Повстання. Глава 50. В пошуках рогiв

Першим ділом, зійшовши з корабля, козаки з Олексою направилися на місцевий базар. Вони одразу зіткнулися з проблемою – вони не розуміють мови, на якій тут розмовляють, і відповідно їх також ніхто не розуміє.
– Схоже, треба нам шукати якогось купця – турка, – запропонував Іванко. – Іншого виходу я не бачу.
– Не треба, – подав голос Олекса, – я можу перекласти. Французьку мову тут розуміють майже всі.
– То чого ж ти мовчав? – розсердився Мирослав.
– Винен, – не став сперечатися чи виправдовуватися Олекса. – То що треба дізнатися?
– Де знайти роги білого носорога.
Олекса підійшов до одного купця, до іншого, потім повернувся до козаків.
– Нам повезло. Носороги водяться майже по всій Африці. Є північні білі носороги, вони мешкають у районі Верхнього Нилу, це така річка, та південні білі носороги, які живуть на півдні Африки. Є ще інші види носорогів, але ж нам потрібні роги саме білого носорога.
– А тут можна купити ті роги? – загорівся Петрик.
– Взагалі так, але нараз – ні. Зараз тут їх немає, все продали, а коли знову привезуть – ніхто не знає. Купчики кажуть, можна прочекати цілий рік.
– А Верхній Нил – це де?
– Це на схід, а потім на південь звідси.
– То що, купуємо коней, провіант і збираємось в дорогу?
– До речі, коні зовсім не обов’язково купляти, – знову сказав Олекса, – краще верблюдів. А можна і не купляти, а взяти тимчасово в оренду чужих верблюдів. Он збирається караван на схід, можна частину шляху проїхати з ними. А, може, й увесь шлях.
– То чого ти мовчав? – сердиться Петрик.
– Бо ви не питали.
– Пішли, будемо, домовлятися, – мовив Іванко.
 Після тривалого торгу козаки отримали чотири верблюди і обіцянку, що їх будуть годувати в дорозі за окрему платню. Караван вирушив в путь через кілька годин, козаки надзвичайно раді цьому.
До них підїхав караван-баші Юсуф Кадиров – старший купецького каравану і одночасно начальник охорони.
– Бачу, у вас є зброя, – посміхнувся він, – сподіваюсь, ви вмієте нею користуватися?
– Він що, насміхається? – здивувався Мирослав, коли Олекса перевів його слова і навіть поклав руку на руків’я шаблі.
– Ні, – переклав Олекса, – це він так жартує. Про нього кажуть, що він охочий до під’юшування. Насправді він радий, що ми – воїни, бо тут часто на торгівельні каравани нападають розбійники. Тож він розраховує на нашу збройну допомогу у випадку такого нападу.
– Тепер зрозуміло. Передай йому, що ми не підведемо.
Під вечір караван зупинився на ночівлю. Запалали багаття, на яких готують вечерю. Козакам, як і всім іншим видали плов із сарацинської пшениці (рису) з бараниною, місцевий хліб разіза або на вибір тисячоразові коржики і чай.
Їжу подали на до блиску начищеному мідному і срібному посуді. Їжа виявилася смачною і ситною. Задоволені козаки повлягалися спати просто неба на землі.
Наступного ранку, коли сніданок ще готували, на караван напали розбійники. З голосними криками на арабській мові скачуть вони на табір верхи на верблюдах і конях, піднімаючи страшенну куряву.
– Рушниць в них немає, – голосно крикнув Іванко. – Цілься!
Мушкетів в них чотири, бо для Олекси козаки забрали в піратів весь потрібний йому комплект озброєння: мушкет, два пістолі, шаблю і ніж. Тільки лука із стрілами та списа в юнака немає. Але спис йому і не потрібен.
Олекса виявився вправним стрільцем і жодного разу не промахнувся. Поки грабіжники наблизились на відстань, коли можна стріляти з луків, козаки встигли тричі вистрілити з мушкетів і вбили 12 нападників.
Охорона каравану почала стріляти з луків, але козаки вирішили ще раз зарядити рушниці. Тим часом нападники майже доскакали до табору. Козаки ще раз вистрілили по розбійникам з мушкетів, потім кожний – з двох пістолів. Ще 12 грабіжників впали мертвими.
Після цього козаки вистріли по одному разу з луків, і вбили ще трьох нападників. Відкинувши луки, козаки схопились за шаблі.
Але бою не вийшло. Грабіжники не очікували на такий спротив і втративши мало не половину свого загону, наспіх відступили. Люди з каравану кинулись ловити верблюдів і коней вбитих розбійників, поки ті не побігли за своїми.
Іванко з Мирославом також встигли зловити п’ятьох верблюдів і одного коня.
– І що ми з ними робитимемо? – запитав Петрик.
– Продамо караван-баші а, може, і нам самим вони ще стануть в пригоді. Ми ж їдемо на орендованих верблюдах, а ці – наші. Ми їх чесно заробили!
Юсуф Кадиров залишився надзвичайно задоволений тим, яку роль відіграли запорожці в сутичці з грабіжниками, хоча йому шкода верблюдів і коня, яких зловили козаки.
– Може, продасте мені верблюдів і коня? – запитав він.
– Можливо, – відповів Іванко, – але вже тоді, як доберемось до Нилу. Раптом вони нам і самим знадобляться?
– Якщо вирішите продавати – я перший покупець! Я заплачу вам більше, ніж будь хто! Обіцяєте?
– Так, обіцяю, – запевнив Іванко. – Можете не сумніватися.
Після сніданку караван рушив в свій путь на схід. Козаки їдуть трохи окремо від основної валки.
– Олекса, – гукнув Іванко, – а чого це ти так хитро посміхаєшся? Зізнавайся!
– Та я не хитро, я задоволено!
– І чим же ти такий задоволений?
– Поки ви з Мирославом ловили верблюдів і коня, я встиг обшукати частину вбитих розбійників і їх речі. Ось!
Він витягнув з широких кишень два шкіряні гаманці, повністю набиті грошима. Іванко відкрив гаманці. В них є навіть золоті монети.
– Ого! – вражено промовив Мирослав. – Спритно! Молодець.
– Це все вам. Ви викупили мене з рабства, і я радий повернути вам борг! Я навіть не сподівався, що зможу зробити це так швидко! Тому й радію!
– Це занадто багато. Ти собі щось залишив?
– Ні. Ми ж разом подорожуємо? Разом і на Батьківщину повернемось.
– А там ти куди? – поцікавився Мирослав.
– На Січ, – серйозно відповів Олекса. – Іншого майбутнього я для себе не бачу. Поки я перебував у рабстві, я тільки про це і мріяв. 
Більше до самого міста Ель-Файюм, яке знаходиться у величезній оазі, ніяких пригод з торговцями і мандрівниками не трапилось. На радість козаків на базарі вони знайшли продавця рогів носорога.
– Кращого краму, ніж в мене ви ніде не знайдете, – вихваляється араб, який торгує рогами носорогів. – Ви тільки подивіться, ви бачили таке? Тільки чесно!
І він простягнув ріг довжиною майже в чотири лікті.
– Нам потрібні два роги, але в половину менші, – сміється Іванко, – цей для нас занадто великий.
Купивши роги, запорожці почали шукати караван, яким можна повернутись до Алжиру і досить швидко знайшли такий. Вже наступного дня вони почали путь назад, до моря, де козаки сподіваються встигнути на бригантину «Клер», щоб на ній повернутись до Європи.
Перед від’їздом вони продали верблюдів і коня караван-баші з першого каравану, з яким вони добралися до Ель-Файюма. Той залишився надзвичайно задоволений угодою.
– Аж дивно якось, – сказав Іванко, перерахувавши гроші, – ми проїхали такий довгий шлях, а грошей в нас не те, що стало менше, а навпаки – їх в нас більше, ніж було!
– Дива та й годі, – хмикнув Петрик.
На зворотному шляху на караван ніхто не нападав, хоча розбійники, було, наблизились до нього, але побачивши вже знайомих їм запорожців, тихо відступили.
– Буде ще тих караванів, – зло промовив ватажок грабіжників. – Почекаємо. Цікаво, хто то такі? Де той клятий караван-баші тільки знайшов на наші голови цих башибузуків?
Нарешті настав день, коли запорожці добралися до Алжиру. Біля причалу, де пришвартована бригантина «Клер» козаки побачили Жермена Де Коло, і дуже зраділи. Але вже за мить радість їх змінилась розгубленням.
Під наглядом Жермена на корабель заводять рабів, закутих в дерев’яні колодки. Це африканці – негри. Є старі, літні люди, люди в повному розквіті сил, підлітки і діти різного віку.
– Здрастуйте, месьє, – першим привітався Іванко. – А що відбувається? Ви ж казали, що ловитимете диких тварин, а вантажите людей?
– Та які це люди, – зневажливо озвався француз, – вони не надто сильно відрізняються від тварин!
– А для чого вони вам? – поцікавився Мирослав.
– Кілька дуже багатих людей в Голландії і Франції хочуть збудувати села, копії африканських, в яких будуть жити негри. А люди за гроші будуть дивитися на цю дивину. За хороші гроші! А ви як? Бачу, ви вже впоралися із своїм завданням?
– Так, – механічно відповів Іванко. – У нас все добре.
– На жаль, друзі, я не можу взяти вас із собою, попри те, що ви для мене зробили, бо вільного місця на кораблі просто немає. Ви вже вибачте мене.
Від побаченого і почутого в козаків на серці стало тяжко. Іванко мовчки кивнув, а потім запитав:
– Скажіть, Жермен, а як вам вдалося захопити в полон так багато людей? Вони що, зовсім не боронилися?
– О! Це ціла історія, – розсміявся француз. – Зараз розповім. Вам буде цікаво! Ми з вами – представники білої раси, і чорт у нас який? Чорний! А в негрів все навпаки: вони самі чорні, а чорт в їх віруваннях – білий!
– Та ну, – вирвалось в Петрика. – І що?
– Уявіть, живуть ці дикуни в лісах, ніяких чортів ніхто з них ніколи не бачив, аж тут раптом з’являємось ми – білі, в одязі, взутті, з вогнепальною зброєю! Ну, куди їм діватися? – розсміявся француз.
– То ви всіх так полонили?
– Ні. Інших, які вже бачили білих людей, ми взяли хитрістю. Я їм сказав, що якщо вони не підуть в рабство добровільно, ми спалимо воду в річках і озерах, і вони всі помруть від спраги!
– І вони повірили?
– Звісно, ні. Сказали, що вода гасить вогонь, а вони будуть захищатися і вбивати нас. Але кілька моїх людей зарані стали вище по течії, щоб негри їх не бачили, і за моїм сигналом вилили у воду діжку винного спирту. Спирт ми заздалегідь підфарбували спеціальною краскою, яка не розчиняється у воді.
Козаки вже все зрозуміли, але продовжують слухати розповідь француза.
– Коли різнокольорова пляма допливла до нас, ми її підпалили. Ви б бачили, як негри злякались! Га-га-га! Навколішки попадали і здалися без бою!
Тут до Жермена підбіг один з матросів і швидко промовив.
– Месьє, вам треба піднятись на борт. Це терміново.
Вигляд у матроса надзвичайно стурбований.
– Іду, – одразу став серйозним і заспішив француз. – Вибачте, друзі, справи. Радий був вас бачити! Може ще колись зустрінемось!
Француз разом з матросом поспішили на борт корабля. Коли він відійшов на достатню відстань, Іванко сказав:
– Боляче усвідомлювати, але, схоже, ми в ньому помилилися.
Коли бригантина відшвартувалася і попливла у відкрите море, Мирослав мовив:
– Може воно і на добро, що для нас місця на кораблі не знайшлося?
– Чому? – не зрозумів Петрик.
– Бо, дивись, вирішили б ми звільнити всіх тих нещасних. А нас всього четверо. Хто знає, чим би все для нас закінчилося?
– На жаль всім нещасним не допоможеш, – відповів Іванко. – Своїм би допомогти. Ну, що, пішли шукати інший корабель. Час нам додому повертатись.
Попутний корабель довелось чекати цілий тиждень. Весь цей час козаки жили в припортовій таверні, в якій поденно здаються кімнати. Харчувалися в основному на базарі, бо там і вибір їжі більший, до того ж все там дешевше і смачніше.
Якось на ринку Іванко помітив на прилавку світлий ладан. Козак покликав Олексу Чухліба і сказав.
– Запитай, скільки коштує цей ладан.
Вийшло, що в Африці ладан коштує мало не в сім разів дешевше, ніж в Речі Посполитій. Іванко одразу вирішив купити цілий мішок світлого ладану для січової церкви.
– А чому тільки для січової? – здивувався Мирослав. – Давай одразу придбаємо і для нашої Кисляцької церкви. Та й для Гайсинської також можна.
– Правильно. Як тільки я сам до цього не додумався?
На кораблі добралися козаки до французького міста Марсель. На невільницькому ринку вони знайшли 56 русинів: 13 жінок, 41 чоловіка і двох дітей, і всіх їх викупили. Люди повірити не можуть, що їм так поталанило.
Спочатку колишніх рабів нагодували, потім відвели в громадську лазню, де ті помилися і підстриглися. Поки їх всіх перевдягнули і взули, пройшов цілий день. Оскільки пішки до Речі Посполитої добиратися дуже довго, для всіх купили коней.
Потім придбали продовольство, сакви, казани, ложки, баклаги для води, тенти для захисту від дощів. Тільки після цього вирушили в дорогу.
Вирішили знову їхати через Московське царство, щоб поменше стикатися з ляхами. Об’їхали зі сходу Київ, і в’їхали на Лівобережжя. По ньому добралися до Січі. Жінки відокремились раніше, і з собою забрали двох хлопчиків. Чоловіки ж всі, як один, вирішили стати козаками.
– Та й куди нам іти? Наші домівки спали на наших очах. Наших рідних або вбили, або продали в рабство. Тож ми будемо мститися татарві й османам, скільки бог нам дасть сил і віку. Іншого шляху в нас немає.
– Ми це ще в рабстві вирішили. Якщо звільнимось – станемо захисниками землі нашої, народу і віри наших.
Настав день, коли Іванко, Мирослав, Петрик, Олекса і ще 41 чоловік добралися до Січі. Зустрічати їх на січовий майдан вийшов і сам гетьман.
– Ну, молоці! – розвів він широко руки в сторони, ніби хоче обняти одразу всіх. – А як ви так швидко повернулись? Зізнатися, я вас ще не чекав!
– То нам ще десь погуляти? – усміхнувся Іванко.
І раптом гучний крик перебив їх.
– Дядьку Гнат!
До гетьмана кинувся один із викуплених з неволі молодих чоловіків. Виявилось, що це племінник гетьмана.
– Климко? Звідки ти тут? Тебе ж татари в ясир взяли? Я намагався тебе знайти, але нічого не вийшло.
– А мене ось ці козаки з неволі викупили, – показав племінник рукою на Іванка, Мирослава і Петрика.
– Як же добре! Я ніяк не міг примиритися із тою страшною думкою, що ми втратили тебе назовсім. Хлопці-молодці, величезне вам спасибі за звільнених наших людей і за мого племінника!
Після цієї несподіваної зустрічі гетьман запросив до себе Іванка, Мирослава і Петрика. Козаки поклали на стіл і розгорнули два роги білих носорогів.
– Саме те, що треба, – сказав гетьман. – Просто чудово!
Видно, що він задоволений. Після цього Іванко виклав на стіл один туго набитий гаманець з грошима.
– Залишилися. Грошей вистачило.
– Ви могли б на ці гроші викупити ще наших людей з неволі. Чому ви цього не зробили? – забажав пояснень гетьман.
– Бо більше нам ніхто не попався. В Європі не так багато невільницьких ринків, як в Туреччині чи в Криму.
– Ви молодці, хлопці. Знаєте, що? Забирайте ці гроші собі, поділите їх між собою. І ще, ви так чудово впорались з завданням, та ще й привезли з неволі кілька десятків наших людей і мого племінника, тому я даю вам можливість відпочити після такої подорожі. Їдьте додому. Побудете там місяць, і вже тоді повертайтеся на Січ.
– Дякуємо, батьку, – вклонився Іванко. – Ваш племінник Климко…. Давно ви його шукаєте?
– Так. Знаєте, ми з ріднею вже навіть готові були б довідатися, що він загинув. Бо це краще, ніж невідомість. А він, виявляється, живий і тепер завдяки вам на волі! Ще раз дякую вам, товариші. Від усієї нашої родини дякую!
І гетьман до землі вклонився козакам. Хлопці також вклонились гетьману. Потім повернулись і пішли до виходу.
– Гардовий! Гроші візьми, – наказав гетьман.
Іванко повернувся, взяв капшук і пішов до дверей.
– Дякую, батьку і до побачення!
За дверима топчеться Климко, очікуючи, коли йому можна буде зайти до дядька. Видно, як йому нетерпеливиться. Але гетьман пішов приймати в козаки викуплених з неволі чоловіків. Серед них і Олекса Чухліб.
– А в якому курені ви б хотіли бути? – запитав наприкінці гетьман.
– Нас викупили козаки Кисляківського куреню, і хоча ми з різних місць, якщо можна, ми б хотіли стати кислячанами.
– Що скажете? – запитав гетьман в запорожців з Кисляка.
– Нехай в перший бій підуть разом з нами, а там побачимо і рішення приймемо, – відповів курінний отаман Михайло Кремінь. – А поки хай живуть і навчаються з нами. Ми не проти. А ви не ображайтеся, ми вас перший раз бачимо і нічого про вас не відаємо.
Після цього гетьман нарешті поспішив до свого племінника. В Кисляківському курені зраділи, що хлопцям надали можливість з’їздити додому.
– Розуміємо, що крадемо ваш час, – сказав Василь Голобля, – але все-таки спочатку розкажіть нам про вашу подорож.










Кінець 2 книги



                Гайсин
2024-2025 рр.