Османи
Майже половина козаків Кисляківського куреня перебуває вдома на відпочинку. Самійло з сином саме рубали дрова, коли з Гайсина прискакав гонець, який передав Самійлу прохання від поручика Яновського негайно прибути до фортеці.
– Схоже, щось серйозне трапилося, – стурбовано промовив батько.
Він вмився, перевдягнувся, Іванко за цей час осідлав коня, і Самійло поскакав до Гайсина. Його вже з нетерпінням чекають поручики Яновський і Ясинський.
– Проходь присідай, пане Самійле, – запросив Яновський. – Нам стало відомо, що Кучманським шляхом до нас прийшло військо османів. Зараз воно знаходиться на правому березі Південного Бугу.
Від такої новини неспокій опанував душу козака.
– Це точно турки? Не татари? – взяв під сумнів слова поручиків Самійло.
– Точно. Ця навала ворогів зовсім не очікувана для нас.
– На наш берег вони ще не переправилися?
– За останніми даними наших вивідачів – ні. Але якщо переправляться, до Гайсина звідти всього 20 верств. І ще дві верстви до Кисляка. За півдня будуть тут, навіть трохи швидше. А в нас залога – трохи більше сотні реєстрових козаків.
– Вас, запорожців, в Кисляку більше. Тож, думаємо, нам треба об’єднати наші зусилля, – додав Ясинський.
На якийсь час в кабінеті запанувала мовчанка, яку невдовзі порушив Самійло.
– А скільки османів ви вже знаєте?
– Багато, і в торбу не вбереш. Тисяч десять з гаком, не менше.
– Що ж ми можемо їм протиставити?
Поручики задумалися. Для відкритого бою сил явно недостатньо. Єдине, що можливо в цих умовах – боронити фортецю і чекати на підхід кварцяного війська.
– Ми вже послали гонців до Брацлава, Тульчина і Немирова. Готуємось до захисту фортеці, – повідомив Ясинський.
– А що робити кислячанам? Іти, ховатися в глиб лісу? Знаєте, я хочу сам побачити тих османів.
– Ми виділимо вам у супровід десяток Карпа Журби.
– Дякую. Тоді не будемо гаяти часу. У вас є поштові голуби для зв’язку?
– Так. Ми дамо їх Оресту Злидні. Коли ви готові будете виступити?
– Та хоч би і прямо зараз. Думаю, не варто гаяти ані хвилини.
– Добре. Чекаємо від вас новин.
Коли Самійло підійшов до коня, то біля нього з подивом побачив Іванка і Мирослава.
– А ви чого тут? – з подивом запитав він.
– Дожидаємо на тебе, – відповів син. – Ми вже знаємо від реєстровців про турків. Що робитимемо?
Самійло подивився на сина й зятя.
– Я з десятком Журби зараз виїжджаю на розвідку до Південного Бугу. А ви їдьте в Кисляк, попередьте людей. Нехай готуються за необхідності тікати і ховатися в лісах.
– Тату, я з тобою, – сказав Іванко.
– Добре, сину. А ти, Мирославе, повертайся в Кисляк. Запорожці і всі, хто може тримати зброю, нехай будуть готовими до бою.
Самійло з Іванком і десятком Журби поскакали до Південного Бугу. По дорозі вони звернули увагу на те, що села Куна і Дмитренки вже опустіли, бо люди поховалися по лісам.
Заховавши коней в глибокому яру, Самійло, Іванко і Карп прокралися на берег ріки. Звідси видно, що османи отаборилися в двох верстах від ріки. Все, що відбувається в їх таборі, видно, як на долоні.
– Чого це вони так далеко від води зупинилися? – здивувався Журба. – Їм же потрібно коней поїти, та й самим вода потрібна?
– Не зрозуміло, – на знак згоди кивнув Самійло. – Що скажеш, синку?
– Я б переплив на той берег і все роздивився. Може, щось почуємо.
– Плисти зараз вкрай небезпечно. Хіба вже, як стемніє, і ніч стане нашим союзником?
– То що, почекаємо? – запитав Журба. – Час в нас є, не видно, щоб османи готувались до переправи.
Козаки ще трохи поспостерігали за турками, а потім повернулись до решти. Там на них вже чекає Мирослав.
– А ти чого тут? – здивувався Самійло.
– Ваш наказ я виконав. Там тепер і без мене впораються, а я тут більше користі принесу. Що робитимемо?
Іванко розповів йому про те, що як стемніє, кілька козаків переплинуть на той берег, щоб спробувати вивідати плани турок.
– Я з вами, – тут же зголосився Мирослав. – Пливаю я непогано, так що і вночі Буг переплисти зможу туди і назад.
– Добре, – погодився Самійло, хоча йому не хочеться водночас наражати на зайву небезпеку і сина, і зятя. – А зараз відпочивайте. Поїжте, якщо хочете.
Журба тим часом відправив до ріки двох спостерігачів, які мають доповісти, якщо в османів почнеться якийсь рух.
Коли стемніло, Іванко, Мирослав і Гнат Баш попливли на берег, зайнятий ворогами. Озброєні козаки тільки шаблями і ножами. Їм вдалося непомітними прокрастися до самого табору. Ніч темна, небо захмарене, тож видно погано. Татарські коні почали харапудитися.
– Хоч би не видали нас, – з острахом зітхнув Іванко.
– Дивись, – показав рукою Мирослав, – в них і гармати є. А он порох до них.
Хлопці на якусь мить замовкли, бо неподалік від них пройшла турецька сторожа. Тут загриміло і впали перші краплі дощу, поки ще дрібного. Козаки подивилися в небо. Чути, що звіддаля наближається громовиця.
– Гроза наближається, – шепнув Гнат, – треба нам повертатися.
І тут Іванку в голові сяйнула думка.
– Зачекай, – відповів Іванко. Видно, що він вже щось вигадав. – А хоча ні. Ти пливи до наших, а ми з Мирославом трошки затримаємось.
Гнат не став сперечатися, виясняти, що вигадав Іванко, і швидко поплазував до берега ріки.
– Що ти надумав? – поцікавився Мирослав.
– Бачиш – там в небі блискавиці? Коли гроза дійде сюди, а вона має дійти, бо вітер дме в наш бік, можна спробувати приманити блискавицю, щоб вона вдарила в порох. Тоді османи вважай, залишаться без гармат.
– І як ми це зробимо?
– Треба в діжку з порохом встромити якусь залізяку. Тільки от яку?
– Знаєш, я бачив он там кількох здоровенних яничарів, озброєних дворучними мечами. Може, меч підійде?
– Те, що треба! – усміхнувся Іванко. Він тепер знає, що робити. – Показуй, де ті турки?
Гримнуло ближче, та так сильно, що козаки аж присіли. Сполохи блискавиці освітили все навколо. Зате потім стало ще темніше. Козаки пробралися до того місця, де сплять рослі, дужі яничари, озброєні дворучними мечами. Їх виявилось четверо.
Іванко провів великим пальцем по горлу, показуючи, що треба вбити всіх чотирьох.
– Треба зробити все так, щоб жоден з них і не кавкнув!
Зарізавши сплячих турецьких богатирів, Іванко взяв меча і став крастися до запасів пороху. Мирослав на всякий випадок також прихопив меча.
– Треба нам поспішити, – шепнув Іванко. – Османи зараз почнуть прокидатися від дощу і грому.
Час стиснувся наче пружина. Козаки встигли встромити меч в діжку з порохом, другий меч поклали поряд, так що він торкається першого. Потім поклали на діжку ще кілька горщиків з порохом. Після цього почали обережно відходити до берега Бугу.
А гроза наближається до табору османів. Ті почали прокидатись і поквапом ставити шатри, щоб заховатися від дощу. В таборі одразу стало гамірно. Скориставшись замішанням, яке панує, козаки непомітно для турків вибралися з їх табору.
Але несподівано вони зіткнулися з двома турецькими вартовими.
– Аслане, це ти? – невпевнено запитав один із поганців, придивляючись до козаків.
– Так, я, – хрипко відповів Іванко.
Козаки вихопили шаблі і як вихор накинулися на чатових. Вбивши їх, вони дійшли до річки. Іванко з Мирославом тихо увійшли в воду і попливли. Річка Південний Буг широка й глибока, тож поки хлопці допливли до свого берега, в руках і ногах їм засудомило.
Один з турецьких воєначальників наблизився до місця, де зберігається порох. Він побачив меч, який стирчить із діжки з порохом, і не повірив власним очам. Збуджений, переляканий з подивом витріщився він на цю картину, безпорадно кліпаючи очима, але змінити щось вже не встиг. Тікати також виявилося пізно.
Козаки встигли вибратись на берег, аж тут блискавка вдарила в меч, встромлений в діжку з порохом. Та вибухнула, а від неї вибухнув весь запас пороху турецького війська.
– Пробі! – волають і лаються налякані бусурмани.
Від невимовного жаху турки, які знаходяться неподалік від вибуху, кинулися врозтіч.
– Спрацювало! – прийшов в захват від плану Іванка Мирослав. – Ну, ти, й голова! Скільки козацьких життів врятував цією вигадкою!
Коли хлопці добрались до своїх, Самійло в першу чергу запитав:
– А що то в таборі турків так знатно бахнуло?
Мирослав, важко відсапуючись, з задоволенням розповів про витівку Іванка з мечем і порохом. Самійло і реєстровці в захваті від неймовірності того, що скоїлося.
– Ну, пане Самійле, ти й сина виховав! – в захваті мовив десятник Журба. – Йому і сам чорт не брат!
– Ми тут всі досвідчені воїни, але про таке чути не доводилося! – додав Арсен Дрімайло. – Їй богу так!
– Це не Іванко, а цілий Іванище! – жартує Орест Злидня.
– Треба тобі, синку поміняти прізвище на Семирозум, – і собі шуткує Закутько.
Мирослав з Іванком витерлися рушниками і перевдягнулись в сухі сорочки, які завжди возять із собою в саквах. Шаровари викрутили і просушили над багаттям, яке горить в яру під деревами.
– То що, діти, – запитав Самійло, кинувши на хлопців жвавий, запитливий погляд, – чи почули ви щось?
– Ні батьку. Вони ж сплять. Двоє вартових пройшли, було, повз нас, але говорили вони про свої мрії розбагатіти в цьому поході.
Поки Іванко і Мирослав були в розвідці, решта козаків побудували кілька куренів, вкритих ялиновим гіллям, щоб захиститися від дощу. В середині наклали ялинових лап, щоб було тепло і м’яко спати. В цих куренях козаки і провели решту ночі.
На ранок погода змінилася на краще, дощ закінчився і визирнуло сонечко. Козаки продовжують спостерігати за турками.
– Не видно, щоб вони лагодились до переправи.
Османи поховали загиблих від вибуху пушкарів і зарізаних козаками вояків, потім осідлали коней, верблюдів і поїхали вздовж Бугу на захід. Над їх військом кружляє хмара гайвороння.
– Значить, нас вони обминають. Ідуть вглиб Речі Посполитої, – сказав Журба, – може, в Галичину.
– Сумніву немає, цього разу нас омине лиха година, – сказав Федь Закутько. – То що, можна повертатись до Гайсина?
– Дочекаємось, поки все турецьке військо рушить, відправимо голуба з листом поручикам, а тоді вже і самі поїдемо, – вирішив Самійло.
– Про що думаєш, батьку? – запитав Іванко.
– Про часи, в які ми живемо, синку, – війна за війною. І нічого не зміниш.
Невдовзі Самійло написав листа для поручика Яновського і відправив голуба з ним. Після цього козаки осідлали коней і швидко поїхали до Гайсина.
Зустрівши на шляху кілька озброєних кінних селян з села Дмитренки, козаки попрохали їх і надалі спостерігати за переправою, щоб в разі появи османів чи татар, сповістити про це залогу Гайсина. Ті пообіцяли.
У фортеці Самійло і Карп Журба доповіли поручику Яновському про все, що побачили на березі Південного Бугу. Почувши, що бусурмани пішли вглиб королівства правим берегом ріки, поручик зрадів.
Після цього Самійло з сином і зятем повернулись до Кисляка, де на них з надією і нетерпінням чекають всі односельці й козаки.
– Ну що там? – кинулась до чоловіка Марія, – треба ховатись в нашому таборі?
– Ні, не треба. Османи пішли далі правим берегом Бугу. Цього разу нам нічого не загрожує.
– Слава тобі, боже, – перехрестилася Марія, а за нею і всі інші односельці. – Треба піти до церкви і поставити свічку.
Викрадення Оріяни
По дорозі на Київ в гості до поручика Яновського в його родовий маєток в селі Кисляк завернув його старий знайомий пан Тадеуш племінник білоцерківського старости князя Януша Острозького. Разом з ним їде пів сотні його вірних челядників.
Коли він їхав по вулиці, увагу гостя привернула Оріяна, яка йшла до своєї матері. Тадеуш був приголомшений її вродою. Вражений її досконалою красою, він запитав в Яновського:
– Пане Лешеку, хто ця красуня?
– Козачка, – коротко відповів граф.
– Як-то козачка? – не зрозумів Тадеуш.
– В тому смислі, що вона не посполита. Її чоловік, батько і рідний брат – запорізькі козаки. Прошу, не треба тобі її чіпати.
– Я не потребую порад від пана. Як захочу, так і зроблю, – пихато відповів Тадеуш, – однаково моєю буде! Я вже вирішив!
– Пане Тадеуш, хіба тобі мало панянок, що ти звертаєш увагу на просту черкаску?
Тадеуш не став відповідати на запитання. Він пішов до своїх слуг і наказав їм:
– Бачите ту красуню? Схопіть її і приховайте десь за селом. Коли ми виїдемо з маєтку пана Яновського – приєднаєтесь до нас. Але все це потрібно зробити непомітно.
– Зробимо, пане, – твердо пообіцяв кремезний, дужий пахолок.
– Добре. Сподіваюся на вас.
Острозький повернувся до Яновського. Тут дружина поручика Яновського запросила гостя до столу.
На обід були: курячий бульйон, горохове пюре із смаженим скибками копченим салом, свинячі рульки, відбивні котлети, палантин (м’ясне желе), голубці, вареники і пироги з різною начинкою, квашені капуста й огірки, галушки, рулети з маком, хмільне пиво й старий варений мед.
Після випитого меду розмова помітно пожвавилась.
– Ох і добрий в тебе мед, пане Лешеку, але, щоб ти знав, в столиці від нього вже відмовляються і переходять на горілку з пшениці.
– А мені хмільний мед дуже подобається. Кращого питного меду, ніж варять в Кисляку, я ніде не пробував, хоча багато де бував. Може тому у Варшаві й відмовляються від вареного меду, бо не знають такого доброго, як в нас? – розсміявся Яновський.
– Цілком можливо, – охоче погодився пан Тадеуш.
Поки пани обідали в маєтку Яновського, пахолки Острозького вкрали Оріяну, коли вона поверталась від матері до хати батьків її чоловіка. Щоб їх не побачили і не схопили по гарячим слідам, вони заховали жінку в одній з печер первісних людей над річкою Соб.
– Відсидимось поки що тут. В себе під носом навряд нас шукатимуть, – сказав один з пахолків.
Оріяна пручалась з усіх сил, намагалась кричати, тож її почув Петрик Сомик, який в цей час рибалив на річці. Він визирнув з кущів і побачив, як четверо чужих чоловіків вносять зв’язану Оріяну в одну з печер.
Хлопчик думав недовго і побіг в село до Леся Коберника – свекра Оріяни. Шлях його проходить біля церкви, збудованої козаками. Петрика побачив новий батюшка – отець Зосима, якого прислали з єпархії замість вбитого кримчаками отця Костянтина.
– Куди летиш, хлопче? – зупинив він Петрика.
– Якісь нетутешні чоловіки схопили Оріяну, дочку Самійла Гардового, і сховали її в дальній печері, – на одному диханні випалив Петрик. – Я бачив чотирьох.
Вислухавши хлопця, батюшка спохмурнів і сказав:
– Трясця. Біжи за Лесем, тільки обережно, хто знає, може в селі є ще ті, хто разом з цими викрадачами. Нехай Лесь озброїться і йде до печери. А ти потім біжи в Гайсин до сотника Бандурки. Скажи йому, я прошу на допомогу козаків.
Коли хлопець побіг далі, батюшка підняв очі догори і сказав:
– Пробач, Господи, нагрішив я в своєму житті без міри, думав спокутую хоч частину своєї провини службою в церкві, але доведеться ще погрішити.
Батюшка перевдягнувся в козацький одяг, прихопив шаблю, два кинджали і пішки поспішив до печери. Невдовзі прийшов і свекор Оріяни.
– Що робитимемо, отче? – кинувся Лесь до батюшки. – Чекатимемо на козаків чи самі спробуємо врятувати Оріяночку?
– Петрик сказав, що викрадачів четверо. Думаю, я з ними впораюсь сам, а ви чекайте на нас тут. Якщо хтось прибуде до цих лайдаків – дайте мені якийсь знак.
– Добре, – пообіцяв Лесь Коберник.
Він заховався в кущах, а батюшка пішов до печери. Він постояв трохи, щоб очі призвичаїлись до темряви. За час, що батюшка править в Кисляцький церкві він встиг добре вивчити усі печери. Він швидко знайшов печеру, в якій тримають викрадену жінку.
Оріяна лежить зв’язана по рукам і ногам на купі сіна. Посередині печери горить невелике багаття, на якому викрадачі варять щось їстівне. Нічого не підозрюючи, викрадачі розмовляють між собою.
Їх троє, що примусило батюшку затриматись з нападом на злочинців. Він прислухався до їх розмови.
– Пан Тадеуш обіцяв нам за неї добре заплатити, – мрійливо промовив один з пахолків. – Ох і погуляю, як отримаю грошенята!
– Хоч би Радослав не поспішав, а то і поїсти не встигнемо, – сказав другий.
Отець Сергій зрозумів, що четвертого пахолка тут немає, і що йому не слід більше чекати. Він вийняв кинджали і метнув їх в пахолків. Двоє впали замертво. Третій, справжній здоровань, схопився на ноги і витягнув шаблю.
– Підходь! – голосно вигукнув він. – Ну, де ти там?
Повний рішучості батюшка пішов до нього, на ходу також витягнувши шаблю. З великим завзяття і мовчки він накинувся на пахолка. Вже після кількох випадів той зрозумів, що цей суперник йому не по силам.
– Хто ти? – вигукнув поляк із страхом. – Ти диявол!
– Може, й так. Помри, – стримано відповів батюшка і напрочуд сильним ударом розкраяв голову ворогу.
Після цього він підійшов до Оріяни і розв’язав мотузки на її руках і ногах.
– Вставай, сестро, треба йти, – турботливо промовив він.
– Батюшка, а як же це ви взяли такий гріх на душу?
– Тільки й правди в світі, сестро, що смерть, – відповів отець Зосима.
Він витягнув свої кинджали, витер їх від крові. Після цього витер шаблю. Зібрав зброю ворогів, потім взяв тремтячу від пережитого жінку під руку і повів її до виходу. Там, побачивши їх, до них кинувся сам не свій Лесь Коберник.
– Як ти, доню? – голос свекра тремтить від пережитого страху.
– Тепер добре, – посміхнулась невістка.
– Ви йдіть, сховайтесь десь, – сказав їм батюшка, прислуховуючись до чогось. – Тільки не вдома.
Лесь не став сперечатися і повів невістку на пагорб, на якому стоїть церква. Отець Зосима сховався в кущах. Через кілька хвилин до печери під’їхали козаки Карпа Журби. Батюшка вийшов і швидко розповів їм про те, що сталося.
– І що тепер? – запитав Карп. – Сюди скачуть тридцять пахолків пана Острозького. Звісно, ми можемо їх здолати, але я повторюю питання, що потім?
– В пана людей тисячі. Сила і закон на його боці, хоча те, що він творить і не законно, і не справедливо, – додав Орест Злидня.
– То що ви пропонуєте? – закипаючи від люті, перепитав батюшка.
– Оріяну ви врятували, це зараз саме головне. А з паном Острозьким ми, дасть бог, прийде час – за все поквитаємось. В мене таке відчуття, що чекати доведеться недовго. Пропоную не вступати в бій з його пахолками, а піти звідси, – сказав Гнат Баш.
– Виходить, нехай пан творить беззаконня і надалі? – здивувався батюшка.
– Хіба ви не розумієте, справа не в одному панові, а в системі? – здивувався Захар Книш. – Щоб добитися справедливості треба зруйнувати її, а вона тримається на шляхті. Зараз в нас немає ні можливостей, ні сили здолати її. Хочеш, не хочеш, треба чекати на більш слушний час.
– Пахолки на під’їзді. Вирішуйте швидше, – оголосив Федь Закутько.
– Їдьте, – махнув рукою отець Зосима.
– А ви, отче? – запитав Карп Журба. – Сподіваюсь, не збираєтесь битися один проти тридцяти пахолків?
– Не збираюсь. Їдьте вже, і я піду.
Батюшка зник в кущах. Козаки скочили на коней і поскакали берегом Собу на північ, бо слуги пана Острозького скачуть з півдня. Від копит коней вулиця вкрилася курявою.
Коли пахолки під’їхали, то нікого біля печери вже не застали, а в самій печері знайшли тіла трьох вбитих товаришів.
– Ого! Хто це їх так? – вражено запитав один з пахолків.
– Щоб здолати Чеслава на шаблях, це ким треба бути?
Тіла вбитих слуг винесли з печери і поклали при вході.
– І що його тепер робити? Без тої дівчини показуватись на очі пану Тадеушу ніяк не можна, він з нас живих шкури здере. Хіба пошукати самим?
Пахолки стали об’їжджати околиці. Коли троє з них проїжджали повз церкву, батюшка вже як ні в чому не бувало, перевдягнутий в рясу, ходив по церковному подвір’ю. Іншим разом пахолки поглузували б з православного попа, а тут не стали, бо настрій в них не той, щоб жартувати.
Вони так і не знайшли Оріяну, про що з острахом доповіли пану Острозькому. Він спочатку спалахнув, але швидко заспокоївся.
– Нічого, іншим разом заберу її, зараз часу обмаль, а справ багато, не до неї, – вирішив він на радість своїм слугам.
– Дозвольте іти, пане? – запитав старший з челядників.
– Так, ідіть, поховайте загиблих. А ти, пане Лешеку, як на мене, надзвичайно добрий по відношенню до русинів і козаків. Пам’ятай, пане, ти єстем уродзонний шляхтич!
Після того, як пан Острозький із своїми людьми поїхав на схід у володіння свого дядька, Лесь ще добу ховав Оріяну і її дітей на пасіці.
– На цей раз, дякувати богу, пронесло, а хто знає, що воно далі буде? – сумно сказав він дружині. – Якщо пан чого захотів, чекай біди. Якби ще хлопці наші були вдома, а то вони на Січі.
Оріяна під вечір налила в ночви теплої води, яка вдень нагрілася у відрах, щоб покупати своїх діточок. Як і всі русини, Оріяна вірить у те, що вода має велику цілющу силу, що вона не тільки миє але й очищає. Зовсім не випадково вода є учасником багатьох свят: Водохреща, Івана Купала.
Тому з лікувальною метою русини збирають росу, а воду беруть в річці. І неодмінно – роблять це до сходу сонця, щоб до цього з неї ніхто не черпав. Для цього відро поволі опускають і тримають проти течії.
З колодязя беруть воду рано-вранці, стоячи спиною до заходу, обличчям на схід. При цьому шепочуть, замовляють воду. Беручи воду, промовляють:
– Здрастуй, водо жива, земле родюча, колодязю батьківський! Благослови води набрати для зцілення людей наших, трударів і мучеників. Дай води від лихої біди!
Додому ідуть, не поспішаючи і не озираючись. Вмиваючи вранці дитину, матері приказують:
– Мати моя, водо моя! Мати-водичко, умий сину личко.
Ось і зараз, миючи дитину Оріяна примовляє:
– Ішла баба із-за моря, несла цілий віз здоров’я, тому і тому – шматочок, а тобі, Романочку, увесь візочок!
Роман розсміявся. Так само мати сказала Руслану, коли почала мити його.
– Мамо, а що в нас на вечерю? – запитав Роман.
– Зголоднів, синку? – з сміхом допитується Оріяна. – Набігався за день?
– Атож! Ще й як!
– Варений на молоці гарбуз з пшоном, маслом, маком та яйцями.
– Ух, аж слинка потекла! – вдоволено сказав Роман.
Засідка біля мосту
Іванко з Мирославом і ще декількома козаками – Ільком Дігтярем, Макаром Малютою, Свиридом Ружинським і Мартином Паталахою змогли навідатися додому.
Оріяна попросила чоловіка принести хмизу на розпал груби. Разом з Мирославом до лісу пішов й Іванко. Вийшовши за село вони побачили Петрика Сомика.
Той сидить на старій колоді на березі річки Кислячки і креслить щось на піску вербовим прутиком.
– І що ти там таке цікаве малюєш? – добродушно запитав Мирослав.
– Думаю, – неуважно відповів Петрик.
Мирослав з Іванком перезирнулися і зупинились біля молодшого товариша.
– Про що думаєш?
Петрик підвів очі і відповів.
– Пам’ятаєте, татари на нас майже завжди нападають із сходу? Якщо і приходять Кучманським шляхом, то обходять стороною Гайсин і направляються на захід. Але якщо йдуть з боку Умані, Гайсин обходять і нападають саме на Красне, Киселин чи Кисляк.
– Петрику, це більше не таємниця, – розсміявся Іванко. – Татари приходили, щоб знищити мого батька і нашу родину. Про це розповів сотнику Ладиславу Бандурці зрадник Андрій Гергуленко. Забув, чи що?
– Ні, не забув. Я зараз думаю не про минуле, а про майбутнє. Кримчаки знову можуть нападати на нас із сходу. І тут в них тільки два шляхи. Або обійти з боку Гранова і далі до нас Кисляцьким лісом, або через міст через річку Кислячку там, де від уманського шляху дорога повертає на Гранів.
Петрик показав прутиком це місце на схемі місцевості, накресленій на піску. Іванко уважно подивився на малюнок і сказав:
– Щоб пробратися до нас з боку Гранова треба мати провідника, який знає ці ліси. Таким міг бути Андрій Гергуленко, але його вбив мій батько.
– Хіба в ординців не може бути свого провідника? – здивувався Мирослав.
– Раніше не було, – впевнено відповів Петрик.
– Звідки тобі це знати? – засумнівався Мирослав.
– Пам’ятаєте той бій, коли дядько Самійло зарубав мурзу, який хотів винищити ваш рід? Коли козаки використали «гуляй-городи» з чотирма стінами і дахом?
– Як не пам’ятати, – усміхнувся Іванко з гордістю, – коли то саме я вигадав ту штукенцію з «гуляй-городами!» А хіба що?
– Через два дні після того бойовиська я ходив до лісу і знайшов місце, де кримчаки стояли табором, – Петрик показав на схемі це місце. – Думаю, не помилюсь, коли скажу, що ординці простояли там не менше тижня, а, можливо, і ще довше.
Мирослав з Іванком знову перезирнулись.
– Ну і що?
– Не збивайте мене з думки, – попросив Петрик. – Дивіться, ви б розмістили табір саме в цьому місці?
– Ні. Дуже близько до дороги, по якій з Гранова і в Гранів їдуть торгівельні валки. Між іншим, з хорошою охороною. І води там немає. В інших місцях в лісі є джерела і струмки, навіть два лісових озера.
– Ото ж бо й воно! А вони тиждень, або й більше простояли саме тут! Чому? Бо не знають наших лісів. І ще. Я тоді майже цілими днями пропадав на східній околиці Кисляка, бо дуже хотів першим дізнатися про появу татар і повідомити про це козаків і односельців.
– Навіщо? – здивувався Мирослав. – Наскільки я пам’ятаю, тоді козаки самі дізналися про появу татар.
– Малий я ще був, – посміхнувся Петрик, але одразу став серйозним і продовжив, – отоді я помітив дещо цікаве, на що уваги на жаль не звернув.
– І що ж ти помітив? – ще більше зацікавився Іванко.
– В ті дні до лісу тричі ходила вдова Гергуленка тітка Ярина. Йшла в ліс із пустими руками і поверталась так само ні з чим. Тепер я думаю, що то вона повідомляла щось татарам. Ви пам’ятаєте, після чого того разу татари напали на нас?
– Так, звичайно. Татари наскочили одразу після того, як ми з батьком повернулись додому, – відповів Іванко.
– Саме так. Татари чекали на ваше повернення, а дізнатися про це вони могли тільки від Ярини Гергуленко.
Козаки замислились, потім Іванко запитав:
– А міст через Кислячку тут до чого?
– До того, що скоро почнеться час, коли татари нападають на нас. Я впевнений, що не маючи провідників, вони не стануть дарма ризикувати і йти до Гранова, щоб звідти пробиратися до нас лісом, якого вони не знають. Значить, чекати їх слід від мосту через річку.
Петрик знову ткнув прутиком в малюнок моста через Кислячку.
– То ти пропонуєш виставити біля мосту з нашого берега дозор, який своєчасно довідається про появу ординців і попередить кислячан і гайсинчан? Розумно! Молодець, хлопче!
– Взагалі я хочу іншого. Взяти у фортеці Гайсина кілька ожиг, пару десятків козаків і влаштувати кримчакам гарну зустріч. Можливо тоді вони обійдуть Кисляк стороною. Хоч цього разу.
– Гарна пропозиція, – оцінив Мирослав. – А зараз вибачай, треба нам іти.
– А ви куди зібралися? – поцікавився Петрик.
– Хмизу треба назбирати і принести.
– Я з вами! Допоможу вам. Втрьох веселіше!
І козаки з хлопцем поспішили до лісу. Оріяна залишилася задоволеною тим, скільки хмизу за один раз їй принесли.
Наступного дня хлопці знову втрьох поїхали до поручика Яновського і розповіли йому про засідку біля мосту.
– А що, – загорівся цією ідеєю поручик. – Навряд чи татари очікують на нас там. Може спрацювати! Гадаю, варто спробувати.
– А про Яринку Гергуленко що скажете?
– А що тут скажеш? Вона зараз в Брацлаві. Живе й працює в шинку з Наталкою Микитенко. При нагоді передам хлопцям в Брацлаві, щоб приглядали за ними. Якщо Яринка дійсно стала на слизьку стежку зради, вона рано чи пізно проявиться.
Поручик виділив два десятки козаків із залоги фортеці, а також чотири ожиги, кожна на сорок стволів, так звані «сороки». Разом з реєстровими козаками до мосту через Кислячку поїхали Іванко, Мирослав, Макар Малюта, Мартин Паталаха і Петрик Сомик.
Вони заховались на правому березі Кислячки і стали чекати. Довго чекати не довелось, вже на третій день з’явились татари. Це був великий загін під командуванням перекопського мурзи Ділявера Айдарова.
– Овва! – вирвалось в Петрика. – І багато ж їх!
– І не кажи, хлопче, – стримано відповів Малюта, – ну, щасти боже!
Козаки почали заряджати ожиги і мушкети. Потім принишкли і стали чекати, доки більше татар під’їдуть до берега Кислячки. А ті невдовзі стали під’їжджати і поїти коней.
– Ну що, – запитав Іванко Каленія Дейнеко – одного з десятників реєстровців, – пора?
– Так. Приготувалися!
Козаки викотили руками ожиги на колісних лафетах з під дерев, щоб було легше прицілюватися.
– Цілься! – командує другий десятник Мусій Шпак.
– Готуймось, панове козаки, – додав Каленій Дейнеко, – зараз будемо заряджати якомога швидше! Від цього залежить і наше з вами життя!
– Плі!
Ожиги ревнули і з ста двадцяти стволів по татарам і їх коням полетіла картеч. Поранені ординці заволали від болю. Поки пушкарі перезаряджають ожиги, інші козаки обстрілюють міст з мушкетів, щоб не дати татарській кінноті переправитися на їх бік.
– Плі! – знову командує Шпак.
І знову десятки вбитих і поранених кримчаків впали додолу. Ділявер Айдаров гукнув до себе сотників Наіля Ширина і Тімерхана Хаматова.
– Їх там мало. Якщо ми їх не здолаємо, вони попередять жителів Кисляка, і здобичі тут нам не бачити.
– Мурза, я б на їх місті вже давно відправив гонця до Кисляка, – відповів Ширин. – І його нам вже точно не наздогнати.
– То що ти пропонуєш, Наіль? Відступити з ганьбою?
– Чому неодмінно з ганьбою? Обійдемо Гайсин і підемо на захід, в глиб королівства. Є ще тих сіл, містечок та хуторів, де ми можемо набрати ясиру! А тут на нас чекають тільки даремні втрати в людях і конях.
Поки вони розмовляли, ніби на підтвердження слів Ширина, ожиги дали третій залп. Хаматов озирнувся і промовив:
– Мурза, хочете знати мою думку? Ми вже втратили майже сотню аскерів. Ширин правий, треба обійти цю засідку.
В цей час десятники реєстровців запитала в запорожців:
– Як гадаєте, нам вже час відходити? Бо як попруть татари, то нам голів не зносити.
За всіх присутніх запорожців відповів Іванко.
– Треба підпалити міст, тоді ми будемо у відносній безпеці. Порох є?
– Є. Зараз зробимо!
Поки Айдаров скликав своїх воїнів, щоб кинути їх в стрімку атаку через міст, той запалав. Але передні ряди ординської кінноти продовжують скакати, розраховуючи проскочити палаючий міст.
І тоді в четвертий раз одна за одною загриміли ожиги, тільки на цей раз вони стріляють по самому мосту, по татарським вершникам, які скачуть по ньому. Нікому з татар не вдалося доскакати до правого берегу Кислячки.
Тільки після цього Айдаров наказав відступати, але козаки встигли зарядити ожиги і дати п’ятий залп. Затим кримчаки відступили подалі від берега під захист віковічних дерев.
– Ти диви, як дременули! – радіє Малюта.
– Це ж треба, – витер спітніле чоло десятник Дейнеко, – відверто кажучи, я був певен, що ми звідси живими не виберемось.
Татари зупинились, щоб перев’язати рани пораненим воякам і коням. До Айдарова під’їхали сотники і осадили коней.
– Ну що, мурза, – запитав Ширин, – дочекаємось, поки міст догорить і збудуємо новий?
– Ні, – скриплячі зубами і тамуючи гнів, відповів Айдаров, – немає потреби. Обійдемо Гайсин з півдня і підемо вглиб Ляхистану. Готуйтесь, виступаємо.
– Слухаюсь, – нахилив голову Ширин.
Сотники від’їхали від мурзи, направляючись до своїх аскерів.
– А ці козаки справжні відчайдухи, – вимушений визнати сотник Хаматов. – Нас шістсот, а їх всього двадцятеро, і вони вистояли. Хотів би я командувати такими вояками.
– Щоб мати під своїм командуванням тих смільчаків, потрібно самому бути гяуром, – криво усміхнувся Ширин.
Хаматов подивився на Наіля і неголосно запитав:
– А знаєш, що кажуть наші воїни про тебе?
– Ні, – здивувався Ширин і від несподіванки навіть зупинив коня. – Звідки мені знати?
– На їх глибоке переконання перекопським мурзою маєш бути ти, а не Ділявер Айдаров. Бо ти розумніший за нього, піклуєшся про підлеглих, бережеш їх. Думаєш про здобич, а всі Айдарови – тільки про себе.
Подумки Ширин погодився з такою думкою про себе і про Айдарових.
– Скількох наших воїнів вони поклали заради того, щоб помститися одному єдиному козаку! Всі впевнені, що ти б так не робив.
– Дякую, друже. Несподівано. І є про що подумати.
Козаки повернулись додому – запорожці в Кисляк, а реєстровці – до фортеці. До Іванка під вечір прийшов Петрик Сомик. Видно, що він чимось збуджений.
– Чого тобі, хлопче? – зацікавився Іванко.
– Скажи, а пан курінний отаман вдома? Маю до нього пильну справу.
– Ну, як маєш, то заходь, – усміхнувся Іванко. – Тату, до тебе гість!
Самійло вийшов із стайні. Він витирає рушником руки. Рукава сорочки закачані до ліктів.
– Слухаю, тебе, Петрику, – доброзичливо посміхнувся він. – Тебе мати в якійсь справі до мене прислала? Кажи.
– Ні. Я сам. Прийміть мене, будь ласка, в козаки!
– А як не прийму? – пожартував Самійло.
– Все одно втечу на Січ. Тільки тоді буду не в Кисляківському курені, а в якомусь іншому, – твердо заявив хлопець.
– Ти бач, який, – здивувався Самійло. – Що ж, гаразд, приймаємо тебе до нашого куреня. Завтра виступаємо, тож збирайся в дорогу.
Петрик радісно подякував і поспішив до дому, де на нього чекає серйозна розмова із матір’ю. Іванко з подивом дивиться йому у слід.
– Виріс Петрик, а я і не помітив, – мовив хлопець.
– Та де там виріс, – відповів батько. – Синку, придивляйся за ним. Ти ж порівняно з ним вже досвідчений козак.
Повстання
Козаки Кисляківського куреня займаються вивченням прийомів володіння шаблею.
– Запам’ятайте, шабля – це не просто зброя, се символ козацької волі та честі, що вимагає вправності, – навчає молодих запорожців Сашко лірник. – Бій на шаблях вимагає активного використання ніг у пішому бою, а також маневрування верхи, а сама техніка базується на блискавичних ковзних рухах, колах та вісімках, що робить її складною, витонченою та небезпечною, як для вершника, так і для пішого воїна.
При цьому Сашко показує, що можна робити шаблею. Зброя в його руках виробляє такі викрутаси і з такою швидкістю, що дехто не встигає побачити ці рухи. Молодики захватом дивляться на козака.
– А я чув, – промовив молодик Мирон Губенко, – що в багатьох країнах світу воїни користуються мечем, а в деяких – рапірою або шпагою. Чому тоді ми застосовуємо шаблі?
– Тому що ми вимушені протистояти Кримському Ханству, Османській імперії, Речі Посполитій та Московському царству, війська яких озброєні переважно шаблями. Тобі особисто дозволяю використовувати меч, якщо сили і витривалості вистачить.
Молодики розсміялися, бо худорлявий, цибатий Губенко на богатиря зовні ніяк не виглядає. Сашко лірник продовжив заняття.
– Дивіться, хлопці, легкість і кривизна клинка дозволяють миттєві відбиви, відводи та удари «наздогін». В пішому бою використовується техніка «повзунців» – удари ногами в низьких положеннях або в падінні, та ударно-захоплюючі дії вільною рукою.
– А це – «дві шаблі»: унікальна техніка, що передбачає володіння двома шаблями одночасно. Губенко, що я щойно сказав?
– Що можна битися одночасно двома шаблями.
– Хіба я таке казав? Я говорив, що можна володіти двома шаблями одночасно, тобто однаково добре діяти шаблею обома руками, перекидати шаблю або іншу зброю із однієї руки до іншої і назад.
Запорожець показав, як це робиться. Він виконує різноманітні обертання шаблі (кола, вісімки), коли вістря змінює положення від положення вгору до положення вниз.
Самійло Гардовий, Вітер і ще десяток старих козаків Переяславського куреня сидять в курені і ведуть неспішну розмову.
– Майже щороку протягом століття нападають на наші землі татари, – журно мовив Вітер, – забираючи все, що тільки можуть вивезти на конях, і забиваючи, нищачи решту.
– Саме страшне, що перешкоди їм в тому практично немає ніякої. Якщо і збирається на них військо і встигає їх перехопити, що буває рідко, і навіть розгромити їх, що буває ще рідше, то відбирає воно лише полон і здобич, а заподіяна татарами руйнація так і залишається руїною, – мовив Архип Таран.
– Того що спалено, забите, знищене вже ніщо повернути не в силі. І головне – наших людей, діточок наших, – додав Сава Репетило.
Козакам добре відомо, що орда має від 8 до 10 тисяч чоловік, і підрозділяється на загони по 500-600 татар в кожному. Розтікаючись повсюди по селах, вони оточують їх, виставляють по чотири сторожових пости довкола і підтримують великі вогнища впродовж усієї ночі, щоб ніхто з селян не втік.
Потім татари грабують, палять і вбивають всіх, хто чинить їм опір. Тих, хто здається, забирають із собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, а також худобу: корів, волів, коней, баранів, кіз.
А от свиней татари не забирають. Вони їх зганяють і замикають в клуні або в іншій будівлі, а потім підпалюють з чотирьох кутів.
Потім татари повертаються із здобиччю до основного табору, який легко знайти, бо кожний загін залишає за собою слід від 500 коней або й більше. Пограбувавши край, вони закінчують набіг в безпечному місці і роблять довгу зупинку на тиждень.
Зібравши всю здобич, яка складається з бранців і худоби, татари ділять її між собою. Розлучають при цьому чоловіків з жінками, матерів з їх дітьми без будь якої надії ще колись побачитись, і ведуть їх в жалюгідне рабство до магометан, де християни зазнають безмежної наруги.
– Ці нещасні потрапляють хто в Крим, хто – в Османську імперію, хто в країни Середнього Сходу, а хтось і до європейських країн. Без надії повернутись колись додому, побачитись з рідними, – повів мову далі Вітер.
– І є ж тих татар на наші бідні голови. Тут тобі і кримські, перекопські, ногайські, буджацькі, заволзькі. В літній час на них чатує наша сторожа у степах, на «фігурах», але й вона не завжди вчасно виявляє прихід татар, – визнав Гордій Кочубей.
– Кілька років тому татари напали на Галичину, повністю спалили та пограбували Бишів, Витків, Полове, частково – Корчин, Радванці, Волю Радванецьку, Тартаків, Рожджалів, Гоголів, Ордів, Зубків, Переспу, Сушно, Нестаничі, Торки. Та всіх і не перелічити, – махнув рукою Самійло.
– Це дрібні напади, що їх здійснюють переважно буджацькі орди на землі Червоної Русі. Кримчакам невигідно дрібними ордами нападати на Галичину, бо на дорогу в один бік в них іде цілих 30 днів, – вставив Гнат Рий.
– Так, дрібні орди кримських татар частіше нападають на села й хутори Київського і Брацлавського воєводств, – кивнув Вітер.
Загальні напади татар відрізняються від більших не тільки кількістю вершників, але й ширшим обсягом території для пограбувань. Кримські орди в таких нападах очолюють сам кримський хан або члени ханського роду, а буджацькі – їх верховні керівники.
Окрім частих татарських нападів Галичина зазнає значної шкоди від польських військових підрозділів, їх реквізицій, сваволі при зупинках і переходах через міста і села. Вони чинять великі грабежі, екзекуції, побої людей.
Селяни й міщани чинять опір жовнірам, часто доходить до битв, в часі яких міста й села терплять не менше, ніж під час татарських наскоків. Не допомагають навіть королівські накази і розпорядження.
Жовнірські наїзди, реквізиції майна міщан і селян доводять деякі поселення Речі Посполитої до повної руїни. Від татарських нападів вони відрізняються тільки тим, що ляхи не полонять людей в ясир.
– Ви помітили, що татарські орди спустошують, грабують наш край вже по кілька разів на рік? Навіть в зимовий час, чого раніше ніколи не траплялось. Схоже, в них люду стає все більше, а в нас – все менше.
– Це ти точно підмітив. І саме головне, що цьому лихові важко зарадити, бо польські й литовські пани мало турбуються про народ, а лише зміцнюють свої замки, думають про своє багатство.
– І гнуть православних до церковної унії.
– А татарські загони уникають збройних сутичок з регулярними польськими армійськими підрозділами. Вони просто тікають, захоплюючи з собою здобич, в тому числі ясир – людей.
– Це точно. Татари воюють лише тоді, коли впевнені в перемозі або коли потрапляють у безвихідь. Вони йдуть в похід не для того, щоб воювати, а для грабунку, наживи.
– На Москву вони ходять все менше і менше, бо московіти щороку навесні наймають 65 тисяч ратників для несення прикордонної служби по берегам річки Ока.
– А ще для захисту своєї держави вони застосовують зміцнені оборонні лінії, які складаються з острогів і містечок, засік і завалів. Одна йде по річці Ока від Нижнього Новгорода до Серпухова, звідти повертає до Тули і тягнеться до Козельська.
– А при цареві Івані Васильовичі збудували другу таку лінію – від міста Алатир через Шацьк і Орел до Новгород-Сіверського і до Путивля. В нас, на жаль, нічого подібного не було і досі немає.
– Але добре, що є військо Боже Запорізьке, інакше нас би вже не було.
Сашко лірник продовжує навчати молодиків.
– Взагалі, запам’ятайте – козак це і піхотинець, і вершник, і моряк.
Тут джура Сашка Дмитрик Поліщук раптом запитав:
– Батьку а що таке герць?
– Герць – це поєдинок, сутичка, двобій між козаками та ворогами перед загальною битвою, це виклик, який перевіряє мужність та військову майстерність. Герць є унікальною військовою тактикою, що відрізняється від дій європейських важко озброєних вершників і навіть татар, які ніколи не ризикують життям так відкрито. – Це ж дуже ризиковано і небезпечно, – сказав Губенко. – Так, синку. Але зате це показує відвагу та сіє паніку в рядах противника, поєднуючи розвідку і гру зі смертю та загартування бойового духу, часто із смертельними наслідками для учасників такого поєдинку. – То це, ніби показовий виступ козаків, що під’їжджають близько до ворога, дражнять його, провокуючи на бій та демонструючи свою непереможність? – спитав Губенко. Тут почулись постріли з чотирьох гармат. На Січі всім відомо, що це знак до великої ради, тож, покинувши всі справи, козаки поспішили на майдан. Козаків зараз в Коші багато, тож січовий майдан виявився замалим для того, щоб всі на ньому помістилися. Тому козаки поспішили на площу, на якій знаходиться базар. – Трапилось що? – стурбовано запитав Василь Голобля. – Зараз нам все розкажуть, – відповів йому Сашко Сомик. На середину площі джури вже викотили кілька діжок, створивши з них стіл, і накрили його килимами. Поверх них козацька старшина виклали клейноди, булаву й бунчук, печатку й чорнильницю, шаблі. А ще встановили козацьку корогву з вигаптованим на ній сріблом архангелом Михаїлом і чайкою на морі. Січовий батюшка відправив короткий молебень. Після цього вперед виступив кошовий отаман і заговорив. – Панове козаки! Маю надзвичайно важливу для всіх нас і України новину. Реєстрові козаки на чолі з обраним ними гетьманом Криштофом Косинським почали збройне повстання проти шляхти, проти польсько-шляхетського панування в Україні. В козаків перехопило подих від такої чудової новини. – Боже правий, – перехрестився Василь Голобля, – невже дочекались? – Пане Василю, помовчи. Дай послухати, – попросив Сашко Сомик. – А хто такий Косинський? – запитав якийсь козак з нових. – Раніше мені про нього чути не доводилося. – За мужність і військовий талант у боротьбі з ворогами він дістав серед січового товариства ім’я «заслуженого козака», – відповів йому Сашко лірник. – Козаки та їхні союзники вже захопили Трипілля, Богуслав, Переяслав, київський замок. Тож повстання набуло нового характеру: від помсти за особисту образу Криштофа Косинського до загального національно-визвольного повстання. – Усі міста й повіти, які займають війська Косинського, присягають на вірність гетьманові й Війську Запорізькому. Селян-утікачів, які виступили на боці Косинського, гетьман оголошує вільними козаками. – Бойові дії зараз ідуть по Київщині і по всьому Брацлавському воєводству, – продовжує розповідати кошовий. – Повстання підтримали дрібне дворянство, міщани і селяни. Маємо з вами вирішити, що маємо робити в цих умовах? – Що ж тут його думати? – першим вигукнув Василь Голобля. – Давно на таке чекали, тож хіба можемо залишити наш народ, який конає від неправди і насильства, без нашої допомоги? Скільки ще страждати нашій землі? – Правильно! – гукає Сашко лірник. – Всі, як один, маємо виступити проти ляхів! Наведемо, нарешті лад на нашій згорьованій землі! Досить вже тій безжальній шляхті бити, мордувати, грабувати наш народ! – Це точно! Пани вже не знають границь своїй жорстокості. Покладемо цьому край раз і назавжди! – щосили гукає курінний отаман Переяславського куреня Сава Репетило. – Або волю здобути, або дома не бути! – Не спіши, Саво, – насупився кошовий отаман, – не можемо ми всі йти. Якщо ти забув, триває війна з Туреччиною, і ми готуємось до морського походу. Його ніяк не можна відкласти. – То нехай добровольці з кожного куреня йдуть проти шляхти, – голосно мовив Репетило, – а решта проти турок! Кошовий пошукав очима когось серед натовпу козаків, які щільно обступили його і, побачивши, заговорив: – Батьку Вітер, а йди-но сюди! Що порадиш? Старий козак статечно вийшов наперед. Метушня потрохи вщухає. Козаки чекають, що скажи поважний, всіма шановний козак. – Добровольців може виявитися настільки багато, що нікому буде іти проти турків. А треба ж ще комусь залишитись в Січі. – Це точно, – підтвердив кошовий. – Пропоную відправити кілька куренів в повному складі, щоб не зменшувати їх боєздатність. В першу чергу – Кисляківський і Левушківський, оскільки вони з Брацлавщини і краще всіх знають тамтешні місця. І люди їх там знають, допоможуть, якщо що. – Ніби і правильно говориш, батьку, – зауважив курінний Переяславського куреня Сава Репетило, – але козаки з інших куренів також хочуть повоювати із шляхтою. Ми на це чекали роками! Козаки знову зашуміли, залементували, намагаючись перекричати один одного. Кричали довго, поки не домовились, що на допомогу повстанцям Косинського піде Кисляківський, Левушківський курені і добровольці, але не більше, ніж дві тисячі козаків. – А далі видно буде, – підсумував кошовий. – З богом, – перехрестив всіх низовиків батюшка.
Несподівані гості
В Кисляку справжня подія – несподівано до Василя Голоблі приїхала в гості його рідна молодша сестра Галина, яку захопили в ясир татари ще 15 років назад при нападі на Красне. Всі ці роки про неї не було нічого чути, і тут раптом вона з’явилася жива і здорова.
– Здрастуй, брате. Слава Ісусу!
– Навіки слава! А бодай тобі! Звідки ти, сестро? – вражено та радісно запитав Василь. – Вже не думав, що колись побачу тебе!
Галина розповіла, що її продали в Болгарію, а там під час нападу гайдуків на маєток турка, в якого вона була рабинею, вона втекла разом з гайдуками. А потім вийшла за одного з них заміж. Разом з ним вона і приїхала в гості.
– Знайомся, братику, це мій чоловік – Христо Атанасов. Він є ватагом невеликого загону гайдуків. Це збройні повстанці, що борються проти османського панування в Болгарії. Вони діють здебільш в гірських та лісових районах країни переважно влітку, а взимку переховуються у рідних, зв’язкових, в монастирях або втікають до Волощини або Молдавії.
Козакам відомо, що від самого початку оволодіння Османською імперією Болгарії, знущання османів над болгарськими селянами стало нестерпним. Результатом столітнього османського правління є повне розорення країни, знищення міст та зменшення населення.
Це призвело до того, що пригноблені болгари втікають до лісів і гір, озброюються, об’єднуються у загони (чети) і починають збройну боротьбу проти османів.
– Дуже приємно, – вклонився Голобля.
– В нас в Болгарії дуже люблять і поважають запорізьких козаків, тому у Христо є багато запитань про життя і боротьбу січовиків. Можливо йому вдасться щось з вашого досвіду застосувати в умовах дій гайдуків проти османів, – додала Галина.
Ввечері Голобля запросив до себе Гардових і Мирослава Коберника, щоб зять міг задати їм свої запитання і отримав відповіді. Галину забрала до себе Марія Гардова, бо добре знає її, вони колись разом дівували, тож поговорити їм є про що.
В чоловічій компанії розмова про козаків триває весь вечір.
– Це той випадок, коли, якщо ти ні разу не бачив Дніпровських порогів, не намагався їх подолати, то уявити це просто неможливо, – розповідає Самійло. – Тільки переживши той жах, всю грізність і разом з тим всю велич Дніпра, можна її уявити.
– Це точно. Пам’ятаю, як кров стигне в жилах, серце ніби перестає битися, рот заціплює. Наближення порогів можна впізнати здалеку по жахливому шуму, ревінню води, – зауважив Мирослав.
Іванко, слухаючи Мирослава, посміхнувся але промовчав.
– Ясна річ. А навіщо ж було облаштовуватися в таких небезпечних місцях? – дивується гайдук.
– Бачиш, козацтво наше зароджувалося в різних місцях – на Дніпрі, на Південному Поділлі, на Чернігівщині, Волині. На південь від Білої Церкви, Черкас, Канева, Вінниці, Брацлава, Кам’янця землі були незаселені. Ці прикордонні міста межували з Диким полем.
– То це звідси приказка: «Степ та воля – козацька доля?» – здогадався Христо.
– Саме так. Для козаків воля починається там, де починається вільний степ, і поза степом немає ані козаків, ані волі. Але з часом на добру здобич від козакування почали зазіхати королівські старости. Їх вже не влаштовувала десятина, і вони почали вимагати більшу частину від козацьких прибутків.
– Пани скрізь однакові, – з розумінням кивнув гайдук.
– Так. Любов до волі та справедливості, небажання підкоритися польським гнобителям змусили козаків перебратися далі на південь – до так званого дніпровського низу, тобто Дніпровських порогів. Під час цього просування на південь козаки поділилися на низових і городових.
Самійло взяв кухоль і відпив узвару, а Мирослав тим часом продовжив розповідь.
– Козаків, які на зиму повертались до замків, стали називати городовими. А тих, які не поверталися з дніпровського низу у міста, стали називати низовими.
Христо мовчки кивнув. Видно, що це він і так знає. Знову заговорив Самійло.
– Польські та литовські пани, королівські старости збагнули, що легка здобич вислизає з їх рук, тому почали організовувати походи на козаків, щоб силою віднімати здобич. Щоб уникнути пограбувань, козаки почали селитися за Дніпровськими порогами.
Самійло відволікся, про щось задумався і замовк, тому заговорив Іванко.
– Нижню частину течії Дніпра перегороджують дев’ять порогів – рядів кам’яних скель заввишки 3-5 сажнів. Тому не всі наважуються перетнути ці бурхливі пороги. Але козаки на своїх човнах навчилися долати цей небезпечний шлях.
– Звідтоді низових козаків називають запорожцями? – здогадався гайдук.
– Так. А от для чужинців ці пороги залишаються непривітними і грізними. Сюди не може досягти ні рука королівського чиновника, ані рука польського пана, ні укази самого короля. Дніпровські пороги зробили запорожців недосяжними і для бусурманів.
Тепер Іванко взяв кухоль, щоб промочити горло, тому знову говорить Самійло.
– Кожний Дніпровський поріг має свою назву: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонець, Ненаситець, Вовниги, Будило, Лишній та Вільний.
– Деяким порогам запорожці дали свої назви. Наприклад, Ненаситець, який знаходиться посередині порожнистої частини Дніпра, називають Дідом. Він перетинає течію дванадцятьма скелями, через які перепадає бурунами стрімка вода.
– Без досвідченого провідника пройти цей поріг майже неможливо. Але серед козаків таких провідників чимало. Вони знають, що між скелями існує так званий «козацький хід», і по ньому можна провести не тільки човен, а й пліт.
– Старі козаки кажуть: «Тільки покропить Дід людей піною, налякає трохи та й пустить далі». Найбільший водоспад також знаходиться на Ненаситцеві, на правому березі. Це місце ми називаємо «пеклом», бо його висота досягає 5 сажнів, а воду там вирує і течією миттєво тягне за собою.
Настирний гайдук уважно слухає все, що говорять козаки.
– А ще окрім порогів на Дніпрі є «забори» – невеликі скелі, що стирчать з води. Важко йти по течії через Дніпровські пороги, але ще важче – проти неї.
– Ой, лишенько! І як тоді? – вражено запитав Христо.
– На кожному порозі доводиться перетягати човни попід берегом, а на деяких ділянках треба брати човни на плечі й переносити їх суходолом. Важко, але разом з тим там така велич і краса!
– А я чув таку назву – Наддніпрянщина. Де це? – згадав гайдук, якому кортить дізнатися якомога більше про запорожців.
– На схід від Дніпра простягається велика рівнина. Західний берег прорізаний скелястими байраками, які поросли дубовими гаями. Вони піднімаються над Дніпром, тому землі, які знаходяться на захід від Дніпра, називається Наддніпрянщина.
– За останнім порогом Дніпро широко розливається, утворюючи численні притоки, острови, луки. Це місце називається Великий Луг. Він є важкодоступним для польських й литовських загонів, і для бусурманів.
Мову перехопив Мирослав.
– Щоб не загубитися серед тисяч островів, боліт, одвічних лісів, непроглядного очерету, потрібно відмінно знати ті міста. Інакше навіть одна незначна помилка, один необережний крок можуть призвести до загибелі.
– Але саме ця дикість і неприступність тих місць приваблюють низовиків, тому саме Великий Луг став колискою запорізьких козаків.
– А правда, що коні можуть пастись там навіть взимку? – спитав гайдук.
– Правда. На Великому Лузі така густа трава, такий непроглядний очерет, що сніг падає, але не досягає землі і утворює великі снігові шапки. Коні розгортають сніг копитами і пасуться всю зиму. А влітку трава така висока і соковита, що з неї видно тільки кінські голови, а від волів видно тільки роги.
– Я чув, що татари відразу відчули перешкоду у вигляді запорожців.
– Так. Ми влаштовуємо засідки на переправах Дніпра, якими найчастіше ходять татари, і знищуємо тих, хто перепливає річку.
– А якщо татар багато? – не вгаває гайдук.
– Якщо їх багато і ми не можемо знищити їх своїми силами – ми сповіщаємо народ про небезпеку умовним сигналом.
– Я чув про сигнальні вежі, на яких ви розпалюєте смолу в діжках. Так за одну ніч вся Україна дізнається про наближення ворога.
– То ви багато чого знаєте про нас, – посміхнувся Самійло.
Христо усміхнувся і перевів розмову на іншу тему.
– А правда, що у вас є такий цікавий звичай, тримати курені завжди відкритими? І любий мандрівник чи перехожий може зайти туди, відпочити, поїсти, погостювати та рушити далі в дорогу, навіть якщо господарів немає вдома?
– Так, це щира правда. Однак, на противагу цій гостинності, існує суворе правило – виносити з куреня нічого не можна, в інакшому випадку суворе покарання. Також якщо хтось знаходить якусь річ на Січі, її прив’язують до високої палиці чи стовпа і якщо за три дні власник не знаходиться, ця річ переходить у власність того хто її знайшов.
– Цікаво, – з захватом промовив Христо. – А ще мене хвилює одне питання. В нас багато чуток ходить про ваших козаків-характерників. Чи правда, що їх ні вода, ні вогонь, ні шабля, ні звичайна, не срібна, куля не беруть?
Він дивиться на Самійла, як мала дитина, чекаючи на відповідь.
– А ще кажуть, що вони можуть плавати на човнах по підлозі, відкривати замки без ключів, переходити водойми по циновках з лози чи сукняній повсті, бачити навкруг себе за кілька верст, брати в руку розпечені ядра та залізо, влазити та вилазити з міцно зшитих чи зав’язаних мішків, перетворювати вершників на птахів, людей у кущі, а самі можуть «перекидатися» на котів, залазити в відро та плисти в ньому під водою тисячі верств?
– Скажу так, друже, не все в цьому вигадка.
– От би і нам в кожен із загонів по кілька таких характерників!
– Навіщо вони вам? – зацікавився Самійло.
– Я вам довіряю, товариші, тому чесно скажу. Бачите, друзі, переважна більшість гайдуків походить з селян. Це означає, що вони не дуже навчені військовій справі. Стихія гайдука – ніч, а вдень ми переховуємося. Наша криївка – непрохідні нетрі, гроти, печери, каньйони, навіть, темні кутки сараїв.
– І що? Ви так боретеся вже сто років.
– Ми готуємо велике повстання проти турків, тому прагнемо залучити на свою сторону якомога більше людей. Основною силою повстання мають стати міські ремісники та торговці, нижче духівництво, а також селяни.
Христо говорить це надзвичайно серйозно, бо відкриває план повстання.
– Рух очолив Теодор Балина, який домовився з тирновським архієпископом Діонісієм про підготовку змови, до якої вже долучено 4 архіреїв, 12 священників та тирновську знать. Але нам надзвичайно потрібні досвідчені воїни, командири. Бо повстання – це не звичні нам нічні вилазки невеликими силами.
– Тепер зрозуміло, – кивнув Голобля.
– Велику територію Болгарії складають ліси і гори, що надає природні переваги для повстанців. У гірських районах ми можемо тривалий час ховатися від великих каральних загонів османів, відповідаючи дошкульними атаками із засідок. Таку тактику ми застосовуємо десятиліттями. А тепер буде потрібно не ховатися, а стійко битися, атакувати і перемагати та ще й удень. Тому нам потрібен ваш досвід, ваші знання.
– Ви розраховуєте на перемогу?
– Так. Маємо таку надію. Людей завжди веде надія. У 1593 році Австрія розпочала війну з Османською імперією. Тому австрійське командування надзвичайно зацікавлене в допомозі окупованого населення, передусім болгарського.
Козаки кивнули на знак того, що розуміють, і гайдук продовжив свою розповідь.
– Агенти імператора та папи Римського діють в різних частинах Балканського півострова, закликаючи населення активно діяти проти турків. В Болгарії такими агентами є Дубровицькі купці, які ведуть активну торгівлю в державі та мають широкі зв’язки серед населення.
Самійло перезирнувся з Іванком, почувши про Дубровицьких купців, бо їм довелося після втечі з турецького полону побувати в Дубровнику, і зараз вони ніби знову на мить опинилися там.
– Австрійські війська діють успішно, що дає надію на визволення всім поневоленим османами народам та піднімає їх на боротьбу з турками. Центром повстання має стати місто Тирново – стара столиця Болгарії.
– Нехай бог надішле вам удачу, – сказав Самійло.
Гайдук подумав і перегодом з почуттям промовив:
– Краще б він послав нам запорожців. Справа навіть не в тому, що ви наші брати по хресту, воїни, які проявляють нечувану хоробрість. Кожний з вас може навчити десятки гайдуків і вміло командувати ними в бою. Нам таких командирів не вистачає. Але у вас своя війна.
Прогостювала Галина з Христо в Кисляку майже місяць. І весь цей час її чоловік розпитував низовиків про особливості ведення ними бойових дій, про відважні пригоди козаків. Його дивувало те, які запорожці хитрі та мудрі.
Галина весь цей час готувала виключно блюда болгарської кухні, бо від своєї, української вона за п’ятнадцять років зовсім відвикла. Земляки від неї дізнались і спробували такі блюда, як: боб чорба – квасолевий суп з вареної білої квасолі та овочів: моркви, помідорів, перцю, цибулі, спецій, з підливкою або без. А ще в цей суп додають ковбасу.
Галина часто готувала фаршировані перці з ароматних, свіжих або висушених перців з м’ясом і тільки з сарацинським зерном (рисом) зі спеціями.
– В нас люблять «чушку бюрек» – перці, фаршировані бринзою, та смажені у сухарях, – розповідала Галина.
Дуже сподобалася кислячанам баніца – традиційний пиріг болгарської кухні з листкового тіста, іноді навіть пісний. Шари баніци складаються по спіралі або розташовані шарами. Використовуються різноманітні начинки: з гарбузом та медом, з капустою і цибулею, шпинатом (зелена баниця), рисом та м’ясом.
Здивувала кислячан сармі – страва, дуже схожа на українські голубці. Для сармі болгари використовують листя винограду. Начинку роблять з тушкованого м’яса зі смаженою цибулею, смаженим рисом і усе приправляють сіллю та перцем. Для начинки також можна використовувати моркву, гриби, сир, та усе інше, що спаде на думку.
Галина навчила жінок в Кисляку готувати ще декілька страв, як то: капама, чаверме, гювеч та інші. Але час пролетів непомітно, і настав день нової розлуки.
– Ти більше не зникай так надовго, – не соромлячись сліз, мовив Василь Голобля сестрі, – я дуже радий, щасливий, що ти жива і в тебе все добре. Сподіваюсь, ми ще побачимось?
– Так. Шкода батьки наші не дожили до цього дня, – витерла сльозу Галина. – Може і ти, братику, навідаєш нас в Болгарії?
– Хто його знає? На все бог та воля божа. Може і навідаю. Не хочеш ще погостювати вдома?
– Мусимо квапитись, – відповів замість дружини Христо, – другарі чекають. Я все таки не простий гайдук, а ватаг.
Перехід до повстанців
Із-за повстання Косинського реєстровим козакам із залоги фортеці Гайсин заборонили відлучатись, куди б то не було. Тому поручики Яновський і Ясинський більше не їздять обідати додому.
В цей день вони запросили до себе на обід сотника Ладислава Бандурку. Обідали в кабінеті Яновського. Під кінець обіду Ясинський раптом спитав:
– Пане Ладиславе, яка на вашу думку причина нинішнього повстання?
Сотник подивився на поручика і відповів:
– А ви дійсно вважаєте, що причина одна?
– Ну, звісно ні, просто я не так висловився. Зрозуміло що в такій складній справі як повстання не може бути тільки одна причина. Їх багато, але цікаво, на вашу думку, які головні?
– Я вважаю, однією з першопричин є питання релігії. Русини вже шістсот років вважають, що їх православну віру і саму церкву несправедливо принижують. І я цілком з цим згоден. Католики розоряють православні церкви, знущаються над попами – б’ють їх, виривають волосся з борід. Серед них, а тим більше серед козаків, ніхто не поділяє думки, що православні патріархи мають підпорядковуватись Папі Римському.
– Так, – охоче підтримав сотника Яновський, – вже доходять чутки, що козаки Косинського руйнують маєтки деяких католицьких епіскопів. Думаю, це тільки початок.
– Другою причиною я би назвав Люблінську унію та інші закони Речі Посполитої, в яких не передбачене саме існування козаків. Шляхта є, міщани є, а козаків нібито й не існує. А тим часом вони не згодні бути холопами в польських панів.
– До речі, – знову підтримав сотника поручик Яновський, – до Люблінської унії землероби жили за Литовським статутом, були вільними у взаєминах із своїми панами. Вони не були власністю панів. Тому козаки завжди знаходять підтримку в хлопства.
Люблінська унія 1569 року за якою Польське королівство і Велике князівство Литовське об’єднались в одну державу – Річ Посполиту, стала для русинів справжнісіньким лихом. Мало того, що переважна більшість українських земель опинилась під владою кріпосницької й католицької Польщі, так польський уряд почав роздавати своїм панам ці землі у власність, так ще й разом з селянами, без права переходити з місця на місце.
– Козакам могли б надати шляхетські привілеї, але я впевнений, цього не станеться. Шляхта цього не дозволить, навіть якби сам король того хотів. Тож виходить, що козакам немає місця в сучасній Речі Посполитій, тому вони мають зникнути. І для шляхти, і для козаків це питання виживання. Отже збройна боротьба неминуча.
Ладислав хвилюється, в нього пересохло в роті, тож він налив соку і випив, щоб, як то кажуть в народі, промочити горло.
– А ще є питання землі. Саме русини, козаки раніше володіли всіма цими землями. І хоча із-за постійних набігів татар і турок, рук, здатних обробляти землю, зараз стало менше, ніж землі, це не привід її віднімати.
Поручики мовчки кивнули на знак згоди.
– Але наша держава – це держава шляхти, а вона ніколи не піде назустріч землеробам, козакам. Ніколи. Тим більше, що військова сила королівства дозволяє це зробити. Не згодні?
– Чому ж не згодні? – відповів Яновський. – Цілком згодні. Для цього потрібно змінити закони нашої держави, а шляхта на це ніколи не піде. Це не в її інтересах. Бо це було б ганебно, принизливо для гонору любого шляхтича. Більшість готова загинути у війні з козаками, але не зганьбити свій гонор. Тому бажання змінити закони відсутнє.
– Переважна більшість нашої шляхти вважає, що за їх статусом, даним їм самим богом, вони мають мати все! Ще відносно недавно королівство могло себе забезпечувати, але населення зростає, так, на відміну від русинів, наші власні землі обмежені і не такі родючі, як на Україні.
– Не просто землі, а добрий чорнозем! – сказав Ясинський.
– Так, і все більше стає шляхти, яка живе в злиднях. І вона, ласа на чуже, тисячами намагається всіма правдами, а більше не правдами здобути привілеї на споконвічні українські землі, які відійшли короні внаслідок Люблінської унії.
– Але цій голопузій шляхті мало наших земель, вона прагне ще робочих рук, які б їй належали!
– А для цього шляхта поневолює русинів і навіть козаків, – на знак згоди кивнув Ясинський. – Під загрозу поставлене саме існування русинів, як окремої нації.
– Холопи – поляки все терплять, а холопи – русини воюють. Русини взагалі, і козаки зокрема, дуже волелюбний народ. Можливо, навіть, самий волелюбний народ на землі, тож такі дії шляхти не можуть не викликати бунти, – промовив Яновський.
Із-за постійних утисків з боку польських панів русини почали тікати на схід, за Дніпро, заселяти Лівобережну Україну, але як тільки вони залюднювали ці землі, польська шляхта захоплювала й ці землі.
Варто тільки селянам впорядкуватись на нових землях, як виявляється, що вони знову під паном.
– Саме так, пане поручику. Звісно, є й інші причини, але ці, по-моєму, головні. І якщо шляхта не готова нічого змінювати у своєму відношенні до нашої релігії і нашого народу, то чого іншого мали ждати?
На цей раз сотнику ніхто не відповів. Надмірний тягар думок ліг на плечі обох поручиків. Рятуючись від кріпацтва, селяни стали тікати на Запорожжя, чим збільшують силу Коша Запорозького. Потім Яновський все-таки промовив:
– Пане Ладиславе, а тобі відомо, що повстання почалось із-за особистої образи пана Косинського?
– Так. Я знаю, що король дарував нашому гетьману за службу землі й маєтки, але
білоцерківський староста Януш Острозький проявив свавілля і не допустив Косинського до них. Це дуже обурило Косинського. Він зібрав загін реєстрових козаків, і вирушив проти панів.
Поручики кивнули на знак згоди. До козаків приєдналися повсталі селяни-втікачі й містяни. Повстанці штурмом оволоділи замком Острозького й містом Білою Церквою, захопили гармати, легку зброю, військові припаси, гроші, спалили боргові документи.
– Але навіть якщо все почалось так, це не є головною причиною. Не стали б люди тисячами йти до повстанського війська, воювати і гинути за землю й маєтності пана гетьмана. Впевнений, ви знаєте, що в королівстві поступово але постійно зростають різні повинності.
– Знаємо, пане сотнику. На селі зросли розміри панщини, введено нові натуральні та грошові повинності, які й раніше були, прямо скажемо, непосильними.
– Від шляхетських утисків потерпають і міщани, передусім купці й ремісники. Русинів поступово почали обмежувати у доступі до міського самоврядування: магдебурзьке право тепер поширюється тільки на католиків, – зітхнув Бандурка. – Мені наш колишній гетьман пан Оришевський особисто розповідав, що мусить боронити міщан в Києві.
– Про це мало говорять, але послаблення королівської влади призвело до свавілля феодальної знаті. Магнати поводяться як незалежні володарі: вони нападають на беззахисні села й містечка, відбирають навіть один в одного землі, маєтки, майно.
– Так, випадок з паном Косинським яскраво демонструє той факт, що шляхта ставить себе навіть вище ясновельможного короля.
– Всі ми розуміли, що ця війна неминуча, що народ рано чи пізно збунтується, але, що не кажіть, розпочалась вона несподівано. Як на мене, ми ще не готові до переможної війни. І ще довго будемо не готові, – промовив Яновський.
Всі згодні з тим, що гнів народний вибухнув зненацька. Сотник Бандурка уважно подивився на поручиків.
– Хочу запитати вас, панове. Як ви вважаєте, де наше місце в цій війні?
– Дивне питаєш, Ладиславе, – здивувався поручик Ясинський. – Зрозуміло, що з народом нашим. Думаю, треба послати гонця до пана Косинського, повідомити йому, що ми з ним.
– І щоб він дав наказ, що нам робити, – додав сотник. – Хіба не чекати і самим виступити на з’єднання з його військами?
– Давайте поміркуємо, – запропонував Ясинський.
Яновський на якусь мить замислився і сказав:
– А я вважаю, не можна залишати фортецю. Вона віднині не тільки прихисток для селян в разі нападу татарів, не можна допустити, щоб її зайняли польські війська. Тому я з частиною залоги залишусь тут, і будемо тримати її в разі любого нападу.
– То що, пане сотнику, може замість того, щоб посилати гонця, сам поїдеш до гетьмана Косинського? – запитав поручик Ясинський. – Ну, не буквально сам один, а разом із своєю сотнею?
– Так, вважаю, це буде правильно, – погодився Бандурка. – Десяток Гната Журби я також візьму з собою. Там від них буде більше користі.
– Добре. – погодився Яновський. – На війні вони точно будуть потрібніші, ніж тут у фортеці.
– Ну, то з богом, – урочисто промовив Ясинський.
Тут в двері постукали і до кабінету квапливо увійшов козак Орест Злидня.
– Панове, до фортеці з боку Умані наближається якесь військо, – не вітаючись, сповістив він.
– Якесь? – збентежився поручик Яновський.
– Здалеку зрозуміти не можна, але це точно військо.
Яновський підвівся із крісла і почав розпоряджатися.
– Негайно зачинити ворота. Сурмити тривогу! Залозі приготуватися до бою! Зарядити гармати й ожиги! Всі на стіни!
Козаки звично, швидко і без зайвої метушні зайняли свої місця на фортечних стінах. Але коли невідоме військо наблизилось, стало зрозуміло, що це повстанці, бо над колонами видно коси і вила.
– Відчинити браму! – скомандував Яновський.
Кількатисячне військо підійшло до фортеці, але заходити в нього не стало, а зупинилось вздовж шляху на Брацлав. Вояки Косинського стоять, поставивши зброю на землю і стиха гомонять між собою.
Поручики і сотник уважно роздивляються повстанців, вдягнених в сіряки. І дух в них сильний, і відвага незмірна.
– І оці люди тримають польську шляхту в постійному напруженні, не дають їй спокійно спати? – вражено запитав Яновський.
– Саме так. І їх не лякають ні рани, ні кров, ні біль, ні смерть, а лядське військо вони б’ють і в хвіст, і в гриву. Не дивись, пане, що це в більшості своїй звичайні селяни, це справжні відчайдухи!
Зайшли до фортеці тільки сам керівник повстання Криштоф Косинський і полковники реєстровців Дідич і Кармазін.
– Пане гетьмане, – урочисто доповів Яновський, – залога фортеці Гайсин у повному вашому розпорядженні. Які будуть вказівки?
– Чи можуть ваші козаки одразу вирушити з нами? В нас багато селян, міщан, тож підготовлені реєстрові козаки нам дуже потрібні.
– Так, звичайно. Ми самі планували, що сотня Ладислава Бандурки прямо сьогодні відправиться вам на допомогу. Частину козаків, з вашого дозволу, залишимо тут. Я впевнений, фортеця ще може стати нам в нагоді. Як шпиталь так точно. Та й татари можуть напасти.
– Згоден. Пане сотнику, збирай реєстровців і наздоганяй нас. Ми йдемо в Брацлав, там буде моя ставка.
– Буде зроблено, пане гетьмане, ми швидко!
– І ще, поручик, так би мовити, на майбутнє. Ви чому відчинили нам ворота? – запитав Косинський.
– Бо побачили, що перед нами військо повстанців, – з готовністю відповів поручик Яновський.
– На підставі чого ви зробили такий висновок? Із-за одягу і озброєння? Ви вважаєте, лядське військо не може вдатися до хитрощів і перевдягнутись в селянський одяг?
– Може. Дякую за науку, – сказав Яновський, – більше ми цієї помилки не припустимо. Поспішати не станемо. Пане гетьмане, запрошуємо вас на обід. Є Кисляцький мед. Кращого, здається, немає в цілому світі!
Але Косинський не став затримуватись в Гайсині, і військо повстанців повільно й невпинно вирушило до Брацлава. В хвості до нього приєдналась сотня Бандурки.
Сотник одразу помітив, що основна маса вояків – піхота. Причому піхота не навчена, недосвідчена. Сумне видовище.
– З такими багато не навоюєш, – неголосно сказав Карп Журба, ніби прочитавши думки Бандурки. – Їх ще вчити і вчити. А часу для цього немає.
– Значить, доведеться нам зайнятись вишкілом вчорашніх селян і міщан. Тоді втрат з їх боку буде менше, а толку для нашої спільної справи – більше. А зараз давайте обженемо колону. Не гоже козакам пилюку ковтати за вчорашніми гречкосіями.
Не розуміє сотник, що повстанці Косинського вже викликають безмежний подив і неземний страх у польської шляхти та за життя обростають славою. Що українські селяни на відміну від польських не хочуть миритися з жорстокістю, свавіллям, несправедливістю шляхти. Вони ладні боротись і загинути, але не бути нічиїми рабами, холопами, бо в українців така сильна любов до волі, якої немає ні в якого іншого народу у світі.
– Чуєш, Карпе, – звернувся сотник до Журби, – під час навчання і в боях, які на нас чекають, придивляйся до кращих хлопів. Підготуємо з них ще такий десяток, як твій. А може і не один. На війні люди живуть недовго.
– Я зрозумів, – кивнув десятник. – Міркую, це дуже правильно. Своїм хлопцям я теж скажу, нехай вони також придивляються до кращих з кращих.
В облозі
Зважаючи на велику ймовірність нападу кримчаків, Криштоф Косинський дозволив сотні Бандурки повернутися тимчасово до фортеці Гайсин. При цьому реєстровці мають в Гайсині навчати повстанців з числа селян та міщан.
Вже наступного дня після повернення зранку сотник викликав до себе десятника Карпа Журбу.
– Треба нам, Карпе, перевірити, що коїться на Кучманському шляху. Думаю, татари не можуть не навідатися до нас.
Журба хмикнув.
– Їм відомо, що в нас повстання і ми воюємо з польською шляхтою, тож вони, я б сказав, пане сотнику, не можуть не скористатися нашим розбратом.
– Так, згоден. На жаль, в цей непевний час не можу виділити тобі додатково козаків, а от коней – можу. Тож бери свій десяток і вирушай. Їдьте правим берегом Собу, через Куну і Дмитренки, так буде швидше, бо лівий берег дуже вже нерівний.
– Пане сотнику, мені відомо, що в Кисляку зараз перебуває кілька десятків запорожців Кисляківського куреня. Дозвольте мені трохи затриматися. Можливо, серед них знайдуться охочі поїхати з нами?
– Дозволяю. І ще, Карпе, в Дмитренках для нас виготовили дві ожиги. Треба їх на зворотному шляху забрати і доставити у фортецю.
Очі в Журби одразу загорілися.
– Дозвольте взяти з фортечних запасів трохи пороху? Раптом знадобиться?
– Слушна думка. А залізний і свинцевий дріб’язок отримаєте разом з ожигами. Ну, збирайтеся і з богом!
Журба швидко з’їздив до Кисляка і розповів там запорожцям про необхідність розвідати Кучманський шлях. Їхати з ним погодилось дванадцятеро козаків і серед них Іванко Гардовий та Василь Голобля.
Мирослав також зібрався їхати, але Оріяна вмовила його залишитись з нею і дітьми.
У фортеці їм про всяк випадок видали по запасному коню. Разом з десятком Журби кислячани поїхали на південь. Благополучно забрали в Дмитренках в коваля дві ожиги і десяток діжок з набоями до них.
Через річку Південний Буг перебралися по мосту і попрямували далі на південь, потрохи відхиляючись на схід.
– Карпе, а чи не час нам пообідати? – запропонував Назар Одарич. – Та й коням вже треба дати можливість відпочити.
– Точно, – піддакнув Макар Малюта, – онде, здається, і місце підходяще.
Він вказав рукою з нагайкою в бік досить великого пагорба, порослого соснами. Журба погодився, і козаки під’їхали до пагорбу.
– Місце, ніби спеціально призначене для оборони, – схвалив Карп пагорб.
– Здається, він рукотворний і призначений саме для оборони, – погодився Мартин Паталаха, озираючись на всі боки.
Козаки спішилися, стриножили коні, пустили їх пастись, і почали готуватись до відпочинку. Невдовзі загорівся вогонь, і Голобля почав кашоварити, готуючи куліш з салом і грибами. Ілько Дігтяр нарізає великими шматками хліб і цибулю.
Вони встигли поїсти, попити води, коли Іванко Гардовий, який стоїть на варті на вершині пагорбу, закричав:
– Тривога, браття козаки! Татари!
Сполохано кинулись козаки до зброї, а потім до коней, але Журба зупинив їх своїм владним криком.
– Назад! Татари нам вже відрізали зворотній путь!
І дійсно, дві сотні ординців об’їхали козаків з півночі, оточуючи їх. Двом десяткам козаків пробитися через дві сотні татарів неможливо, це всі одразу зрозуміли. Допомоги чекати також немає звідки.
– Зайняти кругову оборону, – командує Карп, – продамо свої життя за дорого, браття.
Коней завели під дерева біля пагорба, а самі козаки забралися в шанці, викопані кимось до них. Сюди ж, наверх пагорбу витягли обидві ожиги, порох і заряди. Зарядили ожиги, самопали і стали чекати.
Невдовзі їх оточив загін з шести сотень кримчаків, якими командує перекопський мурза Ділявер Айдаров.
– Ти диви, наш старий знайомий, – промовив Іванко.
– Знаєш його? – поцікавився Арсен Дрімайло. – Звідки?
– Атож! Це ж один із синів того мурзи, який колись поклявся бородою пророка, що знищить мого батька і весь наш рід!
– Це того, який знайшов свою смерть біля Кисляка?
– Він самий.
Розуміючи, що козакам ніде подітися, задоволений Ділявер Айдаров зупинив коня і з насмішкою в голосі вигукнув на українській мові:
– Агов, уруси! Чого не стріляєте? Порох відсирів чи кулі скінчились?
Іванко визирнув із свого укриття, швидко оглянув околиці, і голосно відповів на татарській мові:
– Є в нас і кулі, і стріли, зараз переконаєтесь. Якраз мастимо наконечники стріл і кулі свинячим салом!
– А це ще навіщо? – розгубився від несподіванки Ділявер.
Іванко взяв три стріли з колчана Гната Баша, (в кожного з вояків десятка Журби крім вогнепальної зброї також обов’язково є лук), у Василя Голоблі шматок сала і так, щоб видно було татарам, кожну стрілу кілька разів наколов в сало.
– А це для того, щоб ви не потрапили до райських садів вашого Аллаха! Га-га-га!
Після цих слів Іванко заховався за насипом. Всі передні ряди татарів почули його відповідь і захвилювалися.
– Мурза, не можна, щоб свиняче сало потрапляло нам до ран. Невірний правду каже, ми тоді не потрапимо до райських кущів Аллаха!
– Шайтанові діти! – лайнувся мурза.
– Ох і хитрі ж ці кляті уруси. Що тепер робитимемо? – мовив сотник Хаматов.
Мурза зрозумів, що його вояків примусити іти в наступ зараз неможливо. В цей час козаки виставили наверх насипу дві ожиги і дали залп. Десятки кримчаків з криками болю попадали з коней. Козаки почали стріляти по ординцям із рушниць.
Кримчаки поспішили відступити на таку відстань, щоб кулі до них не досягали. Козаки тим часом зарядили ожиги, рушниці і стали чекати. Коли татари наблизились, щоб забрати своїх поранених, обложені дали другий залп. Знову над полем зазвучали крики поранених і їх прокльони.
– У! Шайтани!
Вцілілі ординці відступили, а козаки поспішили знову зарядити зброю. Ділявер задумався.
– Схоже, до ночі немає чого і рипатися, мурза, – похмуро промовив сотник Тімерхан Хаматов.
– Схоже на те, – зітхнув Айдаров. – Оточити тих гяурів так, щоб і миша повз наших аскерів не проскочила!
Невдовзі пагорб, на якому засіли козаки повністю оточили татари. Ще до схід сонця прибули два чамбули по п’ятсот чоловіків кожний. Одним з них командує Батал Рахманов.
– Отакої, – вражено промовив Іванко, – тисяча шістсот на двадцятьох!
– І не кажи, синку, – зітхнув Голобля, – якщо разом кинуться, то ми довго не втримаємось.
Але татари не кинулись. Вони отаборилися навколо пагорба і почали готувати вечерю. Дивлячись на них козаки і собі почали варити соломаху.
– Треба нам якось подати звістку в Дмитренки, щоб люди встигли сховатись, інакше не оминути їм біди, – сказав десятник Журба.
– Зараз це неможливо, – відповів йому Захар Книш. – Хіба вночі. Обв’яжемо коням копита ганчірками, і спробуємо прорватися до мосту. Що скажете?
Іванко подумав і відповів:
– Не годиться. Міст кримчаки напевне вже захопили, а до нього ще добратися треба. Та й коні можуть видати нас, або захропе який, чи стане іржати. Татари на землі сплять, хтось може почути як коні йдуть.
– А що ти пропонуєш? – запитав Мартин Паталаха. – Вибиратися пішки, а коней захопити в татар?
– На мою думку через міст нам не пробитися. Треба дійсно вибиратися пішки, а потім переплисти Південний Буг.
– Вночі? Та цю річку і вдень мало хто може переплисти! – мовив Ілько Дігтяр.
– Іванко правий, – визнав Журба, – це єдиний вихід. Ну, хто з вас може переплисти Південний Буг вночі?
Визвалися Яким Євтушок і Орест Злидня. Іванко оглянув їх і сказав:
– Якщо виживимо, на майбутнє, в такі виходи треба із собою обов’язково брати татарський одяг.
– Коли буде на це господня воля – виживимо, – мовив Журба.
В цей самий час мурза Айдаров також радився з командирами великих загонів і сотниками.
– Як гадаєте, що планують робити невірні?
– Я б на їх місці неодмінно спробував би вибратися з оточення і повідомити місцевих жителів про нашу появу, – відповів сотник Батал Рахманов.
– Ось і я такої ж думки, – стримано посміхнувся мурза, – тому треба бути на готові, щоб перехопити гяурів, які спробують вибратися з табору. Як вважаєш, Батале, в якому напрямку вони рухатимуться?
– Часу в них надзвичайно мало, тому навряд чи вони його стануть гаяти. Думаю, вони підуть навпростець до річки.
– Що ж, там на них і будуть чекати наші дозорці.
Глибокою ніччю Яким Євтушок і Орест Злидня обережно вийшли з табору козаків і пішли в південно-східному напрямку. Кожного разу, коли хтось із сплячих татар хропів, чи перевертався уві сні, козаки кидалися на землю і прикидались сплячими.
Вони обходять місця освітлені багаттями, щоб їх було якомога менше видно. Яким Євтушок в черговий раз кинувся на землю, і раптом татарин, поряд з яким застиг Орест Злидня відкрив очі. Він кліпнув кілька разів, і козаку нічого не залишалось, як вдарити того кілька разів ножем.
Це була єдина пригода, поки козаки не вибралися з табору кримчаків.
– Стільки часу згаяли, – в серцях сказав Орест. – Ну що, попливли?
– Так. Ти пам’ятаєш, що за наказом поручика Ясинського ми на лівому березі Бугу встановили кілька сигнальних веж?
– А ти знаєш, де вони знаходяться? – з надією запитав Орест.
– Так. Я був серед тих, хто їх робив. Нам би запалити одну з них, і в Дмитренках сигнал побачать. А потім вони самі передадуть цю новину в Куну, а звідти – до Гайсина.
Козаки не стали гаяти час і увійшли у воду. Південний Буг річка широка і глибока, до того ж плисти в темряві важко, але козаки успішно добралися до протилежного берега. Оскільки ще темно, вони викрутили одяг, вилили воду із чобіт і поспішили на північ.
Коли стало світати, вони нарешті побачили сигнальну вежу.
– А кресало в тебе є? – захвилювався Орест.
– На вежі має бути, ми спеціально залишили.
І дійсно, на вежі знайшлося кресало і все необхідне для розведення вогню. Тож невдовзі сигнальна вежа запалала, і по небу поповз густий, темний дим. Через якийсь час забив на сполох церковний дзвін в Дмитренках.
Гнат Журба який до самого світу не спав, вслухаючись в ніч, посміхнувся і на радощах тричі перехрестився. Він нарешті розслабився, вдихнув повітря повними грудьми і з подивом відчув запахи чабрецю і полину, які до цього геть не помічав.
– Ну, слава богу, – перехрестився Яким, – тепер можна і про себе подбати.
Від вежі до Дмитренок всього три версти, тож коли козаки добігли до села, ще не всі люди встигли перебратися на протилежний берег річки Соб до села Червінки. Там люди дали їм два коня, і козаки помчали до Куни, а потім в Гайсин.
Охорона табору збудила мурзу Айдарова і доповіли про те, що хтось підпалив сигнальну вежу і сигнал цей помітили в ближньому селі.
– Вважаєте, що це хтось з козаків зміг вибратися з оточення?
– Так, мурза. Ми знайшли в таборі вбитого аскера Гараєва. Хтось зарізав його ножем. Крім цих клятих гяурів ніхто не міг цього зробити.
– Згоден, – визнав мурза.
В таборі оголосили тривогу, і скоро всі загони в кінному строю завмерли перед мурзою. А той під’їхав до сотника Рахманова.
– Батале, ти був правою рукою мого батька, вірою і правдою служив йому і Аллаху. Сподіваюсь, і мені ти служитимеш так само.
Рахманов приклав руку до грудей і мовчки вклонився мурзі.
– Кляті гяури передали сигнал про нашу появу. Думаю, ми вже нікого не застанемо в Дмитренках, Куні й інших навколишніх селах. Тому нам треба поквапитись і вирушати на захід. Ти із своїм загоном поки що залишишся тут.
– Щоб знищити козаків? – уточнив сотник.
– Було б добре. В них багато їжі, он одних коней сорок штук, але з водою вже скоро почнуться проблеми. Даю тобі три доби. Вони мають ослабнути, і ви їх переб’єте. Якщо не вдасться, залиште їх і наздоганяйте нас.
– Зрозумів, – знову вклонився Рахманов.
Два загони почали рух по дорозі на Гайсин, а загін Рахманова залишився на місці, оточивши козаків, які спостерігають за тим, що відбувається в татарському таборі.
– Заворушились, гади, – сказав Макар Малюта.
– Ну що, пани молодці, – промовив Журба, – готуємось до бою. Якщо переживемо цей день – вночі спробуємо вибратися звідси.
Татари на чолі з мурзою Айдаровим обійшли Гайсин і направилися на захід. Поручики Яновський, Ясинський і сотник Бандурка спостерігають за ними з фортечної стіни.
– Все таки недарма наші козаки загинули, – зітхнув Ясинський, – скількох людей врятували ціною власного життя.
– Графе, ви думаєте, що всі вони загинули? – запитав Яновський.
– Пане Лешек, подивимось правді в очі, їх було всього двадцятеро, а ординців більше тисячі! В козаків і шансів не було вціліти.
– Прошу пана, як мінімум двом таки вдалося вижити, – всміхнувся Яновський і вказав рукою на південь.
З боку Куни до фортеці під’їжджають Яким Євтушок і Орест Злидня.
– Не може бути! – вигукнув сотник і кинувся до сходів. Поручики поспішили за ним. Бандурка першим зустрів козаків біля воріт фортеці. – Розповідайте!
Козаки у всіх подробицях розповіли про все, що трапилося з загоном і з ними самими.
– То всі живі? – зрадів Бандурка.
– Коли ми покидали табір, так, всі були живі, а зараз не знаємо. Татар там було тисяча шістсот душ.
– Повз нас пройшла тисяча сто вояків. Значить, п’ятсот залишилось біля наших. Пане поручику, дозвольте мені з моєю сотнею поспішити на допомогу козакам Журби, – попросив сотник.
– Ні, Ладиславе. Татар п’ятсот, а вас всього одна сотня. Та й фортецю не можна кидати напризволяще. Ким я вас заміню? Городянами? А гармашів ким? Та й невідомо, чи наші протримаються до вашого приходу. Ні і ще раз ні.
– Я згоден з паном Яновським, – кивнув Ясинський. – Це важко, але це правильне рішення. Ви не зможете перемогти у відкритому бою силу, яка переважає вас в п’ять раз. Загинути геройські легко, але треба жити і боротися.
Сотник з розчаруванням важко зітхнув. Тут Орест Злидня кашлянув, привертаючи до себе увагу.
– Прошу пробачення, хотів би знати, чи послали гонця до Брацлава?
– Навіщо? Там великі сили повстанців, вони можуть не тільки відбити напад татар а й повністю їх знищити.
– Стій! – вхопився за цю ідею Бандурка. – А що, як гетьман Косинський дасть нам кілька сотень козаків, щоб ми визволили наших з облоги?
Поручики перезирнулись між собою.
– Не думаю, що в нас є на це час, хоча спробувати варто, – сказав поручик Яновський. – Орест, Яким, візьміть свіжих коней і їдьте до Брацлава, спробуйте привести підмогу.
Козаки одразу виступили в дорогу. На їх глибоке розчарування Косинського в Брацлаві не було, а без нього ніхто рішення про відрядження кількох сотень кінних козаків не приймав. Реєстровці залишились чекати в надії, що гетьман скоро приїде до своє ставки в Брацлаві.
Козаки Журби відбили кілька атак татар, але ті не дуже й насідали, побоюючись стріл і куль, змащених свинячим салом. Рахманов добре пам’ятає, що йому не обов’язково вбити козаків, головне протримати їх три доби в облозі.
Під вечір до ординців прискакали гонці від мурзи. Вони привезли наказ – негайно виступати і приєднатись до загону Айдарова.
– Там виявилося стільки козаків і озброєних селян, що ми вже втратили половину свого війська, – доповів Рахманову гонець. – Ще один такій бій, і крім вашого загону нікого не залишиться.
Козаки з подивом спостерігають за тим переполохом, який зчинився в таборі кримчаків. Ті напрочуд швидко зібрались і виступили на північ, залишаючи оточених козаків напризволяще.
– Хтось щось розуміє? – з подивом запитав Голобля. – Щоб наші запеклі, безжальні вороги, які не терплять духу козацького, просто так залишили нас в спокої?
– Значить, не просто так. Схоже вони отримали наказ швидко виступити і приєднатись до основних сил, – відповів йому Журба. – Не інакше, щось там в них серйозне трапилося.
– Бувають же дива на світі! Слава богу, – перехрестився Голобля. – А я вже, якщо чесно, почав прощатися з цим милим білим світом. Просив Господа бога, щоб мене вбили аби тільки не потрапити до лютої неволі бусурманської.
– Дякувати богу, – перехрестився Гнат Баш, – й Іванкові! Якби не твоя вигадка із салом, хлопче, нас би ще вчора всіх тут поклали.
– Це точно, – хмикнув Карп Журба, – дякуємо тобі всі. А тепер збираємось і теж виступаємо до Гайсина.
– Вночі? – здивувався Свирид Ружинський. – Не потрапити б в засідку чи ще якусь халепу. Давайте вже вранці?
Журба подумав, подумав і погодився. Наступного дня залога фортеці в Гайсині з подивом і невимовною радістю зустріли загін Журби й запорожців із Кисляка.
– Хіба не диво? – радіє поручик Ясинський. – Ніхто вже й не сподівався побачити козаків живими, а вони он, всі живі, здорові, як один!
– На війні чого тільки не трапляється, прошу пана, – сміється Яновський.
Бандурка на радощах подарував всім запорожцям по коню, які їм давав в цей похід. Кислячани не стали відмовлятися, і тепло попрощавшись з реєстровцями, поспішили додому, а козаки Журби до шинка, щоб випити на радощах стояного меду і горілки.
Марія Гардова обійняла і поцілувала Іванка.
– Як ти, синочку?
– Все добре, мамо. Не виросло ще те дерево, з якого мені труну зроблять!
– Хвалько! – розсміялась Оріяна і теж пригорнула і поцілувала братика.
«Спасова борода» Поручик Яновський почув якийсь шум у внутрішньому подвір’ї фортеці, підвівся з крісла, підійшов до віконця і визирнув в нього. Там козаки, яких десятник Каленій Дейнеко відсилав на розвідку, щось голосно розповідають, розмахуючи руками. Яновський підійшов до столу і подзвонив у дзвіночок. До кабінету одразу зазирнув реєстровець Созон Растроста. – Слухаю вас, пане поручику. – А поклич-но до мене пана десятника Дейнеко, – наказав Яновський. Через кілька хвилин до кабіну увійшов десятник. Він навіть нічого не встиг промовити, як поручик запитав в нього: – Каленій, що там такого цікавого розповіли наші вивідачі? – Уявляєте, пане поручику, – усміхнувся десятник, – вони в один голос стверджують, що на власні очі бачили Жиценя! – Кого вони бачили? – не зрозумів граф. – Жицень – це бог осені та осінніх робіт в прадавніх русинів. Він ще якось пов’язаний з житом і вівсом. – І як він виглядає? – зацікавився Яновський. – Ну, він такий старий, низенький, худорлявий чоловік з суворим виразом обличчя, розкуйовдженим волоссям на голові. Він ходить капусниками (городами), нивами і слідкує, чи люди старанно збирають урожай. – Хіба мало в нас таких чоловіків? – розсміявся Яновський. – Є ще одна прикмета, яка може бути тільки в Жиценя. В нього три ока. Поручик задумався, потім знову спитав: – І що, в нього дійсно три ока? – Хлопці божаться, що таки три. – А козаки тверезі? – Ображаєте, пане. Вони щойно із розвідки повернулись! Яновський задумався. – І що він ще робить? – серйозно запитав поручик. – Ще він карає ледачих та неохайних. Зерно-падалицю утоплює в землю, щоб воно не розвіялося, а проросло. В нашому селі досі кажуть: «Жицень хліба дав». Невже ви нічого подібного не чули? – Не чув. А куди пішов той Жицень? – Кажуть, хлопці, що до Кисляка. Поручик підвівся з-за столу і відпустив десятника, а сам одразу пішов до приймальні кабінету колишнього гетьмана Оришевського, де зараз знаходиться поручик Ясинський. – Пане Збігнев, хочу в тебе відпроситися. Ти ж знаєш, що зараз закінчуються роботи в полях? Тож я хочу сам перевірити, як працюють мої челядники. – Від мене, що вимагається? – А ти побудеш у фортеці, мало, що може статися, хоча вивідачі доповідають, ні татар, ні османів ніде не видно і не чути. – Звісно, їдь, я побуду скільки треба. Після того, як Яновський поїхав, Ясинський вирішив обійти фортецю. Побачивши його, до нього одразу підійшло кілька реєстровців. – Пане поручику, – звернувся до нього Созон Растроста, – у нас до вас є величезне прохання. – Слухаю. Чим можу допомогти? – Та ні, це ми хочемо допомогти. Ви ж знаєте, що Кисляк – козацьке село? Воно одне дало Запорізькій Січі цілий курінь? Зараз закінчуються роботи на нивах, а в Кисляку більшість жителів – жінки і діти. Чоловіків мало. – То ви хочете допомогти жінкам в Кисляку у зборі врожаю? Дуже добра думка, шкода, що раніше ніхто до цього не додумався. Їдьте. Всі, хто хоче – можете їхати. – Дякуємо, пане поручику! – розцвів у посмішці Растроста. Козаки не стали затримуватися, осідлали коней і поскакали в Кисляк. Там вони стали пропонувати свою допомогу селянкам. Роботи вистачило на всіх. Під вечір, коли вже смеркало, поручик Яновський повернувся до фортеці. На стінах він з подивом побачив містян з різних станів – ремісників, міщан, і дрібних русинських шляхтичів. Яновський поспішив до Ясинського. – Пане Збігневе, що трапилось? Чому на стінах фортеці чергують містяни? І чому мене не попередили? – Та ні, все в порядку. Просто козаки вирішили допомогти козачкам в Кисляку дозбирати врожай. Я їх відпустив, а замість них закликав на службу містян. Ну так, про всяк випадок. Заодно потренуються на випадок оборони міста та фортеці. – Це правильно, – визнав Яновський. – А знаєш, пане Збігневе, ти зробив те, що збирався зробити я. Тільки я думав надіслати на допомогу людям своїх челядників після того, як вони закінчать збір власного урожаю. Але ти зробив краще. – Важливий результат, пане Лешек. Ми змогли хоч трохи допомогти кислячанкам, поки їх чоловіки воюють. Тут до їх слуху донеслась пісня з околиці Гайсина. – Замітайте двори, застеляйте столи, Сподівайтеся вінця до свого гуменця. В цю мить в двері постукали і до кабінету зайшов Созон Растроста. Він побачив Яновського і трохи розгубився, бо не очікував його тут застати. – Слухаємо тебе, Созоне, – сказав Яновський. – Кислячанки запрошують нас до себе на обжинки, – доповів козак. – А куди їхати? – запитав Ясинський. – До церкви. Там прямо у дворі біля храму накривають столи. Поїхали? Яновський доброзичливо промовив: – Їдьте, пане Збігневе, ви це чесно заробили! А я залишуся за старшого у фортеці. На мою думку це буде правильно і справедливо. Ну, не гайтесь! Не гарно примушувати людей на себе чекати. Ясинський не став сперечатися, вийшов із Растростою, сів на коня і поїхав до Кисляка. Поручик з цікавістю слухає пісню. – Ішла дівонька лужком-бережком. Ой рано, ой рано-рано, Сонечко зійшло кохано. Зустріла вона трьох косариків. Ви косарики-мої-братики, Скосіть мені шовкову траву, А за те буду усім трьом платна. Першому дарю шовкову траву. Другому дарю золотий перстень. Третьому буду сама молода. – Скажи, Созоне, що це за пісні сьогодні звідусіль лунають? Здається, я раніше нічого подібного не чув. – То ви, мабуть, нічого про це і не відаєте? Це обжинкові пісні – народні обрядові твори, які виконуються під час жнив та свята завершення збирання врожаю – обжинків. – То жниварські пісні є різні? – здогадався Ясинський. – Саме так! За часом вони поділяються на: зажинкові, які виконуються на початку жнив, коли починають зажинати перший сніп; жнивні – це пісні, що супроводжують саму косовицю та збір урожаю та обжинкові. – Обжинкові – це пісні, що співаються під час завершення жнив, на свято обжинків, – зрозумів поручик. – Я так розумію, це ваші давні традиції. – Так. Вони оспівують і величають важку працю селян, урожай, прославляють господарів, а також містять побажання щедрого врожаю в наступному році через ритуали сплітання вінків з колосся та їх прикрашання, прощання з польовою роботою до наступного року. – А коли їх виконують? – зацікавився Ясинський. – Вони виконуються під час збирання зерна, створення останнього снопа, так званого «вінка», прикрашання його квітами та передачі власнику поля. Так за розмовами вони непомітно доїхали до Кисляцької церкви. Двір заставлений столами, на яких повно самої різної їжі та напоїв. Назустріч вийшов отець Зосима. – Ласкаво просимо! А ми вас вже зачекались! Созон Растроста вклонився батюшці і відійшов до своїх товаришів реєстрових козаків з гайсинської сотні. Ясинський запитав: – Отче я почув від якоїсь жінки слова «Спасова борода», але не знаю, що це таке і запитати в козака не встиг. Ви можете мені пояснити, що це таке? – Чому ні? Звісно, можу. Це давній русинський жниварський обряд, пов’язаний зі святом Спаса, тобто Преображення Господнього, що символізує кінець збору врожаю, подяку землі та прохання про добрий урожай наступного року, а сама «борода» – це останній пучок незжатого колосся жита, переплетений та прикрашений. – Так просто? – посміхнувся граф. – А що ще включає в себе цей обряд? – Обрядові пісні, танці, імітацію сівби та освячення зерна, яке потім зберігають і використовують для першого посіву. Жінки зв’язують пучок колосків червоною ниткою, прикрашають квітами, іноді кладуть всередину шматочок хліба та солі. – То це ритуальний останній сніп, який залишають на полі як жертву пану богу, щоб забезпечити родючість землі та добробут? Навколо «бороди» співають, танцюють, а зерно з її колосків імітують, ніби сіяють, вимовляючи побажання родючості? – Не зовсім так. «Бороду» несуть додому, освячують в церкві та зберігають за образами до весни, а зерно з неї використовують для посіву. – То «Спасова борода» – це досить глибокий символ, – здивувався граф. – Так. Вона символізує людську долю, житнього духа та зв’язок між землею, хлібом і божественним світом, а також є певною гарантією від неврожаю. Тут жінки стали закликати всіх за столи. Поручик Ясинський сів між батюшкою і козаком Созоном Розтростою. Спочатку всі прочитали молитву «Отче наш», потім жінки дружно заспівали: – Принесли полон з усіх сторон, Щасливо все пожали, Щасливо пов’язали, Щасливо повозити Із поля до обори, Із обори до стодоли, Із стодоли до комори, Із комори та й на ниву, Гей, у щасливую годину. Графу Ясинському було дуже цікаво дізнатися про обряди, звичаї русинів, бо до цього дня він, відверто кажучи, мало що знав та й не цікавився цим.
– А ось ти казав про початок жнив, – тихо сказав граф козаку, – а хто їх розпочинає? Чи це не має значення?
– Зажинок починає господар або найстарша жінка.
Ясинський кивнув, бо зрозуміло, що коли козак відсутній, має робити роботу першим хтось з членів родини.
– Нажавши дві жмені збіжжя, їх складають навхрест. Цей, так званий «зажинковий хрест» символізує почин жниварської пори. Після цього готують непарну кількість (3, 5 чи 7) снопів, деінде – стільки, скільки людей в родині, ставлять їх колоссям догори в коло і, зробивши посередині ще один зажинковий хрест, розстеляють всередині скатертину, на яку кладуть їжу.
– Хіба не можна поїсти перед роботою? – дивується граф.
– Це для того, щоб задобрити польових духів і родинну злагоду, – усміхнувся Розтроста. – дорослим годиться випити з цієї нагоди по чарці, пригадавши торішні жнива та покійного батька або діда, неньку чи бабусю – щоб їм добре гикнулося на тому світі.
– Як мало я знаю про звичаї нашого народу, – вражено мовив граф. – Слухай, Созоне, я згадав прислів’я, якось чув, а не розумію про що. Ніби так, якщо я правильно запам’ятав: «На Петра зозуля мандрикою вдавилася». Про що йдеться?
– Ви ж знаєте про свято Петра і Павла, яке належить до великих?
– В народі його ще називають «Петра» або «Петрове свято», звісно, знаю, – кивнув Ясинський.
– До Петропавлового дня готуються заздалегідь – жінки білять хати, прикрашають ікони та стіни рушниками, святково опоряджують подвіря й виготовляють обрядове печиво –
мандрики.
Растроста на мить замовк, потім продовжив.
– Хоча на мою думку це смаковиті пампушечки, які печуть з сиру, розмішаного на сметані, пшеничному борошні та яйцях.
– То це ними зозуля вдавилася?
– Так. На честь свята в церквах відбувається відправа. Дівчата, йдучи до храму, прикрашають голови віночками з польових квітів, а волосся оздоблюють червоними маками. Повернувшись додому, кожна родина розговляється обрядовими мандриками.
– Дякую, – щиро промовив Ясинський.
До них підійшла Марія Гардова. – Щиро дякуємо вам, пане Збігневе, – вклонилася йому жінка до землі. – Якби ви не надіслали нам на допомогу козаків, та ще й з конями, ми б напевне не встигли сьогодні із обжинками! А ще ми, чесно зізнатися, втомилися від тої нескінченної роботи. – Ну що ви, пане Марія, – знітився граф, – мені соромно, що я здогадався це зробити тільки сьогодні. Наступного року, як бог дасть все буде добре, ми вам станемо допомагати частіше! Другого дня Ясинський прокинувся від сильного грому і того, що гілки дерев б’ють по даху, а сильні цівки дощу тарабанять по підвіконню. Такої зливи граф давно не бачив. Він подумав, що якби вчора урожай не дозбирали, то сьогоднішня проливень його б згубила. Ще поручик подумав, що в таку зливу до фортеці можна і не поспішати, за потреби за ним пришлють гонця. Він повернувся на інший бік і знову заснув.
Військова хитрість
Загін нових повстанців під командуванням Самійла Гардового, які закінчили вишкіл в гайсинській фортеці, за наказом гетьмана Косинського йде з Гайсина в Брацлав на з’єднання з більшим загоном полковника Криштофа Кремпського.
Із-за того, що більшість вояків в Самійла колишні селяни, які не мать коней, загін рухається повільно. Ще не звиклі до тривалих піших переходів вчорашні селяни, взуті в личаки, з великими труднощами верстають шлях.
Петрик Сомик, якого Самійло відправляв в розвідку по ходу руху колони, повернувся і осадивши коня, доповів:
– Пане отамане, назустріч нам рухаються дві хоругви крилатих польських гусарів з усім своїм почетом!
– Далеко вони від нас? – запитав Самійло, розглядаючи своє різноманітне воїнство, ніби побачив його в перший раз.
Селяни в своїй більшості озброєні вилами, косами, ціпами, а деякі навіть просто кілками. Самійло зітхнув. На серці в нього тривожно, десятки думок рояться в голові.
– Було півтори версти, але вони досить хутко скачуть. Скоро вже мають бути.
Самійло гарячково обмірковує новину і ситуацію, що склалася. Він не встиг нічого відповісти, як до нього прискочив Іванко, який їздив на розвідку в південному напрямку.
– Є новини, синку?
– Є, батьку. З Кучманського шляху прямо в нашому напрямку рухаються два загони кримчаків. В одному шістсот, в другому – п’ятсот аскерів. Скоро тут будуть.
– От і вихід, – зрадів Самійло такому повороту подій, – ми заховаємось он в тих ярах, а поляки зіткнуться з татарами. Нехай рубають один одного, а ми почекаємо. Якщо що, доб’ємо потім тих, хто залишиться. Заодно, нарешті, розживемось на зброю і коней для наших нових вояків.
Він не гаючись почав командувати, і скоро його бійці поховались так, що нікого не видно. Коней козаки Кисляківського куреня відвели подалі, щоб вони своїм іржанням не видали присутність тут повстанців.
Всюди тихо. Говорити нікому не хочеться. Поволі спливають хвилини очікування. Ні поляки, ні татари не вислали вперед дозорців, тому і для одних, і для других зустріч стала повною несподіванкою.
– Ляхи! – закричав Ділявер Айдаров, загін якого першим підійшов до дороги. – До зброї!
– Шаблі в руку! – скомандував ротмістр гусарів. – За мною, панове!
Гусари зовсім не виявили страху перед чисельнішим ворогом. Польська кіннота розгорнулась в три шеренги. Спочатку гусари їхали кроком, потім – клусом, потім – чвалом, на відстані кілька десятків кроків до татар перша шеренга перейшла в кар’єр.
Ординці встигли осипати гусар стрілами, але їх залізні обладунки жодна стріла не пробила. Польські вояки встигли зробити залп із пістолів, що зменшило кількість ординців.
Потім зчинилася рубка на шаблях. Прекрасно вишколені гусари стійко протистоять більш чисельній татарській кінноті.
Завдяки щільному шикуванню, розбігу і таранному удару полякам вдалося розсікти бойові порядки татар на дві частини. Оскільки гусар менше, в бій разом з ними вступила вся їх челядь, тобто зброєносці-джури.
Не тільки поштова челядь, але й вільна, яка взагалі-то дбає про майно гусарів: годує коней, постачає їжу для воїнів і коней, править возами, подає списи. Але в цьому бою челядь вимушена битися нарівні з гусарами, бо татар набагато більше.
– Так, дивись, ляхи і переможуть кримчаків, – кусаючи травинку промовив Василь Голобля, який стоїть в засідці неподалік від Гардових.
– Не кажи: «Гоп», – відповів Самійло. – І ніколи не спіши.
Гусари тиснуть на татар так, що ті почали відступати, але тут на допомогу їм підоспів другий їх загін. Татари враз оточили крилатих гусарів.
– Давайте вже вдаримо на них? – запропонував Макар Малюта.
– Навіщо? – гаряче заперечив Іванко. – Ляхи ще б’ються. То навіщо нам нести зайві втрати? Почекаємо ще.
Малюта набундючився але промовчав.
– Правильно, сину, – тепло посміхнувся Самійло. – Для нас що поляки, що ординці – вороги. Чим більше вони повбивають один одного, тим краще. А в нас повно селян, які ще, як то кажуть, пороху не нюхали. Не завжди ж треба на рожен лізти. Будемо чекати.
Кримчаки розбили гусарів разом з їх челяддю і почали ловити вояків в ясир. Від двох хоругв залишилось три десятки гусар і два десятки людей з челяді. Татар все ще більше як півтисячі.
– Ну що, пане отамане, – звернувся до Самійла один з колишніх селян, – так і будемо спостерігати чи вдаримо вже на цих клятих людоловів?
– А ось тепер можна і вдарити. До зброї! Тихцем підходимо до них поближче.
Ординці, захоплені полюванням на гусарів, не помітили, що до них видолинками й ярами наближаються козаки і селяни.
– Цілься! – тихо командує Самійло. – Спочатку лучники, потім ті, в кого вогнепальна зброя. Готові? Плі!
Останнє слово Самійло вигукнув в увесь голос. Кілька сотень стріл полетіли в татар, потім гримнув залп із козацьких самопалів. Кіннота козаків навіть не встигла прискакати на поле бою, як татари його покинули. Три сотні ординців, захопивши полонених гусарів і їх челядь, відступили. Серед них тікає й Ділявер Айдаров.
– Будемо їх наздоганяти? – запитав Мартин Паталаха.
Самійло одразу зупинив його порив.
– Дурне питаєш, Мартине. Розумію тебе. Бусурмани, звісно, наші одвічні вороги, але в нас є наказ. Нас чекає в Брацлаві полковник Криштоф Кремпський. Ми спішимо до нього на з’єднання, якщо ти забув.
– Ми й так багато часу втратили, – розважно промовив Іванко.
– Так. Добре, що хоч без втрат з нашого боку, ще й на трофеї розжилися!
Козаки і селяни почали зганяти в табун польських та татарських коней, стягувати вози гусарів, збирати по всьому полю зброю. Селяни одразу почали міняти свої вила, коси й ціпи на шаблі й списи, а ще луки із стрілами. Залізні гусарські панцири й татарські щити склали на вози.
Оскільки вчорашні селяни не вміють користуватися ніякою вогнепальною зброєю, пістолі розібрали козаки. Самійло з неприхованим задоволенням оглядає свій загін. Тепер всі вояки в ньому мають коней і зброю. Він зітхнув з полегшенням.
Більше до Брацлава ніяких несподіванок не трапилось. На околиці містечка загін зустрів сам Кремпський. Він вийшов до Самійла з розкритими обіймами.
– Здрастуй, Самійле! Здрастуй, пане-брате! Бачу, в тебе чудово озброєний загін! Ще й зайві коні є! Звідкіля?
Отамани обійнялись, почоломкались, і Самійло розповів про дорожню пригоду.
– Молодці, – розреготався Кремпський, – ох і славно вигадали! Чесне слово – гарно! На таке варто було б подивитися! Скажи, Самійле, конями можеш зі мною поділитися?
– Можу. І зброя запасна є. Якщо треба, все зайве беріть собі.
– Оце добре, за це окремий доземний уклін тобі і твоїм людям!
Загін Гардового почав розміщатися в Брацлаві на постій. Шинкарка Наталка Микитенко сказала своїй подрузі і компаньйонці Яринці Гергуленко:
– Яринко, а ну подивись у вікно, що воно там за шум?
Та підійшла і стала пильно вдивлятись у вікно.
– Якісь люди їдуть по вулиці. Багато, кілька сотень. На вигляд селяни і козаки. Ба! Не може бути! – скрикнула вона, ніби не вірячи своїм очам і позадкувала від вікна. – Та там через одного наші кислячани!
– Ану дай, я теж подивлюсь.
Шинкарка підійшла до подруги і подивилась у вікно.
– Дійсно, кислячани. Ото Василь Голобля, Свирид Ружинський, Макар Малюта, а он Самійло Гардовий. І яким їх вітром сюди занесло? От вже ніяк не очікувала їх тут побачити.
– Цікаво, зайде хтось з них до нашої корчми чи ні?
– Якщо випити – то ні. Я чула в них зараз сувора заборона на хмільне, аж до смерті. Вони ж воюють із польською шляхтою. На війні козакам пити не можна. Впевнена, вони дотримуються заборони.
– Ну то й добре. Не хочу нікого з них бачити. Із-за них я залишилась одна на всьому білому світі, мов богом проклята.
Шинкарка мовчки кивнула подрузі на знак згоди. Тут прийшло двоє брацлавчан, щоб випити чарку, другу оковитої, і шинкарка одразу пішла до відвідувачів.
* * *
Іванко з десятком козаків в ході бою були відрізані уланами від решти Кисляківського куреня, і мусять відступати самостійно. Полякам вдалося з самопалів вбити всіх їх коней, тож козаки тікають пішки. На щастя їм зустрівся ліс і якась річка.
– Порох скінчився, – з жалем промовив Мирослав. – Що його тепер маємо робити без вогнепальної зброї?
– Добре, що є луки і стріли, – відповів йому Ілько Дігтяр.
– Не хочу каркати, але наздоженуть нас ляхи на конях, і переб’ють, – сказав Василь Голобля. – А помирати нам рано.
Вже помітно сутеніє. Іванко озирається навсібіч.
– А я знаю ці місця. Вище за течією є кам’яний брід.
– Це як? – здивувався Голобля. – Будемо стояти всю ніч по пояс у воді, щоб ляхи нас не знайшли?
– Захочеш жити – постоїш, – хмикнув Макар Малюта. – Чув, Василю, як кажуть: «Як топилися, то й за бритву вхопилися».
– Звісно ні, – відповів Іванко, – але, погодьтесь, у воді нас шукати не стануть. Та ще й вночі.
– І що? – ніяк не второпає Голобля.
– Поки видко, наносимо великого каміння, щоб утворити острівець вище води. На ньому збудуємо курінь. В ньому і пересидимо ніч, а там видно буде.
Пропозиція Іванка виявилась настільки несподіваною і незвичайною, що підкупила всіх.
– Ну то веди нас, – погодились козаки.
Вони хутко добралися до броду і стали носити каміння, щоб насипати майданчик. До темряви встигли збудувати на ньому курінь.
– Іванку, багаття будем розводити? – запитав Василь Голобля.
– Неодмінно, – відповів Мирослав, – тільки не тут.
– Як не тут? А де? – аж озирнувся Голобля.
– Іванку, як думаєш, де краще розвести вогонь?
– По-перше, не тут, а нижче за течією. По-друге, мабуть, на тому березі.
– Навіщо такі складності? – здивувався Голобля.
– Нам, щоб обсушитись, потрібне велике багаття, або навіть декілька ватр. Поляки, які нас переслідують, неодмінно знайдуть їх залишки. Якщо багаття будуть на цьому березі, вони вирішать, що нас багато, і збільшать кількість пошукових загонів.
– А нам це ні до чого, – з розумінням кивнув Мартин Паталаха.
– Якщо багаття будуть на тому березі, вони подумають, що ми перебрались туди, змокли і сушили одяг і взуття, перед тим як рушити далі.
– І шукати нас стануть на тому березі, – здогадався Голобля.
– Точно. А ми тим часом спокійно відсидимось на нашому острівці.
Козаки на березі на пів версти нижче броду розвели багаття, наварили соломахи і обсушилися.
– Все одно холодно, – сказав Голобля, зіщулившись, – треба причаститися оковитою.
– А є? – з надією запитав Малюта.
– Трохи є. Давайте розділимо на всіх. Іванку, ти будеш?
– Чом ні? Чи я не козак?
Потім босоніж, задерши шаровари, щоб більше їх не мочити, перебрались на рукотворний острівець. Вже на ньому взулись. Мирослав запитав Іванка:
– Про що думаєш?
– Якби за нами не гнались, можна було б сплести кілька верш, залишити на ніч, а ранком би вибрали з них рибу. Але, як подумаю, що можемо до ранку не дожити, то не хочеться ні риболовлі, ні риби.
– Так, – важко зітхнув Мирослав, – якщо ляхи нас наздоженуть, всім нам не поздоровиться.
Спати лягли ситі і в сухому одязі. Дерев’яну підлогу з жердин застелили товстим шаром ялинових гілок. І тільки-но козаки вклались, як на обох берегах річки з’явились польські улани. Козаки враз замовкли, ледве дихаючи, аби не видати себе.
На цей час вже стемніло, до того ж над річкою з’явився густий, молочний туман. Поляки ні з одного берега, ні з другого не помітили куреня. Зате вони знайшли рештки багаття.
– Пане Юзеф, – донісся грубий голос з протилежного боку, – знайшли щось?
– Ні. А ви?
– А ми знайшли кілька вогнищ. Зола ще тепла. Видно, вони перебрались на цей берег, висушили одяг і подалися далі.
– Думаю, так і є. За мною! Вони не могли далеко втекти!
– Ну таки так, піші, та в темряві, точно не могли, – підтримав його другий улан і зневажливо додав. – Панове, доженемо цих схизматів і винищимо в пень!
В поляків не виникло ніякої підозри, вони ще якийсь час поблукали по берегу, запалили смолоскипи, намагаючись для годиться роздивитись, чи бува не ховаються втікачі на деревах, потім сіли на коней і поскакали далі, а козаки заснули і спокійно поспали до ранку.
– Ну що, пани-браття, час нам змотувати вудки, – сказав, прокинувшись Дігтяр.
– Що, без сніданку? – здивувався Голобля.
На сніданок в козаків сьогодні тюря – перетерті на порох сухарі з квасом та олією з конопель. В дорогу, щоб було що поїсти, приготували потапці – розмочені житні сухарі з олією, цибулею і часником.
Так і вийшло, що поляки, впевнені, що піші козаки знаходяться десь попереду, женуться за ними, а козаки насправді йдуть позаду них.
– Іванку, а здорово ти придумав з цим острівцем в річці, – визнав Василь Голобля. – Як ти тільки додумався до такого?
– Та це ми в дитинстві, ще як в Красному жили таке робили в заплаві Собу. Брат Петрика Сомика Олесь, якого татари вбили, це вигадав, а я просто пригадав.
– Добре, що згадав, – сказав Мирослав, – бо інакше нас би вже не було. Ви ж чули, поляки нас живими брати не збираються. Так що подякуємо долі й Іванку, що зберегли нас!
– Пам’ятаю, – посміхнувся Василь Голобля, – старий козак Вітер казав про Іванка, що з нього не просто неабиякий козак вийде, а кошовий отаман! Мабуть, він таки був правий!
Ближче до півдня козакам зустрілась глибока улоговина, яку помітно тільки зблизька. Нею вони і пішли далі.
Поляки так і не зрозуміли, де загубили слід козаків. Через день вони покинули пошуки і повернулись до кварцяного війська. Але козаки про то не відають. На одному з привалів, Іванко запропонував:
– Товариші, пропоную розбитися на кілька груп і спробувати вибратися звідси окремо. Якщо ви не проти, давайте домовимось про місце майбутньої зустрічі.
– Я з тобою, – озвався Мирослав.
– Ні, – твердо відмовив Іванко, – якщо нас доженуть, не хочу, щоб Оріяна разом втратила і чоловіка, і брата. Так що підемо з тобою в різних групах.
– Що ж, – зітхнув Мирослав, – ти як завжди правий. То де зустрічаємось?
– А давайте за Кисляком, – запропонував Паталаха, – в тому лісі, де колись був табір мурзи Айдарова. Ліс густий, є де сховатись. Є куди відступати в разі чого.
– А що, годиться. В Кисляку можна буде їжею розжитися. Там нас ніхто не видасть.
– Ну то що, прощаємось? – запропонував Ілько Дігтяр. – Дасть бог, побачимось! Війна наша ще не закінчена. Ще повоюємо, браття.
Через чотири дні всі вони зібрались нарешті в умовленому місці. Після цього добралися до Брацлава, який вже знову захопили повстанці Косинського.
В панському маєтку
Самійло, Іванко, Мирослав і ще два десятки кислячан зупинилися на постій у двоповерховій кам’яниці якогось польського шляхтича. Розкоші панських хоромів вразили всіх козаків.
Василь Голобля взяв до рук важку бронзову шкатулку, яка стоїть біля дзеркала.
– Ого, – мимоволі вихопилося в нього, коли він відкрив її.
– Що там в тебе, Василю? – зацікавився Самійло.
– Ви тільки подивіться, яка краса, – з захватом відповів Голобля.
У шкатулці повним повно золотих прикрас з дорогоцінним камінням. Козаки схилили жилаві шиї, роздивляючись прикраси.
– Оце знахідка! – вихопилося в Мирослава.
– Обережно, хаме, – мало не з кулаками накинулася на козака роздратована стара пані, вражена його зухвальством. – Деяким з цих коштовностей триста років! Це наші фамільні цінності, реліквії. Це витвори рук видатних ювелірів минулого! Не чіпайте їх, блазні!
Жінка бундючно простягнула руки, щоб забрати шкатулку, але Голобля відтіснив її плечем, а всі коштовності висипав на стіл. Його вигляд не віщує для панянки нічого хорошого.
– Ви тільки гляньте на неї – одразу видно, що пані любить нашого брата, як гірчиця мед! – пожартував Лаврін Чуб.
– Хто мені пояснить, чому таких реліквій немає ні в кого з нас? – журно мовив Мирослав.
– Бо в нас їх цими самими століттями віднімають татари, османи і ляхи. Замість того, щоб дарувати нашим дружинам і матерям дорогі прикраси, ми знову і знову відбудовуємо спалені ворогами хати, церкви. Тому в нас немає ніяких коштовних прикрас, які можна передати дітям у спадок, – гірко мовив Самійло.
– Щира правда. Ми вже навіть школи не відбудовуємо, а дітей вчать батюшки при церквах. А несите панство тільки те і робить, що гребе все під себе. А в нашого брата козака в багатьох немає й мідного шеляга за душею, – додав Свирид Ружинський.
Іванко згадав, як на полі бою ще підлітком знайшов у вбитих татар срібні, мідні і навіть золоті монети. Але всі ці гроші були витрачені на обживання в будинку покійних Бойчуків після того, як ординці спалили їх власну хату.
А ще – на допомогу вдовам і бідним. Тож в Гардових теж немає ніяких цінностей, які б вони могли передати дітям й онукам.
– Все життя важко працюю, з ранку до ночі, – сказав Мартин Паталаха, – а крім ікон, вишитих рушників і скатертин, вишиванок вдома і немає нічого.
– А пани ляхи в нас ще й нашу землю потрохи відбирають, – додав Мирослав. – Безжальна шляхта хоче, щоб ми на нашій же землі нічого не мали і були їх рабами. А такої плодючої, родючої землі, здається, більше ніде в світі й немає.
– І війни в нас майже не закінчуються, а під час них нічого не накопичиш, бо все йде на оборону, відбудову і просто виживання, щоб не померти від голоду, – додав Макар Малюта.
– В нас не кожен може дозволити собі придбати мідний натільний хрест, і тому носить дерев’яний, а в деяких польських можновладців у коней підкови із золота! – мовив Самійло і тут же подумав про те, що і сергу у вухо не кожен козак може собі купити.
– В них і кінська упряж прикрашена сріблом і дорогоцінним камінням!
– За чужий рахунок ще й не те можна. Воно ж легко дається – відібрав у русина і користуйся! А щоб самому заробити, то це ні! – сказав Ілько Дігтяр.
– Відійди, тітко, від гріха подалі, – знову відсунув пані плечем Голобля, і незворушно відказав, – всі ці скарби тепер підуть на потреби козаків Запорізької Січі!
– Ви хоч знаєте, чий це маєток? – ще набундючніше і настільки грізно, наскільки це можливо, запитала полька безбарвним голосом. – Це один з маєтків князя Тадеуша Острозького! Чули про такого?
– Ого який тісний світ, – здивувався Самійло, – чули. І не тільки чули. Тим більше треба все тут забрати.
– А ви чули, брати, – це тільки один із маєтків пана Острозького! Один! Цікаво, а скільки них в нього ще є? – запитав Лаврін Чуб.
– І я так розумію, що це не головна його господа, є й більша!
– Пан Тадеуш з вас живцем шкіру зніме! Ви його не знаєте! Він не просто прискіпливий, він нічого не пробачає і не знає поблажливості!
– Пані, ти ще тут? Йди звідси. Щоб на тебе праведне сонце не дивилось, – без всяких церемоній неприязно мовив Голобля. – І поквапся.
Полячка не стала спокушати долі, і, проклинаючи скажених козаків, пішла до дверей. По дорозі вона наштовхнулась на високу кам’яну напільну вазу з бронзовим декором і сильно вдарилася. Жінка почала лаятися ще більше, але на неї вже ніхто уваги не звертає.
– А ви бачили, хлопці, які в них цвинтарі? Теж родові, кам’яні. Цілі покоління тут лежать. А нашого брата і не знаєш, де шукати. То татари в степу кинуть на поталу сіроманцям і воронам, то в море викинуть, то живцем спалять.
– Або й самі люди лишають рідні місця в пошуках кращої долі, – сумно додав Мартин Паталаха. – І все це не від добра.
Самійло відчув від цих слів нестерпний біль і гіркоту за весь народ. В цю мить Лаврін відчинив дверцята шафи з посудом.
– Ого! Ви тільки подивіться сюди! – закликав він.
– Отакої! – вирвалось у Василя.
– Я й не знав, що миски, таці, келихи, кухлі, чарки, ложки й виделки можуть бути з золота і срібла! – не може надивуватися Лаврін.
– То що, – усміхнувся Мирослав, – сьогодні вечеряємо на золотому посуді?
– Ні, – рішуче відповів Самійло. – Василь правильно сказав – заберемо все це на потреби куреня. А, може, як продамо це, виділимо частину грошей сім’ям козаків.
– Оце правильно! А то за що воюємо?
– Пане отамане, тут стільки золота, срібла, коштовностей, що можна кожній сім’ї в Кисляку купити по корові.
– Це точно. Ви звернули увагу, як позаростали околиці села? Раніше все косили для корів, коней, а після того, як татари позабирали худобу, сіно нікому й не потрібне.
– Так і зробимо. Дякую за таку слушну думку. Пане Василь і Лаврін, пошукайте, що в наших господарів є з продуктів. Час вже готувати вечерю. А ми подивимось, де тут можна помитися, а, може, й випрати одяг.
З їжею в хазяїв також виявився повний порядок, тож Василь з Лавріном заходилися кашоварити. Вечеря видалася на славу. Козаки запекли цілого бика, наварили кулішу, спекли гору свіжого білого хліба. Кімната незвично яскраво освітлена великою кількістю свічок.
Кислячани попідкручували вуса і почали їсти. Кожний вибирав те м’ясо, яке хоче – хто жирніше, хто – пісніше, хто із хрусткою скоринкою, хто – без, хто – з кісточками, а хто – зовсім без них.
– Хліб та сіль! – привітався Іванко, який довго був в конюшні і тільки тепер прийшов до будинку.
– Сідай, синку, повечеряй з нами, – гостинно запросив Голобля.
– Давно я так смачно і багато не їв, – вдоволено промовив Лаврін, смішно погладжуючи живіт. – А, якщо подумати, мабуть, ще ніколи так не їв.
– Живуть же пани! За наш кошт. Пане отамане, тут і винний погріб є!
– Січовикам на війні пити не слід, – суворо відмовив Самійло.
Сказав, як відрізав. Сперечатися з ним ніхто не став. Спати козаки лягли на м’які пухові перини, подушки і на чистій постілі. Багато хто з них вперше ліг на перину.
– Ото життя у шляхти, – ніяк не може надивуватися Лаврін. – Живи – не хочу! Прямо диво бере. І навіщо їм стільки всього?
– Пане Василю, – наказав Самійло, – як будемо виходити з Брацлава – прослідкуй, щоб всі харчі з цього маєтку забрали. Нехай пан Тадеуш Острозький спробує хоч трохи пожити так, як живе наш народ.
– Це ми з великим задоволенням! За цим діло не стане! Ми ще ковдри, килими візьмемо – вони нам в походах точно знадобляться.
– Беріть все, що може нам стати в нагоді, – дозволив Самійло. – Я бачив на стінах різну зброю – заберіть геть чисто все!
Після вечері Лаврін з Василем передивились одяг і взуття в шафах. Жіночий одяг їм зовсім не сподобався.
– Не для простого народу таке вбрання. Та й взуття таке тільки для свята.
– Так у шляхти, кожний день – свято.
Мирослав весь вечір був мовчазний і збентежений думками, побачивши вперше, як живе польська шляхта. За вікном розліглася пісня, яку затягли козаки, які зупинились в будинку для прислуги.
– Українська душа не живе без пісні, – посміхнувся Самійло. – А тепер, спочиньмо, братове.
Ранком, поснідавши холодною вареною воловиною з хлібом, курінний отаман Самійло Гардовий поїхав до гетьмана Косинського за вказівками. Там він застав Криштофа Кремпського.
– Тільки тебе згадали, а ти вже тут, – усміхнувся Кремпський.
– Чолом! А про що розмова?
– Про те, що у любій війні гинуть самі кращі, самі здорові, сильні, мужні чоловіки. По всій країні – безліч вдів. А ти молодець, бо намагаєшся завжди воювати розумно, з малими втратами.
– Якщо подумати, доля ніколи не була милостивою до нашого народу. Тому ми самі повинні берегти його. Будущина нашого люду в наших руках.
– А все таки погодьтесь, немає краще, немає лучче, як у нас на Вкраїні!
До кімнати почали підходити й інші ватажки повстанців і козацька старшина.
– Чим сьогодні займемося? – запитав Пилип Грицай.
– На підступах до Брацлава станемо рити шанці, що ворог не міг одразу підійти до стін міста. Зараз розподілимо ділянки, і – до роботи! І дивіться, щоб з міста ніхто з містян не вийшов, і до міста ніхто чужий непомічений не увійшов!
Лаврін Чуб з Василем Голоблею тим часом збирають потрохи те, що може знадобитися козакам. Лаврін вдягнув золотий кунтуш Тадеуша Острозького, викликавши у козаків сміх. Тим смішніше, бо кунтуш для нього завеликий.
– Боже милостивий! Ви тільки подивіться – новий підпанок з’явився!
– Який ще підпанок? Цілий пан!
– Не дарма ж кажуть: «Як одів жупан, так уже і пан!»
Ці жарти супроводжуються вибухами сміху. Але Лаврін на насмішки не ображається і взагалі не зважає. Він бадьоро ходить по маєтку з безтурботним виглядом, оглядаючи господарство пана Тадеуша. Він зупинився біля величезного дзеркала в мідній оправі.
– Оце да! В мою хату його навіть якщо внести, а для цього треба розібрати стіну, то воно все одно по висоті не увійде!
– То й не бери це одоробло собі!
Всі розсміялися, уявивши це дзеркало в хаті Лавріна, а той почав обмацувати мідні завитки, що прикрашають раму. І раптом щось клацнуло, і дзеркало трохи відсунулось від стіни.
– Ой, – розгубився Лаврін, – ви тільки подивіться сюди!
– Зламав таки?
– Ні. Не повірите, там кімната!
Василь запалив смолоскип і освітив кімнату за дзеркалом. За нею починається підземний хід, який вивів козаків за межі маєтку на леваду.
– То це і до нас цим ходом можуть вночі навідатися непрошені гості? І перерізати нас сплячих?
– Краще ночувати в хатах простих людей, – зіщулився Голобля.
Козаки причинили ляду потаємного ходу і повернулися в панський маєток. Там Лаврін присунув до дзеркала важке крісло, щоб дзеркало не можна було відчинити із потаємної кімнати.
– Я в ньому сьогодні і спатиму. Як гадаєш, Василю, може, нам забрати скляні чари і чарки? А то вдома у всіх нас посуд глиняний або дерев’яний?
– Беремо. На війні воно не треба, бо може розбитися, а при нагоді відправимо до Кисляка. Будемо з них пити оковиту й згадувати цей маєток!
– А ще в коморах тут повно різного краму та збіжжя. З ними що робитимемо?
– Я б завантажив вози, і одразу відіслав їх додому. Для пана це зайвина, а нам треба! Потрібно отамана запитати. Якщо він не проти, так і зробимо.
Кілька днів кипіла робота навколо Брацлава. В результаті всі підступи до міста повстанці перетворили в суцільну лінію оборони. Спішно вирили шанці, збудували капоніри для гармат.
Тепер керівники, повстання не опасаються ніякого несподіваного нападу польського війська, бо він їм не страшний.
Самійло, як тільки повернувся до маєтку Тадеуша Островського, одразу відчув запах жареної риби. Виявилося, що є ще юшка з рибою і півнем. Наварено її кілька величезних казанів.
– Коли і де встигли риби наловити? – здивувався він.
– Та тут, прямо в маєтку, є ставок, а риби в ньому стільки, що можна руками ловити, – відповів йому Лаврін.
– То це ви руками стільки наловили? – пожартував Самійло.
– Ні. Сітями. Наловити стільки, що на весь курінь вистачило! Проходьте, пане отамане, повечеряєте!
Тільки-тільки почав Самійло їсти ту юшку, як зрозумів, що в неї Лаврін влив горілки. І влив, мабуть, не менше, ніж води. Але отаман нічого не сказав, тільки похвалив кухарів, що юшка вийшла смачна.
Вночі Самійло довго не міг заснути, і під ранок прийняв рішення відправити півсотні козаків з трофеями додому. Старшим призначив Іванка.
– Диви, синку, кожній сім’ї в Кисляку купіть по корові!
– Зроблю, батьку.
– Але довго не затримуйтесь. Ви тут потрібні. І ще, збирайтесь тихо, щоб ніхто не знав про ваш від’їзд і його мету, а то люди тут різні. Одна стара пані Острозька чого варта. Все має залишатись в таємниці.
– Тату, тут в маєтку є кілька десятків корів, може, їх забрати з собою? Менше купувати треба буде?
– Ні, синку, корови йдуть повільно, будуть затримувати вас в дорозі, зроблять вас вразливими для нападу. Вони нам і тут знадобляться – козаків треба чимось годувати.
Син на знак згоди кивнув головою.
– Хочу застерегти тебе – Лавріну до останнього нічого не говори, бо він через свій дурний розум може розбовкати все раніше, ніж треба, – перегодя додав батько.
Іванко знову розуміюче кивнув.
Нова спроба
Оріяна пішла до церкви на недільну службу. По дорозі вона нагнала подругу Орисю – дочку Василя Голоблі. Далі вони подалися разом.
– Оріяночко, скажи, чим ти лікуєш кашель? – одразу запитала Орися.
– Якщо сильний, то соком чорної редьки з медом. Якщо ж кашель тільки починається – чабрецевим або шавлієвим медом. А ще – калиною. Її можна їсти просто так, а можна додавати до чаю. Калина ще й осиплість голосу знімає. А ти чим лікуєшся?
– Курячим бульйоном. Не смійся, я серйозно! Мені допомагає! І ти спробуй!
– І, мабуть, більше зараджує не стільки бульйон, як варена курка?
Так за розмовами вони швидко дійшли до церкви, яка стоїть на самому високому пагорбі Кисляка.
Як завжди після закінчення літургії батюшка прочитав коротку проповідь. Сьогодні вона присвячена сповіді.
– Отче, а що має промовляти під час сповіді дитина? – запитала Сметаниха.
Священник зробив крок вліво, щоб краще бачити жінку, яка поставила питання, і з задоволенням заговорив.
– Я, грішник, сповідаюся Господу Богу Вседержителю, в Тройці Святій Єдиному, Пречистій Діві Марії Матері Божій, Святому Ангелу-охоронителю моєму, всім Святим і тобі, отче мій духовний, в усіх моїх гріхах.
– І це все?
– Після цього дитина повинна розповісти священнику свої гріхи всі, які пам’ятає. А потім сказати: «За ці всі й за всі інші, свідомі й несвідомі гріхи мої жалкую я, що образив і прогнівив ними Милостивого Бога. Я щиро каюся й прирікаю з Божою допомогою виправити моє життя, а тому смиренно прошу тебе, мій духовний отче, подати мені спесенне розрішення».
– Батюшка, скажіть, яку тайну містить хрест животворний, бо, відверто кажучи, я ніяк не можу збагнути, – бентежно зізналась Софія Сомик.
Всі прихожани нетерпляче чекають на відповідь. Отець Зосима зібрався з думками, ніби не знає, з чого почати, і заговорив.
– Ця тайна, сестро, є великою, адже на цьому Хресті, на цьому жертовнику, на цьому Вселенському Престолі, упокоївся Господь для того, щоб оздоровити нас свою любов’ю і допровадити до Царства Небесного.
Видно, що священник підбирає прості слова, щоб його зрозуміли всі присутні.
– Батюшка, – подав голос Блажко Бажан, – нагадайте, будь ласка як вдалося віднайти хрест, на якому був розіп’ятий Ісус?
– Місце, яке нагадує нам про страждання Ісуса Христа євреї із греками-язичниками вирішили повністю знищити, стерти з лиця землі. Вони засипали його сміттям і землею, а потім поставили капища Юпітеру і Венері, і там приносилися жертви цим язичницьким божкам, – почав батюшка.
– Кляті поганці, – не стримався Бажан.
І хоча промовив він се тихо, на нього одразу зашикали інші прихожани, і Блажко замовк.
– Вам відомо, що рівноапостольний імператор Костянтин перемагав ворогів, які були ідолопоклонниками, знущалися над божими творіннями, приносячи в жертву ідолам людей. Він перемагав їх за допомогою зображення Хреста Господнього, яке з’явилося на небі у вигляді зірок, що сяяв сильніше від сонячного світла. На ньому був напис: «Цим перемагай».
Люди слухають батюшки, затамувавши подих.
– На знак вдячності пере богом імператор послав свою матір – царицю Єлену до Єрусалиму для того, щоб вона відшукала Хрест Христа. Це відбулося в 326 році, коли знайшли три хрести і не могли визначити, котрий належав Спасителю.
Оріяна чудово пам’ятає цю історію, але з цікавістю слухає разом з усіма.
– Поблизу несли померлого, і патріарх Макарій по черзі прикладав до небіжчика ці хрести. Коли був покладений Хрест Господній – покійник воскрес! Це і є, дорогі браття і сестри, перший приклад сили хреста, на якому був розп’ятий наш Спаситель.
Батюшка на мить замовк, але ніхто не поворухнувся, ніхто не порушує тишу, бо всі розуміють, що це ще не все.
– Люди просили патріарха підняти це знамено сили, щоб усі побачили. І коли патріарх піднімав Хрест, народ вигукував: «Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй!» ця молитва і сьогодні є найкоротшою і водночас найбільшою, що зберігає в собі глибокий зміст нашого життя.
Сметаниха так розчулилася, що не помітила, як заплакала і почала витирати сльози кінчиками хустки.
– «Хрест – охоронець всесвіту. Хрест – утвердження вірних. Хрест – ангелів слава і знищення демонів», – такими словами свята Церква свідчить про Животворний Хрест Господній. У день свята Воздвиження Хреста Господнього підноситься святий Хрест для нашого поклоніння і для того, щоби Хресним деревом Господнім осінити наше життя і наші вчинки.
Батюшка знову зробив паузу, і знову ніхто її не порушив. Блажко про себе дивується тому, як добре вчорашній запорожець знає і розуміє Біблію.
– Господь постраждав на Хресті за наші гріхи, і з цього часу Живоносне хресне дерево є зміцнювальною силою для боротьби з гріхом.
– Отче, – заговорив Серафим Левицький, – а що означають слова святкових піснеспівів?
– Святкової днини у святих церквах лунають піснеспіви, значення яких особливо глибоке і спасительне. Пригадаймо, возлюблені брати і сестри, слова тропаря. Як гарно молиться свята Церква: «Спаси, Господи, людей твоїх і благослови насліддя Твоє». Церква вважає нас, грішних, Божими людьми, наслідниками Христа, Спасителя нашого, бо за всіх людей Господь на Хресті пролив свою божественну кров.
Оріяні з одного боку хочеться додому до діточок, а з іншого – слухати батюшку.
– Гідні здивування і подальші слова тропаря: «І Твоє зберігаючи хрестом Твоїм людство». В цьому зміст Животворного Хреста. Він є охоронцем, утвердженням нашого життя в Христі, щоб жити по його заповітах.
– «Вознесися на хрест волею», – голосно підказав Бажан.
– Саме так! Ці слова мають стосунок і до нашого з вами життя. Адже кожний християнин, який приймає на себе образ Спасителя, добровільно сходить на хрест. Християнин наслідує Сина Божого, розпинаючи свою плоть зі страстями та похотями.
Отець Зосима знову замовкнув, потім продовжив.
– «Даруй щедроти Твої Новій Державі, що носить ім’я Твоє», – випрошує свята Церква милостей для своїх вірян, називаючи їх новими благовірними людьми. Бо ми, християни, слідуємо за Христом, своїм життям уподібнюємося до нашого Спасителя.
– Але яке ж це – нове життя? – не стримався і вигукнув Бажан.
– Це життя по заповітах Христа, Його вченню, настановах і прикладах, які стали можливими тільки після розп’яття і воскресіння. Солодкими будуть згадки для християнина нагадування про ці церковні піснеспіви і про те, як був винесений та піднятий Святий Хрест і як були осінені всі чотири сторони світу Животворним Хрестом – і благословенні на нове життя разом із Ісусом Христом.
Бажан мимоволі торкнувся рукою до натільного хрестика на грудях, і священник це помітив.
– Так, брате, хрест дається Церквою кожному християнину з перших днів життя, коли він приймає Святу Тайну Хрещення і, хрест осіняє останній притулок людини на землі – могилу на цвинтарі.
Блажко мовчки кивнув головою, що розуміє.
– Велика сила Животворчого Хреста! Тож молімося до Господа, щоби Він осінив нас і наш життєвий шлях християнина і дарував сили нести кожному свій Хрест, – закінчив батюшка.
Оголосивши, коли буде наступна служба, священник попрощався з прихожанами. Оріяна стала під стіну біля вікна, яке виходить на Гайсин, даючи можливість вийти з храму літнім людям.
Батюшка подивився на Оріяну і побачив, як за церковним парканом зупиняються вершники і серед них – князь Тадеуш Острозький. Це була страшна несподіванка.
Отець Зосима гукнув Блажка Бажана до себе, а сам підійшов до Оріяни.
– Дивіться, – показав батюшка рукою у вікно.
Оріяна подивилася, глухо скрикнула і відсахнулась, щоб її не побачили через віконце. Бажан перевів погляд на жінку.
– Це ж той самий шляхтич, який вже намагався тебе викрасти? – насупився Бажан. – Отче, у вас знайдеться якась зброя?
– Зброєю тут ради не даси. Їх сорок, а нас всього двоє.
– А я? – звернула увагу на себе Оріяна. – Я теж можу шаблю тримати!
– Заспокойся, доню, – мовив батюшка. – Ти повинна дарувати нові життя, а не віднімати їх. Пане Блажко, ти можеш попередити мати Оріяни та її свекрів, щоб вони десь переховалися, поки ляхи не поїдуть? Краще всього – в маєтку графа Яновського, він не видасть і за потреби зможе всіх захистити.
– І синочків моїх також потрібно заховати! – кинулася Оріяна.
– Ну, звісно, і дітей також, – кивнув отець Зосима. – То що скажеш?
– Можу, звичайно. Тільки як ви самі? Може, краще я залишуся з вами?
– Пане Блажку, візьми себе в руки, бо занапастиш нас усіх. Йди! Цим ти нам вже дуже допоможеш, а ми тут самі розберемося. Іди, не гай часу!
Бажан перехрестився і поспішив на вихід. Оріяна запитала:
– Отче, може ви просто зачините мене в храмі?
– Я б зачинив, але замок – то від порядних людей. Ляхи його зіб’ють і навіть не згадають про це. І до хати моєї вдеруться і все обнишпорять. Немає в них ні совісті, ні гідності, ні порядності.
Священник на мить замовк, потім промовив:
– Слухай мене уважно, доню. Зараз ти вийдеш і підеш до моєї хати. Обійдеш її з правого боку, обов’язково з правого, щоб церква прикрила тебе. Там, ховаючись за кущами спустишся до Собу. Я прийду до тебе, як тільки зможу, хоча це буде не швидко.
– А якщо вони побачать мене, коли я вийду із церкви?
– Нічого вони не помітять, – спокійно сказав батюшка. – От побачиш!
Оріяна вийшла з храму і хутко повернула праворуч. Дійсно ніхто з ляхів на неї геть уваги не звернув. Просто чаклунство якесь, подумала Оріяна. Коли вона зайшла за хату отця Зосими, він виждав ще якусь хвилину і неспішно вийшов на церковний ганок, причинив двері й навісив на них замок.
Після цього пішов до своєї хати. Він увійшов в сіни і зупинився. Він напружено думає, що робити. Тільки що ж тут можна придумати?
В коморі є дві рушниці і два пістолі, але челядників Острозького – сорок чоловіків. Тут в двері сильно загамселили і увійшли троє дужих пахолків пана Тадеуша.
– Батюшка, – з неприхованою насмішкою мовив один з них, який відрізняється нахабним поглядом, – ми б хотіли зробити пожертву на храм.
– Це добра, богоугодна справа, браття. Можете дати пожертву мені.
– Та ні, ми б хотіли самі покласти гроші до скриньки у церкві. Якщо, звісно, ви не заперечуєте.
Сказаного було досить, щоб зрозуміти – храм відчинять незалежно від згоди чи заборони священника. Слуги Острозького тільки що не глузують з безсилля священника.
Отець Зосима не став сперечатися і в супроводі чотирьох слуг пішов до храму, відчинив двері. Він чудово розуміє що слуги Острозького зараз нишпорять по його хаті, але зробити нічого не може.
До цього ж цим він виграє час для Оріяни, щоб вона надійніше заховалася в плавнях. А вона ж залишилась одна і беззахисна.
Пахолки обдивилися церкву, дійсно поклали до скриньки гроші і вийшли назовні ні з чим. Священник знову зачинив двері церкви і повернувся до хати. В ній видно, що слуги обдивилися всі приміщення і горище. Челядники тим часом пішли до свого господаря.
– Немає її ніде, пане Тадеуш. Ми і церкву обдивилися, і хату попа.
– Куди ж вона поділася? Сусіди кажуть, вона зранку пішла до церкви. Отже виходить, зникла безслідно?
– То, може, вона до церкви не дійшла? – хтиво мовив один із слуг. – Діло молоде! А що? Чоловіка її подовгу вдома не буває. Ги!
Тадеушу чути ці слова напрочуд неприємно. Пахолок вже зрозумів це і замовк, придуркувато кліпаючи очима. Інші челядники мовчки чекають на розпорядження пана.
– Ні її мати, ні свекра із свекрухою, ні синів вдома немає. Схоже, встигли дізнатися про нашу появу і десь заховалися, – доповів один з довірених слуг Тадеуша Юстин Вржоски.
Тут до них підїхав граф Яновський, попереджений Бажаном, разом з десятком реєстрових козаків на чолі з десятником Каленієм Дейнеко.
– Пане Тадеуш! – посміхнувся і розвів руки в боки ніби для обіймів граф. – Яким побитом? Ти в Кисляку і не завітав до мене? Як це накажеш розуміти?
– Пане Лешек! Та ми тільки приїхали з Кальника, – збрехав Тадеуш після взаємних привітань і пустих фраз. – Я й не знав, вдома ти, чи в Гайсині. То що, запрошуєш в гості?
– Звісно! Поїхали! – красно запросив Яновський і зробив гостинний жест правицею.
Майже весь загін Острозького разом з ним попрямували до маєтку Яновського, але десяток слуг продовжили пошуки Оріяни.
Отець Зосима зібрав клунок з харчами, взяв свитку, вліз на горище, потім спустився драбиною на землю, поклав драбину на землю і поспішив до річки. Там він почав неголосно гукати Оріяну. Вона почула і визирнула з верболозів.
– Замерзла, доню? – поцікавився батюшка. – Візьми, накинь свитку, зігрієшся. І поїси, мабуть добряче вже зголодніла?
– Дякую, отче. Скажіть, про моїх щось знаєте? З ними все добре?
– Впевнений, що так. Я на власні осі бачив, як пан Яновський приїжджав до церкви і забрав Тадеуша до себе. Значить, Блажко його попередив.
Лесь з Євдокією і дітьми зараз дійсно знаходяться в маєтку Яновського. Старший челядник Остап Мудрик заховав їх в чинбарні (майстерні з обробки шкір), а Марія переховується в сусідів Левицьких.
– Скажи, доню, – запитав батюшка, – є надійні люди, які могли б тебе сховати? Бо в мене, на жаль, не можна.
– Та в нас все село повне таких людей! Це раніше, як тут жили Гергуленки та шинкарка Наталка Микитенко, то були ненадійні, продажні люди, але тепер в нас таких більше немає!
– То ти знайдеш, де схоронитися? Дуже добре!
Дві доби гуляв Тадеуш Острозький в гостинного пана Яновського, а його слуги шукали Оріяну. Проте поїхали вони з Кисляка ні з чим. Це вкрай зіпсувало настрій князю Острозькому.
– Ще такого мені не було, – лютує Тадеуш, очманілий від горілки, – щоб так довго полювати на якусь простолюдинку. Хотів би я знати, хто знову пошив мене в дурні? Яка ганьба. Ну, нічого, однак ця красуня моєю буде!
Влучний стрілець
До містечка Немирів, що знаходиться в двадцяти верстах від Брацлава, приїхав шляхтич Лех Гловач з метою приєднатися до польського війська.
– О, – зрадів Тадеуш Острозький, побачивши його, – то є не простий шляхтич, панове. Він є товариш самого ясновельможного пана короля по полюванню!
– То він, либонь, гарно стріляє?
– Не просто влучно, пан є найкращий стрілець, якого я тільки знаю, і про якого я тільки чув. От так ось.
Поляки з повагою подивились на новоприбулого стрільця.
– От побачите, панове, він тут стільки тих здрайців ойчизни наб’є, що нам з вами ще соромно буде за нас!
– Він такий небезпечний? – вражено запитав молодий граф Конецпольський.
– Так. Я навіть готовий побитися об заклад, що ніхто з ним не зрівняється.
Шляхтичі перезирнулися між собою.
– Ну, якщо вже ти, пане Тадеуш, готовий битися об заклад, то, значить, він того вартий.
– Панове, завтра на нас чекає бій, там і подивимось на пана в ділі.
Коли слуги стрільця стали переносити до хати, де він став на постій, його речі, всі звернули увагу на те, що сам пан несе якусь рушницю неймовірної довжини.
– Пане Лех, – не стримався Тадеуш, – а що то в тебе за така дивна рушниця? Мені нічого подібного бачити не доводилося.
– І не доведеться, – з гонором відповів стрілець, – вона така є одна. Її виконав на моє замовлення і за моїми кресленнями один з кращих венеційських зброярів!
Видно, що пану Гловачу дуже подобається увага до його зброї.
– Чи не занадто твоя рушниця довга і важка?
– Зате за рахунок цього вона стріляє в півтора рази далі за любу іншу рушницю чи мушкет. І попадає точніше. Скоро самі переконаєтесь в цьому, панове.
Тадеуш Острозький запросив пана Леха випити за знайомство з іншими шляхтичами, але пан Лех відмовився.
– Вибачте, панове, але мені потрібно, щоб завтра в мене руки не тремтіли. Тож вип’ємо з вами завтра, я пригощаю! Чуєте? Завтра гуляємо за мій рахунок!
На цьому і розійшлися. Наступного ранку, коли лядське військо вишикувалось на південній околиці Немирова, а козацько-селянське військо – навпроти нього, наперед вийшов польський стрілець із двома слугами.
Він встромив в землю спис з підставкою для стрільби, поклав в неї дуло рушниці і почав прицілюватися.
– А що це той гаспид там робить? – запитав старий козак Вітер, приклавши долоню до брів. – Невже збирається по нам стріляти? Це з такої відстані?
Пролунав постріл, і один з козаків без крику впав долі.
– Мертвий, – сказав хтось з братчиків.
Слуги стрільця швидко кинулись перезаряджати його чудернацьку рушницю. Роблять вони це спритно і хутко.
Кілька козаків вистрілили у відповідь із своїх самопалів, але кулі не долетіли до польського стрільця.
Поки козаки дійшли до місця, звідки їх кулі можуть дістати польського стрільця, той встиг застрелити ще чотирьох повстанців. Після цього він із слугами повернулись до лав польського війська і розчинилися серед вояків.
Тадеуш Острозький розкрив обійми.
– Пане Лех, я просто вражений! Це було пречудово! І ви самі розробили цю гвинтівку?
– Так, сам. Врахував всі недоліки мушкетів, якими користувався раніше, і вийшов цей витвір наукової думки! Але ж вражає?
– Саме так! Думаю, пане, про вас скоро почнуть складати легенди!
Стрілець розцвів від похвали.
– Почекайте, пане Тадеуш, – пообіцяв він, – от під час бою я почну вбивати їх ватажків, старшину, оце буде діло!
– Хочете залишити схизматів без їх керівників?
– Саме так!
Тут їх розмову перебив ротмістр, який знаходиться біля них.
– До бою! Козаки на підході!
Гловач одразу заспішив.
– Дорогий пан Тадеуш, треба мені вдале місце для стрільби вибрати. Потім поговоримо.
Лех із слугами вийшли за спини воякам і попрямували до невеликого пагорба на березі річки Південний Буг. Там вони залягли і пан Лех почав видивлятись свою жертву.
В цей час курінний отаман Левушківського куреня Пилип Грицай підняв шаблю над головою і голосно вигукнув:
– За мною!
Він збирався ще щось крикнути, але прогримів постріл, і куля влучили Пилипу в плече. Поранена рука безвільно обвисла, а шабля випала з руки і впала на землю.
Самійло Гардовий також підняв шаблю, щоб закликати кислячан до штурму, але і йому куля влучила в плече. Козак заточився від болю. До нього кинувся його зять Мирослав Коберник.
– Батьку!
І йому куля також потрапила в плече.
– Знущається він, чи що? – дивуючись, промовив Петрик Сомик.
– Вітер, – відповів йому Іванко, який саме заряджає рушницю подвійним зарядом пороху.
– Що, синку? – перепитав його старий козак Вітер.
– Ні, батьку, нічого, – озвався Іванко. – Я кажу, вітер сильний, тому наші товариші поранені, а не вбиті.
Поранених нашвидкуруч перев’язали і понесли в тил, а військо повстанців рушило далі вперед. Впало кілька вбитих козаків. Впав Іванко. До нього нахилився Василь Голобля.
– Іваночку! Ти живий? – стурбовано вигукнув він.
– Живий, але ви зробіть вигляд, що я мертвий, – попрохав Іванко.
– Навіщо? – не зрозумів Голобля.
– Хочу того стрільця, який поранив батька і Мирослава, вистежити.
Василь нахилився над Іванком, потім випростався і пішов далі. Гловач добре бачить, що козак відійшов від тіла, не надавши ніякої допомоги.
Тут поляки почали обстрілювати наступаючих повстанців з гармат. Серед козаків стали розриватися ядра. Від їх уламків поранено багато людей. Козацькі сурми заграли відступ. Загони повстанців почали відходити, забираючи поранених.
На полі залишились десятки вбитих, і серед них – Іванко Гардовий. Довгих п’ять годин терпляче лежав він непорушно на землі, вдаючи із себе загиблого. Весь цей час козак роздивлявся і думав, звідки міг стріляти той клятий стрілець?
Іванко вибрав три місця, з яких він би на місті поляка, стріляв по повстанцям. Тривалий час він нічого не помічав, коли, нарешті, за одним з пагорбів він помітив якийсь рух. Це слуги Гловача стали просити його повернутись до фортеці. Іванко напружив зір.
– Пане Лех, сьогодні ті розбишаки напевно в наступ вже не підуть. Дарма тільки лежимо на сирій землі, – сказав один із слуг.
– Та й поїсти вже давно час, – додав другий.
– Добре, – погодився стрілець. – Повертаймося до міста. Мені вже й самому хочеться випити чогось міцного і закусити гарячим печеним м’ясом!
Вони підвелися і стали збирати речі. Іванко побачив довгу рушницю. Раніше він таких не бачив та й не чув про такі. За одягом, взуттям і шапками хлопець одразу зрозумів, хто стрілок, а хто – його слуги.
Іванко вже потроху розім’яв м’язи, тому тіло слухається його. Він неквапливо, спокійно взяв до рук рушницю і прицілився.
Гловач вже зібрався піти в напрямку до фортеці, але вирішив озирнутися, щоб окинути поглядом поле з тілами вбитих повстанців. Він помітив сполох, димок від пострілу, але нічого зробити не встиг. Куля влучила йому межі очі, і стрілець впав мертвий.
– Це тобі за батька і Мирослава, падлюко, – промовив Іванко. – Шкода, що тебе можна вбити тільки один раз.
Слуги стрільця, побачивши, що він мертвий, кинули його зброю, всі речі, і притьмом кинулися до міста. Там вони повідомили Тадеушу Острозькому про загибель їхнього господаря.
– Шкода, – зітхнув шляхтич, – сьогодні ввечері він мав нас пригостити. А ви тепер як? Може, послужите мені?
Слуги радо погодилися, бо не уявляють свого життя без роботи на якогось шляхтича. Іванко забрав незвичну рушницю, речі вбитого стрільця, і рушив до табору повстанців, де його радо зустріли Вітер, Петрик Сомик і Василь Голобля.
– Де батько? Де Мирослав? – запитав Іванко.
Дізнавшись, де вони, хлопець поспішив до них. Він встиг якраз вчасно, бо поранених вже вклали на вози, валка з якими от-от має вирушити в путь додому на лікування.
– Тато! Мирославе, – кинувся до них Іванко і співчутливо запитав. – Як ви?
– Ми в порядку, – прохрипів Самійло. – Як ти? Чому так довго не приходив?
– Полював на того, хто вас поранив, – відповів Іванко і підняв рушницю вбитого ним Гловача так, щоб батько і Мирослав її побачили.
– То ти його таки вполював? – посміхнувся Мирослав і тут же зойкнув і закусив губу від болю.
– Так. Більше він нікого не вб’є і не поранить.
На той час старший валки подав команду, і колона рушила на схід. Іванко якийсь час ішов поряд з возом, на якому лежить його батько і чоловік його сестри.
– Бажаю вам, щоб ви швидше одужали, – промовив Іванко.
– Дякую тобі, синку, за те, що помстився за нас, – прохрипів батько. – І за тих козаків, яких той клятий лях більше не вб’є.
– Швидше повертайтесь до нас, – сказав козак Вітер, який знайшов їх.
Іванко вклав в руку батька шкіряний гаманець, туго набитий грошима, і відповів на його здивований погляд:
– Це було в того ляха, який поранив тебе, Мирослава й Пилипа Грицая. Бери, бери. І вам гроші знадобляться, і вдовам наших козаків допоможете.
– Дякую, синку. Про вдів – це ти правильно придумав. Ну, до зустрічі.
В Кисляку віз з Самійлом і Мирославом спочатку під’їхав до хати Гардових. Марія побачила козаків у вікно, і вибігла у двір. Пізнала чоловіка, зятя і кинулась на груди Самійлу.
– Ой, горенько моє! – забідкалась Марія, заламуючи в розпуці руки. – Самійлочку! Що з Іванком?
– З ним все добре. Він живий, здоровий. Воює. Сюди привезли тільки поранених.
Марія зітхнула з полегшенням і почала обціловувати шорсткі, неголені щоки чоловіка. Козаки і сусіди зняли Самійла з воза і занесли в хату.
– Ох і важкий же ти, Самійле, – розсміявся один з козаків. – Ми тебе вшістьох несли і то трудно!
Після цього Мирослава повезли до хати його батьків. Люди вже знають, що привезли поранених і кого саме. Оріяна вибігла їм назустріч.
– Мирославе! Любий!
Жінка кинулась обіймати його і цілувати, потім не втрималась і стала плакати.
– Нарешті вдома, – прошепотів Мирослав, – тепер все буде добре. А де діти?
– Не знаєш де? Літають десь цілими днями.
Роман і Руслан, дізнавшись про те, що привезли їх батька, прибігли додому. З порога вони кинулись до Мирослава і теж розрюмсались.
– Не плачте, дітки, ви ж козацькі сини, – кволо попросив Мирослав, – все добре. Я скоро видужаю, от побачите! Ідіть-но до мене, я дуже за вами скучив.
– Тату, а з дядьком Іванком все добре?
– Так. Знаєте, в поляків з’явився дуже влучний стрілець. І рушниця в нього якась незвична, таких більше, мабуть і немає ніде. Стріляє вона рази в півтора далі за наші самопали і мушкети. Він і поранив мене і діда Самійла. Нам пощастило, бо був сильний вітер, який зносив кулі трохи вбік.
– Треба нам діда сьогодні ж провідати, – вставила Оріяна.
– То ваш дядько Іванко прикинувся мертвим і пів дня годин пролежав на полі бою, щоб вистежити того польського стрільця. І таки вистежив і підстрелив, а його рушницю забрав собі.
Оріяна щасливо посміхнулась, пишаючись тим, який в неї братик. Діти також розцвіли від гордості за улюбленого дядька Іванка.
– Так, – посміхнувся Лесь Коберник, – меткість розуму в нашого Іванка така, що позаздрити можна!
– То наш дядько Іванко застрелив самого кращого стрільця всього польського війська? – запитав Роман. – Я виросту і буду таким, як він!
Всі по-дружньому розсміялися.
– Хвалько, – жартує Оріяна, – не кожний може стати таким, як Іванко!
– А я стану! – запевнив Роман.
– І я теж, – додав Руслан.
Мирославу дуже хочеться, щоб діти хотіли стати схожими на нього, але він розуміє, що Іванко насправді дуже кмітливий і вправний козак, не всі такі. Звісно, всі низовики – справжні відчайдухи, але Іванко особливий і виділяється навіть серед козаків.
Мирослав повернувся до дружини і мовив:
– Оріяночко, іди, прямо зараз, провідай батька. Зі мною все буде добре.
– Добре коханий. Дякую тобі за розуміння. Діти, ви зі мною?
– Якщо можна, – зашарівся Руслан, – ми поки побудемо з татом, а до діда збігаємо ввечері.
Роман охоче погодився з думкою брата. Мирослав розчулився від бажання синів.
– Можна, дітки, можна, – усміхнулась Оріяна, пригорнула і поцілувала синочків, потім чоловіка, і поспішила до батька. Зробивши кілька кроків, вона зупинилася, озирнулася і сказала чоловіку: – Дуже шкода, що ти поранений, але добре, що ти вдома!
Після цього вона поспішила до батьків, вже не озираючись. Лесь подивився їй у слід і промовив:
– Кохана жона богом дана.
– Як і смерть, – ледь чутно відповів Мирослав.
– Тату, може тобі щось треба? То ти кажи, ми все зробимо, – мовив Роман.
– Ну ні, діточки, – усміхнувся Лесь, – якщо щось треба, для цього є ми з бабою! Синку, що ти хочеш на обід?
– Хочу плов. Знаєш, це каша із сарацинського зерна (рису) з бараниною і овочами?
– Знаю, синку. Зараз скажу матері, і вона приготує.
Роман повернувся до батька і благально сказав.
– Таточку, якщо можеш, розкажи нам ще раз, як дядько Іванко застрелив самого кращого польського стрільця?
Знову і знову з побожним захопленням слухали хлопчики розповідь батька про подвиг їхнього дядька.
Таємниця Лисячого яру
Роман і Руслан вийшли гратися за село, але оскільки сьогодні напрочуд спекотно, вони вирішили гратись в Лисячому яру в затінку дерев. Роман з задоволенням приліг на землю і одразу ж насторожився
– Що ти там почув? – помітив Руслан стурбованість брата.
– Коні, – відповів Роман. – Пригнися, щоб тебе не помітили, ми ж не знаємо, хто там скаче.
Руслан також приліг, хоча ховатись тут немає де. Літо жарке, сухе, високої трави ніде немає, навіть під деревами. Кущів поряд також немає.
– Може, переберемося на дерево? – запропонував Руслан.
Він зосереджено вдивляється в той бік, звідки наближаються кіннотники.
– Ти правий. Тут нас можуть заскочити. Пішли, поки є час.
Хлопчики підхопились на ноги і пригнувшись, ховаючись за невеликим узгірком, побігли до липи, в якої гілки починаються невисоко від землі. Вони швидко залізли на дерево і заховались серед густих гілок.
Тільки вони принишкли, як під ними проїхали троє вершників. Це були кримські татари. Діти навіть на дереві відчули, що одяг татарів просякнув кінським потом.
– Отакої, – прошепотів Роман, але Руслан так подивився на нього, що він одразу замовк.
Татари зупинились в кількох сажнях від липи, на якій сховались брати. Вони почали щось жваво обговорювати. Через якийсь час вони повернули коней і поскакали на північ, об’їжджаючи Кисляк.
– Шкода, що ми не розуміємо їхню мову.
– Це точно, – погодився Руслан. – І дід Самійло, і батько, і дядько Іванко, і Петрик Сомик – всі володіють татарською мовою, а ми з тобою – ні.
– Як думаєш, вони збираються напасти на наше село?
– Не схоже. Мені здається, їх мало, тому вони і об’їхали Кисляк. Мабуть, це татарські лазутчики. Що робитимемо?
Хлопчики замислились.
– Ромчику, ти над тим, що я зараз запропоную, не смійся, добре? Ми ж в Лисячому яру, тут багато нір. Давай, і ми з тобою викопаєм десь тут схованку.
– Щоб виглядала, як лисяча нора? – одразу загорівся Роман. – А вхід зробимо зверху! Прикриємо його дверцятами із ліщини, обмазаними глиною з травою і листям?
– Ні. Хтось може провалитися в таку схованку. Кінь, наприклад. Ми викопаємо велику нору, а вхід прикриємо дверцятами.
– Навіщо прикривати? – здивувався Роман.
– Щоб лиси не облюбували нашу схованку. А як за потреби ми з тобою сховаємось в середині, трохи відкриємо вхід, щоб ззовні здавалося, що це справді лисяча нора. Ну, або нора якоїсь іншої тварини.
Роман на якусь хвильку задумався.
– А може зробимо дві такі схованки? Одну десь тут, а другу біля Собу? Щоб був доступ до води! А то звідси не находишся. Що скажеш?
– Одразу дві схованки? Багато роботи. Земля суха, копати буде важко. Давай спочатку вириємо одну, на березі Собу. Може, там земля вологіша? Тільки треба взяти лопату і якусь торбу, чи шматок мішковини або парусини.
– Для чого?
– А пам’ятаєш, дядько Іванко розповідав, що зайву землю треба відносити подалі? А ми її в річку будемо висипати. Щоб і сліду не було, що там щось копали. Ну що, завтра і почнемо?
– Так. Візьмемо із собою щось з їжі, лопату, мішковину і почнемо!
Але наступного дня несподівано пішов сильний, довготривалий дощ, тож довелось дітям весь день просидіти вдома.
Наступного дня їх мати Оріяна і бабуся Марія пішли на базар до Гайсина, і хлопчики також напросилися з ними, бо їм завжди цікаво в місті, та ще й в ярмарковий день. До того ж на базарі їм завжди купують по цукерці – півнику на паличці.
Але від свого заповзятого наміру брати не відмовились. Отож тільки на третій день вибралися вони до Лисячого яру. Після дощу копати виявилося легко, тож вони змогли за день вирити досить простору схованку в землі.
– Як гадаєш, досить? – запитав Роман.
– На двох, ніби в самий раз. Але якщо з нами буде ще хтось з наших друзів? Або доведеться ховатися тут довго? Вважаю, треба ще розширити.
Вони змогли викопати і застелити сіном одну схованку, виготовити дверцята з лози, а потім їх зовсім перестали випускати за село, бо стало відомо, що в окрузі з’явились татарські роз’їзди. Чоловіки із зброєю в руках тепер і вдень, і вночі пантрують околиці Кисляка.
Козаки з гайсинської фортеці також патрулюють усі усюди, або завчасно довідатися про появу татар. І таки дізналися. В Кисляк прискакав гонець з фортеці і оголосив, що до села із сходу підходить загін татарів із шестисот вершників.
– Поспішайте, – закінчив козак, – біжіть всі до Гайсина. У фортеці ми зможемо вас захистити.
Потік кислячан направився в бік Гайсина. Оскільки Оріяна була на пасіці, сім’я Коберників вирушила з села мало не останніми. Лесь Коберник за два дні до цього наколов босу ногу на товсту голку акації, тож тепер шкутильгає і швидко йти не може.
– Ой, лишенько, – зупинилася раптом Оріяна, – татари!
І дійсно, ординці перерізали шлях з Кисляка до Гайсина. Частина з них скаче берегом Собу, ніби відрізаючи людям шлях до печер первісних людей.
– Що ж його тепер робити?
З фортечних валів озвалися гармати, загриміли вибухи. Почався бій. Зрозумівши, що ясиру в Кисляку не взяти, кримчаки відступили. Оскільки людей полонити вони не змогли, то і село палити не стали, бо пожежа означає, що ясир тут вже взяли.
Татари об’їхали Гайсин зі сходу і помчали на південь до Кучманського шляху. Козаки дали їм вслід ще кілька залпів з гармат.
Але кислячани поки не поспішають повертатися в село, бо ніхто не знає, чи дійсно ординці відступили, чи це така хитрість.
Коберники вирішили іти додому, але їм завадив це зробити новий батюшка. Він вийшов до них від храму і запитав:
– Куди це ви зібрались? Рано ще додому йти. Послухайте моєї поради, пересидіть тут. Мало що ті татари задумали?
– Ви вважаєте, в церкві безпечно? – здивувалась Оріяна.
– Ні. Але поряд є печера, точніше вхід до однієї з печер. Там ми за потреби можемо сховатись. Місця всім вистачить. До того ж там я зробив деякі припаси: харчі, вода, одяг, зброя, смолоскипи. Навіть спати де є, тож там ми будемо в безпеці.
– Дякуємо, – за всіх відповів Лесь і поморщився від болю.
– А що це у вас? – зацікавився батюшка.
– Наколов ногу на акацію. Голка вийшла, але рана не заживає.
– Думаю, я можу вам допомогти, – сказав батюшка.
Він приніс велику миску з водою і Лесь помив ногу. Батюшка тим часом зробив мазь з меду і пшеничного борошна і приклав до рани. Потім прив’язав пов’язку.
– Вам треба якомога менше ходити, брате. До лікування треба відноситись серйозно. Не дай бог що, нова нога вже точно не виросте.
– Гарний жарт, – посміхнувся Лесь, кривлячись від болю.
– Горить щось, – вказав рукою на південь Роман.
Батюшка приклав долоню до лоба і подивився в той бік, що показує хлопчик.
– Там знаходиться село Куна, – відповів батюшка і зітхнув. – Значить, там людолови таки захопили наших людей в полон. Знову поганці безкарно прийшли в християнський край, захопили християнський ясир.
– Сподіваюсь, сюди татари тепер не повернуться? – промовила Оріяна. – Дякуємо вам, отче, ми все таки підемо додому.
– Добре, сестро. Якщо що, ви знаєте дорогу, – посміхнувся батюшка.
Не встигли Коберники відійти від церкви і на триста сажень, як з боку маєтку Яновського на вулицю виїхали татари. Чи це інший загін, чи дійсно кримчаки застосували хитрість, але це точно татари!
– Вони нас поки ще не помітили, треба заховатись, – скрикнув Лесь.
– Де ж тут можна сховатись? Давайте, мерщій, поза хати!
В Леся нога розболілася ще дужче, тому він йде дуже повільно, підстрибуючи від болю на кожному кроці.
– Дітки, – вимогливо сказала Оріяна, – біжіть до церкви. Ми з дідусем прийдемо трохи пізніше. Ну-бо!
Роман з Русланом не стали сперечатися і побігли вперед. Але на церковному подвір’ї вже господарюють татари. Як вони випередили дітей незрозуміло, але тепер сюди не можна.
– Треба мамі дати знати, що сюди йти небезпечно. Біжімо!
Вони пробігли половину дороги, коли побачили, як якийсь кінний татарин в’яже руки матері і дідусеві мотузкою. Після цього він погнав їх кудись в бік Собу.
Діти в розпачі втратили здатність мислити. Від страху, власного безсилля і ненависті в них аж потемніло в очах. Безпорадні сіли вони під великим кущем калини і розплакалися. Втім Руслан скоро почав заспокоюватися.
– Що тепер робити? – розмазуючи сльози по щокам, промовив він.
– Що ми можемо зробити воїну! В нас навіть ножа немає. До того ж їх там може бути декілька. Що, і нам в ясир?
– Може козаки допоможуть? – з надією запитав Руслан.
– Які козаки? З фортеці? Так їх там сотня, а татари меншими загонами ніж 500 чоловіків не ходять. Ні, не стануть козаки просто так вибиратися із-за фортечних мурів і гармат в Кисляк.
– То що нам лишається? – похмуро перепитав Руслан.
– Мамі й діду ми навряд чи можемо допомогти, хоча дуже хочеться бодай спробувати. Може, прослідкуємо, куди той татарин їх повів? А там, бог дасть, щось вигадаємо?
Хлопчики крадькома обстежили весь берег Собу навпроти села, але ні татарина, ні мати, ні діда так і не побачили. Сум без краю наповнив їх дитячі серденятка.
– Залишається одне, сховатися, щоб нас самих не полонили.
– Де ж тут можна сховатися?
– Тут – ні де. Але що, ми з тобою дарма схованку в Лисячому яру викопали? Йдемо туди, там пересидимо. Тільки поїсти щось треба.
– Давай на городах ріпи наберемо, її можна сировою їсти. З голоду не пропадемо.
Хлопчики так і зробили. На чужих городах вибрали ріпу, огірки, смородину і тишком, нишком, ховаючись за високими мальвами, направилися до Лисячого яру. Там нікого і нічого підозрілого не виявили. Вони поїли, попили води з Собу і полізли в свою схованку.
Спочатку діти повністю прикрили вхід плетеними з лози дверцятами, але майже одразу стало душно і жарко, тож вони трохи відкрили вхід. Ззовні тепер їх схованка дійсно схожа на лисячу нору.
Вони заснули в глибокій журбі за мамою і дідом Лесем. Вночі вони просиналися при найменшому шереху. Спали довго, бо втомились і перехвилювалися. Після того, як вони прокинулися, довго прислухалися. Потім вибралися назовні, вмилися і поснідали.
– То що, брате, підемо в село? Подивимось, що там і як?
– Ні. Я втомився. А якщо там ще є татари? Заради чого ризикувати? Пропоную почекати до завтра, а тоді вже обережно підемо.
Весь день хлопчики відпочивали і лили сльози за мамою. Поїли один раз, хоча їсти є шо. Заснули коли вже сутеніло. Наступного дня не поспішаючи повернулись в Кисляк.
На їх подив в дворі вони побачили згорьовану матір. Вона марудиться, не знаючи, куди себе подіти. Видно, що в цій родині панують горе та біда.
– Мамо! Матінко! – наввипередки кинулись вони до Оріяни. – Звідки ти тут? Ми ж бачили, як тебе з дідусем полонив татарин!
– Ми вас шукали над Собом але навіть не побачили! Як ти звільнилась?
Не перестаючи плакати, обіймати і цілувати діточок, Оріяна відповіла.
– А то був ніякий не татарин. То наш батюшка перевдягнувся в татарина і під його виглядом ніби полонив нас, а насправді на очах в кримчаків відвів нас у безпечне місце. А де були ви? Ми думали, що це ви потрапили в бусурманські лабети!
– В Лисячому яру. Там в нас є таємна схованка, в ній ми і відсиділися.
– Як ви дізнались про ту схованку? – здивувалась мати.
– Так ми самі її і викопали і обладнали!
– Які ви в мене молодці! Покажете мені якось її, щоб я знала, де вас в разі потреби шукати.
Опираючись на костур з хати вийшов Лесь і хвацько підкрутив довгого вуса.
– А що, батьку, – посміхнулась Оріяна, – чи бачили таку чудасію?
– Я все чув, доню. Нічого не скажеш, хлопці в нас метикуваті! Відвага і кмітливість притаманні нашим діточкам! І милосердний бог завжди з нами.
– І не кажіть, тату, – щасливо всміхнулася Оріяна, – самі врятувались та ще й нас намагались врятувати! Такі малі, а сила в них вже незбагненна. Батько вами пишатиметься!
Діти зашарілися на радощах від похвали, потім Руслан запитав:
– Я бачу, Кисляк татари не спалили? Це тому, що нікого з наших людей не захопили в полон?
– Так, синку. Кислячани правильно зробили, що залишились у фортеці. Тільки ми з вами поспішили повернутися, але нам пощастило і ми вціліли.
Тут до них підійшов дід Лесь, нахилився і поцілував діточок в маківки. Всі помітили, що в нього із старечих очей течуть сльози.
– Ви чого, тату? – стурбовано запитала Оріяна. – Болить?
– Та то я від щастя, доню! Така радість – хлопчики наші повернулись!
Оріяна не встигла нічого відповісти, бо до воріт прискакав якийсь вершник і зупинив коня. Коберники повернулись і побачили батюшку.
– Отакої! – радісно промовив батюшка. – Я як відчував, що є гарні новини! Діти, а де ж ви були? Ми з чоловіками, здається, все навкруги обнишпорили в пошуках вас! Не знали вже, де ще шукати.
– Отче, а в них, виявляється, є схованка в Лисячому яру, схожа на лисячу нору. В ній вони і ховались весь цей час.
– Що можу сказати, кмітливі і хоробрі ваші дітлахи не по рокам. Не кожна дитина в їх віці змогла б так. Видно вже зараз, що з них вийдуть гарні козаки. Ну що ж, залишайтесь з богом, а я поїду свічку за вас всіх поставлю! Молодці, хлопці, – підморгнув батюшка дітям і поїхав до церкви.
Дізнавшись, що знайшлися Роман і Руслан, до Гардових потяглися сусіди, щоб розділити з ними цю безмежну радість.
– Хліб та сіль, пане Лесю!
– Хліб та сіль, пані Оріяно!
– Ой, – кинулася Оріяна, – а в мене ж ще не варено!
Вона поспішила готувати обід, а сусіди обступили дітей.
– Розкажіть, як ви змогли врятуватися? Татари ж все село оточили? Здається, рятунку не було ніде, – запитав Блажко Бажан.
– А ми туди – шусть, а туди хрусь, – відповідає Руслан, – а тоді навпрошки та навкружки – і вже там нас нема де були, а де не було, то будемо!
– Молодці! – сміються люди над такою відповіддю.
– Справжні одчайдухи! Одним словом – кислячани! – з посмішкою мовив Серафим Левицький. – Ну й наробили ви переполоху, хлопчики! Але богу дякувати, все закінчилося так добре!
І хоча діти довіряють всім односельцям без винятку, про свою таємну схованку в Лисячому яру вони не проговорилися. Тож схованка їх в Лисячому яру так і залишилась таємницею.
Батюшка на зворотному шляху заїхав до Марії Гардової, і вона прибігла до обійстя Коберників, щоб побачити своїх онуків.
– Романочку! Русланчику! – кинулась Марія до дітей.
Коли сусіди зрозуміли, що Оріяна тільки збирається готувати, вони розійшлися по домівкам і позносили все, що в кого було. Під старою, крислатою яблунею накрили довгий стіл, і святкували повернення дітей, як велике свято, до самого пізнього вечора.
Поручик Яновський, дізнавшись, що Роман і Руслан самі повернулися додому живі, здорові, прислав Оріяні медовухи, горілки, хліба та цілого запеченого барана.
Вже Роман і Руслан позасинали, а люди все ще не хочуть розходитися, бо сьогодні їм всім так добре на душі. Щаслива Оріяна дивиться і не може надивитися на своїх синочків. Хтось приніс стару тридцяти струнну кобзу і потяглися душевні пісні.
Сьогодні щаслива не тільки родина Коберників, а з ними й увесь Кисляк.
Поранення
Півсотня кислячан знаходились в розвідці на південний захід від Брацлава, коли вони потрапили в засідку кримчаків. Ординці мовчки почали стріляти по козакам, чого запорожці не очікували. До того ж татар в десятеро більше.
Мирославу Кобернику татарська стріла вп’ялася в живіт. Він обламав її, залишивши вістря глибоко в животі, і озирнувся на всі боки. Вдалині в північному напрямку неясно вимальовується ліс. До нього і направив козак свого коня, який також поранений трьома стрілами. Козак цього не помітив, тому квапився, поспішав і підганяв коня.
Від утрати крові і болю Мирослав на якийсь час втратив свідомість, але з сідла не випав. Якийсь час поранений кінь ніс козака подалі від місця бою. Він важко сопів і постогнував. Потім і сам кінь, який вже ледве чвалав, витративши всі сили, впав в знемозі.
Мирослав впав на землю, вдарився, глухо скрикнув і опритомнів. Вірний кінь таки доніс його до рятівного лісу. Козак почув вий. Сумніву не має – це виють вовки.
Хоч як важко пораненому, Мирослав насилу підвівся і зумів влізти на стару ялину. Тільки-но він зручно всівся на двох грубих гіляках, як з гущавини вибігла зграя лютих від голоду вовків.
Вони побачили вбитого коня і накинулись на нього. Козак уявив, що могло бути, якби він не зміг залізти на дерево, і йому стало не по собі. Він задумався, намагаючись осмислити своє становище. І від усвідомлення того, що з ним відбувається, йому стало погано.
На ніч зграя залишилася біля коня. Настала жахлива, холодна ніч. Сидіти на гілках надзвичайно незручно, але іншого виходу немає. Мирослав загорнувся в попону, щоб зігрітися.
Цієї ночі він так і не зміг заснути. Сильний біль і присутність вовків не давали йому це зробити. Козаку треба перечекати, доки вовки не підуть звідси. Спати йому хочеться так, що аж очі злипаються.
Коли розвиднилося, Мирослав здогадався прив’язати себе мотузкою до гілки. Після цього він зміг заснути. Спав він недовго, як вміють спати розвідники. Але навіть нетривалий сон додав йому сил.
Він відчув також, що зголоднів. Козак дістав із торби сухарі і почав їх гризти. Який не який, а все-таки сніданок.
Один з вовків задер голову і завив на Мирослава.
– А оце вже тобі зась, – мовив козак, – тримай кишеню ширше. Мене ви не отримаєте! На мене чекають Оріяна, Роман і Руслан, мати і батько! Та ще багато хороших людей. Забирайтесь звідси!
Після згадки про рідних, козак посумнів. Сильний біль знову нагадав про себе. Він чесно подумав, що з таким пораненням він навряд чи довго протягне.
– Виходить, така моя доля, – сумно промовив він сам до себе. – Пробачте, дітки. Вибач, кохана. Не зміг я вберегтися.
Він став пригадувати приємні моменти із свого життя з Оріяною і, знаходячись в полоні світлих і хвилюючих спогадів, знову чи то заснув, чи втратив свідомість.
Вовки і на наступну ніч залишились біля обгризеного ними коня. Мирослав то поринав в напівзабуття, то приходив до тями. В голові його все перемішалося, він часто марив.
– Оріяночко! Кохана моя! Єдина моя! Нікого я не любив, і не полюблю. Тільки тебе! Як і раніше я безтямно кохаю тебе!
– Синочки, рідні мої, бережи вас Цариця Небесна та сила божа! Як же я вас люблю! Я безмежно вдячний богу, що він дарував вас мені!
Іноді йому здавалось, що він вже помирає, та це його вже не лякало.
– Пробач мені, боже, гріхи мої тяжкі. Прийми душу мою.
Наступного дня, доївши коня, зграя вовків ліниво побігла в глиб лісу. Деякі з вовків несуть в зубах великі шматки м’яса. Це для старих вовків, які самі вже не можуть полювати і ховаються в барлогах.
Мирослав навіть не повірив тому, що вовки залишили його, і ще півдня просидів на дереві. Потім зліз з ялини. Він повис на нижній гілці на руках, але оскільки сил в нього майже немає, та й рана сильно болить, він впав.
Козак полежав якийсь час, потім ледве підвівся і притиснувся спиною до дерева. Тільки тепер він ясно зрозумів, що іти не зможе. Від безсилля і відчаю, покорившись своїй долі, хлопець у знемозі сів на землю.
Він зовсім знесилів, закрив очі, знову згадуючи кохану дружину і дітей. Аж раптом він почув голос Петрика Сомика.
– Йдіть сюди! Агов! Він тут! Знайшов!
Це було так несподівано, що Мирослав сам собі не повірив і вирішив, що він спить і це йому сниться.
– Непритомний? – долинув до його слуху ніби здалеку голос Іванка.
– Притомний, – відповів Лаврін Чуб, який прибіг швидше за інших.
– Живий, – радо мовив Іванко, схвильований не менше за Мирослава. – Здрастуй, братику!
– Як ви мене знайшли? – спитав кволо Мирослав.
– Дуже хотіли, от і знайшли, – жартома відповів Лаврін. – Радій, твої лихі пригоди скінчилися!
– Не пригоди, – закусив до крові губу від болю Мирослав і приречено сказав, – а саме життя кінчається. Я дуже радий, що ви мене знайшли, і я помру серед вас.
Він так і лежить, не маючи змоги підвестись на ноги. Від його слів всім стало трохи моторошно.
– Чого це ти помирати зібрався? – докірливо спитав Іванко.
– Подивись. Обломив стрілу, а вістря в животі залишилось. Сил зовсім немає.
– А ми знаємо. Лаврін бачив, як тебе поранили, і як ти стрілу обломив. Одним словом, з нами приїхав місцевий знахар. Самий кращий в тутешніх місцях. Зараз він виріже тобі те вістря, зашиє і обробить рану. Він докладе всіх зусиль, щоб поставити тебе на ноги.
– Так що житимеш, братику! – додав Петрик.
– Це ж, мабуть, боляче, – зітхнув Мирослав.
– Не тужи. Придумаємо щось, – сказав той самий знахар, скрипучим, старечим голосом. – Здрастуй, синку. Горілку п’єш?
– А хто ж її не п’є, батьку? Чи я нехрист який?
– Ну то готуйся, треба випити якомога більше, щоб менше біль відчувати. А я поки приготую все необхідне для того, щоб дістати з тебе те непотрібне залізяччя.
Лаврін з готовністю одразу дістав баклажку з горілкою.
– Тобі зробити її гарячою чи будеш таку, як є? Я все одно вогонь буду розводити, щоб води нагріти.
– Давай таку, бо сил вже немає терпіти той біль. Змучився я зовсім. Скоріше б вже витягти те вістря.
– Не спіши жити, синку, – тепло промовив знахар, – все минеться, і все буде добре! Покладись на мене. Пий вже.
Знахар поклав пораненому руку на лоба. Підкуплений душевністю діда, Мирослав випив повний кухоль, закашлявся і скривився.
– Ох і міцна! Давно я такої не пив.
Лаврін кашлянув і налив собі пів кухля горілки.
– Ми ж не на війні, значить, не гріх трохи випити. За твоє здоров’я, хлопче!
Знесилений Мирослав швидко захмелів. Після цього знахар заспішив і взявся за діло. За допомогою Лавріна дід розрізав закривавлену тканину, якою перев’язана рана, потім промив живіт навколо неї. Мирослав втратив свідомість.
– Воно й на добре. Хлопці, якщо боїтесь – можете не дивитися. Я і сам впораюсь, – мовив дідок і підбадьорив Мирослава. – Тримайся, синку!
Петрик дійсно боязко позирає в бік знахаря, хоча готовий в любу мить прийти на допомогу. Лаврін, потоптавшись на місці, відійшов у бік. Іванко незворушно дивиться на те, що робить знахар.
А той розрізав рану і витягнув залізними щипцями шматок стріли з вістрям. Мирослав застогнав і скривився.
– Повезло, – сказав знахар, – буває, древко обломиться так, що глибоко в рані залишається тільки наконечник стріли. А тут з першої спроби вістря витягнув! І рана чиста!
– Що тепер? – запитав Іванко. – Коли його можна буде перенести до воза?
– Який ти швидкий, – розсміявся знахар. – Треба ще прикласти лікувальну мазь, а потім перев’язати рану.
– А зашивати рану ви не будете? – здивувався Петрик.
– Не сьогодні. Бачите, шкіра по краях рани вже відмирає? Через два-три дні, а, може й через п’ять я її обсічу, а тоді вже можна бути зашити.
Поки знахар робив необхідне, Лаврін забрав з-під залишків коня сідло, уздечку, стремена і витер їх вологою ганчіркою.
Після перев’язки Мирослава поклали на попону і понесли до узлісся. Там з кіньми і возом на них терпляче чекає Василь Голобля, сторожко дивлячись по сторонам.
– Ну, як він? – кинувся Голобля до товаришів.
– Жити буде, – усміхнувся знахар, – не переживай. Все добре.
Мирослава поклали на товстий шар сіна, яким встелений віз, і повезли до села, в якому живе знахар. На відміну від інших сіл, це розташувалось не біля річки, а в глибокому вибалку в лісі. Хата знахаря сама крайня біля дерев.
– Може, покладемо хлопця в сіновалці? – запропонував дідок. – Там повітря свіже, можна сказати, цілюще?
Так і зробили. Разом з Мирославом розташувався й Іванко, щоб приглядати за товаришем. Той проспав цілу добу. Коли він прокинувся, знахар як раз був коло нього.
– Добрий день. Ну, як ти, синку?
– Краще, – вимучено посміхнувся Мирослав. – Болить, але вже якось по іншому. Можна терпіти. Спасибі вам велике. Витягли наконечник стріли?
– Так. На твоє щастя він був неглибоко, тож я його дістав з першого разу, а так буває не завжди. Он він лежить на дошці.
Хлопець скосив очі і побачив той невеличкий шматочок заліза, який замалим не позбавив його життя.
– А як вас звати? – запитав Мирослав. Він спробував вмоститися зручніше і застогнав від болю.
– Дід Гордій. Так мене всі кличуть. Їсти хочеш? Зараз тобі Лаврін принесе твій сніданок. Василь для цього діла спеціально курку зарубав тобі на супчик.
Дізнавшись, що Мирослав прокинувся, прийшли всі: й Іванко, і Петрик, і Лаврін, і Василь. Вони вітають братчика, і з задоволенням спостерігають за тим як він з апетитом снідає. Поївши й подякувавши, Мирослав запитав:
– А чим тоді закінчився бій? Ну, в якому мене поранили.
– Ми дали залп із самопалів, потім вистрілили з пістолів, в кого вони були, а тоді почали тікати. З півсотні живими вирвалися з тієї засідки всього18 чоловік. Інші загинули. Ще ось ти живий, тож разом вийшло 19.
– Все, хлопці, – наказовим тоном сказав дід Гордій, – пораненому потрібен спокій. Тому ви йдіть, а він нехай спочиває, набирається сил.
– А де решта наших? – запитав Мирослав.
– В Кисляку. Вони майже всі поранені. І коні також. Лікуються.
– Дякую вам, браття, що врятували мене.
– Облиш, – махнув рукою Іванко, – хіба могло бути інакше?
Знахар залишився біля пораненого, а козаки відійшли до хати. Там вони чекають на діда Гордія. Він розпалив якусь траву, від якої приємно запахло.
– Татарське зілля? – одразу впізнав ці пахощі Мирослав.
– Так. З трійці залишилося. Як висохло, я його перетер на порох. Воно лікує.
– Я знаю.
Нарешті, знахар повернувся до хати.
– Скажіть, батьку, можуть нас татари тут знайти? – запитав Лаврін.
– Хто ж його знає? Раніше завжди повз нас проходили, бо йдуть берегом Бугу і поспішають вглиб Речі Посполитої. Ми човни свої не випадково на березі річки не тримаємо, а ховаємо їх, щоб із-за них не почали нас шукати. А що?
– Та неспокій якийсь і сумнів на душі, – відповів Іванко.
– Ви ось що, хлопці. В мене в лісі неподалік звідси викопана землянка. Пішли, я вам покажу її. Якщо яка небезпека – татари чи ляхи, ви зможете пересидіти її там. І товариша свого туди заберете. Коней тільки втратите. Але життя людини цінніше.
Знахар відвів запорожців у ліс і показав свою схованку.
– Якби ви нам її не показали, – визнав Голобля, – ми б її самі ні за що не знайшли!
– Діду, ще раз дякуємо за нашого друга, – сказав Іванко. – А тепер кажіть, що ми можемо для вас зробити? Ми ж у вас ще кілька днів будемо, тож час є.
– Не сидиться просто так? Що то – молоді! Ну що, – задумався дід Гордій, – біля лісу живу, звірини різної тут багато водиться. Може наріжете гілок ліщини і новий тин сплетете? Сіна треба накосити. Просто сходіть в ліс, грибів назбирайте. Дуже я їх полюбляю!
– Ми з радістю!
І козаки заходилися біля справ по господарству. Мирослав йде на поправку не так швидко, як сподівався знахар, тому козакам довелось затриматися в гостинного діда Гордія на цілих десять днів. За ці дні козаки переробили силу-силенну різної роботи по хазяйству.
Нарешті Мирослав сказав, що він може вирушати в дорогу.
– Справді? – перепитав Іванко. – Ми всі, звісно, також з нетерпінням чекаємо на повернення додому, але ти не геройствуй. Якщо треба ще побути тут, щоб набратись сил – ми почекаємо.
– Та ні, я дійсно почуваю себе добре, можемо вирушати.
Мирослав і всі козаки ще раз подякували діду Гордію і почали сідлати коней. Знахар заметушився.
– Хлопці, як же так просто їхати? Постривайте! Давайте, я вас нагодую в дорогу! Не можна ж їхати натщесерце!
– Дякуємо, батьку. Коли ваша ласка, ми їжу із собою візьмемо. Поснідаємо вже, як зголодніємо.
Обійнявшись із знахарем, кислячани сіли верхи і поїхали на схід. Вони ще не встигли добратися до узлісся, як Іванко, що їде першим, застережливо підняв руку і зупинив коня. За ним зупинилися й усі інші козаки. Іванко показав рукою з нагайкою на південний схід.
З пагорка в бік села, де живе знахар, спускаються озброєні поляки.
– Чи не нас вони, бува, шукають?
– Чи не загрожує, часом, небезпека діду Гордію? Петрику, повернись і поспостерігай. Ми тебе чекатимемо тут. Коня залиш.
В Мирослава, який завдячує дідові життям, прискорено забилося серце, ніби він пробіг не одну версту.
Петрик добрався до подвір’я діда Гордія раніше поляків і встиг забратися на дерево, щоб звідти спостерігати за всім. Тим часом ляхи в’їхали у двір знахаря. Всі вони зловороже дивляться на старого знахаря.
– Що, діду, – не привітавшись, спитав шляхтич, що командує загоном жовнірів, – кажуть люди, лікуванням займаєшся?
Кілька вершників спішилися і, не спитавши дозволу в господаря, не вельми переймаючись його почуттями, почали обшукувати хату, сіновал, хлів.
– Займаюсь, – не став заперечувати знахар, щиро дивуючись з недоречного питання, – комусь же треба цим займатись? І вас, мабуть, добродію, за потреби хтось лікує?
Поляк підійшов до діда впритул. В нього на обличчі написано, що він хворобливо підозріливий. Одразу зрозуміло, що перечити йому небезпечно, проте знахар сміливо глянув йому у вічі.
– І зараз когось лікуєш? – пронизливо і допитливо, навіть з підозрою подивився в очі знахарю шляхтич.
– І зараз лікую, – сухо відповів дід.
– Кого? – зло запитав шляхтич, дедалі більше втрачаючи терпець.
– Косулю. Лапку вона зламала. Он вона у хлівчику.
Знахар тримається з гідністю. З хліва визирнув жовнір і доповів шляхтичу.
– Так і є, пане Зигмунде. Тут косуля, лапка в неї обкладена лубками і перев’язана. Все так, як цей травник каже.
Збитий цими словами з пантелику пан Зигмунд мовчки подивився на знахаря.
– А що в домі? – повернувся шляхтич до тих жовнірів, що обшукували хату.
– Нічого, пане хорунжий. Кружка із залишками молока, одна тарілка, одна ложка, – бридливо скривившись, відповів жовнір. – Інший посуд чистий, сухий. Від хлібини відрізано тільки один кусень. Видно, що дід снідав сам. Гостей в нього не було. Нічого підозрілого.
В цей час за плетеною огорожею пробігла якась дика звірина. Шляхтич подивився в той бік, на новий тин, але нічого не сказав. Для Петрика, якому незручно на гілці, час минає повільно.
– По коням, – нарешті скомандував шляхтич.
– Ви вже їдете, пане? – щиро здивувався знахар. – Я думав, хтось з вас потребує моєї допомоги? Ні?
– Не потребуємо, – неуважно промовив хорунжий. – Але тепер дорогу знаємо, так що за потреби – звернемось. За мною!
Коли поляки від’їхали, Петрик дочекався, поки стихнув тупіт копит, сплигнув з дерева і став розминати ноги. Потім підійшов до знахаря, який присів на ослоні.
– А добре, що ми не стали снідати у вас, батьку. Мали б ви зараз із-за нас клопіт.
– І не кажи, синку. А ти звідки тут? Спостерігав, чим тут все закінчиться?
– Якби вам щось загрожувало – ми б за вас вступилися.
– Диваки ви та й годі, – осудливо промовив дід Гордій, – ляхів – сто! А вас п’ятеро. Це значить, двадцятеро на одного. Щоб ви зробили? Загинули б разом зі мною та й усе. Я, звісно, знаю, що козаки – відчайдухи, але так не можна.
– Можна, – вперто мовив Петрик.
– Вам воювати треба, громити ляхів, татар і турків. Запам’ятай, синку, на вас весь наш народ дивиться з надією, а ви за одного діда готові загинути. Іди вже. І їдьте звідси якомога швидше. Ляхи не спроста тут нишпорять, не інакше шукають когось.
Петрик ще раз подякував дідові за все, і поспішив до братчиків, які вже зачекались на нього.
– Що там, Петрику?
– Богу дякувати, все добре. Ляхи шукають когось, може, і нас, але діда не зачепили. Обдивились все і поїхали. Добре, що ми не снідали у знахаря, бо жовніри перевірили навіть, скільки чистих і сухих тарілок, ложок і кухлів!
– Хай йому грець! Навіть так? – здивувався Іванко. – Дійсно добре, що ми їжу взяли із собою. То що скажеш, можемо ми вже їхати далі чи поляки десь поряд?
– З обійстя діда вони поїхали в тому напрямку, звідки і з’явилися.
– Щось ми їх не бачили. Може, вони на узліссі чекають, чи не виїде хто з лісу? А тоді наздоженуть? Пропоную перечекати і тим часом поснідати.
Запорожці всілися півколом на траву і почали снідати. Поки козаки їли, ляхи таки виїхали з лісу і подалися за той пагорб, з якого вранці і прискакали. Кислячани почекали ще трохи і теж вирушили в путь.
Але їх ніхто не переслідує. Запорожці в дорозі були обережними, поверталися, не поспішаючи, тож доїхали до Кисляка спокійно.
В Мирослава солодко тьохнуло серце, коли він під’їхав до батьківської хати. Двері розчинилися, і на ганок вибігла Оріяна.
– Любий! – кинулась вона до чоловіка. – Дітки! Тато приїхав!
Лесь випередив онучат і раніше за них швидко вийшов із хати.
– Синку! Живий! Знайшли таки тебе хлопці! – вигукнув розчулений і щасливий батько. – Як ти?
– Вже в порядку. Не хвилюйся, – слабко посміхнувся виснажений їздою але щасливий Мирослав.
Фланговий удар
В розташуванні Кисляківського куреня з’явився ставний вершник в червоному жупані на білому коні. Ним виявився сам гетьман Криштоф Косинський.
– Моє шанування! – поспішив до нього курінний отаман Самійло Гардовий і, зупинившись, шанобливо вклонився. – Ви до нас?
– Так. Гукай гайсинського сотника.
Самійло кивнув Мирославу, і той одразу пішов до наметів гайсинських реєстровців. За кілька хвилин він повернувся з сотником Ладиславом Бандуркою. Гетьман вже спішився і обперся об воза.
– Слухайте, яка справа. Попереду нас великі сили Острозького і Вишневецького, які значно переважають нас в піхоті, важкій кавалерії та артилерії. Пробиватися крізь їхні бойові порядки – справжнє самогубство.
І Самійло і Ладислав вже зрозуміли, чого від них треба, але мовчки слухають і не перебивають гетьмана.
– На південь від нас ріка Південний Буг, а човнів, дубів в нас обмаль. Якщо і зробити плоти, то гребти проти течії, практично на виду у ворога – справа важка й ризикована. Розраховувати на успіх в таких умовах – не розумно. До того ж більша частина нашого війська, прямо скажу, озброєна кепсько.
Косинський на мить замовк, потім продовжив.
– Тому завдання таке – їдете на північ від містечка Немирів лівим берегом річки Устя. Треба знайти міст або брід через неї, якщо він охороняється – захопити його. Тоді ми зможемо вдарити у фланг ляхам і не дати їм скористатися їхньою чисельною перевагою.
– Зрозуміло, пане гетьмане. Коли виступати?
– Збирайтеся і вирушайте. Чим швидше – тим краще.
Після того, як гетьман поїхав далі, Самійло з Бандуркою вирішили для того, щоб було швидше, одразу відправити в розвідку десяток Карпа Журби, а самим їхати слідом.
Куреню запорожців і сотні реєстровців знадобилось кілька годин, щоб зібрати намети, різне майно, харчі, навантажити вози, запрягти коней.
Вони проїхали п’ятнадцять верст на північ від Немирова, коли зустріли Ореста Злидню, який скаче до них з новиною.
– Доповідай, – коротко сказав сотник.
– Є! І брід є, і міст. Брід охороняє пів сотня жовнірів, а міст – сотня.
– Охорона на нашому березі річки? – запитав Самійло.
– Ні. На протилежному.
– Погано. Але нічого, будемо думати, як захопити і утримати і брід, і міст.
Козаки отаборились за дві версти від броду, щоб не виявити себе раніше. Отаман із сотником поїхали подивитися на брід і міст.
– Що думаєш, Ладиславе?
– Через міст натягнуто залізні цепи. Порвати чи розрубати їх неможливо. Їхати через брід – охорона може почути і здійняти тривогу. Значить, треба зробити плоти і вночі переплисти на той берег, перебити охорону. Думаю, для цього вистачить сорок козаків.
– Згоден. Так і зробимо.
Коли козаки вже збирались рубати дерева, щоб в’язати тороки (плоти) повернулися з розвідки десятник Журба і Назар Одарич.
Журба доповів, що неподалік є село Тумани, в якому можна взяти човни з веслами, і не витрачати час на виготовлення плотів. Козаки звільнили півтора десятки возів, з’їздили до села і привезли звідти три десятки човнів.
Під ранок, коли сон найміцніший, сотня козаків нишком перепливла на правий берег річки Устя між бродом і мостом. Спочатку вони хутко перебили охоронців біля броду, які не спали, потім тих, хто відпочивав. Затим кінні козаки зав’язали коням роти, щоб ті не заіржали і не збудили решту охоронців й перейшли бродом на правий берег.
Після цього тихо підібралися до охорони мосту і знищили всіх охоронців біля нього. Сотник Бандурка одразу відправив двох гонців до Косинського з радісною звісткою.
– Ладиславе, – похмуро мовив Самійло, знервовано поглядаючи в той бік, звідки можуть з’явитися вороги, – якщо наші війська прийдуть не швидко, а вороги виявлять, що ми захопили переправи – ми можемо їх не втримати.
– Значить, треба готуватись до оборони.
Козаки і селяни з села Тумани поховали вбитих ворогів і почали копати землю й насипати високі вали перед обидвома переправами. На верху валів вирили шанці. На землі почали плести один біля одного два ряди тину з гілок ліщини. Простір між ними засипали землею. На обидва вали встановили по два фальконети калібром в два дюйми.
І хоча частина козаків перевдягнулася в польський одяг, вивідачі Острозького таки дізнались про захоплення обох переправ через річку Устю. Вже перед обідом ворожі війська здійснили першу спробу відбити брід і міст.
Дві тисячі жовнірів пішли в атаки, але вони ніяк не розраховували на те, що козаки встигнуть вирити «вовчі ями», тому перша атака захлинулася дуже швидко. Коли перші ряди кінноти влетіли в пастки, а решту накрили залпи з козацьких мушкетів і фальконетів, ворог відступив.
– Ну що, – радісно мовив Самійло, обтираючи піт з чола, – ніби все добре?
– Поки так, – уважно дивиться в той бік, куди відступили вороги, Бандурка, – але їх тут тисячі. Добре, що ми встигли насипати вали. Думаю, вони скоро знову підуть на приступ.
– Тільки б наші не забарилися, – сказав Самійло.
Ні отаман, ні сотник ще не знають, що Острозький з Вишневецьким разом вдарили на військо Косинського. Тому гетьман поки не зміг прислати нікого для того, щоб скориставшись переправами, нанести неприятелю флангового удару.
Не встигли Самійло з Ладиславом договорити, як вороги пішли в нову атаку. На цей раз вони ведуть себе обережно, не поспішають, щоб не попасти у «вовчі ями». Але ця неквапливість і обережність зіграли з ними поганий жарт
Із-за того, що вони пересуваються повільно, козаки мають вдосталь часу, щоб перезаряджати вогнепальну зброю. Тому другу атаку козаки відбили також досить легко.
– Ну що, – задоволено сказав Голобля, – показали нам недоляшки хвости своїх коней!
Самійло з подивом озирнувся на голос.
– Пане Василю, а ти чого тут?
– Як то, чому? Де всі – там і я.
– Так не годиться. А обід хто буде готувати? Чи ти хочеш, щоб хлопцям довелось чекати обід до вечора і всі залишалися голодними? Де казани і продукти?
– На тому березі, на возах.
– Бери стільки людей, скільки треба і перенесіть сюди все необхідне для приготування їжі. І щоб обід був вчасно!
До вечора противник здійснив ще одну атаку одночасно на охорону броду і моста, але козаки стоять міцно, непохитно, тож і на цей раз їм вдалося відбитися, і вороги знову відступили ні з чим.
Самійло відправив до гетьмана Косинського ще двох гонців. Голобля не втерпів і знову піднявся на вал, де знаходиться курінний отаман.
– Пане отамане, – звернувся Василь до Самійла, – я теж хочу ворога бити!
– Встигнеш. Твоє від тебе не втече, а поки займися посудом і приготуванням вечері.
Деякі козаки розсміялися. Голобля образився.
– Вам смішки, а мені нітрішки. Вдома запитають – як я воюю, а що говорити, як мені і сказати нічого? Я теж хочу боротися з противником! – не вгавав кашовар.
– Ну, годі вже! Пане Василю, давай спитай козаків, що вони обирають – чи щоб ти воював, чи щоб смачно і вчасно їх годував? Як козаки скажуть – так і буде.
Голобля навіть не став питати, засопів ображено, з досади почухав потилицю, махнув рукою і пішов до казанів. До слуху Самійла долинуло:
– А бодай тобі.
Потім Голобля ще щось пробурмотів нерозбірливо. Видно, що він ніяк не може примиритися з тим, що воювати йому не доведеться.
– І навіщо я сам визвався бути кухаром? – докоряє він собі. – Трясця!
– Пане Василю, не лайся! Тобі не личить! – зауважив Самійло.
– Ну, да. Кому страва, а кому слава, – відповів засмучений, насуплений і незвично зосереджений Голобля.
Ранок наступного дня розпочався з нової атаки. За цей день ворог двічі намагався погромити козаків, прагнучі будь що відбити переправи, проте нічого в нього не вийшло. Козаки запекло боронились і хоч як настирливо лізли жовніри, відбили обидві атаки.
Після бою невеселі думки охопили сотника Бандурку.
– Пороху, куль та ядер майже не залишилося, – трохи збентежено сказав сотник курінному отаману, – наступну атаку будемо відбивати з луків і шаблями. Як то воно буде?
– Буде так, як бог дасть, – бадьоро відповів Самійло, хоча гіркі думи обсіли і його, тільки він не хоче це показати. – Треба буде зранку ще гонця відправити до гетьмана.
Іванко ліг відпочивати вже як повний місяць сходив у небі і проглядав через туман жовтуватим сяйвом. Засинаючи, козак почув, як сотник Бандурка каже вартовому:
– Гнате, ти тільки добре пильнуй.
Хлопець розплющив очі. Поряд з сотником Іванко побачив батька. Всі ці дні вони від ранку до пізнього вечора були на ногах. Видно, що обом і зараз отаманам не до сну. Цієї ночі в таборі взагалі мало хто спав.
А наступного ранку ще вдосвіта нарешті прибув козацький полк під командуванням полковника Федора Полоуса. Побачивши їх кислячани і гайсинчани зрадувалися. Отамани зітхнули із полегшенням. Дні великого хвилювання пройшли.
– Дякувати богу! Дочекалися, – не тямлячи себе від радості сказав Голобля.
– Здоровенькі були! – вітаються полоусівці.
– Тепер будемо! – жартує Арсен Дрімайло.
Для охорони переправ козаки привезли і порох, і свинець для куль, і ядра. Кислячани і гайсинські реєстровці повеселіли й одразу зайнялись відливанням куль.
Коли вояки Острозького пішли в шосту атаку, козаки майже не стріляли і підпустили їх мало не до самих валів.
– А що, панове, – радіє один із шляхтичів, – чи не говорив я, що в цих лотрів вже не залишилося ні пороху, ні куль? Тепер ми їх візьмемо голіруч!
– Пихаті самолюби, – сплюнув Мирослав.
Якою ж несподіванкою для ляхів виявився град куль і ядер, а потім кінна контратака полку Полоуса! Над полем бою лунають бойові кличі, приперчені солоними словечками. Погромивши ворога, Полоус повів своїх козаків далі.
– Пане Гардовий, – мовив він на прощання, – ніхто не відає, як там воно в нас складеться, тому продовжуйте боронити обидві переправи. Якщо нам доведеться відступати, ви нам допоможете тут стримати ворога.
– Буде виконано, – твердо пообіцяв Самійло.
Але в козаків Полоуса все склалося самим кращим чином. Ні Острозький, ні Вишневецький ніяк не очікували на напад козаків з флангу. Тому козакам Полоуса вдалося розгромити всю артилерію і лівий фланг їх війська.
Побачивши це, Косинський підняв свої війська в наступ. Вони дощенту потрощили центр військ неприятеля. Князю Острозькому довелося з ганьбою відступити, покинувши табір і майже весь обоз.
Гетьман знову приїхав до табору кислячан і гайсинчан. Він спішився і низенько, до землі вклонився козакам.
– Дякую вам, братове, – з почуттям промовив Косинський, – те що ви зробили – то справжній, дуже яскравий подвиг. Це незаперечно. Весь народ має знати про нього і про вас. Ще й живими залишилися! Ви – герої!
– Чув, Петрику, – підморгнув задоволений Іванко, – ми герої! І ти також!
– Це зрозуміло, – не забарився із відповіддю і хитро примружився Петрик, – а от цікаво – дядько Василь Голобля також герой?
– Звичайно, – з самим серйозним видом мовив Мирослав, – він же друга людина в курені – кашовар!
Молоді козаки розсміялися. Мирослав зустрівся поглядом з Голоблею, зрозумів, що той почув його слова, але змовчав. Хлопцю стало соромно і він зніяковів.
– Вибачте, дядьку Василю, – щиро сказав він і винувато посміхнувся. – Не гнівайтесь на мене.
– Нічого, синку. Я не злитимуся.
Коли Голобля відійшов так, ніби нічого не сталося, до Мирослава підійшов Вітер і відвісив козаку важкого потиличника.
– Це було вельми недоречно з твого боку, хлопче. Не чекав від тебе такого, – загримів голос старого козака. – Потішатись, кепкувати над щирим смутком і досадою товариша – не по-лицарські. Невже тобі це не зрозуміло і не соромно? Так не годиться.
– Винен, батьку, – визнав Мирослав і твердо пообіцяв, – більше не повториться.
Іванко з Петриком перезирнулися. Ніхто з них не хотів би опинитися зараз на місці Мирослава.
– Тьху, як погано вийшло, – тихо промовив Петрик.
Далі війська Косинського пішли зовсім без перешкод, бо вояки Острозького і Вишневецького, гнані страхом, втекли до Бару і Вінниці.
Жителі села Тумани почали розкидати земляні вали біля переправ, а Кисляківський курінь і гайсинські реєстровці приєдналися до свого війська.
Гонець
Самійло знайшов сина, який вчить нових повстанців з числа селян бою на шаблях, і повідомив йому.
– Поспіши синку до пана гетьмана, в нього до тебе є якась нагальна справа.
Іванко доручив проводити заняття Мирославу, а сам поспішив до гетьмана.
– Слухай уважно, козаче, – пильно подивився на Іванка Косинський, – попереду на нас чекають великі сили ляхів, а піші загони Кремпського сильно відстали від нас. Ось тобі мій лист, скачи до Кремпського, нехай він якомога скоріше приєднається до нас.
Іванко дивиться в розумні й уважні очі Косинського.
– Зрозумів, пане гетьмане, – вклонився козак, – буде зроблено.
Іванко швидко зібрав все, що йому може знадобитися в дорозі, і попрощавшись з батьком, Мирославом, Петриком, вирушив в путь.
На виїзді з табору його помітив Василь Голобля, який саме кашоварить серед возів.
– Синку! А ти куди зібрався?
– З листом до Криштофа Кремпського.
– Зачекай хвильку. В мене якраз спіклися кури, риба. Візьми з собою, тобі в дорозі знадобляться. Може зараз поїси? Якраз і соломаха готова.
– Ні, дякую, дядько Василь. Я їсти не хочу, та й з собою прихопив різні запаси.
– Не хочеш соломахи, візьми курку й рибу. Готова їжа зайвою в дорозі не буде! Хіба мені тебе вчити?
– Дякую! Ну, будемо живі, побачимось!
Іванко взяв печену курку й ляща, і свіжих сухарів – дуже вже наполягав і розхвалював їх Голобля. А ще взяв буханець гарячого, щойно випеченого житнього хліба. Після цього виїхав з табору.
Йому відомо, що до загонів Кремпського три, а може вже й чотири дні путі. Значить поки він добереться, доведеться ночувати в путі дві або три ночі. Перший день пройшов добре, кінь добре відпочив, дорогу знає і швидко несе гонця.
Козак заночував у великому, глибокому яру над річкою Південний Буг. Він хотів, щоб відблиски багаття не було видно, але потім вирішив взагалі не розводити вогонь. Повечеряв запеченим лящем із свіжим хлібом, запив чистою джерельною водою і почав моститися спати.
Він настелив багато хмизу, вкрив його кінською попоною, сам вкрився ковдрою з верблюжою шерсті – трофей одного з боїв з татарами, і заснув. Спав чуйно, але ніщо не потурбувало його, так що козак добре виспався.
Іванко розім’явся, вмився, напоїв коня, і сів снідати. І на цей раз він не став розводити багаття, щоб не витрачати час, а на сніданок взяв запечену курку, яку йому дав Василь Голобля.
Прибравши залишки їжі, він закопав в землю курячі й риб’ячі кістки, потім осідлав коня. І тільки-но він зібрався скочити у сідло, як почув кінське іржання. Вірний кінь нашорошив вуха.
Козак шпарко виліз з яру по крутосхилу і, ховаючись за гілками розлого кущу терну, став роздивлятися. Із північного боку до яру під’їжджає півсотня польських вояків.
В Іванка перехопило подих від несподіванки. Зустріти польських вояків на схід від війська повстанців він ніяк не очікував. Козак картає себе за те, що не вирушив в дорогу одразу після того, як прокинувся, а вирішив поснідати.
Він розуміє, що здолати п’ятдесят ворогів самотужки годі й сподіватися, а лист до Кремпського неодмінно потрібно доставити.
Козак задумався, чи є ключ до порятунку в тих обставинах, що склалися. Поляки тим часом розділились навпіл і об’їжджають яр з обох боків. Якщо нічого не станеться, скоро вони побачать коня козака і його самого.
Іванко з тривогою ще раз роззирнувся на всі боки. На південь чорніє ліс, але до нього ще треба доскакати. Але це краще, ніж знаходитись весь час на очах у ворогів. Козак прочитав молитву «Отче наш», потім скочив в сідло і промовив:
– Господи, помилуй, спаси і сохрани!
Після цього він поскакав до берега річки, намагаючись хоч якийсь час сховатись за прибережними верболозами і очеретами. Якийсь час це йому вдавалось, але коли він вискочив на відкритий берег, де немає ніяких заростів, ляхи його майже одразу помітили.
– Козак! Ловіть його!
Гримнуло кілька пострілів з мушкетів, але для влучної стрільби відстань велика, тож в козака ніхто не поцілив.
– Не стріляти!
– За мною, панове! Живим брати зарізяку!
Іванко не почув цих вигуків, але по тому, що поляки перестали стріляти, здогадався про їх наміри захопити його живцем. Він підхльоснув коня, і той стрілою помчав на південь до рятівного лісу. Тепер козак мчить не берегом річки, а навпростець.
Ті двадцять п’ять поляків, які їхали по східному берегу яру, вирвались вперед. Інші, які об’їжджали яр із західного боку ще навіть не виїхали з нього. Але ось з’явилися і вони. Ляхами оволодів мисливський азарт. Кожному з них хочеться захопити козака.
Це полювання тривало більше години. Шляхтичі на баских конях здається от-от наздоженуть запорожця.
На радість Іванка ліс виявився набагато ближче, ніж йому здалося. Приблизно на половині шляху до нього почався дощ. Спочатку дощ був дрібний, але з кожною хвилиною він ставав все сильнішим і сильнішим, поки нарешті не перейшов у зливу.
Під’їжджаючи до узлісся, козак промчав повз величезне дерево, що росте окремо. Він вже зник серед хащ старого лісу, коли до цього дерева разом під’їхали поляки.
– Ох і злива, – промовив один із ляхів, кутаючись у кунтуш.
І тут в дерево вдарила блискавка неймовірної сили. Поляки на кілька миттєвостей осліпли від того, наскільки вона була яскрава. Від удару блискавки дерево розлетілось на уламки різних розмірів. Деякі з них були розміром з цілу колоду.
Від цих уламків одразу загинуло семеро вершників і шестеро коней. Ще одинадцять кіннотників і десяток коней були сильно поранені. Про те, щоб далі переслідувати козака ні в кого більше й думки немає.
Іванко, почувши потужний вибух від удару громовиці, зупинився. Він зрозумів, що вибух стався саме там, де за ним гналися ляхи. Козак неквапливо поїхав до узлісся на північ від того місця, де він в’їхав в ліс, бо пам’ятає, що там місцевість вища.
Залишивши коня серед кущів, він увіткнув в землю спис, притулив до стовбура дерева мушкет і без поквапу пішов до узлісся. Звідти він побачив вбитих і поранених ляхів і коней. Порахував їх і збагнув, що за ним більше ніхто не женеться. Жовніри метушяться біля поранених.
Він ще якийсь час поспостерігав за поляками і пересвідчившись, що ніхто його шукати і наздоганяти не збирається, повернувся до коня. Щоб дати коню ще більше відпочити, Іванко не став їхати верхи, а повів того далі в поводу.
По дорозі він часто зупинявся і прислуховувався, але за сильним дощем і громовицею, яка б’є мало не без зупинки, нічого не почув. Коли козак дійшов до узлісся, виходити з лісу не став, щоб в нього не вдарила блискавка, як на протилежному кінці лісу в поляків.
Іванко припнув коня, а сам сховався під деревом з густою кроною, яка добре захищає від дощу. Попив води і став чекати, коли дощ хоча б трохи вщухне. Чекати довелось довго, мало не до вечора. Козак навіть пообідав, бо зголоднів.
Тільки під вечір дощ став слабнути, Іванко навіть вже збирався заночувати в лісі. Коли почало сутеніти, він виїхав з лісу і неквапливо, бо дорога розкисла від дощу і перетворилася в болото, і щоб кінь не втомився, поїхав на схід.
Він їхав і часто озирався, чи не з’явилися поляки, але нікого не побачив. Він вже думав над тим, де йому заночувати, бо від студеного вітру його вже хапають дрижаки, коли раптом, виїхавши на високий пагорб, побачив перед собою військовий табір, оточений возами.
Іванко одразу зрозумів, що перед ним табір повстанців і поспішив до нього. Його радо зустріли і провели до їх ватажка Криштофа Кремпського.
– Чолом. Що там у тебе? – запитав той.
– Доброго здоров’я! Лист від гетьмана Косинського, – вклонився гонець і простягнув отаману той самий лист.
Кремпський прочитав його і посміхнувся.
– Як бачиш, ми вже й самі висунулися і рухаємось до основного війська. Далеко до нього?
– Ні. Завтра з’єднаєтесь з ним.
– Чудово, – зрадів Кремпський. – Іди, влаштовуйся на ніч і спочивай з богом. Слухай, а чому ти так довго добирався, якщо наші війська так близько?
Іванко розповів про пригоду з польськими вояками.
– Знаєш, шо? Не виривайся в зворотну дорогу сам. Куди маєш квапитися? Поїдеш з нами. Все одна завтра наздоженемо наші війська. Не завжди ж треба на рожен лізти. Пошукаєш для цього іншої можливості. Тим більше на війні з цим проблем немає.
Іванко посміхнувся жарту і погодився, бо ризикувати просто так йому й самому не хочеться. Одне діло – віз листа від гетьмана, і зовсім інше – просто повертатися до своїх. Обережність в такій ситуації не завадить, недарма ж в народі кажуть: «Береженого бог береже».
Коли загони під командуванням полковника Кремпського зібрались і вирушили в дорогу, Іванко підїхав до ватажка. Той запитально подивився на молодого козака.
– Чи доводилось вам ловити рибу?
– До чого це ти? Надумав щось? То кажи!
– Якщо ті ляхи, які мене переслідували, ще десь тут, а скоріше всього вони в тому ж лісі, бо в них багато поранених, можна спробувати їх виманити.
– Як на живця? На тебе?
– Так, на мене.
– Добре, бери сотню кінних козаків і командуй.
Все вийшло так, як придумав Іванко. Козаки до пори, до часу сховались за пагорбом, а він виїхав на рівнину. Коли він здолав половину відстані до лісу, з нього вискочили польські вершники і помчали до козака. Вітер розвіяв гриви їх коней.
– Ви тільки подивіться, це той самий, вчорашній козак!
– Ну, тепер нікуди не дінеться! Лови його!
Іванко ще якийсь час робив вигляд, що не помічає погоні, а потім повернув коня і помчав до засідки. І ось, коли поляки вже були впевнені, що наздогнали козака і почали радісно кричати, святкуючи цю невеличку перемогу, назустріч їм винеслась кінна козацька сотня із списами напереваги.
– Назад! – вигукнув з відчаєм один із шляхтичів.
– А дзуськи вам, – розсміявся Іванко.
Поки він зупинив розпашілого коня, козаки вщент погромили польський загін.
– Ви хоч когось в полон візьміть! – вигукнув один з козацьких десятників.
– Можна не брати, – вигукнув Іванко, випроставшись у сідлі, – он у тому лісі є їх ще не менше десяти. Вони поранені, тож не втечуть. І розкажуть нам все, що відають!
Козаки кинулись до лісу і знайшли поранених уламками дерева польських вояків. Невдовзі до лісу підїхав Кремпський. Побачивши вбитих і полонених ляхів, він зрадів.
– Що, козаче, бачу, спрацював твій план?
– Таки так, – усміхнувся Іванко.
– Молодець! Це ти спритно придумав! Полонених до мене!
Коли на смерть переляканих полонених привели, один з них пробелькотів:
– Помилуйте, пане.
Поранені шляхтичі не стали геройствувати і розповіли отаману повстанців все, що знають про плани польського війська.
Косинський надзвичайно зрадів тому, що загони Кремпського так швидко прибули до основного його війська.
– Тепер ми – сила! – радісно промовив гетьман і на радощах міцно обійняв Кремпського.
Сам Іванко поспішив до Кисляківського куреню, де розповів односельцям про свої пригоди.
Але Косинського й інших повстанців чекав ще один неочікуваний але напрочуд приємний сюрприз – ввечері до них приєднався ще один загін із двох тисяч запорожців, яких привів полковник Федір Полоус.
Полювання на кабана
Колона польських військ виїхала на велике поле, на якому стоять скирти цьогорічної соломи. Побачивши їх, ляхи зраділи. Останні дні їх коні майже не їли, бо закінчились овес і пшениця, а траву витоптали або з’їла худоба місцевих панів та селян.
– О! Подивіться, панове, є чим коні годувати!
Шляхті немає ніякого діла, що це не їхнє добро, бо вони вважають своїм все, що захочуть.
– Значить, тут і облаштуємося. Треба дати коням передихнути, та й нам самим відпочинок не завадить! – зрадів Тадеуш Острозький. – Особисто я давно хочу горло промочити!
Військо розташувалося так, що скирти із соломи опинилися в самому центрі табору. Навколо них розставили вози кругом так, що коні залишилися в середині. Потім встановили намети, і їх оточили другим колом возів.
Звісно, це не оборонний табір, як в козаків, бо січовики свої табори огороджують кількома рядами возів і зв’язують їх між собою залізними ціпами. І ставлять вози у формі квадрату чи прямокутнику.
Але поляки облаштовують свій табір, не очікуючи нападу. За пересуваннями цього польського загону з невисокого пагорку спостерігають козаки з десятку Журби.
– Що робитимемо? – запитав Орест Злидня.
– А що ти пропонуєш? Ну, не соромся, – посміхнувся Карпо, – уяви, що це не я, а ти командуєш нашим загоном.
– Я б негайно спалив солому, щоб їх коням не було чого їсти!
– Так-таки прямо зараз? Ляхи ж якраз годують коней! Нам не підійти непоміченими і не відійти звідти живими, – сказав Федь Закутько.
– Правильно, – схвалив слова Федя Журба. – Почекаємо, коли поляки погодують коні, підуть самі грітися, і тільки тоді проберемося в їх табір і підпалимо всі скирти.
Коли слуги встановили намет князя Анджея Конецпольського, він запросив до себе своїх близьких друзів. Вони з радістю прийшли до нього, щоб відпочити, поспілкуватися, випити і поїсти. Разом з графом Даріушем Тележинським прийшов його 15-ти річний син Яцек.
– Прошу вельможних панів сідати, – гостинно запросив Конецпольський.
Першою темою, з якої почалась розмова стала війна з козаками. Якби не ця війна, то сиділи б зараз шляхтичі по своїм маєткам, влаштовуючи бали та полювання.
– Що не кажіть, панове, а козаки непередбачувані, – каже старший Тележинський, – смертельно небезпечні супротивники.
– Ти ще скажи – непереможні, – з презирством мовив Тадеуш Острозький.
– Або, що їм рівних немає! – підтримав Тадеуша Конецпольський. – Та один шляхтич вартий тридцяти тих харцизів!
– То, може, пан викличе перед наступним боєм когось з козаків на герць? – хитро примружився Густав Хмелевський. – Не тридцять, а всього на всього одного?
Очі Хмелевського заграли глузливим вогнем. Гарне обличчя Конецпольського аж пересмикнуло від цього жарту. Він гнівно глянув на Густава.
– Пан такий дотепний, аж смішно. Може сам пан викличе когось з запорожців на герць? Ми шляхта! Ми граємо ключову роль в історії Речі Посполитої, обираємо короля, маємо величезний вплив на політичне життя країни! Не пристало нам виходити на герць з розбійниками, як з рівними нам!
Польська шляхта володіє величезними політичними та земельними привілеями, має виключне право на власність, на звільнення від податків, свободу від ув’язнення до суду, а також ексклюзивний доступ до посад та гідності. В своїх маєтках шляхта має власну юрисдикцію, що робить їх майже недосяжними для правосуддя.
Хоча формально шляхта є рівною, фактично вона поділена на верстви: магнатів (найбагатших і найвпливовіших) та менш заможних землевласників. Майже всі присутні тут шляхтичі – ті, кого називають магнатами.
– Схоже, пан забув про походження шляхти, а вона сформувалася з лицарського стану! Має власні герби та родовід! Тож немає нічого ганебному у двобії з ворогом, кім би він не був!
– Навіть якщо це мій вчорашній холоп? Бидло?
– Досить вам сперечатися, друзі. Годі вже! Давайте вип’ємо! – примирливо мовив Казимир Новицький. – До речі, де наш друг пан Францишек Отоцький? Щось я його давно не видів.
– А ти не знаєш? Не може бути! Він із своїм загоном зупинився був на березі якогось озера. Воду брали з нього, і всі потруїлися. Прямо мор пішов серед жовнірів. Половина загону відбулася сильним отруєнням і різачкою, а половина померла. І наш друг разом з ними.
– То це що, ті схизмати козаки отруїли воду в тому озері?
– Ні. Просто вода в ньому була погана, застояна.
– Значить, половина загону вижила?
– Якби ж то. На них налетіли козаки і вирубали всіх в пень. Ослаблені жовніри не могли гідно боронитися, тому всі загинули.
– Пропоную пом’янути пана Отоцького.
Конецпольський, на правах господаря налив всім мальвазії, і панство із задоволенням осушили келихи до дна. Почастували й Яцека.
– Як вже набридли розбійницькі напади козаків, – мовив в серцях Острозький.
– Що цікаво – вони ці самі напади вважають визвольними, – каже Новицький. – А що це в нас пан Тележинський став такий сумний, прямо на себе не схожий?
– Та чогось мене почали гнітити якісь важкі передчуття.
В цей час в двері несміливо постукали.
– Заходь, хто там такий полохливий?
Зайшов один із пахолків Острозького і ховаючи очі доповів:
– Пане, хтось підпалив всі скирти із соломою прямо в нашому таборі.
– І що, загасити ніяк не можна?
– Та…. Власне, все вже догоріло. Коней годувати більше нічим.
– Нечуване нахабство – пробратися в наш табір і підпалити скирти! Тепер нам тут лишатися не можна, бо коні таки чимось треба годувати.
Тадеуш повернувся до свого пахолка.
– Збирайте мої речі з намету і вантажте на вози. Ми скоро звідси поїдемо.
– Пане Тадеуш, не сьогодні ж? Он багаття розвели, щоб вечерю готувати, ніч скоро. Табір для чого розбили? Коні сьогодні поїли досхочу, тож можна переночувати на місці, а поїдемо вже завтра, – сказав Новицький.
– І я вважаю, що не треба нікуди поспішати, – гаряче підтримав його Конецпольський.
Острозький погодився і відпустив свого слугу. Пахолок кивнув і прокволом вийшов з намету. Смачно повечерявши і випивши досхочу горілки, розійшлися по своїм наметам і шляхтичі.
Наступного дня після ситного сніданку польський загін вирушив далі. Через кілька годин вони під’їхали до лісу біля якого знаходиться поле кукурудзи.
– Панове, ви тільки подивіться, – з захопленням вигукнув Тадеуш.
– Що ти там таке цікаве побачив?
– Стежка, якою ходить кабан! Можемо влаштувати полювання!
Дійсно, на стежці, яка веде від поля в ліс добре помітні сліди кабана. Старший Тележинський одразу почав вчити сина.
– Щоб успішно полювати на кабанів, треба знати їхні повадки й особливості образу їх життя. Кабан любить ходить одними й тими ж стежками, жирувати на місцях, які йому до вподоби. Він часто проводить денний відпочинок на одному й тому самому місці. Поки ніщо не примушує його до зміни місця відпочинку, він «від добра – добра не шукає».
Яцек вже знає, що активні кабани головним чином вночі, коли вони годуються на підніжних кормах. На жировку вони виходять перед заходом сонця й припиняють її при перших проблисках світанку.
– Кабани майже ніколи не залишаються на днівку там, де вони жирували, а йдуть для цього в погано прохідні місця. В наших краях це гущавина молодих ялинників або сосняків, болота, які поросли вербником, очеретом, а в дощ чи сніг – під одиночними розлогими ялинами.
– Крупний кабан – звір дуже небезпечний. Правда, без причини кабан на людину не нападає. Хіба що свиня кинеться захищати своїх дітей, але поранений сікач, якого переслідують по сліду, може накоїти біди.
– Запам’ятай, сину, в жодному разі не можна радісно кидатися, не перезарядивши рушницю, до звіра, що впав після пострілу.
– То як будемо полювати? – запитав Хмелевський.
– Пропоную загон, – мовив Острозький.
Це простий спосіб полювання – вервечка загонщиків намагається вигнати тварин на мисливців. Кабани переважно користуються стежками, але по ним важко визначити, коли тут були кабани, скільки їх було, і в який бік вони попрямували.
Вигнати кабанів туди, куди вони йти не хочуть, майже неможливо. Вони будуть таїтися в хащах, метатися перед загонщиками і в кінці кінців прорвуться через них. Тому стрілки повинні розміститися на тій стороні, де є найбільше кабанячих стежок і переходів.
Правда, як правило, це ділянки з самою густою рослинністю й поганим оглядом, але чекати кабанів на відкритій місцевості – безглуздо.
– Шкода, що з нами немає собак, – сказав Новицький.
– Чому? – зацікавився Яцек.
– Бачиш, якщо кабани не дуже налякані й їх не переслідують собаки, вони перед просікою затримуються, топчуться на одному місті, винюхують, видивляються и лише потім стрибком долають відкрите місце. Можливість зробити вдалий, прицільний постріл в таку мить нерішучості набагато більша, чим потім, коли звір блискавично майне через просіку.
– Розгледіти кабанів вночі на фоні лісу чи кущів – задача майже неможлива, – підтвердив старший Тележинський.
– А ще можна полювати скрадом. З приходом темряви кабани в значній мірі втрачають обережність, і крім того, добуваючи й пожираючи їжу, вони галасують, і в певній мірі заглушують звуки зі сторони. Користуючись цим до жируючого кабана можна підійти близько.
– Для цього треба побачити або почути звіра раніше, ніж він виявить нашу присутність. Підходити до нього обов’язково проти вітру й робити це тільки тоді, коли він їсть: чути чавкання – можна іти, змовкло – треба завмерти.
Виходити раніше, ніж наступили сутінки нема потреби й просуватися слід переважно узліссям, під захистом кущів, час від часу зупиняючись, щоб оглянути видиму ділянку поля и прислухатися: чи не чути кабаняче вовтузіння й чавкання.
– Як помітив чи почув звіра, треба починати підхід.
При загінних полюваннях стріляти доводиться майже завжди навскидку, по звіру, який показався на мить серед заростів. Результатом такого пострілу частіше всього є промах.
– Для хорошого пострілу звір повинен стояти боком до мисливця, в крайньому разі, під косим кутом ззаду. Найменш надійний постріл по кабану, який стоїть до мисливця передом, коли голова закриває тулуб.
– Якщо кабан впав на місті й б’є ногами, значить, куля попала йому в голову. Якщо звір залишився на місті, але намагається підвестися на передні ноги, значить, в нього ушкоджений хребет. При цьому однорічки, а іноді й підсвинки верещать.
– Поранений кабан дає менше крові в порівнянні з іншими копитними, що, швидше за все, пояснюється тим, що рани затягуються жиром.
Всі гуртом вирішили, не чекати ранку. Влаштувалися в засідці приблизно за годину
до заходу сонця, а далі залишається тільки чекати.
– Стріляємо по готовності, щоб не злякати кабана, – нагадав Конецпольський.
Повільно тягнеться час, доки згущаються сутінки, стихають денні звуки – і раптом уже в абсолютно темній хащі мисливці почали уловлювати якісь неясний шурхіт. Щось тріснуло, хтось завовтузився і, нарешті, важко зітхнув довгоочікуваний звір.
Досвідчені мисливці одразу зрозуміли, що це кабан, і ніхто інший. Пройшли безкінечні хвилини очікування, і від чорної тіні узлісся відокремився силует кабана. Грянув залп, бо одночасно вистрілили майже всі.
Але тут сталося неочікуване – між мисливцями і кабаном, в якого стріляли, виявився ще один величезний сікач. Чи то він спав, і його не помітили, чи пройшов так, що його не почули і не побачили, але після пострілів він похапцем зірвався з місця і прожогом кинувся в той бік, де стоять батько й син Тележинські.
Знову зарядити рушниці в темряві вони не встигли, втекти теж, тому кабан налетів на них неозброєних. Сікач іклом розірвав стегно сину і відкинув хлопчика вбік. Потім налетів на батька і почав шматувати того іклами і підкидати догори.
Поки підбігли інші шляхтичі і застрелили сікача, граф Тележинський вже був мертвий.
– Дайте світла! – пригніченим голосом вигукнув Новицький.
Коли розвели багаття, виявилося, що і Яцек вже стік кров’ю. Шляхтичі та їх слуги обступили загиблих тісним колом.
І хоча вдалося вполювати двох величезних кабанів, радощі це нікому не принесло.
– А він же вчора казав, що в нього якісь важкі передчуття, – пригадав Острозький. – А я, було, вирішив, що ті його передчуття пов’язані з соломою, яку спалили схизмати.
– І як пані Ванді тепер сказати, що вона втратила водночас і сина, і чоловіка? Та ще й не на війні, а на полюванні?
– Не просто на полюванні, а на кабана. Знаєш, як кажуть?
– Знаю. Ідеш на полювання на кабана – готуй труну.
Підкріплення
Старий козак Вітер очолив один з кінних розвідувальних загонів, до складу якого увійшли Іванко Гардовий, Мирослав Коберник, Василь Голобля, Петрик Сомик і Лаврін Чуб, Ілько Дігтяр, Макар Малюта, Свирид Ружинський, Мартин Паталаха.
На другий день пошуку вони помітили великий, тисячі на три загін польських жовнірів.
– Треба нам, братці-молодці, будь що дізнатися, звідки це вони, а головне – куди прямують, – стурбовано мовив Вітер. – В кого які думки будуть?
– Прослідкуємо за ними, а вночі когось з ляхів захопимо в полон, – запропонував Малюта, – від нього дізнаємось, звідки вони і куди.
– Іванку, а що скажеш ти? – повернувся Вітер до парубка.
– На ранок вони виявлять пропажу вояка і здогадаються, що нам відомі їх плани. Бажано, щоб для них це якомога довше залишалось таємницею.
– Правильно міркуєш, синку, – тепло посміхнувся старий козак, – прослідкуємо за ними, як радить пан Макар, а як стемніє, просто послухаємо, про що вони балакатимуть.
Козаки півдня слідкували за польським військом, намагаючись не потрапити ляхам на очі. Коли стемніло, Іванко, Мирослав і Петрик потай, непомітно прокралися в польській табір. Всі троє повернулись напрочуд швидко.
– Ну що, – нетерпляче запитав Вітер, – дізнались щось?
– Так. Ми всі троє чули, як вони говорили, що йдуть в Бар, на з’єднання з гарнізоном міста, – першим сказав Петрик.
– Значить, можемо повертатись. Треба доповісти про це гетьману Косинському. Мирославе, ти з Петриком залишаєшся тут. Слідкуйте за ляхами. Думаю, зайве казати, що старший серед вас – Мирослав?
– Так, – кивнув Петрик.
Козаки не стали чекати ранку і виїхали в путь ще вночі, щоб випередити ляхів і не потрапити їм вдень на очі.
Коли добрались до Бару, де війська повстанців вже щільно обложили місто, Вітер доповів про виявлений польський загін, який іде на допомогу оточеним.
– Ми про це вже знаємо, – усміхнувся Косинський.
– Звідки? – вражено запитав Вітер.
– Інший наш загін перехопив польського гонця, який віз лист з повідомленням про підкріплення, що йде на допомогу ляхам в Бар.
– То виходить, ми дарма спішили повернутись?
– Зовсім ні. Завдяки вам нам тепер достеменно відомо, де знаходиться це саме підкріплення. Тепер будемо думати, як його знищити, щоб не дати їм об’єднатися з гарнізоном міста. Отаманів і старшину до мене!
Коли всі зібрались, Косинський запропонував придумати, як знищити польське поповнення. Виникли запитання, і на нараду гукнули Іванка.
– Скажи, козаче, чи є в поляків артилерія? – запитав Косинський.
– Так, – вклонився Іванко, – вісім гармат точно є. А ще є фузеї й мушкети.
– Місця там досить відкриті, тож напасти зненацька не вдасться, а, значить, втрати з нашого боку будуть, і не малі, – розсудливо промовив Косинський.
– Але менші, ніж якщо дати ляхам з’єднатися, – вставив Кремпський.
Отамани і старшина на якийсь час замовкли, обмірковуючи почуте. Тишу порушив Іванко.
– Можна поляків обманути і наблизитись до них впритул.
– Це як? – зацікавився курінний отаман Левушківського куреня Пилип Грицай. – Розповідай, хлопче.
– В нас є багато одягу, обладунків, зброї, кінських сідл польських гусарів. Можна перевдягнути частину козаків в польський одяг і прикритися ними.
– А що, – посміхнувся Косинський, – може вийти. Дякую, козаче. Слушна думка. Так і зробимо.
Одягу гусарів вистачило на дві сотні вояків. Ними стали козаки Кисляківського куреня. Навіть зблизька важко зрозуміти, чи це козаки, чи дійсно гусари, такий бравий вигляд в польському вбранні мають запорожці.
– А я був впевнений, що їхнього одягу в нас набагато більше, – з подивом сказав Іванко, розглядаючи ряжених кислячан.
– І я теж, – підтвердив Самійло. – На майбутнє – нам потрібен ще їх одяг.
З польськими корогвами і прапорами виступили козаки з табору повстанців. Одразу за ними везуть ожиги, потім їдуть дві тисячі повстанців в козацькому і селянському одязі.
Наступного дня зранку вони побачили поляків, що поспішають до Бару. Прикрившись «гусарами», повстанці поїхали назустріч ляхам. Ті зраділи, побачивши своїх.
– Цікаво, звідки ці гусари? – задумливо промовив один з ротмістрів. – Але добре, що вони є. Разом з ними ми ще сильніші!
Поява гусарів не викликала в ляхів ніякої підозри.
– Так, пане, – кивнув хтось з жовнірів. – Це краще, ніж самим. Я дуже радий такому повороту подій!
– Зараз дізнаємось, що їм відомо про облогу Бару, – мовив ротмістр і підняв руку. – Стій! Чекаємо наших. Можна спішитись і перепочити!
Польські вершники з задоволенням позлазили з коней і почали розминатися. Мирослав з Петриком також побачили новий польський загін, вони від’їхали на значну відстань від обох загонів і сховалися у вибалку, порослому терном.
Пил, піднятий копитами коней, надійно приховує козаків, які їдуть позаду ряжених «гусарів».
– А то ще, бува, потрапимо між молотом і ковадлом, – буркнув Петрик.
Коли повстанці поволі наблизились на відстань пострілу, перевдягнені гусарами козаки роз’їхались в сторони, і перед польським загоном виявились вози з ожигами. Козаки дали залп з ожиг, потім почали стріляти з мушкетів і самопалів.
Польські коні шарахнули вбік.
– До бою! – гаркнув стривожений польський ротмістр.
Кислячани атакували польську артилерію, залишивши ляхів без вогневої підтримки. Більше того, захопивши гармати, козаки почали з них обстрілювати поляків. Тим часом підоспіли основні сили повстанців, почалася рубка.
– Тримайтесь, панове! – горлає ротмістр. – Це ж бидло! Холопи!
З флангів на піших жовнірів вдарила кіннота кислячан. Козаки піднімаються в стременах, нахиляються і завдають сильних, важких ударів, часто супроводжуючи їх відходами з контрударами.
Бій на шаблях – це завжди швидка сутичка, що поєднує ріжучі та колючі удари, швидкі відбиви та контрудари. Козаки рубаються з несамовитою, нездоланною силою. Поляки не витримали навального натиску і почали відступати.
– За віру нашу! – кричать козаки. – За віру!
– Тікають! – голосно вигукнув Малюта. – Самійле, що робитимемо?
– Нехай тікають, – махнув рукою курінний отаман, – більшість ляхів ми знищили, гармати, порох і ядра, захопили. А ті жовніри, що втікають, вже навряд чи підуть на Бар.
– Згоден, – кивнув Малюта.
– Хлопці! Допоможіть пораненим! – командує Самійло. – Збирайте зброю! Ловіть коні! І одяг цілий збирайте, знадобиться!
Козаки ще декілька разів вистрелили вслід поляків, які щодуху ганебно тікають з полю бою, із захоплених гармат, але переслідувати ляхів не стали. Мирослав з Петриком виїхали із свого сховку і приєдналися до кислячан.
Коли повстанці повернулись до табору під стіни Бару, Косинський дуже зрадів результатам цієї вилазки.
– А що, Самійле, – підморгнув він Гардовому, – молодець твій син! Якби не його вигадка з перевдяганням, не знаю, якби воно й було!
– Дякую, пане гетьмане, – усміхнувся задоволений Самійло.
За боєм слідкували не тільки Мирослав з Петриком. Спостерігав ще один польський гонець, виряджений до Бару із звісткою про підкріплення. Він все бачив.
Глибокою ніччю, майже перед сходом сонця, він крадькома пробрався до Бару, де представ перед очі коменданта фортеці.
– Хто такий? – позіхаючи, запитав його комендант.
– Гонець від пана коронного гетьмана. Маю листа до вашої світлості, хоча він вже не має значення.
– Як то? Все одно давай, пане гонець, того листа, раз довіз, почитаю.
Прочитавши лист, комендант підвів голову і уважно подивився на гонця.
– Чому це вже не має значення?
– Повстанці розбили загін. Дві третини жовнірів вбито, решта втекли. Серед них багато поранених. Артилерію і обоз захопили козаки.
– Значить, підмоги ближнім часом нам чекати немає звідки? Погано.
– А ти, часом, не брешеш? Звідки пану гонцю про це відомо? – прилучився до розмови поручик із оточення коменданта, почувши лихі вісті.
– Бачив на власні очі, мостивий пане, – скипів від недовіри гонець, який почуває себе тяжко ображеним.
– Тобто ніякої помилки бути не може? – миролюбно перепитав поручик.
– Так. Не може, пане. Ручаюсь власною головою.
– Ти головою не дуже розкидайся, вона в тебе одна і вона тобі ще знадобиться, – пожартував комендант. – Ну що ж, ми на підмогу і не розраховували, тож будемо боронити місто самі, як і планували. А ти, гонець, іди, спочивай. Ти ж залишишся з нами?
– Ні, – твердо відповів посланець. – Я повернусь до коронного гетьмана.
– Місто оточено, – нагадав комендант. – Як на мене – розраховувати, вибратися звідси – марне сподівання.
Однак гонець, здається, не зважає на небезпеку. Насправді йому зовсім не хочеться залишатися в місті, обложеному повстанцями.
– Нічого. Я зміг пробратися сюди, зможу і вибратися звідси. Якщо пан комендант напише листа до гетьмана, я доставлю.
– Добре, так і зробимо. Пане поручику, розпорядіться, щоб гонця нагодували. А потім відпочивайте, ви ж спробуєте вибратися знову в ночі?
– Саме так, пане комендант, – поклонився гонець.
– Добре. Час є, тож відпочивайте.
І гонець направився влаштовуватися на відпочинок до глибокої ночі. Вдосвіта він тихо залишив місто. Йому вдалося непоміченим пройти через всі дозори повстанців і вийти в чисте поле. Гонець зітхнув з полегшенням, скочив на коня і помчав на захід.
Але через три версти він зіткнувся з козацьким дозором на чолі з Вітром. Гримнуло кілька пострілів, і кінь гонця впав мертвим. Поки гонець виборсався і вибрався з-під нього, козаки вже були біля нього.
Запорожці повстромляли списи в землю, оточили гонця колом, схопили поляка за руки, і обеззброїли. Він поривався вирватися, але не зміг.
– А ну, хлопці, подивиться, що то за один? – голосно наказав Вітер.
Іванко з Петриком підвели полоняника. Мирослав обшукав полоненого і знайшов в нього лист від коменданта Бару.
– Читай, синку, – оперся на луку сідла Вітер, – що вони там пишуть?
Так пан коронний гетьман вчасно не дізнався про те, що направлена ним підмога до Бару не дійшла, а була розбита повстанцями. А гонця відвели до табору і передали гетьману Косинському разом з листом. Тепер гонець має терпляче очікувати своєї долі.
Він роздивляється на всі боки з таким виглядом, ніби збирається втекти. Це помітив Вітер, старий козак лиховісно посміхнувся і пожартував:
– Навіть не сподівайся! Не втне Каїн Абля, бо тупа шабля!
Гонець тяжко карається й кається в душі за те, що вирвався в дорогу, хоча міг спокійнісінько залишатися в Бару. Серце його калатає від страху, мов хвіст у теляти.
– А тепер зізнавайся, – суворо запитав Вітер, поклавши важку руку на руків’я шаблі, – як ти спромігся пробратися через наших дозорців біля Бару? Чи, може, тобі допоміг хто з наших?
– Ні, пане, – гонець замовк, бо не знає, як вернутися до козацького ватажка. – Я сам пробрався. Ніхто мені не допомагав.
– Отже, погано службу несуть наші охоронці, – насупився Вітер. – Треба буде їм пояснити, як слід вартувати.
– Ой, не заздрю я тим охоронникам! – пожартував Петрик.
Гонець покірно мовчить, бо не наважується щось сказати без дозволу, аби не дратувати серйозного і як йому здається, безжального козака. Погляд Вітра зупинився на полоненому.
– Хлопці, зв’яжіть його міцно і в обоз. Та обшукайте краще, раптом в нього ніж є, щоб він, бува, чого доброго, не втік і нікого з наших не порішив. Повернемося в табір – нехай його старшина допитає. Можливо він ще щось важливе знає?
Замах на Острозького
До графа Яновського знову завітав князь Тадеуш Острозький. Власне, він приїхав не до самого поручика, а просто їде в Білу Церкву до дядька, тож зазирнув до приятеля в Кисляк проїздом, аби трохи відпочити і добре поїсти й випити.
Погода стоїть холодна, дощова, вітряна, тому Тадеуш подорожує не верхи, а в кареті, запряженій шестериком коней. Коли він їхав із своїми челядниками вулицею, його побачили і впізнали Роман і Руслан, які в цей час з іншими дітьми грали у цурку, у гилку.
– Ти диви, знову тут той шляхтич, який намагався маму вкрасти, – недобре сказав Роман. – І чому ми ще не козаки?
– Ти вважаєш, що ми самі йому нічого зробити не зуміємо?
Роман уважно подивився на брата.
– Я дуже хочу захистити маму, але що ми можемо? Впоратися з ним нам не під силу. Хіба попросити про допомогу когось з дорослих?
– Самі справитимемося, – пхикнув Руслан. – Я вже, здається, дещо вигадав!
– Розповідай, – вимагає Роман.
– Ти бачив – осі в кареті цього клятого шляхтича дерев’яні? Якщо підпиляти хоча б одну з них, а краще, звісно, обидві – вісь рано чи пізно переломиться, карета може перекинутися. Дивись, той ненависний шляхтич зламає собі карк!
– Це було б чудово! А де ми візьмемо пилку? Дід Лесь зараз робить нові вулики, тож в нього взяти точно не вийде.
– Значить, доведеться взяти без дозволу в майстерні пана Яновського. Потім одразу повернемо пилку на місце. Там їх багато, ніхто одразу і не помітить, що одна зникла. Про що думаєш?
– Треба нам якусь ряднину взяти, щоб тирса сипалася не на землю, де її можуть побачити, а на тканину.
– Молодець, брате! Це ти здорово намислив! Пішли?
– Ні. Мені здається, треба нам обов’язково маму попередити про те, що той шляхтич знову тут. Але мама нас після цього від себе не відпустить.
– Це точно. Слухай, може, ти підеш до мами, а я сам впораюсь?
– Ну, ні, – насупився Руслан. – Я теж хочу прийняти в цьому участь. О! Он іде Климко, давай ми його попросимо!
Климко вислухав друзів і одразу погодився. Він не став затримуватися і прожогом побіг до хати Коберників.
В цей час Тадеуш Острозький вийшов з карети, трохи розім’явся і покликав до себе старшого із своїх довірених пахолків – Костя Панасенка. Той швидко прийшов і вклякнув перед можновладцем.
– Кость, ти знаєш, що в мене в цьому селі є свій інтерес? Знайди і вкради для мене Оріяну Коберник. Знаєш таку?
– Знаю, пане, – вклонився слуга. – Такої чарівної вроди ще пошукати!
– Так. Я дуже сподіваюсь на тебе, – сказав Тадеуш, відвернувся від пахолка і увійшов до господи Яновських. Назустріч йому вийшла господиня.
– Пані Кароліно! – радо привітався князь, нахилився і поцілував графині руку. – Ви, як завжди, краща всіх! А де пан Лешек? Можу я його побачити?
– Добрий день. З приїздом вас, пане Тадеуш, – кивнула графиня, – Лешек у фортеці, але я вже послала за ним челядника.
– Коли ж ви встигли? – здивувався Тадеуш.
– Як побачила вас у вікно. Припускаю, ви, мабуть, замерзли і зголодніли з дороги? Я розпорядилася, щоб почали готувати обід. А поки що можете погрітися біля каміну і випити мальвазії. Чи чогось міцнішого?
– Ні, міцніше ми вип’ємо за обідом, а поки що і мальвазії вистачить!
Один із домашніх слуг Яновських провів Острозького до камінної зали, де горить вогонь, весело тріщать сухі дрова в каміні. Він присунув одне з крісел ближче до вогню і приніс мальвазії і келихи.
– Можеш іти, – відпустив його Тадеуш. – Я сам собі наллю.
Слуга мовчки вклонився і вийшов, а Острозький налив собі повний келих, сів в крісло і витягнув ноги ближче до вогню. Він відчув, як тепло від вогню починає зігрівати його, і блаженно посміхнувся.
Климко тим часом добіг до обійстя Коберників. Там він все переказав Оріяні, Лесю й Євдокії. Від такої новини Оріяна зблідла, як крейда.
– Знову, – аж сплеснула руками вона.
– Треба вам десь пересидіти той час, поки той пан знаходиться в Кисляку.
– А де зараз наші хлопчики? – запитав Лесь.
– Десь біля маєтку графа Яновського, спостерігають за пахолками пана Острозького. Та ви за них не хвилюйтесь, нічого з ними не станеться. Вони будуть обережні.
– Добре. Дякуємо тобі, Климко, – сказав Лесь. – Давай я пригощу тебе медом і горіхами?
– Якось іншим разом. Зараз мені треба іти.
Климко попрощався і поспішив на вулицю. Лесь обернувся до невістки і надзвичайно серйозно промовив:
– Оріяночко, треба тобі десь схоронитися. Тільки от де?
– Не можу я ховатись, не знаючи, що з дітьми.
– За дітей не хвилюйся. Я прямо зараз піду до маєтку Яновського, знайду їх і заберу звідти. Потім підемо до твоєї мами, а ти тікай, доню. Діти праві – тобі треба десь перечекати поки той шляхтич звідси не поїде. Не доведи, боже, злапають тебе.
Оріяна більше не стала гаяти час, бо дуже вже не хоче потрапити до лабетів Тадеуша Острозького, і поспішили до церкви. Там вона про все розповіла отцю Зосимі. Той уважно вислухав жінку і сказав:
– Дуже правильно зробила, сестро, що прийшла саме до мене.
– Дякую, батюшка. Тільки мені не хочеться наражати вас на небезпеку.
– Отакої! Ніякої небезпеки немає, – посміхнувся отець Зосима. – Ти ж знаєш, що навкруг Кисляка знайдено багато печер первісних людей? Вхід до однієї з них є прямо в дворі моєї хати. Я обладнав ту печеру всім необхідним так, що там можна спокійно прожити кілька днів. Там тебе ніхто не знайде.
Батюшка першим вийшов з церкви, добре роздивився, що робиться навколо, потім відвів Оріяну до сховку.
– Може, привести до тебе твоїх синочків?
– Якщо це можливо, я б була щаслива!
– Добре, сестро. Запали свічку, щоб не сидіти у темряві, а я піду.
– Спасибі, отче!
Батюшка поспішив до маєтку Яновських. Там він побачив Леся Коберника, який, ховаючись за ялинками, спостерігає за чимось, що відбувається на вулиці біля воріт до помістя.
Отець Зосима зробив півколо, тримаючись під деревами, і побачив, що під каретою пана Острозького – це видно по шляхетському гербу на дверцятах карети, Роман і Руслан Коберники пиляють вісь, на якій тримаються колеса.
– От зірвиголови, – в захваті промовив батюшка сам до себе.
Кучера немає, бо пахолки Яновського покликали його поїсти гарячого і випити чарку оковитої. Той з радістю поспішив до господарських споруд. Хлопчики скористались з його відсутності і підпилюють осі.
Батюшка дочекався, поки хлопчики закінчили свою справу, вилізли з-під карети і відбігли за дерева. Там вони витрусили тирсу з мішка на землю, витріпали і згорнули мішок. Після цього Руслан залишився в кущах, а Роман обійшов західну стіну помістя, переліз через паркан і непомітно повернув пилку на місце в майстерні.
Коли він повернувся до брата, то побачив, що біля нього стоять дід Лесь і отець Зосима. Роман здивувався але питати нічого не став.
– Ідемо, дітки, за мною, – сказав батюшка. – На вас дуже чекає ваша мама. Не хвилюйтесь, завдяки тому, що ви вчасно попередили – вона в цілковитій безпеці.
Разом з Лесем вони пройшли майже до церкви, там дід повернув до хати Гардових, щоб забрати Марію. Разом вони укрилися в хаті сусідів Бажанів.
Батюшка завів дітей до печери, в якій ховається Оріяна. Та з невимовною радістю кинулася до діточок, почала їх обнімати та пестити.
– Храни вас, бог, – благословив їх батюшка.
В цей час граф Яновський повернувся додому. Острозького він застав в бібліотеці. Той з неприхованим подивом гортає сторінки книжок. З першого погляду видно, що він вже добряче напідпитку.
– Доброго дня, Тадеуш. Ти зацікавився книжками? Щось раніше такого за тобою не спостерігалось.
– Просто, бачу, в тебе книжок прибавилося. А це ти сам вигадав?
– Що саме? – не одразу зрозумів граф, бо відволікся на мить на свої думки.
– Оце, – ткнув князь пальцем на велику круглу печатку, яка стоїть на кількох сторінках в кожній книзі.
В центрі печатки зображений фамільний герб графів Яновських, а по колу написано: «Ця книга вкрадена з приватної бібліотеки графа Яновського. с. Кисляк».
– А, ти про це. Так, це я вигадав. Погодься, в наш час це не зайве, а то, знаєш, не всі люди книжки повертають. А записувати хто яку книгу і коли взяв в присутності людини якось не зручно.
– Це ти гарно вигадав, – посміхнувся Тадеуш, – треба і собі перейняти! Ну що, коли вже буде обід?
В двері постукали і до бібліотеки зазирнув слуга, який ніби тільки і чекав, допоки спитають про обід.
– Дозвольте? Пані Кароліна кличе вас до їдальні, – оголосив слуга.
Він швидко зник за дверима, а раді шляхтичі поспішили на обід. Пані Кароліна сказала, що в неї болить голова і пішла до своєї опочивальні.
– Думаю, наші чоловічі розмови пані були б все одно не цікаві, – сказав Острозький. – Ну, нехай швидше одужує!
Він окинув поглядом стіл, заставлений паруючим запеченим і жареним м’ясом, птицею, рибою, і залишився дуже задоволений.
– Ну, наливай! – сказав князь і поставив ближче до Яновського гарну чарку на ніжці із зеленого скла.
Після ситного обіду і гарної випивки Тадеуш почав збиратися в дорогу. Йому не терпиться довідатися, чи вдалося його слугам викрасти Оріяну. Оскільки Яновський провів князя до самої карети, запитати про це в Острозького можливості не було.
Він із своїм почетом виїхали за село, тоді зупинились, і Тадеуш гукнув свого довіреного слугу.
– Ну що, Кость, – з нетерпінням запитав він, дивлячись в невиразні очі свого слуги, – вона в нас?
– На жаль, ні, – ховаючи очі, відповів Панасенко.
– Як то – ні? – вражено перепитав Тадеуш, розлючений черговою невдачею.
– Ми її не знайшли. Ні її, ні дітей, ні матері, ні свекра чи свекрухи. Ніби крізь землю провалилися. Ми все село обшукали, пане.
– Схоже, їх хтось попередив. Не пощастило. Ну нічого, все одно моєю стане! – з лютим посміхом промовив Тадеуш. – Чим довше чекаю, тим солодшою буде втіха. Поїхали!
Кучер вдарив віжками коней, і ті побігли з Кисляцької гірки все швидше та швидше. Аж раптом з тріском зламалася одна вісь, потім друга. Карета перекинулася, але коні не змогли одразу зупинитися і мчать далі. І якби не Гайсинська гірка, вони б ще чимало проскакали, тягнучи за собою перекинуту карету.
Кучер вилетів з козлів, на яких сидів і при падінні переломив хребет і помер на місці. Острозькому повезло більше – хоча він зламав обидві ноги і праву руку, набив купу гуль і синців, але залишився живий.
– Куди його тепер? – розгубився старший із пахолків.
– Ближче всього до маєтку пана Ясинського. Та й дорога туди рівніша.
– В нього немає свого лікаря! – заперечив Кость.
– Ну, то й що? Лікаря можна привезти від пана Яновського. Це пана Тадеуша з його переломами нікуди не повезеш. Давай, посилай когось за каретою чи возом до Ясинського, щоб перевезти нашого господаря до нього.
Довідавшись про те, що сталося з Острозьким, Яновський забрав Оріяну з дітьми і заховав на весь час лікування Тадеуша в фортеці містечка Гайсин, виділивши їм окрему кімнату.
– Тут ви під цілодобовою охороною, – усміхнувся граф, – нічого не бійтесь. Ну, не стану вам заважати. Облаштовуйтесь!
Місяць провів князь у графа Ясинського, і весь цей час вірні йому пахолки на чолі з Костем Панасенко шукали Оріяну, але так і не знайшли. Щовечора Оріяна навколішки молилася богу, щоб врятував її й діточок.
Так ні з чим Острозький і поїхав на відремонтованій кареті далі. Оріяна з дітьми нарешті змогли повернутися додому. Коли ними натішились бабусі і дід Лесь, Роман тихо сказав брату:
– Знаєш, а мені цей місяць, який ми провели в фортеці, дуже сподобався – тільки ми і мама! Шкода, що тата з нами не було.
Штурм Бару
Полковник Криштоф Кремпський повернувся з наради в гетьмана Косинського. Вигляд у нього явно стурбований. Самійло Гардовий першим з отаманів запитав:
– Які новини, пане Криштофе?
– Йдемо на Бар. Наказано взяти його якомога скоріше.
– Оце діло, – зрадів Пилип Грицай. – Коли виступати?
– Та оце прямо зараз збираємось і виступаємо.
Невдовзі колони повстанців потяглися в напрямку фортеці Бар. По дорозі війська Косинського нікого не зустріли, тож добрались до Бару без пригод. Оскільки до містечка підійшли ближче до вечора, штурм відклали на завтра.
Війська повечеряли, поставили намети, виставили сторожу і вклалися спати. А от залога фортеці зовсім не спала, бо боялись, що повстанці хитрують і можуть напасти вночі.
Повстанці навіть не стали копати шанці, бо не розраховують на довгу облогу. Вранці почався штурм. Кисляківський курінь на чолі з Самійлом Гардовим в пішому порядку йде в перших лавах.
Коли повстанці наблизились до фортечних стін на постріл з гармати, залога почала обстрілювати їх з усіх гармат. Нападаючі впали на землю, але вибухи накривають їх і там.
Іванко лежить поряд з Мирославом, а навколо них вибухають ядра, вбиваючи і ранячи козаків Кисляківського куреня.
– Так нас всіх тут і покладуть, якщо нічого не робити, – промовив Самійло.
– Ще добре, що ляхи не додумались наслати на нас свою кінноту, – додав Іванко.
Через якийсь час пролунав наказ про відступ. Козаки почали поволі відходити, виносячи з полю бою поранених товаришів. Коли всі відступили на безпечну відстань, Кремпський зібрав ватажків на термінову нараду.
– Які втрати? – першим ділом запитав він.
– Козаків загинуло – рахувати страшно. В Кисляківському курені до сотні вбитих, – зажурено відповів Самійло. – Ще два такі штурми і від куреня нікого не залишиться.
Його мучить надокучлива, пекуча думка про те, що це саме він винен в загибелі своїх односельців. Душевні муки здаються Самійлу нестерпними.
– Погано. Які будуть пропозиції? – знову запитав Кремпський.
Ватажки на якийсь час задумались, переглядаючись між собою.
– Може, спробуємо атакувати вночі? – запропонував Самійло.
Ніхто його пропозицію не підтримав.
– Тоді пропоную не залягати під час обстрілу, – сказав Самійло, – а продовжувати атаку. Втрати, звісно, неминучі, але, міркую, вони будуть значно меншими.
– Що ж, завтра і перевіримо, – погодився Криштоф.
– І гармати наші було б добре підкотити ближче, щоб можна було обстрілювати фортецю, – додав Пилип Грицай.
– Добре, і це врахуємо, – пообіцяв Кремпський.
Отамани розійшлись по своїм загонам. Самійло мовчить в глибокій задумі й зажурі. До нього підійшов Кремпський і поклав йому на плече свою важку руку.
– Не картай себе, Самійле. Твоєї провини в загибелі козаків немає. Це виключно моя вина. Моя. І мені з цим жити.
Самійло з вдячністю кивнув і пішов до козаків свого куреня. Йому зовсім не хочеться розмовляти. На його подив козаки не запали духом, а рвуться в бій. Загибель односельців дуже розлютила кислячан.
– Чуєш, тату, – сказав Іванко, – пам’ятаєш, ти розповідав мені про хитрість, щоб вороги думали, що нас більше?
– Ти про що, синку? – не одразу зрозумів Самійло, заклопотаний думками.
– Давай ввечері розведемо більше багать. Нехай ляхи думають, що нас в п’ять разів більше, чим нас є насправді? Хай бояться і не сплять!
Батько погодився. Так і зробили. Поляки з подивом розглядають з фортечних мурів величезний табір повстанців, осяяний величезною кількістю багать, серед яких ходять тисячі вояків.
– Підкріплення до тих схизматів прибуло. Тепер нам ще важче доведеться, – зітхають оборонці Бару.
Як у воду дивився Іванко – ніхто з захисників Бару не стулив повік до ранку, стомившись від безперервного очікування нападу.
Ранком наступного дня після меси поляки піднялись на мури, очікуючи на новий штурм. Коли польська артилерія почала обстріл атакуючих повстанців, які пішли в навальний наступ, ті не стали падати на землю, а продовжили атаку.
На цей раз вибухи не зупинили відчайдушного пориву атакуючих. Вражені ляхи спостерігають, як швидко козаки добрались до фортечних мурів, звели драбини і з дикою впертістю почали дертися по ним на стіни.
Козацькі довбиші щосили б’ють в литаври, підбадьорюючи атакуючих. В цей час козацькі гармаші також вдарили по стінам фортеці, звідки стріляють польські артилеристи. Кілька ядер поцілили прямо по польським гарматам.
– Слава! – понеслось над стінами, де козакам вдалося вдертися на них.
– За віру! За віру нашу!
Почався запеклий бій на шаблях, а в такому бою рівних козакам немає. Скоро вони скинули із стін польських рейтарів, спустилися у двір і відкрили ворота. Через них нестримним, нескінченним потоком наввипередки у двір потекло повстанське військо.
Польські воєначальники були вражені тим, як швидко козакам вдалося захопити фортецю, яку самі ляхи вважали неприступною. Панам більше немає на що сподіватись.
Хоча ні, кіннота спробувала прорватися через бокові ворота, але там їх зустріли залпи з козацьких ожиг. Ляхи, засліплені смертельним жахом, відступили назад.
До вечора козаки повністю зачистили місто і фортецю від поляків. Причому містечко оточили з усіх боків так щільно, що цього разу жодна жива душа з неї непомітно вибратись не змогла. Врешті запала тиша.
Вулиці містечка стали червоними від козацьких жупанів. Кремпський викликав до себе Самійла Гардового.
– Ну що, пане Самійле, твоя пропозиція виявилась слушною. Низький тобі уклін за це. Ми і Бар захопили, і втрат понесли менше, ніж можна було очікувати. Зараз я напишу листа пану гетьману, а ти підготуй гонця, який відвезе цей лист в Брацлав.
– Добре, – охоче погодився Самійло, одразу вирішивши про себе, що лист повезуть Іванко з Мирославом. Від Брацлава до Кисляка менше двадцяти верст, тож хлопці зможуть заскочити додому, побачити Марію, Оріяну, Романа з Русланом і батьків Мирослава. Така оказія на війні нечасто трапляється, тож гріх не скористатися нею.
Нехай рідні порадіють і знають, що всі їх близькі живі. Сам Самійло пішов перевіряти, що вдалося знайти в підвалинах фортеці. Як отаман він ніколи не забуває про поповнення припасів для своїх козаків.
Кремпський вже розпорядився виставити охорону біля захоплених гармат, погребів з порохом, ядрами та арсеналом, а також складами з провіантом.
– Що за нечиста сила? А подивіться, що я знайшов, – почувся голос Василя Голоблі, який обстежує підвали під фортечною стіною, – йди-но сюди, пся крев!
Він витяг на світ божий один за одним трьох шляхтичів, які ховались в одному з підвалів. Ті смішно кліпають на сонячне світло і злякано дивляться на козаків. На них багатий одяг і взуття, шапки з павиним пір’ям і смарагдами, дорога зброя.
– Помилуй нас, пане, – канючать полонені.
На ґвалт збіглися повстанці. Якщо шляхтичі і хотіли втекти від Голоблі, то тепер вони уже нічого не можуть вдіяти. Василь обходиться з ними без всякої поваги.
– І шо нам тільки з такою здобиччю робити? – жартівливо запитав Голобля, чухаючи потилицю, одсахнувшись від шляхтичів.
Повстанці стіною обступили шляхтичів.
– Судити будемо, – серйозно оголосив Пилип Грицай, немов накривши панів мокрим рядном. – Нехай мешканці містечка розкажуть нам, що це за одні? В’яжіть їх і подбайте про них.
Почувши це шляхтичі розширеними від жаху очима дивляться на Грицая. Один з них зригнувся, мов від удару.
Ранком другого дня населення Бару присягло на вірність гетьману українського реєстрового козацтва Криштофу Косинському і Війську Запорізькому. Селян-утікачів, які виступили на боці Косинського, Криштоф Кремпський від імені гетьмана оголосив вільними козаками.
– Коли пан гетьман прибуде, він це сам підтвердить.
Трьох шляхтичів, яких знайшов і затримав Голобля, повісили, бо люди розповіли про звірства, які ті чинили над невинними людьми.
– Недарма вони ховались, – сплюнув Василь Голобля.
Самійло, проводжаючи сина й зятя в дорогу, промовив:
– Не поспішайте. Будьте обачними.
– Будемо, – пообіцяв Іванко.
Батько поклав хлопцям в сакви кілька кілець ковбаси і велику паляницю з білого борошна. Іванко зрадів.
– Це звідки, тату?
– Ми ж на Поділлі, – всміхнувся Самійло, – а на Поділлі, як-то кажуть, хліб по кіллі, а ковбасами пліт городжений!
Мирослав майже не приховує свого нетерпіння, так йому хочеться швидше їхати, щоб побачити свою родину. Вже через кілька хвилин радісні Іванко і Мирослав поскакали до Брацлава. Самійло дав їм ще два коня, захоплених в місті, щоб вони рухались швидше.
– Як же добре, – каже Мирослав, посміхаючись, – своїх побачимо, а я й не розраховував на це!
– І не кажи, – погодився Іванко. – Добре було би в Брацлаві, як звільнимося, купити гостинці для дітей.
Мирослав з подивом подивився на друга.
– Чому тільки дітям? В тебе немає грошей, щоб зробити подарунок матері? То я тобі дам гроші, в мене є. Розжився в одного шляхтича в Бару.
– Дякую, друже. В мене дійсно зараз безгрошів’я. Щоправда в мене є червоні коралі та коралове намисто. Намисто я розраховую подарувати матері, а червоні коралі – Оріяні.
Мирослав не встиг нічого відповісти, бо до їх слуху донісся постріл з пістоля. Козаки озирнулися і побачили Самійла, який скаче за ними. Хлопці зупинили коней і стали чекати.
– Вибачайте, синки, – посміхнувся Самійло, коли підїхав до них, – я не спитав вас, чи є у вас гроші, щоб щось привезти рідним. Ось, тримайте. Обов’язково купіть щось матерям, дітям, батьку, дружині.
– Дякую, тату, – вклонився Іванко. – Особисто в мене дійсно, як ніколи – ні боратинки за душею немає.
Самійло простягнув сину дукачі із срібних польських монет.
– А це передаси матері від мене. Ну все, щасти вам, боже. А мені час повертатися до війська. До зустрічі!
Чоловіки тепло попрощалися і роз’їхалися в різні боки.
– Звісно, нам вдома і так будуть раді, – сказав Мирослав, – але з подарунками краще! Уяви, як діти зрадіють?
Коли гонці в’їхали в Немирів, як раз дзвонять церковні дзвони, закликаючи прихожан до ранкової служби. Іванко з Мирославом перезирнулись.
– Може зайдемо щоб хоч по свічці за здоров’я поставити?
– Давай, – погодився Іванко. – Потім наженемо час.
Але в храмі козаки ніби забули про час і вистояли всю службу. Насамкінець якась жінка запитала священника:
– Отче, а як правильно хреститися?
Іванко подумав, що батюшка розсердиться за таке невігластво, але той на диво став спокійно пояснювати.
– Хреститися слід уважно і неквапливо. Обов’язково потрібно торкатися відповідних частин тіла правильно складеними пальцями – бо інакше вийде не зображення хреста, а просто помахи рукою, від чого, як казали святі, біси тільки радіють.
Козаки вже могли б вийти і поїхати далі, але вони залишилися і слухають далі.
– Недбайливо чинячи хресне знамення, так би мовити про людське око, ми тим самим грішимо, бо цим ми виявляємо непошану до бога. Минаючи церкву, фігуру святого чи інше святе місце, треба хреститися: тричі чи один раз – то за вашим бажанням. Опустивши руки зробіть невеликий уклін.
– Дякую, отче, – мовила та сама жінка.
– Цілуючи ікону, чи якусь іншу святу річ у храмі, спочатку двічі хрестимося, потім цілуємо, а по цьому – хрестимося третій раз. Коли священник благословляє рукою, то хреститися не потрібно. Якщо благословляє святим Хрестом, іконою чи святою Чашею – хрестимось і чинимо поясний поклін.
Після служби задоволені козаки вийшли із храму, перехрестилися на хрести на куполах церкви, сіли в сідла, пришпорили своїх баских на коней і поспішили до Брацлава.
Юні палії
Сини Оріяни і Мирослава Роман і Руслан гралися на полі між Кисляком і Гайсином, коли почули кінський тупіт.
– Ой, лишенько! Ляхи, – наполохано викрикнув Руслан, ставши навшпиньки. – Що робитимемо, брате?
– Не хочеться потрапляти їм на очі, бо можуть канчуків просто так дати, – сказав Роман. – Давай заліземо на дерево, бо тут сховатися немає де.
Літо видалось сухе, дощів майже не було, тож трава не вродила, а та що зійшла, пожухла, пожовтіла і посохла.
Хлопчики повипускали коників, яких наловили, і зігнувшись побігли до дерев – поряд ростуть сосни та ялини. Ґрунти в Кисляку переважно піщані, тож ростуть тут в основному хвойні породи дерев.
Але добігти до дерев хлопчини не встигли, тому заховались в кущах червоного глоду, який трапився їм по дорозі.
– А щоб тобі, – в серцях промовив Роман.
– Що таке, братику? – запитав Руслан.
– Поспішав, не помітив, що з цього боку багато кропиви, та й пожалився.
– Тихо, – приклав пальця до губ Руслан.
Хлопчики замовкли, і як раз вчасно, бо під’їхали поляки. Вони зупинили коней так, що хлопцям з кущів чути їх розмову.
– Що скажете, пане Радзивіле? – запитав один з шляхтичів.
– Дивіться, пане Мартине, тут заготовлені копиці сіна, буде чим нагодувати коней. Їдемо до наших, вкажемо їм дорогу.
Ляхи поскакали, а хлопчики обережно вибрались з кущів, оминаючи кропиву. Руслан першим порушив мовчанку.
– Ти чув, Ромчику? Вони збираються людське сіно згодувати своїм коням, – з обуренням промовив Руслан. – А людей навіть питати не збираються! Одне слово – пани! А цей корм потрібен людям, щоб годувати взимку корів, коней, кролів.
– Що ж його робити? Не хочеться, щоб їх коні їли наше сіно. Негоже просто дивитися і нічого не робити. Батько нас би не зрозумів. І дід Самійло цього б не схвалив, і дядько Іванко теж. Вони б неодмінно щось вигадали. Значить, і ми повинні!
– А що ми можемо зробити?
– Подумати треба. Вже придумав! А давай, спалимо це сіно! Звісно, воно людське, але ж поляки все одно згодують його своїм коням, тож краще, спалимо його і все! А пани облизня спіймають!
– Що ж, як на мене, гріх знехтувати такою нагодою!
– Тільки нікому анічичирк! Зрозумів?
Руслан тільки засопів ображено. Хлопчики збігали додому і без дозволу крадькома взяли кресало.
Вони встигли підпалити всі копиці, коли з’явилися ляхи. Вони аж оскаженіли від того, що коней годувати вже нічим. Кілька сотень жовнірів зупинили коней серед згарищ.
– Ось тобі маєш, – розчаровано мовив пан Мартин.
– А бодай тобі! – лайнувся другий шляхтич. – Так цього залишати не можна! Знайдемо того клятого палія і показово стратимо!
Хлопчики тим часом сховалися в лісі, що тягнеться до самого Гайсина.
– Чуєш, Руслане, – сказав Роман з тривогою, – а ми з тобою димом пропахли. Так, дивись, ляхи і здогадаються, що це справа наших рук.
– То що, біжимо до Кислячки, випремо одяг?
– Ні, це прямо біля села, небезпечно. Пішли до Лисячого яру, там Соб неподалік. І від Кисляка подалі.
Вони так і зробили. Ховаючись від стороннього ока, вони неквапливо дійшли до Собу. Коли почали роздягатися, з подивом побачили, що ноги в них чорні від сажі, яка проникла навіть крізь штани.
– Оце так, – вражено промовив Руслан. – Якби ляхи нас застукали, одразу б здогадалися, що то ми спалили сіно!
– Знаєш, брате, – подумавши, запропонував Роман, – давай перепливемо на отой острівець і вже там випремо одяг і почекаємо, поки він висохне.
Хлопчики роздяглися, згорнути одяг в клунки і попливли на один з острівців на Собу. На цьому острові немає мочарів чи тванюки, береги піщані, сухі. Там вони перейшли на дальній берег і, ховаючись у верболозах, випрали одяг, розвішали його сушитися, а самі накупалися досхочу.
Вони ховались в кущах і лозах, поки їх одежина мокра. Брати лягли на теплому від сонця піску. Але сьогодні жарко, тож одяг висохнув досить швидко.
– Знаєш, а я вже їсти хочу, – сказав Руслан. – Був би в нас казан, ми б раків наловили і зварили. Он їх скільки під берегом.
– Та в нас і солі із собою немає. Що ж, попливли на той берег, тільки одяг не намочи, а то знову доведеться чекати, доки він висохне.
Хлопчики перепливли з острівця на берег, вдягнули сухий одяг і поспішили додому. Щоб не викликати ніякої підозри вони не стали пробиратися поза хатами. З безтурботним виглядом йшли вони по вулиці, коли майже біля воріт їхньої хати їх зупинили двоє кінних шляхтичів.
– А ну, стійте, щенята! – голосно рявкнув один з ляхів і непривітно подивився на хлопчиків.
Хлопчики подивились в його байдужо-жорстокі очі, на нагайку, яку той міцно затиснув в руці, і заклякли на місці. Він під’їхав до дітей, осадив коня, скочив з нього, і став обнюхувати їх голівки і одяг.
– Що там, пане Мартине? – запитав другий шляхтич.
– Нічого. Димом зовсім не пахнуть, – знизав плечима Мартин, – та й не схожі вони, як на мене, на лиходіїв.
– Нехай холоші піднімуть, подивимось, чи ноги в них у попелі, – втупив в дітей хижі очі другий шляхтич і ледве стримуючи зловтішну усмішку, додав: – якщо це вони – з живих шкіру спущу.
Але й ноги в дітей виявились без слідів золи чи попелу, тож ляхи, нарешті, відпустили дітей.
– Хто його знає, може, це не діти спалили те сіно? Та й замалі вони ще, як на мою думку, для такого діла.
– Пане, можна ми підемо? – запитав Руслан.
– Згиньте, – неприязно махнув рукою пан Мартин. – І щоб я вас більше не бачив! Щоб вам не було солоду й змолоду.
Оріяна побачила, що поляки зупинили її синочків, занепокоїлася і поспішила до них, але не встигла дійти, бо дітей вже відпустили. Роман і Руслан мерщій побігли до матері під палючими поглядами жовнірів.
– Пронесло нарешті, – шепнув Роман брату.
– Чого вони від вас хотіли? – з острахом запитала Оріяна, пригортаючи до себе діточок.
– Нюхали нас, чи не пахнемо димом. І навіщо воно їм?
– А ви і не знаєте? – здивувалась мати. – Що то бігаєте, невідомо де! Ляхи хотіли нагодувати своїх коней нашим сіном, а хтось те сіно взяв і спалив! Тепер жовніри як навіжені літають по селу в пошуках палія чи підпалювачів, якщо їх було кілька.
– Так їм і треба, – мимоволі вирвалось в Романа.
– Ой, мамо, ми їсти хочемо, – сказав Руслан.
– Зараз, дітки, – кинулась мати, – тільки вогонь треба розвести, а я кресало ніяк не можу знайти.
– Мамо, а де воно було? – запитав Роман. – Ми з Русланом пошукаємо.
– Та ніби в клуні на ослінчику.
Діти побігли в клуню і вже за мить повернулись із кресалом.
– Де воно було? – здивувалась Оріяна.
– На підлозі валялось, – впевнено збрехав Роман.
Оріяна подивувалась, бо обшукала всю клуню, кресала не побачила, а діти його одразу знайшли. До того ж сини обидва не в спромозі приховати свій тривожно-радісний настрій.
– Ну добре, мої хороші, – лагідно посміхнулась вона, – зараз я підігрію обід. Не йдіть вже нікуди, тим більше поляки он злі, як собаки.
– Мамо, можна ми тільки пирогів поїмо?
– Ні. Пироги – обідові вороги. Не захочете потім їсти борщ і кашу. Спочатку з’їжте борщу, а тоді вже можна і пирогів поїсти.
Коли Оріяна гріла обід, вона знову подумала про те, що в клуні кресала точно не було. Вона уважно подивилась на синочків і її душа стрепенулася, бо в неї раптом майнула думка, чи не вони часом спалили те сіно?
Якщо так, то її синочки великі відчайдухи і ними вже зараз можна пишатися. А з іншого боку за ними потрібно пильно дивитися, щоб не вскочили в якусь халепу.
Ляхи і невинних дітей катують і вбивають, що вже казати, якщо хлопчики дійсно щось накоять і попадуться? Он зараз війна точиться між шляхтою і бідним людом під проводом Криштофа Косинського, а люди просто так не бунтують. Таке жорстоке життя.
Напередодні пан Яновський довів до жителів Кисляка наказ старостам і урядникам, де буквально сказано: «Жінок і дітей козаків вбивати, а їх хати руйнувати». Тож сьогодні дратувати ляхів особливо небезпечно.
А Кисляк село козацьке, що дало Запорізькій Січі цілий курінь, який так і називається – Кисляківський. І це ніяка не таємниця, про це відомо всій Речі Посполитій.
І її сини – козацькі діти. Якщо вона не помиляється, то її синочки вже внесли свій вклад, хоч і невеликий у боротьбу із шляхтою. Яка ще земля народжує таких героїв?
Якщо шляхта захоче – можуть спалити все село і побити всіх людей, і ніхто їм не завадить це зробити. Сваволі і безчинству польських панів немає ні кінця, ні краю. Скрізь панують кривда й погноблення русинів, і кожен день для жителів Кисляка може стати останнім.
Ляхи так і не знайшли тих, хто спалив сіно, тому зі зла перерізали ноги людським волам, які паслися на полі за селом, а самі поїхали далі.
– Діти, – погладила Оріяна синочків по голівкам, – не ходіть сьогодні більше нікуди. Побудьте зі мною. Ви найдорожче, що в мене є.
Роман хотів сказати, що поляки вже поїхали, але подивився в стурбоване материне обличчя і погодився.
– Добре, мамо! Ми будемо за хатою.
– Тільки до пасіки не підходьте, щоб бджоли вас не покусали!
Діти пішли гратися в садок за хатою. Там вони присіли під старою грушею, ховаючись від жаркого сонця. Руслан прихилився до брата і неголосно промовив:
– Уяви, що могло би бути, якби ми не викупалися і не випрали одяг? Добре, що милосердний бог напоумив нас це зробити!
Діти гралися в садку за хатою доки мати не покликала їх вечеряти. Поки Роман з Русланом бавилися, Оріяна час від часу виглядала з-за хати, щоб переконатися, що сини тут, а не подалися знову на вулицю. Але діти дотрималися слова і нікуди не тікали.
Коли діти поїли, Оріяна спитала:
– Скажіть чесно – сіно ви спалили?
Роман закусив губу, зам’явся і мовчить, ухиляючись від прямої відповіді, а Руслан подивився в очі матері і зізнався.
– Так, мамо, ми. Ти не хвилюйся, ми були дуже обережні! Чого ж турбуватися?
Оріяна пригорнула синочків, дивуючись їх відвазі.
– Не розумієте ви, діти, що це не дитячі забавки, – з тривогою сказала вона. – Ляхи за таке і вбити можуть. Але я вами пишаюсь! Знаю, і батько пишатиметься, коли довідається про ваш вчинок!
Хоча зараз не Маковія і не Спаса, Лесь виніс онукам шулики – порізані на невеликі шматочки пшеничні коржі, залиті розведеним медом разом з тертим у макітрі маком, і діти наїлися їх досхочу.
– Пригощайтеся, шибайголови, – посміхаючись, припрошує онуків Лесь.
– Діду, – згадав раптом Роман, – я бачив, як ти після Великодніх свят клав у вулики крашанки. Для чого?
– Крашанки потрібно класти в збіжжя, щоб воно краще зберігалося і у вулики, щоб бджоли не хворіли, і щоб врожай меду був хороший. Запам’ятовуйте, дітки, в житті знадобиться, – і дід погладив хлопчиків своєю шорсткою, мозолистою рукою по голівках.
Коли хлопчики пішли до хати, Лесь сказав Оріяні:
– Ні, що не кажи, а хороші у нас діти!
Поляки так і не знайшли тих, хто спалив сіно і поїхали з Кисляка ні з чим. Жителі Кисляка також не дізнались, хто спалив те сіно. На цьому ця історія і скінчилася.
В терновому кущі
Під час маршу на Кисляківський курінь, який йде в голові війська повстанців зненацька напали переважаючі сили польської кінноти.
Під Іванком Гардовим і Петриком Сомиком одразу вбили коней. Хоча козаки попадали з них і забилися, але нічого не зламали і не пошкодили собі.
Отямившись, вони притьмом, так швидко, як тільки можуть, кинулись до найближчого соснового лісу, бо до нього ближче, ніж до козаків.
Там на узліссі вони зупинилися в нерішучості, не знаючи, на що зважитись. А ще їм треба час, щоб віддихатись.
– Я більше не можу, – зізнався Петрик. – Треба нам десь пересидіти, бо на конях нас швидко наздоженуть.
– Де ж ти тут сховаєшся? – озирнувся по боках Іванко. – Ліс невеликий і рідкий, проглядається наскрізь. Верхівки дерев такі, що все видко. Річки чи ставка, щоб пересидіти у воді з очеретинками в роті – немає.
Іванко думає про становище, в яке вони потрапили. Петрик також роздивляється все навколо. На роздуми часу обмаль, а рятунку, схоже, немає.
– Іванку, – благально сказав Петрик, який поклав усю надію на спасіння на старшого товариша, – ну вигадай щось, ти ж в нас мастак на такі речі!
– Що ж тут можна вигадати? – відповів Іванко, аж тут в нього блискавично сяйнула думка. – Хіба що заховатись всередині кущів терну? Он скільки їх тут!
– Хіба це можливо? Вони ж такі колючі, що не проліземо.
– Проліземо. Пішли за мною.
Коли вони підійшли до густих заростів терну, Іванко зняв з плечей торбу й вийняв з неї мотузку.
– Це для чого? – здивувався Петрик.
Він навіть голову підвів до гори, розраховуючи побачити гілку дерева, через яку Іванко хоче перекинути мотузку, щоб стрибнути всередину кущів. Але ніяких дерев поблизу немає.
– Слухай уважно, – промовив Іванко, – зараз накинемо мотузку на верхівку куща, стягнемо і зв’яжемо її. Думаю, після цього ми зможемо пролізти всередину, і вже звідти розв’яжемо мотузку.
Але кущі такі густі, і них гілки такі грубі, голки такі довгі, гострі, що в хлопців нічого не вийшло.
– Іванку, – пересохлими губами з тривогою сказав Петрик, ждучи найгіршого, – до нас скачуть ляхи! Треба нам якось прискоритися, а то загинемо ні за цапову душу.
– Не впадай у розпач. Май терпіння, – тільки й відповів хлопцю старший товариш, який і сам чудово розуміє, що гаятись їм не можна.
Іванко розрізав мотузку навпіл. Вони з Петриком зв’язали верхівки двох кущів, і тільки після цього змогли протиснутися в середину. Там вони розв’язали мотузки, і кущі розправились, надійно прикривши прохід, яким щойно пройшли козаки.
В середині виявилось велике заглиблення, рівчак, в якому і заховалися Іванко з Петриком. І як раз вчасно, бо до узлісся прискакали польські гусари.
– Де вони? – грубим голосом запитав один з них.
– Не видно, пане Валевський. Може, тут і не було нікого?
– Подивіться в кущах, – наказав той самий грубий голос.
Одразу троє гусарів списами почали розводити гілки терну, а ще один встав навколішки, намагаючись розгледіти, що знаходиться в гущавині при землі.
– Неможливо туди пролізти.
– На всяк випадок постріляйте в середину, – не приховуючи гніву і невдоволення, наказав Валевський.
В козаків від цих слів перехопило подих, і вони миттєво втислися в землю. Поляки зробили з десяток пострілів з мушкетів, але в козаків, які лежать на дні яру, не поцілили.
– Поїхали, подивимось за лісом. І де ті розбишаки й гультяї могли подітися?
Поляки скочили в сідла і поскакали через ліс на його протилежний бік. Іванко зрубав шаблею кілька гілок, які ростуть низько і заважають своїми колючками козакам.
– Пронесло, – радісно мовив Петрик, – ну ти, Іванку і голова! Ти знову знайшов спосіб врятувати нас!
– Рано радіти. Думаю, вилазити нам ще рано. Почекаємо тут.
– А довго чекати?
– Обережність нам не завадить. Можливо доведеться навіть тут заночувати, так надійніше. Пішки ми все одно далеко не втечемо. Нехай ляхи пошукають вітра в полі. А наш порятунок тепер тут.
– Тсс! – приклав Петрик пальця до губ.
До кущів підїхав інший польський загін. Жовніри також спробували зазирнути всередину, і в них так само нічого не вийшло. Ці солдати обстрілювати зарості терну не стали. Пересвідчившись, що в середину заростів терну не пролізти, вони не стали затримуватися і поїхали далі.
Коли вони від’їхали, поволі почало відступати й напруження, яке сковує свідомість кожного з хлопців. Іванко повторив:
– Думаю, краще нам залишатися тут до завтрашнього дня.
– Так, – погодився Петрик, – кращої криївки нам не знайти.
– А ти чого посміхаєшся?
– Згадав, як моя бабуня казала, що нечиста сила тікає від зеленого, тому бог створив дерева й траву! Щось таки в цьому є!
– До речі, ти як?
– Забився трохи при падінні, але терпіти можна. А ти?
– Так само. Петрику, давай подивимося, що в нас є.
Петрик дістав свою заплічну торбу.
– Одразу скажу, що в мене є дві баклаги з водою, солоне сало й сухарі, так що вогонь, щоб приготувати їжу, сьогодні можна й не розводити.
– Це чудово, – посміхнувся Іванко. – Відріж но мені сала прямо зараз, бо їсти хочеться, аж живіт до хребта пристав!
– І мені за пупа смокче!
Хлопці помолились і стали квапливо їсти, бо таки сильно зголодніли. Вони не помітили за їжею, як споночіло. Наївшись, хлопці вліглися спати. Вони насмикали сухої трави і намостили собі під голови.
– Тільки б вночі дощу не було, – мимоволі сказав Петрик, роздивляючись байдужі зорі в нічному небі.
– Думаєш, може бути дощ? – заклопотано спитав Іванко.
– А якщо і не буде, то спати на холодній землі теж не дуже добре. Будемо прокидатися від холоду, якось зігріватися.
– Тоді треба вийти з кущів, наламати гілок на підстилку. Ніби нічого не чути, дим від багать не відчувається. І вогню не видно. Пішли.
Не з першого разу, бо в темряві працювати важко, хлопці зв’язали верхівки кущів і зробили прохід. Потім наламали і натягали в рівчак гілок сосни, а поверх них – дубових, щоб не колотися об глицю.
Після цього розпустили мотузки, і знову закрили прохід всередину тернових кущів.
Наверх рівчака поклали два списи і обидва мушкети, накривши їх киреєю Іванка, бо вона більша за розміром, а самі вкрились свиткою Петрика.
– Ти чого вовтузишся? – запитав Іванко.
– Та чогось не можу заснути.
– Може, тобі колискову заспівати? – пожартував Іванко. – Ой спи, дитя, без сповиття!
Вони посміялись і заснули. Вночі сон козакам ніхто і ніщо не потурбувало, дощу теж не було, тож хлопці добре відпочили і набрались сил.
Козаки вмилися, поснідали салом із сухарями, попили води, але вилазити з кущів не квапилися, ніби щось говорило їм, що поспішати не варто. І дійсно, біля кущів стало проїжджати численне польське військо, це зрозуміло за їх мовою.
Хлопцям довелося чекати кілька годин, поки повз них пройшла вся колона.
– Хай йому грець! І багато ж їх, – подивувався Петрик. – Що робимо?
– Почекаємо ще. Погано тільки, що звідси нічого не видно. Ти чуєш?
– Що саме?
– Зозуля кує нам многая літа! Ну, що, помолимося і виліземо на світ божий?
– Коли чого треба, дери очі до неба, – відповів Петрик. Побачивши, що його жарт не сподобався Іванку, він пояснив: – Не сумнівайся, я маю бога в серці, як кожен козак.
– Та я й не сумніваюся. А дурні словеса, щоб ти знав, не йдуть на небеса.
Козаки знову зв’язали верхівки двох кущів і навшпиньки вилізли назовні. Іванко підняв голову і сторопів від несподіванки – перед ними стоїть Мирослав! Забувши про все на світі, Іванко кинувся до нього.
– А ти звідки тут?
– Вас шукаю, – широко посміхнувся Мирослав.
– Як знайшов? – дивується Іванко.
– Перед тим, як ми відступили, я бачив вас біля цих кущів. Тобто я точно знав, що ви не загинули в бою. Звідси і вирішив розпочати пошуки, але вони тут і скінчилися. Дуже вже голосно ви розмовляли.
– І зовсім не голосно, то в тебе слух такий, – не погодився Петрик. – Поляки на твоєму місці нічого б не почули!
Після його слів Іванко з Мирославом добродушно розсміялися.
– А з терном – це ви здорово вигадали! – визнав Мирослав.
Іванко почув, храп коней і озирнувся. Недалеко від кущів пасуться три осідланих, стриножених коня.
– Як же добре! – зрадів він. – Мирославе, то це ти так ризикував заради нас?
Мирослав мовчки кивнув головою на знак згоди. Козаки більше не стали гаяти час, сіли на коней і поскакали на схід до повстанського війська.
Ранком було сонячно, потім захмарилося і пішов дощ. Ляхи в таку погоду воліють сидіти в теплих наметах, пити гарячу горілку, а не їздити на пошуки повстанців, тому козаки спокійно добрались до своїх.
Дізнавшись про повернення Іванка й Петрика, мало не всі кислячани поспішили до них і засипали хлопців запитаннями, а ті радо відповідали, як їм вдалося вижити.
– Славна у вас видалася придибенція, – сміється Василь Голобля. – Вилежалися, виспалися досхочу! Навіть позаздрити можна! А ми тут тільки дарма хвилювалися за вас!
Тут до гурту підійшов Вітер і перебив Голоблю.
– Не пащекуй, Василю.
– Та жартую я, жартую! Ми всі раді, що все так закінчилося!
– Синку, а як ти до такого взагалі додумався? – запитав Вітер.
– Обставини змусили, батьку. В нас просто не було іншого виходу.
– Молодець, хлопче! – похвалив старий козак. – Щоб таке втнути, треба мати неабияку витримку і розсудливість!
Хлопці посміхаються, ніби повернулись із звичайної прогулянки, хоча вона їм замалим не коштувала життя. Тут Голобля знову нагадав про себе.
– Хлопці, йдемо, я вас нагодую. В нас сьогодні рибний день. Є ковбаса з риби і смажена тараня з медом. А ще є смажений лящ у борошні із хрусткою скоринкою, а є – в сметані, такий, що в роті тане! На любий смак!
– Одним словом, голодними не залишимось!
– Пане Василю, – посміхнувся, погладжуючи свої довгі, сиві вуса, сказав Вітер, – а козацького причастя до твоєї риби, часом, немає?
– Медовухи? Чом не має? Є! Ще й яка! Річної витримки! Ідемо, батьку, з нами!
Польський обоз
Кисляківський курінь прибув додому в село Кисляк на постій. Гетьман Косинський дав можливість козакам, які дуже добре проявили себе в боях, відпочити, набратися сил, пораненим – підлікуватися, і всім побачити рідних, батьків, дружин, дітей.
Не дивлячись на відпочинок, Самійло не забуває, що триває війна, тому він організував вишкіл козаків, охорону села, а також щодня висилає в різні боки кінні роз’їзди на розвідку.
Один з таких роз’їздів на чолі з Мирославом Коберником прибув з важливою новиною.
– Пане отамане, – доповів схвильований Мирослав, – на з’єднання з польськими військами йде великий обоз, в якому ми нарахували десять гармат.
– Конче треба нам ті гармати захопити або знищити, – одразу прийняв рішення Самійло. – Яка охорона обозу?
– Корогва гусарів, гармаші та озброєні слуги. Якщо атакувати їх в лоб, то сили не на нашу користь.
– Значить, треба нам щось вигадати. Необхідно подумати.
– А може все-таки нападемо на них? – запропонував Мирослав.
– Розумієш, не хочеться втрачати людей, а в нашому випадку без втрат – ніяк. Треба обійтись найменшими втратами з нашого боку. Знайди, будь ласка, Іванка, нехай прийде до мене.
– Добре, – вклонився Мирослав й одразу подався на пошуки Іванка.
Невдовзі той прийшов до батька.
– Сідай, сину, будемо думу думати, – заклопотано промовив Самійло. – Ти вже знаєш, в чому справа?
– Так, батьку, знаю. Мирослав розповів. Я вже дещо надумав.
Самійло задоволено посміхнувся і перезирнувся із старим козаком Вітром.
– Як це ти, батьку казав, з цього хлопця кошовий вийде?
– Таки так, – розсміявся Вітер. – Розповідай, хлопче.
– На шляху цього обозу буде декілька мостів. Можна підірвати міст, коли на ньому будуть гармати. Тільки пороху потрібно багато.
– А ось із порохом нічого не вийде. В нас його катма, і в фортеці Гайсина його майже немає. Поручик Яновський казав, що вони самі потерпають без пороху і чекають підвозу, але коли це буде – невідомо. Так що у фортеці нам з порохом допомогти не зможуть.
– Значить, треба взяти порох там, де він є, і в достатній кількості, – сказав Іванко.
– Це де? – здивувався Самійло.
– В поляків. В цьому самому обозі. Не можуть же вони везти гармати без запасу пороху та ядер?
– Не можуть, звісно. Але захопити порох, це те ж саме, що захопити гармати. Без бою не обійтися.
– Значить, треба обійтися. Ми той порох викрадемо. Потрібно тільки якось в табір ляхів потрапити так, щоб в них ніякої підозри не виникло.
– Спробуй, – усміхнувся в довгий, сивий вус Вітер.
– І спробую, – задумливо відповів Іванко. – Дайте час.
Думав Іванко не довго, і вже наступного ранку назустріч польському обозу з Кисляка виїхала невелика валка возів. Перевдягнені наймитами козаки везуть частування для обозу.
Наступного дня вони під’їхали до польського табору. Назустріч їм виїхав десяток гусарів.
– Гей! Стій! Хто такі?
– Ми слуги пана Яновського з Кисляка, – голосно відповів Ілько Дігтяр, знявши шапку.
– Знаю такого, – хитнув головою ротмістр, – він із залоги фортеці Гайсин. А що вам тут треба?
– Наш господар відправив нас з винами, горілкою і їжею для панства.
– О! Це дуже бардзо! – зраділи поляки. – Їдьте за нами!
Коли валка доїхала до табору, «слуги» пана Яновського почали розвантажувати запеченого тура, кількох баранів і свиней, качок і курей, ковбаси й шинку, січеники та крученики, душенину шляхетську, вергуни, а, головне, горілку й вина, які повстанці раніше захопили в Брацлавських шляхтичів.
– Стійте, – зупинив польський ротмістр «челядників» пана Яновського, які вже збираються в зворотну путь.
– Щось не так? – обернувся Малюта до шляхтича.
– Звідки нам знати, що ви не перевдягнені повстанці, і ваша їжа не отруйна? Спробуйте її, щоб ми це бачили.
– З превеликим задоволенням, пане, – усміхнувся Макар, – а пробувати тільки їжу чи випивку теж треба?
– Пробуйте і випивку.
Козаки налили по чарці різних міцних напоїв, випили і стали їсти всього потроху, що привезли для ляхів. Тим дуже швидко набридло дивитися, як слуги їдять і п’ють привезені для них гостинці, тому вони зупинили їх.
– Оце так пан Яновський, – радіють поляки, – навіть готувати не треба, все вже готове! А які пахощі!
– Ну що, панове, почнемо?
– А чого чекати? Всі до столу!
Польські вояки з задоволенням почали пити й їсти, а козаки, переконавшись, що до них ні в кого немає ніякої справи, вкрали дві діжки та десяток глечиків з порохом, завантажили їх на вози, прикрили соломою і неквапливо виїхали з табору.
Поляки доброзичливо машуть їх услід руками.
– Передайте від нас дяку пану Яновському!
– Нехай ще присилає нам таке частування! Га-га-га!
Козаки встигли замінувати ближчий до польського табору міст і стали чекати обоз, але його довго не було. П’яні шляхтичі ні в цей день, ні наступного дня нікуди не поїхали. Тільки третього дня після того, як вони все випили і з’їли з дарів графа Яновського, обоз нарешті вирушив в дорогу.
– Дочекались, – з билинкою в роті промовив, Мартин Паталаха, – їдуть.
– Тільки б гармати одночасно були на мосту, – хвилюючись, мовив Іванко.
Козакам повезло – всі десять гармат перебувають на мосту разом. А з ними ще кілька возів з порохом і ядрами. Петрик Сомик підпалив гніт міни на дальньому кінці моста, а сам попід берегом, ховаючись в очеретах, відплив подалі.
Іванко підпалив гніт на ближньому до козаків кінці мосту і під водою відплив до острівця в ріці і сховався за ним. Коли гримнули вибухи, і Петрик, й Іванко вже були в безпеці. Інші козаки засіли подалі, щоб поляки їх передчасно не помітили.
Заряд виявився занадто потужний, і дерев’яний міст рознесло на друзки. Від вогню підірвався порох в діжках. Міст було знищено, гармати потонули, а всі поляки, які знаходилися на мосту – десятки гармашів і їхні слуги загинули.
– Добре вийшло, – посміхнувся Свирид Ружинський.
– Це не те що знищити десять гармат в бою, – хитнув головою Мирослав. – Так що ми зберегли багато козацьких життів.
– Мирославе, – звернувся до нього Ілько Дігтяр, – що будемо робити з ляхами, які встигли перебратись на наш берег?
Перед гармашами через міст перебралися до півсотні гусарів і десяток возів з вантажем.
– Дійсно, – схаменувся Мирослав, – треба їх знищити!
Мирославу стало соромно, що він сам не подумав про ляхів. Іванку нагадувати про такі речі точно не довелося б. Поки поляки відходили від вибухів і смерті товаришів, у високому буйнотрав’ї до них підкралися піші козаки.
Спочатку вони почали стріляти по гусарам із луків, а коли ті зрозуміли, що на них напали, то і з самопалів і мушкетів. Гусари почали відстрілюватись, але було вже пізно. Всіх їх до одного козаки перебили. Гусари з протилежного берега несамовито лаються, але нічого вдіяти не можуть.
Поки Іванко з Петриком повернулись, бій було закінчено. До шабельного бою діло не дійшло, бо козаки встигли перестріляти гусарів з відстані. Козаки ловлять коней вбитих гусарів і розбирають трофеї.
На возах виявились запаси провіанту – сушене м’ясо і риба, борошно, гречка, пшоно, сухарі, олія, спеції, сіль.
Зібравши зброю вбитих поляків, їхню форму, шоломи, козаки без поквапу повантажили все на вози і поїхали до Кисляка.
З протилежного берега річки поляки, які казяться від люті і безсилля, обсипають козаків прокльонами, але кислячани цим не вельми переймаються.
– Іванко, а, Іванко, – звернувся до хлопця Макар Малюта, – а здорово ти це вигадав! Їй, богу, здорово!
– І не кажи, – підтвердив Мартин Паталаха, – і гармати знищили, і ляхів побили, та ще й розжилися на коні, зброю і харчі!
Коли обоз добрався до Кисляка, Самійло дуже зрадів, що козаки повернулись звитяжцями та ще й всі живі та здорові.
– А одяг гусарів, їх корогви і прапор ви навіщо прихопили? – здивувався Василь Голобля, який також прийшов зустріти козаків.
– Знадобляться, – коротко відповів Іванко.
– Ну, якщо вже Іванко говорить, що знадобиться, значить, так і буде, – доброзичливо посміхнувся Голобля.
– Синку, як там воно все пройшло? – запитав Вітер.
– Ну, ґвалту було! – почав розповідати Дігтяр.
– Хай йому грець! – дослухавши розповідь, розсміявся Вітер. – Оце ви втнули!
Самійло обдивився запаси провізії, захопленої в поляків, і зрадів.
– Сала додати і зовсім добре буде! Молодці, хлопці!
Наступного дня Іванко повів півсотні козаків до того місця, де вони напередодні підірвали міст, аби спробувати підняти з річки гармати. Але там на них чекав неприємний сюрприз – на їх берег переправилися гусари, які обстріляли козаків. Так що дійти до річки козакам не вдалося і вони повернулись до Кисляка ні з чим.
Непомітно закінчився час відпочинку, і козаки збираються в путь. Невтішні жінки знову б’ються в розпачі, ллють сльози, заламують руки, проводжаючи своїх чоловіків і синів на війну.
Козаки вже збиралися вирушати, коли з фортеці прискакав гонець із звісткою, що з Уманського шляху йдуть татари.
– Ну що ж, – спохмурнів Самійло, – це все міняє. Не можемо ми залишити наші сім’ї напризволяще. Влаштуємо, пане-браття, ординцям таку зустріч, щоб надовго відбити їм бажання нападати на Кисляк.
Сказав це Самійло і зітхнув, бо розуміє, що любов до легкої наживи і людська жадоба й надалі гнатимуть ординців на українські землі. Старий козак Вітер помітив, що Іванко про щось задумався.
– Бачу, синку, ти вже щось зметикував?
– Таки так, батьку, – стримано усміхнувся хлопець.
– Ну, хвалися вже, що ти там надумав, – мовив Самійло.
Він вже давно навчився відноситись до ідей сина серйозно і з повагою.
– Дивіться, татари ще ні разу не намагались штурмувати Гайсин, я маю на увазі фортецю. Це означає, що ми можемо взяти в реєстровців їхні ожиги. Це значно підсилить нашу вогневу міць.
– Ну, всі ожиги вони нам навряд чи дадуть. Хоча, навіть якщо дадуть, в них ще залишиться досить гармат і гаківниць. А що, це думка! – схвалив батько. – Їдь, синку, до поручика Яновського, попроси ожиги.
Поручики Яновський і Ясінський зраділи, що запорожці залишаються, щоб дати бій татарам. Вони з задоволенням видали кислячанам ожиги і запас пороху. Різне дрібне залізяччя для набоїв, козаки взяли в місцевій кузні.
– Добре, синку, – похвалив Самійло, побачивши ожиги і порох. – Тепер давайте помаракуємо, де нам краще тих клятих бусурманів зустріти.
– Думаю, вони, як завжди, нападуть з лісу, – мовив Вітер.
– Значить, їм або треба дати дійти до околиць села, або перестріти десь в лісі. Знати б, скільки їх там є?
– Дозволь, батьку, я з Петриком з’їздимо, розвідаємо?
– Давай, синку. Тільки довго не баріться. Від вас багато чого залежить.
Іванко з Петриком осідлали коней і поскакали в ліс. Стриноживши коней, вони плазом полізли до табору кримчаків.
– Іванко, давай швидше, – нетерпеливиться Петрик.
– Спокою, козаче, якщо хочеш удачі.
Вони неквапливо обстежили ліс і виявили два татарські загони – один на 600, а другий – 500 аскерів. Іванко подумав і сказав:
– Петрику, скачи до Гранова. Нехай гайдуки розіб’ють той загін, що ближче до них, а я поспішу в Кисляк. Будемо готувати зустріч кримчакам.
Петрику теж хотілось бути із своїми односельцями, але він не став сперечатися і поскакав до Гранова. Іванко поспішив в Кисляк. Там він про все доповів батьку.
– Ну що, правильно зробив, – схвалив Самійло рішення сина. – Значить, до нас іде загін із 600 ординців? А нас триста.
– За нами несподіванка. Татари навряд чи очікують нападу з нашого боку. Треба тільки визначитись, де ми їх зустрінемо.
– До самого села їх підпускати не хочеться, – задумливо промовив Самійло, – напевне спалять кілька хат, налякають жінок і дітей. Треба їх перестріти десь подалі від Кисляка.
Тут на вулиці почувся якийсь шум, кінське іржання.
– Що це там таке? Сходи, синку, довідайся.
Виявилось, що в Кисляк увійшли реєстрові козаки із залоги Гайсина. Їх прислав на допомогу поручик Яновський. Разом запорожці і реєстрові козаки виступили з Кисляка назустріч ординцям.
Самійло знову вислав розвідку, щоб точно знати, якою стежиною будуть добиратись до Кисляка кримчаки. Уздовж цієї лісової стежки козаки влаштували засідку.
Коли довжелезна колона татарів дійшла до кінця засідки, козаки за сигналом почали стріляти по ординцям з ожиг, мушкетів і луків. Кримчаки спробували атакувати козаків, але ті обороняються стійко, не відступили ні на крок, тож татарам довелося відступати.
І коли частині їх вдалося вирватися з оточення, їх зустріли нові бійці. Це гайдуки з Гранова, погромивши перший загін, прибули на допомогу кислячанам. Вирватися живими вдалося тільки кільком десяткам ординців, на чолі з Ділявером Айдаровим.
– Ти бачив, синку? – запитав Самійло.
– Що саме, батьку?
– Мені здалося, що один з тих, хто втік – наш старий знайомий. Пам’ятаєш, як ми були в полоні в Криму?
Син насупив чоло, намагаючись пригадати.
– Ділявер Айдаров! – одразу здогадався Іванко і з сумом додав. – Шкода, дали йому втекти. Така можливість була сьогодні покінчити з ним.
– Не те слово, – зітхнув Самійло. – Чує моє серце – доки він живий, доти буде нападати на наше село.
До них під’їхав сотник Бандурка.
– А що, пане Самійле, поїхали, подякуємо гайдукам.
– Поїхали, пане Ладиславе, – охоче погодився Самійло. – Вони нам сьогодні дуже допомогли.
Подякувавши гранівським гайдукам і поділивши з ними трофеї, козаки повернулись до Кисляка, а реєстровці до Гайсина. Зрозуміла річ, в цей день кислячани вже не стали вибиратись в дорогу, і залишились вдома ще на одну ніч.
– Як же добре, – сказав ввечері Іванко батьку, – що нам позичили ожиги, допомогли гайдуки і реєстровці!
– Милосердний бог завжди з тими, синку, хто в нього вірує.
Наступного дня Кисляківський курінь вирушив на з’єднання до війська повстанців гетьмана Косинського.
Полонений
Мирослав з Іванком везуть до Брацлава листа від полковника Кремпського гетьману Косинському. Козаки їхали вздовж берега Південного Бугу, коли обидва водночас побачили, як в невеликий ліс попереду них в’їжджають кілька десятків людей, вдягнених в селянські сіряки, але добре озброєних.
– На вигляд ніби повстанці, – першим промовив Мирослав.
– На вид так, але щось мені якось тривожно на душі, – відповів Іванко.
Після цього хлопці задумались.
– Верхи до лісу їхати не варто, – почав міркувати в голос Іванко. – В них може бути сторожа на деревах. Залишати коней тут також не хочеться, бо їх можуть вкрасти. Ти, брате, побудь тут, а я пішки піду, вивідаю, що там таке.
– Підем вдвох, – запропонував Мирослав.
– Ні в якому разі. Ти забув про лист гетьману? Будь тут. Я сам сходжу.
Іванко залишив рушницю, сумку з кулями й порохом, списа і пішки подався до лісу, ховаючись за любою купиною чи кущем. Однак з цього боку пробратися до лісу не вийшло – Іванко побачив, як хитаються гілочки в кущах, це при тому, що вітру немає.
Козак принишк і почув тихі голоси. Довелось йому пробиратись до того узлісся, звідки невідомі в’їхали в ліс. Дійшовши, нарешті, до того місця, він побачив кілька десятків вбитих козаків. Всі вони, як один, вдягнені у вишневі жупани.
– Та це ж хлопці з особистої сотні гетьмана, – тихо промовив Мирослав, який наздогнав Іванка. – Не ображайся, братику, не зміг я відпустити тебе одного. А листа я приховав на березі під кущем калини. Ну що, пішли?
– Що тут робила півсотня особистої варти гетьмана? Пішли, Мирославе. Тільки обережно.
Запорожці тихо, непомітно увійшли в хащі. Йшли, часто зупиняючись. Нарешті почули голоси, лягли на землю і далі поплазували. На галявині вони побачили багато, не менше сотні розбійників. Більшість з них спить, деякі варять щось в казанах. Смачно пахне м’ясом.
Посередині галявини сидить прямо на землі зв’язаний сам гетьман Криштоф Косинський.
– Оце так. Добре, що ми побачили, як вони в’їхали в ліс, а то мчали б ми з тобою зараз до Брацлава, а гетьман в полоні!
Козаки підлізли ще ближче до галявини, на якій тримають гетьмана. Отаман розбійників, втрачаючи терпіння, вкотре питає:
– Хто ти є? Бачу, що неабиякий шляхтич. Як твоє прізвище?
– Навіщо воно вам? – сплюнув кров гетьман з розбитого рота.
– Щоб знати, скільки грошенят я можу отримати за тебе! Либонь, ти не голопуза шляхта, тож гроші у твоєї рідні є. То хто ти? Зізнавайся по-доброму, дурна твоя голова, поки в мене терпець не урвався.
– А ви самі хто будете? – запитав гетьман. – Хто гріх бере на душу?
– Ми повстанці Криштофа Косинського! – зухвало бреше ватаг головорізів. – Чув про такого?
– Обманюєте. Безбожна брехня. Ви просто грабіжники, розбійники.
Ватаг розбійників розсміявся, потім став напрочуд серйозним.
– Ти мене починаєш дратувати. Затям собі – я люблю, щоб мене розуміли з півслова. То хто ти?
При цьому ватаг немилосердно лихословить. Тут їх розмову перебив один з вартових. Він підбіг до отамана розбійників і промовив переляканим голосом.
– З боку Брацлава підходить колона козаків. Вони швидко наближаються. Якщо завернуть сюди, нас неодмінно помітять.
– Пішли, я сам подивлюсь.
Мирослав з Іванком перезирнулись. Іванко кивнув в бік коней. Вони зрозуміли один одного без слів. Часу на роздуми немає.
Тільки отаман розбійників зник в кущах, як Іванко з Мирославом з шаблями шалено накинулись на чотирьох вартових, які сторожать полоненого гетьмана, і зарубали їх.
Іванко розрізав мотузки, якими були зв’язані руки Косинського. Той розім’яв руки, потім насилу встав, погладив бороду.
– Дякую, хлопці. Куди ми тепер?
– На коні і на північ. Потім до наших військ, що підходять сюди.
Вони скочили на коней, але їм навперейми кинулись четверо сторожів. Козаки застрелили двох з них з пістолів, збили ще двох конями, і помчали навскач.
Почувши постріли, до лісу щодуху мчать козаки.
– Пане гетьмане! – кинулись до Косинського козаки в вишневих жупанах з особистої охорони гетьмана. – Ви живі? Слава Ісусу! Хто це вас так?
– На віки слава! Не повірите – розбійники.
– Як же так?
– А я ж попереджав вас, просив, щоб ви не виривалися в дорогу самі! – сказав вельми поважний сотник, який очолює охоронців гетьмана.
– В мене ж була охорона, – знизав плечима гетьман. – Хто міг передбачити, що на нас нападуть якісь головорізи? Дякувати козакам – визволили мене з прикрого становища. Ет, занапастив я хлопців.
– Ну, тепер ми будемо невідлучно при вас, – оголосив сотник.
І тут вони побачили вбиту полу сотню побратимів в таких же вишневих жупанах. Не чекаючи на відповідь гетьмана, козаки помчали в ліс. Вони впень вирубали, винищили всіх розбійників, не подумавши хоч одного з них взяти в полон і допитати.
– Хто ви? – суворо спитав сотник із свити гетьмана Мирослава й Іванка. – Як опинились тут?
Гетьман мовчить, хоча йому є що сказати на захист козаків.
– Ми запорожці Кисляківського куреня Мирослав Коберник й Іван Гардовий. Брали участь у взятті Бару. Нас послав з листом до пана гетьмана Криштоф Кремпський.
– То Бар вже взяли? – зрадів Косинський. – Ти Гардовий? А курінний отаман Кисляківського куреня Самійло Гардовий тобі, часом, не родич?
– Батько, – кивнув Іванко.
– Батько пишатиметься тобою, – кивнув гетьман, – це ж треба: вдвох піти проти сотні розбійників! Правду люди кажуть, справжній козак не боїться ні вогню, ні шаблі, ні третього болота!
– Лист сюди, – нетерпляче наказав сотник.
– Зараз. Він схований отам біля річки. Ми ж розраховували зустрітись з паном гетьманом за зовсім іншими обставинами. Там же наші коні, рушниці.
Разом з десятком козаків вони під’їхали до коней і Мирослав вказав, де він приховав лист від Кремпського. Сотник знайшов в умовленому місті під калиновим кущем лист і протягнув його гетьману. Той прочитав і сказав:
– Відпустіть їх. Це точно почерк Криштофа. Дякую, друзі, за допомогу і гарну новину. Ви нам всім зробили послугу неоціненну. Куди ви тепер?
Хлопці перезирнулись.
– Відверто кажучи, думали після Брацлава ненадовго завернути додому в Кисляк, а тепер і не знаємо.
– Ну то їдьте додому, сподіваюсь, ще побачимось. А ми поховаємо вбитих козаків і попрямуємо до Бару. Їдьте, я дозволяю. І Кремпському про це скажу.
Козаки тим часом винесли з лісу всіх вбитих і поклали їх на землі. Іванко обвів їх поглядом, потім ще раз і раптом голосно сказав:
– Отамана їхнього немає!
– І точно немає, – оглянувши вбитих, підтвердив Косинський.
– Як немає? – аж кинувся сотник. – Всі сюди! Обшукати все і відшукати його хоч і з під землі!
– А якщо не знайдемо? – запитав один із козаків.
– Тоді підпалимо цей ліс, щоб той башибузук згорів живцем, – жорстко відповів сотник.
Козаки обшукали ліс і таки знайшли отамана, який ховався в глибокій і широкій лисячій норі. Його скрутили, зв’язали, притягли і кинули до ніг гетьмана.
– То кажеш, ти повстанець Криштофа Косинського? – суворо запитав гетьман. – А я і є той самий Косинський!
Отаман розбійників тільки охнув від такої новини і втягнув від страху голову в плечі. Його враз охопило озлоблення, безсила лють, в очах – розпач і безнадія.
Гетьман довго мовчки свердлив ватага розбійників пронизливим поглядом, потім повернувся до козаків, повів бровою і сказав.
– Кінчайте його, хлопці, – з невластивою йому жорстокістю промовив гетьман. – Такі як він кидають тінь на нашу боротьбу, на всіх нас.
Від його тону голосу аж мороз по шкірі пройшов.
– А ви їдьте вже, поки я не передумав, – пожартував гетьман, звертаючись до Іванка й Мирослава. – Бувайте!
Козаки з охорони Косинського мовчки оточили ватажка розбійників. Погляди їх не віщують йому нічого доброго. На галявині встановилася неправдоподібна тиша.
– Ні! Я жити хочу! – заволав отаман розбійників і спробував розірвати мотузки, якими зв’язані його руки.
– Наші козаки теж жити хотіли, а ви їх всіх вбили, – жорстко відповів сотник у вишневому жупані і витягнув шаблю з піхов. – Ну, хлопці, досить марнувати дорогий час на цього покидька!
Мирослав з Іванком більше не стали затримуватись, скочили в сідла і, не озираючись, поскакали додому.
Поховавши всіх загиблих, і своїх і чужих, повстанці Косинського поспішили до Бару. На вимогу сотника гетьман їде в середині війська.
Іванко сказав Мирославу:
– Знаєш, скільки разів проїжджав я цією дорогою, а звикнути не можу. Серце від радощів, що скоро побачу рідних, ніби вискакує з грудей!
– В мене також.
Під вечір козаки добралися до Кисляка. Оріяна, Марія зустріли хлопців не ховаючи сліз від радості. Жінки хрестяться і моляться на радощах безтямних.
– А як там наш батько? Живий? Здоровий?
– Все добре, мамо. Живий!
Рипнули двері, і в двір вискочили Роман і Руслан.
– Тату! Таточку! Дядько Іванко!
Після обіймів і гарячих поцілунків і Мирослав і Іванко подарували дітям вилитих з цукру левів, ведмедів, лисичок і зайців, кіз і ланей, знайдених в домах багатих шляхтичів в Барі. Діти дивуються небаченим солодощам.
– Ніби іграшки, – каже Руслан, – навіть їсти шкода!
Оріяна пригорнулась до чоловіка, розуміючи, що щастя їх коротко плинне і скоро Мирослав знову повернеться до війська повстанців, де на нього щодня будуть чекати нові небезпеки і випробування.
* * *
В січні 1593 року одразу після різдвяних свят значний повстанський загін з чотирьох тисяч чоловік на чолі з самим Косинським відправився на Волинь.
– Ти тільки подивись, пане Криштофе, – радіє Пилип Грицай, – до нас приєднуються інші повстанські загони, зусібіч стікаються селяни, міські бідняки і невдоволена своїм положенням дрібна шляхта!
– Так-то воно так, Пилипе, – мовив Косинський, – але поки що наше повстання в цілому має стихійний характер. Багато повстанських загонів діють незалежно від нашого головного війська.
– Не хотіли пан король та його уряд збільшити кількість реєстрових козаків і прирівняти привілеї козаків до шляхетського стану, то ми самі це виборемо із зброєю в руках, – додав Самійло.
16 січня 1593 року було дано дозвіл на збір «посполитого рушення», тобто шляхетського ополчення. Польський король і міські магнати мобілізували проти повстанців значні військові сили під командуванням київського воєводи Костянтина Острозького.
– Ну, тепер хлопів нарешті розіб’ють, – радіють шляхтичі. – Рівного нашому війську у всій Європі немає, де вже тим селюкам впоратися з ним!
Ці війська спішно розташувалися поблизу Костянтинова. Але в перших боях зі шляхетським військом повстанці на чолі з Косинським були успішними і отримали досить легкі перемоги.
– Про що думаєш, Пилипе? – питає Самійло Грицая, витираючи шаблю від крові після чергової вікторії.
– Просто згадав, як в минулому році ми багато разів нападали на маєтки шляхти, міста й містечка, оволоділи Трипіллям та Переяславом, захопили в київському замку гармати, порох і військове спорядження.
– Так, ті гармати й порох стали нам в пригоді.
– Та й спорядження також. Нам його дуже не вистачає, бо військо збільшується, але в основному за рахунок неозброєних селян.
Матусина наука
Роман і Руслан прибігли з вулиці на город, де їх мати щось садить. Вони оббігли пасіку під липами, криницю, грушу, і обняли матір.
– Мамцю, а що ти робиш? – першим запитав Роман.
– Любисток саджаю, – посміхнулась і пригорнула до себе діточок Оріяна.
– А для чого?
– Пам’ятаєш, Романочку, ти казав, що в мене гарні коси? Це із-за того, що коли я була маленькою, мама мене купала у відварі любистку.
– А нас ти також купаєш в ньому?
– Ні, – розсміялась Оріяна, – у любистку купають донечок, щоб їх хлопці любили! А ви ж хлопці!
– А ще він для чогось придатний?
– Атож. Ще любисток додають до весняних борщів і салатів. Він може заспокоїти, а може підбадьорити. Щоб між чоловіком і дружиною були гарні стосунки, вони мають пити відвар з любистку.
– То ви з татом його теж п’єте?
– Так, – зітхнула мати при згадці про Мирослава. – А ще любисток допомагає при різних хворобах.
– І ти все це знаєш? – дивується Роман. – Звідки?
– Мама навчила.
– Баба Марія? – перепитав Руслан.
– Вона сама. Запрацювалась я, а ви, мабуть, вже і зголодніли?
– Так. Тому ми й прибігли додому. А що в нас сьогодні на обід?
– Душенина шляхетська, – посміхнулась Оріяна.
– А це як? Я такого не пам’ятаю. Як її готують?
Оріяна знає, що діти питають не просто так, а вчаться, тому із задоволенням почала розповідати.
– Спочатку шматок м’яса, краще свинини треба покласти в гарячий оцет, зварений з прянощами, і залишити на два дні, щоб м’ясо замаринувалось. Потім його нашпиговую салом, посипаю молотим перцем, солю.
За розмовою мати з дітьми йдуть з городу до хати.
– Через дві години кладу м’ясо у гусятницю і загнічую, щоб зарум’янилось. Після цього доливаю два кухлі води, дві ложки сушених грибів, цибулину, порізану кільцями, і тушкую ще пів дня. Щоб підлива була густішою, досипаю борошна. До столу це блюдо подають з овочами.
Діти помили руки і сіли до столу в дворі під яблунею. Оріяна принесла хліба, салату й велику миску душенини. Діти з задоволенням почали їсти.
– Дуже смачно! Спасибі, матусю!
– А що це, нарізане кубиками? Баклажани?
– Так. Ти диви, забула сказати, що м’ясо ще обкладається дрібно порізаними баклажанами!
– Мамо, а що так добре пахне в салаті?
– Це ведмежа цибуля.
– Як це? Ведмеді що їдять цибулю? – смішно округлив очі Руслан.
– Не знаю, просто так називають цю рослину. Ви її знаєте, як черемшу. Це вона надає салату цей неповторний запах і смак також.
– Матусю, а чому ти не обідаєш? Ти ж натомилась, не могла не зголодніти?
– Я хотіла спочатку вас нагодувати. А сама я спочатку борщу поїм.
– О! – згадав Роман. – Все хочу спитати, та забуваю. Борщ завжди червоний, а минулого літа ти варила якийсь сірий борщ, чи то мені наснилося?
– Ні, дитино, не наснилося. Як Петрівка кінчається, на Петра обов’язково варять «сірий» борщ з нової капусти. В неї листя ще сіре, тому він і називається «сірий» борщ.
– Я пам’ятаю, дуже смачний був борщ, – кивнув Руслан. – Ще пам’ятаю, що і капуста, і бурячки були маленькі, але ти їх все одно брала і варила.
– В нас на Україні борщ вважається найстаршою стравою, його величають «хазяїном», бо він є символом достатку в родині. Запам’ятайте, діточки, – повчає Оріяна, – борщ є обов’язковою стравою на храмові свята, весілля, на родинах, хрестинах і поминках.
Роман раптом весело розсміявся.
– Я пригадав, як дід Самійло каже: «Їж борщ з грибами і держи язик за зубами».
– Пісний борщ з грибами подають на стіл під час різдвяної вечері, – розповідає далі Оріяна, – він неодмінно має бути густим, щоб весь рік густо було. На Великдень його обов’язково варять із свининою. Та ви їжте, їжте, а то вихолоне!
Діти заходилися коло мисок, але одразу ж попросили:
– Мамо, розкажи ще щось про борщ! Нам цікаво.
Оріяна, яка вже піднялась із-за столу, щоб піти за борщем для себе, бо таки добре зголодніла, знову присіла і продовжила розповідати.
– Коли рвеш городину на «сірий» борщ, треба примовляти таке: «Нова, нова новина! Щоб не боліли зуби й голова. Заячі біга, ведмежа сила, щоб по всьому світу носила!» А щоб капуста не гнила, треба мовчки кинути в колодязь три капустяні листочки.
– А чому борщ червоний?
– Бо його варять на буряковому квасі або з квашеним чи свіжим буряком. Додають в нього різні овочі, а ще зерна пшениці, жита чи ячменю.
– Матусю, ми їли борщ і в бабусь з дідусями, і в різних гостях, і скрізь борщ різний. Чому так?
– Це ви точно підмітили, – посміхнулась Оріяна, – в кожної хазяйки свій рецепт борщу і смак різноманітний!
– Матусю, а ти як готуєш? Розкажи!
– Спочатку відварюю м’ясо, і обов’язково з кісточкою. В дерев’яній ступці затовчу сало або здір з цибулею, і заправляю ним борщ – дуже смачно виходить. Квасолю не намочую, так кладу. Кришу цілий бурячок, соломкою кришу моркву. Все заливаю водою і ставлю в піч.
Оріяна проковтнула слину, бо вже нестерпно хочеться їсти, і продовжила.
– Борщ кипить, кипить, і коли вже піч починає пригасати, я виймаю глечик з печі, січу туди капусту, цибулю і солю. А ще заправляю салом. І ставлю знову в піч. Як борщ вже готовий, я витягую м’ясо, оббираю кістку, й перемелюю все із салом, що отак зверху плаває. Потім викладаю все в борщ і перемішую.
– Смачно розказуєш! Аж захотілося борщу!
– То я зараз принесу? – запропонувала Оріяна.
– Та ні, дякуємо, ми вже наїлися!
– Мамо, ти забула сказати, що до борщу ще подають пампушки з часником!
– Точно. Знаю, що на Слобожанщині до борщу подають пшоняні галушки, а на Волині – «вушка» з грибами. Залишилось сказати, що влітку з різних овочів, попередньо зварених і сирових, залитих буряковим квасом або сирівцем, готують холодний борщ.
– О! Я пам’ятаю! В нього кидають зелень часнику, петрушку, кріп, селеру, терту редиску або білу редьку, огірок.
– Правильно, синку. І ще обов’язковим складником «холодника» є печений червоний буряк. Он, бачите, стоять горщики-близнята? В них ми носимо обід в поле. В одному горщику – борщ, в другому – кашу.
– Матусю, а я пригадав, як в баби Марії того року вкрали горщик з борщем!
– Так, дитино, було таке. Коли довго немає дощу, то деякі жінки крадуть борщ і кидають його в колодязь, щоб пішов дощ.
– Це ж треба, – здивувався Роман, а Оріяна гарно поставленим голосом заспівала:
– Іди, іди, дощику,
Дамо тобі борщику.
– А якщо треба дощ зупинити? – перебив матір Роман.
– Тоді треба викинути навхрест хлібну лопату, коцюбу й рогача. Ще добре запалити Стрітенську свічку, яку принесли з церкви і обнести нею хату. Це щоб не було великого горя, щоб городину не побило.
– Дякуємо, матусю! Було дуже смачно і цікаво! Можна, ми підемо гуляти?
– Біжіть, горобенята, гуляйте, поки гуляється.
Близнюки радісно побігли на вулицю, а Оріяна нарешті пішла, взяла борщу, хліба і стала їсти. Потім прибрала зі столу і знову пішла на город досаджувати любисток.
Звечора під час дощу у велику сосну між Гайсином і Кисляком вдарила блискавка. Наступного ранку Сметаниха з чоловіком поїхали, зрізали ту сосну і одразу відвезли її до бондаря. Роман і Руслан Коберники побігли подивитися, що буде з цієї сосни.
Вони прибігли як раз, коли Сметаниха просила бондаря:
– Поспіши, синку, зробити діжу за один день. Будь ласка!
На що майстер відповів:
– Зроблю, як місяць буде у пів повні. Все життя будете в тій діжі хліб пекти і дякувати!
Діти мало що зрозуміли, тому побігли розпитувати матусю. Вони розповіли їй все, що почули.
– Розумієте, діточки, – посміхнулась Оріяна, – бондаря просять зробити діжу якнайшвидше, щоб хліб у ній піднімався швидко. А ще діжу треба робити на пів повні місяця, коли місяць круглий, тоді хліб в такій діжі завжди буде удаватись смачний.
Як завжди в таких випадках, хлопчики зосередились, намагаючись збагнути і запам’ятати все, що говорить їм мати.
– Як в бабусі Марії? В неї хліб завжди дуже смачний!
– Але хазяйці треба пильнувати, щоб в діжі була парна кількість клепок – дощечок тобто, з яких збирають діжу. Бо якщо непарна – це вже діжун. У такому хліб буде невдалий і несмачний, тому тоді треба доставити ще одну клепку.
– То приказка про брак клепки в голові – це звідси? – здогадався Роман.
– Так, синку. Саме звідси! Ви не звертали увагу, що до діж ставляться, як до живої істоти? Вона привчена до тепла, не любить галасу, її не можна бити й ставити на землю. Щоб тісто не випливало, під неї кладуть шубу або інший жіночий одяг.
– А зверху – чоловічий, можна просто шапку, – згадав Руслан.
Оріяна схвально хитнула головою, бо задоволена тим, який спостережливий в неї синочок.
– А ще треба пильнувати діжу від поганого ока й ніколи нікому не позичати, бо достаток може полишити родину. Якщо ж діжу зурочили, виправити це можна, обернувши її догори дном на порозі хати й заткнувши в неї ножа.
– Мамо, я пам’ятаю, як ти вимивала діжу.
– Так. Раз на рік у Чистий четвер перед Великоднем діжа має відпочивати. Хазяйки її ретельно миють та вишкрібають. А при цьому примовляють: «Діжа, діжа! Треба тобі віхтя й ножа!» після цього її накривають рушником, підперізують червоною крайкою, зверху кладуть хліб, сіль, гроші.
Тут біля воріт загавкав собака, і Лесь пішов дізнатися, хто до них прийшов. Оріяна ж продовжує повчати діточок.
– Вважається, що «діжа йде на сповідь» або «на базар торгувати». Згідно за звичаєм її виносять надвір, ставлять на воротах або на якому-небудь підвищенні. Тут вона і стоїть до сходу сонця.
Роман з Русланом пригадали, що вже бачили таке, але вони мовчать і слухають розповідь матері.
– Під час входин у новий дім хазяїн заносить її, примовляючи: «Як у сій діжі повно хліба, дай, Господи, щоб так повно було у сій хаті». А ще вважається, що діжка може оберігати від пожежі й навіть здатна відвести громову хмару. Зазвичай стоїть вона на покуті під образами.
Тут до хати повернувся Лесь і сказав:
– Оріяночко, доню, це до тебе прийшли.
Оріяна поспішила вийти, а діти запитали в Леся:
– Дідусю, а хто то до мами прийшов?
– Це дружина Василя Голоблі збирає коровайниць пекти коровай – весільний хліб, бо видає дочку Орисю заміж.
– А чому маму? Жінок же багато в Кисляку?
– Бо весільний хліб роблять легкі на руку жінки, які щасливо живуть в першому шлюбі й мають дітей. Ваша мама як раз така! – тепло посміхнувся дідусь.
– Це точно. Мама й тато дуже добре живуть! Правда?
– Так, діточки, – усміхнувся дід Лесь, – усі б так жили!
– Дідусю, а скільки треба коровайниць?
– Потрібно, щоб їх була парна кількість, щоб молоді жили в парі. На діжі навхрест ліплять чотири свічі й з піснями вимішують тісто. Потім носять його по хаті, піднімають над головою й підкидають до стелі, вдаряють об сволок, щоб коровай удався високим і гарним.
Лесь захопився розповіддю і додав:
– Розплітаючи косу, молоду садовлять на діжу, прикриту вивернутим кожухом. На ній і роблять жіночу зачіску. Вірять, що якщо на діжу сідає «нечесна» наречена – яка не дотримала цноти до весілля, то в неї сім років не буде рости хліб, плодитися худоба й не житимуть діти.
Останніх слів діти не зрозуміли але перепитувати не стали, а тут і Оріяна повернулася до хати.
В чім мати народила
Півсотня повстанців на чолі з Вітром здійснювала розвідницький виїзд. Загону надзвичайно не повезло з погодою, бо три дні йшли рясні дощі. Нарешті на четвертий день дощ скінчився, визирнуло сонечко і одразу стало напрочуд тепло, навіть жарко і душно.
– Думаю, можна відпочити, випрати одяг і викупатися в річці, – сказав Вітер. – Тим більше нікого і нічого підозрілого ми не виявили.
– Оце діло, – зрадів Голобля, – гарячого чогось приготуємо та поїмо, а то із-за дощу сухом’ятка вже приїлася.
Першими випрали одяг Іванко, Мирослав і Вітер. Вони розвішали одяг сушитися на мотузках, натягнутих між старими осиками. В одній з них Іванко побачив величезне дупло.
– Ого, тут при потребі і сховатись можна, – посміхнувся він.
Берег, на якому зупинились козаки, рівний і вкритий піском, а протилежний берег річки – високий на три чи чотири сажні і густо порослий верболозами. Під берегом, який нависає, як козирок над водою, є ніша, вимита течією. Зверху її точно не видно.
– Як думаєш, Мирославе, перепливу я від берега до берега під водою?
– Впевнений, що так, бо і я можу це зробити. А ти, як відомо, пливаєш краще всіх нас. Хіба що Петрик може з тобою в цьому позмагатися.
Іванко знову подивився на протилежний берег.
– Про що думаєш, синку? – запитав Іванка Вітер.
– Не подобається мені протилежний берег, батьку, – хитнув козак головою в бік того берега, – можна підкрастися до самого краю, а ми і не побачимо, і не почуємо. Бери нас голими руками.
– Що ж, ти правий. Лавріне! Переберись-но на той берег і повартуй, щоб ніяка зараза до нас не підібралася!
– Добре, – відізвався Чуб.
Він змотав одяг в клунок, почепив шаблю, колчан із стрілами і лук, і увійшов у воду. В цей час прийшли купатись ще десяток козаків.
– А одяг тобі для чого? – сміється з берега Василь Голобля.
– Щоб комарі не кусали, а їх тут до біса.
Лаврін з козаків самий невисокий, якщо не сказати низький, тому йому довелось пливти. При цьому він намочив свій одяг.
Голобля тим часом наносив багато дров і хмизу.
– Дядьку Василю, – сміється Мирослав, – навіщо вам стільки дров? Ми ж тут не на тиждень зупинились!
– Застелимо поверх хмизу попони і буде тепло й м’яко відпочивати. Земля від дощу ще волога й прохолодна.
Іванко збирався також пожартувати, як раптом перед його обличчям пролетіла стріла. Він з подивом подивився на протилежний берег і побачив, як стурбований Лаврін маше руками, як вітряк крилами і робить якісь незрозумілі жести.
Побачивши, що його знаки помітили, Лаврін хутко шубовснув у воду. Іванко підвів голову і побачив, як з верболозів вигулькнули жерла трьох гармат і дула десятка мушкетів.
– Мирославе! Батьку! Швидше до того берега! – вигукнув він і пірнув під воду.
– Під водою! – крикнув Мирослав.
Гримнули постріли з гармат, потім з мушкетів. Судячи з усього, їх там набагато більше тих десяти, які побачив Іванко.
Іванко відчув, що уперся руками в берег і виринув з води. Він знає, що від пострілів і вибухів поляки трошки оглухли, тож вряд чи почують сплеск води. Він виплив саме там, де збирався – в тому місці, де берег утворив своєрідну нішу. Але звідси не видко, що робиться зліва чи справа.
Зате видно той берег, на якому отаборились повстанці. Ядра все ще вибухають на тому березі. На мотузках горить випраний одяг. По річці пливуть тіла вбитих під час купання козаків. Хлопець аж зубами заскреготав від побаченої картини.
Повстанці тим часом хутко зібрали поранених, вбитих і відступили. Поляки припинили обстріл. На якийсь час настала тиша.
Іванко все чекав, що поляки переберуться на той берег, але вони цього так і не зробили. Хлопець просидів у воді до тих пір, поки не змерз. Він обережно підсунувся до краю ніші, в якій перебуває, поглянув наліво і побачив Мирослава, Лавріна і Вітра.
Оскільки Лаврін низенький, і вода йому тут вище голови, Мирослав з Вітром тримають його з обох боків, щоб він був над водою. Іванко подивився направо, але там нікого немає.
– Схоже, нас четверо, – прошепотів Вітер, – треба б розвідати, чи ще тут ляхи, чи вже поїхали? Лавріне, ану….
– Ні, батьку, – перебив його Іванко, – краще я.
Він обережно, тихенько, як кіт на полюванні, вибрався на високий берег і став озиратися. Виявилося, що це місце саме високе і звідси видно все навкруги.
– Вилазьте, браття, – голосно вигукнув Іванко, – нікого тут немає!
Козаки повернулись на свій берег. Лаврін замерз так, що зуб на зуб не попадає. Він підійшов до палаючої осики і став грітися.
– Однак, – зітхнув Вітер, – і попали ж ми в халепу. Такого зі мною ще не було – ні зброї, ні одягу, ні взуття.
Тут серед осик хтось кашлянув, й Іванко кинувся на звук. Там в дуплі старої осики він побачив Петрика Сомика.
– Петрику! – зрадів козак. – Вилазь-но на білий світ!
Товариші дуже зраділи, що Петрик живий, здоровий і з ними. Він вдягнений в зелені козацькі шаровари, але без сорочки.
– Хлопче, – соромливо запитав Вітер, – чи є в тебе ще щось з одягу?
– Тільки те, що на мені, – відповів Петрик, – хоча, коли я ховався в дупло, я прихопив чиїсь сакви і свою торбу.
– Давайте, подивимось, що в них є, – запропонував Вітер. – Лавріне, а де твій одяг? Він же був при тобі?
– Впустив з рук і його течією віднесло, – винувато кліпає Лаврін.
В саквах і торбі знайшлися: дві вишиванки, два рушники, нарізана як бинти тканина, ніж, все для розведення вогню, а також: жарене в рослинній олії пшоно, сіль, сухарі.
– Не густо, – знову зітхнув Вітер, – ні баклаги для води, ні казанка.
Він обернувся до Петрика і подивився так, ніби побачив в перший раз.
– Знімай-но, хлопче, шаровари.
– А це ж для чого? – здивувався Петрик.
– Не можемо ж ми ходити голяка? Доведеться розрізати твої шаровари і зробити з них пов’язки для всіх нас. Вишиванки поки ніхто вдягати не буде, бо вони білі й занадто примітні.
Петрику жах як не хочеться залишитись без шароварів, але й дозволити друзям ходити зовсім голими він не може. Тим часом Мирослав обдивився весь колишній табір.
– Нічого, – оголосив він. – Навіть дивно, але я зовсім нічого корисного не знайшов.
Тим часом Вітер розрізав козацькі шаровари Петрика і роздав усім по великому шматку. Всі обмоталися і обв’язали себе цією тканиною.
– Я їсти хочу, – оголосив Лаврін, який вже зігрівся. – От життя, і пшоно є, і сіль, і вогонь, а куліш не звариш, бо посуду немає.
– Там за пагорком є вбитий кінь, – повідомив Мирослав, – можна запекти м’ясо на вуглях. Що скажете, батьку?
– Я тільки за, але не тут. Занадто це відкрите місце. Треба нам перебиратися до лісу, – вказав рукою Вітер на ліс, що знаходиться на північ від табору.
З ним всі погодились і пішли в напрямку лісу. За невисоким пагорком Мирослав показав вбитого коня, і козаки відрізали обидві задні ноги. Одну поніс Вітер, а другу – Мирослав.
Тільки-но вони відійшли від табору сажнів на триста, як почули знайомий голос:
– Стривайте! Стійте! Мене почекайте!
Козаки обернулись і побачили Василя Голоблю. Хоча шаровари в нього червоні, але видно, що одна холоша залита кров’ю.
– Пане Василю! Ти поранений? – стурбовано запитав Вітер.
– Та є трохи, – скривився від болю Голобля.
– А ти як тут?
– Відстав від своїх. А ще я був впевнений, відчував, що ви живі, і що ви десь тут. Як бачите – не помилився.
Голобля вдягнений і взутий, навіть шапка-бирка є. А ще мушкет, порохівниця, торба з кулями, шабля, ніж, казанок, баклага, ложка, запасна вишиванка і рушник. Ще в нього є гречка, сіль, сухарі, борошно, тарань, лаврове листя.
– Казанок це добре, – зрадів Лаврін, – дійдемо до лісу, зваримо куліш з кониною.
Але тільки лиш козаки увійшли в ліс, як до місця їх колишнього табору під’їхали дві сотні поляків. Голобля, який йде останнім, почув кінське іржання, обернувся і побачив ляхів.
– Що його тепер робити? – скрушно запитав він у Вітра.
– Ой! – голосно скрикнув Мирослав, який наколов ногу на голку від акації.
Іванко нахилився і витягнув голку з ноги.
– Повезло, – сказав він, – колючка вся вийшла, не обломилася.
– Ось що, – заклопотано мовив Вітер, – ляхи скачуть сюди. Треба нам десь заховати м’ясо, а самим сховатись на деревах. Більше немає де.
М’ясо присипали у великій лисячій чи борсучій норі, а самі повлазили на дерева і заховались серед гілля. Засмаглих козаків тепер побачити напрочуд важко.
Поляки проїхали лісок, який виявився не такий вже й великий – десь дві тисячі сажнів на тисячу, вздовж і поперек, але козаків не помітили.
– Може ті лайдаки попливли по річці на плоту? – сказав один з ляхів.
– Можливо. На воді сліди не залишаються. Але тут їх точно немає. Їдемо звідси.
Вище всіх на дерево видерся Петрик, він і сповістив всіх, що ляхи від’їхали від лісу на достатню відстань. Козаки злізли на землю.
– Ну, що, – мовив Вітер, – треба нам оббілувати м’ясо, а із шкіри зшити сяке-таке взуття, щоб можна було ходити і за потреби – бігати.
Так і зробили. Виглядають козаки в пов’язкам із шматків шароварів і взутті із шматків необробленої кінської шкіри дико.
– Але це все ж краще, ніж ходити голими і босими, – підсумував Вітер.
Поки шили взуття, Голобля і Лаврін зварили куліш і запекли на вугіллі м’ясо. Всі з великим апетитом накинулись на їжу. Куліш довелося їсти паличками і сухарями. Але якби там не було, всі наїлися до сита.
Після обіду Мирослав виклав середину свого «капця» листками подорожника.
– Як на мене, – приклавши долоню до брів, промовив Голобля, – знову на дощ збирається. Треба збудувати хоч якийсь курінь. Тільки з мене помічник ніякий.
Іванко ще з дерева примітив кілька дерев, які повалив буревій. Одне з них лежить досить високо і до того ж має подвійний стовбур.
Козаки наносили жердин і почали їх ламати між двома стовбурами, бо ні сокири, ні пилки не мають. Вони склали з жердин стелю, бокову стіну. Потім вкрили їх дрібнішими гілками і шматками моху.
Петрик не полінувався і присипав все сухим листям. Тепер їх своєрідний курінь схожий на звичайний пагорб. Замість ліжка натягали соснових гілок, а зверху присипали їх товстим шаром листків лопуха та папороті.
– Сподіваюсь, ми більше ляхів тут не зустрінемо, – сказав Вітер. – Заночуємо тут, а завтра підемо шукати наших.
Перед тим, як лягти спати, Мирослав зробив перев’язку Василю Голоблі. Потім поміняв подорожник собі і теж ліг відпочивати.
На світанку Іванко прокинувся від кінського іржання. Як не старалися козаки, але в боковій стіні залишилися шпарини. Зараз через них пробивається вранішнє світло. До однієї з таких шпарин припав оком Іванко.
А там їдуть кілька десятків поляків. Один з них зупинив коня, озирнувся і наказав:
– Пане Радославе, подивись-но з цього пагорба, – він вказав рукою на курінь козаків, – може, що побачиш.
Іванко вмить уявив, як ноги коня зараз проваляться серед гілок задньої стіни куреню і йому одразу стало не по собі. Один з польських вершників смикнув повід, і кінь пішов до схованки козаків.
І раптом з протилежного боку галявини затріщали кущі, і на неї почало виходити велике стадо диких кабанів. Попереду іде величезний сікач. В довжину він досягає двох сажнів, і майже сажень у висоту.
Пан Радослав зупинив коня, а той шляхтич, який віддав йому наказ, промовив:
– А що, пане Жебровський, може, влаштуємо полювання?
І він почав знімати з плеча мушкет. Кабанів разом з підсвинками на галявину вийшло не менше, як півтори сотні.
– Пане Адамський, – розсудливо сказав Радослав Жебровський, – а як пан Потоцький дізнається? Це ж його мисливські угіддя?
– Та звідки? – скрикнув Адамський, але озирнувшись на десятки жовнірів, які чують їх розмову, погодився: – Прийняти вправо! Їдемо звідси!
Іванко подивився на товаришів, виявилось, вони всі вже не сплять, і так само, як він, спостерігають за ляхами у шпаринки в стіні.
– Ніби пронесло, – прошепотів Петрик.
– Не кажи: «Гоп!», – сердито відповів Вітер. – Кабани – теж велика небезпека. Якщо вони нас почують – всі одразу на дерева! Зрозуміли?
І кабани їх почули. Одразу кілька з них рушили до схованки. Довелось козакам рятуватися на деревах. Василь Голобля мало не став жертвою старого сікача. Той мало не схопив Василя за ногу, але той в саму останню мить встиг підтягнути ноги до грудей, а потім вилізти вище.
– А щоб тобі, – лайнувся Голобля з дерева.
Незадоволені кабани перерили все на місці ночівлі козаків, добре що хлопці встигли прихопити із собою свої торби, в тому числі і копчене м’ясо. Сидіти на деревах їм довелось півдня, поки нарешті стадо не пішло далі.
– Кляті, – сплюнув Вітер. – Скільки часу із-за них згаяли!
– І не снідали ще, – жалібно сказав Лаврін, викликавши сміх в товаришів.
Коли козаки поїли, почали збиратися в путь. Хоча збиратися – голосно сказано. Розібравши зброю Голоблі й торби, козаки вирушили в дорогу. Для Голоблі Іванко вирізав зручний костур. Мирослав подумав, що йому самому костур також би не завадив, але робити його вже часу немає.
– Що, Василю? – перепитав Вітер, почувши, як той важко зітхає.
– Шкодую, що немає горілки. Я б випив, і легше було б переносити біль. Набагато легше.
– Це точно. Тільки де ж її взяти, якщо навіть в тебе немає?
– Отож-то й воно, що немає де, – знову зітхнув Голобля.
Скоро козаки вийшли із лісу, і тримаючись недалеко від узлісся пішли на схід. Під вечір вони почули мукання корів, мекання кіз, гавкіт собак, кукурікання півнів.
– Схоже, якесь село недалеко, – мовив Петрик. – Дозвольте, я розвідаю?
– Давай, синку, – хитнув головою Вітер. – Ми тебе чекатимемо тут. Тільки ти не висовуйся, спостерігай з віддаля.
Петрик повернувся через півтори години. Козаки з нетерпінням чекають його розповіді.
– Попереду дійсно село. Польських вояків я налічив більше сотні, а ще є їх оружні слуги. А ще на обох сторонах села, де проходить дорога, є дозори по десять вояків. В них при собі і коні є, і вогнепальна зброя.
– Тобто можна знищити один з дозорів, і в нас буде й одяг, і взуття, і зброя, і коні! – зрадів Вітер. – Що ж, так і зробимо. Треба тільки визначитись, який саме з дозорів нам вирізати буде легше. Іванко, ти слідкуй за ближнім дозором, а ти, Петрику, – за дальнім.
Опівночі повернувся Іванко і повідомив, що дозорці на ближньому посту п’ють і вже такі п’яні, що їх можна взяти голіруч.
– Ну, на голіруч я б не дуже розраховував, – розсудливо відповів Вітер, – тим більше, що із зброї в нас одна шабля і два ножі, а поляків, як не крути – десятеро. Будемо чекати, доки вони заснуть.
Іванко простягнув Голоблі пляшку оковитої.
– Тримайте ліки. В поляків поцупив, – посміхнувся він, – в них цього добра багато, вони й не помітили.
– Дякую, – зрадів Голобля, – бо, зізнаюсь, біль дуже вже дошкуляє.
– Пане Василю, – поросив Мирослав, – і мені дай трохи, бо і в мене нога болить чим далі, тим дужче.
Вони випили вдвох пляшку і їм стало легше. Повернувся Петрик і повідомив, що на дальньому дозорі вартові не сплять, не п’ють, а добросовісно несуть службу.
– Вирішено, – сказав Вітер, – нападемо на ту сторожу, що на ближньому краю села. Чекаємо, поки вони не поснуть.
– Може, нападемо на них під ранок, коли сон найміцніший? – запропонував Лаврін.
– Ні. Нам потрібен час, щоб від’їхати якомога далі. Іванку, іди, синку, слідкуй за ними. Повідомиш нам, коли можна буде нападати. А ми поки будемо чекати і відпочивати.
Іванко повернувся через дві години.
– Все, – повідомив він, – всі сплять. Я там в кущах приховав три їх шаблі і два ножі. А ще є списи.
Козаки тихенько підкралися до сплячих дозорців і закололи їх. Потім швидко перевдягнулися, взулись, забрали зброю, коней, сакви і відійшли подалі від села. Там сіли в сідла і помчали у східний бік. Ніч місячна, тож дорогу добре видно.
На ранок поляки помітили, що один дозор перебитий і одразу організували погоню. Земля волога від дощів, що йшли напередодні, тож сліди козаків добре видно. Ближче до опівдня Вітер помітив, що їх наздоганяють.
– Не думав я, що вони стануть гнатися за нами, – мовив він. – А ну, хлопці, наддай, бо наздоганяють кляті.
Поляків разом з челядниками майже дві сотні, а козаків шестеро, до того ж Голобля поранений і знесилений, а Мирослав від болі в проколотій нозі, яка вже загниває, також не в формі. Тож вступати у відкритий бій у втікачів сил явно недостатньо.
Невідомо, чим би це все закінчилось, якби за пагорбом козаки не зустріли колону повстанців, в авангарді якої іде Кисляківський курінь. Поляки побачили повстанців, одразу показали спини, повернули коней і вскач помчали назад.
Назустріч козакам, п’ятеро з яких вдягнені в польський одяг, поскакала сотня запорожців. Наблизившись, вони пізнали своїх.
Кислячани радо зустріли своїх товаришів – Вітра, Іванка Гардового, Мирослава Коберника, Василя Голоблю, Петрика Сомика і Лавріна Чуба.
– Чолом! – доноситься з усіх боків.
– Живемо, браття, – посміхнувся Голобля, втратив свідомість і впав з коня.
Але це не страшно, вони вже серед своїх, небезпека минула, і є кому надати пораненому медичну допомогу. Вітер голосно розсміявся.
– Нічого, нічого, – замахав він рукою, – просто я уявив, що було б, якби ми так і не розжились на одяг і взуття!
– Ану, розповідай, – вимагає Самійло, – що то за історія з одягом і взуттям?
– Розповім, але спочатку скажи, скільки хлопців з тої півсотні з якою я їздив в розвідку, загинуло?
– Багато, батьку, – одразу став серйозним Самійло, – 23 загинули і семеро поранених. З них двоє, мабуть, також помруть.
– Ніколи собі не пробачу, – зітхнув Вітер.
– Не карай себе, – журно промовив Самійло. – Бувають ситуації, коли і від отамана мало що залежить.
– Не кажи, Самійле. Он твій син подумав про те, щоб виставити вартового на протилежному березі річки, а я – ні. А повинен був. Якби раніше це зробив, то помітили б ляхів ще на підході, і хлопці були б живі. Я черговий раз переконався, що Іванко – хлопець великої кебети, так і знай!
– Батьку, – нагадав Самійло, – то що там за історія з вами приключилася з одягом і взуттям?
І хоча Вітер розповідав про все, що з ними трапилося без тіні посмішки, козаки час від часу голосно реготали, уявляючи те, через що пройшли їх товариші.
Черевики
В Оріяни якось разом відірвалися підошви на обох повсякденних черевиках. Вона з сумом розглядає своє взуття.
– Прийдеться купувати нові, – сказала вона дітям, – але нічого не вдієш. Доведеться витратитися на нові черевики.
– На базарі? А візьмеш нас із собою? – загорілись очі в Романа.
– Добре, дітки. Підемо разом.
– Обіцяєш? Мамо, а коли з’явилися базари? – несподівано запитав Руслан.
– Наскільки я знаю, у 1578 році колишній польський король Стефан Баторій надав місту Плоскирову привілей на проведення щорічних ярмарків на Новий Рік, на свята святого Віта та Різдво, а також щотижневих торгів щовівторка. Саме від того часу у місті з’явилась ярмаркова площа, на якій побудовані торгові ряди.
– То збирати ярмарки та базари можна лише за королівським дозволом? – здивувався Роман. – Мамо, а чому твої черевики такі негарні? Вони грубі, на товстій підошві, важкі. Хіба не можна шити легкі, гарні черевики з тонкої шкіри або тканини?
– В усіх жінок такі, – знизала плечима мати. – Не можна, щоб взуття в жінки було видно з-під спідниці. Мабуть, тому немає потреби робити жіноче взуття гарним.
– Ні, – не погодився Роман. – Якось я бачив чобітки пані Кароліни Яновської, коли вона виходила з карети, то вони в неї дуже гарні.
– Ну, синку, для знаті в нас шиють окреме взуття. Чим значніша людина – тим в неї вищий підбор. А більшість простих людей носять личаки. Це найпростіше взуття, сплетене з нарізаної стрічками внутрішньої частини кори дерева.
– А довго плести ці личаки? – зацікавився Руслан.
– Майстер за допомогою швайки і копила може за день сплести до десяти пар личаків. Плетуть їх переважно з лика – липової кори, звідси і назва – личаки. Плетуть його і носять не від хорошого життя.
– Тобто?
– Ну, посудіть самі – в холоди ноги в личаках мерзнуть, в дощ – промокають, та й нетривке воно. Є навіть таке поняття – «личакова миля», тобто шлях, який можна подолати в одній парі личаків.
– А! – щось згадав і зрадів Роман. – Я чув! Кажуть: «Від такого-то села до такого дві пари личаків буде!»
– Правильно, синку.
– А я б не сказав, що чоловічі чоботи чимось гарніші за жіночі, – подумавши, додав Руслан. – Навіть за назвами носаків чоловічих чобіт це одразу зрозуміло – «качиний ніс», «коров’яча морда», «ведмежа лапа», «цапова борода». Фі.
– Синку, повір, чоловіки порівняно з жінками ще розкошують!
– А ще тато якось нам казав, що чоботи однакові. Можна взувати чобіт то на ліву ногу, то на праву.
– Мамо, а чому так – ноги різні, а чоботи однакові? – зацікавився Роман.
Оріяні запитання сина здалося кумедним.
– Ну от виростеш, станеш шевцем, – усміхнулась мати, – і почнеш шити чоботи на різні ноги, щоб окремий чобіт був на ліву ногу і на праву ногу!
– Не стану, – набурмосився син, – я стану козаком!
– Мамо, – запитав Руслан, – але ж є шкіра. Чому тоді люди ходять в личаках? А влітку і взагалі майже всі – босоніж?
– Думаю, всі люди мріють про шкіряні чоботи, підшиті коров’ячою або волячою шкірою, але такі чоботи надзвичайно дорогі. Не всі можуть собі їх дозволити.
– О! – знову щось пригадав Роман. – Я бачив в свята і в дощові дні, як люди йдуть босими ногами по болоті, а чоботи несуть!
В ближній базарний день Оріяна з Романом та Русланом пішли в Гайсин.
– Скільки ж тут всього є, – з захватом сказав Руслан, роззираючись на всі боки.
Оріяна зупинилася біля возів, завалених чоботами, пошитими «черкаським», тобто українським покроєм і жіночими черевиками.
– Здоровенькі були! – радо привітав її старий, немічний, сивоголовий дід, який торгує взуттям. – Що вас цікавить?
– Щасти боже, – сумирно відповіла Оріяна, – мені потрібні черевики.
– Вибирай, дитино, – показав рукою продавець на віз, в якому горою навалені самі різні жіночі черевики.
Діти тихенько розсміялися. Роман нахилився до Руслана і прошепотів:
– Ти чув? Дядько назвав маму дитиною? От смішний!
Оріяна щось пригадала і запитала в продавця:
– Дітям моїм цікаво – чому взуття однакове, коли ноги різні? Невже досі ніхто не здогадався шити окреме взуття для лівої і для правої ноги?
– Звісно додумалися. Греки, наприклад, почали виготовляти таке взуття ще до народження Христа!
– Як цікаво, – здивувалася Оріяна.
– Ну, дитино, взуття це цілий світ! – посміхнувся дідок, якому приємна і цікава ця розмова. – Про нього можна говорити і говорити!
– А підбори також греки вигадали?
– Ні. Наскільки мені відомо, каблуки придумали в Єгипті. Там взуття на підборах почали носити хлібороби, бо так зручніше ходити по пухкій землі.
– То взуття завжди шили так, щоб було зручно його носити?
– Зовсім ні. Римляни, наприклад, вигадали шити взуття, яке б вказувало на положення його власника. Тому вони виготовляли окреме взуття для сенаторів, для воїнів, для вільних громадян, для слуг тощо.
– Дивина та й годі, – знизала плечима Оріяна.
Продавець добродушно розсміявся.
– Повір, доню, це ще не дивина! От французький король Філіп ІV свого часу видав закон, яким зобов’язав знать носити туфлі з загнутими до гори носаками. Довжина окремих черевиків знаті сягали більше двох ліктів!
– Як же можна ходити в такому взутті, і не набити гуль?
– Маєш слушність, доню, таки не можна. А для того, щоб менше спотикатися, сеньйори кріпили до кінчиків носаків срібні ковпачки, з допомогою яких пристібали носаки мотузкою до ніг.
Оріяна уявила собі цю картину і від душі розсміялася.
– Ти, мабуть, і не знаєш, що на високих підборах жінка здається стрункішою? Був час, в іспанок каблуки були висотою в фут, тобто в лікоть, а то і більше! Уявляєш?
– Не вірю! Як можна ходити на таких підборах?
– Дехто з дам могли пересуватися тільки з допомогою служниць або спираючись на тростину.
– Невже вони ніколи не падали?
– Падали. І не просто падали, а калічилися і на все життя залишалися кульгавими! Ось так!
– У нас біля села знайшли печери, в яких жили первісні люди. Цікаво, яке взуття носили вони?
– Обв’язували ступні шматками шкур. Ото й усе взуття. Доводилося мені його бачити. До речі, пізніше теж використовували щось подібне. Ти чула про сандалі? За підошву беруть шматок сандалового дерева, який прив’язують до ноги шкіряними ремінцями.
Оріяна взяла до рук пару черевиків з воза.
– Ніколи мені не подобалось наше взуття, а тепер після вашої розповіді стало подобатися! Я беру ці черевики. Скільки вони коштують?
– Заходь ще, – посміхнувся дідок, – я тобі ще щось розповім про історію взуття! Я багато чого знаю!
– Дякую! Вже якось іншим разом. До побачення!
Оріяна розрахувалася, одразу взула черевики і підійшла до синів.
– Мамо, а ти про що думаєш? – запитав Роман.
– Просто згадала, як ваш дядько Іван розповідав, що бусурмани перед тим, як увійти до їхніх церков, які вони називають мечеть, знімають взуття. Ну, ідемо далі.
Походивши по базару, діти трохи втомилися і зголодніли. Роман запитав:
– Мамо, а в тебе немає нічого поїсти?
– Є, – посміхнулась Оріяна. – Я зранку приготувала вергуни. Зараз я вам дам їх, ви сидіть тут і їжте, а я піду, куплю вам по кварті квасу.
Вергуни – це просте печиво, яке виготовляється із прісного тіста на яйці й сироватці.
Тісто для вергунів розкачують у тонкий корж, ріжуть на прямокутники чи ромби, у яких роблять внутрішній надріз.
– Мамо, – запитав Руслан, – а ти вергуни смажила в олії чи пекла в печі?
Оріяна виклала на чисту тканину гірку вергунів золотавого кольору.
– О! – зрадів Руслан. – Такі, як я люблю більше всього! Смажені!
– Смачного, діти, – лагідно посміхнулася мати. – Їжте на здоров’я, а я піду по квас. Я швидко!
Після того, як Оріяна з синочками пішки повернулись додому, вони пообідали, трохи відпочили. Потім жінка зайнялась хатніми справами, а діти пішли гратися на вулицю.
Нікого з приятелів та й взагалі анікого з дітей вони не побачили, тому пішли на річку Кислячку. Там дітей також немає, зате птахи кричать і співають на різні голоси.
– Слухай, Ромчику, – згадав Руслан, – мені казав Климко Варава, що в гніздах птахів зараз багато яєць. Давай і ми назбираємо, мамі віднесемо. Тільки човен потрібен, бо пташки більше гніздяться на тому березі. Та й очерету там більше.
– Давай, – охоче погодився Роман. – Пішли шукати човен!
Їм довелось пройти на схід від села пів версти поки вони знайшли човен з веслами. Діти зраділи і швидко перепливли на протилежний берег річки.
Там вони витягли човен на берег і почали збирати яйця диких качок, гусей, журавлів, лебедів, бо гнізда птахів тут зустрічаються на кожному кроці.
А яєць скрізь так багато, що діти увійшли в такенний азарт, що не вже несила була зупинитись, тож хлопчики наносили повен човен яєць. Потім ледве-ледве змогли зіштовхнути його у воду, самі з ногами вмостилися на сидіння, і погребли на свій берег.
– Значить так, – сказав Роман, коли вони перепливли Кислячку, – біжи до мами. Скажи, нехай дідусь запряже коняку і приїде сюди возом, а я буду стерегти яйця. І хай візьмуть корзини і кошики!
Роман присів в холодочку в затінку, який дають віти старої верби. Руслан не став сперечатися і побіг додому. Приїхали вони доволі швидко, Роман навіть їх появи ще не чекав.
– Ого! – сплеснула руками Оріяна і збентежено, з мукою в голосі промовила. – Це просто казна що! Навіщо ви стільки гнізд розорили? Хіба можна так?
– Та ні, мамо, ми з жодного гнізда всі яйця не забирали. Та є там тих яєць! Можемо ще раз сплавати і ще стільки ж привезти! А, може, і не раз! Їх там без ліку!
– Навіщо нам стільки?
– Їсти будемо! В тісто бити. Бабусі Марії дамо, сусідам.
Дід Лесь не може відвести очей від човна, бо стільки яєць він не бачив за все своє довге життя.
– Добре, – посміхнувся Лесь і пожартував, – не пропадати ж добру? Ви, хлопчики, молодці! Прямо годувальники наші!
– Але прошу вас – більше яйця не збирайте. Принаймні цього року, бо нам і цих яєць вистачить надовго, – звеліла Оріяна.
Пізно ввечері, коли Роман і Руслан, набігавшись, повернулися додому, вони першим ділом запитали:
– Матусю, а що в нас сьогодні на вечерю?
– Як це, що? – хитро примружилася і не без лукавства сказала Оріяна. – Звісно, яєшня! Скільки хочете! Їжте досхочу!
– А ми і не проти! – розсміявся Роман. – Мамо, а ти про що замислилась?
– Подумалось, от якби ваш тато і дядько Іван приїхали. Вони обидва полюбляють яйця і жарені, і варені.
– То приготуй нам, будь ласка, яєшню, – нетерпляче попросив Руслан, – бо ми вже зголодніли. Мені з трьох яєць.
– Біжіть до бабусі Євдокії, вона приготовить, бо мені ще треба дати лад в капуснику. Ну, ідіть до баби.
Оріяна мріє про приїзд коханого чоловіка і милого брата, але це марні сподівання – ніхто з козаків Кисляківського куреня поки приїхати додому не може, бо всі вони зараз воюють.
Легка перемога
Повстанці швидко просуваються вглиб Речі Посполитої. За останній тиждень вони практично не зустріли ніякого збройного опору. Аж ось на восьмий день перед ними виріс укріплений польовий табір війська Острозького.
– Коли це вони встигли закріпитися? – з подивом розглядає ворожі укріплення гетьман Косинський. – Адже наші вивідачі були тут кілька днів тому, і тут нічого не було!
– Далебі ще не встигли, – уважно оглядаючи польські позиції, зауважив полковник Кремпський. – Вони ще тільки укріпляють табір.
І дійсно, вороги насипали високий земляний вал, перед ним вирили глибокий рів, а тепер швидко ставлять дубовий палісад. Гармат на валах ще не видно.
– Не встигають, – мотнув головою Пилип Грицай, – схоже, не чекали вони нас так зарані!
– Що робитимемо? – запитав Самійло Гардовий. – В лоб штурмувати – значить, понести великі втрати.
– Що пропонуєш? – запитав Косинський про щось зосереджено думаючи.
– Пропоную насипати перед однією із їх стін земляний вал вищий за їхній, і зверху з гармат розтрощити укріплення і пробити прохід в їх табір.
– Гарна думка, – схвалив гетьман, – так і зробимо. Частину людей негайно відправите в ліс готувати в’язанки хмизу, щоб засипати рів.
– Ондечки кілька скирт соломи, можна і з неї нав’язати в’язанки, – показав рукою Пилип Грицай.
– Солому легко підпалити, – задумливо відповів йому Кремпський. – Хоча можна кинути її на дно, а вже зверху – хмиз.
– Сподіваюсь, вони не приготували нам «вовчі ями?» – сказав Самійло.
– Це наша зброя. Вони до цього ще не дійшли, – зауважив Кремпський. – В усякому разі вони ще ніколи їх не використовували.
Козаки оточили табір Острозького з усіх боків, щоб ніхто не міг з нього вислизнути. Ті це одразу зрозуміли.
Козаки, які звикли до важких земляних робіт і селяни, що складають більшість повстанського війська, звично і швидко риють землю, насипають вал перед східною стіною польського табору. Ляхи, які є у війську Острозького, із свого валу спостерігають за їх роботою.
– Як ви гадаєте, пане Вацлаве, – питає один шляхтич іншого, – що ті кляті схизмати задумали?
– Поки не можу зрозуміти. Будувати проти нашого табору точно такий самий укріплений табір, це по-моєму, якось недоречно і не дуже розумно.
– Що ж почекаємо, подивимось.
Через два дні стало очевидно, що козаки збудували вал, вищий за весь табір поляків. Гетьман із козацької старшиною зверху роздивляються ворожий табір, який в них тепер, як на долоні.
– Ну що, панове, землі ляхам взяти нема де, хіба що понизити рівень валів з інших боків, що небезпечно для них. Наказую: гармашам піднімати гармати на вал і починати обстріл ворожого табору, – мовив Косинський.
Невдовзі козацькі гармати почали прицільно обстрілювати табір Острозького. Спочатку вони знищили ворожі гармати, потім майже весь дубовий палісад. Після цього почали обстрілювати сам табір.
Оскільки в ньому є коні й воли, то уламки ядер попадають і в них. Поранені тварини почали бігати по табору, змітаючи вояків з путі.
– Ну що, пане Вацлаве, тепер зрозуміло, що ті зарізяки задумали.
Косинський, який уважно стежить за обстрілом, промовив:
– Час. До штурму!
Довбиші почали щосили бити в литаври – козацькі барабани. Повстанці з в’язанками соломи і хмизу кинулись до рову і швидко насипали в ньому широкі проходи. За ними поспішають козаки з довгими драбинами, щоб здертися на вал.
Поляки спробували організувати оборону, але тут ядро влучило в польські запаси пороху. Від потужного вибуху разом загинули десятки жовнірів і десятки були поранені. До того ж почалася пожежа.
– Що ти там цікавого побачив? – запитав Мирослав Іванка, звернувши увагу на те, що той дивиться в небо.
– Орли сизокрилі в’ються в небесах. Чують близьку поживу.
Наполохані, обпечені, поранені тварини, стікаючи кров’ю, зчинили ще більший шарварок, топчучи своїх же вояків. Загальне замішання охопило всіх поляків і русинів в таборі Острозького. Вони шукають рятунку і ніде не можуть його знайти.
Козаки, які вже влізли на вал, зупинились на ньому і не поспішають вниз, щоб не потрапити під копита розлючених коней і биків. Вони з луків і рушниць відстрілюють ворогів в їх таборі.
– Не доведи боже, опинитися зараз в цьому таборі, – мовив Петрик.
Оскільки вирватися з табору в тварин можливості немає, вони продовжують несамовито метатися всередині. Вони біжать наосліп і ламають, трощать все, на що налітають.
Розгублені польські вояки вимушені стріляти по ним, щоб вберегтися. В їх таборі зчинилася дика веремія, панують розпач, багатоголосий стогін.
Ляхи здалися майже без бою. Від пережитого щойно страху якого на них нагнали поранені й обпечені тварини, вони ні живі, ні мертві. Доведені до відчаю, один за одним кидають вороги зброю на землю і піднімають руки до гори.
– Помилуйте, – благають вони, хапаючись за найменшу можливість врятуватися. – Милосердя просимо!
З острахом поглядають вони на суворих повстанців, які наближаються до них. Декому з них здається, що переможці одразу почнуть їх вбивати.
– Ну що, – посміхнувся Косинський, – легка перемога! І саме так, як любить пан Самійло – практично без втрат з нашого боку!
– Шкода тільки, що порох зірвався, – зітхнув Кремпський, – він би нам не завадив. Польські гармати треба обдивитись, щоб вирішити, що з ними робити. Може хоч кілька цілих є?
– Пане Криштофе, займись гарматами особисто. Було би добре, щоб хоч кілька з них відремонтувати. Чим більше буде в нас гармат, тим краще.
– Буде зроблено! Пане гетьмане, а що робитимемо з полоненими?
– Поки використаємо в якості робочої сили для важких робіт, а потім обміняємо на наших людей.
Повстанці за допомогою полонених стали ховати вбитих ляхів, дорізати вбитих тварин, збирати зброю й інші трофеї.
Ввечері Василь Голобля покликав Самійла з Іванком та Мирославом на вечерю.
– Ідемо, повечеряєте, поки м’ясо не вистигло, – припрошує він.
– Свіжа конина? – усміхнувся Самійло. – Відверто кажучи, особисто мені, конина вже приїлася.
– Ні, воловина. Я розжився на цілого бугая! – похвалився Голобля.
– Ви розжились? – вигукнув ображено Петрик Сомик. – Ви тільки подивіться на нього! А я вже ніби і ні при чому? Хвалько ви, дядьку!
– Ми! Ми з Петриком розжилися! Вибач, хлопче. Я просто не так сказав, – знітився Голобля, бо йому стало нестерпно соромно від допущеної ним помилки.
Всі посміялися і поспішили на вечерю до позицій, які займає Кисляківський курінь. Там на них чекає розкішна вечеря з великих шматків запеченого м’яса із свіжими коржиками. Біля багаття господарює Лаврін Чуб.
На ослоні, на якому рубають дрова, сидить старий, але все ще кремезний, міцний і рухливий, козак Вітер.
– Хліб та сіль! – зустрів він дорогих гостей.
– М’ясо без кісточок, як ти любиш, – прошепотів Петрик Іванку, поставивши перед ним дерев’яну тацю з м’ясом, що ще димиться, бо таке гаряче.
– Дякую, друже, – вдоволено посміхнувся Іванко.
Тільки вдихаючи аромат печеного м’яса, козаки нарешті зрозуміли, наскільки вони зголодніли. Від пахощів їм аж паморочиться в голові, тож, не гаючи більше часу, вони почали їсти.
– Ох і смачно! Дякую тобі, Василю, – сказав Самійло, а в слід за ним почали дякувати й інші козаки. – І тобі, Петрику, також!
– Так, це я вам, скажу, не тетеря на вечерю, – жартує Вітер.
Голобля раптом сказав, зображуючи збентеження:
– Пане отамане, ми, звісно, на війні, але під таку їжу гріх не випити бодай по одній чарчині, га? Що скажеш?
– Пане Василю, ти ніби думки мої читаєш, – широко посміхнувся Вітер, підкручуючи свої довжелезні вуса.
– А що в тебе є? – повернувся Самійло до Голоблі. – Є ж?
– Гаряча горілка.
– Вже й нагріти встиг? Ну, то наливай! І як ти тільки все встигаєш?
Голобля налив козакам гарячої горілки, і всі з задоволенням випили.
– Ох і скажена твоя горілка, дядьку Василь! – скривився Мирослав. – Лавріне, а ти з чого п’єш?
– З католицької чаші для причастя. Взяв в Брацлаві. А що, хіба не можна?
– Тобі можна, – розсміявся першим Голобля. – Їжте, браття, а то захмелієте!
– Це з однієї чарки? Цього замало! – усміхнувся в сиві вуса Вітер і додав з благанням, звертаючись до кухара. – Наливай ще!
– Батьку Вітер, – з докором посміхнувся Самійло, – підведеш ти нас під монастир!
– А підведу таки! Під домініканський!
– Щоб, значить, для всіх набрати католицьких чаш для причастя, аби горілку пити, – пожартував Лаврін і зареготав дужче за всіх.
Не вагаючись довго Голобля знову налив по повній. Тільки випили по другій, як Самійло сказав:
– Ну, то наливай, Василю, вже по третій, бо бог любить трійцю! Богу дякувати, що ми всі живі і здорові!
Після третьої Самійло почав збиратись.
– Ти що, вже поїв? – здивувався Голобля.
– Ніби так. Якщо захочу їсти, прийду. А поки піду, перевірю вартових, коней. Дізнаюсь, що з трофеїв нам дісталось. Дякую, пане Василю. Все, відпочивайте. Батьку Вітер, на вас покладаюсь.
– Все буде добре, – з посміхом пообіцяв Вітер, – навіть не сумнівайся. Ти ж мене знаєш!
– Ну, то гаразд. Іду. А ви, як повечеряєте, вкладайтеся спати.
Коли Самійло відійшов, Вітер запитав в Голоблі.
– А шо, в тебе більше вже нічого немає?
– Як немає? – аж кинувся той.
– Ну то наливай! – безжурно запропонував Вітер на радість козакам. – Повезло нам з тобою, Василю, що ти не скупий!
– Сто разів так, – підтвердив Мирослав.
– Атож! Скупий і свічки в церкві не поставить!
За приємними розмовами козаки навіть не одразу помітили, що упала ніч, і час лягати спати. Коли Самійло повернувся, а він довго й не барився, то з задоволенням побачив, що козаки тихо й мирно сплять.
На ранок їх збудили голосні вигуки Василя Голоблі.
– Годі спати! Сніданок стигне!
Виявилось, що невтомний Голобля став зарані і приготував тушковане м’ясо з овочами, а ще копчений окіст. Замість хліба, Лаврін знову спік коржиків. Іванко вмить прокинувся. Інші козаки також швидко посхоплювались на ноги.
Після того, як козаки поїли, Голобля розрізав окіст на шматки, завернув його в коржики, і роздав кожному в дорогу, щоб було чим підкріпитися прямо в сідлі.
Трохи відпочивши після сніданку, військо повстанців вирушило далі.
Яблучний Спас
Роман з Русланом помітили, що мати відбирає самі гарні яблука.
– Мамо, ти на базар збираєшся?
– Ні, дітки. Завтра Яблучний Спас, треба обов’язково посвятити в церкві всілякі фрукти, а найбільше – яблука. Бачите, я беру великі, з рум’яним бочком, щоб гарні були. Покладу їх в корзину, а зверху насиплю слив, грушок, винограду. Може, ще абрикосів сипну, якщо є гарні.
– А потім?
– Свічечку поставлю і вранці віднесу до церкви. Як батюшка освятить все, принесу додому. Викладу на стіл, у велику миску, що на вареники. І перед сніданком всі з’їмо по освяченому яблуку, щоб не хворіти й бути здоровими цілий рік.
Поки діти обдумують почуте, Оріяна посміхнулася і продовжила.
– Надкусивши яблуко, можна задумати бажання і примовити: «Думу міцну надумую, думу трудну заклинаю, по Другому Спасу хай збудеться!»
– І збудеться?
– Кажуть, справдиться.
– То це якесь свято взавтра, так, мамо? – здогадався Роман.
– Правильно, Романочку. По церковному свято називається Преображення Господнє. Святкують його на честь сходження Ісуса Христа з учнями на гору Фавор. Там він розмовляв із старозавітними пророками Іллею та Мойсеєм. Під час розмови Ісус преобразився – обличчя його засяяло, мов сонце, а одяг став білий, як сніг.
– То Яблучний Спас, це народна назва?
– Так. Ще його називають Спасом на горі або Медовим Спасом. В цей день сам Спас – Ісус Христос ходить по землі й розговляється – коштує яблука й інші фрукти з нового врожаю.
– Мамо, а ти ж в цьому році ще ніби й не їла яблука?
– Не можна жінкам їсти неосвячені яблука. Це гріх великий.
– А я чув біля колодязя, старі жінки казали, що не можна їсти яблука тим жінкам, в яких дитина померла чи мертвою народилася, – пригадав Руслан.
– Батюшка каже, в цей день на тому світі Матір Божа роздає дітям яблучка, а таким, що їхні мамки їли яблука, не дає. Каже: «Твоє яблучко свиня з’їла». То ті дітки дуже сильно тужать і плачуть.
Оріяна подумала і додала.
– Не можна їсти неосвячені яблука тим, в кого нещодавно пішли на той світ близькі родичі, бо померлі снитимуться з гулями завбільшки з яблуко й жахатимуть криком.
Мати вирішила, що діти ще малі для такої розмови і перевела її на інше.
– Ви майбутні чоловіки, тож запам’ятайте, до Спаса все збіжжя на полі має стояти в копах. Останній жмут жита чи пшениці так і називається «Спасові на бороду». Його перев’язують червоною стрічкою, прибирають квітами, а колоски зрізають. Між стеблинами кладуть окраєць хліба й дрібку солі – «для зайчика».
Почувши це, діти посміхнулись.
– Ці колоски – житні, пшеничні, ячмінні теж несемо святити. Може ви звертали увагу – такий ніби букетик стоїть в нас біля ікон. Як треба буде святою водою покропити щось, то з нього вийде хороше кропильце.
– Бачили, знаємо, – кивнув Руслан.
– А ще вінок з колосків несуть святити, бо це свято врожаю – всього, всього, що вродило і на полі, і на городі, і в садку.
– В нас кажуть: Спас – усьому час, – додав Лесь Коберник, який вийшов з хліву, де порався біля худоби. – А ще святять пироги з яблуками й «бахонці» – це такі невеликі паляниці з борошна нового врожаю. Завтра почастуєте такими!
– Діду, а чому цей Спас ще називають медовим? – пригадав Руслан.
– Бо пасічники на Спаса освячують мед в стільниках. Пригощають ним біля церкви всіх бажаючих, аби бджоли приносили його ще більше, – охоче відповідає Лесь. – Деякі запрошують в гості сусідів, і частують їх медом, шуликами, це такі коржики і пирогами з яблуками. А ще, маєте знати, що мед допомагає від багатьох хвороб.
– До сходу сонця на Спаса востаннє в році можна збирати лікарські рослини, – додала Оріяна.
– Мамо, а яблука можна їсти сировими і печеними, чи ще якось?
– Ваш дід Самійло бував на Чернігівщині, то там яблука мочать.
– Це як? – зацікавились близнята, і оченята їх загорілися від цікавості.
– Застеляють дно дубової бочки вишневим листям, перекладають яблука почищеним і порізаним на великі шматки гарбузом. Додають фунт солі. Зверху кладуть гніт – притискають. Мочені яблука по-чернігівські залишаються хрумкими та твердими до пізньої весни.
І тут від воріт донісся голос самого діда Самійла.
– Дуже хороша закуска, скажу я вам, під щось крепкеньке!
Всі зачудовано повернулись на цей рідний голос. Дуже вже негадано й неждано з’явився Самійло.
– Хліб та сіль! – сказав Самійло.
– Таточку! – зойкнула і першою кинулась до Самійла Оріяна. – Живий!
– Діду! Дідусю! – побігли до воріт близнюки.
– Свате! – розвівши руки для обіймів, поспішив і собі Лесь Коберник.
Самійло обійняв усіх, почоломкався і тоді сказав:
– Одразу порадую, Мирослав й Іванко живі, здорові. Зараз вони в нас вдома, бо Марія їх не випустила, а я таки вирвався до вас!
Лесь кинувся до дружини з новиною, що син в Кисляку. Оріяна одразу побігла до батьківської хати, щоб якомога скоріше побачити коханого чоловіка і брата.
Тільки Роман з Русланом, хоча й раді, що приїхав батько і вони його скоро побачать, не полишили діда Самійла.
– Діду, а що ти знаєш про Спаса? – серйозно запитав Роман.
– Знаю, що Яблучним Спасом закінчується літо. Старі люди кажуть: прийшов Спас – пішло літо від нас, готуй рукавиці про запас. По ночах холодає. Пропадають комарі, а мухи, навпаки, стають кусючими. Про злу людину так і кажуть: кусючий, як муха у Спасівку.
– Ну, діду, ми ж серйозно!
– А я що, хіба не серйозно? – жартівливо відповідає Самійло. – Добре, діточки, давайте, сідайте до мене і поїдемо потрохи, бо там на вас вже зачекались!
По дорозі Самійло звернув увагу на те, що знайомі йому гнізда лелек порожні.
– Дітки, ви не звертали уваги, лелеки вже відлетіли?
– Так, діду. І ластівки також. А що?
– Значить, зима буде рання та холодна.
– Діду, а що ти ще знаєш про Спаса? – знову запитав Роман.
– Я так розумію, вам сьогодні багато чого розповіли про це свято, так? Тільки ж я не знаю, що саме ви дізнались, а повторюватись не хочу.
– Нічого, ми скажемо, якщо ми це вже чули.
Самійло подумав трохи і почав розповідати:
– За народними переказами яблуня – це дерево життя, на якому світ тримається. Вона стоїть на білому камені посеред синього моря. На її гілках ростуть золоті молодильні яблука, які дають людині вічну молодість і безсмертя. Яблуко є символом здоров’я, краси, сили, плодючості.
Діти зачудовано слухають діда.
– В деяких селах ще й досі зберігся звичай ставити на Спаса високі стовпи, які в давнину символізували світове дерево. Їх замаюють зеленню і квітами, прибирають яблуками і грушами. Це має забезпечити гарний урожай яблук на наступний рік.
– Діду, а я чув, що бог вигнав Адама й Єву з раю саме на Спаса.
– Так. Праматір Єва надкусила яблуко з райського дерева пізнання добра й зла, і спокусила першого чоловіка Адама. Єва встигла проковтнути свій шматок яблука, а Адам своїм подавився. Тому чоловіки мають кадик на горлі, який називають адамовим яблуком.
Вони й не помітили, що вже під’їхали до свого двору.
– Діду, що це ти таке дітям розповідаєш? – привів їх до тями голос Марії Гардової. – Злазьте вже з коня.
Самійло натягнув повіддя, і кінь зупинився. Марія зняла спочатку Романа, потім Руслана. На її подив діти не побігли до хати, а попросили її.
– Бабусю, розкажи нам щось про Яблучного Спаса!
– Вас тато в хаті чекає.
– Зараз, зараз. Ну розкажи щось! Ну, будь ласочка!
– Завтра до схід сонця молодиці підуть на город, посідають в капусті й зав’ють собі голови білими хустками, щоб і капуста так завивалася. При цьому вони примовлятимуть: «Одягнися, у намітку завернися. Годі тобі, капустко, в розторопшу йти, час і пора тобі в головочки складатись. Прийшов Спас – тебе різати час».
– Ого, як цікаво! Бабусю, а ти що завтра робитимеш?
– Піду до церкви, замовлю заупокійну службу, вдома справлю поминальний обід. Якщо під церквою будуть старці – пригощу їх свяченими яблуками і грушами. А ще віднесу свячені яблука і мед на кладовище, щоб задобрити душі померлих родичів, і щоб наступного року йшли рясні дощі.
– Ну все, марш додому, – удавано суворо сказав Самійло, – а то негарно виходить, батько ваш з війни прийшов, а ви теревені правите.
Хлоп’ята навипередки кинулись до хати, прямо в обійми батька і дядька Іванка. Поки вони обіймалися, цілувалися, Самійло віддав Марії гаманець з грошима.
– Звідкіля стільки? – здивувалася дружина.
– Шляхту добряче таки пощипали. Сашко Сомик он тільки срібного посуду два мішки привіз, – посміхнувся Самійло. – А я вирішив, негоже курінному отаману возитись з тим посудом, з тими торбами. Гроші краще. Згодна?
– Якось мені не по собі, любий. Та добре вже. І пішли до столу. Яка ж я рада, що ви з сином повернулись!
І щаслива Марія пригорнулась до коханого чоловіка. На сьогодні Коберники, і Гардові забули про всі домашні справи, бо ніяк не можуть нарадуватися, наговоритися. В житті, сповненому загроз і непевності, така зустріч – справжнє щастя.
Діти перші встали із-за столу, бо наїлися, й пішли роздивлятися подарунки. Оскільки їх для них привезли і тато, і дід, і дядько, то подарунків вийшло багато. Тут були і чобітки – перші в їх житті, і новий одяг, і справжня гора цукерок і пряників. В хаті смачно пахне марципанами.
Дорослі ж продовжують тішитись розмовами і спогадами. Самійло з Лесем час від часу наливають і випивають варений мед, але не п’яніють. Тільки настрій покращується. Оріяна ні на крок не відходить від Мирослава. Вона поклала йому голову на плече і тримає його руку своїми руками.
– Як думаєш, свате, – довірливо запитав Лесь Самійла, – здолаємо шляхту і прихвостнів панських?
– Вважаю, раз вже вирвався народний гнів на волю, результат буде. Інакше всі наші жертви були даремні. Але якщо підніметься весь народ, тоді його не зламає ніяка сила.
– Ну, дай-то бог, – кивнув Лесь, – давай, вип’ємо за нашу перемогу в цій війні! А то навіть подумати страшно, скільки нашого люду полягло в цій борні.
– І не кажи, – важко зітхнув Самійло. – Але жива неуярмлена душа народу нашого, тож рано чи пізно, волю здобудемо. Он військо наше зростає невпинно, аж душа радіє!
Випили медовухи, і Лесь знову спитав:
– Скажи, свате, як там мій Мирослав воює? Все якось не було можливості спитати, а дуже хочеться знати. Тільки чесно!
– Добре воює, тобі за нього соромно не буде. Не можу назвати його відчайдухом, бо має тверезу голову на плечах. Але це, може, й добре.
Місто на скелі
Частина війська повстанців, до складу якого входять Кисляківський і Левушківський курені Запорозької Січі, на чолі з полковником Криштофом Кремпським відхилилась на північ. По дорозі вони проїхали через кілька сіл.
Кислячани з подивом роздивляються старі, навіть старезні селянські хати, бо ні в Кисляку, ні в Гайсині таких старих хат просто немає. Там всі хати нові. Та й взагалі такої бідності, як на Волині, кислячани ще не бачили.
Престрашні злигодні простого люду одразу кидаються у вічі. Здається, смуток ніколи не зникає з обличь місцевих людей.
– Це тобі не Поділля, – промовив Василь Голобля.
– І не кажи, – погодився Мартин Паталаха.
Несподівано військо натрапило на невеличке містечко, в якому знаходяться поляки.
Містечко повність збудоване на гранітних скелях, і всі будинки, паркани в ньому також кам’яні, а дахи – з глиняної черепиці.
– Ніколи не чув про це місто, – першим сказав Мирослав, озираючись.
Інші козаки теж з подивом розглядають його. На стінах фортеці також зібрались місцеві шляхтичі.
– Дивляться на нас голопузі, – з насмішкою промовив один із шляхтичів, – не розуміють, що тут їм пуп розв’яжеться, штурмувати нашу твердиню! Цей кремінець їм не по зубам!
Щось подібне говорять і козаки.
– Це тобі не земляні вали, – розсудливо промовив Самійло. – Тут доведеться попітніти. А є хто, хто бодай щось знає про це місто?
– Я знаю, – озвався Лаврін Чуб. – Мені доводилось тут бувати із своїм хазяїном. Рази три я в ньому точно був.
Іванко натягнув повіддя, піднявся в стременах й уважно обдивився околиці містечка.
– Скажи, Лаврін, а що то за яр нижче від річки, що оминає місто? – указав він нагайкою вниз від стін міста.
– А то старе русло річки.
– Як то, старе? – не зрозумів Макар Малюта.
– Місто побудоване на суцільній скелі, в ньому немає жодного колодязя. Всю воду для усіх потреб беруть з цієї річки. Щоб було легше і швидше, вирили нове русло і підвели воду майже до стін.
– Точно немає ні одного колодязя? – зацікавився Іванко.
– Раніше точно не було. Думаю, і зараз немає.
– Ну от і вихід, – посміхнувся Іванко, – відведемо річку в старе русло, і почекаємо, поки в ляхів закінчиться вода!
– Молодець, синку, – похвалив його старий козак Вітер.
Поляки мовчки вражено і з острахом спостерігають за тим, як козаки перекривають течію, відводячи воду від міста, і спрямовуючи її в старе русло.
На фортечній стіні зібралися найбагатші люди містечка – шляхтичі: Пінський, Бобровський, Галабурда, Замойський, Моравський, Отоцький, Рутьє, Фрізе, Яблоновський.
– Не думав, не гадав я, що розбійницьке військо може дійти аж до нас, – нарешті промовив ксьондз. – Ох, божа кара.
– То що, панове, може відіб’ємо тих лайдаків, які відводять воду від міста? – запропонував місцевий міський голова Бонковський.
– Як на мене, вони тільки цього і чекають. Он в них і гармати напоготові, і кіннота. Тільки людей задарма втратимо, – зітхнув Фрізе.
– Що ж його маємо робити? – розгубився міський голова.
– Якщо не буде підмоги, ми або помремо від спраги, або загинемо в бою, або треба здаватися на милість переможців, – сказав Отоцький.
– Це кому? Нашим вчорашнім холопам і наймитам? Цьому ворохобному плебсу? Забагато честі! Краще вже загинути в бою! – гаряче вигукнув Венцлав Замойський.
– Ну то, якщо це не пуста пиха, може, пан Венцлав очолить вилазку проти холопів? – вдавано суворо запитав Отоцький, але Замойський не сприйняв жарту.
– І очолю! Кожний шляхтич вартий тридцяти голопузих голодранців!
Поляки дійсно організували кінну вилазку. Чотириста вершників під сурми і барабани помчали в атаку через відкриту браму фортеці.
Але козаки були готові до такого повороту дій і зустріли польську кінноту влучними залпами з гармат і мушкетів. До фортеці не повернувся жодний вояк. Захисники зачинили ворота, але козаки і не поспішають штурмувати містечко.
Перелякана шляхта з жахом дивиться на знищений загін. Сумне видовище являє собою поле бою, яке чудово видно із стін фортеці.
– Разом з ляхами загинуло багато коней, – сказав Кремпський, – що ж, в усякому разі конини на вечерю маємо вдосталь. Про що думаєш, Самійле?
– Були б хати в місті дерев’яними, а дахи очеретяні, ми б їх підпалили, і ляхи бодай частину води витратили б на гасіння пожеж. Це б прискорило їх здачу.
– Нічого. Вони і так недовго протримаються. В нас час є. Тут їм і смик, тут їм і гак! От побачите!
Іванко роздивляється шаблю, яку він забрав в бою в польського шляхтича Венцлава Замойського. На сонці відіграє візерунчаста дамаська криця.
– О, синку, – промовив Вітер, – гарна в тебе шабля! А що колишній власник за неї отримав?
– Чотири дошки й землі трошки! – пожартував Іванко.
– Оце правильно, синку! А стару шаблю куди тепер подінеш?
– Буду вдома, повішаю на стіну, як це було в покійного Трохима Бойчука. Може, ще знадобиться?
– Хтозна? Береженого бог береже, а козака – шабля. Але твоя нова шабля – добра. Бережи її, синку.
Гарно оздоблену шаблю запорожці, як правило, носять при собі у святкові дні та у вільний від роботи час. За велику честь вважається мати шаблю, здобуту у ворога в бою. Козаки кажуть на неї «шабля-сестриця» або «ненька-рідненька».
Шляхтичі знову зібрались на фортечній стіні.
– То що, панове, вирішуємо? – знову запитав міський голова.
– Тримаємось, поки сил наших стане, а потім відкриємо ворота, а коли ці лайдаки увійдуть до фортеці, підірвемо пороховий погріб. Пороху в нас багато, тож багато хто з козаків загине.
Під ранок Кремпського збудив один з його охоронців.
– Що трапилось? – не зрозумів той зі сну.
– Перебіжчик з містечка. Каже, що в нього термінова справа до вас.
– Гукай його. Послухаємо. І поклич старшого Гардового і Грицая.
Коли прийшли курінні отамани, ввели перебіжчика.
– Слухаю вас, – мовив Кремпський.
– Я міщанин Стецько Купріянов. Наша шляхта вирішила заманити вас у фортецю і підірвати пороховий погріб. Пороху там стільки, що напевне буде зруйноване все містечко.
– Чому ви прийшли до нас, адже ми з вами вороги?
– У мене в разі такого вибуху загинуть батьки, четверо дітей, дружина і я сам. Мене це не влаштовує.
Кремпський перезирнувся із отаманами.
– Що ви чекаєте від нас?
– Це буде ще не сьогодні і не завтра, бо вода в місті є. Тож я і ще кілька моїх спільників готові відчинити вам вночі ворота, щоб ви захопили місто, і не дали шляхті підірвати всіх.
Оскільки ватажки повстанців мовчать, перебіжчик знову заговорив.
– Я розумію, у вас є підстави мені не довіряти. Я готовий залишитись у вас в заручниках.
– А якщо ви провокатор, то занадто високу ціну ми заплатимо за одне ваше життя, – промовив Кремпський.
– А якщо я приведу всю свою родину і сім’ї інших товаришів?
– Тоді подумаємо.
Домовившись про наступну зустріч, перебіжчика відпустили і провели до стін міста де на нього чекають двоє товаришів з мотузкою. Перебіжчик обв’язався нею за пояс, і його підняли на стіну.
– Що ви про все це думаєте? – запитав Кремпський Самійла й Пилипа.
– Хочеться вірити, і зовсім не хочеться так ризикувати.
– Ти як завжди, – посміхнувся Кремпський.
– Хіба це погано? Наш обов’язок берегти наших вояків. В цьому Гардовий правий, і я з ним повністю згоден, – промовив Грицай.
– То що ти пропонуєш?
– Давайте зберемо всю старшину і разом подумаємо, як бути? Тільки вже вранці, нехай виспляться.
Після сніданку всі козацькі ватажки зібрались у наметі Кремпського. Там вони дізнались про пропозицію містян.
– Я проти, – першим висказався Пилип Грицай, – навіщо нам ризикувати? Через кілька днів в місті закінчиться вода, і ми візьмемо ляхів голими руками.
– А якщо не закінчиться?
– За криками худоби і птаства зрозуміло, що в них проблеми з водою вже почалися.
А ще можна обстріляти містечко з гармат. Якщо виникнуть пожежі, захисники міста вимушені будуть гасити їх водою, щоб не вигоріло все містечко. Одним словом, я проти! Пропоную почекати.
– І я згоден з Пилипом, – сказав Самійло, – заради чого нам ризикувати людьми? Щоб врятувати кілька сімей містян, які навіть не сказали, що вони підтримують наше повстання, а просто хочуть врятуватися? І житло своє зберегти.
– В разі захвату містечка ми отримаємо великі запасу пороху, – нагадав Кремпський. – Він нам потрібен і коштує дуже дорого. Дуже.
Довго сперечалася козацька старшина, поки не дійшли до спільної думки. Вночі до Кремпського знову привели перебіжчика Купріянова. В наметі знаходяться Гардовий і Грицай.
– Можу я дізнатися, що ви вирішили? – з нетерпінням запитав Стецько.
– Можете. Ви приведете до нас ваші сім’ї, а самі підірвете пороховий погріб фортеці. Думаю, ви зможете зробити все так, щоб ви встигли втекти з міста. Що скажете?
Купріянов розчаровано мимоволі відступив на крок назад.
– Думаю, все зрозуміло, – мовив Грицай.
Перебіжчик стрепенувся від цих слів і скрушно хитнув головою.
– Ви думаєте, я хочу завести вас в пастку? Ні, просто ваше рішення несподіване. Нас всього п’ятеро чоловіків, разом із старшими синами – десять. А погріб постійно охороняє півсотня жовнірів. Нам самим з ними ні за що не впоратися.
Повисла гнітюча тиша, яку ніхто не поспішає перервати. Нарешті Купріянов промовив:
– Якщо це єдиний спосіб врятувати наші родини, я згоден. Але я вас наперед попереджую – пороховий погріб ми не підірвемо.
– Пане Стецько, а як у вас з водою? – несподівано запитав Самійло.
– Суворо заборонено митися і прати, мити підлогу. Вже почали різати домашню худобу, бо поїти її нічим. А що?
Гардовий повернувся до Кремпського і сказав:
– Знаєте, а я йому чомусь вірю. Готовий особисто очолити десяток козаків, які допоможуть містянам захопити пороховий погріб.
– Ні, Самійле, про це геть і мови не може бути, – відмахнувся від цієї пропозиції Кремпський, – ти курінний отаман, а не десятник.
Грицай подумав і мовив:
– Ну, якщо вже Самійло готовий піти до чорта в пекло, то пропоную повернутись до першого варіанту. Нехай Стецько з товаришами відчинять нам ворота, а ми із своїми куренями увійдемо до містечка. А там вже, як бог дасть.
Купріянов радо пристав на цю пропозицію. Домовившись про час, він зник. Наступної ночі Кисляківський і Левушківський курені в повному складі підійшли впритул до воріт фортеці. Ще до того, як заспівали треті півні, Купріянов відчинив ворота.
Козаки побачили вбитих жовнірів, які валяються біля фортечної стіни. Малюта підійшов до них і перевірив, чи вони дійсно вбиті, чи тільки прикидаються мертвими.
– Веди, – коротко сказав Самійло Купріянову.
В першу чергу козаки перебили охорону порохового погребу, потім стали штурмувати казарми.
– Це ти, пане Алоїзе? – сполохано запитав сонний жовнір біля дверей казарми, який був, закуняв, і ще не до кінця второпав, що відбувається.
– Я! Я! – на польській мові відповів Іванко і зарубав охоронця.
– Що тут трапилось? – питає ще один збентежений охоронець, намагаючись розгледіти, що відбувається на території фортеці.
– Та ніхто нічого до пуття не знає, – відповів Іванко, підійшов впритул і зарубав цього вояка. Той впав, не встигнувши навіть викрикнути.
З глибини фортеці доноситься суперечка на польській мові, видно вартові не знають, що сталося, і що їм робити. До Іванка поспішили Вітер, Мирослав і Малюта.
Спочатку поляки намагалися чинити опір, але особового спротиву козаки ніде не зустріли, тож фортецю захопили на диво швидко. Самійло радіє, що не помилився в Купріянові.
Не відкладаючи справу надовго, козаки почали вивозити порох, ядра і озброєння з арсеналу. Із стін почали спускати на мотузках гармати.
Кремпський також не може нарадуватись несподіваній удачі. Вбитими повстанці не втратили жодного вояка.
– Завжди б так, – сміється Самійло.
Дочекавшись світанку, козаки почали обходити дома містян. В польських шляхтичів відібрали золото, срібло, гроші. Забрали все, що потрібно для війська: одяг, взуття, зброю, їжу, коні, сідла, підводи, намети, тканини і таке інше.
– А фортецю таки можна підірвати, – сказав Грицай.
– Порох шкода, – відповів Кремпський. – Може, колись і пошкодуємо, що не підірвали цю фортецю, але зараз не до неї. Сьогодні розділимо трофеї, відсвяткуємо цю перемогу, а завтра вирушимо далі на захід.
Четверта спроба
– Мамо, – сказала Оріяна свекрусі, – я сьогодні іду на оденки. Подивитесь за дітьми чи відвести їх до бабусі Марії?
– Звісно, побуду, доню. І спати їх вкладу. Йди, не сумнівайся, все в нас буде добре! Правда, дітки?
– Правда! – в один голос пообіцяли Роман і Руслан.
Віками в українських селах проводяться вечорниці, досвітки, попряхи, оденки (або оденьки). Вони завжди проходять пізньої осені, коли закінчуються польові роботи. На оденки по черзі збираються дівчата та молоді одружені жінки, як от Оріяна.
В такі дні жінки й дівчата вишивали, пряли, снували пряжу, дерли пір’я. Жінки працюють на себе або всі на користь когось, хто є в їх групі. Оденки водночас є своєрідною формою відпочинку. У перерві між роботою або після роботи влаштовуються спільні пригощання з танцями та іграми.
Цього року дівчата вишивають собі сорочки, блузки. Дехто потай, а хто й відкрито – сорочки своїм судженим. Та найчастіше все таки вишивають рушники.
Рушник супроводжує кожного русина від народження і до самої смерті. На заручинах і на весіллі сватів перев’язують рушниками. Під час вінчання молоді стають на рушник, іншим пов’язують їм на руки. Рушником перев’язують і найстарішого, шанованого гостя.
На рушнику ріжуть коровай і на ньому розносять його скибки, щоб пригостити присутніх. Коли молоді підходять до воріт, там на них чекає ослінчик, на якому розстелений рушник із хлібом і сіллю.
Хата взагалі вся прикрашена рушниками, бо за кількістю і довершеністю вишивок, підготовлених до весілля, складають думку про працелюбність нареченої.
Рушник використовується при спорудженні хати і при входинах до неї. Закінчивши зводити стіни, на них кладуть букет квітів, який неодмінно обв’язують рушником. Прибрана хата і чистий рушник – ознака охайності та працьовитості кожної господині.
Оріяна збирається на оденки і всміхнулася якимось своїм думкам. Це помітив Лесь Коберник, її свекор і запитав:
– Що згадала, доню, таке, що посміхаєшся?
– Пригадала, як мама мене навчала, що хату треба тримати, як у віночку, а чистий рушник на кілечку. А відра тримати чисті й повні чистої води.
– Правильно тебе навчила Марія, – тепло всміхнувся свекор. – Сьогодні ви в кого збираєтесь?
– В Орисі Голоблі.
Оріяна вийшла з хати, прямуючи на оденки, по дорозі розмірковуючи про рушники. Рушниками перев’язують кумів, коли хрестять дітей. Серед русинів поширений звичай накривати хліб на столі рушником. Ним накривають діжу після випікання хліба, ставлячи її під іконою на покуті.
Коли син вирушає в далеку дорогу, мати дарує йому вишиваний рушник і перев’язує ним сина через плече, бо це сильний оберіг від лиха й знегод.
В народі існує давній звичай – вишиваний рушник переходить від матері до дочки і стає сімейною реліквією. Є такий рушник і в Оріяни. Вона з сумом подумала про те, що її синочки виростуть, і їй також доведеться виряджати їх в далекі дороги, де на них будуть чекати різні небезпеки.
Нарешті Оріяна прийшла до хати Орисі Голоблі, де її подружки сьогодні влаштували оденки. Подруги радо зустріли її.
– Чим це так добре пахне? – принюхалася Оріяна. – Чай з листя обліпихи? Так? Вгадала?
– Не зовсім. Хоча пахне дійсно обліпихою. Це мама розпарила і прикладала собі листя обліпихи на коліна. Але якщо хочете – заваримо чай саме з обліпихи.
Орися пригостила подруг запеченим коренем селери, пиріжками з горохом та ледачими голубцями. А ще солодкими пирогами з брусницею і чаєм.
– Не знаю, як ви, – жартує Орися, – а я після того, як поїм брусницю, і сплю краще, і настрій покращується.
– А мені просто подобається її кислий смак, – каже Сметаниха. – Хоча мої батьки вважають, що взимку будеш менше хворіти, якщо часто вживати брусницю. Навіть листя можна заварювати, як чай, і він буде лікувати.
– Моя бабуся казала, що від брусниці менше болить серце, – пригадала Оріяна.
– А моя бабуня дуже полюбляла чорноплідну горобину і сильно її вихваляла, – сказала Орися. – Вона радила обов’язково вживати чорноплідну горобину вагітним.
– В мене вдома є сушені ягоди чорноплідної горобини, – повідомила Сметаниха, – наступного разу безпремінно принесу і пригощу вас нею. Кажуть, що сік її також дуже цілющий і смачний, але це вже треба чекати на новий врожай.
За роботою, цікавими розмовами та іграми час пролетів швидко, і непомітно прийшов час всім розходитися по домівках. Пізнього вечора жінки і дівчата почали розходитися.
– Оріяночко, – гукнула подругу Сметаниха, – пішли разом.
– Пішли, – погодилась Оріяна.
– Я тобі одразу дам чорноплідної горобини. Її в мене багато.
Оріяна подумала, що їй із Сметанихою не дуже по дорозі, а та, ніби прочитавши її думки, сама пояснила:
– Чогось мені якось неспокійно, тривожно на душі. Враження таке, ніби хтось дивиться на мене із темряви. Причому недобре так позирає.
– Ти просто в нас відома боягузка, – посміхнулась Оріяна. – Пішли вже.
Від хати подруги Оріяна не пройшла і половини путі, як її схопили сильні чоловічі руки, зв’язали, накинули на голову мішок і перекинули через коня.
– Це ми вдало сьогодні спрацювали, – радіє один з викрадачів. – Пан Тадеуш буде задоволений!
– Нарешті повезло! – додав другий. – Їдемо до маєтку Яновського, а то пан Тадеуш вже зачекався на нас!
– Що це? – схвильовано запитав третій.
В село з кількох напрямків в’їжджають сотні козаків. Це Кисляківський курінь славного Війська Запорізького в повному складі прибув на постій до рідного села. Тупіт копит сотень коней сповнив вулиці.
Для викрадачів Оріяни цей гуркіт здається нестерпно голосним. Вони з острахом озираються на всі боки, вирішуючи, як їм непомітно вибратися і не попасти до рук запорожців.
Мирослав зліз з коня і квапливо забіг до батьківської хати. За ним зайшов й Іванко, прив’язавши коней до конов’язі.
– Тату, мамо! Здрастуйте! А де Оріяна?
– На оденках у Голоблі. Скоро вже має бути, зачекай її тут, синку.
– Ні. Щось в мене на душі неспокійно. Піду їй на зустріч. Іванко, ти зі мною?
– Атож! – без роздумів озвався Іванко.
Чоловіки вибігли з хати і скочили на коней. Посередині вулиці вони побачили, як раптом сахнулися вбік, в густу темряву якісь вершники.
– Чого це вони шарахнулися? Козакам ховатися немає від кого.
Вони під’їхали до хати Голоблі. Мирослав осадив коня, і не злазячи з нього, постукав нагайкою у віконечко.
– Хто там? – сполохано запитала господиня.
– Не лякайтесь. Це Мирослав Коберник. Оріяна у вас?
– Та що ти! Всі давно розійшлися. Оріяна вже мала би дійти додому.
– Дякую, – Мирослав повернув коня. – Іванку, чує моє серце, треба нам шукати тих вершників, що з’їхали з вулиці.
Козаки вдарили коней і понеслись по вулиці в напрямку маєтку графа Яновського. На їх щастя невдовзі вони побачили тих самих викрадачів. Мирослав розгледів тіло людини, перекинуте через сідло і все зрозумів.
– Стій! – ще здалеку голосно крикнув він і вихопив шаблю з піхов.
Козаки кинулися навперейми викрадачам. Як вихор налетіли Мирослав з Іванком на викрадачів, і хоча їх всього двоє, а пахолків семеро, козаки порубали їх за якусь мить. Тіла зарубаних слуг одне за одним попадали під ноги коней.
Мирослав кинувся до коня, де прив’язана полонянка. Він розрізав шаблею цупкі мотузки, зняв мішок з голови. Це дійсно виявилась Оріяна.
– Люба моя, – обціловує обличчя коханої дружини козак.
– Хто то були, сестро? – запитав Іванко, витираючи шаблю об жупан вбитого челядника Острозького.
– Все буде добре, – почав утішати дружину Мирослав.
– Я чула, вони назвали свого господаря паном Тадеушом. Він чекає на них у графа Яновського.
– Невже знову той самий Острозький? Ніяк не хоче облишити наміру заволодіти тобою. Схоже, він не зупиниться ні перед чим або добитися бажаного. Значить, не жити йому на цьому світі.
– Безперечно.
Почувши прізвище Тадеуша Мирослав вкрай розлютився. Тут до них під’їхали Макар Малюта і Петрик Сомик.
– Дядьку Макар, будь ласка, проведіть Оріяну до моїх батьків. Дуже прошу. І ти, Петрик, також.
– А ви куди? – здивувався Малюта.
– Ми до пана Яновського. Треба нам терміново його гостя побачити. Ну то що, можна на вас розраховувати?
– Ображаєш, хлопче, – насупився Малюта. – Супроводимо і охоронятимемо до вашого повернення.
Залишивши Оріяну з Макаром і Петриком, Мирослав з Іванком помчали до маєтку Яновського. По дорозі до них приєднався ще десяток козаків, в тому числі старий козак Вітер. Спішившись, вони гуртом зайшли у двір маєтку.
Пан Яновський вийшов на ганок і з подивом розглядає козаків, бо вигляд в них незвично недобрий і войовничий. Від пильного погляду поручика не приховалося, що вони чимось дуже стривожені.
– Що трапилося? – запитав Яновський.
– Де ваші гості? – суворо запитав Мирослав, навіть не привітавшись.
– Щойно поїхали. До Тадеуша Острозького примчав пахолок, щось нашептів йому у вухо, і той одразу кинувся навтьоки. Видно було, що пан Тадеуш був сильно розчарований. А що?
– Слуги цього Тадеуша вже вдруге вкрали нашу Оріяну, – ледве стримуючись, мовив Іванко. – В який бік поїхав Острозький?
– Казав, що на Умань.
– З поганими людьми водитесь, пане, – хмуро і недобре промовив Мирослав.
– Не гарячкуй, козаче, – відмовив граф Яновський. – Це занадто! Візьми себе в руки. Я нічого не знав і нічим Острозькому не допомагав.
Після цього козаки не стали сперечатися, гаяти час, сіли в сідла, повернули коней і несамовито поскакали на схід. Вони побачили Острозького із слугами, коли ті майже доїхали до Кисляцького лісу, який тягнеться на десятки верст аж до повітового містечка Гранів.
Козаки встигли дати залп із самопалів, поціливши двох пахолків, але Тадеуш цілий і неушкоджений встиг доскакати до лісу.
– Хай йому грець, – сказав старий козак Вітер, – тепер ми їх навряд чи наздоженемо. Треба вертати, синки. Вони із-за дерев можуть нас перебити, так що і до лісу не доїдемо.
Мирослав палає ненавистю і бажанням негайної помсти, але розуміє, що старий козак правий. Кислячани повернулись назад у село. Мирослав з Іванком караються, що дали змогу Острозькому безкарно втекти.
– Не можу собі простити, що впустив того гада, – сердиться сам на себе Мирослав.
– Треба подумати, як нам відкараскатись від нього, щоб раз і назавжди, – похмуро мовив Іванко. – Це ж треба, втекло падло.
– Ну, нічого, я його і на тім світі знайду, – пообіцяв Мирослав. – Ти не уявляєш, з якою насолодою я розтрощу голову цьому клятому виродку.
Вдома на Мирослава вже чекають синочки, яких збудила бабуся Євдокія. Всі радісно кинулись обійматися. Мати приготувала частування і гостинно запросила всіх до столу.
Вже перед тим, як лягти спати, Мирослав сказав Оріяні.
– Вважаю, поки ми не покінчимо з тим клятим Острозьким, тобі не варто самій кудись ходити, тим більше, вечорами. Обійдуться твої подружки на оденках якийсь час без тебе. Впевнений це тимчасові незручності. Зрозумій, я не хочу тебе втратити.
– Добре, коханий, – погодилася Оріяна. – Обіцяю, я тепер буду обережнішою. Скажи, може мені носити, як це роблять козаки за халявою чобота ніж?
– І щоб ти сьогодні зробила, навіть якби він в тебе і був? Тебе ж схопило семеро здорових чоловіків!
– Сьогодні – нічого. А в іншій ситуації могла б розрізати пута і втекти. Або навіть вбити одного чи двох викрадачів.
– Ти жінка, кохана. Жінка має народжувати нове життя, а не забирати його. Краще сама нікуди не ходи і все. Їй богу, це буде краще. Ти, схоже, не уявляєш небезпеки, в якій опинилась.
– Тепер я розумію, – зітхнула Оріяна.
Мирославу стало тяжко на серці від думки, що він скоро поїде, а кохана дружина залишиться, і в разі небезпеки нікому буде захистити її. З гіркотою він подумав, що тільки й залишається, сподіватися на бога.
Тим часом один з пахолків Острозького з пошаною і явним острахом запитав:
– Пане Тадеуш, дозвольте спитати вас. Ми допіру втратили сімох вірних слуг. Та козачка варта цього?
– Дурні теревені. Звісно, варта! Я сказав, що вона буде моєю, тож мине час, і так і буде! І на цьому все, більше мої накази обговорювати не будемо.
Більше ніхто із слуг не наважувався задавати Острозькому бодай якісь запитання, тим більше, що князем опанували тваринний страх і злоба. Це при тому, що він надзвичай не любить, коли йому перечать.
Данина традиції
Після Різдва 1593 року в хаті Гардових (колишній хаті Бойчуків) зібрались гості, які хочуть дізнатися про новини від Самійла.
– Хліб та сіль! – примовляють гості, заходячи до хати.
Господар оглянув людей за столом, не стримався і зітхнув. Немає більше з ними Трохима Бойчука, діда Шкварки, отця Костянтина, вбитих татарами.
Власне кажучи, з тих людей, які раніше зустрічались за цим столом, залишились Сашко Сомик, Василь Голобля, Іванко і сам Самійло. Крім них сьогодні присутні Лесь і Мирослав Коберники, Петрик Сомик і ще кілька сусідів. Серед них Петро Балабан, звільнений в Дубровнику козак, який знайшов собі дружину в Кисляку.
Сусіди, які вперше потрапили на таку гостину до Гардових, мовчки переглядаються між собою, не знаючи, з чого почати розмову.
– То що там чути в світі? – першим запитав новий Кисляцький батюшка отець Зосима, який сів поруч із Самійлом. – Дуже ми скучили за новинами. Що там в світі робиться?
– Весь рік я провів в походах у війську гетьмана Косинського, тож мало що знаю про те, що коїться за межами королівства.
– Так таки і не знаєш нічого? – посміхнувся Балабан. – Я он ніяк не оправлюсь від поранення, тож взагалі не знаю, що коїться за межами Гайсина і Кисляка. Розповідай, друже все, що чув.
Повстання, про яке каже Самійло – це перше велике селянсько-козацьке повстання, яке охопило Поділля, Волинь, Київщину і Брацлавщину. На боротьбу проти своїх магнатів і шляхти разом із козаками й селянами піднялося населення деяких міст.
І хоча за зброю взялися мирні люди, смерть не лякає їх, і вони гідно воюють з добре озброєним і навченим ворогом. Боротьба козацтва одразу виявила яскравий національно-визвольний характер і негайно ж дістала відклик і гарячу підтримку народу.
Наляканий розмахом повстання, польський король оголосив шляхетське рушення, у якому взяли участь магнати й феодали Київського, Волинського та Брацлавського воєводств. Весь край переведений у воєнний стан. Шляхетське військо очолили Януш Острозький та черкаський староста Олександр Вишневецький.
– Скажи, свате, – питає Лесь, – чому ти кажеш «повстання?» Як на мене, це справжня війна.
– Якби там не було, це перший великий збройний виступ козацтва проти магнатів Острозьких. Причинами повстання стали заборони й обмеження нереєстрового козацтва, накладені урядовою ухвалою «Порядок щодо низовиків та України» 1590 року, неспроможність влади контролювати виконання цієї ухвали, а також затримки платні реєстровим козакам.
Всі слухають мовчки, уважно, не перебиваючи козака.
– Подейкують, що приводом до виступу стала майнова суперечка між Криштофом Косинським і білоцерківським старостою, князем Янушем Острозьким, – сказав батюшка.
– І це також, – не став заперечувати Самійло.
Хоча не заради слави і здобичі взялись русини за зброю. Ляхи і свої пани зробили вільних русинів невільниками на власній землі, у власній хаті і цьому конче треба покласти край.
– А ви дійсно розраховуєте на те, що самі переможете? – запитав Блажко Бажан. – Їх же, ворогів наших ні ліку, ні числа.
– Наша сила не в кількості, а в єдності, силі духу, – сказав Балабан. – Правда, а, значить, і бог на нашому боці! Хіба ні?
Самійло кивнув на знак згоди і продовжив.
– Маю надію, що так. Але мабуть ні, бо Косинський звернувся за допомогою до московського царя. Однак Московське царство зараз воює із Швецією, тому не може активно втручатися в наші справи. Правда, цар надіслав на Січ гроші й припаси та видав царський указ, згідно з яким донські козаки мають надати нам допомогу.
– А що там все таки у світі коїться? – нагадав Балабан.
– Думаю, вам всім вже відомо, що Османська імперія почала здавати свої позиції в Європі.
– Грізні османи вже не такі грізні? – посміхнувся Блажко Бажан.
– Саме так. Непереможні в минулому війська Порти перестали бути такими після морської битви під Лепанто, що відбулася 22 роки тому. Тоді велетенський турецький флот був розгромлений об’єднаними силами Іспанії та Венеції.
Отець Зосима на знак згоди кивнув і додав:
– Новий турецький султан Мурад ІІІ вирішив відновити імперську міць, а для цього потрібні нові завоювання. Метою цих завоювань стали землі Персії, в першу чергу Кавказ. Але сподівання на коротку переможну війну не справдились – вона затяглась на довгі 15 років – з1574 до 1590 року.
– Точно так. Зважаючи на зайнятість Порти у війні з Персією, європейці довгий час жили відносно спокійно, але тепер, коли війна скінчилась, стало зрозумілим, що наступна ціль Туреччини – Європа. Перелякані європейські королі вирішили створити анти турецьку лігу, об’єднавши в неї всі зацікавлені держави.
– Архієрей казав, що ініціаторами цієї ліги стали імператор Священної Римської імперії Рудольф ІІ Габсбург та Папа Римський Клемент VIII, – знову вставив батюшка.
– А я чув, що Річ Посполита теж приєдналася до цієї ліги, – сказав Лесь.
– Так, це правда. Але особливості правління в Польщі не дозволяють сподіватись на швидку мобілізацію війська – шляхта як не бажала, так і не бажає платити воякам, хоча й боїться навали турків і особливо татар.
– Ще одним учасником ліги нібито може стати Московське царство, – промовив Лесь Коберник.
Тут рипнули двері, розмову перебила Марія, яка увійшла до кімнати і почала швидко накривати на стіл. Козаки вийняла свої ложки, які носять за халявою чобота, для інших ложки принесла Марія.
Смачно запахло годзею, (густе блюдо, ніби борщ без буряка), кулішом із шкварками, пампушками із часником.
Останньою жінка поставила на стіл білу від інію карафінку горілки, яка одразу вкрилася від тепла парою.
– Пригощайтеся, будь ласка, – припросила Марія. – Ну, не буду вам заважати!
Вона вийшла, а чоловіки перехрестилися, прочитали «Отче наш» і стали неквапливо вечеряти.
– Ох і добра горілка, – поморщився Василь Голобля, – скажена!
Поки їли, на землю упала ніч. Коли допили і доїли, подякували господарям і розмова продовжилася.
– Для оборони від турків європейським королям необхідно швидко зібрати значні військові сили на турецьких кордонах, щоб перепинити шлях османській армії. А де взяти стільки війська? Особливо зважаючи на млявість поляків, – запитав Блажко Бажан.
– Думаю, попросять допомоги у довічних супротивників турків, тобто у нас – у козаків, – промовив Самійло.
– Розуміють нашу силу, – з гордістю поправив довгого вуса Балабан. – Тепер вороття до минулого життя неможливе.
– І ми починаємо розуміти нашу силу, – кивнув Самійло. – Як на мене, козацтво вперше проявило себе новою суспільною силою, що розпочала збройну боротьбу за свої станові права і привілеї. Адже саме козацтво фактично очолило визвольний рух в Україні.
– Незважаючи на відправку значних військових сил князів Острозьких та Вишневецьких, полякам не вдалося завдати нам нищівної поразки, – промовив Іванко.
– Хоча і формально, але визнане існування православної церкви, православним нарешті надали право будувати церкви, відкривати братства, школи, навіть обіймати державні посади в королівстві, – знову додав батюшка про те, що йому ближче всього.
– Під час цього повстання ми набуваємо досвіду організації бунтів на великих територіях. Погано те, що ми ще ніяк не можемо подолати певну неорганізованість і роз’єднаність козацтва, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва.
– Самійле, а із-за чого почалось повстання? Люди кажуть, що із-за особистих образ Криштофа Косинського. Це правда чи вигадка? – запитав Блажко.
– Ви ж знаєте, що виникла реальна загроза війни між Туреччиною і Річчю Посполитою? Певною мірою виступ козаків спровокований діями польського уряду, який мобілізував три тисячі реєстровців, намагаючись взяти під свій контроль реєстрових козаків.
– Я тебе питав про особисті причини Косинського підняти повстання, – нагадав задиркуватий Блажко.
– На скільки мені відомо, приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з князем Василем-Костянтином Острозьким та його сином, білоцерківським старостою Янушем.
– Іншими словами, якби не особиста образа, то ніякого повстання не було б?
– Було би! Неодмінно було б! Ненависники народу нашого – польська шляхта довели нас до того, що обурення народу не могло не вирватися назовні. Не може наш волелюбний народ без кінця і краю терпіти ганьбу і приниження, гноблення і неправду. Тобі відомо, які вимоги у повстанців?
– Захист православ’я, скасування кріпацтва, звільнення всього нашого народу від польського панування.
– Ну от бачиш! І де тут особиста образа Косинського? Ці вимоги вже об’єднали різні верстви українського населення – селян, міщан, православне духовенство, і навіть шляхту. Я вже мовчу про козацтво.
– Розумію. Це повстання прийняло форму національно-визвольної боротьби та сприяє поширенню ідеї національного визволення. А запорожці стали лідерами цього руху. За нами земля наших батьків і дідів, майбутнє наших дітей.
– Саме так! Я особисто впевнений, що наше повстання вже відіграло значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмує процеси ополячення та окатоличення, зменшує тиск шляхетського гніту, підвищує авторитет козацтва, яке набуває досвіду боротьби за національні інтереси, прискорює формування національної свідомості.
– Пане Самійле, то ти з першого дня долучився до повстання?
– Ні. Ми на Січі не одразу дізналися про нього. Перше місто, яке зайняли повстанці було Пиків на Поділлі. Незабаром вони захопили Білогородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. Я приєднався до повстання під Білою Церквою.
Чоловіки задумалися над долею рідного краю. Тут один із сусідів – Серафим Левицький запитав в батюшки.
– Отче, скажіть, коли вже на землі буде лад та спокій?
Батюшка повернувся до Серафима. Голос його, коли він почав відповідати, ніби налився металом:
– Який тобі ще лад потрібен, сину мій? Он в Кисляку є церква, і в Гайсині також є. Можна сповідатися і причаститися. Ото і весь спокій. Гарний настрій – співай або танцюй. Поганий настрій – співай. Живи по заповідям божим, і увійдеш у Царство Небесне.
Після такої відповіді Серафим понурився. Як завжди, непомітно для себе засиділись мало не до перших півнів. Останнім з гостей пішов батюшка. Самійло вийшов провести його до воріт.
– Дивлюсь я на вас, отче, – ховаючи посмішку в довгих вусах, промовив Самійло, – і бачу перед собою вправного, досвідченого козака, а не святенника.
– Так помітно? – всміхнувся кутиками губ отець Зосима.
– Як не ховай своє козацьке єство, а воно проявляється в усьому!
– Ну що тут скажеш? – знизав плечима батюшка. – Так воно і є.
– Як же ви, запорожець, стали батюшкою?
– Мій курінний отаман якось сказав, що козаки потрапляють тільки до пекла. Можливо він пожартував, але мені ці слова дуже сильно запали в душу. От я і вирішив спокутувати свої гріхи і спробувати потрапити до раю.
Батюшка соромливо усміхнувся. Самійло враз став серйозним.
– Вибачте мене, отче, я не мав про це питати. І ще – величезне вам спасибі за те, що врятували мою дочку Оріяну. На жаль я не мав нагоди подякувати вам раніше. Відтепер я ваш боржник.
І Самійло вклонився низенько-низенько, торкнувшись рукою землі.
– Перестань, Самійле. Хіба б ти на моєму місці вчинив інакше? Отож бо і воно. Ну, залишайся з богом, – сказав на останку отець Зосима.
Батюшка перехрестив Самійла і пішов, раз по раз провалюючись в сніг. Скоро він зник серед завірюхи. Снігу цього року намело аж до самих стріх, тому всі прийшли пішки, протоптуючи собі стежки.
На болотах
Війська Косинського підходять до Луцька. Гетьман викликав до себе курінного отамана Кисляківського куреня Самійла Гардового.
– Ми зайшли далеко вглиб королівства. Невідомо, як тут до нас віднесеться місцеве населення, особливо литвини. Вивідачі доносять, що настрої тут непевні. Не хотілося б отримати несподівані флангові удари або напад зі спини.
– Розіслати розвідку? – одразу здогадався Самійло.
– Так. І чим швидше, тим краще. Справа ця така нагальна, що відкладати її назавтра не можна. Повністю покладаюсь на тебе, пане Самійле.
І розвідники вистежили таки один з великих польських загонів, що поспішає до Луцька. Косинський одразу вирішив напасти на цей загін на марші і розбити його, не дати з’єднатися з основними силами ворога.
В авангарді його війська йде Кисляківський курінь. Як і раніше, не дивлячись на втрати, це один з загонів, який має коней на всіх вояків.
Кислячани їдуть вздовж якогось озера, береги якого щільно обросли високим очеретом. Іванко Гардовий знічев’я роздивляється на всі боки. Невдовзі озеро перейшло на болото. Посеред цього болота височіють з десяток острівців, на яких ростуть осики.
Нарешті болото скінчилося, і козаки в’їхали в старий сосновий ліс. Він виявився невеликим, і скоро кислячани під’їхали до узлісся.
Аж тут на них чекав напрочуд неприємний і несподіваний сюрприз. Тільки-но козаки виїхали з лісу, як по ним почала стріляти польська артилерія.
Оскільки курінний отаман знаходиться приблизно посередині свого куреня, він ще не доїхав до узлісся, тож немає кому дати команду – чи скакати в атаку, чи відступати. Іванко вирішив скакати до батька за наказом, що робити, коли поряд розірвалося ядро.
Уламком ядра Іванка поранило. Уламок ядра пройшов йому через лівий бік навиліт. Козак зойкнув від болю, коли наступним вибухом вбило його коня. На повному скаку Іванко перелетів через голову коня і боляче вдарився об стовбур сосни.
Він втратив свідомість і непорушно лежить на землі. Поряд нього проскакав Лаврін Чуб. Козаки отримали наказ відступати, і відходять вглиб лісу, забираючи поранених. Від наступного вибуху неподалік від Іванка добряче струсонуло землю, і він прийшов до тями.
Він застогнав і сів на землі. Рана одразу далася взнаки. Іванко скрикнув від болю, дістав із торби, яку носить на спині, шмат тканини, відрізав полосу, приклав до обох ран мох і прив’язав його. Після цього оглядівся. Козаки вже відступили, а поляки ще не підійшли.
Козак побачив, що його мушкет переломився посередині. Вірний лук, який служив йому багато років, також. Іванко підняв самопал вбитого козака і одразу зрозумів, що калібр в нього менший, ніж був у його мушкета.
Спираючись на самопал, як на костур, Іванко підвівся на ноги. Він пішов швидко, наскільки може, до болота. Він одразу зрозумів, що потрапив в безвихідь, що пішого його швидко доженуть, але козак не втратив самовладання. Його спасіння – болото.
По дорозі до нього він підняв лук, стріли до нього, бо свої він розгубив при падінні, і взяв в одного з убитих земляків його торбу з речами.
– Вибач, братику, – вклонився Іванко, – але тобі вона вже не потрібна, а мені, може, життя врятує.
Знайшовши спис, він викинув самопал, бо куль чи кулелійки такого розміру в нього немає. Використовуючи спис, як жердину, Іванко зайшов в болото. Він не спішить, намацуючи тверді місця. Нарешті він дійшов до першого з острівців, але він такий маленький, що хлопець вирішив іти далі, вглиб болота.
І коли він, нарешті, дійшов до досить великого острівця, на якому росте з десяток осик, на обох берегах болота з’явились кінні поляки. Козак у знемозі ліг на землю, і тепер його не видно за густими, високими, сухими очеретами.
Іванко і не зрозумів, чи він заснув від втоми і втрати крові, чи втратив свідомість. Тим часом набігли темні, дощові хмари і пішов холодний дощ. Але Іванко цього не відчуває. Тільки коли одяг повністю промокнув, він прийшов до тями.
Хлопець прислухався. Не дивлячись на досить сильний, холодний дощ, ляхи нікуди не ділися. Вони їздять по берегам болота й озера, полюючи на піших козаків, які ховаються в кущах і лозах, бо відстали від війська, залишились без коней, а дехто з них ще й поранений.
Козаки б’ються до останнього, тому в полон майже ніхто не попав, вони гинуть на місці. Страшний тривожний крик струсонув береги озера.
– Ну, що там? – кричить якийсь шляхтич з північного берегу болота.
– Ніби всіх перебили, – відповіли йому з південного берегу. – Пане Глінський, може запалимо очерет?
– Ні в якому разі! Від них загориться сосновий ліс, а це мій ліс!
– Ну то повертаймось до наших!
Іванко, було, розслабився, але тут один з жовнірів вигукнув:
– Пане, Єжі, а якщо хтось з повстанців ховається в болоті?
– А ти знаєш ці болота? Не хочеться згинути в них. Якщо хочеш – шукай тих лайдаків в цьому гнилому болоті, а ми повертаємось.
Поляки всі разом поскакали на захід, і Іванко, нарешті, зміг підвестись на ноги. Він зняв з плеч обидві торби, потім зняв свитку, викрутив її і повісив на гілку дерева сушитися. Хлопець обдивився острів.
Він розуміє, що тут йому доведеться провести не менше тижня, поки рани затягнуться, а він набереться сил, достатніх для того, щоб вирушити на пошуки повстанців.
В цей самий час, перевіривши козаків свого куреня, Самійло Гардовий зрозумів, що немає Іванка. Його кинуло в піт від однієї тільки думки про те, що, можливо, він втратив сина назавжди.
– Товариші, хто бачив Іванка останній? – голосно запитав він.
– Здається, я, – озираючись, відповів Лаврін Чуб.
– Розповідай! – вимагає Самійло.
– Кінь мій злякався і поніс, і я не зміг його зупинити.
– Ти про Іванка розповідай! – розсердився Вітер і стусонув своїм кулачищем Лавріна в бік так, що той охнув.
До них приєдналися Мирослав Коберник, Петрик Сомик, Василь Голобля і Макар Малюта. Вони уважно слухають розмову.
– Я й кажу, – знітився Лаврін, бо оповідач з нього ніякий, – коня його вбили. Сам Іванко точно поранений в лівий бік. Ще бачив, що мушкет його і лук зламані, а сам він лежав і не ворушився.
– Де це було? Я поїду його шукати, – важко промовив Самійло.
Мирослав про себе подумав, що ще не бачив цього сильного, вольового козака таким збентеженим і розгубленим.
– Ні, батьку, – вперто сказав Мирослав, – тобі не можна, ти – отаман. Поїду я.
– І я, – тут же озвався Петрик.
– Поїдемо ми. Лавріне, то де саме ти бачив Іванка?
– Це дуже небезпечно, – замість відповіді відказав Лаврін.
– Ми повинні піти на ризик. То де ти його бачив?
Дізнавшись про місце, де Лаврін бачив Іванка, Мирослав з Петриком, не гаючись вирушили на пошуки друга.
Вони здійснили одинадцять спроб пробитися на дальній берег болота, але всі рази ляхи зустрічали їх пострілами з вогнепальної зброї.
В кінці кінців козаки вимушені були повернутись ні з чим. Ховаючи очі, Мирослав винуватим голосом доповів Самійлу про всі їх марні спроби. Йому було якось ніяково, ніби він в чомусь винен.
– Що ж, – тамуючи душевний біль, відповів Самійло, – ніхто краще б не впорався. Дякую вам, синки. Будемо вдивитися правді в очі – уціліти в таких умовах практично неможливо.
Більше про Іванка батько не згадував. Поховавши вбитих, повстанське військо пішло далі на Луцьк.
Кожний вечір, звільнившись від денних справ, Самійло згадує сина і з жахом думає про те, як він повідомить Марію про його загибель.
Іванко розв’язав обидві торби і висипав все, що в них є. Він залишився задоволений тим, що там знайшлося. А там є запас їжі, а саме: сухарі, сіль, пшоно, солоне сало, три великі цибулини. Є кресало, кремінь, губка і гніт. Є мотузка, досить великий шмат небіленої тканини. Є запасна сорочка і рушник. Є дві баклаги з водою і невеликий мідний казанок.
Ще є порохівниця з порохом з рогу степового тура. Є кулі й кулелійка, хоча зараз це абсолютно непотрібні речі. Із зброї є шабля і лук із стрілами, ніж, а ще спис і точильний камінь, щоб гострити шаблю.
– Запас біди не чинить, – неголосно сказав козак.
Іванко попив води, викрутив від води штани і сорочку, а потім зайнявся будівництвом куреню. Спочатку він зрубав вісім жердин і прив’язав чотири з них до чотирьох осик знизу, над землею, а ще чотири – на висоті грудей.
Після цього він пішов рубати шаблею сухий очерет, який в’яже у в’язанки на кшталт снопків, тільки дуже довгих. Іванко розплів мотузку, але цього виявилось недостатньо, тому він ножем розрізав на смуги сорочку, яка просякнута кров’ю.
Ними він почав прив’язувати очеретяні сніпки до жердин. Скоро вийшли стіна, а потім він зайнявся дахом. Обрізати очерет він не став, щоб він здалеку не відрізнявся від звичайних заростів.
Козак відпочив, нарубав очерету для постілі, але в’язати його у в’язанки сил вже не було. Зібравшись з духом, напружуючи рештки сил, Іванко просто накидав на землю в курені товстий шар очерету, заніс до нього всі свої речі, ліг і міцно заснув.
Вночі його била пропасниця, зате холодно йому не було. Проспав козак більше доби. Прокинувся він вже під вечір. Весь одяг на ньому висох.
Йому дуже хотілося пити. Він випив всю воду, що в нього була, а потім пішов до озера, щоб набрати чистої води. Там він напився досхочу, набрав обидві баклаги, вмився і пішов назад. Жар ще не минув, і холодна вода приємно холодить йому босі ноги.
На цей похід хлопець витратив всі сили, тому в курені він знову попив води, ліг і заснув. Проспав всю ніч, і прокинувся вранці. Відчув, що йому легше, і що дуже хочеться їсти. Козак розмочив сухаря і з’їв його із шматочком сала. Йому стало ще краще, і він зробив перев’язку. Йому повезло, рани чисті і вже почали затягуватися.
Він присів під деревом, притиснувшись спиною до стовбура, і трохи відпочив. Потім почув крик диких качок, і вирішив вполювати їх собі на обід. Йому вдалося підстрелити трьох качок і одну дику курку. Задоволений Іванко обпатрав їх, вимив і розпалив багаття.
Він вирішив запекти великі шматки м’яса на вугіллі, але забув про те, що осика не дає золи, а згоряє на попіл. Інших дерев поряд немає, а йти на берег Іванко не наважився. Тож довелось йому пекти м’ясо на відкритому вогні. М’ясо трохи підгоріло, але їсти можна.
Козак вирішив, що завтра на обід він зварить куліш з салом і пташиним м’ясом. З цими думками він заснув. Йому снився Кисляк, мати, сестра Оріяна й небожата – Роман і Руслан.
Прокинувся Іванко сповнений сил і в гарному гуморі. Жар пройшов. Козак пішов вмиватися і побачив у воді досить великого ляща. Хлопець схопив його і викинув на берег. Потім почистив і випатрав його, розвів невелике багаття з сухих дров, щоб не було диму.
Рибу нанизав на дві палички і увіткнув їх в землю. Через якийсь час перевернув рибу до вогню іншим боком. Коли лящ спікся, хлопець з апетитом поїв. Після сніданку зробив перев’язку і зайнявся куренем. Він нав’язав нових снопків і зробив дах і стіни щільнішими. Потім ще наніс очерету для постілі.
Задоволений зробленою роботою Іванко вже збирався відпочити, коли побачив, що насувається чорна, грозова хмара. Він швидко наломив сухих гілок на дрова і позносив їх до куреню, щоб був запас сухих дров. Тільки-но він закінчив, як пішов дощ – лапатий, рясний, який скоро переріс у зливу.
– Вчасно, – буркнув Іванко і заховався в курені.
Дощ йшов більше доби, тому в Іванка була можливість відпочити і набратися сил. Коли він пішов по чисту питну воду, побачив, що вода принесла соснову гілку, збиту пострілами з дерева. Іванко прихопив її, щоб заварювати цілющий відвар з глиці.
Він спробував полювати, але ні птиці, ні риби біля свого острівця навіть не побачив, а виходити на берег не ризикнув. На обід зварив куліш з м’ясом птиці, і затівк його салом.
Молодий, сильний організм бере своє, рана загоюється, і сили потрохи повертаються до хлопця. Він почав помалу кожного дня робити різні фізичні вправи. Потім почав гострити шаблю і ножа. Нагостривши їх, він вперше за тиждень поголився. Піну для гоління збив з мильних корінців перекотиполя, за якими спеціально сходив на сухий берег.
Ще кілька днів і він зовсім очуняє і зможе вирушити на пошуки війська, чому хлопець дуже радий.
Нарешті цей день настав. Тепер – вольному воля! Іванко певен, що йому доведеться довго блукати в пошуках війська, але зустрів він повстанців в перший же день. Біля якогось села він побачив, як якийсь чолов’яга купає коня. Іванко підкрався ближче, щоб роздивитись того чоловіка. Яке ж було його здивування, коли це виявився Лаврін Чуб!
– Лавріне! – зрадів Іванко і кинувся до земляка.
– Іванко! Не може бути! Ото наші всі зрадіють!
Лаврін відвів Іванка до хати, де зупинилися на постій Самійло, Мирослав і Петрик. Вони, не вірячи очам, кинулись до Іванка.
– Живий! – не може нарадуватися Самійло.
– Так. А ви що, мене вже поховали? – усміхнувся Іванко.
Відповісти Самійло не встиг, бо в хату буквально увірвалися Вітер і Василь Голобля.
– Де він? – вигукнув Вітер і згріб хлопця у свої ведмежі обійми. – Як же я радий, що ти повернувся! Показуй рану, синку!
Іванко крекчучи витягнув з шароварів сорочку і показав обидві рани, бо уламок ядра прошив йому бік наскрізь.
– Ого. Як ти себе почуваєш? – стурбовано запитав Вітер. – Тільки чесно.
– Вже добре, батьку. Ми – кислячани, хлопці живучі!
– Сідай і розповідай, де ти весь цей час був? І нагодуйте хлопця!
– Не треба, – відмахнувся Іванко, – я не голодний.
– Як це? Розповідай про все!
Іванко розповів товаришам все від початку і до зустрічі з Лавріном, а ті слухали його і не перебивали. Вітер і Самійло тільки вряди-годи перекидалися поглядом один з одним. Після розповіді Іванка, Мирослав розповів про спроби знайти його.
– То ви так ризикували, щоб знайти мене? Дякую, браття!
– Та то що, от у тебе було випробування! Дякувати богу, що все вже залишилось позаду, а ти з нами живий і здоровий!
Самійло подивився на сина і сказав:
– Не можу простити собі, що не помітив тоді, що ти відстав, та ще й поранений.
– Все нормально, батьку. Я хотів бути достойним тебе. Та й не можеш ти вслідкувати за кожним козаком куреня. Ми всі дорослі люди.
– Добре, що добром закінчується, – скупо усміхнувся батько.
Насправді він не може нарадуватися тим, що син повернувся живим, тільки виказати цього він не може.
Таємний вбивця
До Перекопського каймаканства несподівано завітав кримський хан Іслям ІІ Ґерай. Він одразу викликав до себе мурзу Ділявера Айдарова. Побачивши хана, мурза здивувався. Він добре знає, що кримське суспільство наразі розколото.
Частина беїв чекає на повернення прихильників Мехмеда ІІ Ґерая, оскільки вони незадоволені засиллям Ширінів, на яких спирається новий хан.
Ак-Керманські ногайці, ті взагалі проявили непокірність великому хану, всупереч його забороні нападають на підвладну султанові Молдавію, що значно ускладнює відносини Ісляма II з Османською імперією.
1584 року Саадат Ґерай, старший син убитого Мехмеда II Ґерая, здійснив великий похід на Кримське ханство. Тоді на чолі 15-тисячного ногайського війська Саадат Ґерай вступив до Криму і захопив ханську столицю Бахчисарай, де вступив на ханський престол.
Іслям II Ґерай і калга Алп Ґерай втекли до Кафи. Іслям II Ґерай звернувся за допомогою до Стамбулу, звідки султан Мурад ІІІ надіслав в Кафу велике військо. У битві в долині річки Індол Алп Ґерай на чолі османського війська розгромив Саадата II Ґерая, який змушений був тікати з Криму в ногайські кочовища.
Після того Іслям II Ґерай щороку чекає нового удару з боку вигнанців. У 1585 році Алп Ґерай відбив нове вторгнення Саадата Ґерая.
Цією внутрішньою боротьбою скористалися запорозькі козаки на чолі з гетьманом Яном Оришевським і Михайлом Ружинським, які пограбували ногайські улуси, завдали татарам поразки у битві на Кальміусі, захопивши 40 000 коней здобичі.
Спроба татарського війська на чолі з ханом наздогнати козаків зазнала невдачі – запорожці завдали поразки війську Ісляма II Ґерая в битві на переправі через Дніпро біля острова Таволжанін.
Айдаров вирішив, що хан об’їжджає свої володіння з метою перевірити прихильність, відданість місцевих мурз йому особисто, але він помилився.
– Був я в Стамбулі і розмовляв з нашим сонцесяйним падишахом, – почав великий кримський хан, закотивши очі догори, – надією й утіхою правовірних. Він все ще чекає від перекопського мурзи виконання даної ще твоїм батьком обіцянки. Розумієш, про що я говорю?
– Так. Про знищення Яна Оришевського.
Кримський хан задоволено кивнув головою.
– Нашому султану відомо, що твоїм потурнакам майже вдався замах на Оришевського у фортеці містечка Гайсин, але майже не рахується.
– Я зрозумів, – низько вклонився мурза.
– Ну то й добре. То я розраховую на тебе, мурза?
– Так, звичайно, – знову вклонився Ділявер.
– То що, пригостиш хана обідом?
– Звичайно! Матиму за щастя! Зараз все буде готово!
Мурза ляснув в долоні, і до нього підбіг слуга.
– Негайно накрити на стіл! – розпорядився Айдаров.
Кримський хан пообідав і поїхав далі у своїх державних справах, а Ділявер Айдаров сів на м’який міндер у своєму кабінеті і надовго задумався.
Через годину він викликав до себе вірного потурнака, якого всі називають Швайка. Це напрочуд неприємний і слизький чоловічок середнього віку та середньої статури.
– Мир вам. Кликали, господарю? – з’явився нарешті у дверях кабінету мурзи Швайка.
– І тобі мир. Так. Слухай мене уважно. Я дуже задоволений тобою, тому довіряю тобі надзвичайно важливу справу. Навіть дві. Якщо виконаєш – я тебе озолочу.
Швайка напружився і весь перетворився на слух.
– Ти ж напевне чув про низового козака Самійла Гардового? Того самого, що вбив мого старшого брата і батька?
– Так, чув. Всі про це знають, шановний мурза.
– Доручаю тобі знайти його і вбити. За можливості також знищити його сина Івана, дочку Оріяну і дружину Марію. Вони живуть біля містечка Гайсин в селі Кисляк.
Швайка мовчки кивнув на знак того, що розуміє.
– Вже після цього знайдеш і вб’єш колишнього гетьмана реєстрових козаків Яна Оришевського. Гайсин то його вотчина, тож він там хоча й досить нечасто, але буває.
– Зрозуміло. Ви вже придумали, як мені до них підібратися?
– Так. В Ляхистані зараз іде війна між русинами і їх же шляхтою на чолі з князем Острозьким. Ти можеш видати себе за селянина і приєднатися до війська повстанців.
– Може, краще видати себе за козака? Вступити в курінь, в якому козакує Самійло Гардовий? Я ж теж колишній козак, це мені знайомо.
– Ні в якому разі. Тим більше, Самійло зараз не рядовий козак, а курінний отаман Кисляківського куреня. Тож він всіх своїх козаків дуже добре знає. До цього куреня тобі просто так не вступити. Тому чим менше ти привертатимеш до себе уваги – тим краще.
– Буде зроблено, повелителю.
– Повернешся – можеш вимагати все, що захочеш. І ще як тобі зручно – виконувати завдання самому чи взяти когось з потурнаків?
Швайка на мить замислився, потім рішуче відповів:
– Ні, господарю. Мені буде зручніше самому. Не буду залежати від інших, від ймовірних помилок. Ризик є навіть в тому, що хтось випадково почує нашу розмову про замах на козака чи колишнього гетьмана. Я впораюся сам.
– Добре. Хай буде так. Вибирай якого хочеш коня, зброю, харчі. Як будеш готовий в дорогу – зайдеш за грішми.
Швайка збирався недовго і вже через дві години зайшов до мурзи вже пострижений і поголений.
– Пам’ятай, виконати завдання треба якомога швидше, бо на війні можна і загинути. А я про це навіть не знатиму.
– Постараюся все зробити якомога швидше.
– Дуже сподіваюсь, що в тебе все вийде.
– Аллах великий, – молитовно склав руки Швайка.
– Тримай, – простягнув мурза вбивці капшук, туго набитий грішми, – нехай Аллах береже тебе і добрий кінь не спіткнеться на довгій дорозі.
Швайка вклонився і спиною позадкував до дверей. Коли він вийшов, з-за штори вийшов сотник Батал Рахманов.
– Що скажеш, Батале? Тільки відверто.
– Ви знаєте, мурза, а я йому вірю. Він багато разів доводив, що він негідник і мерзотник, яких пошукати. А ви йому стільки пообіцяли! Він вірить, що ви виконаєте свою обіцянку, і постарається зробити все якомога краще і швидше.
– А якщо він розповість про те, для чого його послали до гяурів?
– В нього руки по лікоть в крові козаків і бранців. Ні, не стане він ризикувати. Він постарається вбити всіх Гардових і Оришевського. От побачите, або я зовсім не розбираюся в людях. І в нелюдах також, – усміхнувся сотник.
– Що ж, значить, я не помилився у виборі виконавця, – посміхнувся мурза, – будемо чекати на добрі вісті.
Через місяць у війську Косинського з’явився новий повстанець, який назвався Наумом Турським, селянином з Волині. Він постійно знаходиться поблизу табору Кисляківського куреня. На нього одразу звернув увагу Василь Голобля.
– Про що задумався, Василю? – запитав його Самійло під час вечері.
– Та не дає мені спокою один новий повстанець.
– А що з ним не так? – зацікавився Гардовий.
– Все в ньому не так. Видає себе за селянина, а в самого руки зовсім не робочі. Селяни приходять до нас, озброєні вилами, косами, сокирами, ціпками, а в нього і шабля є, і рушниця, і пістоль, а ще лук із стрілами та спис. І всім цим він вправно користується.
– Дійсно це якось незвично. Ми вже тут у війську вчимо селян користуватися зброєю, а він вже сам все вміє?
– І вдягнений по-козацькі, пострижений, поголений, як ми. А ще горілки зовсім не п’є, ніби бусурман який.
– То може він і є поганець? Потурнак, га?
– Не здивуюся, якщо це так. Розпитує багато, але не в одного, а так: одне запитає в одного, друге – в другого, третє – в третього. Про тебе питав. А ще скільки верст звідси до Гайсина.
– Про мене, що питав?
– Просив, щоб тебе показали. Каже, багато чув про тебе, про твої подвиги, хотів би побачити тебе на власні очі.
– Навіть так? А гетьмана Косинського побачити не хоче? Або полковників Кремпського чи Полоуса?
– Ні. Тільки про тебе питав. А ще в нього багато грошей водиться. Дуже дивний селянин, з якого боку не подивись.
Самійло перестав їсти і задумався.
– Думаю, треба за ним придивитися. Але не тобі, Василю, бо ти йому вже на очі потрапляв. Мирославе, Іванку, ви чули? Завтра Василь покаже вам того «селянина», а ви за ним поспостерігаєте. Звіддаля і обережно.
– Добре, батьку, – пообіцяли син і зять.
Але життя, як це часто буває, та ще й на війні, внесло свої зміни. Самійло вже мостився спати під возом, коли його й інших курінних отаманів викликав до себе гетьман Косинський.
Під возом залишився спати старий козак Вітер, який полюбляє Самійла, як рідного сина і намагається бути поряд з ним, особливо в бою. Він лежав тихо, ніби вже заснув, а насправді згадував молодість.
Раптом хтось тихенько підійшов до воза. Козак одразу зметикував, що добрій людині нема чого крастися. Вітер вийняв з-під кожуха свої дужі руки. І тут невідомий вдарив кілька разів ножем в сіряк, постелений в тому місці, де мав спати Самійло.
Вітер міцно, немов лещатами, схопив руку з ножем і рвонув на себе. Незнайомець сильно вдарився грудьми об воза, а потім впав на землю. Вбивця і не зчувся, як опинився на землі. Вітер викрутив йому руку за спину і закричав:
– До мене! Світла дайте! Швидше, гаспидові діти!
На його крик прибігли кілька козаків із смолоскипами. Іванко з Мирославом міцно схопили вбивцю за руки і поставили на ноги. Швайка смикнувся, силкуючись вирватися з міцних лабетів, але не зміг.
– Ану замри, бо так віддухопелю, що мати рідна не впізнає, – сказав Іванко.
Швайка безпорадно подивився в обличчя козаків, повні рішучості і ненависті, і закляк. Вітер виліз, взяв сіряк Самійла і показав всім дірки від ударів ножем.
– Хотів убити Самійла Гардового, – голосно сказав Вітер.
Іванко не став стримуватися і сильно вдарив вбивцю в обличчя.
– Ти ба, – здивовано мовив Голобля, – та ж це той самий «селянин» про якого я вам ввечері розповідав. Що з ним будемо робити?
– Почекаємо Самійла, – оголосив Вітер. – Його хотіли зарізати, то вже хто-хто, а Самійло має побачити і почути все.
Нарешті повернувся і сам отаман. Він побачив юрбу біля воза, під яким збирався спати, сина й зятя, які тримають якогось чоловіка з розбитим до крові обличчям.
– Що це тут сталося? – запитав Самійло.
– Дивись, синку, – сказав Вітер і показав отаману його сіряк, пробитий ножем. – По твою душу приходив цей мерзотник.
– Самійле, знаєш, хто це? – запитав Голобля.
– Невже той, про якого ти мені казав за вечерею?
– Саме він, – кивнув Василь.
Самійло холодним поглядом з прихованою люттю втупився у зайду.
– Ну, зізнавайся, вражий сину, сам намислив мене вбити чи хто напоумив?
Вітер не стримався і сильно вдарив Швайку в обличчя. Вдарив так, що в того голова мало не відірвалася.
– Не мовчи, бузувір, – люто промовив Вітер, – відповідай!
Швайка виплюнув два вибитих зуба і скривився від болю.
– Хочеш нас розжалобити? То знай – нічого не вийде, – хмикнув Вітер, – бо ми за свого товариша прямо зараз тебе живого на шматки поріжемо.
– Особисто в мене руки вже сверблять, – сказав Іванко.
Швайка чудово знає, що запорожці до зрадників милосердя ніколи не мали, тому не посмів брехати і почав говорити.
– Мене послав Перекопський мурза Ділявер Айдаров, щоб я, значить, вбив Самійла Гардового, його сина, дочку і дружину, а після цього ще Яна Оришевського.
– Ти подивись, яке стерво! Ще й дочку з дружиною! – ахнув Малюта.
– Скільки вас тут? – запитав Самійло.
– Я один, – замотав головою Швайка.
– А чому ти виконуєш накази татарського мурзи? – запитав Мирослав.
– Хіба не зрозуміло? – здивувався Самійло. – Це зрадник, потурнак. Що робити з ним будемо?
– Кари йому! Кари! – одностайно загукали козаки. – Кара йому і смерть!
– На шибеницю його! – з великим обуренням закричали козаки.
– Постривайте! Забагато честі для нього, грайся з ним ще, – суворо мовив Вітер і вийняв шаблюку з піхов, – ану, синки, пустіть його.
Мирослав з Іванком випустили руки зрадника і відійшли від нього на кілька кроків. Рука старого козака ніби прикипіла до гострої шаблі. Вітер замахнувся і рубонув зрадника шаблею по голові.
– Віднесіть його до яру, нехай ним сіроманці поласують.
Коли майже всі козаки розійшлися, Вітер стурбовано сказав Самійлу:
– Поки планам Айдарова здійснитися не судилося, але, схоже, доки живий той клятий перекопський мурза, ти і твоя родина весь час будуть в небезпеці. Треба щось з ним робити.
– Що, батьку? Послати свою людину, щоб вбила Айдарова в його фортеці? Так в нас вірних татар немає жодного.
– Значить, будемо думати, що робити. А тепер давайте спати.
В дозорі
Зима впала люта і якось одразу. Дозор під командуванням Іванка Гардового з двох десятків козаків їде по неспокійній Україні. Коні ледве чвалають, провалюючись в кучугури й намети снігу. Люди також почуваються зовсім незатишно. Вуса і брови в козаків вкриті снігом, який не тане.
Дорога йде через засніжені поля, рівні, як стіл, як степ. Віють вітри, пронизуючи, здається, наскрізь. Довгі, холодні ночі з північними вітрами забирають останнє тепло. Перемерзлі люди ховають обличчя в коміри свиток, намагаються повернутися до вітру боком.
– Зігрітися б хоч трошки, – зітхнув зажурено Лаврін Чуб.
Ніби у відповідь Василь Голобля сильно закашлявся. Всі з подивом подивилися на нього, бо взагалі запорожці люди загартовані і хворіють рідко.
– Дядьку Василь, де це ви простигли? – співчутливо запитав Іванко. – Мабуть, дійсно, треба знайти затишок і передохнути.
Зустрівши глибокий вибалок, з’їхали до нього, щоб захиститися від вітру і спочити. Трохи відпочивши, рушили далі. Снігу вище коліна, дорога стає майже непрохідною. Коні весь час спотикаються. Незабаром стежка зовсім зникла.
Через кілька годин в’їхали в ліс. Першим їде Петрик, прислухаючись і придивляючись до всього. Раптом він осадив коня і підняв руку, закликаючи всіх зупинитися.
– Що там, Петрику? – запитав Іванко.
– Хтось курить. Я відчуваю запах тютюну.
– Може, тобі здалося? – з надією запитав Мирослав.
– Ні. Я ж не курю, тому добре відчуваю цей запах.
– Тоді залиш коня і сходи, подивись, що там, за деревами.
Петрик залишив коня і почав обережно прокрадатися всередину лісової гущавини. Він не помилився – на узліссі зупинився загін польських вояків, деякі з них курять. Козак якийсь час поспостерігав за ними, потім повернувся до своїх, які терпляче ждали його.
– Ну, що там? – запитав його Іванко.
– Бачив пів сотні ляхів, але чув ще голоси і храп коней. Поляки на ті голоси уваги не звертали, значить, там ще є ляхи, яких я не бачив.
– Чув про що вони говорять?
– Ні. Вітер боковий, сильний, тож відносить звуки в сторону.
– Повертаємось назад, – вирішив Іванко. – Вперед нам дороги точно немає.
Нічого не підозрюючи, вони під’їхали до узлісся, коли несподівано зіткнулися з іншим польським загоном. Побачивши козаків, ляхи на мить розгубились. Скориставшись їх замішанням, низовики дали залп по ляхам з самопалів і пістолів, а потім повернули коней в чисте поле і помчали навскач.
Стомлені голодні коні важко брьохаються в глибокому рихлому снігу. Поляки опам’яталися і накрили козаків рясним вогнем. Стріляють вони влучно, половина запорожців одразу впали мертвими.
– По конях цільтеся! – волає командир ляхів. – Плі!
Новий залп, і кислячани позлітали з вбитих коней. В живих з двадцяти козаків залишилося п’ятеро: Іванко, Мирослав, Петрик, Василь і Лаврін.
Від повного винищення їх врятував щільний туман. Козаки посхоплювалися на ноги і побігли далі майже наосліп. Перешкодою стала ріка, яка біля берегів не замерзла.
Запорожці зупинилися, не знаючи що їм тепер робити. Здається, порятунку немає. Але вони не вміють відступати перед труднощами. Переборовши хвилинну слабкість, Іванко знову був здатен тверезо думати.
Втім довго розмірковувати не довелося, бо почувся кінський тупіт і лайка на польській мові. Сумніву немає – їх наздоганяють ляхи.
– Трясця! Як нам сьогодні не щастить, – лайнувся в серцях Петрик.
Раптом в Іванка виникла напівбожевільна думка.
– Пропоную відламати крижину і на ній поплисти подалі звідси, – запропонував Іванко, – схоже, іншого виходу в нас немає.
– Що ж, – підтримав його Мирослав, – або пан, або пропав! За діло!
Козаки наважились на відчайдушний крок – відкололи списами крижину, але вона майже не рухається. Тоді Василь Голобля стрибнув у воду і став її штовхати. Крижина нарешті зрушила з місця і попливла за течією. Поки крижина пливе біля берега, де неглибоко, запорожці відштовхуються ратищами списів від дна, як на плоту.
– Ну що, облизали макогона? Нехай кляті ляхи поморочать голови! – озирнувшись, мовив Мирослав.
Коли крижина сховалась в густому тумані, до берега прискакали ляхи.
– Отакої! Куди вони подівались? – осадив породистого коня шляхтич, отетеріло озираючись на всі боки.
Скільки сягає око, скрізь незайманий сніг. Вражені поляки нічого не розуміють.
– Не в воду ж вони полізли? Та й одягу на березі немає, а в одязі вони потонуть. Дива та й годі.
– Пане Кароль, схоже, серед них є характерник, який відвів наші очі. Десь вони звернули в бік, а ми й не помітили.
– Не виключено. Давайте повернемося назад, панове, може, знайдемо сліди?
Поки козаки пливли, вони не проронили жодного слова. Їх бере злість на самих себе, бо втратили коней, сідла, упряж. А ще, звісно, жаль вбитих односельців.
– Що це ніби темніє справа? – порушив мовчанку Петрик. – Мені здається, чи, може, там ліс?
– Давайте пристанемо до берега і розвідаємо, – сказав Іванко.
– Давно час, бо крижина тріскається. Так, дивись, чого «доброго» опинимося у воді, – додав Лаврін.
Козаки підігнали крижину до берега і зійшли з неї. Туман ще не розвіявся, тому доводиться йти наосліп.
– А бодай тобі! Може не треба нікуди йти? – промовив Лаврін з трагічно-зловісними нотками в голосі. – Раптом ми йдемо прямо до чорта в пекло? Пропоную перечекати, поки хоч трохи розвидниться, десь тут.
– Де тут? – здригаючись від холоду, запитав Голобля. – Хто його знає, що більша помилка – йти далі, чи чекати тут?
– Щоб ця помилка не стала для нас фатальною. Ні, ідемо далі до тієї темної плями. Дядьку Василю, ви як?
– Замерз дуже. Одяг льодом вкрився. Якби зігрітися якось?
Але нічого не вдієш – як ти його зігрієшся в чистому полі та ще й на холодному вітру? По дорозі козаки натрапили на зарості осики.
– Агов! Стривайте, стійте. Може, тут і перепочинимо? В мене вже сил зовсім немає, – спроквола пожалівся Голобля.
Сухих гілок знайшлося вдосталь, але розвести багаття не вдалося, бо вітер весь час задуває і гасить іскри.
– Що ти його будеш робити?
– От би зараз опинитися вдома біля гарячої груби, – мрійливо мовив Лаврін.
– Треба зробити якийсь захист від вітру. Може з допомогою списів і верхнього одягу, бо більше нічого немає?
Так і зробили. На розвилки гілок поклали списи і прив’язали їх. Потім зробили дах із двох свиток, а ще дві стіни з трьох свиток. На дрова висипали трохи пороху, тож на цей раз вогонь розгорівся швидко. Голобля примостився біля вогню і почав грітися.
Хоча курінь вийшов так собі, але в ньому набагато затишніше і тепліше, ніж на відкритому повітрі. Задньою стіною він стоїть до вітру, тож під навісом тихо. Але сісти чи лягли немає на що, а земля холодна.
– А я вже й поїв би, – сказав Лаврін. – Є в нас щось їстівне?
– Холодна дичина, – відповів Мирослав. – Хліб є, але він замерз на камінь. І вода в баклагах замерзла.
– Ич як. І так холодно, то ще й їжа холодна, – зітхнув Лаврін. – А, може, розігріти хліб на вуглях, як татари розігрівають свої коржики?
– Немає вугля і не буде, – відповів Іванко, – бо дрова з осики, а вона згоряє на попіл. На вогні будемо підігрівати.
Простуджений Голобля кашляє в шапку. Лаврін порається біля вогню. Час минає повільно. Нарешті підігріли дичину, розігріли хліб і розтопили лід в мідній баклазі. Всі з задоволенням поїли і попили теплої води. Що робити далі?
– Мабуть, доведеться, почекати, поки не розпогодиться, щоб знати, куди йти, – мовив Іванко, і всі з ним погодились.
Випогодилося тільки під вечір. Поволі розвиднюється. На щастя нікого з людей не видко, зате неподалік знаходиться ліс.
– Ідемо до лісу, – прийняв рішення Іванко, – там заховатися легше. Бачу, там є сосни, ялини, тож буде і на чому спати.
Козаки розібрали свитки і списи. Одяг теплий, тож всім добре. Жупан Голоблі висох, та й шаровари теж, і чоботи також. А ще всі встигли просушити онучі. Запорожці залишили свій непевний прихисток і попрямували до лісу, раз по раз озираючись на всі боки.
– Тепер жити можна, – посміхнувся Голобля.
Поки запорожці дійшли до лісу, хурделиця замело місце їхньої стоянки так, що і слідів не залишилося. Іванко весь час оглядається, щоб помітити ворогів, якщо ті з’являться, але на щастя нікого немає.
Козаки дійшли до лісу і пішли в саму гущавину. Там крім дерев росте багато кущів, засипаних снігом, що надійно захищає стоянку від сторонніх очей.
З допомогою великих, лапатих гілок ялини хлопці збудували новий курінь і настелили в ньому товстий шар глиці. Під ним виклали шар із кори дерев. Знову розвели багаття. Споночіло. Їсти поки ніхто не хоче.
– Тут і заночуємо, – з видимою втіхою промовив Іванко. – Тепер нам ні сніг, ні холод не страшні. Треба тільки дров побільше заготувати, щоб на всю ніч вистачило.
Перед тим, як заснути, кожний думав про своє, але більше всього про домівку і рідних. Ніч пройшла спокійно, і козаки зігрілися і набралися сил. Вони встали в гарному гуморі, вмилися снігом. Після сніданку Іванко сказав:
– Ну що, не знаючи місцевості, та ще й пішки, швидко пересуватись ми не можемо. Якщо знову наткнемось на кінних ляхів – втекти в нас не буде аніякої можливості. Тому йдемо повільно і слухаємо, що навколо нас коїться. Хто, що почує чи побачить – одразу повідомляйте. Першим іде Петрик. Замикає колону – Мирослав.
– Зачекай, Іванку. А що будемо робити із списами? Беремо їх із собою?
– Ні. Пішим, та ще у лісі вони нам тільки заважатимуть. Пішли так.
Козаки вже майже дійшли до узлісся, як перед ними з’явився одинокий жовнір. Лях поки що запорожців не помітив.
– І звідки він тут узявся? Він що, дійсно сам один?
– В мене одне пояснення – це гонець. Давайте трохи поспостерігаємо за ним, раптом, він все таки не один?
Але поляк був таки сам. Зрозумівши це, Іванко кивнув Петрику, щоб той застрелив його з лука. Стріла вп’ялась гонцю в горлянку, так що той вмер одразу і не встиг зрозуміти, що сталося.
– З тілом що будемо робити? – запитав Петрик. – Залишимо тут?
– Обшукаємо, а потім відвеземо до річки і пустимо у воду. Нехай поплаває і раків погодує.
Коли ляха обшукали, поклали його поперек сідла, і Петрик повів коня в поводу до річки. На його подив тут річка замерзла вся, але в одному місці є ополонка. Хлопець скинув тіло поляка, опустив його в ополонку і пустив під лід. Після цього повернувся до козаків.
– Листа в ляха ми не знайшли, – говорить Іванко. – Зате є порох, кінь, зброя, харчі, гроші. Все це нам не завадить. Одне погано – кінь один, а нас п’ятеро.
– То давайте дамо коня Василю, нехай скаче додому чи до наших, лікується?
– Згоден, – відповів Іванко. – Дядьку Василю, беріть коня і їдьте. Відверто кажучи, нам без вас буде легше.
Голобля не став сперечатися, бо почувається поганенько і зовсім знесилів. Він важко сів на коня і промовив:
– Дякую, друзі. До зустрічі!
Василь шмагнув коня нагайкою і поскакав в чисте поле. Сьогодні ні туману, ні віхоли немає, тож на видноколі є сонце, і зрозуміло, в якому напрямку рухатися.
– Агов, хлопці! – раптом почули козаки голос літнього чоловіка. – Добрий день! Кого шукаєте?
З хащі з в’язанкою хмизу вийшов старий чоловік.
– Ви ж козаки? А як тут опинилися? Може, вам яка допомога потрібна? Тут недалеко наше село, то ми можемо стати в нагоді.
– Чолом, батьку. Нам би на коней розжитися.
– На коней? Це можна. Ходімо за мною.
Мирослав взяв у старого хмиз і поніс його. В селі хлопцям дали чотирьох осідланих коней. Іванко простягнув гроші, але селяни і чути не хочуть ні про які гроші.
– Беріть так. За нагоди повернете цих чи інших коней. І їдьте, бо поляки навколо села нишпорять, когось шукають. Можливо, вас. До зустрічі!
– Дякуємо! До зустрічі!
Козаки сіли в сідла, ще раз вклонились селянам і поскакали в чисте поле. З іншого кінця в село якраз в’їжджають поляки, але запорожців вони не помітили.
– Які ж наші люди добрі і щедрі серцем, – промовив Мирослав.
Козаки скакали день і ніч, без доріг, без спочинку, без зупинок. Вони більше нікого не зустріли по дорозі і без пригод добралися до табору повстанців. Там їх радо зустріли інші кислячани і Василь Голобля. Їх поневіряння закінчилися.
Хлопці зіскочили з коней і пішли навприсядки, розминаючи ноги. Посипалися запитання про те, що їм довелось пережити. Після того, як вони розповіли про свої пригоди, їх нагодували.
Козаки лягли спати в теплій хаті, їх ніхто не турбував, тож вони проспали більше доби. Наступного дня кислячани отримали наказ повертатися на Січ. Такою лютою зимою бойові дії не передбачаються.
Зимова казка
Зима прийшла раптово, коли на неї ще й не чекали. З морозами, хуртовинами, снігом.
Не дивлячись на холоднечу діти скрізь, де випав сніг, виходять погратися в сніжки, зліпити снігову бабу, покататися на саморобних лижах, ковзанах та санчатах.
Для русинів зима – святкова пора року, тому люди з радістю чекають день святого Миколая, Різдво, Маланка, другий Святвечір, Водохреща. Забувши про холод, закинувши голови діти милуються танком пухнастих сніжинок або казковими картинами білих від інію дерев на фоні синього неба, та засніженими червоними ягодами горобини.
Кожного ранку людям доводиться чистити в подвір’ях сніг, який нападав за ніч. Надворі холодно і йти нікуди не хочеться. Тому жінки і дівчата займаються вишивкою, в’язанням. Оскільки вишивати на самоті нудно, жінки закликають до себе подруг або самі вибираються в гості.
Повернувшись з морозу до теплої хати люди із задоволенням п’ють гарячий ароматний чай з обліпихою, особливо смачний після морозу. Холодною зимою особливо цінується затишок домашнього вогнища, тепло та чуйність людських сердець.
Роман і Руслан Коберники досхочу накаталися на саморобних ковзанах і прибігли додому, щоб пообідати і трохи підсушити одяг і взуття, бо часто падали в сніг.
– Ой, мамо, – дивується Роман, – сьогодні борщ ще смачніший, ніж завжди. Тільки я не розумію чому?
– Помітив? – радіє Оріяна. – Я сьогодні зварила борщ не на свіжому м’ясі, а на копченому. Від цього борщ став більш ароматним. А ще додала терте сало з часником, а буряк не смажила, а запекла в печі.
– Мамо, а можна добавки? – попросив Руслан.
– Звісно можна, – радіє мати. – Якби я не додала сала, то поклала б у борщ вершкове масло, воно робить бульйон густішим і ніжнішим.
Січовики, звісно, готувалися до зими, але розраховували, що в них на підготовку ще є якийсь час. Але його виявилось менше, ніж очікували запорожці.
– Холод і голод – теж вороги, – зауважив курінний отаман Гардовий.
Сьогодні мороз так стискає груди, аж дихати важко. На вежах запорожці і вдень, і вночі вартують по двоє, щоб підтримувати один одного і не дати заснути й замерзнути. Нуртує така хуртовина, що можна заблукати, тому за межі Січі ніхто не виходить.
Роботи вистачає й всередині Січі. Частина козаків затикають стіни куренів мохом та очеретом, які були припасені заздалегідь. Також їх оббивають із середини шкірами. Частина низовиків рубають і складають дрова в штабелі. Хтось ремонтує одяг чи взуття.
– Зима, діти, не пробачає недбальства, – повчально каже старий козак Вітер, звертаючись до молодих козаків.
І хоча робота гріє душу, козаки час від часу заходять в курені, щоб погрітися біля вогню, просушити одяг. Лави на зиму встелили овечими шкурами, щоб було тепло на них сидіти.
– Дядьку Василь, – питає в Голоблі котрийсь з молодиків, – а навіщо нам стільки всього? Скільки тої зими?
Цей молодий козак щойно носив до льодовика, виритого в землі, на збереження свіже м’ясо. Там він побачив солоне сало у великих дерев’яних діжках, копчене м’ясо. В самому курені під дахом сушиться риба і різні лікарські трави.
– От і видно, юначе, – зітхає кашовар, – що ця зима на Січі в тебе перша.
– Це ж чому?
– Бо не розумієш ти, що думати і піклуватися потрібно не тільки про себе. Є таке поняття – братерство. Може, чув?
– Звісно, чув і що? – дивується молодик.
– Зима довга. Часто буває так, що треба ділитися з тими, в кого запаси закінчуються. Побачиш, як ближче до весни куліш стає все рідше і рідше, тоді й зрозумієш.
– Це точно, – хмикнув Мирослав, який ремонтує сідло.
Кілька кислячан, які гострили шаблі, але відволіклись на розмову кашовара Голоблі з молодиком, повернулись до свого заняття.
Коли ввечері всі вже лягали спати, Голобля сказав тому самому молодику, який перший чергує біля вогнища в курені.
– Не дай, синку, вогню заснути, бо пропадемо.
– Та не засну я, – відмахнувся молодий козак.
– Ти руками тут не махай, – суворо промовив Вітер. – Поки вогонь горить – ми непереможні.
Вночі Самійло Гардовий прокинувся, вдягнувся і пішов перевіряти чатових, бо цієї доби по всій Січі чергують козаки Кисляківського куреня. Мороз і вітер ріжуть щоки, тож отаман кутається у високий комір кожуха.
На одній з веж обидва козаки, повернувшись спинами до холодного, пронизливого вітру, заснули. Судячи з розмірів одного з них, це Макар Малюта. Курінний отаман зліпив сніжка і поцілив здорованя в спину.
Малюта стрепенувся, озирнувся і побачив отамана.
– Не спи, козаче, бо лихо не спить, – голосно гукнув Гардовий.
– Дякую, батьку. Вибачте.
Макар збудив Ілька Дігтяря, і вони почали розминатися, проганяючи дрімоту і розтирати обморожені щоки. Отаман зазирнув до стайні, щоб подивитись, чи все там в порядку, і вже після цього повернувся до куреня. Він погрівся біля вогню і ліг спати далі.
На ранок розпогодилося, було хмарно й вітряно, але хуртовина вщухла, визирнуло сонечко. Вночі хтось сплячому Василю Голоблі вугіллям намалював на обличчі бороду. Чергові біля вогню, звісно, нічого не бачили і не чули. Проте Голобля не образився.
– Все нормально, – сміється він разом з усіма. – Доки жартуємо, доти й живемо. З новим тижнем будьте здорові!
Сьогодні дійсно понеділок. Після сніданку частина запорожців направилися лагодити човни, а частина – на зимову риболовлю.
– Дядьку Василь, – просить Петрик, – дайте трохи сала і сухарів.
– Ти ж щойно поснідав! Невже не наситився?
– Та ні, я наївся. Сало й сухарі нам потрібні для наживки!
– А, тепер зрозумів. То ви збираєтесь ловити рибу на гачки?
– Так. Хтось ловитиме на сітки, а ми на крючки!
– Зараз дам.
Козаки висипали на лід, почали прорубати ополонки. Щоб вони не так швидко замерзали, на краї встановили смолоскипи. Більшість ловить рибу сітками.
Іванко прихопив із собою довгу, міцну жердину. Не встиг він підійти до ближньої ополонки, як Олекса Чухліб несподівано провалився під лід. Ніхто й не зрозумів, чи він просто послизнувся, чи дійсно лід під ним обломився, але козак опинився в льодяній воді.
Якби не жердина, яку приніс Іванко, Олекса міг би і втопитися. А так він схопився за неї, і його витягли з води.
– Бігом в курінь! – закричав Мирослав.
Олекса скинув важкий, мокрий верхній одяг, і побіг до куреня. Там Голобля почастував його медом і горілкою. Козак перевдягнувся в сухий одяг і сів грітися біля вогню.
– Дядьку Василь, – просить Олекса, – можна ще горілки?
– Можна ще меду.
– А як простуджуся? – не здається Чухліб.
– Тоді від простуди будемо горілкою тебе розтирати. Слухай, хлопче, а ти, часом, не зумисне в ополонку шубовснув, щоб горілки попити?
– Скажете таке. Може, самі скупаєтесь, тоді побачите, чи можна таке зробити навмисно.
Тим часом Голобля встановив куб – мідний самогонний апарат, щоб гнати горілку з жита. Настрій в кашовара хороший, тож він зжалився над Олексою, і налив йому келих козацької «трійчатки» – горілки, настояної на полині, чабрецю і м’яті, яка піднімає сили.
– От спасибі, пане Василю! – зрадів Олекса і почав пити «трійчатку». – Тепер мене точно ніяка холера не візьме!
До Голоблі підійшов Лаврін Чуб.
– Василю, що мені зараз робити? Починати готувати обід?
– Ні. Обід ми зготуємо швидко, бо це буде пшоняний куліш з рибою. Зараз будемо гнати горілку.
– Може, краще приготуємо соломаху або тетерю, – запропонував Лаврін. – Вони готуються ще швидше?
– Що ж, ти правий. Зваримо соломаху. Шкода зараз не весна. Додали б черемші, і запах страв був би просто неймовірний!
– А що готуватимемо на вечерю?
– Думаю, це буде лемішка.
Лемішка – це така кашоподібна мучна страва. У горщик з підсоленим окропом всипають підсушене гречане борошно, постійно перемішуючи й розтираючи його кописткою, щоб не утворювалися грудки. Потім цю загуслу масу ставлять у піч упрівати.
Вживають лемішку переважно у піст з олією чи «пісним» молоком з конопляного або макового сім’я. У м’ясоїд його їдять з молоком чи кисляком.
– Лавріне, лемішки треба приготувати багато, щоб на завтра можна було ще зробити плескана. Я коли звільнюсь – допоможу тобі.
Плескана – це плескаті коржі, які виробляють з холодної лемішки, підсмажуючи їх на олії або запікаючи у горщику в печі.
Олекса Чухліб випив всю горілку, яку йому дав кашовар, але йому хочеться ще. Коли до куреня прийшли Іванко, Мирослав, Петрик і Свирид Ружинський з рибою і для того, щоб погрітися, Олекса одразу спитав, чи немає в них горілки.
– В мене є «калганівка», – відповів Ружинський.
Калганівкою називають горілку, настояну на калгані.
– А в мене є стара медовуха, – похвалився Мирослав, – сама міцна, настояна більше року. Що обираєш?
Олекса вибрав медовуху. Мирослав дістав із своїх речей флягу з кобилячої шкіри, в якій він завше возить із собою щось з міцних напоїв. Така фляга зручна тим, що при падінні не розбивається, а горілка в ній завжди холодна, навіть влітку.
До козаків підійшов Голобля.
– Що, дядьку Василю, – повернувся до нього Іванко і підвівся з лави, – треба щось допомогти? Ви кажіть, ми зробимо!
– Та ні, синку. Ви ж прийшли до куреня погрітися, то наливайте узвару, він якраз вкипів! В мороз це саме те! Зігрієтесь ще й з середини!
Так у праці лине час. В Кисляку Роман і Руслан гуляли пів дня, зголодніли і прийшли додому, щоб поїсти. Вони помітили, що мати перебуває в дуже гарному настрої.
– Мамо, а чому ти така весела? – запитав Руслан.
– Так Різдво ж наближається, а це одне з найголовніших християнських свят. Цього дня народився Ісус Христос від діви Марії.
– А ми чули, баба Марія казала, що є якісь заборони про це свято. Які?
– На Різдво не можна сваритися і лихословити, бо це притягує сварки на весь рік. Не можна прибирати, прати, шити, рубати дрова, займатися хатньою роботою. Не можна відмовляти в допомозі, бо це великий гріх і може принести нестатки. Але позичати гроші і щось віддавати з дому також заборонено, щоб не віддати достаток і везіння.
– А ще на це свято не можна сумувати, бо сльози і жура – поганий знак, адже Різдво символізує радість і надію, – додав дід Лесь. – Не можна пити міцні напої, бо це пісний і духовний день.
Оріяна кивнула на знак згоди і продовжила.
– Якщо залишити порожній стіл – це вважається знаком бідності. Не можна бути скупим, бо скупість на Різдво веде до бідності. В жодному разі не можна викидати їжу, бо вона вважається благословенною.
– А якщо кутя пропаде, бо ж ви з бабусею її завжди багато готуєте? – пригадав Роман.
– Кутю просто віддають домашнім тваринам або птахам. Ті охоче клюють крупу і сухофрукти.
– Мамо, а є щось таке, що можна і треба робити на Різдво?
– Так, звичайно. Треба відвідати церкву та взяти участь у святковій літургії. Потрібно привітати рідних із святом, колядувати, приймати колядників і щедро їх віддячити, провести час з родиною.
Коли діти поїли і знову побігли на вулицю далі гратися, Лесь промовив:
– Ти молодець, Оріяночко. Діточок треба вчити.
Коли діти ввечері повернулися додому, побачили, як мати розводить горобиновий сік з медом.
– Мамо, а це для чого? Хтось захворів?
– Так, дітки. В бабусі Євдокії горло заболіло. А ви після вечері вип’єте чаю від застуди з горобиною і шипшиною.
Оріяна поставила синочкам миски, хліб і ложки, а сама накинула на плечі теплу хустку. Помітивши це, діти в один голос запитали:
– Матусю, а ти куди?
– В комору. Треба подивитися, чи не проростає цибуля і часник в кошиках. Пророщені овочі, звісно, їсти можна, але вони не такі смачні. Ви їжте, їжте. Я скоро повернуся.
З лядської неволі
Наприкінці лютого місяця Кисляківський курінь повернувся під Брацлав. Невеликий кінний розвідувальний загін до якого входять Мирослав Коберник і Петрик Сомик потрапив в польську рухливу засідку.
Козаки їхали, кутаючись в коміри жупанів, ховаючись від пронизливого, холодного північного вітру, мела хурделиця, тому не помітили, що до них ззаду скачуть поляки.
– Ляхи! – першим побачив їх і крикнув Петрик.
Але було пізно – поляки встигли наблизитись на таку відстань, що можуть стріляти з пістолів. Майже весь загін повстанців вони перебили. Мирослав, Петрик і ще двоє козаків не встигли й схаменутися, як опинились в полоні.
– А цих доставимо до Немирова, нехай пан Тадеуш Острозький з ними розбирається, – крикнув один з ляхів.
Почувши ім’я Тадеуша Острозького, в душі Мирослава все похололо. Полонених зв’язали і кинули на воза. Накривати їх чимось не стали. Мирослав і Петрик попали в середину воза, а їх товаришів кинули з боків від них.
В цю мить в Оріяни з рук випала полив’яна миска, жінка схопилась за серце.
– Що з тобою, доню? – кинувся до неї Лесь. – Тобі погано?
– Відчуваю, з Мирославом якесь лихо трапилось.
Оріяна в розпуці присіла на лавку, сховала обличчя в долоні і розплакалась. До неї підбігли синочки, обійняли її і також стали плакати. Горе разом вдарило і приголомшило родину Коберників.
Поки польський загін добрався до Немирова, а від місця бою це тридцять верст, двоє козаків замерзли на смерть.
– Ти диви, – здивувався один з жовнірів. – Вже й охололи.
– А ці двоє?
– Ці ніби живі, тільки замерзли дуже.
Оскільки ноги і руки в козаків одерев’яніли від холоду і майже не рухаються, їх силою скинули на землю.
– А ну вставайте, ледацюги!
Але хлопці піднятися одразу не змогли. Тоді поляки почали їх бити. Петрику дісталось менше, бо бити його заважає Мирослав, який лежить ближче до ляхів. Кілька разів його вдарили чоботом прямо в обличчя. Йому нестерпно боляче, але він мовчки терпить.
Потім їх підвели і потягли до підвалу, а там скинули із сходів вниз. І знову першим впав Мирослав, а Петрик впав на нього. Двері зачинилися.
– Вибач, Мирославе, – сіпнувся Петрик, але не зміг сповзти з товариша, бо тіло так задубіло, що не рухається.
У підвалі холодно, але все одно трохи тепліше, ніж на дворі, тому хлопці почали потроху зігріватися. Руки і ноги почали потроху згинатися. Хлопці сіли до стіни, обпершись об неї спинами. Але відпочити не встигли, бо загримав засув, відчинилися двері, і до них із смолоскипами зайшли кілька жовнірів і пан Тадеуш Острозький.
– Підведіть їх на ноги, – бридливо промовив він.
Жовніри підвели на ноги полонених, бо самі ті ще не можуть цього зробити. Шляхтич почав пильно розглядати полонених козаків.
На Мирослава страшно дивитися, бо закривавлене обличчя його це суцільні синці, подряпини. Виглядає він так, що і рідна мати його б зараз не впізнала, не те що Тадеуш Острозький.
Тадеуш підійшов, подивився в обличчя Мирославу, потім Петрику і відвернувся.
– Шукаєте знайомих, пане? – запитав один із солдатів.
– Так. Вони з кислячан, так? А там в мене є кілька козаків, яких мені конче треба звести з цього світу, – криво посміхнувся Острозький, – це чоловік, батько і брат однієї жінки, яку я вподобав. Рано чи пізно вона стане моєю! На сьогодні вона – моя найбільша пристрасть. Але ці її родичі мені весь час заважають.
Він сильно вдарив Мирослава кулаком в обличчя так, що той потилицею вдарився об стіну, осів на підлогу і завалився на бік.
Потім шляхтич так само сильно вдарив Петрика, але той втримався на ногах, і тоді Тадеуш вдарив його ще раз. Після цього ляхи вийшли з підвалу. Петрик впав на підлогу, бо в нього сильно замакітрилося в голові.
Мирослав одразу зрозумів, що Тадеуш говорив про його дружину Оріяну, і кров шугонула йому в голову. Його почала охоплювати лють. Він чудово розуміє, що якби його так сильно не побили, і Тадеуш впізнав його, то зараз би його вже вбили.
Але помирати йому ніяк не можна, поки існує загроза Оріяні, Самійлу, Іванку, дітям і батькам Мирослава. Страшні думки про загрозу, яка нависла над його сім’єю, з новою силою полонили душу козака. Гадка про те, що його кохана дружина може стати наложницею Тадеуша, холодить серце козаку.
Козаки лежать на холодній, брудній підлозі, не маючи змоги піднятись на ноги. Поволі до Мирослава повернулась здатність твердо мислити.
– Що робитимемо? – ледве чутно запитав Петрик.
– Тікати треба, от що, – хрипко відповів Мирослав і сплюнув на підлогу кров.
– Як тікати? В нас навіть руки зв’язані.
– В мене є ніж. Треба тільки його вийняти з-за халяви і розрізати мотузки.
– Ніж? – зрадів Петрик. – Як це? Нас же обшукали, коли полонили?
– Я вчора забивав ніж в колоду поліном, щоб розпустити тканину на смужки, і ручка ножа розкололася, а нову зробити часу не було.
– Тому ніж плоский і ляхи його не знайшли, – зрозумів Петрик.
Мирослав ліг на живіт, підняв ногу і почав нею трусити, поки ніж таки не випав із-за халяви. Петрик повернувся спиною і намацав його. Нарешті він зміг взяти ніж в руки.
– Петрику, добре було б, щоб ти мені руки не порізав.
– Та вже постараюся.
Петрик намагався бути якомога обережнішим і зміг таки розрізати пута, не поранивши при цьому Мирослава. Потім той звільнив руки і ноги Петрику. Але поки що руки в обох затекли від мотузок і погано слухаються.
Козаки почали розмахувати руками, нахилятися, потім присідати, щоб зігрітися, і щоб руки і ноги знову сповнились силою.
В цей самий час охоронці пили і вечеряли. Раптом в дверях виросла постать Тадеуша Острозького.
– Я правильно пам’ятаю, що в полонених зв’язані руки і ноги?
– Так, пане, – схопились із стільців й уклякли в шанобливому поклоні жовніри.
– То розв’яжіть їх, бо інакше так і замерзнуть до ранку, а вони мені потрібні живими. Хочу познайомитися з ними поближче.
– Буде зроблене, пане!
Задоволений Тадеуш вийшов з кімнати охорони. Жовніри перезирнулися, бо спускатися в підвал нікому не хочеться.
– Пропоную випити ще по одній, а потім зіграємо в карти. Хто програє, той і піде розв’язувати полонених.
– Згода! По рукам!
Але охоронці не пішли до полонених ні після однієї чарки оковитої, ні після другої, ні після третьої. Тільки коли горілка закінчилася, і один з охоронців пішов до шинка за добавкою, інші згадали про те, що козаків треба розв’язати.
– Не затримуйся, – вигукнув один з охоронців тому, що направився до підвалу.
– Добре. Самому хочеться повернутися швидше.
Петрик першим почув, що хтось спускається сходами. Козаки присіли під стіну, накинули на ноги мотузки, наче ноги зв’язані, а руки сховали за спинами. Мирослав затиснув в руці ножа, а Петрик обривок мотузки.
Рипнули двері, охоронець спустився до полонених. Він важко нахилився над Мирославом, коли Петрик скочив на ноги, накинув йому мотузку на шию і почав душити. Той запручався, але дарма.
Мирослав в цей час вдарив жовніра ножем в горлянку. Можна було більше і не бити, але він з ненавистю вдарив того ножем ще двічі.
– Все, Мирославе, – попросив Петрик, – поспішаймо, поки його не кинулися.
Петрик забрав в мертвого охоронця ніж, а Мирослав – шаблю. Шлях на двір веде повз кімнату охорони. Мирослав обережно зазирнув до кімнатки. При світлі каганця двоє охоронців грають в карти.
– Петрику, їх всього двоє, – тихо прошепотів Мирослав. – Ну, святі великомученики і мало мученики, станьте нам в помочі!
Козаки разом кинулись в кімнату і прикінчили охоронців. Потім схопили кожухи, шапки, ще одну шаблю, і не побачивши вогнепальної зброї, поспішили покинути приміщення.
Коли вони вискочили на двір, подих їм забив сильний вітер із снігом. По зорям видно, що діло йде до опівночі.
– Куди ми тепер? – запитав Петрик. – На південь, до Гайсина і Кисляка?
– Ні. Ляхи теж так думають. Пішки нам від них не втекти, тому підемо на північ. Треба нам десь відсидітись, набратись сил, виграти час.
І вони перемахнули через високий паркан і гайнули темними вуличками на північну околицю Немирова. Вони були впевнені, що їх втечу помітять тільки вранці, тож час в них є. Але охоронець, який повернувся з шинку, знайшов вбитих товаришів і зчинив галас.
У фортеці підняли тривогу і скоро невеличкі кінні роз’їзди кинулись шукати втікачів. На південній околиці вони раптом зіткнулись з козаками Кисляківського куреню.
Це Самійло Гардовий, дізнавшись про розгром розвідувального закону і пропажу Мирослава й Петрика відправився на чолі полу сотні кислячан на їх пошуки.
Сліди привели їх до Немирова. Якби Мирослав з Петриком пішли на південь, вони б вже зустрілись із земляками і були врятовані. Але вони подались на північ.
Запорожці знищили кілька пошукових загонів поляків і відступили від міста, бо сили дуже не рівні.
– Шкода, – зітхнув Дігтяр, – схоже, не знайдемо ми наших хлопців.
Тадеушу Острозькому доповіли про втечу козаків, вбивство трьох охоронців, і про сутичку на південній околиці Немирова. Він аж отетерів од такої новини.
– Значить, їх вже не наздогнати, – відповів він. – Дуже шкода.
– Мені здавалось, що втеча неможлива, – сказав начальник тюремної варти. – Сказали б мені, що козаки таке втнуть – я б нізащо не повірив. Може, зрада?
– Думаєш, їм хтось допоміг? Це багато чого б пояснило. Будемо завтра розбиратися. Таке не має більше повторитися!
Почувши постріли на півдні містечка, всі пошукові загони поляків поспішили туди, тож втікачі мають змогу непоміченими вийти з Немирова. Скоро вони дійшли до лісу, а тут ще й дуже доречно пішов густий, лапатий сніг, замітаючи їх сліди.
– Добре, – озирнувшись, мовив Мирослав, – тепер нас точно не знайдуть.
Вони пішли повільніше, не остерігаючись більше погоні, та й іти в темному лісі важко.
– Мирославе, а де ми будемо ночувати? Просто так ми замерзнемо до ранку.
– Зайдемо вглиб лісу, і викопаємо в кучугурах снігу печеру, або зробимо халабуду з соснових гілок. Думаю, в гущавині можна буде й багаття розвести.
Ще якийсь час козаки йшли мовчки.
– Одне погано, – мовив Мирослав, – на жаль ми з тобою не здогадалися прихопити в охоронців щось їстівне, а без їжі зовсім кепсько. Та ще й взимку. А ми цілий день нічого не їли, не пили, і невідомо, коли тепер поїмо.
Петрик загадково посміхнувся.
– Дещо я все-таки прихопив – половинку буханця хліба. Але це все, що в нас є.
– Небагато, – погодився Мирослав, – але все ж це краще, ніж нічого. Молодець, Петрику. Величезне тобі дякую. А я, бач, не подумав про їжу.
– То, може, вже зараз відріжемо по шматку хліба?
– Ти, як хочеш, їж, а я почекаю, поки багаття розведемо, і нагрію на вогні хліб, щоб зігрітися із середини.
– Тоді я теж.
Заглибившись в ліс, козаки відчули страшну втому. Побиті, стомлені тіла вимагають спокою і спочинку. Хлопці вирішили зупинитись.
Вони швидко знайшли кілька жердин, одну з яких поклали на нижні гілки сосни. На цю жердину поставили інші. Потім наламали соснових і ялинових гілок, зробили дах і настелили лежанку.
Після цього розчистили перед навісом невеликий майданчик для багаття. Розвели вогонь, зігрілися, підсмажили на патичках по окрайцю хліба, з’їли його і вклалися спати. Зверху на себе також поклали густі, лапаті ялинові гілки.
Заснули одразу і проспали до самого ранку. Прокинулись і відчули, що сил в них значно прибавилося. Хурделиця не стихає.
Петрик глянув на Мирослава і аж відсахнувся від несподіванки, таке страшне в того стало обличчя – чорне від синців і червоне від садна.
– Що, – криво посміхнувся Мирослав, бо обличчя нестерпно болить, – гарний?
– Не те слово. Ворогові такого не побажаєш.
Вони вмилися снігом, поїли сніг, бо розтопити його, щоб попити води, нема в чому, потім знову розвели вогонь, підігріли по окрайцю хліба і поснідали.
– Що далі робитимемо? – запитав Петрик.
– На скільки в нас ще є хліба?
– Можна поділити на вечір і на завтрашній ранок.
– Значить, треба іти, – зітхнув Мирослав. – Без їжі ми пропадемо.
– А куди? Сонця зовсім не видко, сліди наші замело, в який бік іти – невідомо.
Мирослав уважно подивився по сторонам.
– Мені здається, ми прийшли з того боку. Підемо далі, щоб не повернутись до Немирова.
Вони неквапливо, бо іти глибокими снігами важко, попрямували вглиб лісу.
– Про що думаєш? – запитав Мирослав.
– Було б літо, ми б знайшли гриби, ягоди. Можна було сильця поставити на якусь дичину. А зараз позамітало так, що нічого не видно, ні де знаходяться стежки тварин, нічого іншого.
– Зате і нас знайти важче. Наступного разу, якщо потрапимо в полон, треба буде обов’язково прихопити лук із стрілами. І для оборони добре, і для полювання.
– Це точно. Зустрінь зараз зайця чи козулю, а нам їх і підстрелити нічим. Слухай, а якщо зустрінемо вепра?
– То залізеш на дерево і перечекаєш на ньому, поки кабан не піде далі.
– А ти? – здивувався Петрик.
– А мені влізти на дерево сил навряд чи вистачить.
Так розмовляючи, вони йдуть вглиб лісу. Всього через годину вони раптом вийшли до великого обійстя.
– Що це? – здивувався Петрик. – Хто це живе в лісі?
Мирослав пригадав, як одного разу проїжджав цим лісом і бачив цей будинок.
– Ніхто не живе. Це мисливський будинок графа Потоцького. Наскільки мені відомо, взимку тут нікого не буває. Тобто постійно тут ніхто не живе. Зараз перевіримо.
– Ти побудь тут, – запропонував Петрик, – я сам послідкую за подвір’ям і будинком.
– Добре, – погодився Мирослав і знесилений присів під старим дубом прямо в сніг.
Скоро Петрик повернувся і повідомив, що за всіма ознаками будинок пустий. Козаки пішли до нього. Петрик спритно перемахнув через паркан і відчинив хвіртку із середини.
По дорозі до будинку спочатку зазирнули до стайні – там нікого немає. Відчинити двері до будинку вони не змогли, бо вони зачинені на замок, тому влізли у вікно.
Першим ділом козаки почали шукати зброю. Знайшли луки із стрілами, шаблі, списи, кинджали, які висять на стінах. Є мушкети й пістолі, порохівниці, але ні пороху, ні куль вони не знайшли, тож вогнепальну зброю брати поки що не стали.
Тепер в козаків є по луку і колчану із стрілами і по короткому, легкому спису. Вони одразу почали почувати себе впевненіше.
– Петрику, шукай їжу, – наказав Мирослав, – а я подивлюсь щось з одягу.
Справа в тому, що їх власний одяг залитий їх власною кров’ю і кров’ю товаришів, які замерзли на возі під час поїздки до Немирова.
Мирослав знайшов чисті шаровари, сорочки, свитки, рушники, чисту вибілену тканину на бинти. Взяв дві торби, великі шерстяні ковдри, дві баклаги для води і два казанки з дужками, щоб вішати їх над багаттям, а ще ложки.
– А їжі в хаті немає, – розчаровано доповів Петрик. – Біля стайнь є кілька дверей. Піду, подивлюся, що там знаходиться.
За одними дверима виявилася літня кухня. Правда, з продуктів харчування там знайшовся тільки смалець, пшеничне борошно, мед і сіль.
– Негусто, – мовив Мирослав, – але все одно це краще, ніж нічого. Розпалюй піч, будемо готувати.
– Нажаримо коржиків?
– Не тільки. Наваримо галушок, затовчемо смальцем.
– Оце діло! – зрадів Петрик.
Поки він розводив вогонь в печі, Мирослав знайшов дві голівки часнику.
– Будуть галушки ще смачніші!
Також хлопці розтопили сніг і попили гарячої води. Петрик вдягнув свитку.
– Ти куди зібрався?
– Я бачив біля паркану зарості малини і вишню. Нарву молодих гілочок, запаримо відвар. З медом буде те, що треба!
– А я натоплю ще більше снігу, щоб помитися.
Вони по черзі помилися в гарячій воді, змінили одяг. Свій закривавлений одяг спалили за стайнею. Потім поїли галушок з часником і попили відвару з медом і коржиками.
Відпочивши трохи, пережарили все борошно на коржики. Вийшла добра торба.
– Тепер точно не пропадемо, – посміхнувся задоволений Петрик.
В кухні тепло, тож Мирослав приліг на лавку і незчувся, як заснув. Щоб не збудити його ненароком, Петрик вийшов з кухні і обійшов околиці, прислухаючись до різних звуків. Але нічого не викликало нього підозри чи тривоги.
Коли Мирослав прокинувся, разом вирішили заночувати в цій кухні. Петрик відсипав в чисті ганчірки солі, набрав в один з казанків меду із собою. Ще раз обдивились будинок і літню кухню, але нічого корисного для себе вони більше не знайшли.
Повечеряли коржиками з медом і лягли спати. В теплі і затишку відпочили дуже добре. Вранці знову натопили снігу і запарили відвар з фруктових гілочок. Вони як раз закінчували снідати, коли відчинилися ворота і на подвір’я в’їхали два десятки поляків.
– Оце ми встряли в халепу, – відсахнувся від вікна Петрик. – І що його тепер робити?
– Чекаємо, – тримаючи руку на руків’ї шаблі, відповів Мирослав.
Поляки завели коней до стайні, дали їм сіна, а самі пішли до будинку.
– Може, візьмемо в них коней? – запропонував Петрик.
– Ні. Вони це швидко помітять і наздоженуть нас по слідам. І пішки йти – теж не вихід. Що ж його справді робити?
– Пропоную перебратися до стайні. Сховаємось і послухаємо, про що говоритимуть ляхи, – запропонував Мирослав.
Так вони і зробили. В стайні вони влізли на горище і притихли. Чекати довелось довго, мабуть, поляки поїли, і тільки після цього зайнялися господарськими справами. До літньої кухні на радість козакам ніхто не заходив.
Нарешті до стайні прийшли два челядники, щоб напоїти коней.
– Як думаєш, приїде пан на полювання? – запитав один із слуг.
Козаки повністю притихли, прислухаючись до розмови.
– Та яке полювання? Ти ж бачиш, снігу по груди. А в Немирові пан Острозький розповідав, що позавчора був бій з козаками прямо під стінами фортеці! Ні, нашому ясновельможному пану буде спокійніше сидіти вдома!
– То шо, Саливон, ми вже сьогодні повернемось додому?
– Не вгадав. Я чув, як пан Сосновський казав, що переночуємо тут. Горілка, варений мед, їжа в нас є, та й просто з дороги відпочити треба. Так що сьогодні ми точно нікуди не поїдемо. А може, ще й завтра тут заночуємо.
Коли челядники пана Потоцького вийшли із стайні, Мирослав повернувся до Петрика і сказав:
– А що, друже, може ми в ночі приріжемо цих ляхів? А з ранку заберемо всіх коней, зброю, і поїдемо з богом додому?
– Згода! – зрадів Петрик. – Почекаємо, коли вони нажлуктяться і вкладуться спати, тоді вліземо у вікно. Так?
Мирослав на знак згоди кивнув головою.
– Вони казали, що можуть і на завтра тут залишитись, значить, їжі в них багато, – згодом сказав Петрик, – так що можемо поїсти коржиків досхочу.
За весь день пахолки прийшли до стайні ще один раз, тож козаки почувають себе вільно. Вони їли коржики, пили воду і чекали на ніч, навіть по черзі поспали. Поляки засиділись довго, але нарешті вони погасили світло і повлягалися спати.
Козаки вичекали ще тривалий час і вже під ранок влізло через вікно до будинку. Призвичаївшись до півтемряви, бо ніч місячна, ясна, вони стали обходити кімнати, де сплять ляхи. Скоро вони покінчили з усіма поляками.
До схід сонця козаки повернулись до стайні, а коли настав день, повернулись до будинку. Переконавшись, що всі поляки мертві, козаки зібрали зброю, спорядження, їжу і нав’ючили їх на коней.
Поснідали в літній кухні ковбасами із запасів поляків, стали сідлати коней. Потім вигнали невеликий табун з двадцяти коней надвір.
– Може спалимо тут все до бісової матері? – запитав Петрик.
– Ні. Нам цей будинок в помочі став, може, ще комусь пригодиться. Це ж скільки людської праці пропаде? Не пани ж це своїми білими ручками будували? Ні, друже, нехай стоїть. Як виженемо поляків з нашої землі, нам цей маєток знадобиться. Поїхали!
Повертались козаки додому не навпростець, а манівцями, лісовими дорогами. Після довгих блукань, оминаючи села, козаки повернулись до Кисляка. Казати, що їх поверненню зраділи, це не сказати нічого.
Більше всіх тішиться Оріяна і мати Петрика. Роман з Русланом з острахом поглядають на чорно-жовте лице свого батька. Відверто кажучи, вигляд у нього жалюгідний.
– Ну й сьорбнули ви лиха. Повною ложкою, – зітнула мати Мирослава Євдокія. – Бідненькі.
– Нічого, – підкрутивши вуса, сказав Лесь, ховаючи сльози, – головне, що живі! А синці і подряпини заживуть!
– Яке ж щастя, що ти живий і вдома! – пригорнулась Оріяна до Мирослава.
– Богу дякувати, – схвильовано відповів Мирослав. Потім він повернувся до батька.
– Треба переказати курінному отаману, щоб прислав когось по коні. Ми з Петриком пригнали двадцятеро коней. Двох залишити нам з ним, а решту – хай забирають для потреб куреню.
Тут грюкнули двері в кімнату увійшов старий козак Вітер. В хаті одразу стало тісно і гамірно. Вітер перехрестився на ікони і згріб в свої ведмежі обійми Мирослава й Петрика.
– От молодці! Їй богу, молодці! Бодай вас бог побив, а мене молодиці!
Напруга, горе попередніх днів відступили від людей, і вони сміялися цьому нехитрому жарту до сліз, до кольки в боці.
– А що, – підкручуючи довгий, сивий вус, запитав Вітер, – шибайголови мої любі, невже і чарчину не налляєте за повернення?
– Як не налляємо? – кинувся Мирослав. – Налляємо, як водиться! В нас навіть є тернове столітнє вино! Прихопили з мисливського будинку пана Потоцького!
– От зараз і спробуємо, що там пани п’ють! Наливай!
П’ята спроба
Тадеуш Острозький приїхав в Тульчин в гості до свого приятеля графа Божидара Четвертинського. Проїжджаючи по вулиці він побачив запорозького козака, який саме зліз з коня і увійшов до хати.
– Взяти його, – наказав Острозький, – і набити на палю!
Озброєні челядники, не роздумуючи, кинулися виконувати наказ. Вони вбігли до хати в той момент, коли козак обіймав дружину і трьох діточок.
– Гей ти, – зухвало вигукнув один із слуг Острозького, – бігом за нами! Кому сказано? На вихід!
Бачачи, що запорожець і не думає рухатись з місця, пахолок вперіщив його між плечі перначем.
– Побійтесь бога! – закричала дружина запорожця. – Що ви робите?
– Замовкни, а то тебе і твоїх цуценят теж не пошкодуємо!
Козак перетерпів біль, оговтався, повернувся до слуги і щосили вдарив того кулаком в лоба. Поки той падав, козак вихопив в нього з-за кушака пістоль і застрелив другого пахолка.
Після цього низовик вихопив з-за поясу два свої пістолі і застрелив ще двох слуг Острозького. Решта челядників з лементом вискочили з хати. Козак витягнув з піхов шаблю і ножа. Ніж він сховав в широкому рукаві сорочки.
– Куди ти, Свириде? – зойкнула дружина.
– Вийду до ляхів, поки вони хату не підпалили. Де тоді тобі з дітьми жити? Прощавай, Домнікія. Я тебе любив більше життя. Бережи діточок наших.
Козак вийшов з хати і рішуче накинувся на челядників Острозького. Б’ється він запекло, несамовито напосідаючи один на всіх. Пахолки навіть позадкували від нього.
Всі спроби вбити запорожця виявились марними. Навіть навпаки – він тисне на слуг і наближається до Острозького.
Тадеуш побачив, що його слугам буде важко впоратися з запорожцем, тому він повернувся до трьох своїх самих ближніх, довірених слуг, які весь вільний час тільки і займаються, що рубкою на шаблях, стрільбою, рукопашним боєм.
– Ану, хлопці, покажіть, на що здатні! Хутчіш!
Пахолки з задоволенням кинулись з шаблями на козака. Всі інші слуги відійшли від нього і нишком зітхнули з полегшенням. Заскреготіла сталь, посипалися в усі боки іскри. Запорожець одразу зрозумів, що справитися з цими супротивниками він не зможе.
Він вибрав мить і кинув в одного з ворогів ножа, а потім добив його шаблею. Але двоє інших напали ззаду. Вони підступно нанесли колючі удари в спину, а потім зарубали козака.
– Будьте ви прокляті, – промовила Домнікія, дивлячись на тіло чоловіка крізь віконечко хати, – недолюдки.
– Ти бач яка наволоч, – в Тадеуша від люті аж дихання перехопило, – холера ясна! Юстина вбив! На палю його!
– То ж він вже мертвий, – здивувався слуга Войцех Геймер.
– Ну та й що? Я тут пан! Я сказав на палю – значить, на палю! Нехай всі бачать, що буде з клятими розбійниками!
Челядники підняли тіло козака і понесли його до ринку, де зазвичай катують і страчують холопів і повстанців місцеві шляхтичі. Острозький не став затримуватися, і поїхав до свого приятеля.
Пізно ввечері, вже будучи добряче напідпитку, він викликав до себе своїх довірених пахолків – Войцеха Геймера і Лукаша Домбровського.
– Слухайте мене уважно, – суворо мовив він. – Ет, шкода, що Юстин Вржоски загинув. Ну нічого, впораєтеся і вдвох. Справа для мене напрочуд важлива.
Тадеуш на деякий час замовк, і Лукаш перепитав:
– Слухаємо, пане. Що ми маємо зробити?
– Я шаленію від кохання до однієї русинки. Вона мені надзвичайно подобається, тож має бути моєю! Чи знаєте ви село Кисляк?
Слуги чудово знають, що всі шляхтичі дивляться на всіх русинів, як на своїх холопів, тобто як на свою власність.
– Так. Це біля містечка Гайсин, – тут же відповів Лукаш.
– Правильно. Поїдете туди, знайдете в Кисляку Оріяну Коберник, викрадете її і привезете сюди. Я буду чекати на вас у пана Четвертинського. Чи потрібні вам ще люди на поміч?
Домбровський і Геймер мовчки перезирнулися.
– Ні, господарю. Думаю, вдвох ми це зробимо непомітно і швидко.
– Добре подумайте, в якості кого ви з’явитесь в Гайсині. І не баріться там. Чим швидше виконаєте завдання, тим краще, бо я вже не маю сил, дочекатися, коли Оріяна стане моєю!
– Коли накажете виїжджати?
– Якщо готові, хоч зараз. Ось вам гроші на дорогу і на все інше, що може знадобитися, – Тадеуш простягнув туго набитий монетами капшук Лукашу.
Отець Зосима порядкував на широкому церковному подвір’ї, коли почув крик сови. Батюшка здивувався, що сова кричить серед білого дня, і обернувся на звук. За воротами верхи на коні сидить козак характерник Мусій Тетеря.
– Брате! – широко розкрив руки для обіймів батюшка. – Доброго здоров’я! Яким побитом ти тут?
– Моє шанування! До тебе приїхав. Давно не бачились.
– Слава Ісусу Христу. Он та хатка за церквою, – показав рукою батюшка, – моя. Заїжджай в двір, я зараз підійду.
Отець Зосима закрив ворота і поспішив до свого обійстя через хвіртку в церковній огорожі. Тетеря вже припнув коня, і чекає на старого товариша.
– А ти майже не змінився, – скупо посміхнувся козак.
– Здрастуй, брате, – широко посміхнувся батюшка. – Вмивайся, й поїж з дороги. Вибач, поки тільки гречка з молоком і білий хліб, але вечеря буде краща!
– Білий хліб? Я вже й забув, коли його їв. Все чорний та чорний.
– А що, на білий грошей немає?
– Псується він швидко. Чорний хліб в цьому плані вигідніший.
Чоловіки увійшли до хати, перехрестилися на ікони і сіли за довгий стіл. Тетеря вийняв із шкіряного чохла на поясі дерев’яну ложку, дмухнув на неї. Козак і батюшка прочитали «Отче наш» і почали їсти.
З’ївши кілька ложок каші, характерник раптом запитав:
– Чи знаєш ти жінку на ім’я Оріяна Коберник?
– Звісно. Я всіх тут знаю, а що?
Характерник поклав ложку на стіл, подивився в очі отцю Зосимі і почав розповідати.
– Сьогодні вночі її планують викрасти пахолки князя Тадеуша Острозького.
– Ось тобі маєш! Це точно? Звідки знаєш?
Козак почав неквапливо розповідати.
– Приїхав я сьогодні, а в Гайсині як раз базар. Погодься, гріх не зайди, подивитись, може купити щось. Звернув увагу на мандрівних артистів. Співають, грають на різних музичних інструментах, жартують. Все ніби, як в інших артистів.
– Але щось таки не так? – стверджувально промовив батюшка.
– Так. Сильні, впевнені, вправні. Одним словом, здалось мені, що вони зовсім не ті, за кого себе видають. Вирішив я за ними простежили. Звіддаля.
– І почув, що вони збираються вкрасти жінку?
– Не почув. Прочитав по губах. Вони після закінчення вистави відійшли за базар, сіли їсти і розмовляли. Так я дізнався про їх плани, і про те, що вони слуги пана Острозького для виконання особливих, таємних доручень.
Батюшка помовчав, потім запитав.
– Чи не доводилося тобі, Мусію, зустрічатись на Січі із Самійлом Гардовим? Зараз він курінний отаман Кисляківського куреню.
– Доводилось. А що?
– Оріяна – це рідна дочка Самійла Гардового. Коберник вона по чоловіку. Тадеуш уже намагався її викрасти. До речі її чоловік також запорізький козак. І рідний брат Іван – теж.
Батюшка розповів товаришу про першу спробу викрадення жінки людьми шляхтича, та про свою роль у її визволенні, і про другу спробу також.
– То що, Мусій, не дамо челядникам того клятого Острозького вкрасти невинну жінку на наругу?
– Що значить – не дамо? Ти мені тільки розкажи, де вона живе і все. Я сам з ними впораюсь.
– Отакої! Впевнений? Сам же сказав, що вони не прості пахолки, а спеціально підготовлені для виконання відповідальних доручень.
– Ну то й що? Мені їх в полон не брати. Зарубаю на місці, як скажених собак, і на тому – все. Вони казали, що вони тут вдвох. Ну, а з двома я точно впораюсь!
– А чому не хочеш взяти їх живцем?
– Для чого? Ти чув хоча б про один суд, в якому хтось з русинів виграв тяжбу в польських шляхтичів? Правда ж – ні? А тут мова йде про магната.
– Правда. Але все одно підемо вдвох. Я зайвим не буду.
Характерник глузливо примружив око.
– А я вже, було, подумав, що ти – святоша! Але бачу, ти, як був козаком, так ним і залишився!
До вечора Тетеря встиг трохи поспати. Отець Зосима за цей час приготував капусняк запорізький з сухими грибами, квасолею, пшоном, морквою і жареною цибулею, і галушки з часником. А ще путрю – ячмінну кутю з солодким квасом. Чоловіки з апетитом і задоволенням повечеряли.
Коли стемніло, Тетеря з отцем Зосимою прокралися до хати Коберників. Характерник залишився біля неї, сховавшись під кущем калини, вкрившись білою лляною тканиною, а батюшка відійшов до краю капусника (тобто огорода).
Чекати довелось досить довго, отець Зосима вже почав мерзнути. Нарешті з’явились пахолки Тадеуша Острозького. Батюшка скрадається назирці за ними. Біля крайнього дерева слуги Тадеуша припнули трьох коней.
Коли вони наблизились до куща калини, батюшка голосно закричав совою. Геймер від несподіванки стрепенувся і аж присів на місці.
– Ой! – необачно вигукнув він із страху.
– Цить! Ти чого, йолоп? Невже сови злякався? – просичав Лукаш. – Ведеш себе, ніби останній страхополох!
– А таки злякався, – зізнався і спересердя сердито сплюнув Войцех. – Тьху ти, нечиста сила!
– Добре, що ніч темна, – прошепотів Лукаш, – ніхто нас не побачить! І вітер віє, тож сліди наші швидко снігом замете! Слухай, а якщо домашні почують і зчинять галас?
В Кисляку хати стоять далеко одна від одної, чергуючись з садками, капусниками (городами), левадами, пасіками, але Лукаш вирішив перестрахуватися.
– Вб’ємо всіх, крім Оріяни, – байдуже відповів Войцех. – Уяви лишень, як зрадіє пан Тадеуш, коли ми привеземо йому цю козачку, і як щедро він нам віддячить!
Характерник почув слова пахолка. Козак вражений бездушністю і жорстокістю слуг Острозького. Для нього вони гірші за поганців, ті ж мусульмани, а ці – ніби християни, але гірші за бусурман, страшніші за диких звірів. Немає і не може бути їм прощення.
На Запорізькій Січі діють суворі закони, що не допускають ніяких аморальних вчинків. Нещадно викорінюються злодійство, розбій, конокрадство. Не має місця серед низовиків зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. А ці панські прихвостні готові вбити ні в чому неповинних людей, бо їм так зручно.
– Так, він за неї грошей не пошкодує. Ох і погуляємо тоді! – усміхнувся Лукаш.
Він зробив крок вперед, і в цю саму мить Тетеря ножем вдарив його в шию, а потім в груди. Геймер не побачив нічого цього, але якось зрозумів, що відбувається, очманів від страху і кинувся в обійми ночі.
Назустріч йому йде отець Зосима – грізний, страшний, як божа кара. Войцеха Геймера зупинив влучний удар ножем в серце, нанесений батюшкою. Вірний слуга Острозького впав мертвий навіть без жодного зойку.
– Богу дякувати, впорались, – перехрестився отець Зосима, – прости нас грішних, отче.
– Ну все, друже, забираємо тіла цих покидьків і йдемо до їх коней, – неголосно промовив характерник.
– Мусію, і куди ми їх подінемо?
– Відвеземо до Собу і опустимо в ополонку. Нехай пливуть до Південного Бугу або й до самого моря. А ні – то хай раків годують. Коней продамо, а гроші візьмеш на церкву.
Як сказали, так і зробили. Характерник ліг спочивати, а батюшка навколішках до ранку молився перед образами богу.
Всю ніч мела хурделиця і засипала всі сліди на снігу. Вранці ніхто з Коберників і не помітив, що в їх дворі вночі хтось побував.
Тільки Тадеуш Острозький довго не міг второпати, куди подівалися його вірні слуги і чому не везуть до нього омріяну ним жінку. З часом він зрозумів, що челядники його не просто так зникли.
Якийсь час пахолки Острозького шукали зниклих Геймера і Домбровського по всіх усюдах, але так і не знайшли.
Битва під П’яткою
Наприкінці грудня 1592 – початку січня 1593 року великий повстанський загін з кількох тисяч осіб на чолі з Криштофом Косинським виступив на Волинь.
По ходу просування до нього приєднуються окремі повстанські загони, стікаються селяни, міська біднота і невдоволена своїм становищем дрібна службова шляхта.
Повстання узагалі носить стихійний характер. Багато загонів діють незалежно від головного повстанського війська на чолі з Косинським.
З допомогою короля Речі Посполитої й місцевих магнатів проти повстанців мобілізовано значні військові сили української та польської шляхти під командуванням найбільшого українського магната, київського воєводи Костянтина Острозького, які зосередилися під містом Костянтиновом.
У перших боях зі шляхетським військом повстанці мали успіх. 22 січня 1593 року поблизу містечка П’ятка в околицях Чуднова гетьман Косинський зупинив свої війська, готуючись дати бій надвірним корогвам руських князів Острозьких і угорським найманцям, які перегородили козакам подальший шлях вглиб королівства.
Шляхетська армія добре озброєна, основну її силу становить важка кіннота – закуті в лати гусари, угорська піхота та артилерія. Більша ж частина повстанців – це селяни й міщани озброєні кілками, ціпами, вилами, сокирами, рідко хто з них має вогнепальну зброю.
– Ви тільки подивіться, панове, на цю голоту, – насміхається князь Януш Острозький, спостерігаючи за військом Косинського. – З ким тут воювати? Навіть шаблю витягати з піхов соромно!
Гетьман Косинський розпорядився, як завжди роблять козаки в таких ситуаціях, зробити табір з возів, зв’язавши їх між собою цепами і вирити «вовчі ями». Самійло Гардовий, Пилип Грицай та інші отамани поспішили виконувати наказ.
Але вже через годину Гардовий і Грицай поспіхом прийшли до Косинського. Той по їх стурбованому вигляду одразу зрозумів, що щось не так.
– Пане гетьмане, «вовчі ями» викопати неможливо. Земля промерзла настільки, що копати ніяк не виходить, – доповів спантеличений Самійло.
– Може, спробуємо розігріти замерзлу землю багаттями, щоб закопати колеса возів хоча б до середини? – з надією запитав Косинський.
– Якщо палити багаття, щоб відігріти землю, все одно не встигнемо, – додав збентежено Грицай. – Бо для цього просто не вистачить часу.
– Шкода, – зітхнув Косинський, – залишається сподіватися, що відіб’ємося і без «вовчих ям».
Скориставшись тим, що ще є час до бою, козаки почали відливати кулі. В клопотах непомітно пролетів час. Наступного дня обидва війська вишикувались для бою.
– Зверніть увагу, панове, – вказав шаблею князь Януш Острозький, – в центрі вони виставили козаків, а на флангах – селян, міщан і дрібну шляхту.
– Значить, кіннотою вдаримо з флангів, – одразу зрозумів Вишневецький.
Русинська й угорська піхота пішла в наступ в центрі, відволікаючи увагу на себе і прикриваючи собою обхідний маневр кінноти.
– Цікаво, що то за один? – запитав Василь Голобля, вказуючи на ставного, гарного вояка в дорогому одязі, який нещадно і вправно рубає селян і міщан на лівому фланзі.
Бій щойно розпочався, а на рахунку того красеня вже не менше десятка зарубаних ним повстанців.
– А то, Василю, колишній запорізький козак Северин Наливайко, – відповів йому Самійло Гардовий.
– Та ну? Не може бути, щоб брат запорожець рубав своїх! Та ще й так затято, як він, – вражено відповів розгублений від такої новини Голобля.
– Був запорожець, а тепер – сотник надвірної корогви князя Костянтина Острозького, от так, пане-брате.
– Ти диви, яка наволоч, – сплюнув Голобля. – Самійле, а ти звідки його знаєш? Може ти помиляєшся, і то не Наливайко?
– На жаль не помиляюсь, Василю. Я з ним не раз, і не два брав участь у морських походах проти османів і сухопутних – проти кримських татар.
– І я його знаю, – додав Сашко Сомик, – це точно Северин Наливайко.
– А звідки він? – розчаровано перепитав Голобля, бо йому дуже не хочеться вірити в те, що запорізький козак може вбивати своїх братів козаків.
– Наскільки я пам’ятаю, з Гусятина, – відповів Самійло.
Сашко Сомик люто подивився на Наливайка і сказав:
– Ач який герой проти гречкосіїв вишукався. Либонь тільки з ними воювати і розраховує. Зараз побачимо, як він з козаком воюватиме!
Він пришпорив баского коня і нерозважливо кинувся до Наливайка.
– Сашко, стій! – гукнув Самійло. – Назад! Він тобі не по силам!
Але Сомик вже нічого не чує, він бачить тільки Северина Наливайка. Козаки схрестили шаблі в смертельному герці. Дзвенить криця об крицю, висікаючи іскри. Сашко напосідає на Наливайка.
Северин вміло відбив напад Сомика, випростався в сідлі і з силою опустив шаблю тому на голову. Сашко охнув і впав. Шабля випала з його мертвої руки, а сам він впав на землю, але однією ногою зачепився за стремено. Кінь помчав вскач, волочачи тіло Сомика за собою.
– А щоб тобі, – обурено скрикнув Голобля, – будь ти тричі проклятий, зраднику!
– Отакої, – розгублено мовив Мирослав.
А тим часом з Наливайком наче щось сталось після того, як він вбив запорожця. Він вийшов з бою і став за спинами своїх вояків, витер шаблю від крові і вклав її в піхви.
Сашко лірник зарубав угорського найманця і поскакав до коня Сашка Сомика. За ним помчав молодик Мирон Губенко. Вони спішилися, поклали тіло мертвого товариша поперек коня, Сашко скочив на свого і поїхав назад, туди, де на них чекають кислячани.
Петрик Сомик в якого геть мову відняло, ледве оговтавшись від смерті батька, хотів кинутись до Наливайка, але Іванко Гардовий міцно схопив його під пахви і не дав цього зробити.
Сашко лірник з молодиком спішилися і поклали тіло Сашка Сомика на землю. До нього збіглися всі, хто його знав. Петрик опустився перед тілом батька на коліна і заплакав.
– Співчуваю, синку, – поклав Петрику важку руку на плече Самійло.
Кислячани схилили голови в жалобі і віддаючи шану вбитому земляку. В цей час заграли сурми ворога, закликаючи їх війська до атаки.
– Назад! – наказав Криштоф Косинський. – Всі в табір!
Повстанці за наказом Косинського організовано відійшли в табір. Там вони полягали під возами і почали відстрілюватись від угорців і русинів. Перший день не приніс перемоги ні одній стороні, ні другій.
Після того, як війська Острозького і Вишневецького відійшли, козаки почали надавати пораненим медичну допомогу. Для зупинки кровотечі козаки використовують все, що тільки є під рукою: мед, тютюн, сажу, пережований хліб.
Рану ретельно присипають сіллю, вважаючи, що вона хоч і пече спочатку, але сприяє загоєнню. Так само для загоєння рани козаки прикладають до хворого місця розтерту із слиною землю.
Самійло, як тільки в нього з’явилась вільна хвилина, покликав до себе сина й зятя.
– Іванку, Мирославе, придивляйтесь за Петриком, щоб він згарячу не занапастив себе. Треба нам його поберегти, поки він не заспокоїться. Тримайтесь в бою біля нього.
– Зробимо, батьку, – твердо пообіцяв Іванко.
Наступного дня повстанці весь день оборонялися, не виходячи з табору. Маючи гармати, вони вдало відстрілювались від кінних і піших атак ворога. Косинський невідлучно знаходиться в перших рядах свого війська.
Після відходу ворогів, які в більшості своїй є братами по крові і вірі, повстанці почали ховати загиблих, лікувати поранених, поповнювати запаси пороху, куль, гострити щаблі.
На третій день ситуація змінилась. Польське військо більше не лізло під кулі й ядра, а само почало щільно обстрілювати табір повстанців з гармат. Коли ядрами вдалося розтрощити всі чотири лінії возів, туди кинулась польська й угорська кіннота.
З великими втратами повстанцям вдалось відбити цю атаку. Коли польське військо відступило, козаки кинулись розв’язувати вози, щоб утворити з вцілілих возів новий табір. Тепер в ньому залишилось тільки дві лінії з возів.
Острозький кинув проти селян і містян важку кавалерію, обстрілював їх з гармат і мушкетів, але погано озброєні повстанці на превеликий подив князя тримаються. Тоді він вирішив нанести удару важкою кавалерією.
Важка кавалерія – це ударні, добре підготовлені, підрозділи кінноти, що застосовують важко озброєних вершників на потужних, важких конях для нищівних таранних ударів по ворожій піхоті та легшій кінноті.
Їхня головна перевага – вага та потужність, що дозволяє їм «зламати» ворожий стрій. Коні важкої кавалерії переважають інших коней у вазі в півтора рази. Польські важкі кавалеристи мають обладунки у вигляді залізних кірас і шоломів, які захищають їх від ударів клинкової зброї та рушничних і пістолетних куль. Клинкова зброя важкої кавалерії – палаш, рідше шабля, в той час як легка козацька кіннота озброєна переважно шаблями.
Важка кіннота врізалася в ряди вояків гетьмана Косинського. Побачивши, що гусари тіснять повстанців, Самійло кинувся до кислячан.
– По коням! Ну, береженого і Бог береже, а козака шабля стереже. За мною, браття! Крім піхоти запорожці мають кінноту, яка веде наступ лавою: шикується півколом, атакуючи противника з флангів, з фронту і з тилу одночасно. Вслід за кислячанами в атаку пішли левушківці.
Серед козаків багато неперевершених майстрів верхової їзди. Ці вершники вміють повертатися у сідлі, стріляти з лука лівою і правою руками, рубати шаблею, стріляти з рушниці з-під черева свого коня. Стрімка кінна атака запорожців врятувала піших повстанців від знищення важкою кавалерією.
Кривава битва тривала цілий тиждень – з 23 по 30 січня. Цей бій став найбільшим боєм в ході повстання Косинського. На полі бою полягло до трьох тисяч козаків. Великих втрат зазнали обидві сторони, тому розпочалися переговори, унаслідок яких була підписана угода.
За нею козаки вимушено взяли на себе наступні зобов’язання: повне «послушанство королю»; скинути з гетьманства Криштофа Косинського; виписати з реєстру всіх, хто був занесений до нього під час повстання.
Крім того, козаки більше не мають права: самостійно підтримувати дипломатичні відносини з сусідніми державами; жити на магнатських і шляхетських територіях; здійснювати бойові походи.
– Перший раз, коли табір з возів не витримав облоги, – зітхнув Самійло.
– Це точно. Я теж про таке не чув, – зітхнув Сава Репетило.
– Якби не зима, – додав Гнат Рий, – були б «вовчі ями». Наука нам на майбутнє. Щоб більше таке не повторилося.
Переможці захопили 26 гармат і всі козацькі корогви. Незважаючи на відчайдушний, несамовитий опір, повстанці зазнали поразки. В боях особливо відзначилися війська князя Януша Острозького та черкаського старости Олександра Вишневецького.
Врешті військо повстанців капітулювало, надавши Острозьким присяжного листа, який іменем усього війська 10 лютого підписали гетьман реєстровців Криштоф Косинський та його писар Іван Кречкович.
Гетьман Косинський від імені козацтва підписав з Острозьким угоду, за якою козаки підкорялися королеві, але отримували право на вільний відхід. Переможений козацький гетьман під глузування шляхти мусив особисто тричі, схиливши коліно, на знак покори ударити чолом перед князем Костянтином-Василем Острозьким та його синами.
Реєстровці повинні негайно позбавити Косинського гетьманської булави, утримувати на Запорожжі постійну залогу, повернути в замки все захоплене ними озброєння.
Проте, відступивши з козацькими загонами на Запорізьку Січ, Косинський одразу почав готуватися до нового збройного виступу.
Ковтки
Після поразки під П’яткою залишки військ Косинського відступають на схід двома колонами. Одна йде на Київ, друга – на Умань, а звідти – на Січ. До другої входить Кисляківський курінь.
Скориставшись тим, що шлях на Умань і далі на Білу Церкву пролягає через Гайсин, Кисляківський курінь завернув на одну добу додому в Кисляк.
– Самійле! – зраділа Марія, побачивши чоловіка, який під’їхав до двору і скочив з коня. Тамуючи несподівану радість, жінка кинулася в його обійми. – Звідки ти?
Після того, як чоловік відповів їй, вони зайшли до хати, і Марія пригостила його смачним обідом. Тут був і наваристий борщ із свининою, білими грибами й сметаною, шинка і холодяні в’юни з часником. Хліб також свіжий, тільки з печі.
– Як відчувала, що ти приїдеш! – пораділа Марія. – А де Іванко? Він що, не з вами?
– З нами. Просто він спочатку поїхав до Оріяни й племінників. Любить він їх дуже. Своїх діточок не має, і невідомо, чи будуть. Одружуватись він не квапиться, – сказав батько.
– Нічого не вдієш, не зустрів він ще своє кохання, – відповіла мати. – А життя без кохання – нічого не варте. Принаймні мені так здається.
– Я з тобою згоден, – посміхнувся Самійло і міцно пригорнув дружину.
Вже після обіду Самійло почав розбирати сакви. З одного шматка тканини випали на стіл чотири великі, нові срібні серги у формі півмісяців.
– Що це? – здивувалась Марія.
– Це ковтки або серги. Ти ж знаєш, люба, що деякі козаки мають право носити сережки?
– В тебе ж вже є серга? Причому золота.
– А це не для мене. Час вже й нашому Іванку почати носити сергу.
– А інші для кого?
– Одна для Петрика Сомика. Розумієш, кохана, він син мого побратима, який не раз рятував мені життя й Іванку теж.
– Любий, ти вирішив, що мені шкода грошей на сережку для Петрика? – жахнулася Марія. – Як ти тільки міг таке про мене подумати? Ти мене прикро вразив.
– Не ображайся, – промовив Самійло, подивившись у засмучене обличчя дружини, – і зовсім я так не думав.
– Ну, добре. А ще два ковтки для кого?
– Для Мирослава.
– Обидва? Чому два?
– Бачиш, люба, ковтки – не просто прикраси. Ліве вухо проколює козак, у якого з рідних залишилася тільки мати. Серга в правому вусі значить, що це – останній нащадок роду. Дві сережки носить єдиний син у батьків.
– То Петрик, як син матері-одиночки, носитимемо сергу в лівому вусі? А наш син, як єдиний чоловік в сім’ї, носитиме сергу – в правому?
– Саме так. Як не крути, а синочки Оріяни це вже рід Коберників, а Іванко поки що останній в роду Гардових, – зітхнув Самійло. – Про що задумалась, кохана?
– Про Софію Сомик. Скільки існує Україна – повно в ній вдів. Значить, Мирослав носитиме дві сережки? – запитала Марія. – Я правильно розумію?
– Так. Носять козаки ковтки не для краси, та й не кожен може це собі дозволити. Тому я й вирішив подарувати нашим хлопцям серги.
– Правильно вирішив, – посміхнулась Марія. – Який же ти в мене молодець! Я тобою пишаюсь!
Дружина притиснулась до чоловіка і поцілувала його. Самійло також поцілував Марію, простягнув їй шкіряний гаманець, туго набитий монетами, і продовжив свою розповідь.
– За нашими правилами, в походах і боях таких козаків за можливості треба берегти. Звісно, наявність сережок не звільняє козаків від небезпек. Вони поряд з іншими б’ються в боях плечем до плеча і несуть усі тяготи походів. Але решта за неписаними правилами все ж таки намагається їх зберегти.
– Які хороші у вас звичаї, – усміхнулась жінка, – правильні.
– Ми віримо, що серга у формі півмісяцю – оберіг для воїна. А ще сережка це ознака козака або взагалі вільної людини.
– Цікаво, є ще якесь інше використання ковтків?
– Звісно є. Коли козаки набирають воду з незнайомої водойми, то на якийсь час опускають до ємкості сережку, щоб очистити воду, і тільки потім її п’ють. Якщо настояти воду сріблом, вона допоможе очистити рану від можливого ризику занести зараження.
– А ще які є звичаї? – зацікавилась Марія, бо раніше до розмов на такі теми часу в них ніколи не знаходилось. – Все життя замужем за козаком, а, виявляється, мало що про вас знаю!
– Ну, наприклад, якщо в мирний час помирає останній козак в роду, його шаблю ламають і кладуть з ним у домовину. За труною померлого козака до самого кладовища ведуть коня під сідлом.
Більше Самійло не встиг нічого розповісти, бо до хати зайшов Вітер.
– Чолом! Пане отамане, охорону навколо села виставили, – одзвітував він. – Не знаю тільки, де мені зупинитися на постій?
– Та ти що, батьку! В нас і залишайся, місця вдосталь! Проходь, сідай, будь ласка, пообідаємо.
– Дякую, пане отамане! Обід це добре! На війні без паляниці – як без гаківниці! А ще кажуть, козак не жартує ні мечем, ні калачем!
Вітер сходив до коня і приніс до хати свої дорожні торби. Знаючи, що старий козак не байдужий до чарки, Самійло поставив ще пляшку горілки і велику чарку.
Після обіду Вітер з дозволу господарів вклався спати на сіновалі, бо вік вже дається взнаки, і від тривалої їзди верхи, старий козак добряче втомився та ще, правду сказати, трохи захмелів від випитого.
– Люба, кажи, що треба в першу чергу зробити по господарству, бо часу в мене обмаль – вже наступного дня ми підемо далі, – сказав Самійло.
– Просто побудь зі мною. Ти не уявляєш, як я за тобою скучила! А робота – її ніколи не переробиш, та я вже й звикла все робити сама. Особливо після того, як Оріяночка вийшла заміж і перебралася жити до Коберників. Хіба, знаєш, зарубай півня. Я тут курку зарубала, то півень мене тепер в курник не пускає! І сміх і гріх!
Марія з Самійлом навіть не помітили, як вечір, теплий та гожий, спав на землю. По коминах села в’ються дими, бо скрізь готуються святкові вечері на честь повернення чоловіків, батьків, синів.
Самійло запалив по всій кімнаті каганці, щоб було світло. Від світу одразу стало затишно.
Під вечір до Гардових прийшли в гості Мирослав з Оріяною, Романом і Русланом, а ще Петрик Сомик, якого спеціально запросили. Мирослав з Оріяною принесли з собою казани з голубцями й варениками з товчениками.
– Добрий вечір в вашу хату! Хліб та сіль!
Гості перехрестилися на ікону святої трійці. Господиня радо зустріла дітей, пригорнула і по черзі всіх поцілувала.
– Присідайте до столу, пригощайтесь! – гостинно запросила Марія.
Вони з Самійлом встигли приготувати: київський борщ, зварений на сирівці, з півнем та бараниною, нажарили карасів, ляпунів (налисників) з маком, вишнями і сиром, а ще макорженики, минькову печінку.
Все настільки смачне, що розмови на якийсь час стихли. Вітер також вечеряє разом з ними. Їли без поквапу, насолоджуючись щасливими хвилинами, коли родина з друзями разом за одним столом. Роман вліз на коліна до діда Самійла, а Руслан – до дядька Івана.
– Смачно, – відірвавшись від їжі, сказав Іванко і посміхнувся, – як в дитинстві! Дядько Василь Голобля теж нівроку готує, але до мами йому далеко!
Всі посміялись його словам. Після вечері Самійло подарував сину, зятю і Петрику срібні ковтки. Ті не очікували такого подарунку і дуже зраділи. Петрик спочатку навіть розгубився від такого подарунку.
– Я й не мріяв про таке, – щиро зізнався він. – Це ж скільки коштує? Величезне вам спасибі, пане отамане!
Він прийняв подарунок із величезним задоволенням і вдячністю, і ніяк не може заспокоїтися від такої радості.
– Дякую, батьку, – в один голос мовили Іванко і Мирослав.
– Носіть на здоров’я, синки, – відповів Самійло.
– Це ти, Самійло, правильно вигадав. Відверто кажучи, раніше треба було це зробити, – додав Вітер від себе, скрушно хитаючи головою. – І я тільки я сам до такого не додумався? Старію.
Здається, батько Вітер почувається ніяково від того, що то не він здогадався подарувати хлопцям ковтки. Після того, як гості розійшлися, Вітер сказав Самійлу:
– Ти відпочивай, а я піду, перевірю сторожу.
– Та ні, – заспорив Самійло, – це повинен зробити я. Я ж отаман!
– Побудь із дружиною, синку. Часу у вас обмаль.
Самійло подивився на Марію і перестав сперечатися. Вітер вийшов, сказавши, що ночуватиме на сіновалі.
Старий козак взяв коня і вивів його на вулицю. Там він зіткнувся з поручиком Яновським і кількома реєстровими козаками.
– О! – зрадів граф. – Батько Вітер! Добрий вечір! Радий вас бачити живим і здоровим! Що, не спиться?
– Доброго здоров’я! – і собі привітались козаки.
– І вам доброго вечора. Та ні, спиться. Просто йду перевіряти варту.
– Ідіть, відпочивати, батьку, – усміхнувся Яновський. – Цю ніч Кисляк охоронятимуть реєстровці з Гайсина. Кислячани нехай побудуть із своїми сім’ями. Тож і ви йдіть, поспіть перед дорогою.
– Дякую, пане поручику. Що ж нехай так і буде.
Вітер впевнений, що реєстрові козаки на чолі з поручиком Яновським нестимуть охорону не гірше за кислячан, тому одразу пішов спати. Запорожці, які мали нести вартову службу цієї ночі залишились дуже вдячні Яновському і реєстровцям.
Коли наступного дня Кисляківський курінь виїжджав з села, залишився вдома на лікування кількох важко поранених запорожців, у вухах Іванка, Мирослава і Петрика вже красувалися нові блискучі серги, привертаючи увагу інших козаків.
– Храни тебе, бог, – благословила Марія спочатку сина, а потім чоловіка. Вона поцілувала обох. – Повертайтесь живі і здорові!
Якийсь час діти проводжали своїх батьків. Роман і Руслан ідуть з різних боків коня батька, тримаючись за стремена. Тільки коли козаки почали підніматися під Гайсинську гірку, дітвора відстала.
Біля церкви стоїть отець Зосима і задумливо спостерігає цю сцену. Коли останні козаки проїхали повз церкву, він ніби схаменувшись, благословив їх ловами: «Благословен бог наш завжди, нині і повсякчас, і на вікі віків! Божої допомоги вам і миру!» й осінив запорожців хресним знаменням.
Козаки поїхали на Уманський шлях, а їх матері, дружини, сестри, діти, старі батьки і діди сумно дивляться їм вслід.
Коли сліди від козацьких коней замела хурделиця, до фортеці Гайсина з боку Брацлава в’їхав великий польський каральний загін. В кабінет до поручика Яновського у фортеці Гайсина стрімко увійшов моложавий командир цього загону.
– Пане поручику, чи бачили ви тут повстанців? – навіть не вітаючись, від порогу запитав реґіментар (полковник).
Яновський при його появі хутко підвівся з крісла і виструнчився.
– Ні, пане полковнику. Ми весь час чатували, я навіть додому не їздив, але нікого не бачили, – впевнено збрехав Яновський.
– Що це? – гидливо зморщив носа реґіментар і глузливо запитав. – Пане поручик, від вас що, потом тхне?
– Я ж вам сказав, що не був вдома, тому що ми чергували навколо фортеці. Помитися змоги не мав.
– Виходить, заколотники об’їхали Гайсин? Що ж, дякую. Поїду їх далі шукати. Маю намір їх наздогнати і вирубати до ноги. А ви чергуйте, не прогайте, якщо вони все таки тут з’являться.
– Буде зроблено, пане полковнику! – пообіцяв Яновський.
Але наздогнати кислячан карателі не змогли, тому ті без бою дісталися до самої Січі.
Гетьман реєстрового козацтва і керівник повстання Косинський йшов через січовий майдан до кошового Запорізької Січі, коли йому шлях перетнули полковники Кремпський, Полоус і курінні отамани Гардовий і Грицай.
– Пане гетьмане, – звернувся Кремпський, – чи правильно ми розуміємо – боротьба продовжується?
– Так, звичайно! Ми поспішили з початком, але тепер зробимо належні висновки, краще підготуємося і знову вдаримо на ворога.
– Це добре, – усміхнувся Полоус. – Весь народ чекає на це. Наше повстання сповнило серця людей великою надією. Тільки се має бути не повстання, а справжня визвольна війна. І очолити її має низове козацтво.
– Цілком згоден, – погодився Косинський. – На мою думку утворення й саме існування Запорізької Січі, активно сприяє розвитку боротьби проти національно-релігійного гніту та кріпосницьких порядків, заснованих польською шляхтою.
– Утікачі, які стають козаками приносять на Січ антипольські настрої. Між козацтвом та іншими верствами населення – селянами, містянами, православним духовенством – установилися міцні зв’язки. І вони стають все міцнішими і міцнішими, – кивнув Полоус.
Порадившись з кошовим отаманом і старшиною, гетьман звернувся до царя Московського царства з проханням про прийняття в підданство.
Московський правитель Борис Годунов надіслав Косинському листа з ствердною відповіддю і обіцянкою платити за боротьбу з кримськими татарами.
Консолідаційний процес козаччини на кінець XVI століття концентрувався навколо двох різних осередків: Запорізької Січі і Терехтемирова. Січ стала центром незалежного козацтва, а Терехтемирів – реєстрового.
Северин Наливайко після битви під П’яткою покинув службу в князя Острозького, створив і очолив козацький загін, що почав діяти проти османів на нижньому Дністрі.
Шляхта
В одному з родових маєтків Вишневецьких на Поділлі зібрались друзі Тадеуша Острозького.
– Пане Тадеуше, де ти так давно пропадав? Нам тебе не вистачало!
– Зізнавайся, друже, попав в полон до якоїсь красуні? Ми її знаємо? Ховаєш її від нас? – осудливо пожартував Конецпольський.
Тадеуш навіть трохи розгубився.
– Красуня таки є, але справа не в ній. Я приймаю безпосередню участь в придушенні заколоту Косинського.
– О! То ти у війську? – прийшов у захват від цієї новини молодший Потоцький.
– Так, – не приховуючи гніву, відповів Тадеуш, – замість того, щоб жити в своє задоволення, як личить шляхтичу, я воюю. Сплю в наметах, харчуюсь бог знає чим. Миюся, соромно навіть сказати, не кожний день.
– Налийте швидше нашому герою! Тадеуше, ти що будеш? – співчутливо запитав Потоцький.
– А я все буду! Га-га-га! Наливайте та побільше!
– Оце наш друг Тадеуш! Пізнаю брата!
Конецпольський налив повну чару зеленого скла мальвазії. На стіл в цей час пахолки принесли величезне блюдо запечених тетеруків.
– Це для початку, щоб горло промочити!
Тадеуш с задоволенням випив, смішно морщачи свого великого носа.
– Вибачте, друзі, що без тосту, але відвик я від хорошої компанії і гарної випивки! Навіть самому не віриться.
– Ну, це ми зараз надолужимо! Наливаймо повні чари!
– Шановне панство, за короля! Віват!
Всі шляхтичі з задоволенням випили, але не встигли закусити, як їм знову налили.
– Друзі, за славу Речі Посполитої! Віват!
– За хоробре польське військо! Віват!
– За панство!
– І за панянок! Га-га-га!
– Ні, за панянок вип’ємо окремо!
– Правильно! Наливай! За панянок!
Підпивши гаразд, шляхтичі почали розпитувати Острозького про війну, бо нікому з присутніх воювати ще не довелося.
– Чи дійсно так небезпечне те озброєне лайдацтво?
– Ні, ні і ще раз ні! – пихато відповів Тадеуш і бридливо скривився. – Як можуть бути небезпечні селюки з косами? Ми б їх вже давно перемогли, якби вони весь час не тікали від нас!
– Зачекай, пане, але як тоді повстанці змогли захопити Брацлав, Бар? – дивуючись запитав молодий Потоцький.
– А то не вони!
– Як не вони? А хто тоді? – аж розгубився Потоцький.
– Коли вже казати відверто, то козаки, схизматики, які встали на бік Косинського, – несамовито вигукнув помітно сп’янілий Тадеуш.
– Треба нам тих злочинних бунтівників швидше схилити до унії, менше буде спротиву і невдоволення. Одними погрозами і залякуваннями цього не доб’єшся.
– То ти вважаєш, що ті гультяї, та голота, я маю на увазі запорожців, таки небезпечні для нашої корони?
– На мою думку вони не варті доброго слова, – запально викрикнув Тадеуш. – Просто їх багато і вони нічого не бояться. Вони переважають нас своїм числом і не рахуються з втратами, як нашими, так і своїми.
– Я чув, в русинів кажуть: «Де байрак, там і козак, що село, то й сотник».
– То матка ойчизна королівська все таки в небезпеці?
– Ні, пане. Не може зграя розбійників і бандитів загрожувати шляхті, королівству і королівській владі! Не може!
Тим часом челядь приносить нові й нові частування й вина угорські. За п’яними розмовами й ситною, смачною їдою шляхтичі не помітили, як і споночіло. Чути тільки, як зрідка перегукується сторожа.
– Треба нам знищити Січ – притулок вільнодумства свавольного козацтва, – голосно промовляє Острозький, – коли буде на те божа воля, ми її знищимо!
Його п’яні похваляння чути далеко за межами палацу.
– То як ми подолаємо Косинського, пане Тадеуш?
– А я вже придумав. Запросимо його на перемовини і вб’ємо! Без нього повстанці самі розбіжаться! Ось побачите!
– А що там за красуня? – пригадав Конецпольський. – Розкажеш?
– Авжеж! Козачка одна. Краси небаченої. Я таких красунь не бачив ні в самих шляхетних домах, ні при королівських дворах.
– І як успіхи?
– Поки ніяк. Мої слуги, було, викрали її, але хтось їх перебив, а її звільнив. Але нічого, все одно моєю буде! – зухвало пообіцяв Тадеуш.
– Оце правильно! Це по-нашому! Тільки так, друже!
– Ніхто з нас не має сумнівів, що в тебе все вийде!
– Ті кляті русини ні на що не здатні. Все тут тільки для нас! Так було, так є, і так буде завжди! Амен!
Розійшлися напівживі шляхтичі в роззолочених жупанах вже вдосвіта. Тадеуш нажлуктився так, що вже не може вимовити ні слова.
Відіспавшись, Тадеуш Острозький добре поснідав, трохи випив і поїхав до Черкас з пропозицією запросити Косинського на перемовини і вбити його. По дорозі він заїхав до Кисляка, щоб відпочити з дороги у графа Яновського, а при нагоді – побачити Оріяну.
Біля церкви він побачив отця Зосиму, який навчає сиріт слову божому. Тадеуш зупинив коня і голосно вигукнув:
– Гей, ви! Ваші церкви дерев’яні, обідрані, без ікон, без органів! Ідіть до наших костьолів! Істинна тільки римська віра!
– Не завжди так буде, – спокійно відповів йому отець Зосима, – та й не в органах живе бог.
Тут з вулички виїхав Самійло Гардовий, а з ним старий козак Вітер і Макар Малюта. Побачивши ляхів біля церкви, вони вдарили нагайками коней і мерщій поскакали до них. Поляки не стали чекати і тут же помчали до маєтку Яновського.
– Що вони хотіли, отче? – стурбовано запитав Самійло.
– Як завжди. Насміхаються над нашою вірою і нашими церквами, – зітхнув батюшка. – Переманюють дітей в їх віру.
– От вже дурна голова й норов подлючий, – мовив Малюта. – Ох, земля наша нещасна і нещасні діти твої.
– То що, Самійле, наздоженемо клятих ляхів? – запитав Вітер, поклавши дужу долоню на руків’я шаблі. – Я впевнений, ми з ними впораємося!
– Так-то воно, батьку, так, але вони вже гості пана Яновського, а підставляти його не хочеться. Нехай ще трохи погуляє та наволоч.
Тадеуш із слугами як раз підїхав до маєтку Яновського. Він з радістю побачив, що господар перетворив його в маленьку фортецю. Тепер маєток оточений валом з гостроколом, ровом з водою, баштами для стрільців. Острозький одразу відчув себе в цілковитій безпеці.
Поручик Яновський їхав до фортеці Гайсин, коли побачив у дворі Гардових припнутого коня. Граф уважно придивився до сідла, лука якого обкована сріблом і зрозумів, що це кінь Самійла. Поручик спинив коня, припнув його до воріт, увійшов у двір, підійшов до хати і постукав у вікно. На стук вийшов сам господар.
– Добрий день, пане поручику, – першим привітався козак.
– Здрастуй, Самійло. У мене для тебе надзвичайно важлива новина. Був в мене племінник білоцерківського старости Януша Острозького.
– Пан Тадеуш Острозький? – спохмурнів козак. – Той самий, який, був, викрав мою донечку?
– Він самий. Так ось, він напився і проговорився, що Криштофа Косинського запросять на перемовини, і там вб’ють.
– Дякую, пане Лешеку, – вклонився Самійло.
– Піду я, не бажано, щоб нас бачили разом.
Чоловіки міцно потиснули руки, і Яновський поспішив до коня. Самійло повернувся до хати, підійшов до дружини і обійняв її.
– Вибач, Маріє, не думав, що так станеться, але мені доведеться їхати.
– Прямо зараз? Це якось пов’язане з паном Яновським?
– Тобі того знати не потрібно. Збери мені, будь ласка, щось поїсти в дорогу, і я поїду. Добре, що кінь трохи відпочив.
Марія подивилась на чоловіка і провела пальцями по його шиї. Чоловік посміхнувся і поклав щоку на долоню дружині.
– Самійле, шворки немає, – схвильовано сказала Марія.
– Якої? – не одразу зрозумів чоловік.
– На якій ти носиш натільний хрест.
Самійло підняв голову і сам обмацав шию. Потім зазирнув під сорочку, затим витягнув її із шароварів, сподіваючись, що загубився тільки шнурок, а хрест є. Але хреста немає.
Тут до двору зайшли Оріяна з синочками.
– Тату, мамо, що ви шукаєте?
– Батько десь загубив свій натільний хрест. А це дуже погана прикмета.
– Та може це просто забобони, – спробувала згладити незручність Оріяна.
– Доню, – заперечливо похитала головою мати, – люди прикмети століттями спостерігали та примічали.
– Тату, давай, ми допоможемо шукати. Де ти сьогодні був?
Проте як не старалися Самійло, Марія, Оріяна, Роман і Руслан, але не тільки хреста, а навіть тої мотузочки, на якій батько носив свій козацький хрест, не знайшли.
– Тільки даремно час згаяли на ті пошуки, – зітхнув Самійло.
Оріяна віддала батькові пиріжки, які напекла, той поклав їх у сакви і поспішив в путь. Але як не гнав коня Самійло, до табору повстанців він запізнився. Ворота вже зачинені, а табір з трьох боків оточили війська Вишневецького й Острозького.
Гардовий скочив з коня, з валу йому кинули кінець мотузки, і він, схопивши його, видряпався на вал. Мирослав побачив його і приязно махнув рукою, щоб тесть його помітив.
– Агов, батьку! Ми тут!
І ось, коли Самійло піднявся і встав на повний зріст, ляхи підірвали заряд пороху в підкопі під ворітьми. Вибух виявився настільки сильний, що загинули десятки козаків. Від дубових воріт, окованих залізом, взагалі нічого не залишилось. Польські улани кинулись в пролом, спричинений вибухом.
* * *
За першої нагоди Мирослав приїхав до Кисляка і першим ділом пішов до тещі й повідомив їй страшну новину про загибель її чоловіка. Марія крізь ридання знову запитала:
– Може, батько ще живий? Може ж таке бути?
Мирослав, тамуючи сльози вкотре відповів:
– Вибачте, мамо, але я на власні очі бачив, як він загинув.
Марія почала ридати з новою силою.
– Самійле, соколе мій любий, рано ти пішов від нас! Ой, рано! Як мені тепер без тебе? Господи, як?
Оріяна, довідавшись від односельців, що приїхав Мирослав, одразу кинула всі справи і поспішила до батьківської хати. Увійшовши до хати вона почула про загибель батька, і яке увійшла, так і осіла на підлогу біля дверей.
Смерть Косинського
До табору повстанців несподівано приїхав колишній гетьман реєстрових козаків Ян Оришевський. Дізнавшись про його приїзд, на зустріч з ним поспішив сотник з залоги фортеці Гайсин Ладислав Бандурка, який довго служив під началом гетьмана.
Але він трохи запізнився. Оришевський вже встиг виступити з промовою, закликаючи повстанців припинити бунти, скласти зброю, розійтись по домівках і здатися на милість польської шляхти.
– А як, цікаво, бути з нашим ватажком Криштофом Косинським? – глузливо запитав Василь Голобля.
– Косинського треба видати представникам короля, – мовив Оришевський.
Реакція на його слова була миттєвою.
– Зрада! – з обуренням кричать повстанці. – Та він хоче зовсім знищити козацтво!
– Ви помиляєтесь, – голосно вигукнув Оришевський. – Ніхто не збирається винищити козацтво, бо це означає поставити королівство під загрозу ординців та турок!
– Це що він пропонує – повернутися до панів, до польських катів, щоб вони постинали нам голови? А хто тоді буде захищати поневолене населення від шляхти?
Повстанці з величезним обуренням відхилили пропозицію колишнього гетьмана.
– Та що з ним теревенити! Вбити його! Він такий же, як всі шляхтичі!
– Кари йому! Скарати на горло зрадника!
І Оришевського вбили б, якби Бандурка рішуче не вмішався і не врятував колишнього гетьмана. Із своєю сотнею він відтіснив натовп і вивів Оришевського з кола, яке його оточувало.
– Їдьте, пане Ян, – суворо мовив сотник, – і більше не повертайтесь. І запам’ятайте, ніхто з повстанців не збирається складати зброю до нашої перемоги.
– Дякую, Ладиславе, – вклонився Оришевський.
З десятком своїх слуг він поскакав подалі від табору, в якому мало не склав голови за спробу приборкати козаків й інших повстанців.
З боку фортеці Білої Церкви ляхи почали обстріл. Василь Голобля зарядив мушкет, розігнувся і тільки-но зібрався прицілитися, як прямо перед його обличчям промайнула стріла і впилася у воза.
– От кляті ляхи, – лайнувся Василь, – мало не поцілили!
– Ти дивися, до стріли прив’язано якийсь папірець, – помітив Сашко лірник.
Він вийняв стрілу і відв’язав лист, розгорнув його і прочитав.
– Та це послання до самого пана гетьмана, – присвиснув він. – Треба його негайно віднести до Косинського. Пане Василю, може, віднесеш?
– Ти його знайшов, тобі й відносити, – відмахнувся Голобля.
Сашко лірник не став сперечатись і поспішив до гетьмана. Той прийняв його, прочитав листа і оголосив:
– Попереджають ляхи, що зараз до нас виїде князь Тадеуш Острозький для перемовин. Просять не стріляти.
Козаки перестали обстрілювати поляків, і як тільки стрілянина вщухла, з фортеці міста Черкаси виїхав десяток польських вояків. Першим їде огрядний Тадеуш Острозький.
– З чим пожалували? – запитав Косинський, коли поляки під’їхали до нього.
– Князь Острозький, – бундючно оголосив Тадеуш, – запрошує його милість пана гетьмана на перемовини до себе у фортецю. Безпеку пану гетьману гарантуємо. Слово честі!
Василь Голобля кивнув в бік Тадеуша і хмикнув:
– Слово честі? Ви чули, люди добрі? І звідки в цього недолюдка честь?
Іванко уважно подивився на шляхтича і сказав:
– Мирославе, поглянь, чи не той це шляхтич, який, був вкрав нашу Оріяну?
– Він самий. Шкода він зараз посол, а особа посла недоторканна.
Мирослав задумався. По його обличчю видно, що йому дуже кортить наплювати на всі ці умовності і вбити Тадеуша просто тут і прямо зараз, але він щосили стримує себе.
– Не можна, – зітхнув Іванко, – але добре, що ми тепер знаємо, що цей покидьок тут. Впевнений, рано чи пізно ми до нього доберемось.
Необачний Косинський повірив і зібрався їхати до замку на переговори. Із собою він взяв півтори сотні козаків з особистої варти. Вони виділяються серед інших повстанців вишневими жупанами і хвацькими вусами.
– А не мало буде, пане гетьмане? – запитав його полковник Федір Полоус. – Візьміть із собою весь Кисляківський курінь! Вони точно не підведуть!
Але Косинський знехтував пересторогою полковника.
– Мої охоронці теж не підведуть. Ти ж чув, пане Федір, князь гарантує мені безпеку. Не може ж він піти на таку ганьбу і вбити послів?
– Може, ще й як може, – насупився Полоус.
– А якщо так, то кислячани мене не врятують, тільки загинуть разом зі мною, от і усе. Тоді помстіться за нас, за обман.
Косинський з козаками неквапливо поскакали до фортеці Черкас. Там їх зустріли досить гостинно, прийняли коней і показали, куди йти.
Коли гетьман із своїм почетом йшов довгим коридором із багатьох дверей на них одночасно накинулися слуги черкаського старости Олександра Вишневецького і всіх їх вбили – і козаків, і самого гетьмана Косинського.
Князь Острозький сидів у глибокому кріслі як на голках в очікуванні. Але до зали зазирнув його племінник Тадеуш і радісно повідомив:
– Все! Немає більше Косинського! Люди Вишневецького чудово впоралися із цим завданням!
– Слава Ісу, – перехрестився князь.
Даремно чекали повстанці на повернення Косинського і його людей. Ніхто не повернувся. На фортечний мур піднявся Тадеуш Острозький. Видно, що він добре напідпитку. Він радісно і бундючно вигукнув:
– Гей, дурні! Не чекайте на свого Косинського! Ми його вбили! І вас усіх вб’ємо! Га-га-га!
Досхочу покепкувавши над повстанцями, Тадеуш зник. Василь Голобля приклав руку до вуха, а тоді запитав:
– Хай йому грець! Він це серйозно? Вони обіцяли пану гетьману Косинському безпеку, а самі вбили та ще й вихваляються цим віроломством? Хіба так можна?
– Цього треба було чекати, – відповів йому Мирослав.
– В мене аж в голові замакітрилося од такої новини, – сказав Лаврін Чуб, – і перед очами все пішло обертом. Скажіть, невже ж це може бути правдою?
– Думаю, він не бреше, – мовив Іванко.
І ніби на підтвердження його слів із фортечних стін ляхи скинули тіла вбитого гетьмана і порубаних козаків. Все це супроводжується сміхом поляків.
– Хіба таке можна пробачити? – скрегочучи зубами озвався перегодом Сашко лірник.
– Ніхто і не збирається пробачати, – сказав Мирослав. – І чому я не вбив того виродка Тадеуша, коли він був в нашому таборі? Можливо, тоді пан гетьман не поїхав би у фортецю і зараз був би живий? І його хлопці також.
– А тепер вже нічим не зарадиш. Знехтував такою нагодою, – зітхнув Паталаха.
– Товариші, треба нам бути готовими до нападу ляхів, – промовив Іванко, який першим зрозумів, що становище стало вкрай критичним, – поки в нас немає головного отамана. Вони ж напевне думають, що ми обезголовлені і тому безпорадні. Передайте усім в нашому курені, щоб були готові до бою. Самопали зарядити вже зараз.
Кислячани почали ладнатися до бою. Іванко виявився правий – поляки здійснили вилазку в розрахунку на те, що повстанці розгублені і збентежені. По полю розлігся тяжкий кінський тупіт. Червоніють ратища списів крилатих гусар.
– До бою! – не розгубився і командує курінний отаман Левушківського куреню Пилип Грицай. – Цілься!
Козаки зустріли ляхів таким сильним, щільним і прицільним вогнем, що поляки відступили назад в Черкаси, не прийнявши бою і залишився своїх вбитих і поранених на полі бою.
– Треба нам якомога швидше обрати нового гетьмана, – сказав Голобля.
– Та хто ж може замінити Косинського? Я таких ватажків не знаю, – відповів йому Мирослав.
– Хіба Криштоф Кремпський чи Федір Полоус? – сказав Сашко лірник.
Іванко підійшов до Мирослава і сказав:
– Як би нам вполювати того жирного борова Тадеуша? Може, перевдягнемось в польській одяг і проберемося до міста? Думаю, курінний нас зрозуміє і відпустить.
Почувши ці слова, до них приєднався Сашко лірник.
– Чую, гарну справу ви задумали. Розраховуйте і на мене, хлопці. Тільки хто в нас тепер курінний отаман? Самійло ж загинув.
Козацький полковник Криштоф Кремпський тим часом поїхав до фортечних мурів, щоб домовитися з поляками – забрати тіла Косинського і його охоронців.
– Як бажаєте, – нешанобливо запитав він, – щоб ми підвезли сюди всі наші гармати і не дали вам і голови висунути, чи просто по-людські дасте забрати тіла наших товаришів?
– Та забирайте вже так, – зловтішаються поляки, – щоб це падло нам тут не смерділо! Га-га-га!
Без надмірного поквапу козаки забрали тіла гетьмана Криштофа Косинського й козаків з його варти, відвезли їх до табору, покрили обличчя червоною китайкою і поховали.
Все робилось швидко і вправно.
З ясного неба раптом полився сильний дощ, що переріс у справжню зливу.
– Це душа гетьмана плаче, – прошепотів Лаврін, – не хоче прощатися з цим милим божим світом.
Якийсь час скам’яніло стояли козаки над могилами побратимів, обступивши їх стіною. Ніхто не може змиритися з думкою, що Косинського більше немає. Козаки на знак трауру приспустили хоругви і знамена.
– Ось і все, – порушивши мовчанку, і похиливши голову дещо розгублено промовив Кремпський. – Не думав я, що все так скінчиться. Стільки намірів, стільки сподівань було. І все дарма.
Загибель Косинського вплинула на повстанців гнітюче.
– Пане отамане, то ти вважаєш, що всі жертви були марні? – запитав його Журба.
Видно, що Карп ледве стримується, бо все його нутро кипить від люті й гніву.
– Відомщення, кари бажаю, – обурено сказав озлоблений, лихий Пилип Грицай.
– Май терпіння, друже, – відповів йому неквапом Ладислав Бандурка, – я твердо знаю, ми неодмінно помстимося.
Голобля, який якийсь час мовчки тупцював біля них, промовив:
– Як гадаєте, пане-браття, може вип’ємо горілки на спомин душ загиблих?
Бандурка озирнувся до нього.
– Як не дивно, а я з паном Василем згоден.
Без ватажка, якому всі довіряли, військо повстанців швидко почало руйнуватися і розбігатися в різні боки.
Після недовгих вагань Кисляківський і Левушківський курені з добровольцями з інших куренів Січі, організовано відступили від стін міста і поспішили на Низ.
Окремими колонами відступає полк під командуванням Федора Полоуса і ще великий загін Криштофа Кремпського.
Януш Острозький засмучений, не дивлячись на те що повстання русинів придушене. Це помітив його племінник Тадеуш.
– Дядьку, ви не радієте перемозі?
– Ти розумієш, той розбійник Косинський спалив всі папери на моє право володіння землями в Київському воєводстві, а ще – всі боргові документи. Всі! Спробуй тепер віднови і поверни свої гроші!
– Так, – протяжно відповів племінник князя, – наробив шкоди той клятий козацький гетьман.
Князь уважно подивився на племінника, який саме почав пити мальвазію прямо з горлечка пляшки.
– Саме погане те, що поки існують запорожці – не буде шляхті спокійного життя. От побачиш і згадаєш мої слова.
Шляхтичі не стали переслідувати козаків, а натомість влаштували бучний бенкет. До самого ранку вони проголошували «Вівати!» і пили.
Руйнування Січі
В Перекопське каймаканство знову приїхав сам кримський хан Гази ІІ Герай. Ділявер Айдаров наказав накрити багатий стіл.
Перед ханом поставили цілого запеченого барана, щоб той сам вибирав м’ясо, яке захоче. Весь стіл завалений м’ясними блюдами: кази – ковбаса з конини, різні види кебабів, приготовані на грилі і в казані, чебуреки (смажені пиріжки) та янтики (запечені пиріжки), кобете (слоєні пироги з м’ясом), бурма, тобто м’ясні рулети, манти.
А ще, звісно, різні фрукти, овочі та солодощі, включаючи пахлаву фісташкову, з волоськими горіхами, сарму і ще декілька видів. А ще випічка до чаю, яку кримчаки називають кураб’є, та солодкий шербет.
Хан, який зголоднів в дорозі, з задоволенням оглянув накритий стіл, відрізав шматочок вареної ковбаси з конини, макнув його в гострі спеції і відправив до рота. З блаженним виглядом з’їв його. Потім уважно поглянув на мурзу.
– Мій дорогий Ділявер, через тебе проходять всі загони, всі купецькі валки, що йдуть на північ і повертаються назад. Які новини з Ляхистану? Ляхам вдалося подавити повстання гетьмана Косинського?
– Ні, володарю, – вклонився Айдаров. – Запорізькі козаки дуже підсилили військо гетьмана, тож вони ще воюють.
Хан вдоволено кивнув головою.
– Я чув, що частина низовиків пішла в морський похід на Порту. Тобі щось відомо про це?
– Так, – знову вклонився мурза. Він намагається зрозуміти, куди хилить хан.
– Значить, на самій Січі зараз козаків залишилось не дуже багато, – задумливо сказав хан. – Вважаю, це самий зручний час для того, щоб знищити Томаківську Січ. На якийсь час ми цим убезпечимо себе від нападів тих клятих гяурів. Що скажеш?
– Потрібні будуть провідники, повелителю. В мене є кілька сотників, які добре знають ті місця.
– Вистачить і одного, – легковажно махнув рукою хан.
– Хто його знає. Це війна, а на війні всяке трапляється. Не хотілося б залишитись посеред Великого Лугу без провідника, там, де запорожці почуваються, як риба в воді.
– Що ж ти правий. Готуй своїх провідників. Коли моя орда підійде, вони поведуть її. З допомогою Аллаха повоюємо те гніздо козацьких розбійників.
– Аллах великий, – молитовно склав руки Айдаров.
– Ділявере, а поклич-но одного з твоїх провідників.
Мурза ляснув в долоні, і одразу до зали увійшов один із слуг.
– Поклич сотника Батала Рахманова.
Сотник прийшов напрочуд швидко, ніби чекав на виклик в сусідній кімнаті. Хан одразу запитав його:
– Ти знаєш, де знаходиться Томаківська Січ?
– Так, володарю. Вона збудована на другому за величиною острові на річці Узу, яку невірні називають Дніпром – Томаківці.
Кримський хан вдоволено кивнув головою.
– Зможеш провести наше військо до Січі?
– Звичайно, повелителю правовірних, – твердо мовив Рахманов.
– Якщо буде так, як ти пообіцяв, і ми знищимо Запорізьку Січ – ти станеш однією з найбагатших людей в Кримському Юрті, – пообіцяв кримський хан.
– Щедрості великого хана немає меж, – вклонився сотник.
Після того, як Рахманова відпустили і він задкуючи вийшов, хан сказав:
– Тепер можна спокійно поїсти.
В цей самий час на Січ прибула півсотня низовиків на чолі з одним із сотників полковника Каспара Підвисоцького – Наумом Паливодою. Їх біля воріт зустрів один із самих старих запорожців – Пантелеймон Лютий, загартований в боях і бойовищах.
– Чолом! Трапилось що? – стурбовано запитав він.
– Доброго здоров’я! Не те щоб, просто потреба є, – відповів сотник Паливода. – Наказав гетьман взяти з Січі всі середні і малі гармати, порох і ядра до них.
– Йосип голий! – лайнувся Лютий. – А бодай тобі! Хіба можна залишити мати нашу Січ майже без гармат?
– Казна що, – додав хтось із старих запорожців.
Решта низовиків осудливо мовчать.
– Великі гармати всі залишаються тут, – миролюбно відказав Паливода. – До того ж ще ніколи не було такого, щоб хтось напав на саму Січ!
– Не було, – погодився старий козак, – але все колись буває вперше.
Проте наказ є наказ, тож запорожці взялись його виконувати. Ні Паливода з його козаками, ні залога Січі ще не знають, що Косинського підступно вбито, а повстання придушене військами князів Острозьких та Вишневецьких.
– Бачу, у вас для перевезення гармат, пороху і ядер – воли, – задумливо промовив Пантелеймон Лютий, – візьміть краще коней, а волів залиште тут.
– А що, – зрадів сотник, – так воно справді швидше буде! Дасть бог, повернемось – поміняємося назад! Дякую за підказку, батьку!
Козаки Паливоди зібрали все необхідне, навантажили на вози і цього ж дня поїхали назад до Черкас, де, як вони думають, все ще знаходиться повстанське військо на чолі з Косинським.
Через десять днів з самого ранку почалася така злива, що без потреби ніхто на двір і не виходить. Саме цього дня татари напали на Січ. Їх появу почув характерник Мусій Тетеря. Він швидко видерся на дзвіницю храму і почав часто бити в дзвін.
Козаки схопили зброю і повибігали з куренів, але вже було занадто пізно боронитися, бо татари видерлися на стіни і навіть відчинили ворота. Дикі татарські воїни заполонили Січ, полилася гаряча козацька кров.
Низовики швидко зрозуміли, що нічого не зможуть вдіяти проти такої сили силенної ординців.
– Смерть всім! – голосно командує сотник Батал Рахманов.
– Слава! – підбадьорюють козаки себе та товаришів. – За віру нашу! За віру!
Запорожцям потрібно скоріше рятуватися.
– Кому слави здобути, – зітхнув Лютий, – а кому й живими не бути.
– Рятуйтесь, браття, – голосно кричить характерник, який чудово розуміє, що гаятись ніколи, – та не біжіть по піску, бо на ньому сліди лишаються! Біжіть там, де берег поріс гірчаком, щавлем, смикавцем та іншими травами! Я їм очі відведу!
– Заберіть клейноди і все з церкви! – командує Пантелеймон Лютий. – Не можна, щоб вони дістались бусурманам!
Запорожці намагаються стріляти по ворогу, але за такої вологості порох відсирів, тож стріляти якщо і вдається, то кулі і ядра летять недалеко і неточно. Майже в кожного козакам в сумці-лядунці лежать обгорнуті в папір куля і порох на один постріл. Папір і порох на такій зливі швидко намокають.
– Якого біса? – мало не із сльозами вигукнув Лютий. – Відходимо, браття, поки татари нас не оточили! З богом!
Він кинув сулицю – легкий метальний спис в ближнього до нього татарина і першим поспішив до Дніпра. Козаки побігли за ним через їм відому хвіртку до Дніпра, оминаючи піщані коси, щоб не лишати слідів.
Характерник Тетеря зробив так, що Січ вкрив густий, молочний туман. Користуючись цим, а ще тим, що козаки ідеально знають місцевість, їм вдалося на якийсь час відірватися від ординців.
Більшість козаків встигли сісти в човни і переплисти на інший берег чи острови. Решта стала перевертати човни вверх днищем та класти на них каміння, зв’язане мотузками. Коли ті зникають під водою, запорожці пірнають під них і там тихо сидять, дихаючи повітрям, що є над рівнем води.
Старі низовики сильно відстали від молодих, дужих та витривалих козаків. Коли вони добігли до берега, всі інші запорожці все встигли заховатися.
– Хай тобі грець! – вигукнув один із дідів. – І що його тепер робити?
Почувся шурхіт очерету, і повз старих і літніх козаків пробіг надзвичайно великий сіроманець з обгорілим боком. Запорожці зрозуміли, що це характерник Тетеря, який прикривав їх відхід, обернувся на вовка і втікає від татар.
– Роби, як я! – вигукнув Пантелеймон Лютий.
Він вирізав довгу комишнику і увійшов у воду. Там він взяв трубочку до рота, сховався з головою, і став дихати через комишинку. Інші діди почали робити так само.
Коли кримчаки добігли і доскакали до берега, від присутності тут запорожців вже і сліду не залишилося. Татари почали шукати сліди козаків, і як це завжди бувало з чужинцями, почали губитися в болотах, очеретах, хащах Великого Лугу.
– Передайте команду – припинити пошуки! – скомандував кримський хан, безкінечно задоволений тим, що ординцям вдалося захопити Січ.
Татари почали повертатися на Січ, а козаки – вилазити з води і перебиратися на острови. Ті, хто добралися туди раніше, вже збудували курені, щоб захиститися від зливи. А ще козаки зайняли землянки і курені мисливців і рибалок, які більшу частину року живуть в них, займаючись своїми промислами на Великому Лузі.
В їх житлі знайшлись досить великі запаси харчів, особливо солоної риби, тож низовики не голодують. Для розпалу багать вони використали стару, суху тарань, яку знайшли в землянках. Характерник Тетеря лікує поранених руками.
До вечора дощ закінчився, і кримчаки почали знімати з фортечних стін козацькі гармати, а потім грабувати комори. Залишили тільки свинину і сало, щоб потім спалити разом з самими коморами і всією Січчю.
З подивом розглядають татари кахлі з малюнками, якими обкладені печі в куренях, бо раніше вони такого ніде не бачили.
Через два дні, коли будівлі і палісад підсохли, бусурмани загнали в куріні свиней і підпалили Січ. Полум’я сягнуло аж до неба. Також кримчаки попалили човни і дуби козаків.
Дочекавшись, доки Січ догоріла, задоволене кримське військо пішло на Україну, щоб набрати ясиру. Із собою вони забрали всіх козацьких коней та волів.
Вцілілі запорожці повернулись на місце, де ще вчора знаходилась Січ. Всі вони караються сумлінням за те, що не змогли її оборонити.
– Не сподобалось мені, що гетьман наказав забрати частину гармат, – сказав Лютий, – а тепер виходить, що цим рішенням він зберіг ті гармати для нас. Для нової Січі.
– Так. Навіть якби всі ті фальконети, гаківниці були тут, ми б ними все одно не змогли скористатись, бо порох від довгого дощу відсирів, – зітхнув Тетеря. – Та й часу в нас не було. То що батьку, будемо робити?
– Шукати місце для нової січі, – відповів Лютий. – Що ж іще?
– Славно! – почали вигукувати козаки.
– Завтра помолимось і почнемо, бо роботи багато, – сказав Лютий. – Уявляю, як поганці і ляхи будуть скреготати зубами, коли довідаються про те, що Січ-мати жива!
Козаки розсміялися, бо розуміють, що сміх – це дух народу, який не зламати, це воля до життя, до боротьби і перемоги. Коли запорожці сміються – всім ворогам стає погано. Коли запорожці жартують і регочуть – Україні і сам чорт не страшний.
– Батьку, – звернувся характерник до Лютого, – як гадаєш, чого нам сьогодні не вистачає для щастя?
Пантелеймон на якусь мить загаявся з відповіддю, накрутив довгого оселедця на ліве вухо, потім сказав:
– Ну чого? Ми живі і на волі, є на кожного кусень хліба і чвертка сала, юшка вдалася, є свіжа риба, сіль. Хіба ще по чарці кожному?
– А що, братове, їй богу сьогодні не гріх і випити, га? – хитро мовить Тетеря. – І не по одній чарці, що скажете?
Після руйнування Томаківської Січі татарами запорожці переселилися на острів Базавлук, де до Дніпра впадають три річки – Базавлук, Підпільна і Скарбна, і там заснували Базавлуцьку Січ.
Місцевість навколо нової Січі, вкрита лісами, поросла високою травою та очеретом, перетинається безліччю річок, лиманів та озер, що значно утруднюють дії татарської кінноти, а османські галери можна легко знищувати в лабіринтах річок і проток.
Козаки працювали тяжко і многотрудно, зате укріпили Січ валом висотою в шість сажнів, палями з бійницями, вежами з встановленими на них гарматами. З південного, кримського боку височіє башта з вікнами для гарматної стрільби. Оточує січу рівчак заввишки п’ять сажень.
Щоб ходити по воду, зроблено кілька пролазів з бійницями над ними. Завширшки ці пролази – тільки одній людині пройти, щоб легше було боронити.
В центрі Базавлуцької Січі розмістили майдан. Поблизу майдану поставили церкву, будинок кошового, козацькі курені, зі стінами, сплетені з лози і накриті від дощу кінськими шкурами, пушкарню і будинки старшини. А ще комори для пороху, ядер, труту, свинцю і, звісно, для запасу хліба.
На підходах до спаленої Томаківської Січі виставили дозорців, які повідомляють козакам, що повертаються на Низ, де тепер знаходиться нова Січ.
З незмірним сумом дізнались козаки про загибель гетьмана Криштофа Косинського і придушення народного повстання.
– Не може такого бути, щоб на цьому все закінчилося, – заперечливо хитає головою Пантелеймон Лютий. – Ось побачите – ляхи тільки ще більше оскаженіють. Боротьба повинна продовжуватися. Ми неодмінно переможемо!
Новий курінний отаман
Реєстровці Бандурки після придушення повстання під керівництвом Криштофа Косинського повернулись до Гайсина.
До сотника Бандурки, який особисто перев’язує рану Карпу Журбі, прийшов вістовий від графа Ясинського.
– Пане сотнику, вас терміново викликає поручик в якійсь нагальній справі.
– Добре, – відповів сотник, передав бинти в руки Оресту Злидні, і поспішив до поручика, гадаючи, що таке термінове сталося?
– Проходь, Ладиславе, – зрадів йому Ясинський, – сідати не пропоную, бо справа напрочуд термінова.
– Слухаю вас, пане поручику, – напружився Бандурка.
– Щойно в мене був приятель, який приїхав з Брацлава. Він сказав, що в останньому бою з військом князя Острозького хтось з брацлавчан впізнав тебе, підрозділ Журби і ще деяких козаків з твоєї сотні. Каральний загін по ваші душі вже скаче сюди.
– Що ж робити? – задумався Бандурка. Думки враз завирували в його голові.
– А що лишається? Бери із запасів фортеці все, що тільки може знадобитись, забирай козаків і тікайте мерщій. Реєстровими козаками вам уже не бути. Та й взагалі, якщо залишитесь тут, живими вам точно не бути.
– Дякую, пане Збігневе! Ніколи вам вашого добра не забуду! Буду щасливим віддячити вам.
– Добре. Поспіши, Ладиславе. Подбай про козаків. Перед тим, як їхати, заскоч до мене на хвильку.
Розуміючи, що часу обмаль, реєстровці негайно почали підготовку до походу. Під час зборів десятник Журба запитав сотника:
– Пане Ладиславе, ми звідси вирушимо на Умань?
– Ні. Впевнений, що в першу чергу нас стануть шукати саме на уманському шляху, бо це найкоротша дорога на схід. А ми поїдемо манівцями: через Кисляк до лісу, а там в напрямку Гранова. А там, як бог дасть.
Коли козаки вже запрягли коней, завантажили вози порохом, свинцем, провіантом, сотник ще на хвилину зайшов до поручика Ясинського. Повернувся він швидко, і колона рушила на Кисляк.
За годину до цього в Кисляк в’їхав інший каральний загін на чолі з підпанком, якого кислячани прозвали Псякревським, бо занадто часто вживає слова «пся крев». Його посіпаки зігнали на сільській майдан все село.
При цьому людей, і жінок, і дітей нещадно шмагають нагайками. Кислячани мовчки зносять зневагу і побої.
– Ну що, – насмішливо говорить підпанок, – от і все.
– Що все? – перепитав його сільській війт Лозицький.
– Ваше село козацьке. Он цілий курінь в Січі назвали на честь Кисляка. Ваші чоловіки підтримали повстання Косинського. За це ви всі приговорюєтесь до смерті! – з нелюдською радістю оголосив Псякревський. – Всі!
– Як же це так? – слабким старечим голосом запитав війт. – Ви що, зовсім подуріли? Діти в чому винні? А жінки?
Кислячани дивляться на своїх катів з жахом і огидою. Тільки від цього їм не легше. Матері притискають до себе діточок, ніби можуть цим їх захистити і вберегти. Старі жінки пронизливо запричитали.
– Хіба не знаєте – як напише писака, то не злиже і собака! До того ж я тут пан! – насміхається підпанок. – Буде так, як я захочу! Пан для вас закон і право, життя і смерть!
Ошелешені страшною новиною люди здригнулись від страху і загомоніли між собою, а пахолки швидко, вміло, звично збудували десять шибениць.
– Дозволяю вам всім перед смертю помолитися, – з дурною пихою глумиться Псякревський. – Я сьогодні добрий!
– Га-га-га, – розсміялись його карателі.
– Будьте ви прокляті на віки віків, – вигукнула Марія Гардова.
Але кати не звертають уваги на людей. З усіх боків лине їх лайка і глум. Ось-ось розпочнеться страшна розправа над мирними людьми. Карателі почали вихоплювати з натовпу перших нещасних, щоб повісити їх.
Все це побачили і почули козаки Бандурки, які в’їхали в село. Їх залишилось сімдесят один, з них дванадцять поранених. Сотник жестом наказав козакам зупинитися.
– Пане сотнику, – гірко прохрипів поранений в груди Журба, – невже дамо цим нелюдам вбити невинних людей? За що ми тоді воювали?
– Звісно ні, – насупився Бандурка. – Хлопці, спочатку стріляємо з луків, а потім можна і з рушниць. Цілься!
Козаки непомітно для катів під’їхали ближче. Засвистіли стріли, потім гримнув залп із козацьких самопалів.
В живих залишилось десять пахолків разом з підпанком, а нині ватагом карателів Псякревським. Вони скочили на коней і намагаються драпнути, але тікати вже пізно.
– Все пропало! – перелякано вигукнув один з карателів, зрозумівши, що накивати п’ятами не вдасться.
– Приведіть-но мені того під ляшка, – вказав Бандурка на Псякревського, – а якщо хто зачепить його шаблею – теж буде непогано!
Козаки швидко наздогнали, обеззброїли і полонили ненависних катів. Трохи прийшовши до тями Псякревський одразу повалився на землю, став на коліна і плазує перед козаками, благаючи про помилування, але його ніхто геть і слухати не збирається.
– Ви тільки подивіться на нього. А такий хоробрий був проти жінок і дітей, – люто мовила Євдокія Коберник.
Підпанок зирить туди-сюди, шукаючи на обличчях в людей співчуття і надію на порятунок, але бачить тільки пекельну ненависть і презирство.
– А що, хлопці, – підвівся в стременах Бандурка, і вказав нагайкою на шибеницю, – не пропадати ж «добру?» Робили ж ці нелюди, старалися.
– Так, пане сотнику! На шибеницю їх! – першим вигукнув Гнат Баш.
– Безперечно! – рішуче додав Орест Злидня.
Збожеволілі від жаху полонені карателі почали репетувати, благаючи порятунку, але їх швидко скрутили дужі козаки і повісили.
– Нарешті вгамувався, – кивнув на Псякревського, справжнє прізвище якого люди так і не дізналися, Блажко Бажан.
Кислячани радіють з того, що козаки їх врятували. Як тільки вліглося хвилювання, люди кинулися дякувати своїм рятівникам. Війт низенько до самої землі вклонився реєстровцям і тремтячим голосом сказав.
– Спасибі вам величезне від усіх нас, тільки що ж тепер буде? Якщо їх знайдуть в селі, нам так або інакше не жити.
– Значить, зробіть так, щоб не знайшли, – промовив Бандурка, потім голосно крикнув, – люди добрі, цих панських прихвостнів у вашому селі не було! Ви мене зрозуміли? Запам’ятали? Так і треба відповідати, якщо їх шукатимуть.
– Зрозуміли! Дякуємо, братці!
Кислячани помітно побадьорішали. Козаки швидко забрали коней, зброю, спорядження карателів, і поїхали далі своєю дорогою. Кислячани щільно обступили війта.
– Кажи, що робитимемо? – запитав Серафим Левицький.
– Пропоную трупи цих нелюдів заховати в самій дальній печері, а вхід засипати землею, ніби нічого і не було, – відповів війт.
– Ото добре придумано! Всі чули? До роботи, люди! – закликав Блажко Бажан.
– Пане Бажан, – гукнув Серафим Левицький, – я зараз коня з возом прижену. Не на руках же цю наволоч до печер носити.
Тіла вбитих пахолків звезли і знесли до однієї з печер первісних людей і засипали вхід камінням і землею. Шибениці розібрали і спалили, бо такий матеріал вдома нікому не потрібен навіть на дрова. Працювали всім селом, тож справились хутенько.
В цей час до фортеці Гайсина в’їхав ще один каральний загін з Брацлавського воєводства. Його командир одразу пішов в кабінет поручика Ясинського. Він знайшов його зв’язаним, з розбитим до крові обличчям. Його розв’язали і дали пити.
– Хто це вас так, пане Ясинський? – із співчуттям запитав його командир карателів.
– Сотник Бандурка, – чесно відповів граф.
– Колишній сотник, пане поручику, колишній. Маю наказ про його арешт і конвоювання до Брацлава. Значить, я не встиг? Нічого, зловимо! Як то кажуть, і не таких ловили! Одужуйте, графе, а ми не будемо гаяти час і поженемось за здрайцями корони!
– Щиро дякую, – розтираючи руки, і кривлячись, ніби від болю, відповів поручик, – сподіваюсь, у вас все вийде.
– Звичайно! – аж розсміявся каратель. – От побачите! Я вам обіцяю, пане Збігневе, ви матимете можливість власноруч побити того зрадника киями!
Вони тепло попрощались, і карателі поспішили на пошуки сотні Бандурки. Карателі впевнені, що зрадники їдуть на Січ, бо більше їм врятуватись немає де.
Тому вони скачуть до Умані, але Бандурка вирішив вичекати певний час, і сховався із своїм загоном у великому лісі, який тягнеться від Кисляка до самого Гранова.
– В нас важкопоранені, – сказав сотник козакам, – вони не витримають дороги на Січ. Ризикувати ними ми не станемо.
З ним всі охоче погодились. Цілий місяць нишпорили карателі по всій гранівській волості і на Черкащині, намагаючись зловити Бандурку і його козаків, але так їх і не знайшли. За цей час поранені вичуняли і тепер можуть їхати верхи.
Весь цей час козаки займались бойовою підготовкою, відливали кулі, гострили холодну зброю, вправлялись у стрільбі з луків, у верховій їзді.
Місцеві жителі попередили козаків про те, що карателі ні з чим повернулись до Брацлава. Тільки після цього обачний сотник Бандурка повів свій загін на Січ.
Їхали споконвічними українськими землями, неміряними степами не поспішаючи, бо Бандурка розсилав на всі боки дозорців, і без їх доповідей нікуди не рухався. Тож до нової Січі вони прибули всі цілі і здорові.
Там їх з радістю зустріли козаки Кисляківського куреня. Їх залишилось дуже мало, бо більшість загинула в боях з військами князів Острозьких та Вишневецьких.
Прийшов, щоб познайомитись з новачками і кошовий отаман Запорізької Січі Каспар Підвисоцький, міцний але злегка обважнілий чоловік. Він дуже зрадів, коли довідався, що всі прибулі не селяни, а досвідчені реєстрові козаки, загартовані в боях з татарами та поляками на боці Косинського.
– Скажіть, ну і які з них молодики, – розсміявся кошовий, звертаючись до старих, бувалих запорожців, – коли вони були реєстровими козаками і пройшли війну? Та ще й ординцями не раз шаблі схрещували, боронячи Кучманський шлях!
Низовики розсміялися. Кошовий отаман повернувся до Бандурки.
– До якого куреня ви б хотіли приєднатися?
– Звісно до Кисляківського, якщо можна, – загукали реєстровці.
– То ти, пане Ладиславе, був в реєстровців сотником?
– Так, – вклонився кошовому Бандурка.
– То що, панове козаки, може оберемо пана Ладислава новим курінним отаманом замість загиблого Самійла Гардового? – запропонував кошовий.
– Згода! Нехай буде! – першим вигукнув Макар Малюта.
– Тільки треба тобі, Ладиславе, змінити прізвище й ім’я. Що скажеш?
– Як треба, то треба. Думаю, це правильно, бо мене шукають і ще довго будуть шукати. То як мене віднині називатимете?
– Панове козаки, – голосно звернувся кошовий до реєстровців із сотні Бандурки, – а яким був ваш сотник?
– Хоробрим до нестями! – першим вигукнув Карп Журба. – А ще він відрізняється крицевою витримкою.
– Чесним і справедливим! – вихопився Яким Євтушок.
– Порядним, відповідальним! – додав Гнат Баш. – Холоднокровним!
– Надійним! Твердим! – вигукнув Орест Злидня. – Пан сотник різниться камінним терпінням і витримкою!
Кошовий посміхнувся і доброзичливо розсміявся.
– Одним словом – кремінь? То, може, нехай і буде віднині Кремінь?
– Згода! Добре! Хай буде!
– А ім’я йому наречемо, як Архистратига, або ж архангела Михаїла, який є главою Небесного воїнства, воїнства ангелів, що їх завдання – захищати добро. Пане Ладиславе, з цієї хвилини ти Михайло Кремінь!
– Славно! – загукали козаки і стали підкидати до гори свої шапки-бирки.
– Вітаємо!
Бандурка з вдячністю вклонився, адже низовики могли йому дати і не дуже милозвучне прізвище, бо запорожці, охочі давати прізвиська, це можуть.
Після цього новий отаман Кисляківського куреня Михайло Кремінь із своїми колишніми і новими козаками пішли влаштовуватися, а потім в шинок, щоб відмітити те, що вони віднині запорізькі козаки.
Каральний загін на чолі з Псякревським зник так само раптово і непомітно, як і з’явився на теренах Гайсинщини. Коли його почали шукати, від нього вже і сліду не залишилося.
У Римського Папи
Іванко Гардовий, Мирослав Коберник, Петрик Сомик і ще десяток козаків як раз сиділи і снідали, коли до куреня увійшов Михайло Кремінь. Побачивши молодих козаків, він поспішив до них .
– Сніданок треба відкласти. На вас чекає сам гетьман!
Козаки відклали ложки і поспішили до нового гетьмана Гната Василевича. Той прийняв їх одразу, як тільки йому доповіли про їх прихід.
– Вам треба з’їздити до Африки, щоб купити і привезти два роги білого носорога, які потрібні для виготовлення нової гетьманської булави. Попередню ляхи, коли вбивали Косинського, сильно понівечили.
Козаки мовчки кивнули на знак згоди, тим більше, шо вони на власні очі бачили булаву, посічену, пощерблену кулями і порубану шаблями.
– В такому вигляді нею користуватися не можна, бо то на глум, – гетьман поклав перед ними на стіл три шкіряні гаманці, набиті грошима. – Впевнений, вам цього вистачить. Роги мають бути не менше двох ліктів. Запам’ятали?
– Так. Запам’ятали, батьку, – відповів Іванко.
– Коли доберетесь до Риму, продасте свої коні.
– До Риму? – здивувався Іванко.
– Так. Спочатку виконаєте ще одне моє доручення – відвезете мого листа до Папи Римського Климента VIII, а вже після того, попливете в Африку. Старшим серед вас призначаю Гардового. Наш батюшка просив повідомити вам, що до Папи Римського звертаються: «Ваша Святосте», «Святий Отче» або падре.
– Зрозуміло, – хмикнув Іванко.
– Що тобі зрозуміло, синку? – посміхнувся очима гетьман.
– Будемо звертатися: «падре».
– Правильно, так і треба, бо ніяка він нам не святість. Те, що католики нав’язують нам церковну унію і римську віру – не просто так. За всім цим стоїть саме Папа Римський. Ну, якщо у вас є якісь запитання до мене – запитуйте.
Але ніяких запитань в козаків немає. Гетьман перехрестив козаків в дорогу.
– Бережи вас Цариця Небесна і сила божа! Та й самі будьте обережні.
– Береженого бог береже, а козака – шабля!
– Мало вас там буде, щоб шаблі могли вас врятувати, – зітхнув гетьман. – Гардовий, тримай листа.
Попрощавшись з гетьманом, козаки повернулись до куреня, закінчили сніданок і почали ладитись в дорогу. Аж тут до них прийшли Вітер, Архип Таран, Гордій Кочубей, Гнат Рий, Мирон Загайгора. Вони принесли з собою великі мішки з польським одягом.
– Це для чого? – здивувався Мирослав і пожартував. – Гендлювати будемо?
– Після повстання проти польської шляхти їхати в козацькому вбранні через всю Річ Посполиту – дуже небезпечно. Тому краще перевдягнутися в одяг шляхтичів, – розсудливо відповів Вітер.
– Крім цього в нас є справжні документи кількох графів. За потреби будете видавати себе за них, – додав Гнат Рий.
– А свій одяг, як хочете, візьміть із собою. Перевдягнетесь, як виїдете за межі королівства, – запропонував Архип Таран.
– Мабуть, так таки буде краще, – погодився Іванко. – Дякуємо!
Василь Голобля і Лаврін Чуб принесли їм торби з харчами.
– Це вам в дорогу. Зайвим не буде!
Коли всі охочі провели послів до воріт Січової фортеці, хлопці, нарешті, сіли в сідла і поїхали на захід.
– Щасти вам, доле, – перехрестив їх у слід Вітер.
До Умані козаки доїхали взагалі без пригод, а от після почалися незручності. Двічі їх зупиняли польські каральні загони, але після перевірки документів відпускали.
– Може об’їдемо їх північніше? – запропонував Мирослав. – Схоже, на Брацлавщині їх буде ще більше, бо повстанці діяли там більше всього.
– Та й нас самих там можуть впізнати, – додав Петрик.
– То що, – запитав Іванко, – їдемо до Дніпра, а там вздовж берега? Може, дійсно, минемо цих клятих карателів?
Проте лиха доля не оминула їх. Коли козаки вже вирішили, що їм повезло, і вони спокійно доїдуть до Волині, їх наздогнав великий польський збройний загон.
– Стояти! – безцеремонно гукнув якийсь сотник. – Ану стояти! Кому сказав!
– Що це пан так розверещався? – несмішливо запитав Іванко на чистій польській мові. – Хто такий, щоб тут командувати?
– А хто ти, пане, що смієш мене не слухатися та ще й насміхатися? Хто пана знає і може засвідчити його парсуну?
– Маю документи, що посвідчують мою особу, – усміхнувся Іванко.
– Маєш, то показуй.
Іванко вийняв із-за пазухи свиток і простягнув його сотнику. Той розгорнув і почав читати. Дочитавши, пильно подивився на козака. Потім сотник повернувся до своїх вояків і голосно гукнув:
– Пане Адам! Будь ласка, під’їдьте до нас!
Коли сивий, вже літній шляхтич під’їхав до сотника, той мовчки простягнув йому документ. Той почав читати і обличчя в нього видовжилося і зблідло.
– Назвіть себе, пане, – вимагає сотник.
– Я пан Вінсент Вельгурський, – впевнено відповів Іванко.
– Але це не правда! – голосно вигукнув пан Адам. – Пан Вінсент то був мій єдиний син і його вбили повстанці Косинського!
Козаки не стали чекати подальших звинувачень, вихопили пістолі і застрелили сотника, батька і ще чотирьох ляхів, які знаходяться до них ближче всього. Потім вдарили коней і помчали навскач подалі від поляків.
Їм повезло, вони відірвались на якийсь час від переслідувачів.
– Що робитимемо? – запитав Мирослав, коли вони зупинились, щоб дати коням трохи відпочити.
– Я бачу один вихід – треба заїхати в Московію і далі їхати по ній. Впевнений, там нас вбивати не стануть. Тільки, мабуть, треба нам позбавитися польського одягу і документів.
Козаки доскакали до порому і перепливли на іншій берез Дніпра. Там вони перевдягнулись в козацький одяг, заховали про всяк випадок польський одяг у велике дупло старої верби, і після цього поскакали на північ до Московського царства.
Їм знову поталанило, поляки на якийсь час загубили їх сліди, і поки відшукали їх, козаки вже доїхали до Московії.
– Це ж треба було, – зітхнув Петрик, – попасти саме на батька того ляха, документи якого в нас були! Мені здавалось таке просто неможливим і неймовірним.
– Малоймовірним, – поправив його Іванко.
– В житті чого тільки не буває, – розсудливо відповів Мирослав.
Далі їм більше ніщо не загрожувало і, проїхавши Московією, вони потроху доїхали по Європі до Папської області, а потім і до самого Риму.
В одному з невеликих містечок козаки стали свідками того, як на багаттях спалюють живих людей. Жителі з задоволенням спостерігають за цим, голосними криками підтримуючи катів. Тільки якась дитина злякано скрикнула.
– А що це відбувається? – вражено запитав Іванко в місцевих жителів.
– Свята інквізиція бореться з єретиками, – охоче відповіли йому.
Козаки більше нічого не стали питати, а поїхали подалі від цього жорстокого, моторошного видовища. Петрик від побаченого відчув себе так погано, що козаки на якийсь час вимушені були зупинитися, щоб їх товариш оговтався.
Нарешті вони добрались до Ватикану. Вимившись та причепурившись з дороги запорожці поїхали до палацу, де мешкає Римський Папа.
– Хто знає, чому це місце називається Ватикан? – запитав Петрик.
– Я знаю, бо спеціально цікавився, – посміхнувся Мирослав, – назва «Ватикан» – походить від назви Ватиканського пагорбу на правому березі річки Тибр.
Іванко також з цікавістю слухає.
– Раніше тут знаходилось стародавнє етруське поселення, це було місце культових практик етруських віщунів, пізніше – римських оракулів. Слово «ватикум» у розмовній мові римлян означало «місце ворожіння», «місце провіщення».
– Химерне якесь місце, – знизав плечима Петрик. – Особисто мені тут якось не по собі.
Низовики з подивом розглядають швейцарських папських гвардійців, які охороняють Папу Римського. Ті в свою чергу з не меншим подивом і цікавістю дивляться на запорожців. До козаків вийшов якийсь священнослужитель в червоній сутані і шапочці.
Дізнавшись про мету приїзду козаків, він згорда вклонився і повідомив їм, що Папа Римський Климент VIII зараз сильно зайнятий, тому гостям доведеться почекати. Можливо, не один день. По його очах і виразу обличчя годі було щось зрозуміти.
– А зараз ми з задоволенням покажемо вам Ватикан, – з гордістю мовив кардинал. – Зачекайте трохи, до вас приєднається наш служитель, який володіє польською мовою. Ви ж її розумієте?
– Звісно, – злегка вклонився Мирослав.
І дійсно, скоро до них прийшов невисокий, повний але жвавий священник. Він дивиться на запорожців, не приховуючи своєї цікавості.
– Вам надзвичайно повезло, панове, – швидко заговорив він, – не кожному гонцю влаштовують оглядини Ватикану! Зараз ви побачите Сікстинську капелу з фресками Мікеланджело, Перуджіно, Ботічеллі і Гірландайо!
– А чим зайнятий Папа Римський, що не може нас прийняти зараз? – безцеремонно запитав Петрик.
– О! Ми готуємось до відкриття Папської академії наук, а це потребує дуже багато часу і зусиль! Прошу вас, подивіться – перед нами капела Миколи V з фресками Анджеліко; лоджії та зали з розписами Рафаеля; двір Бельведер і двір Сан-Дамазо, обидва – архітектор Браманте; а це – корпуси бібліотеки, її будівництво закінчилось сім років назад.
– А що то за будівництво? – із ввічливості запитав Іванко.
– Це собор Святого Петра. Його будують вже 90 років, але, як бачите, до завершення ще далеко. Його архітекторами також є Браманте та Мікеланджело.
Козаки мовчки перезирнулися між собою, але нічого не сказали, хоча деякі слова, які говорить їх проводжатий, вони не розуміють. Вони слідкують за священником, з інтересом роззираючись навкруги.
– Думаю, вам буде цікаво дізнатися, що в бібліотеці Ватикану зберігаються цінні документи з історії України, зокрема листи папи Григорія VII до київського князя Ізяслава, датовані 1075 роком! А в Соборі святої Софії є мозаїчні портрети восьми київських та галицьких митрополитів, князів Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха.
– Скажіть, – пригадав Іванко, – по дорозі ми стали свідками того, як якась інквізиція палить людей. Що то було таке? І хто цим займається?
– Ще в 1542 році Римський Папа Павло ІІІ встановив постійну конгрегацію, що складається з кардиналів та інших посадовців, чиїм завданням є підтримка й захист цілісності віри, розгляд й оголошення поза законом помилок й псевдовчень.
– Чи правильно ми зрозуміли – якщо людина дотримується поглядів, які відрізняються від віровчення римської віри, то ви таких людей сплюєте?
– Так. Ви все правильно зрозуміли.
В цей самий час Папа Римський радився з трьома найближчими кардиналами.
– Як ви думаєте, чого тим схизматам від нас потрібно?
– Вони зазнали поразку у війні з польською короною, Ваша Святосте. Можливо вони згодні відмовитися від грецької віри і прийняти римську? А може прийняли Вашу пропозицію воювати проти османів на боці європейських держав?
– В кожному випадку слід прийняти послів українського гетьмана.
Огляд Ватикану для козаків був несподівано перерваний, і їх запросили на аудієнцію до Папи Римського.
– А казали, можливо доведеться чекати кілька днів, – неголосно мовив Іванко, – видно лист гетьмана важливий для них.
Коли вони зайшли до напрочуд гарної зали з височезною стелею, крісло Папи пустувало. Козаки зупинились і стали чекати. Один із слуг урочисто оголосив:
– Єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, спадкоємець князя апостолів, верховний понтифік Вселенської церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, раб рабів Божих, Папа Климент VIII!
– Нічого собі, – мимоволі вирвалось у Петрика.
– А що ж ти хотів, – тихо промовив Мирослав, – Папа Римський – це не простий священник, він один з п’яти великих християнських патріархів – Риму, Константинополя, Александрії, Антіохії і Єрусалима.
Тут до зали зайшов понтифік, і козаки замовкли. Вони трохи схилили голови перед Папою. Той пройшов до свого крісла і запитав:
– З чим пожалували до нас славні запорозькі лицарі?
Католицькі священники з неприхованою цікавістю дивляться на суворі, але відкриті лиця козаків, гартовані сонцем і печені всіма вітрами. Іванко відчув якусь нещирість, яка панує в приміщенні.
– Привезли вам, падре, листа від нашого гетьмана, – чемно відповів Іванко.
Він дістав сувій і передав йому одному з кардиналів, а той – Папі Римському. Папа зірвав сургучну печатку, розгорнув і прочитав листа. По тому, як видовжилося його обличчя стало зрозуміло, що зміст листа його відверто розчарував.
– То молодці Війська Запорізького не пристали на мою пропозицію? – з подивом запитав він.
– Так, падре, – вклонився Іванко.
Папа Римський на якусь мить задумався. Видно, для нього відмова запорожців стала великою несподіванкою. Не меншим сюрпризом, напевне, вона є і для кардиналів.
– Весь світ відає, що запорожці – добрі і щедрі серцем люди, що народ ваш величний і звитяжний. Козаки – добрі душею, чисті серцем, а благородством ніхто в світі з вами не зрівняється. Хто ж ще нам поможе? Хто врятує? Не розумію, як ви можете байдуже дивитися на те, як європейські народи потерпають у боротьби з османами?
– Точно так же, як європейські народи байдуже спостерігають, як ми потерпаємо у боротьбі з тими самими османами і татарами, – не загаявся з відповіддю Іванко.
– До речі, – вставив Мирослав, який до часу стримувався, – європейці купують наших людей, захоплених татарами і турками, в рабство. І до цього дня жоден європеєць не відпустив на волю свого раба – русина. І ви вважаєте, ми маємо гинути за вас?
– Ми готові платити за це! – без церемоній перебив козака один із кардиналів.
– Козаки не найманці, щоб класти свої голови за гроші. Поки ми будемо боронити вас, татари зовсім сплюндрують нашу країну, винищать наш народ. Тому ми будемо боронити Україну, а не вас.
– Якби ви прийняли справжню віру, ви б краще нас зрозуміли. І сам Папа Римський тоді не омине вас своєю ласкою.
– А коли це грецька віра – православна перестала бути справжньою? І хто вирішив, що римська віра – справжня? Та ще й з вашою «святою» інквізицією! Щось бог католицький занадто вже недобрий до нас. Та й без ласки Римського Папи ми якось обходимось, – зачеплений за живе Іванко слів вже не добирає.
– Панове козаки, вас запросили сюди зовсім не для того, щоб вислуховувати від вас образи нашої віри! – різко відповів кардинал.
Вигляд у кардинала, який це сказав – загрозливий, немилостивий. Він ошелешений нахабством запорожців.
– Нам доводилось чути, що козаки дуже непоштиво відносяться до польських панів і католицьких священників, – з обуренням сказав другий кардинал. – Ми тут не потерпимо такої образи!
– В нас кажуть: «Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу», – перебив кардинала Іванко. – А про непоштиве відношення до наших священників з боку польської шляхти я можу розповідати хоч до завтрашнього ранку. Що стосується польської шляхти, то вона людей наших нищить, немов траву косить.
Папа Римський, здається, незворушно стежить за козаками.
– Юначе, – з докором промовив другий кардинал, – негарно так вести себе в присутності намісника бога на землі. Вам треба повчитись гарним манерам.
– Я запорозький козак, – гордо відповів Іванко, – для участі у війнах, мені моїх манер цілком вистачає.
– Голос, як сурмонька, а чортова думонька, – тихо промовив Мирослав. – Брате, лист ми передали, думаю, можна забиратися звідси.
– Ваші любі польські пани безжально вбивають на нашій землі навіть невинних дітей, – мовив Іванко.
– А то божа кара за те, що не хочете прихилитися до лона святої римської церкви!
– Пішли звідси, брате, – голосно сказав Мирослав, – я бачу, що в Ватикані не терплять духу козацького.
– Ну, це вже занадто, – різко перебив козака і дав волю гнівові перший кардинал, імені якого козаки так і не дізнались. – Це не просто не поштиво, це насмішка над усім святим і самим богом!
Другий кардинал осудливо поглядає на запорожців. Їх поведінка настільки разюче відрізняється від відношення всіх інших людей, які спілкуються з Папою, що йому навіть не віриться, що таке можливе.
– Ваш католицький бог недобрий, – почав, було, говорити Іванко, але йому махнули рукою, і він замовк.
– Аудієнцію закінчено. Ви вільні, – буркнув кисло один з кардиналів, якому вже увірвався терпець слухати запорожців.
Петрик не стримався і хмикнув.
– Ну, звісно, ми вільні!
Козаки наостанок ще раз вклонилися і мовчки попростували до виходу з палацу. Йдуть вони, і їх оточує могильна тиша. Коли вони вийшли, Папа Римський запитав кардиналів:
– Ну, і що ви про все це думаєте?
– Схизмати та й тільки. Ніякої поваги до святого папського престолу. Дикуни. І як вони тільки посміли відмовити вам! Я навіть не побоюсь сказати, вони продемонстрували нам свою мало приховану зневагу! Значить, правильно роблять поляки, що намагаються їх окатоличити.
– Я так розумію, в них там питання стоїть: хто кого?
– Шкода, що запорожці відмовили нам у військовій допомозі. Я так розраховував на неї, – зізнався Папа Римський. – Треба шукати в оточенні нинішнього українського гетьмана таких людей, які за гроші готові зробити, що завгодно.
– Треба, щоб вони таємно змінили віру і служили нам. Новий гетьман зможе змінити рішення, і надіслати козаків, щоб воювали на нашому боці. Наші люди повинні заохочувати козаків до походів проти османів.
– Я цілком поділяю Вашу думку, Ваше Святосте, – гаряче підтримав Папу перший кардинал, – я впевнений, що пізніше ми зможемо змінити свідомість запорожців, і їх ватажки самі почнуть пропонувати нам плани воєнних операцій проти турків, оскільки вони вже зараз, наскільки мені відомо, вважають, що османи незаконно захопили колиску православного християнства Константинополь і що його треба відбити назад.
– Але хлопці вони хоробрі, хоча і гарячкуваті, – визнав другий кардинал, – он як сміливо тримались і не знічувались перед самим Папою Римським! На щастя від них самих нічого не залежить. Рішення приймає їх старшина, з ними і будемо працювати.
– Потрібно зробити так, щоб ці досвідчені, талановиті, неперевершені воїни були на нашому боці, – промовив Папа Римський. – І головне – їх не шкода, навіть якщо вони всі загинуть, захищаючи нас. Полякам потім буде легше покатоличити русинів.
В цей же час Петрик задоволено промовив:
– А все-таки залишили ми цих римських святенників ні в сих, ні в тих!
По гриби
Ввечері до братів Коберників прибіг їх кращий друг Климко Варава.
– Друзі, – почав він з порога, – ідемо завтра зранку купатися на Кислячку! Я сьогодні купався – вода, як парне молоко! Чесне слово!
– Вибач, але ні. Завтра ми з мамою ідемо збирати гриби. Може, післязавтра?
– Домовились. Післязавтра то післязавтра, – з певним жалем відповів Климко. – То що, зранку і підемо?
– Зранку ми підемо до церкви. Вже опісля зможемо піти на річку.
Суботнього дня Оріяна з синами Романом і Русланом зібрались до Кисляцького лісу за грибами, бо після дощів вродило їх неміряно.
– Дітки, ви босі, тож уважно дивіться під ноги, щоб часом не наступити на якогось плазуна чи суху гілку.
Тільки-но вони увійшли в ліс, як побачили Серафима Левицького, який зрубає з дерева гриб-трутовик.
– Мамо, а хіба трутовики їдять? – здивувався Роман.
– Ні, синку, але відвар з трутовика вживають, як ліки. Так що дядько Серафим можливо збирає їх для лікування.
– Чому можливо?
– Бо ще трутовики використовують для розпалювання вогню, для обкурювання вуликів. Але Левицькі пасіки не мають.
В лісі під кронами старих дерев прохолодно, пахне грибами і суницями, співають пташки. Місцями крізь листя пробиваються сонячні промені. В цю мить Руслан побачив величезний білий гриб і радісно вигукнув:
– Дивіться, який боровик!
– Давайте подивимось, чи він не червивий, – запропонувала мати і зрізала гриб, – ні, він весь хороший! Я відріжу шляпку, щоб гриб займав менше місця в кошику.
Мати так і зробила.
– Знаєте, діти, білий гриб ще називають царем грибів, бо він самий кращий, самий смачний з усіх грибів. Вам потрібно навчитися добре розрізняти їстівні та неїстівні, отруйні гриби. Якщо не розбираєшся в грибах – краще їх не брати.
– А що, є гриби отруйні? – з цікавістю запитав Роман.
– Так. Навіть у білого гриба є страшний двійник – чортів гриб. Він відрізняється тим, що у нього нижня сторона капелюшка не біла чи жовтувата, як у боровика, а рожева чи навіть червона. Якщо розрізати шапочку білого гриба, вона не змінить свого кольору. Чортів же гриб спочатку почервоніє, потім почорніє.
– Ого! А ми й не знали, правда, Романе?
– Недосвідчені грибники можуть назбирати несправжніх опеньків замість їстівних. Восени я вас навчу відрізняти їстівні опеньки від несправжніх. Зараз сезон білих грибів, лисичок, моховиків, ранніх польських грибів, сироїжок.
Налетів легенький вітерець, і дерева зашелестіли листям, хоча ліс і до цього був наповнений різними звуками і ароматами.
– Мамо, а ми будемо брати сироїжки? – запитав Роман.
– Ні. Вони дуже крихкі, ламкі. Вистачить нам інших грибів. З них, до речі, виходять смачнючі страви, тільки вам гриби їсти ще не можна, бо ви маленькі.
– Я бачив, як ти смажиш гриби, – згадав Руслан, – ти спочатку проварюєш їх, потім вкидаєш на розпечену сковорідку, де вже розплавилось вершкове масло, а вже перед готовністю додаєш порізану цибулю, а потім ще склянку несолоної сметани. Правильно?
– Так, синку, правильно. А мені подобається грибна підливка. Сушені білі гриби розпарюють в теплому молоці, потім дрібно ріжуть. На сковорідці з вершковим маслом жарять цибулю до золотистого кольору. Потім додається ложка борошна, доливаються вершки.
– А тоді додаються гриби, і весь час треба помішувати, – сказав Роман.
– Так, дитино. Виходить страшенно смачно!
– Я пам’ятаю, татові подобаються відбивні із шляпок великих глив, опеньків чи сироїжок, – пригадав Руслан. – А ще пироги з грибами.
– А ще батько, і дід Самійло, й дядько Іванко, мабуть, як усі козаки, полюбляють грибну юшку. Для неї більше всього підходять білі гриби, але на Січі ростуть тільки печериці. Від польських грибів юшка стає темною і неапетитною.
– О! Я згадав, тато казав, що грибну юшку краще варити не на воді, а на курячому бульйоні! Мамо, а як правильно зберігати гриби?
– По-перше, гриби можна сушити. Для цього годяться всілякі гриби, окрім, хіба що опеньок, бо їх тонкі ніжки перетворюються на жилаві ниточки, а це несмачно. Деякі господині сушать гриби на нитках. Треба їх різати, бо білі гриби і підберезники зриваються.
– Ти сушиш гриби на дощечках, на яких нарізаєш хліб чи м’ясо, біля плити, – сказав Роман. – А по-друге?
– Так, синку. По-друге – їх можна засолити.
– Як огірки в діжках?
– Саме так. Але солять гриби не всі. Я, наприклад, не чула, щоб хтось солив опеньки. А от грузді, всі рядовки, зокрема зеленушки, лисички – солять. До розсолу додають те, хто що любить: корінь хріну, зернята кропу чи гірчиці, духмяний і чорний перець горошком, лавровий лист.
Оріяна, прогулюючись лісом, насолоджується його красою і спокоєм. Ліс заспокоює її. Жінка милується могутніми стовбурами дубів, що сягають у височінь, а ще різними квітами і травами, що прикрашають землю, цією теплою дниною.
– І це все? – запитав Роман.
– Казав дід Самійло, що один запорожець з московітів розповідав йому, що на півночі гриби ще заморожують. Там в них вічна мерзлота, і в землі якщо викопати льох, то там лід навіть влітку. Уявляєте?
– Ну, в нас такого ніде немає.
– І слава богу, що немає, – посміхнулася мати. – Ой, дивіться, діти – це бліда поганка. Самий отруйний гриб. З’їдений шматочок блідої поганки сильніший від укусу змії. Рідко хто виживає, отруївшись цим грибом. Якщо поряд з нею росте їстівний гриб – його теж брати не можна!
– Ого! Мамо, а гриби заморожують сирові?
– Можна сирові, але краще відварити в підсоленій воді, і вже відварені заморозити.
– О! А це мухомори, їх їсти не можна, – вказав рукою на гарні гриби Руслан.
По лісових доріжках під ялинками ростуть маслюки. В цьому ж бору, на галявинах, – рижики. Під березами і осиками – підберезники і підосичники. Але підберезник виростає і подалі від берези, а гарний, в червоному капелюшку підосичник – тільки поблизу осики.
Сироїжки навіть шукати не треба – яскраві, різнокольорові, здається, вони ніби самі просяться до кошика. Лисички потраплять на очі на світлій лісовій галявинці. Ростуть вони сімейками.
– Мамо, а отруїтися можна тільки отруйними грибами? – раптом запитав Руслан.
– Отруєння грибами може виникнути при вживанні в їжу не лише отруйних грибів, таких, як червоний і сірий мухомор, несправжній опеньок, бліда поганка, несправжня печериця. Отруїтись можна і їстівними грибами, якщо вони зіпсовані: покриті слизом, цвіллю, довго зберігались, або ростуть близько коло блідої поганки.
– А якщо їх довго варити?
– Навіть тривале кип’ятіння не знищує отрути, яка знаходяться в грибах.
– А як дізнатися, що ти отруївся грибами?
– Перші ознаки отруєння такі – швидко настає слабкість, з’являються слиновиділення, нудота, блювання, різкий біль в животі, головний біль і запаморочення. Потім погіршується зір, настають судоми, людина марить. Стан її буде погіршуватись і менше, ніж через пів дня це може закінчитись смертю.
– Мамо, то отруйні гриби треба знищувати?
– Зовсім ні. Отруйні гриби слід обминати, але не треба їх знищувати, бо вони є ліками для деяких тварин.
– Скільки ж всього треба знати людині, – здивувався Роман. – А як лікуватися від отруєння грибами?
– Треба людину зігрівати: тепло накрити, прикласти до ніг грілку. А ще потрібно якомога більше пити теплої води. Але я не пригадую, щоб хтось, хто отруївся грибами – вижив. Краще не брати грибів, які не знаєш.
Роман і Руслан, не змовляючись, перезирнулися.
– Про що думаєте? – кинула на дітей стурбований погляд Оріяна.
– Про татар і ляхів. Їх можна і потрібно годувати такими грибами!
– Навіть не думайте, – захвилювалася мати, – малі ви ще для такого!
– Звичайно мамо, – не став сперечатися Роман. – Це я так, до слова. О! Гляньте – це ж малина!
– Так, це дикоросла малина, але вона солодка. Давайте поїмо. Подивіться, скільки її тут!
Оріяна підняла палицю і постукала нею по дереву.
– Мамо, а для чого ти стукаєш?
– А раптом в малиннику сидить і ласує ягодами ведмідь? Вони люблять малину. Не хотілося б зустрітися з клишоногим!
– Це точно, – посміхнувся Роман.
– А бодай тобі! Щось мені перехотілось їсти цю малину, – сказав Руслан. Він хоч і не з полохливих, але думка про ймовірну зустріч з ведмедем налякала його. – Давайте не будемо підходити до кущів і чагарників?
– Отакої! Та не бійся ти, – розсміявся Роман.
Руслан, не звертаючи уваги на слова брата, промовив:
– Треба нам було взяти із собою нашого собаку. Він би попередив нас про появу звірів, а, може, й захистив би.
– Наступного разу можемо взяти, – погодилася мати.
– Дивіться! – вигукнув Руслан. – Білка зносить в дупло гриби! І їжачок он теж несе гриби до нірки, нанизуючи їх на свої голки!
Мати в цей час почала збирати звіробій і ромашку, щоб висушити й потім застосовувати їх для лікування. Діти заходилися їй допомагати. Назбиравши лікарських трав, досхочу поїли малини і пішли далі, вглиб лісу за грибами.
Ще до полудня Оріяна з дітьми набирали повні кошики грибів. Перед тим, як повернутися додому, вони сіли під старезним дубом, щоб відпочити і поїсти, бо всі добре таки зголодніли. Руслан все ще з побоюванням подивляється на зарості ліщини і глоду.
– Мамо, а що ти взяла поїсти? – запитав Роман.
Оріяна не встигла відповісти, бо почула, як затріщали гілки і з кущів на галявину вийшли чотири косулі – дві великі і двоє маленьких козенят.
– Які ж сарни гарнюні, – розплився у посмішці Роман. – Правда?
– Цить, – шепнув Руслан, – налякаєш!
Але було вже пізно – полохливі тварини почули, потім побачили людей і зникли так же швидко, як з’явились.
– То що в нас є поїсти? – знову запитав Роман. – Бо я зголоднів.
– Хліб і кисляк, – відповіла мати.
Вона поставила перед дітьми глечик з кислим молоком і нарізаний великими шматками хліб. Діти з задоволенням накинулися на їжу.
Повернувшись додому, хлопчики поставили кошики з грибами і тільки тепер зрозуміли, як сильно вони втомилися.
– Ну що, шибеники, – ласкаво посміхнулася мати, – тепер підете на вулицю?
– Ні, мамо. Спочатку я трохи відпочину, – відповів Роман. – Особисто я хочу полежати, тож іду на сіновал.
– Я теж, – приєднався до брата Руслан.
Діти пішли на сіновал і уляглися на старому жупані, який лежить поверх сіна. Руслан уважно подивився на брата і запитав:
– Давай, зізнавайся, що надумав? Я ж бачу, що ти вже щось намислив!
– Твоя правда. Таки вигадав. Завтра після того, як покупаємось, підемо в ліс і назбираємо блідих поганок. Я там цілу галявину придивився, десятки два їх там точно є. Потім відваримо їх, процідимо, а відвар збережемо. А як трапиться нагода – потруїмо татар чи ляхів!
– Це ти здорово придумав! Я з тобою!
Тут до них прийшла мати, щоб запитати, чи будуть вони їсти гречку з молоком.
– Будемо, – з радістю відповів Роман.
– А ще, дітки, було би добре, щоб ви сходили в капусник (город) і нарвали листя смородини, калини і малини. Ви б цим мені допомогли. Вони мені потрібні для приготування вареного меду.
– Добре, мамо, зараз нарвемо!
– Можна і не прямо зараз, а після того, як поїсте!
Наступного дня хлопці назбирали блідих поганок і зварили їх. Потім перелили отруту в два глечики з відбитими вушками, і довго мили з піском казан від поганок. Глечики обв’язали цупкою тканиною і заховали в дуплі дубу біля Петрикової схованки в лісі.
– Дуже сподіваюсь, що отрута не пропаде даром, – мрійливо сказав Роман.
– Сподіваюсь, ми цим хоч трохи допоможемо козакам, а, значить і нашому тату і дядьку Іванку!
Новий млин
Навпроти Кисляка на обох берегах річки Соб знаходяться два водяних млини. Але граф Ясинський на високому лівому березі річки Кислячки навпроти того місця, де не так давно знаходилось містечко Киселин, поставив вітряк.
Тепер кислячанам, якщо вони хочуть змолоти зерно на його млині, треба переплисти Кислячку на човні. Звісно, Кислячка не така глибока і широка, як Соб, і в ній не така сильна течія, але все одно для кислячан це не зовсім зручно.
Зате для гайсинчан і жителів сіл і хуторів, які знаходяться на лівому березі Кислячки це набагато ближче і зручніше, чим їздити до водяного млина на Соб.
З самого ранку до Романа і Руслана прибіг їх кращий приятель Климко Варава. Очі в нього горять якимось незвичним вогнем.
– А я вчора катався на лопатях вітряка, – з порогу повідомив він. – Привіт! Пішли кататися разом!
– Як це? – не зрозумів Руслан.
– Як, як, застрибаєш на лопать і тримайся міцніше, а вітряк сам підніме тебе до гори і опустить донизу! Мені дуже сподобалося! Побігли!
– Мамо, ми підемо, погуляємо, – гукнув Роман, і діти побігли до річки.
Там вони взяли чийсь човен і перепливли на протилежний берег. Потім підійшли до вітряка.
– Дивіться, – сказав Климко.
Він підстрибнув, вхопився за лопать і вліз на неї. Потім міцно обійняв центральну балку руками й ногами. Брати Коберники з подивом і цікавістю дивляться на те, як їх друг зробив повне коло і зістрибнув на землю.
– Нічого страшного, – вигукнув він. – Хто спробує?
– Я, – першим відгукнувся Роман.
Він також вліз на лопать і зробив коло. Але він не став зістрибувати і пішов на друге коло. Тільки на цей раз він відпустив ноги, перевернувся і зробив коло не вниз головою, а нормально.
– Руслане, твоя черга, – захоплено вигукнув він.
Брат вхопився за лопать, вліз на неї і почав роздивлятися по боках. Зістрибнувши, він мовив з широко розкритими оченятами:
– Хлопці, там татари!
І він показав рукою на східне узлісся Кисляцького лісу. Мельник Серафим Левицький, який саме вийшов з млина і збирався насварити дітей, закляк на місці.
– Які татари? – вихопилось в нього.
– Не знаю. Може, буджацькі, може кримці або ногайці. Яка різниця?
– Зачекайте мене. Я швидко.
Мельник забіг до млина, вбіг на майданчик біля вікна і визирнув. Він також побачив ординців, які виїжджають із лісу. Левицький хутко збіг вниз.
– Ось що, хлопці, не знаю, чи встигнете ви до річки і переплисти, тому ховайтесь десь тут. А я спробую попередити наших людей.
І мельник так швидко, як тільки може, побіг до Кислячки, де в нього припнутий його човен. Хлопчики перезирнулись.
– А ми тепер куди? – розгублено запитав Климко.
– Татари їдуть низиною. Он там, – Роман показав рукою, – вище низини є кілька ярів. Давайте, спробуємо сховатись в одному з них. За мною!
І хлопчики побігли нагору, ховаючись за високими бур’янами, на такий же високий пагорб, як той, на якому стоїть вітряк.
Татари в цей час помітили мельника, який пливе через річку на протилежний берег. Десяток ординців з криками поскакали до берега і почали стріляти з луків.
Діти побачили, як білосніжна сорочка Серафима Левицького пішла плямами крові на плечі і руці, але він доплив таки до правого берега, витягнув човен і, хитаючись, пішов до маєтку Яновського. Стріли татар до нього більше не дістають.
– Аби тільки дійшов, – мовив Климко. – Романе, що тепер?
А з лісу все виїжджають і виїжджають татари. Їх не менше, ніж півтисячі. Хлопці з острахом дивляться на ординців.
– Човнів і плотів в них не видно, – сказав Роман, – може, вони тут не затримаються і поїдуть далі лівим берегом?
– Хоч би в них не було собак, – зітхнув Климко, – бо винюхають нас і все. Прощавай, мама й тато, прощавай воля й люба батьківщина.
Роман і Руслан перезирнулись. В рабство нікому потрапити не хочеться.
– Як не крути, а кращого місця для схованки тут немає.
– Недалеко звідси землянка Петрика Сомика, – пригадав Руслан. – Знаєш?
– Знаю, – хитнув головою Роман, – тільки вона в лісі. Хоча, дійсно, це недалеко звідси. Тільки по полю туди не підеш. Що залишається?
– Нам би добратися до річки, тоді можна було б під берегом тихенько доплисти до лісу, – сказав Климко.
– Точно, – підтвердив Роман. – Але поки татари тут, ми нічого зробити не зможемо, тому зачаїмось і будемо чекати. Якщо ординці наблизяться до нас, сховаємось в житі.
Татари, знаючи, що мельник попередить кислячан, поспішили вздовж річки до Кисляка. На місці залишили своїх запасних коней, а в кожного ординця по три коня, і свою поклажу. Сторожити їх залишився десяток кримчаків.
– От тепер можна прокрастися до річки, ховаючись за кіньми, – сказав Роман, – тільки треба роздягнутися, а то білий одяг помітно здалеку.
Хлопчики зняли свої сорочки і штанці, зв’язали їх у вузлики. Після цього почали пробиратися до річки, намагаючись не наполохати татарських коней. Самі ординці в цей час сіли в коло й почали їсти.
Дітям вдалося непоміченими добратися до річки і увійти у воду. Берег густо поріс верболозами, тож є де сховатись. Раптом почувся тупіт коня. Це один з татар привів коня на водопій. Хлопці заклякли і занурились у воду так, що вода доходить їм майже до ніздрів.
Татарин щось примовляє до коня, але що саме, хлопці не розуміють. Кінь почав пити воду в трьох ліктях від Романа, який йшов першим. Нарешті кінь напився, і татарин разом з ним пішли. Діти неквапливо попливли до лісу.
Навпроти того місця, де сидять і їдять татари, вони не пливли, а просто повільно пройшли по дну, добре, що під берегом мілко.
Ось і рятівний ліс. Діти вийшли на берег і одразу зупинились, бо з вузликів з одягом шумно полилася вода. Вони озирнулись, переконались, що поряд нікого немає і почали викручувати одежу. Після цього поспішили до землянки Петрика.
Роман відчинив дверцята, сплетені з гілок ліщини, і Руслан з Климком залізли в середину. Через відчинені двері в бордюг попадає достатньо світла.
– Що там? – тихо запитав Роман.
– Нічого, – відповів Руслан.
– Як то – нічого? – здивувався Роман.
– А так. Ні їжі, ні посуду, ні зброї, ні кресала, хоча раніше тут все це було. Навіть трави немає. Сіно, яке було, на порох пересохло і розсипалося. Якщо не наламати гілок з листям, то спати доведеться прямо на землі. Ще й одяг в нас мокрий.
– Давайте розвішаємо одежу, щоб сохла, а самі підемо за гіллям на постіль, бо на голій долівці спати зовсім не хочеться.
Але піти за гілками діти не встигли, бо затріщали кущі, і на галявину почали виїжджати нові кінні татари. Це точно не ті, що поїхали до Кисляка, бо чути, що біля села точиться запеклий бій. Навіть сюди доносяться звуки пострілів і завзяті крики сотень людей.
Роман ледве встиг заховатися в землянці і причинити дверцята, як татари почали проїжджати повз дитячу схованку.
– Оце ми влипли, – неголосно мовив Климко, – двері в нас такі, що тільки стукни, і пересохла ліщина розсиплеться на шматки.
– Так, – зітхнув Роман, – маємо визнати, що рішення добиратися до цієї схованки було помилковим. Треба було нам дочекатися ночі, переплисти на той берег і йти до табору, де наші люди завжди відсиджуються під час нападів ординців.
– А тепер доведеться бути тут. Нічого не поробиш, – зітхнув Руслан.
Він підійшов до дверей і зробив в них дірку. Але навпроти росте віковий дуб, за яким нічого не видно. Хлопчик зробив дірку в іншому краю дверей і крізь неї побачив татар.
– Ну, що вони там роблять? – нетерпляче запитав Климко.
– Спішилися. Схоже, стають тут табором.
– Тільки цього нам і не вистачає. Замість того, щоб знайти безпечне місце, ми опинилися в центрі табору ординців.
– Еге ж, в самому пеклі. З відьмаками разом.
А татари почали збирати хмиз, рубати дрова, розводити багаття, носити воду і ставити на вогонь казани.
– Це надовго, – зітхнув Роман. – Хоч би нас не знайшли.
Хлопчики посідали в дальньому кутку землянки і причаїлися. Цей день тягнувся для них надзвичайно довго. Їм страшно, що їх знайдуть і полонять. Гнітить невідомість про долю мами і всіх односельців.
А ще дуже хочеться їсти і пити, але в них нічого немає. Періодично вони підходили до дверей і крізь шпаринку спостерігали за ординцями.
– Що там? – запитав Климко Руслана.
– Їдять. Не повірите, друзі, але татари посуд не миють, хоча річка звідси не далеко. Один з ординців витер руки шматочком тканини, а всі інші витерли руки об свій одяг!
– Як це, не миють? – не повірив Климко. – Бути такого не може!
– Це в нас не може, а в татар саме так. Хтось, так би мовити, омиває чашку бульйоном, а більшість і цього не роблять. А їжу, яку не доїли, зливають назад у спільний казан.
– В нас точно не так, – хмикнув Роман. – Пам’ятаєш, Руслан, батько казав, що запорожці – як діти маленькі: мало зварять – все з’їдять, і багато наварять – нічого не залишать. А в цих їжа ще й лишається.
– Не хотів би я їсти після них з їх спільного казана.
– Почекай до завтра і захочеш, – гірко відповів Роман.
Нарешті цей довгий день закінчився, і настала ніч, але дітям не спиться. Роман тихо прочинив двері, і до землянки увірвалось свіже, прохолодне повітря.
– Рома, ти куди? – кинувся Руслан.
– Спробую вкрасти баклажку з водою, бо несила вже спрагу терпіти.
– Може, підемо разом?
– Ні. Одному легше. Чекайте мене тут.
Роман вислизнув із землянки і зник в темряві. Руслану й Климку здалося, що минула ціла вічність, поки він повернувся.
– На, – тицьнув він брату баклагу. – Пий.
Руслан відкрив, потрусив її, понюхав вміст і промовив:
– Брате, а це не вода. Це порох.
– Як порох? Не може бути!
Але дійсно баклага виявилася порохівницею, повною пороху.
– А це як? – не може надивуватися Роман.
– Схоже в цьому татарському загоні є один вояка, озброєний мушкетом, і саме в нього ти поцупив порохівницю! Хоча ніде правди діти, вона дуже схожа на баклагу чи куманець. На той, що мамі й тату подарували на весілля. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю. Він з Опішні на Полтавщині, а там роблять кращі у світі куманці.
Відповівши, Рома знову направився до дверей.
– Ти куди? – запитав Руслан.
– Вранці цей вояка точно її кинеться і почне шукати. Треба її повернути. Порохівниця це не баклажка з водою, яка є в кожного татарина.
Роман знову пішов до татарського табору. На цей раз він повернувся швидше. Перед собою він несе щось велике.
– Що це в тебе?
– Шкіра і, чи то попона для коня, чи ковдра. І ось, дві баклаги з водою. Я вже попив, тож пийте, скільки хочете.
– Ромчику, а поїсти ти нічого не приніс? Я б вже і з їх спільного казана поїв би.
– На жаль, ні. Багаття татари розвели на галявинах, ніч місячна, ясна, все видно. Тож я не наважився виходити на світло. Доведеться потерпіти.
Хлопці попили, розстелили шкіру на землі, лягли, притислися один до одного і накрилися шерстяною ковдрою з верблюжої шерсті. Одяг за день так і не висохнув, тож діти лягли спати роздягнені.
Прокинулися вони вранці від голосних криків. Один з кримчаків в якого зникла баклага з водою, звинувачує в крадіжці товариша.
– Тільки ти нею цікавився! Ти пропонував її тобі продати! Крім тебе ніхто не міг її вкрасти! Поверни мені мою баклажку!
– Та не брав я нічого. Відчепись! Хочеш – обшукай всі мої речі.
– Ти міг її сховати в кущах чи дуплі дерева! Чи дати на зберігання комусь із твоїх родичів чи приятелів!
Діти знову повкладалися і заснули. Наступного разу вони прокинулись від того, що прямо під дверима їх схованки гавкає собака.
– Знайшли таки, – зітхнув Роман. – Не повезло.
– Агов, хлопці! Ви тут? – долинув голос сусіда Блажка Бажана.
– Дядьку Блажко, а ви як тут? – зраділи діти.
– Вас шукаю. Серафим Левицький сказав, що ви ховаєтесь десь біля нового млина. Там вас не виявилось, то я сюди прийшов, бо теж знаю про цю схованку від Петрика Сомика. Вилазьте вже, діти, на світ божий!
Хлопчики вдягнули свій одяг, який за ніч висох, взяли баклажки і вилізли із землянки. Сусід одразу помітив баклажки. Одна з них привернула його увагу.
– Ого! Гарна яка і, схоже, окована сріблом! Дорога, мабуть. Це ви в татар взяли?
– Так. В нас же нічого не було, ні поїсти, ні попити.
– Точно, – луснув себе по лобі, – от голова. Сідайте, діти, поїсте.
І сусід виклав пів буханця хліба, нарізану холодну телятину і поставив глечик із свіжим молоком. Діти з радістю накинулись на їжу.
– Смачно, – розплився в посмішці Роман, – прямо як у мами.
– То це ж ваша мати і передала для вас, коли довідалася, що я йду вас шукати. Собаці нічого не давайте, я її погодував.
Хлопчики замовкли і продовжили насолоджуватися смачною їжею.
– А що з татарами? – згадав Руслан.
– Пішли далі на захід. І ми, і Гайсин відбилися від них. А ви в татар тільки баклажки взяли?
– Ще ковдру і шкіру. Заберемо із собою?
– Як хочете, це ваші трофеї.
– Нехай лишаються тут. Раптом ще знадобляться? А забрати їх ми завжди встигнемо, – вирішив Роман.
Поївши, діти разом з пішли до млина, біля якого припнутий човен. Тільки вітряка більше немає, татари його спалили. На згарищі лежать обгорілі кам’яні жорна, ото й усе, що залишилося від млина.
– А зерно і борошно кримчаки теж спалили?
– Ні. Борошно вони забрали собі на коржики, а зерно згодували своїм коням.
Сусід довів дітей до їх домівок. Він голосно промовив:
– Оріяночко, зустрічай своїх дітей, а я Климка відведу додому.
Оріяна кинулася до синочків, пригорнула їх до себе і почала обціловувати їх голівки. Від хвилювання вона навіть не може говорити.
– Ну і примусили ж ви нас похвилюватися, – зітхнув дід Лесь. – А взагалі величезне вам спасибі від усього села. Ви наші герої! Мельник сказав, що це саме ви помітили татар.
– Так, дідусю, ми. Точніше, Руслан. А як мельник?
– Нічого. Жити буде, хоча поранений трьома стрілами. Його лікують лікар пана Яновського і баба Вертуха. Тепер будемо чекати, як татари повертатимуться назад, щоб вони не заскочили нас зненацька.
– Завдяки вам всі села на захід до самого Брацлава вже попереджені про навалу татар, – посміхаючись, промовила мати. – Пан Яновський відправив гонця, як тільки мельник повідомив про появу ординців. Велике діло ви зробили, діточки, багатьох людей врятували від загибелі і бусурманської неволі. Я вами пишаюсь!
Пірати
Іванко, Мирослав і Петрик продали коней, бо виявилось, що везти їх до Африки, платити за це, годувати та поїти, значно дорожче, ніж купити коней на чорному континенті.
– Навіть якось незвично, – промовив Петрик, – як ми тепер без коней?
– Куди ми тепер? – запитав Мирослав.
– Поїхали, тобто пішли в порт. Спочатку поїмо, а потім пошукаємо корабель, на якому можна дістатися до Африки, – відповів Іванко.
В порту вони зайшли до таверни. На їх радість місцевий шинкар чудово володіє турецькою мовою. Козаки замовили холодної телятини з пивом і стали обідати.
– Як вам місцеве пиво? – запитав Іванко.
– Мені більше подобається наше, марцьоване, – першим відповів Мирослав.
– І мені також, особливо запорозьке! – додав Петрик.
– А мені – батуринське. Наше – найкраще!
– У нас перед шинком, в якому продають горілку, вивішують над входом віхоть соломи, а тут скрізь горілку продають просто так.
Вдома дійсно існують корчми медові, пивні, винні або горілчані, а тут все продається разом в одній таверні.
Не встигли вони поїсти, як до їх столу підійшов якийсь француз у багатому вбранні і почав щось швидко говорити на французькій мові. Побачивши, що його не розуміють, він перейшов на іспанську мову, потім на англійську.
Тут до них перейшов власник таверни. Він пояснив багатому французу, що його гості розуміють турецьку і польську мови. Француз одразу перейшов на турецьку.
– Доброго дня! Чи можу я найняти вас на свій корабель?
– В якому сенсі найняти? – не зрозумів Іванко, та й інші козаки.
– Ви ж «просолені моряки?» Справжні «морські вовки»! Адже так? Про це свідчать серги у ваших вухах! Хіба ні?
– Таки ні, – усміхнувся Іванко, – ми запорізьки козаки.
– О! – з неприхованим захватом викрикнув француз. – Козаки! Багато чув, але перший раз бачу справжніх козаків! То ви чужодальні мандрівники!
– Присідайте, – широким жестом запросив Іванко, – і розкажіть, будь ласка, чому по сергам ви прийняли нас за моряків?
Француз із задоволенням присів, відставивши в сторону шпагу, яка заважає йому. Іванко мимоволі згадав, що такою шпагою вбив в своєму останньому бою двох кримчаків дід Шкварка перед тим, як загинути.
– Розумієте, є три наднебезпечних для судноплавства мисів. Мис Горн на півдні, даруйте, Південної Америки. Якщо моряк пройшов через нього, він отримує бронзову сергу у вухо, – почав відповідати француз.
– В нас – срібні серги, – ніби між іншим промовив Петрик.
– Так. Другий мис – мис Доброї Надії на півдні Африки. Коли моряк крім мису Горн, проходить ще й мис Доброї Надії, він отримує срібну сергу. Я побачив, що у вас всіх срібні сережки і вирішив, що ви саме такі моряки, які пройшли два небезпечних миси. Це говорить, що ви, тобто моряки із срібними сергами, досвідчені морські вовки!
– А третій мис? – нагадав Мирослав.
– Третій, самий небезпечний – мис Луїн на південь від Австралії. Він знаходиться в стороні від торгівельних шляхів, тому через нього проходять спеціально, щоб пересвідчитись у своїй вправності, полоскотати нерви і отримати золоту сергу у вухо!
– Чуєш, Іванку, – жартома сказав Петрик, – твого батька тут сприйняли б за самого досвідченого моряка, який пройшов через мис Луїн!
Козаки стримано розсміялись.
– То ваш батько носить золоту сергу? – здогадався француз.
– Так. На жаль ми не можемо бути вам корисні, бо ми не моряки. Ми самі шукаємо корабель, на якому попливемо до Африки.
– То, може, зі мною? Я теж пливу до Африки. Правда, в мене збунтувалась команда, я її майже всю звільнив, і тепер набираю нову.
– Якщо ціна нас влаштує, і відпливемо скоро, то ми згодні.
– А можна дізнатися, з якою метою ви пливете до Африки?
– Звісно, можна. Це ніяка не таємниця, – з готовністю відповів француз. – Вам відомо, що багаті люди почали влаштовувати домашні зоопарки?
– Так, – кивнув Мирослав, пригадавши, що навіть граф Яновський в Кисляку тримає невеликий звіринець.
– Чим багатша людина – тим більший і цікавіший зоопарк. В Африці водяться такі тварини, яких немає в Європі. За них платять дуже хороші гроші!
– Що ж, ми з вами. В усякому разі до Африки. Мене звати Іван Гардовий, це – Мирослав Коберник і Петро Сомик.
– Дуже приємно! А я – Жермен Де Коло. Я власник двощоглової бригантини «Клер». Вона стоїть тут в порту на сьомому причалі.
– Скажіть, месьє, ми можемо вже сьогодні прийти на ваш корабель і заночувати на ньому?
– Звичайно! Ви навіть можете харчуватись на кораблі прямо з сьогоднішньої вечері. Повірте, в мене кухня краща, ніж в любій місцевій таверні! Більше того, ви можете замовляти в судового кока те, що забажаєте!
– Дякуємо! То до зустрічі ввечері на борту вашої бригантини?
– Так! Ну, ви відпочивайте, а я піду, шукатиму моряків.
– І багато вам їх потрібно знайти?
– Двадцять два, а краще – двадцять чотири.
Коли балакучий Жермен відійшов, Мирослав сказав:
– Не знаю, як вам, а мені він подобається. Думаю, нам з ним повезло.
Після таверни, січовики пішли до міста. Там вони з подивом побачили жонглерів з вогнем і акробатів на ходулях. Раніше вони такого не бачили і не чули про щось подібне. Хлопці так зацікавились, що почали розпитувати місцевих людей про ходулі.
– В Гасконі, це у Франції, ходулі необхідні для спостереження за отарами, – з задоволенням відповів їм один з чоловіків, – а ще за їх допомогою легше пересуватись по болотній місцевості чи під час повеней.
Коли козаки неквапливо йшли на пристань, їх гукнув якийсь парубок з числа людей, яких продають на ринку.
– Агов! Хлопці! Підійдіть, будь ласка!
Козаки підійшли до прикутого до стіни раба.
– Ви ж черкаси, козаки? Я чув, як ви розмовляли по-нашому. Я теж русин із Умані. Ради бога, будь ласка, купіть мене, а я вам гроші поверну! Чесне слово!
Козаки трохи розгубились.
– А де твій господар? – запитав Мирослав. – І як тебе звати?
– Он він, п’є шербет. А звати мене Олекса Чухліб.
Козаки попрямували до турка, власника Олекси. Вигляд в козаків такий рішучий і недобрий, що турок не став торгуватися і продав хлопця за дешево.
– Я й не думав, що Олекса обійдеться нам так дешево, – здивувався Петрик. – Може, ще когось купимо?
– Зараз ні. А от на зворотному шляху подивимось, – пообіцяв Іванко.
Забравши Олексу, який все ще не може повірити в те, що він знову вільна людина, козаки пішли на бригантину «Клер». Там вони розмістились в окремій каюті, помились, постригли Олексу, поділились з ним одягом.
– Чоботи тобі купимо завтра, – пообіцяв Іванко.
З вечерею вийшла смішна ситуація, бо судовий кухар, кок по-морському, не вміє готувати борщ, вареники чи голубці. Більше того, він про такі страви навіть не чув.
Тому козаки добре повечеряли чим бог послав, а послав він їм сьогодні в основному рибу – смажену, печену, варену. Олекса намагається всім прислужити.
– Не треба, – першим відмахнувся Мирослав, – ми всі рівні. І самі можемо себе обходити.
До них зазирнув кок, якого звуть Жак, і запитав, що приготувати панам козакам на сніданок.
– Жак, ми бачили на ринку таких великих птахів з гарним пір’ям, – почав пояснювати Іванко, але кок одразу зрозумів про яких птахів йдеться і перебив.
– Я зрозумів! Це індики. Їх привезли в Європу з Америки у 1520 році. Видно, до вас вони ще не дійшли? Добре, буде вам на сніданок індик чи індичка!
Спати козакам довелось в гамаках, але хоча попервах це виявилось не дуже зручно, хлопці виспалися добре. Петрик визирнув у віконце і з подивом сказав:
– А ми вже в морі!
– Після сніданку піднімемось на верхню палубу і подивимось, – сказав Іванко. – Мирославе, як тобі тут порівняно з нашими стругами?
– Що тут скажеш, на бригантині зручніше, тепліше.
Тут їм принесли сніданок – запечену індичку хліб, кілька салатів, ром і пиво.
– Пити зранку не будемо, – рішуче сказав Іванко.
– Можна і зовсім не пити, – додав Мирослав.
Вони помолилися, сіли за стіл і почали їсти. Коли сніданок вже підходив до кінця, в двері хтось сильно постукав, потім щось впало на палубу. Іванко, бо він сидить ближче до дверей, підхопився і кинувся відкривати двері.
За ними на палубі лежить Де Коло. Він скривився від болю і затискає лівий бік руками, а з-під пальців в нього тече кров.
– Жермен! Хто це вас?
Іванко підвів француза, завів його до каюти і посадив на моряцьку скриню. Олекса схопив ганчірку, змочив її водою і витер кров на палубі і дверях. Після цього закрив двері на засув, тож тепер їх з коридору не відкрити.
– Пірати, – промовив француз. – Вони захопили судно.
Козакам стало ясно, що вони опинилися в скрутному й небезпечному становищі.
– Звідки вони тут взялися? – здивувався Іванко. – Я не чув звуків бою.
– Бо його й не було. Пірати – це ті моряки, яких я найняв в Римі. Всі 22 чоловіки. Зараз вже 19, бо я вбив двох, і кок – одного.
– А решта команди?
– Їх зачинили в трюмі. Їх 14 чоловік. Сподіваюсь, вони всі вірні мені. Але їх треба звільнити, а вас всього троє.
– Четверо, – перебив його Олекса.
– Тихо! – підняв руку Мирослав.
По коридору лунають важкі кроки, це пірати шукають Де Коло. Залунав громовий, владний голос ватажка піратів. Судячи з голосу, це має бути справжній велетень.
– Куди він подівся? Шукайте його!
– Ховається десь і носа показати не наважується!
– Та що він може? Він же один і до того ж поранений! До своєї команди він не проб’ється, а сам він нам ніякої загрози не складає! Знайдеться!
Пірати пошарпали зачинені двері і припинили пошуки. Нараз за дверима пролунала найдобірніша, жахлива лайка і страшні погрози.
– Він мусить бути десь тут поруч! Далеко він не втік. Його не важко знайти. Шукайте його, поганці!
– Та куди він подінеться? Або сам здохне, або пізніше його знайдемо! Пішли на верхню палубу!
Мирослав запитав Жермена:
– Про що вони говорили?
Коли Де Коло точно переклав розмову піратів, Іванко сказав:
– То вони про нас чотирьох не знають?
– Ви прибули на корабель раніше за них, – кивнув Де Коло, – нікуди не виходили, от вони вас і не бачили.
Іванко подивився на Петрика.
– Ти в нас найменший, тобі й іти в розвідку. Якщо що, ти зможеш пролізти у віконце, а ніхто з нас – ні. І пам’ятай, часу в нас обмаль, бо хто його відає, що пірати планують зробити з командою?
Петрик кивнув на знак згоди, причепив на пояс шаблю, перевірив ніж, сунув його за халяву і вийшов з каюти. В коридорі панує напівтемрява.
Потяглися довгі хвилини очікування. За цей час козаки промили рану Жермену і наклали пов’язку.
Пірати винесли на верхню палубу кілька ящиків рому і почали пиячити. П’є навіть той матрос, який стоїть за стерном.
– Повезло нам. Я і не розраховував, що нам так легко вдасться захопити корабель! А що зробимо з екіпажом? Продамо на якомусь невільницькому ринку?
– Я ще не вирішив, – відповів старший серед них, справжній гігант, – невідомо, коли ми ще до того ринку доберемось, а їх треба кожен день годувати.
– Точно. Може це ще дорожче обійдеться. Відправити їх на корм рибам, та й усе! Поки вони живі – існує загроза, що вони звільняться і влаштують бунт.
Нарешті повернувся Петрик. Він зачинив двері і сів до столу.
– Пити, – попросив він.
Напившись, почав розповідати.
– Команду стережуть троє піратів. Без шуму їх взяти буде важко, бо там тісно, шаблею не помахаєш. Решта 16 піратів на верхній палубі. Нас четверо.
– П’ятеро, – поправив його Де Коло.
– Не ображайтесь, Жермен, але четверо. Ви залишитесь тут. До того ж, якщо чесно, ми не знаємо, як поведе себе в бою Олекса.
– Не сумнівайтесь, я як всі, – образився Олекса.
Мирослав подумав і запитав:
– Мсьє Жермен, а де знаходиться зброя?
– Арсенал там же, через переборку від трюму, де пірати тримають моїх моряків.
– Нападати відкрито вчотирьох на шістнадцятьох – справа дуже ризикована. Значить, треба спочатку звільнити команду.
– І ми зможемо зробити це тихцем, – сказав Іванко. – Петрик, здається, забув, що у нас є луки. Скажи, напасти на тих піратів, які охороняють команду, можна тільки з одного боку – з коридору?
– Ні, – стрепенувся Петрик, – з іншого боку є віконце. Воно відкрите, тож через нього також можна стріляти з лука!
– Всього один постріл. Ти вистрілиш через віконце, а ми з Мирославом – з коридору. Коли будеш готовий стріляти подай якийсь знак, щоб ми теж були готові.
– Який? Заквилити, як чайка?
– Ні. Раптом якась чайка справді закричить раніше, ніж треба?
– Тоді який? Загавкати як собака? Ото вони здивуються!
Гаятися далі не можна, тому козаки поспішили до трюму, де тримають екіпаж. Олекса залишився із французом.
Петрик спочатку показав товаришам де тримають під вартою команду, потім виліз через віконце і поліз до того вікна, що знаходиться за спинами піратів. Іванко з Мирославом завмерли напоготові.
Коли Петрик кілька разів гавкнув, пірати від подиву на мить остовпіли. Скориставшись цим, Іванко з Мирославом вийшли із-за повороту коридору і вистрілили по ним із луків. Третього вбив Петрик через віконце. Після цього він проліз в коридор.
Поки Іванко з Петриком звільнили команду, розрізавши мотузки, якими зв’язані моряки, Мирослав відкрив арсенал.
– А де месьє Де Коло? – кинувся до них кок Жак.
– Він поранений, але живий. Зараз він в нашій каюті.
– Свистати всіх нагору!
Розім’явши руки, моряки почали озброюватись пістолями й шаблями. Потім тихенько пішли до трапу, який веде на верхню палубу.
Вони з такою ненавистю накинулися на піратів, які попивають міцний ром, змішаний з водою, що козакам навіть не вдалося схрестити шаблі з жодним піратом.
Коли піратів перемогли, кок кинувся за Де Коло, той на превелику силу підвівся із скрині, і кок вивів того на верхню палубу.
– Ну, що? – запитав француз. – Бачу, всі живі?
Говорячи це, він закашлявся і потім довго віддихувався.
– Ми так, а з піратів залишилось троє, – кивнув кок на полонених, яких міцно тримають за руки моряки. – Що накажете з ними робити?
– Зв’язати і викинути за борт, – суворо наказав француз.
– Зачекайте, – засіпався один з піратів, – ви не маєте права! Відвезіть нас до ближнього порту, і нехай нас там судять за законом!
– А ви напали на нас, захопили судно, поранили мене за законом? – несмішливо запитав Де Коло. – Єдине, що я можу для вас зробити – це викинути вас в море вже вбитими. Що обираєте?
В піратів геть мову відняло від цієї пропозиції. Козаки просто слухають і не вмішуються в те, що коїться на палубі.
– Та чого з ними балакати? – не витримав один з матросів і заколов ближнього до нього пірата.
– І дійсно, – додав другий, – ще мотузки на них витрачати!
Кілька хвилин і трупи піратів полетіли за борт бригантини. Де Коло важко прислонився спиною до щогли.
– Пане Жермен, – кинувся до нього кок, – вам погано? Ви зблідли!
Француза відвели до капітанської каюти, де його почав оглядати судовий лікар. Решта команди зайнялася керуванням кораблем там своїми звичними справами. За кермо став один із досвідчених моряків, закутаний у подертий морський плащ із каптуром.
Другий зайняв місце на капітанському містку з мідною підзорною трубою. Поряд з ним знаходиться оправлений міддю великий компас. Козаки змогли повернутись до своєї каюти.
– Це ж треба, – посміхнувся Олекса, – перший день в морі і такі пригоди!
– І не кажи, – посміхнувся Мирослав. – То що, Іванку, може, все-таки перехилимо трохи рому?
– Думаю, після того, що ми щойно пережили, не гріх.
Він налив всім рому, але той нікому не сподобався.
– Нашої б горілки випити, – промовив Мирослав.
– Так є ж! – радісно повідомив Петрик. – Пам’ятаєте, дядько Василь Голобля дав нам в дорогу кілька торб з харчами? Так там були три пляшки оковитої!
– Оковита? – запитав Жермен, який як раз зайшов до них в каюту. – Я так розумію, це від слів «аква віта», тобто «жива вода». В нас так називають винний спирт. Дасте спробувати?
Тут постукали і до каюти зайшов кок. Він приніс козакам ціле запечене порося.
– Вже й обідати час! – повідомив він.
– Ну, під таку закуску дійсно гріх не випити, – пожартував Мирослав. – Жак, присідай, гостем будеш!
– Ну, хіба одну чарку спробую тої вашої оковитої.
Козацька горілка настільки сподобалась і Жермену, і коку, що всі не помітили, як випили дві пляшки з трьох.
– Петрику, третю пляшку не діставай. Хто знає, коли ми додому повернемось і знову зможемо випити горілки?
Француз раптом згадав і сказав:
– Я чого прийшов? За те, що ви врятували мене, команду і корабель, ваше плавання і харчування на моєму судні для вас безкоштовне! Ось, повертаю ваші гроші! І не сперечайтесь!
– Погоджуйтеся, – додав кок, – ви врятували нам всім життя, а це коштує більше, ніж просто гроші. Дякую вам!
Петрик раптом запитав:
– Мсьє Жермен, команда на кораблі тепер не повна, то, може, ми зможемо виконувати якісь нескладні матроські обов’язки?
– Може. Дякую за пропозицію. Завтра з ранку і почнемо!
Але наступного ранку бригантина «Клер» зустріла в морі французький бриг «Елісе», капітаном якого є хороший приятель Жермена Де Коло – Франсуа Дюмонт.
Після нетривалої розмови до борту «Клер» пришвартувався шлюп з десятьма матросами, які продовжать плавання в складі команди. Тож потреба в допомозі козаків відпала.
– Відпочивайте, – посміхається Жермен, – насолоджуйтесь морською подорожжю! Хто знає, коли у вас ще буде така можливість? І чи буде взагалі?
– Та якось не звикли ми відпочивати, – знизав плечима Мирослав.
Але відпочивати козакам таки довелось, тож вони тільки те й робили, що їли, спали, гуляли на верхній палубі і займалися фізичними вправами, боротьбою.
Час подорожі пролетів швидко, і нарешті корабель пришвартувався до причалу на півночі Африки.
– Коли ви назад в Європу? – запитав Мирослав Де Коло. – Може, ми знову з вами?
– «Клер» буде весь час тут, поки ми ловитимемо тварин. Повернетесь, піднімайтесь на корабель. Жак буде в курсі справ, тож там видно буде. Ще раз величезне дякую вам за порятунок! Якби не ви….
– Жермен, а як називається це місто? – запитав Іванко. – А то не будемо знати, де вас шукати!
– Алжир. Назва походить від «аль-Джазаір», що в перекладі з арабської означає «острови», бо раніше поряд з містом знаходились 4 острови, які стали частиною материка в 1525 році.
Тепло попрощавшись з французом і його командою, козаки пішли шукати інформацію про те, де можна придбати роги білого носорога.
На ярмарку
Недільного дня Марія зібралась в Гайсин на ярмарок разом з донькою Оріяною та онуками Романом і Русланом.
– Бабусю, а що ти хочеш купити? – з цікавістю запитав Роман.
– Побачиш, – замість відповіді відказала Марія.
На перший погляд на ярмарку дуже гамірно, панує неймовірний розгардіяш, і стільки всіляких товарів, що в дітей очі розбігаються. Хлопчики зупинилися біля возу з різними іграшками, не в силах пройти повз них.
– Ой, мамо, яка гарна іграшка! – в захваті промовив Руслан, показуючи рукою на розмальований дерев’яний іграшковий возик.
– Це не іграшка, – посміхаючись в довгі сиві вуса, сказав продавець, – це забавка, від слів забавляти, бавити, заспокоювати. Ми виготовляємо такі в нашій забавкарській школі. Ці забавки не ламаються.
Майстер виклав перед дітьми на возі розмальованих квітами коників, пташок, колиски. Він взяв до рук конструкцію з двох дощечок і коліщатка і почав її крутити в руках. Річ голосно дерчить.
– Дивіться, дітки, це деркач або тріскунець. З такими тріскунцями діти на вулицю зазвичай ходять на Великдень. Деркач здатен заспокоїти навіть вередливу дитину.
Хлопчики розглядають забавки, розмальовані квітами і листочками жовтого, зеленого і червоного кольорів.
– Дерево добре зберігає тепло дитячих рук. В кожну забавку вкладена душа майстра, бо він робить її з любов’ю, – майстер наслинив палець і потер по розмальованому конику.
– Бачите, фарба не стирається. А возики, які сподобались вашим діточкам, ми робимо без металевих деталей. Дерев’яну вісь з осики розмочуємо, вона стискається, і пропихаємо в коліщатко. Потім деталь висихає, і колеса міцно тримаються. Забавки рухаються.
– А для дівчаток щось робите? – зацікавилась Оріяна.
– Так, доню. Для дівчаток виготовляємо колиски для ляльок, меблі. А хлопчики більше полюбляють возики з кониками, іграшкові музичні інструменти.
Майстер взяв до рук пташку на коліщатах. Коли вона рухається, лопоче крилами.
– А чому крила в пташки нерівні? – запитала Марія.
– Як майстер махнув ножем – так і буде. Це неважливо, бо діти сприймають тільки деталі.
– То ви виготовляєте ці забавки за допомогою ножа?
– Саме так – за допомогою ножа і ножа-вісняка. Використовуємо дерево: сосну, липу, осику.
– І що, вигідно цим займатись?
– Так. Не повірите, але це ремесло приносить великі прибутки.
– Ну, дітки, що ви хочете з цих забавок? – запитала Марія.
Роман з Русланом вибрали на двох один возик з двома кониками. Щасливі пішли вони далі по базару.
В цей час з Уманського шляху до Гайсина під’їхав каральний загін на чолі з Тадеушем Острозьким. Під його началом знаходиться п’ятсот вершників.
– Ну що, панове, покараємо русинів за їх участь у повстанні проти нас? Вбити всіх русинів на ярмарку! Нікого не жаліти! – командує одурілий від горілки Тадеуш. – Крім іноземних купців, якщо такі є. Їх в жодному разі не чіпати.
– Пане Тадеуш, може, не будемо поспішати і оточимо ярмарку, щоб ніхто не встиг втекти? – запропонував Конецпольський.
– Слушна думка, – визнав Острозький. – Бери півтори сотні вояків і обходь Гайсин з півночі, з боку Кисляка. А ти, пане Боніфацій, із своїми людьми обійди місто з півдня, з боку Куни. А я піду по центральній дорозі.
– Мені, здається, добиратися довше, – сказав Конецпольський – тому я почну першим, а ви нападете після мене.
– Добре. Чекаємо тебе.
Через годину загін Конецпольського зненацька напав на ярмарок з боку Кисляка. За ним напали й інші загони. Зчинився переполох, юрба заревіла від страху.
– Ну все, – п’яно вигукнув Острозький, – досить ярмаркувати! Га!
Марія з дочкою і онуками опинились в скрутному становищі.
– Мамо, що це? – запитав Роман, почувши крики з усіх боків.
– Біда, діти. Ляхи напали. Що ж його робити?
– Ой, лишенько! Шлях на Кисляк відрізано, – мовила Марія, – до фортеці теж. Що нам лишається? Розраховувати, що нас сховає хтось з гайсинчан?
– А якщо ніхто не дасть нам прихисток? Ні, мамо, ідемо до матку пана Ясинського. Ми йому життя врятували, і він не раз казав, що в боргу перед нами. Думаю, він нас сховає і захистить при потребі.
Вулицями Гайсина з трьох боків скачуть ляхи, тож жінки мусять квапитися. Вони з дітьми поспішили до маєтку графа Ясинського, який знаходиться на північному сході Гайсина.
По дорозі їм ніхто з містян не запропонував допомоги. Гайсинчани, хто ховається по своїм домівках, а хто із зброєю в руках звитяжно б’ються з ляхами.
Нарешті жінки з дітьми підібралися мало не до воріт маєтку. Марія визирнула з-за кущів, в яких вони ховаються і одразу позадкувала назад.
– Що там, мамо? – стурбовано запитала Оріяна
– Пізно, доню. Поляки вже тут. Ет, якби знаття – ми б пішли одразу в ліс.
– Може і зараз ще не пізно? Там он дорога різко йде вниз, і я точно знаю, що з маєтку ту ділянку дороги не видко.
– Але і нам також не видно. Ще й вітер від нас. Якщо хтось з ляхів нас побачить, нам від них не втекти. Тим більше, з діточками. Ні, доню, ризикувати не будемо. Он зліва від нас гай. Підемо до нього, по ньому обійдемо маєток, і вже за ним перейдемо дорогу до лісу.
Не поспішаючи, ховаючись в кожній баюрі, за кожним кущиком і горбком, вони добрались таки до дороги, якою в маєток возять дрова з лісу, перебрались через неї і заховались в канаві.
І тут з маєтку виїхало чотири десятки польських вершників і шпарко помчали в той гай, по якому щойно жінки з дітьми пробиралися в обхід маєтку.
– Куди це вони? – запитав Роман.
– Шукати таких втікачів, як ми з вами, – відповіла Марія.
– От біда. Не встигли ми дійти до лісу, – зітхнула Оріяна.
– Там є осичник, – вказала рукою Марія, – ми з батьком там гриби збирали. В ньому багато байраків. Конем там не проїдеш. Ідемо туди. Хутчіш!
Вони знайшли глибокий байрак, який іде не прямо, а з поворотом.
– Доню, допоможи мені. Зробимо тут накриття.
– Хіба можна тут його робити? А якщо сильний дощ? Нас же залляє!
– Хай би пішов. Думаю, на час зливи поляки припинили б свої пошуки, а ми б спокійно пішли додому.
В самому вузькому місті, вимитому водою, вони наклали товстих гілок, потім – поперек тонких. Засипали це накриття землею, а зверху прикидали сухою травою і листям.
І тільки-но вони сховалися під цим дахом, як почувся кінський тупіт, і на крутосхилі над їх укриттям зупинилося кілька вершників. Оріяна прикрила на всяк випадок долонею рот Роману, а Марія – Руслану.
– Пане Гжегож, ти щось побачив?
– Скоріше почув.
Тут з кущів вискочив заєць і кинувся навтьоки. По дорозі він підірвав ще трьох зайців. Всі вони побігли в поле.
– Ого! Та скільки їх тут? Може, влаштуємо полювання?
– Особисто я поїхав би на обід до пана Ясинського, бо вже добряче зголоднів.
– А я б із задоволенням випив би!
Ляхи радіють з нагоди добре поїсти і попиячити, та ще й за чужий кошт.
– То давайте трохи пополюємо, а вже потім на обід?
Інші шляхтичі погодилися і вони поскакали в поле на полювання. Їм вдалося настріляти півтора десятки зайців, і задоволені мисливці поїхали до маєтку графа Ясинського.
Вони вже сиділи за накритим столом, а Марія з дочкою все ще бояться визирнути назовні.
– Залишатись тут далі небезпечно, – нарешті сказала Оріяна. – Ляхи можуть повернутися. Як не ці самі, то інші. З ними можуть бути собаки, і тоді нас можуть злапати. Треба йти звідси.
– Куди, мамо? – запитав Руслан.
– В ліс. Там сховатися легше, ніж тут.
Оріяна вилізла на крутосхил і сторожко дивиться по сторонам.
– Там, недалеко від узлісся і річки Кислячки є таємна схованка Петрика Сомика. Ми її довели до ладу. Дядько Блажко Бажан зробив нові двері. Міцні, – сказав Роман. – Там можна відсидітися.
– Що ж, схоже, іншого виходу в нас немає. Ходімо, – мовила Оріяна.
Марія також погодилася з цією думкою. Жінки з дітьми пішли до лісу, і їм вдалося непоміченими увійти в нього, бо всі пошукові загони поляків зараз обідають.
Йти довелося досить довго. В одному місті дорогу їм перетинають зарості акацій. Роман наступив босою ногою на голку і зойкнув від болю. Марія і Оріяна взуті в шкіряні черевики, тож вони взяли босоногих дітей на руки і перенесли їх через зарості акацій і колюче галуззя.
– Діти, – показала рукою Марія, – бачите он ростуть прадавні дуби? В деяких з них є великі дупла. Якщо нас побачать ляхи, поки ми з мамою будемо їх відволікати, ви побіжете і сховаєтесь в тих дуплах. Зрозуміли?
– А хіба не можна заховатися разом? – з повними сліз очима запитав Руслан.
– Бувають такі ситуації, що не можна. Скажіть, у вас немає бажання спочити?
– Є, – відповів Роман, – але ми потерпимо. Ідемо, поки нікого не чути.
Вони прискорили кроки. Нарешті дійшли до схованки Петрика Сомика.
– Ну, нарешті ми в безпеці, – зітхнула Оріяна, – а то хоч плач.
Роман відчинив дверцята. Марія увійшла, унюхала кілька листків тютюну, які сохнуть під дахом і взяла два.
– Бабусю, – здивувався Руслан, – ти що, курити будеш?
– Ні, – усміхнулася Марія, – перетру на порох і посиплю з усіх боків навколо землянки. Якщо собаки понюхають тютюн, то на якийсь час втратять нюх. Це мені дід Самійло розповів. Ніби відчував, що нам це знадобиться.
Марія витерла сльозу. Роман вмостився на купу ялинового гілля, прикритого кінською попоною.
– Мамо, я втомився і спати хочу, – позіхаючи, повідомив він.
– Я теж, – сказав Руслан.
– А їсти ви не хочете? – запитала Оріяна.
– А хіба в нас є щось їстівне? Бо сюди ми поки що нічого з їжі не принесли, тільки воду.
– Є. Бабуся взяла з собою пироги з яйцями й зеленню. Будете?
– Питаєш! – розсміявся Роман і сів.
Марія розв’язала хустку, в яку, як в торбинку, вона поклала кілька великих пирогів. Вона розломила пиріг навпіл і протягнула великі шматки дітям. Другий пиріг розділила з дочкою. В хустці залишився ще один пиріг.
Діти з’їли свої шматки, запили водою з баклаг, які є в схованці і вклалися спати. Марія вийшла із землянки і розсипала довкола тютюн. Вона вже майже сховалась в землянці, коли на галявину виїхали польські вершники. Собак з ними немає.
Марія чудово знає, що рух, звук і яскраві кольори привертають увагу навіть мимоволі, тому вона повільно сховалась у схованці і так же неквапливо прикрила двері і зачинила їх на залізний засув.
– Що там, мамо? – пошепки запитала Оріяна.
– Ляхи. Давай, доню, помовчимо.
– Думаєш, можуть почути? Ми ж пошепки розмовляємо?
– Береженого бог береже.
Жінки присіли на лежанку з ялинового гілля з боків від дітей, притислися спинами до стіни. Вони не помітили, як заснули. День, повний несподіванок і тривоги, добігає кінця.
Марія й Оріяна прокинулись біля опівночі вийшли із схованки, розім’ялись, подихали свіжим повітрям. Діти втомились за день, перехвилювались і проспали до самого ранку.
Прокинулись всі від того, що виспалися і відпочили. Всі встали, вмилися, помолилися, розділили і з’їли пиріг, попили води і не поспішаючи пішли до Кислячки, а потім попід берегом, ховаючись в плавнях, – до Кисляка.
Десь на пів дорозі вони побачили на протилежному березі сусіда Блажка Бажана. Він несе в’язанку хмизу.
– Агов! Блажку! Слава Ісусу! Подивись, може, на тому березі є якийсь човен? – гукнула Марія.
– На віки слава! Є! І весла є! Я зараз!
Бажан перевіз жінок і дітей на берег, на якому розташовано Кисляк.
– Скажи, чи всі кислячани повернулись додому з ярмарку?
– Ні. Хтось загинув від рук карателів. Хтось, як оце ви, десь ховаються і тільки зараз починають повертатися додому. Наробили біди ті кляті ляхи.
– Хто ж це спроможний на такі безчинства? Хто взяв такий гріх на душу?
– Тадеуш Острозький. Кажуть люди, він дуже підступний і мстивий, а людей має за ніщо. Його дратують вільні люди, бо він хоче, щоб всі русини були польськими рабами. Втім, як і всю безжальну польську шляхту.
– Нічого, прийде час – і він відповість за всі свої злодіяння, – впевнено промовила Оріяна, серце якої кипить від обурення, – вилізуть йому боком його панські кпини.
Жінки подякували Блажку і пішли додому. Спочатку зайшли до Коберників, де їх радо привітали Лесь з Євдокією.
– Дякувати богу, ви всі живі! – радісно вигукнув Лесь.
– Діду, я везучий! – похвалився Роман.
Це пролунало так несподівано, що всі розсміялися.
– А я що, не везучий? – запитав ображений Руслан, і всі знову посміялися.
В пошуках рогів
Першим ділом, зійшовши з корабля, козаки з Олексою направилися на місцевий базар. Вони одразу зіткнулися з проблемою – вони не розуміють мови, на якій тут розмовляють, і відповідно їх також ніхто не розуміє.
– Схоже, треба нам шукати якогось купця – турка, – запропонував Іванко. – Іншого виходу я не бачу.
– Не треба, – подав голос Олекса, – я можу перекласти. Французьку мову тут розуміють майже всі.
– То чого ж ти мовчав? – розсердився Мирослав.
– Винен, – не став сперечатися чи виправдовуватися Олекса. – То що треба дізнатися?
– Де знайти роги білого носорога.
Олекса підійшов до одного купця, до іншого, потім повернувся до козаків.
– Нам повезло. Носороги водяться майже по всій Африці. Є північні білі носороги, вони мешкають у районі Верхнього Нилу, це така річка, та південні білі носороги, які живуть на півдні Африки. Є ще інші види носорогів, але ж нам потрібні роги саме білого носорога.
– А тут можна купити ті роги? – загорівся Петрик.
– Взагалі так, але нараз – ні. Зараз тут їх немає, все продали, а коли знову привезуть – ніхто не знає. Купчики кажуть, можна прочекати цілий рік.
– А Верхній Нил – це де?
– Це на схід, а потім на південь звідси.
– То що, купуємо коней, провіант і збираємось в дорогу?
– До речі, коні зовсім не обов’язково купляти, – знову сказав Олекса, – краще верблюдів. А можна і не купляти, а взяти тимчасово в оренду чужих верблюдів. Он збирається караван на схід, можна частину шляху проїхати з ними. А, може, й увесь шлях.
– То чого ти мовчав? – сердиться Петрик.
– Бо ви не питали.
– Пішли, будемо, домовлятися, – мовив Іванко.
Після тривалого торгу козаки отримали чотири верблюди і обіцянку, що їх будуть годувати в дорозі за окрему платню. Караван вирушив в путь через кілька годин, козаки надзвичайно раді цьому.
До них підїхав караван-баші Юсуф Кадиров – старший купецького каравану і одночасно начальник охорони.
– Бачу, у вас є зброя, – посміхнувся він, – сподіваюсь, ви вмієте нею користуватися?
– Він що, насміхається? – здивувався Мирослав, коли Олекса перевів його слова і навіть поклав руку на руків’я шаблі.
– Ні, – переклав Олекса, – це він так жартує. Про нього кажуть, що він охочий до під’юшування. Насправді він радий, що ми – воїни, бо тут часто на торгівельні каравани нападають розбійники. Тож він розраховує на нашу збройну допомогу у випадку такого нападу.
– Тепер зрозуміло. Передай йому, що ми не підведемо.
Під вечір караван зупинився на ночівлю. Запалали багаття, на яких готують вечерю. Козакам, як і всім іншим видали плов із сарацинської пшениці (рису) з бараниною, місцевий хліб разіза або на вибір тисячоразові коржики і чай.
Їжу подали на до блиску начищеному мідному і срібному посуді. Їжа виявилася смачною і ситною. Задоволені козаки повлягалися спати просто неба на землі.
Наступного ранку, коли сніданок ще готували, на караван напали розбійники. З голосними криками на арабській мові скачуть вони на табір верхи на верблюдах і конях, піднімаючи страшенну куряву.
– Рушниць в них немає, – голосно крикнув Іванко. – Цілься!
Мушкетів в них чотири, бо для Олекси козаки забрали в піратів весь потрібний йому комплект озброєння: мушкет, два пістолі, шаблю і ніж. Тільки лука із стрілами та списа в юнака немає. Але спис йому і не потрібен.
Олекса виявився вправним стрільцем і жодного разу не промахнувся. Поки грабіжники наблизились на відстань, коли можна стріляти з луків, козаки встигли тричі вистрілити з мушкетів і вбили 12 нападників.
Охорона каравану почала стріляти з луків, але козаки вирішили ще раз зарядити рушниці. Тим часом нападники майже доскакали до табору. Козаки ще раз вистрілили по розбійникам з мушкетів, потім кожний – з двох пістолів. Ще 12 грабіжників впали мертвими.
Після цього козаки вистріли по одному разу з луків, і вбили ще трьох нападників. Відкинувши луки, козаки схопились за шаблі.
Але бою не вийшло. Грабіжники не очікували на такий спротив і втративши мало не половину свого загону, наспіх відступили. Люди з каравану кинулись ловити верблюдів і коней вбитих розбійників, поки ті не побігли за своїми.
Іванко з Мирославом також встигли зловити п’ятьох верблюдів і одного коня.
– І що ми з ними робитимемо? – запитав Петрик.
– Продамо караван-баші а, може, і нам самим вони ще стануть в пригоді. Ми ж їдемо на орендованих верблюдах, а ці – наші. Ми їх чесно заробили!
Юсуф Кадиров залишився надзвичайно задоволений тим, яку роль відіграли запорожці в сутичці з грабіжниками, хоча йому шкода верблюдів і коня, яких зловили козаки.
– Може, продасте мені верблюдів і коня? – запитав він.
– Можливо, – відповів Іванко, – але вже тоді, як доберемось до Нилу. Раптом вони нам і самим знадобляться?
– Якщо вирішите продавати – я перший покупець! Я заплачу вам більше, ніж будь хто! Обіцяєте?
– Так, обіцяю, – запевнив Іванко. – Можете не сумніватися.
Після сніданку караван рушив в свій путь на схід. Козаки їдуть трохи окремо від основної валки.
– Олекса, – гукнув Іванко, – а чого це ти так хитро посміхаєшся? Зізнавайся!
– Та я не хитро, я задоволено!
– І чим же ти такий задоволений?
– Поки ви з Мирославом ловили верблюдів і коня, я встиг обшукати частину вбитих розбійників і їх речі. Ось!
Він витягнув з широких кишень два шкіряні гаманці, повністю набиті грошима. Іванко відкрив гаманці. В них є навіть золоті монети.
– Ого! – вражено промовив Мирослав. – Спритно! Молодець.
– Це все вам. Ви викупили мене з рабства, і я радий повернути вам борг! Я навіть не сподівався, що зможу зробити це так швидко! Тому й радію!
– Це занадто багато. Ти собі щось залишив?
– Ні. Ми ж разом подорожуємо? Разом і на Батьківщину повернемось.
– А там ти куди? – поцікавився Мирослав.
– На Січ, – серйозно відповів Олекса. – Іншого майбутнього я для себе не бачу. Поки я перебував у рабстві, я тільки про це і мріяв.
Більше до самого міста Ель-Файюм, яке знаходиться у величезній оазі, ніяких пригод з торговцями і мандрівниками не трапилось. На радість козаків на базарі вони знайшли продавця рогів носорога.
– Кращого краму, ніж в мене ви ніде не знайдете, – вихваляється араб, який торгує рогами носорогів. – Ви тільки подивіться, ви бачили таке? Тільки чесно!
І він простягнув ріг довжиною майже в чотири лікті.
– Нам потрібні два роги, але в половину менші, – сміється Іванко, – цей для нас занадто великий.
Купивши роги, запорожці почали шукати караван, яким можна повернутись до Алжиру і досить швидко знайшли такий. Вже наступного дня вони почали путь назад, до моря, де козаки сподіваються встигнути на бригантину «Клер», щоб на ній повернутись до Європи.
Перед від’їздом вони продали верблюдів і коня караван-баші з першого каравану, з яким вони добралися до Ель-Файюма. Той залишився надзвичайно задоволений угодою.
– Аж дивно якось, – сказав Іванко, перерахувавши гроші, – ми проїхали такий довгий шлях, а грошей в нас не те, що стало менше, а навпаки – їх в нас більше, ніж було!
– Дива та й годі, – хмикнув Петрик.
На зворотному шляху на караван ніхто не нападав, хоча розбійники, було, наблизились до нього, але побачивши вже знайомих їм запорожців, тихо відступили.
– Буде ще тих караванів, – зло промовив ватажок грабіжників. – Почекаємо. Цікаво, хто то такі? Де той клятий караван-баші тільки знайшов на наші голови цих башибузуків?
Нарешті настав день, коли запорожці добралися до Алжиру. Біля причалу, де пришвартована бригантина «Клер» козаки побачили Жермена Де Коло, і дуже зраділи. Але вже за мить радість їх змінилась розгубленням.
Під наглядом Жермена на корабель заводять рабів, закутих в дерев’яні колодки. Це африканці – негри. Є старі, літні люди, люди в повному розквіті сил, підлітки і діти різного віку.
– Здрастуйте, месьє, – першим привітався Іванко. – А що відбувається? Ви ж казали, що ловитимете диких тварин, а вантажите людей?
– Та які це люди, – зневажливо озвався француз, – вони не надто сильно відрізняються від тварин!
– А для чого вони вам? – поцікавився Мирослав.
– Кілька дуже багатих людей в Голландії і Франції хочуть збудувати села, копії африканських, в яких будуть жити негри. А люди за гроші будуть дивитися на цю дивину. За хороші гроші! А ви як? Бачу, ви вже впоралися із своїм завданням?
– Так, – механічно відповів Іванко. – У нас все добре.
– На жаль, друзі, я не можу взяти вас із собою, попри те, що ви для мене зробили, бо вільного місця на кораблі просто немає. Ви вже вибачте мене.
Від побаченого і почутого в козаків на серці стало тяжко. Іванко мовчки кивнув, а потім запитав:
– Скажіть, Жермен, а як вам вдалося захопити в полон так багато людей? Вони що, зовсім не боронилися?
– О! Це ціла історія, – розсміявся француз. – Зараз розповім. Вам буде цікаво! Ми з вами – представники білої раси, і чорт у нас який? Чорний! А в негрів все навпаки: вони самі чорні, а чорт в їх віруваннях – білий!
– Та ну, – вирвалось в Петрика. – І що?
– Уявіть, живуть ці дикуни в лісах, ніяких чортів ніхто з них ніколи не бачив, аж тут раптом з’являємось ми – білі, в одязі, взутті, з вогнепальною зброєю! Ну, куди їм діватися? – розсміявся француз.
– То ви всіх так полонили?
– Ні. Інших, які вже бачили білих людей, ми взяли хитрістю. Я їм сказав, що якщо вони не підуть в рабство добровільно, ми спалимо воду в річках і озерах, і вони всі помруть від спраги!
– І вони повірили?
– Звісно, ні. Сказали, що вода гасить вогонь, а вони будуть захищатися і вбивати нас. Але кілька моїх людей зарані стали вище по течії, щоб негри їх не бачили, і за моїм сигналом вилили у воду діжку винного спирту. Спирт ми заздалегідь підфарбували спеціальною краскою, яка не розчиняється у воді.
Козаки вже все зрозуміли, але продовжують слухати розповідь француза.
– Коли різнокольорова пляма допливла до нас, ми її підпалили. Ви б бачили, як негри злякались! Га-га-га! Навколішки попадали і здалися без бою!
Тут до Жермена підбіг один з матросів і швидко промовив.
– Месьє, вам треба піднятись на борт. Це терміново.
Вигляд у матроса надзвичайно стурбований.
– Іду, – одразу став серйозним і заспішив француз. – Вибачте, друзі, справи. Радий був вас бачити! Може ще колись зустрінемось!
Француз разом з матросом поспішили на борт корабля. Коли він відійшов на достатню відстань, Іванко сказав:
– Боляче усвідомлювати, але, схоже, ми в ньому помилилися.
Коли бригантина відшвартувалася і попливла у відкрите море, Мирослав мовив:
– Може воно і на добро, що для нас місця на кораблі не знайшлося?
– Чому? – не зрозумів Петрик.
– Бо, дивись, вирішили б ми звільнити всіх тих нещасних. А нас всього четверо. Хто знає, чим би все для нас закінчилося?
– На жаль всім нещасним не допоможеш, – відповів Іванко. – Своїм би допомогти. Ну, що, пішли шукати інший корабель. Час нам додому повертатись.
Попутний корабель довелось чекати цілий тиждень. Весь цей час козаки жили в припортовій таверні, в якій поденно здаються кімнати. Харчувалися в основному на базарі, бо там і вибір їжі більший, до того ж все там дешевше і смачніше.
Якось на ринку Іванко помітив на прилавку світлий ладан. Козак покликав Олексу Чухліба і сказав.
– Запитай, скільки коштує цей ладан.
Вийшло, що в Африці ладан коштує мало не в сім разів дешевше, ніж в Речі Посполитій. Іванко одразу вирішив купити цілий мішок світлого ладану для січової церкви.
– А чому тільки для січової? – здивувався Мирослав. – Давай одразу придбаємо і для нашої Кисляцької церкви. Та й для Гайсинської також можна.
– Правильно. Як тільки я сам до цього не додумався?
На кораблі добралися козаки до французького міста Марсель. На невільницькому ринку вони знайшли 56 русинів: 13 жінок, 41 чоловіка і двох дітей, і всіх їх викупили. Люди повірити не можуть, що їм так поталанило.
Спочатку колишніх рабів нагодували, потім відвели в громадську лазню, де ті помилися і підстриглися. Поки їх всіх перевдягнули і взули, пройшов цілий день. Оскільки пішки до Речі Посполитої добиратися дуже довго, для всіх купили коней.
Потім придбали продовольство, сакви, казани, ложки, баклаги для води, тенти для захисту від дощів. Тільки після цього вирушили в дорогу.
Вирішили знову їхати через Московське царство, щоб поменше стикатися з ляхами. Об’їхали зі сходу Київ, і в’їхали на Лівобережжя. По ньому добралися до Січі. Жінки відокремились раніше, і з собою забрали двох хлопчиків. Чоловіки ж всі, як один, вирішили стати козаками.
– Та й куди нам іти? Наші домівки спали на наших очах. Наших рідних або вбили, або продали в рабство. Тож ми будемо мститися татарві й османам, скільки бог нам дасть сил і віку. Іншого шляху в нас немає.
– Ми це ще в рабстві вирішили. Якщо звільнимось – станемо захисниками землі нашої, народу і віри наших.
Настав день, коли Іванко, Мирослав, Петрик, Олекса і ще 41 чоловік добралися до Січі. Зустрічати їх на січовий майдан вийшов і сам гетьман.
– Ну, молоці! – розвів він широко руки в сторони, ніби хоче обняти одразу всіх. – А як ви так швидко повернулись? Зізнатися, я вас ще не чекав!
– То нам ще десь погуляти? – усміхнувся Іванко.
І раптом гучний крик перебив їх.
– Дядьку Гнат!
До гетьмана кинувся один із викуплених з неволі молодих чоловіків. Виявилось, що це племінник гетьмана.
– Климко? Звідки ти тут? Тебе ж татари в ясир взяли? Я намагався тебе знайти, але нічого не вийшло.
– А мене ось ці козаки з неволі викупили, – показав племінник рукою на Іванка, Мирослава і Петрика.
– Як же добре! Я ніяк не міг примиритися із тою страшною думкою, що ми втратили тебе назовсім. Хлопці-молодці, величезне вам спасибі за звільнених наших людей і за мого племінника!
Після цієї несподіваної зустрічі гетьман запросив до себе Іванка, Мирослава і Петрика. Козаки поклали на стіл і розгорнули два роги білих носорогів.
– Саме те, що треба, – сказав гетьман. – Просто чудово!
Видно, що він задоволений. Після цього Іванко виклав на стіл один туго набитий гаманець з грошима.
– Залишилися. Грошей вистачило.
– Ви могли б на ці гроші викупити ще наших людей з неволі. Чому ви цього не зробили? – забажав пояснень гетьман.
– Бо більше нам ніхто не попався. В Європі не так багато невільницьких ринків, як в Туреччині чи в Криму.
– Ви молодці, хлопці. Знаєте, що? Забирайте ці гроші собі, поділите їх між собою. І ще, ви так чудово впорались з завданням, та ще й привезли з неволі кілька десятків наших людей і мого племінника, тому я даю вам можливість відпочити після такої подорожі. Їдьте додому. Побудете там місяць, і вже тоді повертайтеся на Січ.
– Дякуємо, батьку, – вклонився Іванко. – Ваш племінник Климко…. Давно ви його шукаєте?
– Так. Знаєте, ми з ріднею вже навіть готові були б довідатися, що він загинув. Бо це краще, ніж невідомість. А він, виявляється, живий і тепер завдяки вам на волі! Ще раз дякую вам, товариші. Від усієї нашої родини дякую!
І гетьман до землі вклонився козакам. Хлопці також вклонились гетьману. Потім повернулись і пішли до виходу.
– Гардовий! Гроші візьми, – наказав гетьман.
Іванко повернувся, взяв капшук і пішов до дверей.
– Дякую, батьку і до побачення!
За дверима топчеться Климко, очікуючи, коли йому можна буде зайти до дядька. Видно, як йому нетерпеливиться. Але гетьман пішов приймати в козаки викуплених з неволі чоловіків. Серед них і Олекса Чухліб.
– А в якому курені ви б хотіли бути? – запитав наприкінці гетьман.
– Нас викупили козаки Кисляківського куреню, і хоча ми з різних місць, якщо можна, ми б хотіли стати кислячанами.
– Що скажете? – запитав гетьман в запорожців з Кисляка.
– Нехай в перший бій підуть разом з нами, а там побачимо і рішення приймемо, – відповів курінний отаман Михайло Кремінь. – А поки хай живуть і навчаються з нами. Ми не проти. А ви не ображайтеся, ми вас перший раз бачимо і нічого про вас не відаємо.
Після цього гетьман нарешті поспішив до свого племінника. В Кисляківському курені зраділи, що хлопцям надали можливість з’їздити додому.
– Розуміємо, що крадемо ваш час, – сказав Василь Голобля, – але все-таки спочатку розкажіть нам про вашу подорож.
Кінець 2 книги
Гайсин
2024-2025 рр.
Незаконное потребление наркотических средств, психотропных веществ и их аналогов причиняет вред здоровью, их незаконный оборот запрещен и влечет установленную законодательством ответственность.
Повстання. Одним файом
© Copyright: Ольга Гончарук, 2026
Свидетельство о публикации №226041200744
Свидетельство о публикации №226041200744
Рецензии