ViktoR

Малий злиток-патріот.
(Драматизоване детективне  оповідання.)


**Ява 1. Україна. Київська область. Село Крюківне. Стіни сірої хатини, мов прибитий до землі птах, ледь тримали на собі дах. Убогість обіймала тут кожен куток, дихала цвілим сумом і мовчанням. На килимі, що збляк, мов зів'ялий лист, уклякли, мозолячись, молоді батьки-християни. Серця їхні, мов розчахнута земля, просили Бога про пояснення. Тимчасом діти (донечка Ангеліна і хлопчик-немовля) сплять отам, у сусідній кімнаті.

МАТИ ВІКТОРА (Її голос — тремтяча нитка, що ось-ось урветься.). Боже, ми віруючі люди. Ми не п’ємо горілку, навіть соломи ніколи не брали з колгоспної копиці. За що ти нас так покарав? Чому наше дитя закуте в малий злиток плоті?

БАТЬКО ВІКТОРА. (Його тенор — тихий, як осінній вітер) Господи, якщо ти дав оце дитя, яке (кажуть лікарі) ніколи не виросте високим таким чоловіком, як я, значить це для чогось потрібно. Ми, батьки, зробимо все що зможемо, щоб наш хлопчик… Боже, ми приймаємо Волю Твою.
МАТИ ВІКТОРА. Господи, прости, що я нарікала, мов євреї в пустині. Я буду свого синочка годувати, одягати, вчити. Ні, туди, в інтернат, де діти-сироти часто їдять недоварену кашу-перловку, ми Вітю віддавати не будемо. Можливо,  дійсно наш синочок-карлик для донечки Ангеліни стане єдиним джерелом Божого благословення. Хіба ж, ідучи довгою  дорогою життя можна передбачити, хто буде кому потрібен? 
.

***
Україна. Київщина. Село Крюківне. Двір отут, біля будинку Ангеліни Низенької. Пустий білий «лексус», мов застигла крижина. Залишена мобілочка вібрує там, на (адаптованому) кріслі..
А де ж шофер? Водій зник, мов примара в тумані? Так, запис з тієї камери спостереження, що висить отам, на найближчому стовпі, це підтвердив. Там, на чорно-білому зображенні було видно, як невисока постать ліліпута виходить з машини, робить кілька кроків уперед і зупиняється. Вітя не біг, не ховався. Вітя дивився кудись у темряву, за межі кадру, ніби щось там побачив. Його молитва полетіла, мов білий голуб: «Боже, дух свій віддаю тобі. Господи, прости цим людям. Вони, засліплені  Мамоною, не тямлять, що чинять. Вони помилково гадають, що за гроші можна купити Здоров’я або Щастя». Помолившись, християнин рушив уперед. Чорнявий ліліпут із карими очима крокував повільно, урівноважено. Приземкуватий сміливець йшов, як Стефан, котрого вбили язичники, кидаючи в нього каміння.


***
Ява 2  Село Крюківне. Світлиця тут, у хаті Ангеліни, котра сиділа на дивані, ніби сама стала тінню. Біля неї стоїть слідчий.
ЄВГЕН СЛІДЧУК. Коли це сталося?
АНГЕЛІНА, СЕСТРА ВІКТОРА. О пів на одинадцяту.
ЄВГЕН СЛІДЧУК. Скажіть, Вітя, щовечора так пізно повертається з роботи?..
АНГЕЛІНА. Зазвичай, о двадцятій годині мій брат приїжджав додому. Але сьогодні Вітя проповідував Слово Боже, що світило, мов ліхтар, отам, у Голосіївському домі молитви. Потім, бесідуючи з друзями, очевидно, трохи затримався.

ЄВГЕН СЛІДЧУК. Я не можу ніць обіцяти Вам, але… Напишіть, будь ласка, заяву!
АНГЕЛІНА. Хто?.. Кому ліліпут треба? Он навіть дружина Вітю не витримала. Це ж начебто та Наташа, котра колись не хтіла там, у студентському гуртожитку, годувати ні мишей, ні нахабних  тарганів. Невже це правда? Люди кажуть: «Дівулі, котрі  там, у дитячому будинку,  їли пісну  кашу-перловку,  здатні любити  свого мужа тільки тоді, коли все добре? А тоді, коли бушує буревій  - вони навтьоки. Немов  оте  порося братів Грім, яке побудувало свою хатинку на піску».      
   

Україна. Київщина. Село Крюківне. Чорнява жінка, котра, сидячи на койці, «накатала» заяву.  Вітьчина сестра  тихенько попросила: «Тільки нашій неньці ніць не кажіть. Будь ласка». Натомість Євген Слідчук, розпочинаючи (вже офіційно розслідування, тихенько пообіцяв: «Гаразд, Ангеліно! Я (принаймні, поки що) мовчатиму, як окунь. Моя матуся теж старенька».

АНГЕЛІНА. Дякую за розуміння.
ЄВГЕН. . Можливо, ті люди, які викрали Вітю, вимагатимуть викуп. Утім, імовірно, їх цікавлять не гроші?
АНГЕЛІНА. (Здивовано) А що ще?...
ЄВГЕН. Хтось, можливо, хоче з тюрми випусти на волю «авторитета з куполом на грудях»? Українським політикам (інколи) доводиться… шило на мило…
АНГЕЛІНА Інакше чийсь «мерседес», як зляканий сизий голуб, після несподіваного вибуху, підлетить у повітря?
ЄВГЕН. Кому треба такий банальний фільм? Нині часто – мікрохірургічний скальпель. Як там, у книзі Агати Крісті, десять негренят одна за одною зникають безслідно. А потім їхні квартири (двічі або тричі) перепродають, щоб замести сліди.

Україна. Київщина. Село Крюківне. «Чистий титан коштує, мабуть, не набагато менше ніж золото найвищої проби. А тут, у  світлиці, нічого спокусливого (крім Вітьчиної мобілочки, яку прикриває вишитий рушник) немає», - помислив Євген. Мужчина, кинув свій погляд по хаті – звичайна койка  стіл і стільці. Натомість Ангеліна сказала: «Взагалі-то  не дозволяю брату Віті привозити сюди, в отчий дім, свою київську пишноту».

ЄВГЕН. Чому?..

АНГЕЛІНА. Мені так дихати спокійніше. Треба – пішла в лавку. Схотіла – гайда на здибки. Там, у сусідній сільській хаті, ввечері ми (буває) співаємо прості християнські псалми або українські народні пісні.

 «Який сенс Ангеліні замовляти викрадення свого брата, який, можливо, тільки виконує обов’язки  директора?- розмірковував  Євген Слідчук, керуючи своїм авто, яке із села поверталося до Києва – Невже Вітьчина сестра не здатна (негласно) керувати заводом,  зустрічаючись із менеджером десь там, у затишному кафе?Врешті-решт, маленькі дози миш’яку, якась (польова або лісова) отруйна рослина – це таке вбивство, яке довести дуже складно. Тим паче, якщо вмирає інвалід».                               


***
Ява 2. Київ. Печерськ. Квартирна кухня. Русява молода красуня сидить, обіймаючи чашку з чаєм, що застигла, немовби слухаючи їхню розмову. Слідчий – напроти, на кухні, за столом.

ЄВГЕН.  Де ваш?.. (Слідчий засумнівався: як вірно висловитися муж теперішній вже колишній?)
НАТАША. Не знаю.. Я живу тут, у Києві. Вітя ж мешкає там, у селі Крюківне. Сестра – ніби
ангел-охоронець. Ангеліна, як мама, варить йому борщ, пере брудний одяг.
ЄВГЕН. Пардон. Мені байдуже, хто з ким спить. Але я мушу спитати.? Чому Ви нині окремо?..
НАТАША. Вітя, мабуть, дійсно кохав мене. Любов була велика, мов скеля. Але я кругла дєтдомівська сирота, гілка, відірвана від дерева життя. Дах над головою, вищу освіту – він мені дав усе. Проте, Женю, розумієте?.. Мій гінеколог якось відверто пояснив мені: «Бувають інколи винятки; але, здебільшого, сперматозоїд ліліпута, який зовні схожий на колос пшениці, - це кукіль без зерна».
ЄВГЕН. А Ви?..
НАТАША. Так, я, сита пташка, котра мріє народити своє маля. Я сказала, що хочу вилетіти із золотої клітки... Але мій муж... Уранці, зібравши своє шмаття, він сам... Вітя ж твердий, як дубовий стовп. Лицар – шляхетний. Мабуть, казковий..

Київ. Печерськ. Шикарна квартира. «Хвалити Бога, шкільний учитель-фізкультурник,  заставляючи ліліпута сприяв отому, щоби малий Вітя підріс  найнижчого солдатського зросту – сто п’ятдесят два сантиметри. Слава Богу, доцент київського університету погодився, щоб інвалід учився там. на  економічному факультеті, - зміркував Євген Слідчук. – Але (якби малий хлопійко колись  не читав книжок) він не став би заводським директором. Вітя Низенький  не схожий на того безногого Льоню  Журавко. Той  (навіть будучи народним депутатом України) нічого, крім   матюків, мовити не може».    

ЄВГЕН. На кого Вітя написав заповіт?
НАТАША. Вітя заповів свій завод сестрі Ангеліні. Задушити подушкою ліліпута у мене не було жодного сенсу? Повірте, Женю!
ЄВГЕН. Вибачте. А ця квартира?...
НАТАША.  (Вона заплакала) Дарчу оформили ще рік  тому. Вітя так хотів. Очевидно, спокутував провину за те, що... не такий, як усі. Я його не вбивала, слідчий. Навіщо мені тюрма, нари? Хіба я не знайду собі чоловіка?

       Київ. Печерськ. «Живучи, тут, у квартирі з вишуканим інтер’єром, Наталя, напевно, здогадувалася: Віктор – імовірно, тільки Фіктор. Справжній господар заводу, який випускає титанові злитки, ховається десь там, у Верхній Раді або Кабміні, - уперше подумки припустив Євген Слідчук, котрий вийшов із квартири надвір. – Однак освічена молодиця вчасно збагнула, що їй, займаючись домашніми справами, краще тримати свій язик за зубами»..
---
Київ. Завод, де випускають титанові злитки. Тут, у кабінеті, де працює Валентина Михайлівна Вірна пахне паперами і терпкою кавою. Сивочола бухгалтерка, бесідуючи зі слідчим, печально сказала: «Ні, не святим – Вітя був щирим. Він довіряв мені, як матері».
ЄВГЕН. Отут, на заводі, був у Віті якийсь спір?
ВАЛЕНТИНА. Так, конфлікт був із отим Са-ш-ком. Ні, не статтями -  той юрист торгує тінями..

Євген слухав уважно, роблячи нотатки там, у своєму блокноті. Слідчук отеперечки збагнув: «Сашко Кидайло – це той бувший ракетник, котрий себе називає Іскандером. Сашко - гладкий, як  вуж після дощу,** і такий самовпевнений». Натомість Валентина Михайлівна, баючи тихенько, боязко розповіла таке: «Вони, ніби  хижі вовки) жадали, щоби Віктор віддав «KIEV-TITANIUM» за копійки, немовби подарунок. Знаєте, кому? Ка-ца-пам. Отим конкурентам, які там, у Пермському краї, живуть у містечку Салда. Їм наш (київ-сь-кий) титан — ніби кістка в горлі. Ми у них перехопили «жирний» контракт…  на постачання кругляків».

ЄВГЕН. Їх (тобто, титанові злитки) використовують для виробництва літаків або гелікоптерів?
ВАЛЕНТИНА. Так, Вітя галакав щось про авіацію. Проте, Женю, я – бухгалтерка. Моя справа – цифри, що лежать, мов камені, податки, зміни в законах України.
ЄВГЕН. Авжеж. (Він іронічно посміхнувся). У театрі нібито навіть вішалка грає свою роль, як актор
ВАЛЕНТИНА ВІРНА (Вона подала слідчому синю заводську папку, ніби  прапор перемоги.) Тут є все. Контракти, схеми, офшори. Іскандер готував це вороже поглинання. Кидайло вимагав, щоб я її спалила. Але я не змогла.
Валенні  руки тремтіли, ніби осиновий лист.
— А потім… мене побили. Двоє. У балаклавах. Але я пам’ятаю запах — дешевий одеколон і тваринний піт. Їх, очевидно, послав Алкід Безмежний.
Алкід - це ім’я впало між ними, мов камінь у воду. Алкід — боксер, якого боялися навіть місцеві бендюжники. Не сердечною людиною - Алкід немовби став тією кувалдою коваля, якою «Система» ламає навіть людей стійких.
— Віктор відчував, що його хочуть усунути? – спитав Євген.
- Вітя, напевно, здогадувався, але не втік. Низенький баяв: «Уся хвала належить Богу, котрий створив усе видиме і незриме. Тому я ніколи там, на майдані Незалежності, не ячав «Слава Україні». Проте зараз, ніби заядлий націоналіст, я не продам завод вовкам у овечій шкірі». (Валентина Михайлівна подивилася слідчому в очі). Тепер ви розумієте, Женю, кого він мав на увазі під словом "вовки".

ЄВГЕН СЛІДЧУК   Леонід Другий, червоні директори, призначені ще радянською Москвою, нині ось Вітя…
ВАЛЕНТИНА. Так, Женю!  «Із шаровар, з сільської хати раби зростають до синів своєї України-матері» . Проте не треба ліпити з Віті Низенького такого безгрішного чоловіка, як святий Микола.  З вісімнадцяти до тридцяти років, коли дівчата давали йому гарбуза, нещасний Вітя пив часто горілку; можливо, вживав наркотики. І тільки потім, коли Вітя там, у Голосіївському будинку молитви, почав читати-вивчати Святе Письмо, карлик взявся за розум. У Містера Ікс позичив гроші, викупив оцей збанкрутілий завод, і… 

ЄВГЕН. Ймовірно, тому також поява Наташі посприяла.  Хіба тільки дванадцять  подвигів, як Геракл,  робить мужчина, щоби покорити серце красуні?  Тієї коханої жінки, котра теж розгледіла в ньому якусь «ізюминку»
ВАЛЕНТИНА. Хто знає?.. Можливо тиха мамина молитва, яка здатна вірою зрушити з місця гору Говерлу?..
 

                ---
29 квітня. Київщина. Озеро «Крюк».
Сонце ледве піднімалося над ставком.
Туман ковзав по воді, мов живий, повільний змій.
І в тій тиші, серед ранкових побачив спальний відблисків, щось рухалося.
Рибалка спіймав мішок, який плавав біля берега.
Гиря — 32 кілограми — тягнула його вниз, до холодного дна.

Невдовзі, коли Євген Слідчук прибув осюди, до озера, серце стискалось у шаленому ритмі. Побите овальне обличчя ліліпута, яке було в мішку, майже неможливо впізнати. Лице, побите темрявою, але на ньому, здавалося, ще тлів слабкий відблиск світанку. Фаланги середнього і вказівного пальця — скручені, наче лози, зламані в бою. Хтось залишив оцей знак тим, хто розуміє мову болю.
«І світло світить у темряві, і темрява не обгорнула Його». У кишені — незламний обривок, Вітьчин листок із Святого Письма.

Ява 3. Допит Іскандера (Двобій)
Київ. Печерський слідчий відділ. Отут, у кабінеті для допитів, пахло холодною кавою і пилом.. Іскандер Кидайло сидів рівно, мов надута жаба, випрямившись, із ледачою усмішкою. Він знав, як говорити. Знав, коли мовчати.
ЄВГЕН. У машині Низенького знайшли Біблію. А в офісі — сліди ваших «переговорів».
ІСКАНДЕР. (Ліниво потягується) Ми запропонували ціну. Гарну ціну. Віктор відмовився. Це бізнес, начальнику, а не благодійність.
ЄВГЕН. Це тиск. «Salda» — це росіяни. Ви змушували його продати стратегічний завод ворогу.
ІСКАНДЕР. (Нахиляється вперед, усмішка зникає) Тихіше, Женю. Ти зараз не в ті двері стукаєш. Це велика гра. Вітя  був отим недалекоглядним пішаком, який уявив себе королем. Низенький  заважав серйозним людям.
ЄВГЕН. І де він зараз?
ІСКАНДЕР. Там, де йому й місце. Може, молиться. А ви, слідчий, краще займайтеся кишеньковими злодіями. Для здоров'я корисніше.
ЄВГЕН. Ви погрожували бухгалтерці? Тиснули на Вітю Низенького?

ІСКАНДЕР. Я просто, Женю, виконував свою роботу. І, до речі, оскільки ви вже зазирнули в цю «темряву», попереджаю: капати криницю глибше – це вельми небезпечно. Хіба це той рівень, де ваше посвідчення важить набагато більше, ніж куряча пір’їнка?

Сашко Кидайло посміхнувся. Натомість Євген подумав: «Оця посмішка, немовби  крига — блискуча, але холодна».

Робота в офісі.
Київ. Печерський слідчий відділ. Євген сидів за своїм столом, схилившись над монітором. На екрані — база даних Міністерства юстиції, фото, довідки, виписки. Слідчук уже третю добу намагався з’ясувати: хто такий Незнайомець із чорного позашляховика – анонімної влади, який з’явився біля заводу, коли арештовували банду.
Євген офіційно подав запит — результат: «Дані відсутні».
Зателефонував у відділ кадрів СБУ — там відповіли, що такий співробітник ніколи не служив.
Звернувся до Мін’юсту — файл видалено. Навіть номер автомобіля, записаний камерою спостереження, зник із реєстру наступного дня.
— Немає нічого, Женю. Немовби гумка стерла сліди, — розвів своїми руками технік.
— А резервні?..
— І ці копії зникли. Це ж той рівень, куди нам, смертним, зась.
Євген, дивлячись у чорний екран, подумав: «Це не людина. Це — символ влади, яка не має обличчя. Я борюся не з убивцями — я борюся з самою державою, що стала, мов дикий спрут». Слідчук натиснув кнопку виклику — але телефон, що завжди гудів, як  бджола, тепер мовчав.

                ***

Київ. Печерський відділ. Відчинивши кабінетні двері,  секретарка повідомила: «Вам, Женю, хтось дзвонив». Натомість Євген запитав: «І що?»

 –  Містер Ікс тільки прорік: «Навіщо шукати зниклого карлика? Краще кишенькових крадіїв  арештовуйте! Ймовірно,  зірочка швидше з’явиться на погонах. Потім підвищена зарплата, пенсія...»

- Будемо, колего, вважати: «Чорний капелюх, темні окуляри та сіре пальто»  помилився номером, - Євген стиснув свої кулаки.

Київ. Печерський відділ. Оту т, на столі, біля холодної кави, лежала Валентинина синя тека. Там, усередині папки, — ті схеми, які могли пояснити все, ніби креслення звивистого лабіринту. Слідчий, сидячи за столом, гортав папери. Контракти, звіти, фіктивні угоди – все те, що бухгалтерка Валя недаремно назвала «пеклом у цифрах».

Справді тут, у синій папці, фактів - хоч греблю гати:
а) фірма-прокладка на Кіпрі, зареєстрована на покоївку Саша Кидайла;
б) «борги» на мільйони доларів, які ніхто ніколи не позичав;
в) рішення «ручних суддів», готових оголосити «KIEV-TITANIUM» банкрутом будь-коли;
г) листування з московськими «партнерами», де фігурувало три слова: SALDA, TITANIUM, PERM.

Слідчий відкинувся на спинку крісла. Женя обурено подумав: «Ні, це не та ситуація, коли   «альфа» поглинула «бета», і виникла нова корпорація    Das ist оку-па-ція. Щоправда. еко-но-мічна».

— Так, Женю!  — підтвердила Валентина Вірна, яку слідчий викликав ще раз. — Їхні гроші текли через шість офшорів, ніби чорна кров через артерії. А кінцевий власник — отой «Незнайомець», який ховається десь отам, у «високих владних кабінетів».
— Ви, Валю, впевнені?
— Я бачила його підпис.. Чорне перо, ніби кинуло темну чорну тінь. І запах — той дух, який лишився після побиття.
Невдовзі, коли минуло декілька днів, Євген знову побачив той автомобіль на Печерську, серце його стислося. Машина стояла біля будівлі суду, на сонці блищали номери без цифр. Усередині — нікого. Та коли він наблизився, на лобовому склі з’явився відбиток долоні — ніби хтось щойно притулив руку зсередини.
«Система, ніби дельфін, спостерігаючи за іншими, не спить ніколи, — зміркував Євген Слідчук. – Мені, до речі, теж, якщо я хочу жити, варто бути таким обачним, як сова».

***
Україна. Київський масив Корчуватий. Холодне нічне повітря пахне страхом. Серпастий місяць – отой  прожектор, який  освітлює тільки тіні.
Валентина Михайлівна сидить у салоні «Porsche». Поряд троє — Руслан Тутешній, Олег Пермський, Гермес Кияшко. Заводська бухгалтерка міцно стискала руками диктофон і теку. Ця синя папка була зараз набагато важчою, ніж 32-кілогромма гиря.
Євген виходить із броньованого «Renault». Поруч — двоє оперативників. «Обережно, — шепоче операм Слідчук. — Отут хтось чекає нас, як чорний ворон». І справді раптом — різкий тріск. Зліва, з глибини промислової зони, спалахнув вогонь, немовби зміїне жало. Перестрілка. Кулі, мов розгнівані джмелі, дзвенять по металу, шматки іржі сиплються з балок.
— Не вилазь! Сиди, Валю, там, в авто! — закричав Євген Слідчук. – Авто - броньоване.
Олег Пермський вибігає наперед, прикриваючи товариша.
— Менти! Вони йдуть із двох боків! — гаморить Олег. Однак Руслан дати дьору не зміг – його наздогнав оперативник
Постріл, другий, третій… Куля розриває йому плече. Олег падає на коліна, стискає руку, зуби зціплені. Олег стогне від болю: «Моя права рука.. Рана. О, чорт». Тимчасом звідкись, із туману, з’являється Гермес Кишко - обличчя перекошене, очі, мов у скаженого сіроманця. Злочинець тягне ножа, але Євген стріляє першим. Гермес завалюється на бетон, повільно опускає голову. Крапля крові стікає в калюжу — і в її відблиску на мить видно чорний обрис людини, що стоїть неподалік.
Євген підводить погляд. На даху старого складу стоїть Незнайомець — високий, у довгому чорному пальті, без обличчя. Світло від лампи, мов місячне сяйво, ковзає по його темних окулярах, але очей не видно.
Незнайомець спокійно спостерігає за сценою, ніби це все — лише частина великої гри.

«Система, мовби всевидюще око, — помислив Євген Слідчук. – Система, ніби спрут, обплутала щупальцями кожен титановий злиток».

Незнайомець підніс до вуха телефон. Він запитав: «Женю, тобі не здається, що ти занадто далеко зайшов?». Звук був глухий звук, немов кодова команда. Звук поволі зник за димом.
Там, на горизонті, спалахнули голубенькі вогні поліції. «Range Rover» від’їхав без звуку, тільки
зашипіли гадюкою  по пилюці. Натомість Валентина Вірна, котра підняла синю папку, голосно відчеканила: «Рахунки, листи, імена – тут є все».

- Олег і Руслан арештовані, - доповів «опер» Євгену – А той третій…
- Так, Гермес «пішов на Суд Божий» На жаль, передчасно, - зітхнув слідчий. – Усе-таки грішник (доки він живий) має можливість покаятися-змінитися. Принаймні,  стверджують отак  священики  і різні психологи..

### 5. Суд

Україна. Київський Печерськ. Отут, у залі, стояла важка тиша. Суддя зачитував вирок, і слова його, мов удари молота, глухо падали на підлогу: «Визнати винними та призначити покарання у вигляді тринадцяти років позбавлення волі…»
Конвоїри засуджених вели коридором. Іскандер Кидайло, озирнувшись, глянув на Євгена. У тому погляді, який схожий на темно-сіру хмару,  було щось таке, що холодило спину. Мабуть,  обіцянка помсти?...

Після засідання Слідчук пішов до заводу «KIEV-TITANIUM». У вестибюлі, перед портретом Віктора Низенького, він зупинився.
— Вітя побудував Ковчег, але (на відміну від Ноя) карлик не врятувався в нім, — прошепотів Євген. — Ні, не переміг темряву – я лише відтіснив її. Та (поки що) навіть і цього досить.
На столі слідчого тепер лежала пожовкла біблійна сторінка з тією самою цитатою: «І нема в Нім (тобто, в Бозі) ніякої темряви…»
Телефон задзвонив.
— Євген Слідчук.
— Ну, ось, Женю. і все? — єхидно зареготав невідомий голос. — Ваш завод, який випускає титановий круглий злиток, спочатку стане філією «Salda-Titanium». А потім що?.. Склад нашої (тобто, російської) продукції?

«Ні, банкрутства не буде, - сподіваючись на краще, подумав киянин Женя. - Тоді, коли Справедлива Феміда, зважаючи на Вітьчині акції, оголосить Ангеліну титановою коровою України, це підприємство перестане, як умираючий дід, дихати на ладан. Хвалити Бога, той електронний регістр українських власників, куди «чорний» нотаріус уніс свої зміни – це ж не єдиний документ, який і нині чинний».
Євген Слідчук, поклавши трубку, подивився у вікно — над Києвом з’являлося вранішнє сонце. Денне світило було чисте, мов полум’я свічки, яке бореться з нічною темрявою**.  «Дожбог» поволі сходив для всіх землян – людей праведних і грішник.


### Епілог.
Україна. Київський Печерськ. Квартирна шикарна кухня. Тоді чорнявий чоловік-ліліпут і молода блондинка сиділи за столом. Отоді, коли вони весело розмовляли, ніщо не передвіщало грому серед ясного дня. Проте раптом…
НАТАША. (Тихенько) Вибач, Вітю. Я не волію бути ні лукавою блудницею, ні твоєю домашньою робітницею. Дозволь мені, будь ласка, ніби солдату, демобілізуватися...»
ВІКТОР. Він мовчав. Однак його карі очі явно запитували: «Чому?»
НАТАЛІЯ. Ні, не сімнадцять - мені вже 30 років. Я волію вийти заміж за іншого чоловіка і народити здорову дитинку.
ВІКТОР. Не треба нікуди йти. Живи далі тут, хаті. Безсумнівно, ця квартира – не дешева сукня, але я її подарую тобі. Хвалити Бога, компанія «Боїнг» купує нині наші титанові злитки.
НАТАЛІЯ. А ти?..
ВІКТОР. До сестри я поки що поїду туди, у село Крюківне. А потім – Господь угледить. Можливо, ти ще переміниш своє рішення. Імовірно, я, мов Єнох, вознесусь туди,  на небесах. 
НАТАЛІЯ. Можливо, тобі краще піти в монастир. Будеш там, в келії, молитися, читати кожен день свою улюблену Біблію. Хіба той милостивий Господь, про якого ти проповідуєш, не дасть тобі хліб і одяг? Тим паче, Ангеліна (згідно із твоїм заповітом) стане новою титановою королевою України.
ВІКТОР. Монахи живуть отам, у келіях, усамітнено. А я хочу проповідувати людям: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне». Розумієш?..
НАТАЛІЯ. В Україні багаті люди так, як ченці, живуть нині усамітнено. А ти гордий, Вітю, Мені здається: не Божої – ти, немовби набундючений павич, шукаєш слави людської. Тієї солодкої похвали, яка інколи буває такою ж згубленою, як наркотик.
 ВІКТОР. Гаразд. Піду туди, у люлю.
НАТАЛІЯ. Йди: вже дійсно пізно. Мені ще треба тут, у кухні, брудний посуд помити.

Україна. Київський Печерськ. Розкішна квартира, де сьогодні витають спогади. «Тоді, міркуючи про те, як житиму «на голодній волі», я  забула випити протизаплідну пігулку. Тоді, тієї прощальної ночі, я не думала, що мій муж, який досі був безплідною смоквою, здатен, як джміль квіточку черешні, мене запліднити. Тоді, уночі, коли Вітя ліг зверху на мене, я сама розсунула свої стегна, — зараз занепокоєно зміркувала Наташа. — Але ж яким буде те дитя, народжене мною? Такою здоровою дівчинкою, як я? Ще нижчим карликом, аніж ліліпут Вітя? Від дикої яблуні – тільки ж кислички».
Русява молодиця, одягнувши чорну сукню, закутала траурну хустку. Їй, вдові, треба поїхати туди, у Крюківне. Втім, вийшовши з квартири, зажурена жінка раптом, подумала: «Ні, не тільки сестра Ангеліна — там, на цвинтарі, будуть кревні Віктора. Ні, я не хочу, щоб оті родичі вбитого, котрі ділитимуть «титановий капітал», про мене згадали. Ні, я туди, у село сьогодні не поїду. Туди, на кладбище, я прибуду взавтра. А зараз? Отеперечки зайду у Володимирський собор, поставлю свічку за упокій. Може, Бог дасть мені якусь вірну думку».

1. Можна зробити аборт або залишити хворе дитя там, у пологовому будинку, щоб стати вільною пташкою.
2. Можна, забравши хворе немовля додому, потім так, як смиренні батьки Віктора) аж до гробу нести свій хрест.
.
Україна. Печерська квартира. Наталин «животик» ще майже непомітний. Одначе незабаром прийдеться...  Уже скоро доведеться  із трьох варіантів вибрати лиш один. Отой варіант, який підкаже їй серце.