі боргові документи. Всі! Спробуй тепер віднови і поверни свої гроші!
– Так, – протяжно відповів племінник князя, – наробив шкоди той клятий козацький гетьман.
Князь уважно подивився на племінника, який саме почав пити мальвазію прямо з горлечка пляшки.
– Саме погане те, що поки існують запорожці – не буде шляхті спокійного життя. От побачиш і згадаєш мої слова.
Шляхтичі не стали переслідувати козаків, а натомість влаштували бучний бенкет. До самого ранку вони проголошували «Вівати!» і пили.