Повстання. Глава 44. Новий курiнний отаман

Реєстровці Бандурки після придушення повстання під керівництвом Криштофа Косинського повернулись до Гайсина.
До сотника Бандурки, який особисто перев’язує рану Карпу Журбі, прийшов вістовий від графа Ясинського.
– Пане сотнику, вас терміново викликає поручик в якійсь нагальній справі.
– Добре, – відповів сотник, передав бинти в руки Оресту Злидні, і поспішив до поручика, гадаючи, що таке термінове сталося?
– Проходь, Ладиславе, – зрадів йому Ясинський, – сідати не пропоную, бо справа напрочуд термінова.
– Слухаю вас, пане поручику, – напружився Бандурка.
– Щойно в мене був приятель, який приїхав з Брацлава. Він сказав, що в останньому бою з військом князя Острозького хтось з брацлавчан впізнав тебе, підрозділ Журби і ще деяких козаків з твоєї сотні. Каральний загін по ваші душі вже скаче сюди.
– Що ж робити? – задумався Бандурка. Думки враз завирували в його голові.
– А що лишається? Бери із запасів фортеці все, що тільки може знадобитись, забирай козаків і тікайте мерщій. Реєстровими козаками вам уже не бути. Та й взагалі, якщо залишитесь тут, живими вам точно не бути.
– Дякую, пане Збігневе! Ніколи вам вашого добра не забуду! Буду щасливим віддячити вам.
– Добре. Поспіши, Ладиславе. Подбай про козаків. Перед тим, як їхати, заскоч до мене на хвильку.
Розуміючи, що часу обмаль, реєстровці негайно почали підготовку до походу. Під час зборів десятник Журба запитав сотника:
– Пане Ладиславе, ми звідси вирушимо на Умань?
– Ні. Впевнений, що в першу чергу нас стануть шукати саме на уманському шляху, бо це найкоротша дорога на схід. А ми поїдемо манівцями: через Кисляк до лісу, а там в напрямку Гранова. А там, як бог дасть.
Коли козаки вже запрягли коней, завантажили вози порохом, свинцем, провіантом, сотник ще на хвилину зайшов до поручика Ясинського. Повернувся він швидко, і колона рушила на Кисляк.
За годину до цього в Кисляк в’їхав інший каральний загін на чолі з підпанком, якого кислячани прозвали Псякревським, бо занадто часто вживає слова «пся крев». Його посіпаки зігнали на сільській майдан все село.
При цьому людей, і жінок, і дітей нещадно шмагають нагайками. Кислячани мовчки зносять зневагу і побої.
– Ну що, – насмішливо говорить підпанок, – от і все.
– Що все? – перепитав його сільській війт Лозицький.
– Ваше село козацьке. Он цілий курінь в Січі назвали на честь Кисляка. Ваші чоловіки підтримали повстання Косинського. За це ви всі приговорюєтесь до смерті! – з нелюдською радістю оголосив Псякревський. – Всі!
– Як же це так? – слабким старечим голосом запитав війт. – Ви що, зовсім подуріли? Діти в чому винні? А жінки?
Кислячани дивляться на своїх катів з жахом і огидою. Тільки від цього їм не легше. Матері притискають до себе діточок, ніби можуть цим їх захистити і вберегти. Старі жінки пронизливо запричитали.
– Хіба не знаєте – як напише писака, то не злиже і собака! До того ж я тут пан! – насміхається підпанок. – Буде так, як я захочу! Пан для вас закон і право, життя і смерть!
Ошелешені страшною новиною люди здригнулись від страху і загомоніли між собою, а пахолки швидко, вміло, звично збудували десять шибениць.
– Дозволяю вам всім перед смертю помолитися, – з дурною пихою глумиться Псякревський. – Я сьогодні добрий!
– Га-га-га, – розсміялись його карателі.
– Будьте ви прокляті на віки віків, – вигукнула Марія Гардова.
Але кати не звертають уваги на людей. З усіх боків лине їх лайка і глум. Ось-ось розпочнеться страшна розправа над мирними людьми. Карателі почали вихоплювати з натовпу перших нещасних, щоб повісити їх.
Все це побачили і почули козаки Бандурки, які в’їхали в село. Їх залишилось сімдесят один, з них дванадцять поранених. Сотник жестом наказав козакам зупинитися.
– Пане сотнику, – гірко прохрипів поранений в груди Журба, – невже дамо цим нелюдам вбити невинних людей? За що ми тоді воювали?
– Звісно ні, – насупився Бандурка. – Хлопці, спочатку стріляємо з луків, а потім можна і з рушниць. Цілься!
Козаки непомітно для катів під’їхали ближче. Засвистіли стріли, потім гримнув залп із козацьких самопалів.
В живих залишилось десять пахолків разом з підпанком, а нині ватагом карателів Псякревським. Вони скочили на коней і намагаються драпнути, але тікати вже пізно.
– Все пропало! – перелякано вигукнув один з карателів, зрозумівши, що накивати п’ятами не вдасться.
– Приведіть-но мені того під ляшка, – вказав Бандурка на Псякревського, – а якщо хто зачепить його шаблею – теж буде непогано!
Козаки швидко наздогнали, обеззброїли і полонили ненависних катів. Трохи прийшовши до тями Псякревський одразу повалився на землю, став на коліна і плазує перед козаками, благаючи про помилування, але його ніхто геть і слухати не збирається.
– Ви тільки подивіться на нього. А такий хоробрий був проти жінок і дітей, – люто мовила Євдокія Коберник.
Підпанок зирить туди-сюди, шукаючи на обличчях в людей співчуття і надію на порятунок, але бачить тільки пекельну ненависть і презирство.
– А що, хлопці, – підвівся в стременах Бандурка, і вказав нагайкою на шибеницю, – не пропадати ж «добру?» Робили ж ці нелюди, старалися.
– Так, пане сотнику! На шибеницю їх! – першим вигукнув Гнат Баш.
– Безперечно! – рішуче додав Орест Злидня.
Збожеволілі від жаху полонені карателі почали репетувати, благаючи порятунку, але їх швидко скрутили дужі козаки і повісили.
– Нарешті вгамувався, – кивнув на Псякревського, справжнє прізвище якого люди так і не дізналися, Блажко Бажан.
Кислячани радіють з того, що козаки їх врятували. Як тільки вліглося хвилювання, люди кинулися дякувати своїм рятівникам. Війт низенько до самої землі вклонився реєстровцям і тремтячим голосом сказав.
– Спасибі вам величезне від усіх нас, тільки що ж тепер буде? Якщо їх знайдуть в селі, нам так або інакше не жити.
– Значить, зробіть так, щоб не знайшли, – промовив Бандурка, потім голосно крикнув, – люди добрі, цих панських прихвостнів у вашому селі не було! Ви мене зрозуміли? Запам’ятали? Так і треба відповідати, якщо їх шукатимуть.
– Зрозуміли! Дякуємо, братці!
Кислячани помітно побадьорішали. Козаки швидко забрали коней, зброю, спорядження карателів, і поїхали далі своєю дорогою. Кислячани щільно обступили війта.
– Кажи, що робитимемо? – запитав Серафим Левицький.
– Пропоную трупи цих нелюдів заховати в самій дальній печері, а вхід засипати землею, ніби нічого і не було, – відповів війт.
– Ото добре придумано! Всі чули? До роботи, люди! – закликав Блажко Бажан.
– Пане Бажан, – гукнув Серафим Левицький, – я зараз коня з возом прижену. Не на руках же цю наволоч до печер носити.
Тіла вбитих пахолків звезли і знесли до однієї з печер первісних людей і засипали вхід камінням і землею. Шибениці розібрали і спалили, бо такий матеріал вдома нікому не потрібен навіть на дрова. Працювали всім селом, тож справились хутенько. 
В цей час до фортеці Гайсина в’їхав ще один каральний загін з Брацлавського воєводства. Його командир одразу пішов в кабінет поручика Ясинського. Він знайшов його зв’язаним, з розбитим до крові обличчям. Його розв’язали і дали пити.
– Хто це вас так, пане Ясинський? – із співчуттям запитав його командир карателів.
– Сотник Бандурка, – чесно відповів граф.
– Колишній сотник, пане поручику, колишній. Маю наказ про його арешт і конвоювання до Брацлава. Значить, я не встиг? Нічого, зловимо! Як то кажуть, і не таких ловили! Одужуйте, графе, а ми не будемо гаяти час і поженемось за здрайцями корони!
– Щиро дякую, – розтираючи руки, і кривлячись, ніби від болю, відповів поручик, – сподіваюсь, у вас все вийде.
– Звичайно! – аж розсміявся каратель. – От  побачите! Я вам обіцяю, пане Збігневе, ви матимете можливість власноруч побити того зрадника киями!
Вони тепло попрощались, і карателі поспішили на пошуки сотні Бандурки. Карателі впевнені, що зрадники їдуть на Січ, бо більше їм врятуватись немає де.
Тому вони скачуть до Умані, але Бандурка вирішив вичекати певний час, і сховався із своїм загоном у великому лісі, який тягнеться від Кисляка до самого Гранова.
– В нас важкопоранені, – сказав сотник козакам, – вони не витримають дороги на Січ. Ризикувати ними ми не станемо.
З ним всі охоче погодились. Цілий місяць нишпорили карателі по всій гранівській волості і на Черкащині, намагаючись зловити Бандурку і його козаків, але так їх і не знайшли. За цей час поранені вичуняли і тепер можуть їхати верхи.
Весь цей час козаки займались бойовою підготовкою, відливали кулі, гострили холодну зброю, вправлялись у стрільбі з луків, у верховій їзді.
Місцеві жителі попередили козаків про те, що карателі ні з чим повернулись до Брацлава. Тільки після цього обачний сотник Бандурка повів свій загін на Січ.
Їхали споконвічними українськими землями, неміряними степами не поспішаючи, бо Бандурка розсилав на всі боки дозорців, і без їх доповідей нікуди не рухався. Тож до нової Січі вони прибули всі цілі і здорові.
Там їх з радістю зустріли козаки Кисляківського куреня. Їх залишилось дуже мало, бо більшість загинула в боях з військами князів Острозьких та Вишневецьких.
Прийшов, щоб познайомитись з новачками і кошовий отаман Запорізької Січі Каспар Підвисоцький, міцний але злегка обважнілий чоловік. Він дуже зрадів, коли довідався, що всі прибулі не селяни, а досвідчені реєстрові козаки, загартовані в боях з татарами та поляками на боці Косинського.
– Скажіть, ну і які з них молодики, – розсміявся кошовий, звертаючись до старих, бувалих запорожців, – коли вони були реєстровими козаками і пройшли війну? Та ще й ординцями не раз шаблі схрещували, боронячи Кучманський шлях!
Низовики розсміялися. Кошовий отаман повернувся до Бандурки.
– До якого куреня ви б хотіли приєднатися?
– Звісно до Кисляківського, якщо можна, – загукали реєстровці.
– То ти, пане Ладиславе, був в реєстровців сотником?
– Так, – вклонився кошовому Бандурка.
– То що, панове козаки, може оберемо пана Ладислава новим курінним отаманом замість загиблого Самійла Гардового? – запропонував кошовий.
– Згода! Нехай буде! – першим вигукнув Макар Малюта.
– Тільки треба тобі, Ладиславе, змінити прізвище й ім’я. Що скажеш?
– Як треба, то треба. Думаю, це правильно, бо мене шукають і ще довго будуть шукати. То як мене віднині називатимете?
– Панове козаки, – голосно звернувся кошовий до реєстровців із сотні Бандурки, – а яким був ваш сотник?
– Хоробрим до нестями! – першим вигукнув Карп Журба. – А ще він відрізняється крицевою витримкою.
– Чесним і справедливим! – вихопився Яким Євтушок.
– Порядним, відповідальним! – додав Гнат Баш. – Холоднокровним!
– Надійним! Твердим! – вигукнув Орест Злидня. – Пан сотник різниться камінним терпінням і витримкою!
Кошовий посміхнувся і доброзичливо розсміявся.
– Одним словом – кремінь? То, може, нехай і буде віднині Кремінь?
– Згода! Добре! Хай буде!
– А ім’я йому наречемо, як Архистратига, або ж архангела Михаїла, який є главою Небесного воїнства, воїнства ангелів, що їх завдання – захищати добро. Пане Ладиславе, з цієї хвилини ти Михайло Кремінь!
– Славно! – загукали козаки і стали підкидати до гори свої шапки-бирки.
– Вітаємо!
Бандурка з вдячністю вклонився, адже низовики могли йому дати і не дуже милозвучне прізвище, бо запорожці, охочі давати прізвиська, це можуть.
Після цього новий отаман Кисляківського куреня Михайло Кремінь із своїми колишніми і новими козаками пішли влаштовуватися, а потім в шинок, щоб відмітити те, що вони віднині запорізькі козаки.
Каральний загін на чолі з Псякревським зник так само раптово і непомітно, як і з’явився на теренах Гайсинщини. Коли його почали шукати, від нього вже і сліду не залишилося.