Повстання. Глава 49. На ярмарку

Недільного дня Марія зібралась в Гайсин на ярмарок разом з донькою Оріяною та онуками Романом і Русланом.
– Бабусю, а що ти хочеш купити? – з цікавістю запитав Роман.
– Побачиш, – замість відповіді відказала Марія.
На перший погляд на ярмарку дуже гамірно, панує неймовірний розгардіяш, і стільки всіляких товарів, що в дітей очі розбігаються. Хлопчики зупинилися біля возу з різними іграшками, не в силах пройти повз них.
– Ой, мамо, яка гарна іграшка! – в захваті промовив Руслан, показуючи рукою на розмальований дерев’яний іграшковий возик.
– Це не іграшка, – посміхаючись в довгі сиві вуса, сказав продавець, – це забавка, від слів забавляти, бавити, заспокоювати. Ми виготовляємо такі в нашій забавкарській школі. Ці забавки не ламаються.
Майстер виклав перед дітьми на возі розмальованих квітами коників, пташок, колиски. Він взяв до рук конструкцію з двох дощечок і коліщатка і почав її крутити в руках. Річ голосно дерчить.
– Дивіться, дітки, це деркач або тріскунець. З такими тріскунцями діти на вулицю зазвичай ходять на Великдень. Деркач здатен заспокоїти навіть вередливу дитину.
Хлопчики розглядають забавки, розмальовані квітами і листочками жовтого, зеленого і червоного кольорів.
– Дерево добре зберігає тепло дитячих рук. В кожну забавку вкладена душа майстра, бо він робить її з любов’ю, – майстер наслинив палець і потер по розмальованому конику.
– Бачите, фарба не стирається. А возики, які сподобались вашим діточкам, ми робимо без металевих деталей. Дерев’яну вісь з осики розмочуємо, вона стискається, і пропихаємо в коліщатко. Потім деталь висихає, і колеса міцно тримаються. Забавки рухаються.
– А для дівчаток щось робите? – зацікавилась Оріяна.
– Так, доню. Для дівчаток виготовляємо колиски для ляльок, меблі. А хлопчики більше полюбляють возики з кониками, іграшкові музичні інструменти.
Майстер взяв до рук пташку на коліщатах. Коли вона рухається, лопоче крилами.
– А чому крила в пташки нерівні? – запитала Марія.
– Як майстер махнув ножем – так і буде. Це неважливо, бо діти сприймають тільки деталі.
– То ви виготовляєте ці забавки за допомогою ножа?
– Саме так – за допомогою ножа і ножа-вісняка. Використовуємо дерево: сосну, липу, осику.
– І що, вигідно цим займатись?
– Так. Не повірите, але це ремесло приносить великі прибутки.
– Ну, дітки, що ви хочете з цих забавок? – запитала Марія.
Роман з Русланом вибрали на двох один возик з двома кониками. Щасливі пішли вони далі по базару.
В цей час з Уманського шляху до Гайсина під’їхав каральний загін на чолі з Тадеушем Острозьким. Під його началом знаходиться п’ятсот вершників.
– Ну що, панове, покараємо русинів за їх участь у повстанні проти нас? Вбити всіх русинів на ярмарку! Нікого не жаліти! – командує одурілий від горілки Тадеуш. – Крім іноземних купців, якщо такі є. Їх в жодному разі не чіпати.
– Пане Тадеуш, може, не будемо поспішати і оточимо ярмарку, щоб ніхто не встиг втекти? – запропонував Конецпольський.
– Слушна думка, – визнав Острозький. – Бери півтори сотні вояків і обходь Гайсин з півночі, з боку Кисляка. А ти, пане Боніфацій, із своїми людьми обійди місто з півдня, з боку Куни. А я піду по центральній дорозі.
– Мені, здається, добиратися довше, – сказав Конецпольський – тому я почну першим, а ви нападете після мене.
– Добре. Чекаємо тебе.
Через годину загін Конецпольського зненацька напав на ярмарок з боку Кисляка. За ним напали й інші загони. Зчинився переполох, юрба заревіла від страху.
– Ну все, – п’яно вигукнув Острозький, – досить ярмаркувати! Га!
Марія з дочкою і онуками опинились в скрутному становищі.
– Мамо, що це? – запитав Роман, почувши крики з усіх боків.
– Біда, діти. Ляхи напали. Що ж його робити?
– Ой, лишенько! Шлях на Кисляк відрізано, – мовила Марія, – до фортеці теж. Що нам лишається? Розраховувати, що нас сховає хтось з гайсинчан?
– А якщо ніхто не дасть нам прихисток? Ні, мамо, ідемо до матку пана Ясинського. Ми йому життя врятували, і він не раз казав, що в боргу перед нами. Думаю, він нас сховає і захистить при потребі.
Вулицями Гайсина з трьох боків скачуть ляхи, тож жінки мусять квапитися. Вони з дітьми поспішили до маєтку графа Ясинського, який знаходиться на північному сході Гайсина.
По дорозі їм ніхто з містян не запропонував допомоги. Гайсинчани, хто ховається по своїм домівках, а хто із зброєю в руках звитяжно б’ються з ляхами.
Нарешті жінки з дітьми підібралися мало не до воріт маєтку. Марія визирнула з-за кущів, в яких вони ховаються і одразу позадкувала назад.
– Що там, мамо? – стурбовано запитала Оріяна
– Пізно, доню. Поляки вже тут. Ет, якби знаття – ми б пішли одразу в ліс.
– Може і зараз ще не пізно? Там он дорога різко йде вниз, і я точно знаю, що з маєтку ту ділянку дороги не видко.
– Але і нам також не видно. Ще й вітер від нас. Якщо хтось з ляхів нас побачить, нам від них не втекти. Тим більше, з діточками. Ні, доню, ризикувати не будемо. Он зліва від нас гай. Підемо до нього, по ньому обійдемо маєток, і вже за ним перейдемо дорогу до лісу.
Не поспішаючи, ховаючись в кожній баюрі, за кожним кущиком і горбком, вони добрались таки до дороги, якою в маєток возять дрова з лісу, перебрались через неї і заховались в канаві.
І тут з маєтку виїхало чотири десятки польських вершників і шпарко помчали в той гай, по якому щойно жінки з дітьми пробиралися в обхід маєтку.
– Куди це вони? – запитав Роман.
– Шукати таких втікачів, як ми з вами, – відповіла Марія.
– От біда. Не встигли ми дійти до лісу, – зітхнула Оріяна.
– Там є осичник, – вказала рукою Марія, – ми з батьком там гриби збирали. В ньому багато байраків. Конем там не проїдеш. Ідемо туди. Хутчіш!
 Вони знайшли глибокий байрак, який іде не прямо, а з поворотом.
– Доню, допоможи мені. Зробимо тут накриття.
– Хіба можна тут його робити? А якщо сильний дощ? Нас же залляє!
– Хай би пішов. Думаю, на час зливи поляки припинили б свої пошуки, а ми б спокійно пішли додому.
В самому вузькому місті, вимитому водою, вони наклали товстих гілок, потім – поперек тонких. Засипали це накриття землею, а зверху прикидали сухою травою і листям.
І тільки-но вони сховалися під цим дахом, як почувся кінський тупіт, і на крутосхилі над їх укриттям зупинилося кілька вершників. Оріяна прикрила на всяк випадок долонею рот Роману, а Марія – Руслану.
– Пане Гжегож, ти щось побачив?
– Скоріше почув.
Тут з кущів вискочив заєць і кинувся навтьоки. По дорозі він підірвав ще трьох зайців. Всі вони побігли в поле.
– Ого! Та скільки їх тут? Може, влаштуємо полювання?
– Особисто я поїхав би на обід до пана Ясинського, бо вже добряче зголоднів.
– А я б із задоволенням випив би!
Ляхи радіють з нагоди добре поїсти і попиячити, та ще й за чужий кошт.
– То давайте трохи пополюємо, а вже потім на обід?
Інші шляхтичі погодилися і вони поскакали в поле на полювання. Їм вдалося настріляти півтора десятки зайців, і задоволені мисливці поїхали до маєтку графа Ясинського.
Вони вже сиділи за накритим столом, а Марія з дочкою все ще бояться визирнути назовні.
– Залишатись тут далі небезпечно, – нарешті сказала Оріяна. – Ляхи можуть повернутися. Як не ці самі, то інші. З ними можуть бути собаки, і тоді нас можуть злапати. Треба йти звідси.
– Куди, мамо? – запитав Руслан.
– В ліс. Там сховатися легше, ніж тут.
Оріяна вилізла на крутосхил і сторожко дивиться по сторонам.
– Там, недалеко від узлісся і річки Кислячки є таємна схованка Петрика Сомика. Ми її довели до ладу. Дядько Блажко Бажан зробив нові двері. Міцні, – сказав Роман. – Там можна відсидітися.
– Що ж, схоже, іншого виходу в нас немає. Ходімо, – мовила Оріяна.
Марія також погодилася з цією думкою. Жінки з дітьми пішли до лісу, і їм вдалося непоміченими увійти в нього, бо всі пошукові загони поляків зараз обідають.
Йти довелося досить довго. В одному місті дорогу їм перетинають зарості акацій. Роман наступив босою ногою на голку і зойкнув від болю. Марія і Оріяна взуті в шкіряні черевики, тож вони взяли босоногих дітей на руки і перенесли їх через зарості акацій і колюче галуззя.
– Діти, – показала рукою Марія, – бачите он ростуть прадавні дуби? В деяких з них є великі дупла. Якщо нас побачать ляхи, поки ми з мамою будемо їх відволікати, ви побіжете і сховаєтесь в тих дуплах. Зрозуміли?
– А хіба не можна заховатися разом? – з повними сліз очима запитав Руслан.
– Бувають такі ситуації, що не можна. Скажіть, у вас немає бажання спочити?
– Є, – відповів Роман, – але ми потерпимо. Ідемо, поки нікого не чути.
Вони прискорили кроки. Нарешті дійшли до схованки Петрика Сомика.
– Ну, нарешті ми в безпеці, – зітхнула Оріяна, – а то хоч плач.
Роман відчинив дверцята. Марія увійшла, унюхала кілька листків тютюну, які сохнуть під дахом і взяла два.
– Бабусю, – здивувався Руслан, – ти що, курити будеш?
– Ні, – усміхнулася Марія, – перетру на порох і посиплю з усіх боків навколо землянки. Якщо собаки понюхають тютюн, то на якийсь час втратять нюх. Це мені дід Самійло розповів. Ніби відчував, що нам це знадобиться.
Марія витерла сльозу. Роман вмостився на купу ялинового гілля, прикритого кінською попоною.
– Мамо, я втомився і спати хочу, – позіхаючи, повідомив він.
– Я теж, – сказав Руслан.
– А їсти ви не хочете? – запитала Оріяна.
– А хіба в нас є щось їстівне? Бо сюди ми поки що нічого з їжі не принесли, тільки воду.
– Є. Бабуся взяла з собою пироги з яйцями й зеленню. Будете?
– Питаєш! – розсміявся Роман і сів.
Марія розв’язала хустку, в яку, як в торбинку, вона поклала кілька великих пирогів. Вона розломила пиріг навпіл і протягнула великі шматки дітям. Другий пиріг розділила з дочкою. В хустці залишився ще один пиріг.
 Діти з’їли свої шматки, запили водою з баклаг, які є в схованці і вклалися спати. Марія вийшла із землянки і розсипала довкола тютюн. Вона вже майже сховалась в землянці, коли на галявину виїхали польські вершники. Собак з ними немає.
Марія чудово знає, що рух, звук і яскраві кольори привертають увагу навіть мимоволі, тому вона повільно сховалась у схованці і так же неквапливо прикрила двері і зачинила їх на залізний засув.
– Що там, мамо? – пошепки запитала Оріяна.
– Ляхи. Давай, доню, помовчимо.
– Думаєш, можуть почути? Ми ж пошепки розмовляємо?
– Береженого бог береже.
Жінки присіли на лежанку з ялинового гілля з боків від дітей, притислися спинами до стіни. Вони не помітили, як заснули. День, повний несподіванок і тривоги, добігає кінця.
Марія й Оріяна прокинулись біля опівночі вийшли із схованки, розім’ялись, подихали свіжим повітрям. Діти втомились за день, перехвилювались і проспали до самого ранку.
Прокинулись всі від того, що виспалися і відпочили. Всі встали, вмилися, помолилися, розділили і з’їли пиріг, попили води і не поспішаючи пішли до Кислячки, а потім попід берегом, ховаючись в плавнях, – до Кисляка. 
Десь на пів дорозі вони побачили на протилежному березі сусіда Блажка Бажана. Він несе в’язанку хмизу.
– Агов! Блажку! Слава Ісусу! Подивись, може, на тому березі є якийсь човен? – гукнула Марія.
– На віки слава! Є! І весла є! Я зараз!
Бажан перевіз жінок і дітей на берег, на якому розташовано Кисляк.
– Скажи, чи всі кислячани повернулись додому з ярмарку?
– Ні. Хтось загинув від рук карателів. Хтось, як оце ви, десь ховаються і тільки зараз починають повертатися додому. Наробили біди ті кляті ляхи.
– Хто ж це спроможний на такі безчинства? Хто взяв такий гріх на душу?
– Тадеуш Острозький. Кажуть люди, він дуже підступний і мстивий, а людей має за ніщо. Його дратують вільні люди, бо він хоче, щоб всі русини були польськими рабами. Втім, як і всю безжальну польську шляхту.
– Нічого, прийде час – і він відповість за всі свої злодіяння, – впевнено промовила Оріяна, серце якої кипить від обурення, – вилізуть йому боком його панські кпини.
Жінки подякували Блажку і пішли додому. Спочатку зайшли до Коберників, де їх радо привітали Лесь з Євдокією.
– Дякувати богу, ви всі живі! – радісно вигукнув Лесь.
– Діду, я везучий! – похвалився Роман.
Це пролунало так несподівано, що всі розсміялися.
– А я що, не везучий? – запитав ображений Руслан, і всі знову посміялися.