Повстання. Глава 48. Пiрати

Іванко, Мирослав і Петрик продали коней, бо виявилось, що везти їх до Африки, платити за це, годувати та поїти, значно дорожче, ніж купити коней на чорному континенті.
– Навіть якось незвично, – промовив Петрик, – як ми тепер без коней?
– Куди ми тепер? – запитав Мирослав.
– Поїхали, тобто пішли в порт. Спочатку поїмо, а потім пошукаємо корабель, на якому можна дістатися до Африки, – відповів Іванко.
В порту вони зайшли до таверни. На їх радість місцевий шинкар чудово володіє турецькою мовою. Козаки замовили холодної телятини з пивом і стали обідати.
– Як вам місцеве пиво? – запитав Іванко.
– Мені більше подобається наше, марцьоване, – першим відповів Мирослав.
– І мені також, особливо запорозьке! – додав Петрик.
– А мені – батуринське. Наше – найкраще!
– У нас перед шинком, в якому продають горілку, вивішують над входом віхоть соломи, а тут скрізь горілку продають просто так.
Вдома дійсно існують корчми медові, пивні, винні або горілчані, а тут все продається разом в одній таверні.
Не встигли вони поїсти, як до їх столу підійшов якийсь француз у багатому вбранні і почав щось швидко говорити на французькій мові. Побачивши, що його не розуміють, він перейшов на іспанську мову, потім на англійську.
Тут до них перейшов власник таверни. Він пояснив багатому французу, що його гості розуміють турецьку і польську мови. Француз одразу перейшов на турецьку.
– Доброго дня! Чи можу я найняти вас на свій корабель?
– В якому сенсі найняти? – не зрозумів Іванко, та й інші козаки.
– Ви ж «просолені моряки?» Справжні «морські вовки»! Адже так? Про це свідчать серги у ваших вухах! Хіба ні?
– Таки ні, – усміхнувся Іванко, – ми запорізьки козаки.
– О! – з неприхованим захватом викрикнув француз. – Козаки! Багато чув, але перший раз бачу справжніх козаків! То ви чужодальні мандрівники!
– Присідайте, – широким жестом запросив Іванко, – і розкажіть, будь ласка, чому по сергам ви прийняли нас за моряків?
Француз із задоволенням присів, відставивши в сторону шпагу, яка заважає йому. Іванко мимоволі згадав, що такою шпагою вбив в своєму останньому бою двох кримчаків дід Шкварка перед тим, як загинути.
– Розумієте, є три наднебезпечних для судноплавства мисів. Мис Горн на півдні, даруйте, Південної Америки. Якщо моряк пройшов через нього, він отримує бронзову сергу у вухо, – почав відповідати француз.
– В нас – срібні серги, – ніби між іншим промовив Петрик.
– Так. Другий мис – мис Доброї Надії на півдні Африки. Коли моряк крім мису Горн, проходить ще й мис Доброї Надії, він отримує срібну сергу. Я побачив, що у вас всіх срібні сережки і вирішив, що ви саме такі моряки, які пройшли два небезпечних миси. Це говорить, що ви, тобто моряки із срібними сергами, досвідчені морські вовки!
– А третій мис? – нагадав Мирослав.
– Третій, самий небезпечний – мис Луїн на південь від Австралії. Він знаходиться в стороні від торгівельних шляхів, тому через нього проходять спеціально, щоб пересвідчитись у своїй вправності, полоскотати нерви і отримати золоту сергу у вухо!
– Чуєш, Іванку, – жартома сказав Петрик, – твого батька тут сприйняли б за самого досвідченого моряка, який пройшов через мис Луїн!
Козаки стримано розсміялись.
– То ваш батько носить золоту сергу? – здогадався француз.
– Так. На жаль ми не можемо бути вам корисні, бо ми не моряки. Ми самі шукаємо корабель, на якому попливемо до Африки.
– То, може, зі мною? Я теж пливу до Африки. Правда, в мене збунтувалась команда, я її майже всю звільнив, і тепер набираю нову.
– Якщо ціна нас влаштує, і відпливемо скоро, то ми згодні.
– А можна дізнатися, з якою метою ви пливете до Африки?
– Звісно, можна. Це ніяка не таємниця, – з готовністю відповів француз. – Вам відомо, що багаті люди почали влаштовувати домашні зоопарки?
– Так, – кивнув Мирослав, пригадавши, що навіть граф Яновський в Кисляку тримає невеликий звіринець.
– Чим багатша людина – тим більший і цікавіший зоопарк. В Африці водяться такі тварини, яких немає в Європі. За них платять дуже хороші гроші!
– Що ж, ми з вами. В усякому разі до Африки. Мене звати Іван Гардовий, це –  Мирослав Коберник і Петро Сомик.
– Дуже приємно! А я – Жермен Де Коло. Я власник двощоглової бригантини «Клер». Вона стоїть тут в порту на сьомому причалі.
– Скажіть, месьє, ми можемо вже сьогодні прийти на ваш корабель і заночувати на ньому?
– Звичайно! Ви навіть можете харчуватись на кораблі прямо з сьогоднішньої вечері. Повірте, в мене кухня краща, ніж в любій місцевій таверні! Більше того, ви можете замовляти в судового кока те, що забажаєте!
– Дякуємо! То до зустрічі ввечері на борту вашої бригантини?
– Так! Ну, ви відпочивайте, а я піду, шукатиму моряків.
– І багато вам їх потрібно знайти?
– Двадцять два, а краще – двадцять чотири.
Коли балакучий Жермен відійшов, Мирослав сказав:
– Не знаю, як вам, а мені він подобається. Думаю, нам з ним повезло.
Після таверни, січовики пішли до міста. Там вони з подивом побачили жонглерів з вогнем і акробатів на ходулях. Раніше вони такого не бачили і не чули про щось подібне. Хлопці так зацікавились, що почали розпитувати місцевих людей про ходулі.
– В Гасконі, це у Франції, ходулі необхідні для спостереження за отарами, – з задоволенням відповів їм один з чоловіків, – а ще за їх допомогою легше пересуватись по болотній місцевості чи під час повеней.
Коли козаки неквапливо йшли на пристань, їх гукнув якийсь парубок з числа людей, яких продають на ринку.
– Агов! Хлопці! Підійдіть, будь ласка!
Козаки підійшли до прикутого до стіни раба.
– Ви ж черкаси, козаки? Я чув, як ви розмовляли по-нашому. Я теж русин із Умані. Ради бога, будь ласка, купіть мене, а я вам гроші поверну! Чесне слово!
Козаки трохи розгубились.
– А де твій господар? – запитав Мирослав. – І як тебе звати?
– Он він, п’є шербет. А звати мене Олекса Чухліб.
Козаки попрямували до турка, власника Олекси. Вигляд в козаків такий рішучий і недобрий, що турок не став торгуватися і продав хлопця за дешево.
– Я й не думав, що Олекса обійдеться нам так дешево, – здивувався Петрик. – Може, ще когось купимо?
– Зараз ні. А от на зворотному шляху подивимось, – пообіцяв Іванко.
Забравши Олексу, який все ще не може повірити в те, що він знову вільна людина, козаки пішли на бригантину «Клер». Там вони розмістились в окремій каюті, помились, постригли Олексу, поділились з ним одягом.
– Чоботи тобі купимо завтра, – пообіцяв Іванко.
З вечерею вийшла смішна ситуація, бо судовий кухар, кок по-морському, не вміє готувати борщ, вареники чи голубці. Більше того, він про такі страви навіть не чув.
Тому козаки добре повечеряли чим бог послав, а послав він їм сьогодні в основному рибу – смажену, печену, варену. Олекса намагається всім прислужити.
– Не треба, – першим відмахнувся Мирослав, – ми всі рівні. І самі можемо себе обходити.
До них зазирнув кок, якого звуть Жак, і запитав, що приготувати панам козакам на сніданок.
– Жак, ми бачили на ринку таких великих птахів з гарним пір’ям, – почав пояснювати Іванко, але кок одразу зрозумів про яких птахів йдеться і перебив.
– Я зрозумів! Це індики. Їх привезли в Європу з Америки у 1520 році. Видно, до вас вони ще не дійшли? Добре, буде вам на сніданок індик чи індичка!
Спати козакам довелось в гамаках, але хоча попервах це виявилось не дуже зручно, хлопці виспалися добре. Петрик визирнув у віконце і з подивом сказав:
– А ми вже в морі!
– Після сніданку піднімемось на верхню палубу і подивимось, – сказав Іванко. – Мирославе, як тобі тут порівняно з нашими стругами?
– Що тут скажеш, на бригантині зручніше, тепліше.
Тут їм принесли сніданок – запечену індичку хліб, кілька салатів, ром і пиво.
– Пити зранку не будемо, – рішуче сказав Іванко.
– Можна і зовсім не пити, – додав Мирослав.
Вони помолилися, сіли за стіл і почали їсти. Коли сніданок вже підходив до кінця, в двері хтось сильно постукав, потім щось впало на палубу. Іванко, бо він сидить ближче до дверей, підхопився і кинувся відкривати двері.
За ними на палубі лежить Де Коло. Він скривився від болю і затискає лівий бік руками, а з-під пальців в нього тече кров.
– Жермен! Хто це вас?
Іванко підвів француза, завів його до каюти і посадив на моряцьку скриню. Олекса схопив ганчірку, змочив її водою і витер кров на палубі і дверях. Після цього закрив двері на засув, тож тепер їх з коридору не відкрити.
– Пірати, – промовив француз. – Вони захопили судно.
Козакам стало ясно, що вони опинилися в скрутному й небезпечному становищі.
– Звідки вони тут взялися? – здивувався Іванко. – Я не чув звуків бою.
– Бо його й не було. Пірати – це ті моряки, яких я найняв в Римі. Всі 22 чоловіки. Зараз вже 19, бо я вбив двох, і кок – одного.
– А решта команди?
– Їх зачинили в трюмі. Їх 14 чоловік. Сподіваюсь, вони всі вірні мені. Але їх треба звільнити, а вас всього троє.
– Четверо, – перебив його Олекса.
– Тихо! – підняв руку Мирослав.
По коридору лунають важкі кроки, це пірати шукають Де Коло. Залунав громовий, владний голос ватажка піратів. Судячи з голосу, це має бути справжній велетень.
– Куди він подівся? Шукайте його!
– Ховається десь і носа показати не наважується!
– Та що він може? Він же один і до того ж поранений! До своєї команди він не проб’ється, а сам він нам ніякої загрози не складає! Знайдеться!
Пірати пошарпали зачинені двері і припинили пошуки. Нараз за дверима пролунала найдобірніша, жахлива лайка і страшні погрози. 
– Він мусить бути десь тут поруч! Далеко він не втік. Його не важко знайти. Шукайте його, поганці!
– Та куди він подінеться? Або сам здохне, або пізніше його знайдемо! Пішли на верхню палубу!
Мирослав запитав Жермена:
– Про що вони говорили?
Коли Де Коло точно переклав розмову піратів, Іванко сказав:
– То вони про нас чотирьох не знають?
– Ви прибули на корабель раніше за них, – кивнув Де Коло, – нікуди не виходили, от вони вас і не бачили.
Іванко подивився на Петрика.
– Ти в нас найменший, тобі й іти в розвідку. Якщо що, ти зможеш пролізти у віконце, а ніхто з нас – ні. І пам’ятай, часу в нас обмаль, бо хто його відає, що пірати планують зробити з командою?
Петрик кивнув на знак згоди, причепив на пояс шаблю, перевірив ніж, сунув його за халяву і вийшов з каюти. В коридорі панує напівтемрява.
Потяглися довгі хвилини очікування. За цей час козаки промили рану Жермену і наклали пов’язку.
Пірати винесли на верхню палубу кілька ящиків рому і почали пиячити. П’є навіть той матрос, який стоїть за стерном.
– Повезло нам. Я і не розраховував, що нам так легко вдасться захопити корабель! А що зробимо з екіпажом? Продамо на якомусь невільницькому ринку?
– Я ще не вирішив, – відповів старший серед них, справжній гігант, – невідомо, коли ми ще до того ринку доберемось, а їх треба кожен день годувати.
– Точно. Може це ще дорожче обійдеться. Відправити їх на корм рибам, та й усе! Поки вони живі – існує загроза, що вони звільняться і влаштують бунт.
Нарешті повернувся Петрик. Він зачинив двері і сів до столу.
– Пити, – попросив він.
Напившись, почав розповідати. 
– Команду стережуть троє піратів. Без шуму їх взяти буде важко, бо там тісно, шаблею не помахаєш. Решта 16 піратів на верхній палубі. Нас четверо.
– П’ятеро, – поправив його Де Коло.
– Не ображайтесь, Жермен, але четверо. Ви залишитесь тут. До того ж, якщо чесно, ми не знаємо, як поведе себе в бою Олекса.
– Не сумнівайтесь, я як всі, – образився Олекса.
Мирослав подумав і запитав:
– Мсьє Жермен, а де знаходиться зброя?
– Арсенал там же, через переборку від трюму, де пірати тримають моїх моряків.
– Нападати відкрито вчотирьох на шістнадцятьох – справа дуже ризикована. Значить, треба спочатку звільнити команду.
– І ми зможемо зробити це тихцем, – сказав Іванко. – Петрик, здається, забув, що у нас є луки. Скажи, напасти на тих піратів, які охороняють команду, можна тільки з одного боку – з коридору?
– Ні, – стрепенувся Петрик, – з іншого боку є віконце. Воно відкрите, тож через нього також можна стріляти з лука!
– Всього один постріл. Ти вистрілиш через віконце, а ми з Мирославом – з коридору. Коли будеш готовий стріляти подай якийсь знак, щоб ми теж були готові.
– Який? Заквилити, як чайка?
– Ні. Раптом якась чайка справді закричить раніше, ніж треба?
– Тоді який? Загавкати як собака? Ото вони здивуються!
Гаятися далі не можна, тому козаки поспішили до трюму, де тримають екіпаж. Олекса залишився із французом.
Петрик спочатку показав товаришам де тримають під вартою команду, потім виліз через віконце і поліз до того вікна, що знаходиться за спинами піратів. Іванко з Мирославом завмерли напоготові.
Коли Петрик кілька разів гавкнув, пірати від подиву на мить остовпіли. Скориставшись цим, Іванко з Мирославом вийшли із-за повороту коридору і вистрілили по ним із луків. Третього вбив Петрик через віконце. Після цього він проліз в коридор.
Поки Іванко з Петриком звільнили команду, розрізавши мотузки, якими зв’язані моряки, Мирослав відкрив арсенал.
– А де месьє Де Коло? – кинувся до них кок Жак.
– Він поранений, але живий. Зараз він в нашій каюті.
– Свистати всіх нагору!
Розім’явши руки, моряки почали озброюватись пістолями й шаблями. Потім тихенько пішли до трапу, який веде на верхню палубу.
Вони з такою ненавистю накинулися на піратів, які попивають міцний ром, змішаний з водою, що козакам навіть не вдалося схрестити шаблі з жодним піратом.
Коли піратів перемогли, кок кинувся за Де Коло, той на превелику силу підвівся із скрині, і кок вивів того на верхню палубу.
– Ну, що? – запитав француз. – Бачу, всі живі?
Говорячи це, він закашлявся і потім довго віддихувався.
– Ми так, а з піратів залишилось троє, – кивнув кок на полонених, яких міцно тримають за руки моряки. – Що накажете з ними робити?
– Зв’язати і викинути за борт, – суворо наказав француз.
– Зачекайте, – засіпався один з піратів, – ви не маєте права! Відвезіть нас до ближнього порту, і нехай нас там судять за законом!
– А ви напали на нас, захопили судно, поранили мене за законом? – несмішливо запитав Де Коло. – Єдине, що я можу для вас зробити – це викинути вас в море вже вбитими. Що обираєте?
В піратів геть мову відняло від цієї пропозиції. Козаки просто слухають і не вмішуються в те, що коїться на палубі.
– Та чого з ними балакати? – не витримав один з матросів і заколов ближнього до нього пірата.
– І дійсно, – додав другий, – ще мотузки на них витрачати!
Кілька хвилин і трупи піратів полетіли за борт бригантини. Де Коло важко прислонився спиною до щогли.
– Пане Жермен, – кинувся до нього кок, – вам погано? Ви зблідли!
Француза відвели до капітанської каюти, де його почав оглядати судовий лікар. Решта команди зайнялася керуванням кораблем там своїми звичними справами. За кермо став один із досвідчених моряків, закутаний у подертий морський плащ із каптуром.
Другий зайняв місце на капітанському містку з мідною підзорною трубою.  Поряд з ним знаходиться оправлений міддю великий компас. Козаки змогли повернутись до своєї каюти.
– Це ж треба, – посміхнувся Олекса, – перший день в морі і такі пригоди!
– І не кажи, – посміхнувся Мирослав. – То що, Іванку, може, все-таки перехилимо трохи рому?
– Думаю, після того, що ми щойно пережили, не гріх.
Він налив всім рому, але той нікому не сподобався.
– Нашої б горілки випити, – промовив Мирослав.
– Так є ж! – радісно повідомив Петрик. – Пам’ятаєте, дядько Василь Голобля дав нам в дорогу кілька торб з харчами? Так там були три пляшки оковитої!
– Оковита? – запитав Жермен, який як раз зайшов до них в каюту. – Я так розумію, це від слів «аква віта», тобто «жива вода». В нас так називають винний спирт. Дасте спробувати?
Тут постукали і до каюти зайшов кок. Він приніс козакам ціле запечене порося.
– Вже й обідати час! – повідомив він.
– Ну, під таку закуску дійсно гріх не випити, – пожартував Мирослав. – Жак, присідай, гостем будеш!
– Ну, хіба одну чарку спробую тої вашої оковитої.
Козацька горілка настільки сподобалась і Жермену, і коку, що всі не помітили, як випили дві пляшки з трьох.
– Петрику, третю пляшку не діставай. Хто знає, коли ми додому повернемось і знову зможемо випити горілки?
Француз раптом згадав і сказав:
– Я чого прийшов? За те, що ви врятували мене, команду і корабель, ваше плавання і харчування на моєму судні для вас безкоштовне! Ось, повертаю ваші гроші! І не сперечайтесь!
– Погоджуйтеся, – додав кок, – ви врятували нам всім життя, а це коштує більше, ніж просто гроші. Дякую вам!
Петрик раптом запитав:
– Мсьє Жермен, команда на кораблі тепер не повна, то, може, ми зможемо виконувати якісь нескладні матроські обов’язки?
– Може. Дякую за пропозицію. Завтра з ранку і почнемо!
Але наступного ранку бригантина «Клер» зустріла в морі французький бриг «Елісе», капітаном якого є хороший приятель Жермена Де Коло – Франсуа Дюмонт.
Після нетривалої розмови до борту «Клер» пришвартувався шлюп з десятьма матросами, які продовжать плавання в складі команди. Тож потреба в допомозі козаків відпала.
– Відпочивайте, – посміхається Жермен, – насолоджуйтесь морською подорожжю! Хто знає, коли у вас ще буде така можливість? І чи буде взагалі?
– Та якось не звикли ми відпочивати, – знизав плечима Мирослав.
Але відпочивати козакам таки довелось, тож вони тільки те й робили, що їли, спали, гуляли на верхній палубі і займалися фізичними вправами, боротьбою.
Час подорожі пролетів швидко, і нарешті корабель пришвартувався до причалу на півночі Африки.
– Коли ви назад в Європу? – запитав Мирослав Де Коло. – Може, ми знову з вами?
– «Клер» буде весь час тут, поки ми ловитимемо тварин. Повернетесь, піднімайтесь на корабель. Жак буде в курсі справ, тож там видно буде. Ще раз величезне дякую вам за порятунок! Якби не ви….
– Жермен, а як називається це місто? – запитав Іванко. – А то не будемо знати, де вас шукати!
– Алжир. Назва походить від «аль-Джазаір», що в перекладі з арабської означає «острови», бо раніше поряд з містом знаходились 4 острови, які стали частиною материка в 1525 році.
Тепло попрощавшись з французом і його командою, козаки пішли шукати інформацію про те, де можна придбати роги білого носорога.