Холодный четверг моет окно

субота, 11 квітня 2026 р.
Чвертак миє вікно.
(Гумористичний етюд).


 Леонід Іванович Трудяга сьогодні  дописував портрет своєї онуки Катрусі. Сівши на стілець, юна білявка, котра одягла фуфайку та рожеву сукню, в’язала синій светр. Але насправді передати дівочу красу було важко: крізь вікна майстерні світло просочувалося так неохоче, ніби воно проходило через три шари брезенту й один шар бетону. Віконне скло було  настільки заляпане  пилом, що весняне сонце нагадувало тьмяний гасовий ліхтар у густому лондонському тумані.
—Діду, — зітхнула Катруся, не відриваючись від спиць, — сьогодні ж четвер. Чвертак, як говорять поляки,   Чистий. Он навіть наш алкан-сусід із першого поверху виніс порожні пляшки, щоб звільнити простір для світла. А у вас вікна такі, ніби їх забарикадували від ворожої авіації ще у сорок першому.

Лисий  мужчина  поправив окуляри й подивився на вікно з таким виглядом, ніби йому щойно запропонували намалювати етикетку для дешевого майонезу. «Катю,  - тихо прорік він. - Твоя приземлена логіка ранить мою тонку натуру. Ні, не бруд – оце  авторський оптичний фільтр. Завдяки цьому благородному шару пилу, кіптяви та спогадів про минуле літо, вулиця виглядає як вишукана сепія часів Ренесансу. Я бачу крізь нього ніжну весну, навіть якщо там за склом сусіди б’ються за останню пачку солі.
          Живописець ліниво потягнувся за телефоном; він раптом натрапив на мем.. Там, на екрані, іскрився засніжений двір, дерева стояли в білих шубах, а напис проголошував: «Подивилась у вікно, а там Різдво. А перед Різдвом я вже мила. Навіщо мити двічі?».
  Леонід Іванович аж підскочив, мало не перекинувши банку з розчинником, запах якого міг би вбити середнього розміру коня. «О! Дивись! Це ж епіфанія! Це маніфест мого життя!» — ткнув чоловічий палець сюди, у мобілочку.
Дід Леонід, який  підійшов до вікна, відшкрябав нігтем маленьку цяточку на склі. А там — кліматичний сарказм у чистому вигляді: за ніч випав густий, абсурдний квітневий сніг. Дерева стояли розлогі й важкі, наче велетенські порції цукрової вати, яку якийсь божевільний кухар розвісив прямо на гілках. Все навколо сяяло підступною зимовою білизною.
— Катрусю, глянь! — вигукнув він із тріумфом професійного шахрая. — Там же справді Різдво! На вулиці сніг, мороз і повна кліматична неадекватність. А ми ж вікна перед справжнім Різдвом... ну, принаймні мали такий намір. Значить, ліміт моїх фізичних зусиль на цей рік вичерпано. Навіщо мені змивати цей чудовий пил, якщо він так ідеально пом’якшує цей колючий, хрусткий сніг, що виглядає як пересолена заморожена манка?
— Леоніде Івановичу, ваш талант до демагогії значно перевищує ваш талант до живопису, — саркастично зауважила дівчина. — Сніг розтане за годину, а ваш «авторський фільтр» скоро почне вимагати власного паспорта й прописки.
— Не будь такою нудною! Цей сніг — це іронічний коментар Всесвіту. Він прямо каже: «Льоня, не будь як ці раби чистоти, не бери в руки ганчірку, бери пензель!». Крізь моє замурзане вікно цей сніг перетворюється на збите вершкове морозиво. Це ж смачно! Це концептуально! Це, зрештою, акт солідарності з природою, яка теж не встигла перевдягнутися до весни!
 Леонід Іванович  із насолодою відштовхнув ногою відро з водою у найтемніший куток майстерні, де вже зароджувалося нове життя.
— Все, крапка! Вікна не миємо. Це мій маніфест проти побутового рабства. Я оголошую себе банкрутом у сфері гігієни приміщень. Моя совість чиста, бо вона надійно ізольована від реальності товстим шаром ігнорування.
- Ой, діду-діду, - усміхнулася внучка,  - Бабуся правдиво бає: «Лінь раніше ніж Ви народилась».
 Катя  рішуче відклала свій синій светр, закотила рукави рожевої сукні. Дівчина схопила те  нещасне відро, яке досі стояло там, у кутку. Господиня  наколотила мильної піни, аж губи затряслися, і заходилася так старанно дерти вікно, що аж шибки завили від несподіванки.
 Леонід Іванович із хижою посмішкою повернувся до полотна. Згадавши оповідання «Модри Камень», отеперечки Трудяга  подумав: «Олесь  Гончар, імовірно, має рацію – українка найкраща тоді, коли вона працює». Лисий підстаркуватий  із сірими очима художник схопив олівець. Йому, ніби фотографу, зараз кортіло зафіксувати…