Непобедимый дуб

НЕПЕРЕМОЖНИЙ ДУБ.
(П’єса на одну дію.)
           Дійові особи:
; МИХАЙЛО — старий, зсутулений чоловік, обличчя якого — як карта страждань.
; ОЛЕНА — молода жінка, розбита горем, у мокрому від дощу одязі.
; ДУБ — величезне, обпалене грозою дерево, що стоїть у центрі сцени.
СЦЕНА 1
(Ліс. Ніч. Величезний дуб, розколотий блискавкою, стоїть як чорний силует на фоні темного неба. Михайло, важко дихаючи, підходить до дерева. Чоловік  тримає руками рушницю. Нещасний мужчина, тремтячи, стає навколішки, приставляє ствол до скроні.)
МИХАЙЛО: (шепотом) Сину… Господи, навіщо? Чому все згоріло? Чому я один?
(Михайло переводить погляд на стовбур дуба. Там, на фоні обвугленої кори, біліють ніжні квіти. Він завмирає. Рушниця випадає з його рук. Михайло хапається за голову і видає довгий, нелюдський крик, що переходить у плач.)
МИХАЙЛО: (кричить у небо). Боже, варум?! Чому Ти забрав усе, а їм дозволив цвісти?!
(Тиша. Тільки шум вітру в гіллі. Михайло повільно опускає руки, торкаючись кори. Його обличчя поступово кам’яніє.)
МИХАЙЛО: (тихо, крізь зуби) Не можна зламати людину, яка отримує свої сили від Бога.
(Завіса опускається)
СЦЕНА 2
(Минуло багато років. Дощ. Олена вбігає під дуб, падає в багнюку, ридаючи.)
ОЛЕНА: (кричить) Я зламана! Зламана назавжди! Навіщо мені жити, якщо все, що я любила, знищено?!
(З тіні дуба повільно виходить старий Михайло. Він підходить до Олени. Його рухи повільні, але впевнені. Він зриває білу квітку з обвугленого стовбура і простягає її жінці.)
МИХАЙЛО: (низьким, надтріснутим голосом) Дивись. Цей дуб пережив вогонь, що мав спалити його до пня. Грози рвали його, сокири рубали. Він стояв мертвий. А тепер — цвіте! Бо його коріння п’є силу не з цієї землі, а з Неба. З Того, Хто сильніший за будь-яку бурю!
ОЛЕНА: (крізь сльози, з відчаєм) А якщо я не встану?
МИХАЙЛО: (жорстко, майже люто) Ні, ти встанеш. Бо сила, що тримає ці квіти, більша за твій біль. Більша за зраду. Більша за все пекло, яке тобі довелося пройти.
(Олена повільно підводиться. Вона дивиться на квітку в руці, потім на дуб. Її погляд змінюється — у ньому з’являється вогник.)
ЕПІЛОГ
(Минає час. Вечір. Михайло сидить під дубом, прихилившись до нього. Він нерухомий. Олена підходить до нього, розуміє, що він помер. Вона схиляє голову, кладе руку на кору поруч із його рукою.)
ОЛЕНА: (з надією, до неба) Не можна зламати людину, яка отримує свої сили від Бога.
(Світло поступово зосереджується на білих квітах, що пробиваються крізь обвуглену кору. Вони сяють у сутінках, мов леза ножа, що розрізають темряву.)
ЗАНАВІСА  ОПУСТИЛАСЬ.  А ГОЛОС отам, за ширмою,  читає такий текст:  «Столітній дуб, скалічений громом, стояв посеред лісу, мов розіп’ятий на невидимому хресті велетень, із чорним, обвугленим нутром, де ще досі причаїлася тінь минулої стихії. Його роздерта кора, груба і зморшкувата, наче обличчя столітнього діда, що ввібрало в себе всі болі світу, тріщала від утоми, та з цієї мертвої, попелястої порожнечі, наче сміливий жарт природи, раптом виплеснулося сліпуче біле цвітіння. Пелюстки, тонкі й трепетні, мов крила метеликів, що випадково заблукали в пекло, горіли на тлі грізного, свинцевого неба чистим, майже болючим світлом, що розрізало сутінки, як лезо ножа. Дерево, виснажене смертю, але напоєне невидимою силою небес, пульсувало цим дивним життям, і в кожній квітці, що пробивалася крізь оголений стовбур, бриніла німа, але могутня пісня воскресіння, від якої здригалося повітря, наповнене передчуттям нової, нездоланної весни».