Повстання. Глава 47. Новий млин

Навпроти Кисляка на обох берегах річки Соб знаходяться два водяних млини. Але граф Ясинський на високому лівому березі річки Кислячки навпроти того місця, де не так давно знаходилось містечко Киселин, поставив вітряк.
Тепер кислячанам, якщо вони хочуть змолоти зерно на його млині, треба переплисти Кислячку на човні. Звісно, Кислячка не така глибока і широка, як Соб, і в ній не така сильна течія, але все одно для кислячан це не зовсім зручно.
Зате для гайсинчан і жителів сіл і хуторів, які знаходяться на лівому березі Кислячки це набагато ближче і зручніше, чим їздити до водяного млина на Соб.
З самого ранку до Романа і Руслана прибіг їх кращий приятель Климко Варава. Очі в нього горять якимось незвичним вогнем.
– А я вчора катався на лопатях вітряка, – з порогу повідомив він. – Привіт! Пішли кататися разом!
– Як це? – не зрозумів Руслан.
– Як, як, застрибаєш на лопать і тримайся міцніше, а вітряк сам підніме тебе до гори і опустить донизу! Мені дуже сподобалося! Побігли!
– Мамо, ми підемо, погуляємо, – гукнув Роман, і діти побігли до річки.
Там вони взяли чийсь човен і перепливли на протилежний берег. Потім підійшли до вітряка.
– Дивіться, – сказав Климко.
Він підстрибнув, вхопився за лопать і вліз на неї. Потім міцно обійняв центральну балку руками й ногами. Брати Коберники з подивом і цікавістю дивляться на те, як їх друг зробив повне коло і зістрибнув на землю.
– Нічого страшного, – вигукнув він. – Хто спробує?
– Я, – першим відгукнувся Роман.
Він також вліз на лопать і зробив коло. Але він не став зістрибувати і пішов на друге коло. Тільки на цей раз він відпустив ноги, перевернувся і зробив коло не вниз головою, а нормально.
– Руслане, твоя черга, – захоплено вигукнув він.
Брат вхопився за лопать, вліз на неї і почав роздивлятися по боках. Зістрибнувши, він мовив з широко розкритими оченятами:
– Хлопці, там татари!
І він показав рукою на східне узлісся Кисляцького лісу. Мельник Серафим Левицький, який саме вийшов з млина і збирався насварити дітей, закляк на місці.
– Які татари? – вихопилось в нього.
– Не знаю. Може, буджацькі, може кримці або ногайці. Яка різниця?
– Зачекайте мене. Я швидко.
Мельник забіг до млина, вбіг на майданчик біля вікна і визирнув. Він також побачив ординців, які виїжджають із лісу. Левицький хутко збіг вниз.
– Ось що, хлопці, не знаю, чи встигнете ви до річки і переплисти, тому ховайтесь десь тут. А я спробую попередити наших людей.
І мельник так швидко, як тільки може, побіг до Кислячки, де в нього припнутий його човен. Хлопчики перезирнулись.
– А ми тепер куди? – розгублено запитав Климко.
– Татари їдуть низиною. Он там, – Роман показав рукою, – вище низини є кілька ярів. Давайте, спробуємо сховатись в одному з них. За мною!
І хлопчики побігли нагору, ховаючись за високими бур’янами, на такий же високий пагорб, як той, на якому стоїть вітряк.
Татари в цей час помітили мельника, який пливе через річку на протилежний берег. Десяток ординців з криками поскакали до берега і почали стріляти з луків.
Діти побачили, як білосніжна сорочка Серафима Левицького пішла плямами крові на плечі і руці, але він доплив таки до правого берега, витягнув човен і, хитаючись, пішов до маєтку Яновського. Стріли татар до нього більше не дістають.
– Аби тільки дійшов, – мовив Климко. – Романе, що тепер?
А з лісу все виїжджають і виїжджають татари. Їх не менше, ніж півтисячі. Хлопці з острахом дивляться на ординців.
– Човнів і плотів в них не видно, – сказав Роман, – може, вони тут не затримаються і поїдуть далі лівим берегом?
– Хоч би в них не було собак, – зітхнув Климко, – бо винюхають нас і все. Прощавай, мама й тато, прощавай воля й люба батьківщина.
Роман і Руслан перезирнулись. В рабство нікому потрапити не хочеться.
– Як не крути, а кращого місця для схованки тут немає.
– Недалеко звідси землянка Петрика Сомика, – пригадав Руслан. – Знаєш?
– Знаю, – хитнув головою Роман, – тільки вона в лісі. Хоча, дійсно, це недалеко звідси. Тільки по полю туди не підеш. Що залишається?
– Нам би добратися до річки, тоді можна було б під берегом тихенько доплисти до лісу, – сказав Климко.
– Точно, – підтвердив Роман. – Але поки татари тут, ми нічого зробити не зможемо, тому зачаїмось і будемо чекати. Якщо ординці наблизяться до нас, сховаємось в житі.
Татари, знаючи, що мельник попередить кислячан, поспішили вздовж річки до Кисляка. На місці залишили своїх запасних коней, а в кожного ординця по три коня, і свою поклажу. Сторожити їх залишився десяток кримчаків.
– От тепер можна прокрастися до річки, ховаючись за кіньми, – сказав Роман, – тільки треба роздягнутися, а то білий одяг помітно здалеку.
Хлопчики зняли свої сорочки і штанці, зв’язали їх у вузлики. Після цього почали пробиратися до річки, намагаючись не наполохати татарських коней. Самі ординці в цей час сіли в коло й почали їсти.
Дітям вдалося непоміченими добратися до річки і увійти у воду. Берег густо поріс верболозами, тож є де сховатись. Раптом почувся тупіт коня. Це один з татар привів коня на водопій. Хлопці заклякли і занурились у воду так, що вода доходить їм майже до ніздрів.
Татарин щось примовляє до коня, але що саме, хлопці не розуміють. Кінь почав пити воду в трьох ліктях від Романа, який йшов першим. Нарешті кінь напився, і татарин разом з ним пішли. Діти неквапливо попливли до лісу.
Навпроти того місця, де сидять і їдять татари, вони не пливли, а просто повільно пройшли по дну, добре, що під берегом мілко.
Ось і рятівний ліс. Діти вийшли на берег і одразу зупинились, бо з вузликів з одягом шумно полилася вода. Вони озирнулись, переконались, що поряд нікого немає і почали викручувати одежу. Після цього поспішили до землянки Петрика.
Роман відчинив дверцята, сплетені з гілок ліщини, і Руслан з Климком залізли в середину. Через відчинені двері в бордюг попадає достатньо світла.
– Що там? – тихо запитав Роман.
– Нічого, – відповів Руслан.
– Як то – нічого? – здивувався Роман.
– А так. Ні їжі, ні посуду, ні зброї, ні кресала, хоча раніше тут все це було. Навіть трави немає. Сіно, яке було, на порох пересохло і розсипалося. Якщо не наламати гілок з листям, то спати доведеться прямо на землі. Ще й одяг в нас мокрий.
– Давайте розвішаємо одежу, щоб сохла, а самі підемо за гіллям на постіль, бо на голій долівці спати зовсім не хочеться.
Але піти за гілками діти не встигли, бо затріщали кущі, і на галявину почали виїжджати нові кінні татари. Це точно не ті, що поїхали до Кисляка, бо чути, що біля села точиться запеклий бій. Навіть сюди доносяться звуки пострілів і завзяті крики сотень людей.
Роман ледве встиг заховатися в землянці і причинити дверцята, як татари почали проїжджати повз дитячу схованку.
– Оце ми влипли, – неголосно мовив Климко, – двері в нас такі, що тільки стукни, і пересохла ліщина розсиплеться на шматки.
– Так, – зітхнув Роман, – маємо визнати, що рішення добиратися до цієї схованки було помилковим. Треба було нам дочекатися ночі, переплисти на той берег і йти до табору, де наші люди завжди відсиджуються під час нападів ординців.
– А тепер доведеться бути тут. Нічого не поробиш, – зітхнув Руслан.
Він підійшов до дверей і зробив в них дірку. Але навпроти росте віковий дуб, за яким нічого не видно. Хлопчик зробив дірку в іншому краю дверей і крізь неї побачив татар.
– Ну, що вони там роблять? – нетерпляче запитав Климко.
– Спішилися. Схоже, стають тут табором.
– Тільки цього нам і не вистачає. Замість того, щоб знайти безпечне місце, ми опинилися в центрі табору ординців.
– Еге ж, в самому пеклі. З відьмаками разом.
А татари почали збирати хмиз, рубати дрова, розводити багаття, носити воду і ставити на вогонь казани.
– Це надовго, – зітхнув Роман. – Хоч би нас не знайшли.
Хлопчики посідали в дальньому кутку землянки і причаїлися. Цей день тягнувся для них надзвичайно довго. Їм страшно, що їх знайдуть і полонять. Гнітить невідомість про долю мами і всіх односельців.
А ще дуже хочеться їсти і пити, але в них нічого немає. Періодично вони підходили до дверей і крізь шпаринку спостерігали за ординцями.
– Що там? – запитав Климко Руслана.
– Їдять. Не повірите, друзі, але татари посуд не миють, хоча річка звідси не далеко. Один з ординців витер руки шматочком тканини, а всі інші витерли руки об свій одяг!
– Як це, не миють? – не повірив Климко. – Бути такого не може!
– Це в нас не може, а в татар саме так. Хтось, так би мовити, омиває чашку бульйоном, а більшість і цього не роблять. А їжу, яку не доїли, зливають назад у спільний казан.
– В нас точно не так, – хмикнув Роман. – Пам’ятаєш, Руслан, батько казав, що запорожці – як діти маленькі: мало зварять – все з’їдять, і багато наварять – нічого не залишать. А в цих їжа ще й лишається.
– Не хотів би я їсти після них з їх спільного казана.
– Почекай до завтра і захочеш, – гірко відповів Роман.
Нарешті цей довгий день закінчився, і настала ніч, але дітям не спиться. Роман тихо прочинив двері, і до землянки увірвалось свіже, прохолодне повітря.
– Рома, ти куди? – кинувся Руслан.
– Спробую вкрасти баклажку з водою, бо несила вже спрагу терпіти.
– Може, підемо разом?
– Ні. Одному легше. Чекайте мене тут.
Роман вислизнув із землянки і зник в темряві. Руслану й Климку здалося, що минула ціла вічність, поки він повернувся.
– На, – тицьнув він брату баклагу. – Пий.
Руслан відкрив, потрусив її, понюхав вміст і промовив:
– Брате, а це не вода. Це порох.
– Як порох? Не може бути!
Але дійсно баклага виявилася порохівницею, повною пороху.
– А це як? – не може надивуватися Роман.
– Схоже в цьому татарському загоні є один вояка, озброєний мушкетом, і саме в нього ти поцупив порохівницю! Хоча ніде правди діти, вона дуже схожа на баклагу чи куманець. На той, що мамі й тату подарували на весілля. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю. Він з Опішні на Полтавщині, а там роблять кращі у світі куманці.
Відповівши, Рома знову направився до дверей.
– Ти куди? – запитав Руслан.
– Вранці цей вояка точно її кинеться  і почне шукати. Треба її повернути. Порохівниця це не баклажка з водою, яка є в кожного татарина.
Роман знову пішов до татарського табору. На цей раз він повернувся швидше. Перед собою він несе щось велике.
– Що це в тебе?
– Шкіра і, чи то попона для коня, чи ковдра. І ось, дві баклаги з водою. Я вже попив, тож пийте, скільки хочете.
– Ромчику, а поїсти ти нічого не приніс? Я б вже і з їх спільного казана поїв би.
– На жаль, ні. Багаття татари розвели на галявинах, ніч місячна, ясна, все видно. Тож я не наважився виходити на світло. Доведеться потерпіти.
Хлопці попили, розстелили шкіру на землі, лягли, притислися один до одного і накрилися шерстяною ковдрою з верблюжої шерсті. Одяг за день так і не висохнув, тож діти лягли спати роздягнені.
Прокинулися вони вранці від голосних криків. Один з кримчаків в якого зникла баклага з водою, звинувачує в крадіжці товариша.
– Тільки ти нею цікавився! Ти пропонував її тобі продати! Крім тебе ніхто не міг її вкрасти! Поверни мені мою баклажку!
– Та не брав я нічого. Відчепись! Хочеш – обшукай всі мої речі.
– Ти міг її сховати в кущах чи дуплі дерева! Чи дати на зберігання комусь із твоїх родичів чи приятелів!
Діти знову повкладалися і заснули. Наступного разу вони прокинулись від того, що прямо під дверима їх схованки гавкає собака.
– Знайшли таки, – зітхнув Роман. – Не повезло.
– Агов, хлопці! Ви тут? – долинув голос сусіда Блажка Бажана.
– Дядьку Блажко, а ви як тут? – зраділи діти.
– Вас шукаю. Серафим Левицький сказав, що ви ховаєтесь десь біля нового млина. Там вас не виявилось, то я сюди прийшов, бо теж знаю про цю схованку від Петрика Сомика. Вилазьте вже, діти, на світ божий!
Хлопчики вдягнули свій одяг, який за ніч висох, взяли баклажки і вилізли із землянки. Сусід одразу помітив баклажки. Одна з них привернула його увагу.
– Ого! Гарна яка і, схоже, окована сріблом! Дорога, мабуть. Це ви в татар взяли?
– Так. В нас же нічого не було, ні поїсти, ні попити.
– Точно, – луснув себе по лобі, – от голова. Сідайте, діти, поїсте.
І сусід виклав пів буханця хліба, нарізану холодну телятину і поставив глечик із свіжим молоком. Діти з радістю накинулись на їжу.
– Смачно, – розплився в посмішці Роман, – прямо як у мами.
– То це ж ваша мати і передала для вас, коли довідалася, що я йду вас шукати. Собаці нічого не давайте, я її погодував.
Хлопчики замовкли і продовжили насолоджуватися смачною їжею.
– А що з татарами? – згадав Руслан.
– Пішли далі на захід. І ми, і Гайсин відбилися від них. А ви в татар тільки баклажки взяли?
– Ще ковдру і шкіру. Заберемо із собою?
– Як хочете, це ваші трофеї.
– Нехай лишаються тут. Раптом ще знадобляться? А забрати їх ми завжди встигнемо, – вирішив Роман.
Поївши, діти разом з пішли до млина, біля якого припнутий човен. Тільки вітряка більше немає, татари його спалили. На згарищі лежать обгорілі кам’яні жорна, ото й усе, що залишилося від млина.
– А зерно і борошно кримчаки теж спалили?
– Ні. Борошно вони забрали собі на коржики, а зерно згодували своїм коням.
Сусід довів дітей до їх домівок. Він голосно промовив:
– Оріяночко, зустрічай своїх дітей, а я Климка відведу додому.
Оріяна кинулася до синочків, пригорнула їх до себе і почала обціловувати їх голівки. Від хвилювання вона навіть не може говорити.
– Ну і примусили ж ви нас похвилюватися, – зітхнув дід Лесь. – А взагалі величезне вам спасибі від усього села. Ви наші герої! Мельник сказав, що це саме ви помітили татар.
– Так, дідусю, ми. Точніше, Руслан. А як мельник?
– Нічого. Жити буде, хоча поранений трьома стрілами. Його лікують лікар пана Яновського і баба Вертуха. Тепер будемо чекати, як татари повертатимуться назад, щоб вони не заскочили нас зненацька.
– Завдяки вам всі села на захід до самого Брацлава вже попереджені про навалу татар, – посміхаючись, промовила мати. – Пан Яновський відправив гонця, як тільки мельник повідомив про появу ординців. Велике діло ви зробили, діточки, багатьох людей врятували від загибелі і бусурманської неволі. Я вами пишаюсь!