Повстання. Глава 43. Руйнування Сiчi

В Перекопське каймаканство знову приїхав сам кримський хан Гази ІІ Герай. Ділявер Айдаров наказав накрити багатий стіл.
Перед ханом поставили цілого запеченого барана, щоб той сам вибирав м’ясо, яке захоче. Весь стіл завалений м’ясними блюдами: кази – ковбаса з конини, різні види кебабів, приготовані на грилі і в казані, чебуреки (смажені пиріжки) та янтики (запечені пиріжки), кобете (слоєні пироги з м’ясом), бурма, тобто м’ясні рулети, манти.
А ще, звісно, різні фрукти, овочі та солодощі, включаючи пахлаву фісташкову, з волоськими горіхами, сарму і ще декілька видів. А ще випічка до чаю, яку кримчаки називають кураб’є, та солодкий шербет.
Хан, який зголоднів в дорозі, з задоволенням оглянув накритий стіл, відрізав шматочок вареної ковбаси з конини, макнув його в гострі спеції і відправив до рота. З блаженним виглядом з’їв його. Потім уважно поглянув на мурзу.
– Мій дорогий Ділявер, через тебе проходять всі загони, всі купецькі валки, що йдуть на північ і повертаються назад. Які новини з Ляхистану? Ляхам вдалося подавити повстання гетьмана Косинського?
– Ні, володарю, – вклонився Айдаров. – Запорізькі козаки дуже підсилили військо гетьмана, тож вони ще воюють.
Хан вдоволено кивнув головою.
– Я чув, що частина низовиків пішла в морський похід на Порту. Тобі щось відомо про це?
– Так, – знову вклонився мурза. Він намагається зрозуміти, куди хилить хан.
– Значить, на самій Січі зараз козаків залишилось не дуже багато, – задумливо сказав хан. – Вважаю, це самий зручний час для того, щоб знищити Томаківську Січ. На якийсь час ми цим убезпечимо себе від нападів тих клятих гяурів. Що скажеш?
– Потрібні будуть провідники, повелителю. В мене є кілька сотників, які добре знають ті місця.
– Вистачить і одного, – легковажно махнув рукою хан.
– Хто його знає. Це війна, а на війні всяке трапляється. Не хотілося б залишитись посеред Великого Лугу без провідника, там, де запорожці почуваються, як риба в воді.
– Що ж ти правий. Готуй своїх провідників. Коли моя орда підійде, вони поведуть її. З допомогою Аллаха повоюємо те гніздо козацьких розбійників.
– Аллах великий, – молитовно склав руки Айдаров.
– Ділявере, а поклич-но одного з твоїх провідників.
Мурза ляснув в долоні, і одразу до зали увійшов один із слуг.
– Поклич сотника Батала Рахманова.
Сотник прийшов напрочуд швидко, ніби чекав на виклик в сусідній кімнаті. Хан одразу запитав його:
– Ти знаєш, де знаходиться Томаківська Січ?
– Так, володарю. Вона збудована на другому за величиною острові на річці Узу, яку невірні називають Дніпром – Томаківці. 
Кримський хан вдоволено кивнув головою.
– Зможеш провести наше військо до Січі?
– Звичайно, повелителю правовірних, – твердо мовив Рахманов.
– Якщо буде так, як ти пообіцяв, і ми знищимо Запорізьку Січ – ти станеш однією з найбагатших людей в Кримському Юрті, – пообіцяв кримський хан.
– Щедрості великого хана немає меж, – вклонився сотник.
Після того, як Рахманова відпустили і він задкуючи вийшов, хан сказав:
– Тепер можна спокійно поїсти.
В цей самий час на Січ прибула півсотня низовиків на чолі з одним із сотників полковника Каспара Підвисоцького – Наумом Паливодою. Їх біля воріт зустрів один із самих старих запорожців – Пантелеймон Лютий, загартований в боях і бойовищах.
– Чолом! Трапилось що? – стурбовано запитав він.
– Доброго здоров’я! Не те щоб, просто потреба є, – відповів сотник Паливода. – Наказав гетьман взяти з Січі всі середні і малі гармати, порох і ядра до них.
– Йосип голий! – лайнувся Лютий. – А бодай тобі! Хіба можна залишити мати нашу Січ майже без гармат?
– Казна що, – додав хтось із старих запорожців.
Решта низовиків осудливо мовчать.
– Великі гармати всі залишаються тут, – миролюбно відказав Паливода. – До того ж ще ніколи не було такого, щоб хтось напав на саму Січ! 
– Не було, – погодився старий козак, – але все колись буває вперше.
Проте наказ є наказ, тож запорожці взялись його виконувати. Ні Паливода з його козаками, ні залога Січі ще не знають, що Косинського підступно вбито, а повстання придушене військами князів Острозьких та Вишневецьких.
– Бачу, у вас для перевезення гармат, пороху і ядер – воли, – задумливо промовив Пантелеймон Лютий, – візьміть краще коней, а волів залиште тут.
– А що, – зрадів сотник, – так воно справді швидше буде! Дасть бог, повернемось – поміняємося назад! Дякую за підказку, батьку!
Козаки Паливоди зібрали все необхідне, навантажили на вози і цього ж дня поїхали назад до Черкас, де, як вони думають, все ще знаходиться повстанське військо на чолі з Косинським.
Через десять днів з самого ранку почалася така злива, що без потреби ніхто на двір і не виходить. Саме цього дня татари напали на Січ. Їх появу почув характерник Мусій Тетеря. Він швидко видерся на дзвіницю храму і почав часто бити в дзвін.
Козаки схопили зброю і повибігали з куренів, але вже було занадто пізно боронитися, бо татари видерлися на стіни і навіть відчинили ворота. Дикі татарські воїни заполонили Січ, полилася гаряча козацька кров.
Низовики швидко зрозуміли, що нічого не зможуть вдіяти проти такої сили силенної ординців.
– Смерть всім! – голосно командує сотник Батал Рахманов.
– Слава! – підбадьорюють козаки себе та товаришів. – За віру нашу! За віру!
Запорожцям потрібно скоріше рятуватися.
– Кому слави здобути, – зітхнув Лютий, – а кому й живими не бути.
– Рятуйтесь, браття, – голосно кричить характерник, який чудово розуміє, що гаятись ніколи, – та не біжіть по піску, бо на ньому сліди лишаються! Біжіть там, де берег поріс гірчаком, щавлем, смикавцем та іншими травами! Я їм очі відведу!
– Заберіть клейноди і все з церкви! – командує Пантелеймон Лютий. – Не можна, щоб вони дістались бусурманам!
Запорожці намагаються стріляти по ворогу, але за такої вологості порох відсирів, тож стріляти якщо і вдається, то кулі і ядра летять недалеко і неточно. Майже в кожного козакам в сумці-лядунці лежать обгорнуті в папір куля і порох на один постріл. Папір і порох на такій зливі швидко намокають.
– Якого біса? – мало не із сльозами вигукнув Лютий. – Відходимо, браття, поки татари нас не оточили! З богом!
Він кинув сулицю – легкий метальний спис в ближнього до нього татарина і першим поспішив до Дніпра. Козаки побігли за ним через їм відому хвіртку до Дніпра, оминаючи піщані коси, щоб не лишати слідів.
Характерник Тетеря зробив так, що Січ вкрив густий, молочний туман. Користуючись цим, а ще тим, що козаки ідеально знають місцевість, їм вдалося на якийсь час відірватися від ординців.
Більшість козаків встигли сісти в човни і переплисти на інший берег чи острови. Решта стала перевертати човни вверх днищем та класти на них каміння, зв’язане мотузками. Коли ті зникають під водою, запорожці пірнають під них і там тихо сидять, дихаючи повітрям, що є над рівнем води.
Старі низовики сильно відстали від молодих, дужих та витривалих козаків. Коли вони добігли до берега, всі інші запорожці все встигли заховатися.
– Хай тобі грець! – вигукнув один із дідів. – І що його тепер робити?
Почувся шурхіт очерету, і повз старих і літніх козаків пробіг надзвичайно великий сіроманець з обгорілим боком. Запорожці зрозуміли, що це характерник Тетеря, який прикривав їх відхід, обернувся на вовка і втікає від татар.
– Роби, як я! – вигукнув Пантелеймон Лютий.
Він вирізав довгу комишнику і увійшов у воду. Там він взяв трубочку до рота, сховався з головою, і став дихати через комишинку. Інші діди почали робити так само.
Коли кримчаки добігли і доскакали до берега, від присутності тут запорожців вже і сліду не залишилося. Татари почали шукати сліди козаків, і як це завжди бувало з чужинцями, почали губитися в болотах, очеретах, хащах Великого Лугу.
– Передайте команду – припинити пошуки! – скомандував кримський хан, безкінечно задоволений тим, що ординцям вдалося захопити Січ.
Татари почали повертатися на Січ, а козаки – вилазити з води і перебиратися на острови. Ті, хто добралися туди раніше, вже збудували курені, щоб захиститися від зливи. А ще козаки зайняли землянки і курені мисливців і рибалок, які більшу частину року живуть в них, займаючись своїми промислами на Великому Лузі.
В їх житлі знайшлись досить великі запаси харчів, особливо солоної риби, тож низовики не голодують. Для розпалу багать вони використали стару, суху тарань, яку знайшли в землянках. Характерник Тетеря лікує поранених руками.
До вечора дощ закінчився, і кримчаки почали знімати з фортечних стін козацькі гармати, а потім грабувати комори. Залишили тільки свинину і сало, щоб потім спалити разом з самими коморами і всією Січчю.
З подивом розглядають татари кахлі з малюнками, якими обкладені печі в куренях, бо раніше вони такого ніде не бачили.
Через два дні, коли будівлі і палісад підсохли, бусурмани загнали в куріні свиней і підпалили Січ. Полум’я сягнуло аж до неба. Також кримчаки попалили човни і дуби козаків.
Дочекавшись, доки Січ догоріла, задоволене кримське військо пішло на Україну, щоб набрати ясиру. Із собою вони забрали всіх козацьких коней та волів.
Вцілілі запорожці повернулись на місце, де ще вчора знаходилась Січ. Всі вони караються сумлінням за те, що не змогли її оборонити.
– Не сподобалось мені, що гетьман наказав забрати частину гармат, – сказав Лютий, – а тепер виходить, що цим рішенням він зберіг ті гармати для нас. Для нової Січі.
– Так. Навіть якби всі ті фальконети, гаківниці були тут, ми б ними все одно не змогли скористатись, бо порох від довгого дощу відсирів, – зітхнув Тетеря. – Та й  часу в нас не було. То що батьку, будемо робити?
– Шукати місце для нової січі, – відповів Лютий. – Що ж іще?
– Славно! – почали вигукувати козаки.
– Завтра помолимось і почнемо, бо роботи багато, – сказав Лютий. – Уявляю, як поганці і ляхи будуть скреготати зубами, коли довідаються про те, що Січ-мати жива!
Козаки розсміялися, бо розуміють, що сміх – це дух народу, який не зламати, це воля до життя, до боротьби і перемоги. Коли запорожці сміються – всім ворогам стає погано. Коли запорожці жартують і регочуть – Україні і сам чорт не страшний.
– Батьку, – звернувся характерник до Лютого, – як гадаєш, чого нам сьогодні не вистачає для щастя?
Пантелеймон на якусь мить загаявся з відповіддю, накрутив довгого оселедця на ліве вухо, потім сказав:
– Ну чого? Ми живі і на волі, є на кожного кусень хліба і чвертка сала, юшка вдалася, є свіжа риба, сіль. Хіба ще по чарці кожному?
– А що, братове, їй богу сьогодні не гріх і випити, га? – хитро мовить Тетеря. – І не по одній чарці, що скажете? 
Після руйнування Томаківської Січі татарами запорожці переселилися на острів Базавлук, де до Дніпра впадають три річки – Базавлук, Підпільна і Скарбна, і там заснували Базавлуцьку Січ.
Місцевість навколо нової Січі, вкрита лісами, поросла високою травою та очеретом, перетинається безліччю річок, лиманів та озер, що значно утруднюють дії татарської кінноти, а османські галери можна легко знищувати в лабіринтах річок і проток.
Козаки працювали тяжко і многотрудно, зате укріпили Січ валом висотою в шість сажнів, палями з бійницями, вежами з встановленими на них гарматами. З південного, кримського боку височіє башта  з вікнами для гарматної стрільби. Оточує січу рівчак заввишки п’ять сажень.
Щоб ходити по воду, зроблено кілька пролазів з бійницями над ними. Завширшки ці пролази – тільки одній людині пройти, щоб легше було боронити.
В центрі Базавлуцької Січі розмістили майдан. Поблизу майдану поставили церкву, будинок кошового, козацькі курені, зі стінами, сплетені з лози і накриті від дощу кінськими шкурами, пушкарню і будинки старшини. А ще комори для пороху, ядер, труту, свинцю і, звісно, для запасу хліба.
На підходах до спаленої Томаківської Січі виставили дозорців, які повідомляють козакам, що повертаються на Низ, де тепер знаходиться нова Січ.
З незмірним сумом дізнались козаки про загибель гетьмана Криштофа Косинського і придушення народного повстання.
– Не може такого бути, щоб на цьому все закінчилося, – заперечливо хитає головою Пантелеймон Лютий. – Ось побачите – ляхи тільки ще більше оскаженіють. Боротьба повинна продовжуватися. Ми неодмінно переможемо!