Повстання. Глава 45. У Римського Папи

Іванко Гардовий, Мирослав Коберник, Петрик Сомик  і ще десяток козаків як раз сиділи і снідали, коли до куреня увійшов Михайло Кремінь. Побачивши молодих козаків, він поспішив до них .
– Сніданок треба відкласти. На вас чекає сам гетьман!
Козаки відклали ложки і поспішили до нового гетьмана Гната Василевича. Той прийняв їх одразу, як тільки йому доповіли про їх прихід.
– Вам треба з’їздити до Африки, щоб купити і привезти два роги білого носорога, які потрібні для виготовлення нової гетьманської булави. Попередню ляхи, коли вбивали Косинського, сильно понівечили.
Козаки мовчки кивнули на знак згоди, тим більше, шо вони на власні очі бачили булаву, посічену, пощерблену кулями і порубану шаблями.
– В такому вигляді нею користуватися не можна, бо то на глум, – гетьман поклав перед ними на стіл три шкіряні гаманці, набиті грошима. – Впевнений, вам цього вистачить. Роги мають бути не менше двох ліктів. Запам’ятали?
– Так. Запам’ятали, батьку, – відповів Іванко.
– Коли доберетесь до Риму, продасте свої коні.
– До Риму? – здивувався Іванко.
– Так. Спочатку виконаєте ще одне моє доручення – відвезете мого листа до Папи Римського Климента VIII, а вже після того, попливете в Африку. Старшим серед вас призначаю Гардового. Наш батюшка просив повідомити вам, що до Папи Римського звертаються: «Ваша Святосте», «Святий Отче» або падре.
– Зрозуміло, – хмикнув Іванко.
– Що тобі зрозуміло, синку? – посміхнувся очима гетьман.
– Будемо звертатися: «падре».
– Правильно, так і треба, бо ніяка він нам не святість. Те, що католики нав’язують нам церковну унію і римську віру – не просто так. За всім цим стоїть саме Папа Римський. Ну, якщо у вас є якісь запитання до мене – запитуйте.
Але ніяких запитань в козаків немає. Гетьман перехрестив козаків в дорогу.
– Бережи вас Цариця Небесна і сила божа! Та й самі будьте обережні.
– Береженого бог береже, а козака – шабля!
– Мало вас там буде, щоб шаблі могли вас врятувати, – зітхнув гетьман. – Гардовий, тримай листа.
Попрощавшись з гетьманом, козаки повернулись до куреня, закінчили сніданок і почали ладитись в дорогу. Аж тут до них прийшли Вітер, Архип Таран, Гордій Кочубей, Гнат Рий, Мирон Загайгора. Вони принесли з собою великі мішки з польським одягом.
– Це для чого? – здивувався Мирослав і пожартував. – Гендлювати будемо?
– Після повстання проти польської шляхти їхати в козацькому вбранні через всю Річ Посполиту – дуже небезпечно. Тому краще перевдягнутися в одяг шляхтичів, – розсудливо відповів Вітер.
– Крім цього в нас є справжні документи кількох графів. За потреби будете видавати себе за них, – додав Гнат Рий.
– А свій одяг, як хочете, візьміть із собою. Перевдягнетесь, як виїдете за межі королівства, – запропонував Архип Таран.
– Мабуть, так таки буде краще, – погодився Іванко. – Дякуємо!
Василь Голобля і Лаврін Чуб принесли їм торби з харчами.
– Це вам в дорогу. Зайвим не буде!
Коли всі охочі провели послів до воріт Січової фортеці, хлопці, нарешті, сіли в сідла і поїхали на захід.
– Щасти вам, доле, – перехрестив їх у слід Вітер.
До Умані козаки доїхали взагалі без пригод, а от після почалися незручності. Двічі їх зупиняли польські каральні загони, але після перевірки документів відпускали.
– Може об’їдемо їх північніше? – запропонував Мирослав. – Схоже, на Брацлавщині їх буде ще більше, бо повстанці діяли там більше всього.
– Та й нас самих там можуть впізнати, – додав Петрик.
– То що, – запитав Іванко, – їдемо до Дніпра, а там вздовж берега? Може, дійсно, минемо цих клятих карателів?
Проте лиха доля не оминула їх. Коли козаки вже вирішили, що їм повезло, і вони спокійно доїдуть до Волині, їх наздогнав великий польський збройний загон.
– Стояти! – безцеремонно гукнув якийсь сотник. – Ану стояти! Кому сказав!
– Що це пан так розверещався? – несмішливо запитав Іванко на чистій польській мові. – Хто такий, щоб тут командувати?
– А хто ти, пане, що смієш мене не слухатися та ще й насміхатися? Хто пана знає і може засвідчити його парсуну?
– Маю документи, що посвідчують мою особу, – усміхнувся Іванко.
– Маєш, то показуй.
Іванко вийняв із-за пазухи свиток і простягнув його сотнику. Той розгорнув і почав читати. Дочитавши, пильно подивився на козака. Потім сотник повернувся до своїх вояків і голосно гукнув:
– Пане Адам! Будь ласка, під’їдьте до нас!
Коли сивий, вже літній шляхтич під’їхав до сотника, той мовчки простягнув йому документ. Той почав читати і обличчя в нього видовжилося і зблідло.
– Назвіть себе, пане, – вимагає сотник.
– Я пан Вінсент Вельгурський, – впевнено відповів Іванко.
– Але це не правда! – голосно вигукнув пан Адам. – Пан Вінсент то був мій єдиний син і його вбили повстанці Косинського!
Козаки не стали чекати подальших звинувачень, вихопили пістолі і застрелили сотника, батька і ще чотирьох ляхів, які знаходяться до них ближче всього. Потім вдарили коней і помчали навскач подалі від поляків.
Їм повезло, вони відірвались на якийсь час від переслідувачів.
– Що робитимемо? – запитав Мирослав, коли вони зупинились, щоб дати коням трохи відпочити.
– Я бачу один вихід – треба заїхати в Московію і далі їхати по ній. Впевнений, там нас вбивати не стануть. Тільки, мабуть, треба нам позбавитися польського одягу і документів.
Козаки доскакали до порому і перепливли на іншій берез Дніпра. Там вони перевдягнулись в козацький одяг, заховали про всяк випадок польський одяг у велике дупло старої верби, і після цього поскакали на північ до Московського царства.
Їм знову поталанило, поляки на якийсь час загубили їх сліди, і поки відшукали їх, козаки вже доїхали до Московії.
– Це ж треба було, – зітхнув Петрик, – попасти саме на батька того ляха, документи якого в нас були! Мені здавалось таке просто неможливим і неймовірним.
– Малоймовірним, – поправив його Іванко.
– В житті чого тільки не буває, – розсудливо відповів Мирослав.
Далі їм більше ніщо не загрожувало і, проїхавши Московією, вони потроху доїхали по Європі до Папської області, а потім і до самого Риму.
В одному з невеликих містечок козаки стали свідками того, як на багаттях спалюють живих людей. Жителі з задоволенням спостерігають за цим, голосними криками підтримуючи катів. Тільки якась дитина злякано скрикнула.
– А що це відбувається? – вражено запитав Іванко в місцевих жителів.
– Свята інквізиція бореться з єретиками, – охоче відповіли йому.
Козаки більше нічого не стали питати, а поїхали подалі від цього жорстокого, моторошного видовища. Петрик від побаченого відчув себе так погано, що козаки на якийсь час вимушені були зупинитися, щоб їх товариш оговтався.
Нарешті вони добрались до Ватикану. Вимившись та причепурившись з дороги запорожці поїхали до палацу, де мешкає Римський Папа.
– Хто знає, чому це місце називається Ватикан? – запитав Петрик.
– Я знаю, бо спеціально цікавився, – посміхнувся Мирослав, – назва «Ватикан» – походить від назви Ватиканського пагорбу на правому березі річки Тибр.
Іванко також з цікавістю слухає.
– Раніше тут знаходилось стародавнє етруське поселення, це було місце культових практик етруських віщунів, пізніше – римських оракулів. Слово «ватикум» у розмовній мові римлян означало «місце ворожіння», «місце провіщення».
– Химерне якесь місце, – знизав плечима Петрик. – Особисто мені тут якось не по собі.
Низовики з подивом розглядають швейцарських папських гвардійців, які охороняють Папу Римського. Ті в свою чергу з не меншим подивом і цікавістю дивляться на запорожців. До козаків вийшов якийсь священнослужитель в червоній сутані і шапочці.
Дізнавшись про мету приїзду козаків, він згорда вклонився і повідомив їм, що Папа Римський Климент VIII зараз сильно зайнятий, тому гостям доведеться почекати. Можливо, не один день. По його очах і виразу обличчя годі було щось зрозуміти.
– А зараз ми з задоволенням покажемо вам Ватикан, – з гордістю мовив кардинал. – Зачекайте трохи, до вас приєднається наш служитель, який володіє польською мовою. Ви ж її розумієте?
– Звісно, – злегка вклонився Мирослав.
І дійсно, скоро до них прийшов невисокий, повний але жвавий священник. Він дивиться на запорожців, не приховуючи своєї цікавості.
– Вам надзвичайно повезло, панове, – швидко заговорив він, – не кожному гонцю влаштовують оглядини Ватикану! Зараз ви побачите Сікстинську капелу з фресками Мікеланджело, Перуджіно, Ботічеллі і Гірландайо!
– А чим зайнятий Папа Римський, що не може нас прийняти зараз? – безцеремонно запитав Петрик.
– О! Ми готуємось до відкриття Папської академії наук, а це потребує дуже багато часу і зусиль! Прошу вас, подивіться – перед нами капела Миколи V з фресками Анджеліко; лоджії та зали з розписами Рафаеля; двір Бельведер і двір Сан-Дамазо,  обидва – архітектор Браманте; а це – корпуси бібліотеки, її будівництво закінчилось сім років назад.
– А що то за будівництво? – із ввічливості запитав Іванко.
– Це собор Святого Петра. Його будують вже 90 років, але, як бачите, до завершення ще далеко. Його архітекторами також є Браманте та Мікеланджело.
Козаки мовчки перезирнулися між собою, але нічого не сказали, хоча деякі слова, які говорить їх проводжатий, вони не розуміють. Вони слідкують за священником, з інтересом роззираючись навкруги.
– Думаю, вам буде цікаво дізнатися, що в бібліотеці Ватикану зберігаються цінні документи з історії України, зокрема листи папи Григорія VII до київського князя Ізяслава, датовані 1075 роком! А в Соборі святої Софії є мозаїчні портрети восьми київських та галицьких митрополитів, князів Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха.
– Скажіть, – пригадав Іванко, – по дорозі ми стали свідками того, як якась інквізиція палить людей. Що то було таке? І хто цим займається?
– Ще в 1542 році Римський Папа Павло ІІІ встановив постійну конгрегацію, що складається з кардиналів та інших посадовців, чиїм завданням є підтримка й захист цілісності віри, розгляд й оголошення поза законом помилок й псевдовчень.
– Чи правильно ми зрозуміли – якщо людина дотримується поглядів, які відрізняються від віровчення римської віри, то ви таких людей сплюєте?
– Так. Ви все правильно зрозуміли.
В цей самий час Папа Римський радився з трьома найближчими кардиналами.
– Як ви думаєте, чого тим схизматам від нас потрібно?
– Вони зазнали поразку у війні з польською короною, Ваша Святосте. Можливо вони згодні відмовитися від грецької віри і прийняти римську? А може прийняли Вашу пропозицію воювати проти османів на боці європейських держав?
– В кожному випадку слід прийняти послів українського гетьмана.
Огляд Ватикану для козаків був несподівано перерваний, і їх запросили на аудієнцію до Папи Римського.
– А казали, можливо доведеться чекати кілька днів, – неголосно мовив Іванко, – видно лист гетьмана важливий для них.
Коли вони зайшли до напрочуд гарної зали з височезною стелею, крісло Папи пустувало. Козаки зупинились і стали чекати. Один із слуг урочисто оголосив:
– Єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, спадкоємець князя апостолів, верховний понтифік Вселенської церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, раб рабів Божих, Папа Климент VIII! 
– Нічого собі, – мимоволі вирвалось у Петрика.
– А що ж ти хотів, – тихо промовив Мирослав, – Папа Римський – це не простий священник, він один з п’яти  великих християнських патріархів – Риму, Константинополя, Александрії, Антіохії і Єрусалима.
Тут до зали зайшов понтифік, і козаки замовкли. Вони трохи схилили голови перед Папою. Той пройшов до свого крісла і запитав:
– З чим пожалували до нас славні запорозькі лицарі?
Католицькі священники з неприхованою цікавістю дивляться на суворі, але відкриті лиця козаків, гартовані сонцем і печені всіма вітрами. Іванко відчув якусь нещирість, яка панує в приміщенні.
– Привезли вам, падре, листа від нашого гетьмана, – чемно відповів Іванко.
Він дістав сувій і передав йому одному з кардиналів, а той – Папі Римському. Папа зірвав сургучну печатку, розгорнув і прочитав листа. По тому, як видовжилося його обличчя стало зрозуміло, що зміст листа його відверто розчарував.
– То молодці Війська Запорізького не пристали на мою пропозицію? – з подивом запитав він.
– Так, падре, – вклонився Іванко.
Папа Римський на якусь мить задумався. Видно, для нього відмова запорожців стала великою несподіванкою. Не меншим сюрпризом, напевне, вона є і для кардиналів. 
– Весь світ відає, що запорожці – добрі і щедрі серцем люди, що народ ваш величний і звитяжний. Козаки – добрі душею, чисті серцем, а благородством ніхто в світі з вами не зрівняється. Хто ж ще нам поможе? Хто врятує? Не розумію, як ви можете байдуже дивитися на те, як європейські народи потерпають у боротьби з османами?
– Точно так же, як європейські народи байдуже спостерігають, як ми потерпаємо у боротьбі з тими самими османами і татарами, – не загаявся з відповіддю Іванко.
– До речі, – вставив Мирослав, який до часу стримувався, – європейці купують наших людей, захоплених татарами і турками, в рабство. І до цього дня жоден європеєць не відпустив на волю свого раба – русина. І ви вважаєте, ми маємо гинути за вас?
– Ми готові платити за це! – без церемоній перебив козака один із кардиналів.
– Козаки не найманці, щоб класти свої голови за гроші. Поки ми будемо боронити вас, татари зовсім сплюндрують нашу країну, винищать наш народ. Тому ми будемо боронити Україну, а не вас.
– Якби ви прийняли справжню віру, ви б краще нас зрозуміли. І сам Папа Римський тоді не омине вас своєю ласкою.
– А коли це грецька віра – православна перестала бути справжньою? І хто вирішив, що римська віра – справжня? Та ще й з вашою «святою» інквізицією! Щось бог католицький занадто вже недобрий до нас. Та й без ласки Римського Папи ми якось обходимось, – зачеплений за живе Іванко слів вже не добирає.
– Панове козаки, вас запросили сюди зовсім не для того, щоб вислуховувати від вас образи нашої віри! – різко відповів кардинал.
Вигляд у кардинала, який це сказав – загрозливий, немилостивий. Він ошелешений нахабством запорожців.
– Нам доводилось чути, що козаки дуже непоштиво відносяться до польських панів і католицьких священників, – з обуренням сказав другий кардинал. – Ми тут не потерпимо такої образи!
– В нас кажуть: «Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу», – перебив кардинала Іванко. – А про непоштиве відношення до наших священників з боку польської шляхти я можу розповідати хоч до завтрашнього ранку. Що стосується польської шляхти, то вона людей наших нищить, немов траву косить.
Папа Римський, здається, незворушно стежить за козаками.
– Юначе, – з докором промовив другий кардинал, – негарно так вести себе в присутності намісника бога на землі. Вам треба повчитись гарним манерам.
– Я запорозький козак, – гордо відповів Іванко, – для участі у війнах, мені моїх манер цілком вистачає.
– Голос, як сурмонька, а чортова думонька, – тихо промовив Мирослав. – Брате, лист ми передали, думаю, можна забиратися звідси.
– Ваші любі польські пани безжально вбивають на нашій землі навіть невинних дітей, – мовив Іванко.
– А то божа кара за те, що не хочете прихилитися до лона святої римської церкви!
– Пішли звідси, брате, – голосно сказав Мирослав, – я бачу, що в Ватикані не терплять духу козацького.
– Ну, це вже занадто, – різко перебив козака і дав волю гнівові перший кардинал, імені якого козаки так і не дізнались. – Це не просто не поштиво, це насмішка над усім святим і самим богом!
Другий кардинал осудливо поглядає на запорожців. Їх поведінка настільки разюче відрізняється від відношення всіх інших людей, які спілкуються з Папою, що йому навіть не віриться, що таке можливе.
– Ваш католицький бог недобрий, – почав, було, говорити Іванко, але йому махнули рукою, і він замовк.
– Аудієнцію закінчено. Ви вільні, – буркнув кисло один з кардиналів, якому вже увірвався терпець слухати запорожців.
Петрик не стримався і хмикнув.
– Ну, звісно, ми вільні!
Козаки наостанок ще раз вклонилися і мовчки попростували до виходу з палацу. Йдуть вони, і їх оточує могильна тиша. Коли вони вийшли, Папа Римський запитав кардиналів:
– Ну, і що ви про все це думаєте?
– Схизмати та й тільки. Ніякої поваги до святого папського престолу. Дикуни. І як вони тільки посміли відмовити вам! Я навіть не побоюсь сказати, вони продемонстрували нам свою мало приховану зневагу! Значить, правильно роблять поляки, що намагаються їх окатоличити.
– Я так розумію, в них там питання стоїть: хто кого?
– Шкода, що запорожці відмовили нам у військовій допомозі. Я так розраховував на неї, – зізнався Папа Римський. – Треба шукати в оточенні нинішнього українського гетьмана таких людей, які за гроші готові зробити, що завгодно.
– Треба, щоб вони таємно змінили віру і служили нам. Новий гетьман зможе змінити рішення, і надіслати козаків, щоб воювали на нашому боці. Наші люди повинні заохочувати козаків до походів проти османів.
– Я цілком поділяю Вашу думку, Ваше Святосте, – гаряче підтримав Папу перший кардинал, – я впевнений, що пізніше ми зможемо змінити свідомість запорожців, і їх ватажки самі почнуть пропонувати нам плани воєнних операцій проти турків, оскільки вони вже зараз, наскільки мені відомо, вважають, що османи незаконно захопили колиску православного християнства Константинополь і що його треба відбити назад.
– Але хлопці вони хоробрі, хоча і гарячкуваті, – визнав другий кардинал, – он як сміливо тримались і не знічувались перед самим Папою Римським! На щастя від них самих нічого не залежить. Рішення приймає їх старшина, з ними і будемо працювати.
– Потрібно зробити так, щоб ці досвідчені, талановиті, неперевершені воїни були на нашому боці, – промовив Папа Римський. – І головне – їх не шкода, навіть якщо вони всі загинуть, захищаючи нас. Полякам потім буде легше покатоличити русинів. 
В цей же час Петрик задоволено промовив:
– А все-таки залишили ми цих римських святенників ні в сих, ні в тих!