Выжить во фронтовом городе

  Выжить во фронтовом городе
Мир не театр – дурдом; и люди в нём - дебилы.
Предисловие
Свою книгу «Выжить во фронтовом городе» я начал  с перефразированного мною афоризма Шекспира. Мне кажется, что мой афоризм подхоит к ней лучше, чем его. Не потому, что я умнее его, просто времена изменились, а вместе с ними и люди..
Итак: я  писал свою нову книгу о войне, о тех событиях, что поисходят сейчас в нашей стране Украина. В книге нет глубоких аналитических анализов, как и что привело к войне, я заменил их некоторыми комментариями живых очевидцев, которые на протяжении многих лет собираю в книгу «Как буто заглянул в сливную яму», так будет проще понять, как всё начиналось. Признаюсь, что работа была сделана большая, но если не я, тогда кто бы её написал? Мною уже много написано заметок, очерков и других материалов о гибридной и молномассштабной войне, я их собрал воедино, но возможно не в логической последовательности, но что поделаешь, идёт война, мой город ежедневно подвергается обстрелам и бомбёжкам и оттачивать логику в таких условиях, просто нет ни сил, ни времени, но я всё же постарался связать всё воедино. Похоже, что получилось, вполне, нормально, читать можно.
По ночам, под вой воздушной тревоги, канонаду и завываяния рашистских ракет и шахедов, думается на удивление легко, исчезает тревога (чему быть, того не миновать), мысли выкрализовываются чистые и ясные, и даже, иногда, появляется предвидение будущего. Нельзя сказать, то оно ясное и поятное – всё в тумане, но при желании разобрать можно, но я стараюсь особо не вникать в тайны бытия – нет смысла…всё может измениться. Человек, особенно писатель, должен сейчас быть реалистом, а не уподобляться лжепророкам и вводить другх людей в заблужение ложными прогнозами на будущее. Если погоду не могут спрогнозировать со 100% точностью, то, что уже говорить о будущем человечества, особенно когда к власти пришли такие мировые лидеры как Трамп и Путин, которые нарушили все международные договора и пытаются по-новому поделить мир, развязывая всё новые и новые войны. Один называет себя миротворцем и мечтает о Нобилевской преими мира, а второму скучно, ему нужна движуха и потому он тянет россиян в атомный рай. «…мы попадём в атомный рай,  все остальные сдохнут…». А это как? Он сам понимает, что говорит и делает? Вслушиваться в слова Трампа и пытаться там отыскать логику, вообще нет смысла – там сплошной туман, в лучшем случае, троллинг мировых лидеров. Но мировые устои он крепко пошатнул. Этого у него не отнять – не дурак и не шизофреник…хотя его же американские врачи, говорят, что он болеет деменцией во второй стадии.
 Помните  о моём  афоризме, в котором я четко обозначил, что весь мир и люди в нём пребывают в дурдоме? Так чем Трамп лучше остальных людей? Уверен, что ничем. По какой-то немыслимой случайности, на одной  из спиралей развития человечества, госпожа Фортуна привела его к власти, вот он на старости лет и резвится…а мир от его шалостей скрипит зубами и чешется…так же, как и от Путина. О времена, о нравы. (лат. O tempora, o mores!)
Мне трудно сдерживать себя, чтобы не скатиться к описани всех тех мерзостей и злодеяний, что принесли в мир эти два скучающих на старости лет политика, но я сдержусь по той причине что у меня не хватит времени и сил, это всё это описывать, история сама разберётся и вынесёт свой приговор, скажу только, что по моему глубокому убеждению, вся движуха была затеяна для передела мира и развала финансовой системы Европы. Евро валюта стала сильным конкурентом ничем не подкреплённому американскому доллару и как результат ЕС приказывает долго жить, как и НАТО. Окончательный развал - это дело времени.
В противовес  этим политикам отдельно стоит президент Украины Зеленский. Говорят, что существует негласная договорённость, не критиковать его во время войны. Скажу честно, мне об этом ничего не известно, я не так глубоко, как журналист Гардон вхож в политику и администрацию президента, мне хватает своего круга общения. Так же говорят, что Зеленский на пятом году войны стал оперяться. Как по мне полная чушь. Зеленскй пришел в политику не зелёным юнцом, а вполне состявшимся актёром и что не мало важно бизнесменом с миллионым состоянием, которое он сам заработал в шоу бизнесе. Как он ещё должен оперяться? Когти надо точить и клюв и предпринимать определённые шаги в сторону  восстановелнения атомного статуса Украины. Увы - это единственная гарантия безопасности нашей страны.
 Выживет ли Украина в этом историчесом буреломе? Выживет – мы украинцы и не такое переживали, чего стоят года правления царской империи и тюрьмы народов СССР. Они канули в Лето, а украинцы выжили и наша страна жива и более того развивается, нисмотря ни на что. Противостоять России, стране вооруженной баллистическими ракетами и атомным оружием, периодически нанося удары своими ракетами  и БПЛа по её территории, – это дорогого стоит - это воодушевляет украинцев, вселяя в нас веру. Мы едины, потому и не победимы. Завидую вам, мои друзья, вас ожидает прочтение интересной моей новой книги. Она небольшая, но такая нужная в наши непростые дни. Читайте с удовольствием.
Глава 1
Горить та стогне Україна;
І кров біжить там наче гній.
Скажи, скажи мені країно —
Коли ти скинеш тягар свій!?

Так что побудило Россию в 2014 году аннексировать Крым?
Комментарий из сети: « Крым - это исконно российская земля... прадеды воевали её у супостата, так отдай. Вынь, да положь - без аннексий и контрибуций...А то мы и вас лодырей хохлов, по ходу пьесы, с "несуществующей" вашей Державой и с Крымом аннексируем. Мы такие, мы всё могЁм. Вы же наивные, нам поверили, отдали своё ядерное оружие, а мы своё сохранили и благодаря вам же, его и приумножили. Так что помалкивайте...Вы там, в стороне в тряпочку. Пока мы будем принимать Крым в свои "братские" объятия. Благо там живут, в своём большинстве, такие же добрые и наивные люди, которые нам ещё верят.
Вот когда мы там отстроим свою военную базу и обживёмся, вот тогда-то там и пойдёт плясать губерния. Мы вам в будущем всё припомним: и украинское гражданство, и даже деньги за украинские кредиты, заставим вернуть нам. Вот тогда-то вы и похохочете, все до рвоты...кто выживет. Потому, как и за нормальную медицину вашим хроническим больным, придётся забыть.»
После присоединения к России, по всему Крыму прокатилась волна смертей одиноких пенсионеров имеющих недвижимость; в виде домов, квартир, дач, причалов и земельных наделов. После них стали пропадать уже здоровые и совсем не старые люди, некоторых так и не нашли, другие же были найдены изувеченными со следами пыток. Бросая всё нажитое годами, некоторые люди, почувствовав опасность, начали уезжать в Украину. Другие похитрее, продублировав свои документы на недвижимость в Украине, стали её быстро распродавать, а распродав, начали активно ждать возвращения Крыма в Украину, с тем, чтобы потом снова отжать своё проданное имущество у новых владельцев, одураченных сказкой о "русской весне".

    Наивные люди и те и другие: Крым рано или поздно придётся вернуть Украине и крымские татары вернут свою собственность, украденную у них ещё во времена Советского Союза. Каким путём? Честно говоря, не знаю и  знать не хочу. Моей там недвижимости нет - Бог миловал, а тех, кто построил дома на чужой земле (если они их не успеют продать), можно будет только пожалеть. Но то дело хоть и недалёкого, но будущего,
Крым Россия аннексирвала, добилась своего. Так зачем же россияне, развязав гибридную  войну в 2014 году на Донбассе, продолжили её полномассштабную версию в 2022 году в Украине? Чтобы ответить на этот вопрос, я буду вынужден на некоторе время вернуться назад в наше историческое прошлое. Увы, без этого никак, именно оттуда и произрастают корни той звериной ненанависти и злобы россиян, точне сказать московитов к хохлам украинцам или как они называют нас – малоросов.
Очень удобно – они титульная нация, эдакий старший брат, а все остальные им подчиняются. А так ведь и было. Царское правительство повсеместно продвигало этот курс – колонизации украинских и других земель. Сколько было войн и восстаний не хватит пальцев, чтобы их перечесть. Чего стоит Батуринская резьня и разгон Сечи. Так что нет ничего нового под луной и не стоит сейчас спрашивать у россиян, зачем они напали на Украину, тем более, что они уверены в обратном. Польша тоже первая напала на фашистскую Германию, а Финляндия на СССР. Россияне в этом твёрдо убеждены и перенесли эту пропагандистсую кальку на Украину. Вставляю комментарий, который оставила россиянка в интернете.
« Сейчас нам надо победить Украину, которая напала на нашу страну, выжечь калёным железом всё то, то за 30-ть лет наделали бандеровцы и тогда всё будет хорошо…»
 Калёным железом, видимо это ракетами и шахедами, которыми рашисты бьют по нашим мирным городам. А что будет хорошо? Это превращеные в груды щебня и мусора «освобождённые» города, такие как Бахмут и Купинск? Ничего строить на этих территориях, никто, конечно, не будет. Максимум, что сделают россиян – это вывезут металлолом. В «освобоженном»  Донбассе  всех шахтёров вывезли в Воркуту, а опустевшие квартиры занимают колонизаторы - чукчи, туркмены и чуваши и другие представители малых народностей, то же самое происходит и в Крыму. Шахты и заводы почти все порезали на металлолом. России не нужна сильная промышленно равитая Украина. Это было ясно с самого начала. Когда в 2014 году к нам в Запорожье приехал росийские представители, чтобы помочь организовать у нас Малороссию, они обещали нам запорожцам свою республику ЗНР, и массу других преференций, но мы их разоружили и поганой метлой выгнали с нашей земли. Некоторые мои земляки поверили им и ушли  воевать на Донбасс. Свою республику ЗНР им, конечно, никто не дал сделать, так бесславно и сложили они свои головы на чужбине.
Сильной мотивацией была попытка запрета в Украине русского языка. Пугали, что всех нас заставят говорить по-украински. Почти так же пугали в своё время крымчан, добавляя к той лжи, что вместо русских пельменей, их застаят есть украинские. И  многие в это поверили и с радостью побежали менять украинские паспорта на российские и строить баррикады, против мифическх бандеровцев которые, якобы, должны были приехать уничтожать крымчан.
Комментарий из сети: «Майдауны вместе с Тягнибоком (ох и фамилия епта) и партией "Свобода", нацистской организацией "ТРИЗУБ", и "Правым сектором" Яроша - хотят ПОДЧИНИТЬ себе ДОНБАСС ! ! !
При чём они заявляют это ОТКРЫТО, а Яценюк и Турчинов делают всё что ОНИ скажут! Также сегодня Дмитро Ярош заявил министру обороны Украины: если
правительство не может поднять армию для похода на Юго-Восток и в Крым -
то он ТРЕБУЕТ выдать оружие с воинских складов бойцам Правого сектора, и
они сами пойдут и разгонят митинги на Донбассе, и нет дадут провести референдум о присоединении к России. Ярош что совсем страх потерял??? Надо послать в Киев российский спецназ ГРУ "Летучая мышь и УНИЧТОЖИТЬ боевиков! Ведь америкосы прислали в Киев своих 300 наёмников из BlackWater "на всякий случай". Говорят что они уже и в Донецке участвовали вместе с СБУ в захвате народного лидера Павла Губарева. Кстати почитайте рассказ американского солдата о стычках с русским спецназом и о боевом кличе Уррааа (H)" Поймёте как на самом деле все русскую армию боятся!
Только Димка Ярошенко этого пока не понял...
Кстати: бандэровские активисты разослали письма с угрозами губернаторам 4-х российских
областей: Белгородской, Брянской, Воронежской и Курской. В письмах написано - что эти области России ДОЛЖНЫ присоединиться к Украине, или с ними лично - расправятся. Гуцули с Галичины наверно совсем попутали - с кем они разговаривают?
Ну и последняя новость на сегодняшний день: Дмитрий Ярош собирается баллотироваться в президенты Украины. а банду "Правый сектор" сделать партией...
ДОНБАСС, вы ещё долго их будете терпеть?»

Бандеровцы в Крым не приехали, а скоро некоторые из крымчан, вместе с бывшим полковником ФСБ Стрелком-Гиркиным высадятся десантом и окажутся в  Украине, в Славянске, насаждая на Донбассе «русский мир» - грабя, насилуя и убивая мирных украинцев без суда и следствия.
Комментарий из сети: «Войну навязанную на Донбассе и в Луганске всё еще называют конфликтом , чтобы мы не признались себе в вероломном нападении и захватничестве чужой территории.
Кремль заказчик множества убийств за которых никто не отвечает , а исполнителей этих убийств называют " героями "и присуждают медали .
И всё это делается нашим именем - именем россиян - твоим , моим , его .
Заслуга Владимира Путина в том что он нам дает возможность до конца дойти и увидеть кто мы есть .
И мы видим себя в зеркалах . Еще не все имеют смелость признаться в том что он видит. Но уже многих выворачивает от увиденного. Остается ждать коллективной БЛЕВОТИНЫ -НАЦИОНАЛЬНОЙ ЕДИНОВРЕМЕННОЙ БЛЕВОТИНЫ , когда вывернет каждого из нас За твою неоценимую помощь в нашем коллективном осознании " кто мы есть " господин Путин, мой самоназванный президент страны !»
Хорошо помню то ранее утро 24 февраля 2022 года, кога росияне без объявления войны начали бомбить и обстреливать мирные украинские города и сёла. У меня в квартире собралась вся моя семья с детьми и внуками, мы все выскочили в подъезд на первый этаж, там возле закрытого подвала собрались почти все соседи. Мне пришлось вскрыть подвал, но кроме мусора и труб там ничего не было – никакого убежища, а ведь все знали, что будет война, но городская администрация не оборудовала никаких убежищ, оставив жителей сам на сам с рашискими ракетами и шахедами, а они, только разве что только по головам не ходили. Представьте обстановку - ночь, канонада, где-то взрываются ракеты - плач  и истерика детей и женщин и это всё на площадке первого этажа. В подвал никто не пошел – завалит не выберешься. Дождались утра, собрал я семейный совет и мы решили вывозить детей и внуков за границу.
Сказано, сделано - отправили мы с женой дочку с внуками в Европу, сына с внуком в Киев. Со временем продали всю невижимость, квартиры и машины. Сейчас у них всё хорошо, даже сваха выехала и сейчас проходит лечение в Германии, а не трясётся от страха в Украине, в своей квартире. Хотя, что там говорить: горек хлеб чужбины. Может поэтому я туда и не еду.  А может всё-таки стоит уехать? Могу, если уж так сильно припечёт, уехать за границу и жить там на пособие и продавать свои картины. Выбор стран большой. 
Вчера я пораньше лёг спать. Нет смысла работать до полуночи, а потом ложиться спать, по причине того, что сигнал воздушной тревоги, всё равно разбудит в два часа ночи. Сегодня сирена подняла меня в половине первого ночи, потом она выла в половине четвёртого ночи и завыла в пять часов утра.
Она не просто воет – слышны взрывы – это работает наше ПВО, которое сбивает рашистские дроны и ракеты.
Дай  Бог - нашим защитникам неба, здоровья и воодушевления. А нам терпения, потому как начинается новый день, а в девять часов утра опять завоет тревога и те, кто не успел получить консультацию или справку в пенсионном фонде, отделе социальной защиты или в других местах, где оказывают подобного рода услуги, тех чиновники вытолкают на улицу, а сами будут решать свои дела – ходить по магазинам и базарам, пить чай с кофе или просто отдыхать.
Воздушная  тревога продлится не менее двух часов до обеда и примерно столько же времени после…много личных дел могут чиновники за это время сделать. А посетители, вернее просители? А они могут идти домой или в убежище, кому, что по нраву, или ближе. Я третьего дня простоял под пенсионным фондом с девяти до одиннадцати часов и, не дождавшись отбоя тревоги, ушел домой. На следующий  день я был под пенсионным фондом в семь утра и до девяти успел получить справку, это у чиновницы заняло десять минут, в течение которых она нетерпеливо ёрзала в  ожидании воздушной тревоги. Она не дождалась, но дождалась другая чиновница в отделе социальной защиты, куда я собирал справки, чтобы получить материальную помощь. Дело в том, что я после пребывания в больнице, покупки лекарств и выплаты коммунальных платежей испытывал материальные трудности, денег не было от слова вообще. И потому я решил поправить своё материальное положение, попросив материальную помощь в отделе социальной защиты, имею право, как инвалид армии. Право попросить имею, а получить – нет. По причине того, что  денег на материальную помощь для оздоровления инвалидов армии уже не дают. Наш горсовет принял положение материальной помощи, по  которому семье у которой доход составляет  больше 3 800 гривен отдел социальной защиты в материальной помощи отказывает. А у моей семьи две минимальные пенсии эту сумму превышают, значит мимо кассы. Так же как с гуманитарной помощью, которую чиновники горсовета благополучно продали.
За полтора года мне инвалиду армии так ни разу и не дали гуманитарку. «Идите в церковь, там должны дать», - ответила на мой вопрос о гуманитарке чиновница. «Время  сейчас такое – война, люди воюют».  «А чего же вы сидите в роскошном кабинете и не воюете?», - спросил я, на что естественно не получил ответа.
Вот так я инвалид армии в Украине остался почти без средств к существованию, если бы не помощь от родственников и детей, совсем было бы плохо. Ну, ладно  мне уже многих вещей не надо, нельзя мне с моими болячками, есть и многие продукты. Могу я не платить и коммуналку…перетопчутся. Но  пока дают субсидию - оплачиаю.
Мне страшно подумать о том, что ожидает тех ребят, кто, получив увечья на войне будет, вынужден жить на нищенскую пенсию инвлида армии. Сейчас им что-то платят, а потом, когда деньги будут перенаправлены на новые потоки, а их обязательно там украдут, их  отправят под церковь…или они пойдут, как в своё время пошли ветераны афганцы, в бандиты. И горе будет тем, кто наворовавшись встретится им на пути. (У председателей МСЭК периодически находят во время обысков миллионы евро и долларов, полученных взятками). А они обязательно встретятся. Ибо всё повторяется. Карму ещё никто не отменял.
Страшно ли мне жить  во время войны в Украине? Скажу честно - страшно, хотя уже и привык. Не сильно успокаивает и оружие, которое имею. И заваливало меня в подвале гаража и обгорел  я, спасая свои картины в музее «Мужественные люди», который мы строим в Разумовке. Сильно бомбят Разумовку. У моего товарища фермера все страусы и куры погибли, а у меня часть картин сгорела, но большую часть я, всё-таки, спас и переправил в Германию. Запорожье стал фронтовым городом. От моего дома в двух километрах стоит блок-пост, который мы строили: рыли окопы и блиндажи, таскали мешки с песком, сваривали и устанавливали противотанковые ежи и бетоные зубы дракона, перекрывали трассу бетоными блоками. На войне, как на войне.
Глава 2
Война.  Кто бы сказал мне раньше, что Россия будет воевать с Украиной никогда бы не поверил, решил бы, что человек тот болен. А ведь мне говорили в начале нулевых, что между Россией и Украиной будет война. Сказал мне это мой товарищ предприниматель Михалыч, который был родом из России, если не ошибаюсь родился он на Камчатке и осев в Запорожье женился и мотался по командировкам, ремонтировал по Союзу энергопоезда, пока не получил квартиру и осев, стал предпринимателем. Он был собачником, как и я, на той почве мы с ним и подружились. Сказал, как бы между прочим, я даже на это не обратил внимание, подумал, что шутит. Не шутил. Откуда знал? Видно давно к этому шла в Россим подготовка, а у него там жили родственики. Россиян обалванивали и прививали ненависть не только к самой стране Украине, но и к проживающим на её территории украинцам.
Когда Россия оккупировала Крым влезла на  Донбасс, что начало твориться в соц. сетях – народ  сошел с ума. Ненависть била через край.
Комментарии из сети: «Бедные украинцы, жертвы русофобии! Вам постоянно внушают, что русские очень агрессивны и ненавидят всех и вся, и в первую очередь Украину. На самом деле русские ненавидят фашистов, нацистов и прочую бандеровскую сволочь, а к нормальным людям мы относимся очень нормально. И как мы можем ненавидеть украинцев, если у каждого из нас на Украине есть родственники и друзья? Власть (политики) и обычный народ - ото две большие разницы!»
«... приедь ко мне на "Восточный" (Мариуполь),сволочь и я,вместе с другими,с удовольствием расскажу тебе о "братской" русской любви,основанной на ракетах Б.М-21(в простонародье"Град),выпущенных по моему району 24.01.15 со стороны оккупированого российско- сепарской нечистью Украинского Новоазовска.... побеседуешь с родственниками погибших (их 31 человек) а так же с ранеными(их более 100).... и тогда мы вместе с тобой порассуждаем на тему "братских отношений" и прочей лабуды.... только боюсь,ты узнаешь о себе и о своих родителях много интересных фактов....»
«Дилета, гнилая антисемитка и украинофобка, называющая добрый еврейский народ жидами, а добрый украинский народ, в котором нет и близко русофобии Степана Бандеры к русскому языку, "бандеровцами", истинными фашистами, на делах, являются украинофобные сепаратисты Донецка и Луганска, вместе с понаехавшей со всей России украинофобной "швалью", такой, как вы, развязавшей кровавую войну на земле Украины путинским оружием.
Вот вы все - настоящие нацисты, ненавидящие всё украинское, не признающие украинскую нацию равной русской, а украинский язык равный русскому, не признающие государства Украина в рамках признанных самой же Россией и всем миром границ.
Жалкие моральные уроды нацистско-фашистские, живущие в средневековой дикости, как немецие фашисты Гитлера жаждущие захватывать территрии других государств».
В России все мои знакомые, родственники, кумовья, друзья, сослуживцы, вдруг «прозрели», стали ура-патриотами, стали сторониками своего «президента мира» и разглялдели во мне бандеровца и фашиста, не осталась в стороне и моя семья. Оказались, что мы предатели, которые предали русскую православную церковь, дедов что за нас воевали и бомбим Донбасс, распиная живьём мальчиков в трусиках. Ещё вчера мы помогали им строить свой бизнес в Крыму, они приезжали к нам в гости, а уже сегодня мы для них, вдруг, стали лютыми врагами, да ещё и завидуем им, особенно их президенту. Чудны дла твои господи. Кого Бог хочет наказать, того он лишает разума.
Некоторые из моих сослуживцев пошли ещё дальше, на форуме ветеранов флота они создали трибунал и бывшие советские офицеры, те, что нарушили присягу и предали СССР, приговорили меня к расстрелу. Тем же путём пошли и некоторые российские писатели, которые до Крымских событий приняли меня в свой союз писателей, а потом внесли в расстрельный список.
Комментарий из сети: Думаете удалят? Знаю, что удалят и возможно "забанят".
Но иначе не могу...
Итак:
Вячеслав Киричок
"палач"
Алик Данилов
Ю.Брагин
Юрий Адамович Мельник
Эльфийская принцесса (анг.)
Новый друг
Ижица
Алиса Сан
Асадчих
Хабиба
Игорь Денисюк
Друзья, добавляйте в комментариях, пусть видит читатель эту шоблу!»
 «Алик, они заняты составлением расстрельного списка. Весь их цвет - напоказ. Блеск и нищета... угу, те самые».
«Я в курсе. И что интересно уже не первый год. В одном они правы, такого количества заметок посвящённых Дню Победы: на Фабуле ещё не было. Я имею ввиду правдивых заметок. И это радует. Я ещё застал в живых ветеранов первой мировой, которые много чего рассказывали. Застал и инвалидов "самоваров".Хоронил и наших погибших ребят в Сирии...Сейчас у нас в Украине полыхает Донбасс, И уже сыновья тех, с кем мы выполняли свой интернациональный долг, там гибнут и становятся инвалидами.Грустное это зрелище - видеть молодых парней на костылях..
Они меня, скорее всего потому и внесли в свой список.
"Я в курсе. И что интересно уже не первый год.В одном они правы, такого количества заметок посвящённых Дню Победы: на Фабуле ещё не было.Я имею ввиду правдивых заметок.И это радует.Я ещё застал в живых ветеранов первой мировой, гражданской войн, которые много чего рассказывали. Застал и инвалидов "самоваров".Хоронил и наших погибших ребят в Сирии...Сейчас у нас в Украине полыхает Донбасс, И уже сыновья тех, с кем мы выполняли свой интернациональный долг, там гибнут и становятся инвалидами. Грустное это зрелище - видеть молодых парней на костылях. Они меня, скорее всего потому и внесли в свой список. Правда им не нужна. И старый, выживший из ума алконавт, автор "дядя Петя" спит и видит, как будут расстреливать пятую колону либерастов,
Блажен, кто мир сей посетил.."
Из российского союза писателей я немедленно вышел – с ними мне не по дороге. Вся моя вина - это то, что я призываю к миру. Остался в Украине и не перешел на сторону «русского мира», не стал коллаборантом. А ведь мог, ну уж очень сильно меня в Крыму агитировали за «крымскую весну», даже обещали какое-то казачье звание дать, шашку и лошадь. Отказался…и стал лютым врагом. А бывший кум перешел, поверстался в казаки и сейчас бегает в Крымской самообороне, чуть ли не есаулом. Следит за порядком, выслуживается - искореняет инакомыслящих и бандеровцев. Был в Украине предпринимателем, хозяином семейного пансионата, а на старости лет, в Росси стал полицаем.
Много судеб поломал «русский мир», многих свёл в могилу. Российские пропагандисты недаром едят свой хлеб. Конвеер смерти смазанный ложью работает безостановочно, одурачивая и зомбируя россиян, кидая их в пекло войны, где они погибают тысячами. Киев, который они мечтали взять за три дня, взять им не удалось, пришлось, подтерев кровавые сопли - отступить. А с каким шиком шли их колоны, чуть ли не под барабаный бой, как капелевцы - полицаи, даже, парадку с собой везли…и дубинки.
Колона российскх оккупантов, по разминированым украинскими предателями дорогам и Чингарским мостам дошла до Васильевки, захватив  Каховскую ГРЭС и Запорожскую АЭС. Говорят, что они не дошли до Запорожья, по причине отсутствия топлива. Пока они его дождались в Запорожье, подошедшие украинские войска и самооборона, оргазовали им достойну встречу – разбили колонну и умыли оккупантов кровью. Запорожье без боя не сдалось и цветами их не встретило…как кому-то хотелось. А ведь хотелось.
Некоторые мои знакомые воевать с оккупантами не хотели, мотивируя это тем, что они вместе с ними учились в военных училищах и воевали в Афганистане. Заблуждение. Россияне пришли к нам в Украину не освобождать русских проживающих здесь, от каких-то мифических фашистов и бандеровцев, а грабить и убивать. События в Буче ярко показали с каким «русским миром» они пришли. Такое они приготовили всем украинцам без исключения – пытки, грабежи, изнасилования и убийства. Такова скрепная суть россиян. С ними невозможно ни о чем договориться – обманут и предадут, они понимают только  язык силы. Даже  предателей и коллаборантов, которые им прислуживают, они со временем ликвидируют, как опасных свидетелей своих военных преступлений. Потому те, кто предал один раз, предадут и во-второй раз. Да и партизаны. и спецы ГРУ не дремлют, многие из коллаборантов приказали долго жить и отправились в ад на концерт к Кобзону. Много их там уже. Другим, такой путь ещё предстоит проделать. Не стоит им здесь задерживаться. И вот что интересно, почти все те из ветеранов афганцев, кто не хотел воевать с российскими оккупантами, после тяжелых болезней, отошли в мир иной. Почему? А мой друг, ветеран афганец, у которого есть свой центр патриотического воспитания и музей, Бойко, уже много лет славно воюет против руцьких оккупантив и мечтает привезти в качестве трофея зирочку с крембля. И мичман в отставке Гармаш отважно воюет, защищает Украину. А запорожец, бывший мичман Вергила, предал свою страну и прислуживает российским олигархам. Написали, что он подох яко пёс шелудивый.И так бывает.
Завыла воздушная сирена. Время половина четвёртого утра, бомбят по расписанию…поддонки. Видимо в этом у рашистов порядок, как и у фашистов, превыше всего. Надо прерваться. Пойду, отдохну.
Улетели. Что-то наше ПВО сбило, что-то упало на город. Видны столбы дыма, ге-то грохочет канонада и слышны выстрелы. Идёт война. Запорожье - фронтовой город. Воюет и держит оборону. На улицах города мелькают одетые в военную форму, не сумевшие выехать в своё время за границу, патриотично настроеные мужчины. Улицы ощетинились ежами и баррикадами из мешков с песком. Начали раздавать возле цирка всем желающим автоматы и жителям фронтового  города Зэпорожья ничего не оставалось, как смирившись с данным обстоятельством учиться воевать и как-то уживаться с этой суровой реальностью.
Легко ли жить во фронтовом городе? Сейчас терпимо. Магазины, больницы и аптеки работаютв обычном режиме, повального дефицита и бешеных цен нет. Комунальные службы справляются со своими обязаностями – вывозят мусор, подают электричество и воду, волонтёры помогают жителям, устранять последствия бомбёжек. А в первые дни войны всего этого не было. Аптеки и магазины были закрыты, а цены на продукты на базарах валили с ног. Некому было ни работать, ни торговать  - многие украинцы в панике бежали за границу, другие пошли воевать. Потом, некоторые  из уехавших вернулись. Горек хлеб чужбины. Дома и стены  помогают.
Мы с женой никуда не уезжали, хотя нас и зовут к себе дети. Приезжай папа, тебя здесь бесплатно будут лечить. Боюсь, что с моими кучами болячек еропейская медицина не справится. Так, что я пока здесь полечусь и повоюю.
Могут ли украинские пенсионеры выжить во время войны? Не правда ли хороший вопрос? На него можно ответить коротко - нет. А можно ответить более расширено - простому украинцу преклонного возраста (пенсионеру), выжить в Украине во время войны, без посторонней помощи, практически, невозможно. И это будет честный ответ.

Со мной могут не согласится, поэтому, чтобы не ходить далеко, опираясь на свой жизненный опыт, попробую аргументированно обосновать свой ответ.
 
  Пятый год, я инвалид армии выживаю в экстремальных условиях во фронтовом украинском городе Запорожье. Так, как мне удаётся выживать сейчас ежедневно бывая под бомбёжками и обстрелами? Скажу отровенно  жить тяжело, но в принципе, если соблюдать выработанные личным опытом, правила выживания, знать свой город, не отключать инстинкт самосохранения, спускаться в подвалы и в бомбоубежища во время воздушной тревоги, то можно и к войне привыкнуть. Хотя, и не желательно. Но что поделаешь - человек такое бездуховное существо, что привыкает ко всему.
 
  Я не оговорился, когда назвал человека бездуховным существом, так оно и есть на самом деле. Попав в экстремальные условия обитания, человек, как и домашняя свинья быстро дичает и хотя не меняет цвета кожи, но как кабан, кардинально меняет своё поведение - становится агрессивным и всеядным. В экстремальных условиях озверевший человек, забывая об этикете, не раздумывая применяет силу. Сначала жить, потом философствовать. Во время голода дело может дойти и до каннибализма, как было не раз на протяжении всей недолгой советской истории. Во время войн и голодовок ели и не только детей и стариков, но и всех тех, кто не мог оказать должного сопротивления людоедам. А потому во время войны надо помнить, что нормальные человеческие законы в большинстве своём не работают и тот прав у кого в руках оружие...желательно огнестрельное. Сначала стреляют, а уже потом выжившие договариваются. Такие суровые реалии войны. Те, кто не готов жить по этим правилам - либо сразу погибают, либо бегут из страны.
 
  Повторюсь - пять лет я из своей страны никуда не бегу, принял войну и живу по её жестоким понятиям и правилам.
 
  Понимаю, что для многих нормальных людей и всех тех, кого ещё не коснулась война, - это может показаться дикостью, варварством и средневековьем. Но, не является таким же варварством и сама война? Прежде чем дать ответ - подумайте хорошо.
 
  Приведу пример, если вы инвалид колясочник или молодая мамаша с коляской переходите дорогу, а на эту дорогу на огромной скорости выехала военная техника, то глупо продолжать переходить дорогу в надежде на то, что военные будут соблюдать правила дорожного движения и вас пропустят. Военные во время войны обычно мирных жителей не замечают, если конечно их не надо ограбить или поставить перед собой живым щитом. На войне - грабят все. Кто больше, кто меньше, но грабят и воруют все. Это называется - трофеи...святое дело - ; la guerre comme ; la guerre.
 
  Одни потому, что они терпят лишения и рискуют своей жизнью кого-то освобождая, а другие точно так же рискуя жизнью, кого-то защищают от освободителей...а крайними остаются подвернувшиеся под руку мирные жители, которые по мнению военных, жируют во время войны. Их могут и убить, чтобы не оказывали сопротивление или не было свидетелей грабежа и насилия. Как следует поступить людям, чтобы остаться в живых? Поставьте себя и на место военных и на место мирных жителей. Подумайте.
 
  Мне немного легче, потому что я в своё время был военным выполнявшим интернациональный долг и сейчас являюсь мирным жителем, более того инвалидом у которого кроме анализов и взять-то особо нечего...разве что опыт выживания. Но и, тем не менее, ни военным, ни полицейским, лучше лишний раз под горячую руку не попадаться. Зашибить могут ненароком и не заметят. Потому как они нас защищают и смотреть по сторонам им особо некогда.
 
  Итак: однажды утром я проснулся в уже в воюющей стране. И оказался перед проблемой дефицита не только продуктов, но и всего что нужно для нормальной жизни. - спичек, мыла, лекарств и много другого от чего зависит  нормальная жизнь и всё от того, что кому-то захотелось мою страну денационализировать и демилитаризировать. Проще говоря, кому-то не нравится, как вы разговариваете и как вы живёте. Поэтому вас надо (предварительно отняв всё ваше имущество и деньги), обесчеловчить и превратить в бессловесную скотину, а если чловек будет оказывать сопротивление, то и уничтожить. Это в  понимании освободителей, видимо, и есть свобода.
 
  Надо это осознать, потому как без понимания того, что в мою страну пришел оккупант, выжить  не удастся. Ндо сдлать выбор. И понимать, что любое сотрудничество с оккупационными властями приведёт  к гибели - со временем колаборантов уничтожают партизаны, либо сами оккупанты, как ненужных свидетеля своихвоенных преступлений. Так, что оставаться на оккупированной территории не имеет никакого смысла. 
          Если в ваш город или другой населенный пункт зашли оккупанты или очень близко к нему подошли, надо немедленно оттуда выезжать (не надо строить из себя героя, не тот случай) - это гарантированно спасёт вашу семью от гибели. Лучше, конечно, вывозить за границу или в западные области Украины, сами же потом можете вернуться в свой фронтовой город. Как это сделал я, но семью надо вывозить. Там они точно не пропадут, а тут они окажутся во власти войны и её безжалостных законов...и не факт, что вы сумеете их спасти. Примеров, когда оккупанты в Украине убивали мужа и насиловали жену и его детей, немало, повторяться не имеет смысла.
 
  Вернуться домой меня заставили семейные обстоятельства, тяжело болеет моя мама, а о ней надо заботиться. А это скажу я вам, при отсутствии нормальной медицины и лекарств, не так просто делать. Многие врачи из города уехали, кого-то призвали, места в больницах заняты ранеными, так что выживание хронически больных и инвалидов - дело рук самих больных. Надо отдать должное нашим аптекарям, с города они не уехали и аптеки не позакрывали, но цены на лекарства сильно поднялись и хорошо, что они  появились (в начале войны их вообще не было), даже работает государственная программа и имеются некоторые бесплатные лекарства. Это очень сильно помогает в лечении. Говорят, что на оккупированных территориях эти программы не работают, особенно тяжело с инсулином и больные умирают как мухи. Почему-то я в это верю. Поэтому и говорю, что оставаться на оккупированных территориях не имеет никакого смысла. Без лекарств не только хронические больные не выживут, но и дети.
 
  Большое подспорье оказывают благотворительные фонды и организации. Если вы до войны были гордым человеком и брезговали побираться, вам надо забыть о том, что просить плохо и что кто-то к вам придёт и что-то вам сам даст. Не придут и не дадут. Вам надо самому забыв о гордости, ходить по организациям выдачи соц. помощи и просить, просить, просить, становится в очереди за раздачей гуманитарки и, забыв о своих болячках часами в них выстаивать... и не факт, что вас на это хватит.
 
  Просите, но не превращайтесь в бомжа, не побирайтесь по мусорным контейнерам, там кроме макулатуры и другого утиля можно подцепить заразу, от которой вам не так просто будет избавиться. Не поднимайте ничего с земли - это могут быть мины сюрпризы, которые разбрасывают диверсанты, чтобы сеять панику. Если будет совсем туго, оденьте свои советские награды и сядьте в переходе или в метро с протянутой рукой. У нас народ добрый подадут всегда. Стыдиться нечего - вы инвалид армии, пусть будет стыдно тем, кто выгнал вас на паперть попрошайничать.
 
  На получении гуманитарной помощи надо остановиться подробнее. Это того стоит. Начать надо с того, что никто без документов где будет зафиксирована ваша прописка или что вы беженец состоящий на учете в том районе, где выдаётся эта помощь, вам ничего не дадут. Без бумажки ты и на войне букашка. Но даже и с документами не факт, что получите. Из своего опыта - я два раза смог её получить, а один раз нет, хотя и простоял в очереди два раза полдня. И это при том, что я заняв очередь в три часа ночи (в это время был комендантский час) был уже в третьей сотне. Пакетов было пятьсот, но их хватило на сто пятьдесят человек, как понимаете мне не хватило, что говорит о том, что мафия бессмертна. Кто-то унёс в клюве и мою гуманитарку. Решив быть умнее, я занял очередь в полночь, у нас живая очередь с ноля часов и номера пишут на ладонях, был я уже во второй сотне и радостно потирая ладони достоял до открытия библиотеки где её выдавали, но... вышла вальяжная дама и объявив, что выдача гуманитарной помощи откладывается, повесив какую-то бумажку, ушла. На бумажке было написано, что о выдаче гуманитарки будет сообщено дополнительно. Кем и когда - не указывалось.
 
  Подтеревшись тем обещанием, мы разошлись добывать пропитание в других местах. Благо, что мир не без добрых людей и покушать можно и при церквях, Красном Кресте и эвакопунктах. Вопрос в том, что о своей язве вам на время войны придётся забыть и есть, что дают или что удастся добыть самому на брошенных дачах и огородах. Да вам придётся обзавестись рюкзаком и лопатой и превратиться в собирателя даров природы. Берёзовая кора, мелко размолотая, отлично идёт в суп или  в тесто на оладьи. Щавель, крапива в борщ или суп. Если вы перебороли свою природную брезгливость, можете ловить лягушек, голубей, воробьёв и другую живность, которую до вас ещё не выловили бомжи переселенцы.
 
  Стоит ли сдавать свою квартиру переселенцам? Это уже на ваше личное усмотрение. Одни говорят, что не стоит, они могут в любой момент сорваться и, прихватив с собой часть имущества и ключи от квартиры исчезнуть в неизвестном направлении, другие рискуют и сдают. Мне известны случаи, когда люди сдавали не всю квартиру а часть - жили сами в ней, а комнату или угол сдавали и получали не только деньги, но и питались с переселенцами, которые устраивались на работу и получали не только гуманитарную помощь, но денежные переводы от благотворительных фондов и родственников из-за границы. Но это бывает довольно редко. Имеются в виду денежные переводы, но случаются и такие подарки судьбы, мне несколько раз с этим везло, всё зависит от удачи и настойчивости. Война, если вы хотите выжить, заставит вас шевелится. Хотя это очень тяжело, особенно на старости лет, с больной мамой на руках и инвалидностью. И если вы думаете, что во время войны вам удастся расслабиться и не ходить на работу, вы глубоко ошибаетесь, вам придётся крутиться с утра до комендантского часа и с грустью вспоминать о том времени, когда вы работали и получали гарантированную зарплату.
 
  Хорошо, если вы знаете самогоноварение и можете из простой табуретки выгнать самогон, это вам сильно поможет в вашем выживании. И ещё лучше, если вы сможете его выгнать без аппарата, проточной воды и сахара. Если не можете - учитесь, пока есть такая возможность, потому как спиртное в наше непростое время, является одной из самых непреходящих ценностей. За него можно даже выторговать человеческую жизнь или отправить на тот свет оккупанта. Но это уже из партизанского движения. Я же пишу о другом. Спиртное и табак - это то, что всегда будет в цене. Можно научиться самому делать самокрутки - я сейчас не курю, но в своё время я их сделал немало. Табак - это семейство пасленовых и значит никотин имеется практически в любом из растений того семейства. Так что поле для экспериментов огромное. О конопле не пишу, хотя говорят что и её курят, но видимо на любителя. Никогда её не курил, хотя и провел на ближнем Востоке и Африке почти три года.
 
  Займитесь торговлей. Продавайте всё, что вы накопили зв свою долгую жизнь. Книги, статуэтки, картины и прочие милые вашему сердцу безделицы во время войны не имеют практически для вас никакой ценности, но они помогут вам выжить. Помните, что если кому-то плохо, то обязательно найдутся те, кому хорошо и они купят ваши картины и антиквариат. Что поделаешь, кому война, а кому мать родна. Это уж так ведётся по жизни. Если у вас имеется машина, вы можете на ней таксить или что-то перевозить. Если она у вас не работает, продайте её, вам будет за что первое время покупать продукты и медикаменты. Купите подержанный мопед или велосипед, его вам вполне хватит для того, чтобы ездить на рыбалку или на дачу.
 
  Держите всегда у себя дома тревожный чемоданчик с лекарствами, деньгами и документами. Не сумку, не рюкзак, а именно старый добрый советский чемоданчик с которым вы ездили в пионерлагерь и который у вас много лет пылился со старыми фотоальбомами на антресоли. Он сделан на века и в случае чего на него можно будет присесть в подвале или в бомбоубежище. Барсетку с деньгами и документами желательно не носить, для них пошейте себе из кожи небольшой мешочек (типа кисет) и носите его на своей груди. Удобно, практично и всегда под рукой.
 
  Не помешает вам и оружие, желательно автомат - их обычно раздают горожанам, когда оккупант стоит на пороге вашего города. Постарайтесь его получить или переделайте сами спортивный или воздушный пистолет. Можно сделать арбалет, он всегда пригодится и для охоты и для защиты от мародёров. Незаменимая в хозяйстве вещь. Проста и в уходе, и в обиходе. Главное что не противоречит уголовному кодексу - игрушка, которая в экстремальной ситуации может спасти вам жизнь.
 
  Если вы хромаете и пользуетесь тростью, переделайте её, вставьте в рукоять метровый заостренный прут. Получится рапира, которая находясь в трости не заметна со стороны. Переделывается трость быстро и не требует особых знаний и инструментов. Возьмите кусок водопроводной пластиковой трубы, ручку от замка и сталистый прут. Вставьте прут в ручку и закрепите в трубе - всё трость готова. Защита от мародёров, хулиганов и бродячих собак. Пока перед вами будут махать битой или ножом вы сможете поразить напавшего на вас грабителя ударом вашей рапиры с метрового расстояния. Защитится от неё наркоману грабителю практически невозможно.
 
  Хороши так же для защиты и ножи для метания - обыкновенные заостренные с двух сторон куски прута или арматуры. Потренируйтесь и вы убедитесь, что они всегда попадают в цель. Носите их всегда с собой в рюкзаке, вместе с ножницами, иголками с нитками, спичками, коробком с солью, йодом, ватой, сердечными таблетками, активированным углём и перочинным ножом. Да вам всё это надо будет всегда иметь при себе, мало ли что может случиться в бомбоубежище, в дороге или на базаре с вами или с другим человеком.
 
  Постарайтесь не оскотиниться до конца и не превращаться в нелюдя. По мере возможности помогайте людям, потому, что давно замечено - как аукнется, так и откликнется. Помогают вам, помогайте и вы, вас это не затруднит, а кому-то спасёт жизнь. Мой опыт не досконален, у кого-то он может быть больше, старайтесь общаться с людьми и учиться. Кто знает, что может пригодиться в жизни во время войны.

Говорят, вернее, как писали журналисты в своём журналистском расследовании, - "гуманитарная помощь, администрацией города Запорожья продаётся в супер маркетах".

Так что с гуманитаркой  мимо. Хотя, надо отдать должное, один раз в отделе соцзахиста мне выплатили 1200 гривен помощи.  Жене - нет.  Выплатили и 6000 гривен на покупку, и установку бойлера. Сижу и думаю, что с ними делать. Потому как на покупку бойлера денег хватает, а вот на установку - нет. Надо доплачивать свои деньги. Не проще ли мне их проесть и потратить на лекарства, а воду греть по старинке - кипятильником или газом? Многие пенсионеры так и делают.

Не мешает поговорить и оплате коммунальных услуг. Это вообще для пенсионеров больной вопрос. Я не сторонник социализма и СССР (забрали здоровье на боевых службах), но скажу откровенно - мне инвалиду армии в то время жилось лучше. Получая 48 рублей пенсии  и  80-т рублей зарплаты художника в ДК "Орбита", за коммуналку я не платил, от слова вообще, да и проезд у меня в транспорте был бесплатный.

Мне могут возразить, что это не основной показатель благополучия, возможно. Но только сейчас в транспорте, меня инвалида армии, разве что  не гонят в шею и не плюют в лицо. Рассказывая сказки за то, что у меня инвалида армии нет льгот на проезд, хотя в  законе и "Угоде про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території  інших держав, сімей загиблих  військовослужбовців Статус Угоди див. ( 997_747 )", эти льготы прописаны.

Так что на то, что положено - наложено.

Когда моя мама жила в селе (пенсия у неё как у ребёнка  войны и ветерана труда была 4000 гривен), она болела, и ей надо было ежедневно из города возить продукты и лекарства. Проезд стоит 25-ь гривен. Много я мог к ней с такими ценами наездить и навозить продуктов и лекарств? Нет, конечно, вот и приходилось чуть ли не с кулаками отстаивать своё законное право на бесплатный проезд в автобусе. Кстати, в больницу  я её положил с диагнозом анемия и с полицией, к ней не выезжала Скорая помощь, мотивируя свой отказ тем, что в таком возрасте уже  больница не принимает. Не принимает?... ложь,  со скандалами я её всё же положил. Больница не помогла, в начале войны мама умерла. Царсто ей небесное. Светлая память. Кто будет скандалить, если мне, не приведи господи, придётся ложиться в больницу -  не знаю. А ведь пришлось лечь и проопрероваться, сейчас с большим трудом пытаюсь восстановиться. Во фронтовом городе это получается плохо.

А с комуналкой вообще анекдот (было бы смешно, если бы не было так грустно) - во время отопительного сезона, сумма в платёжке, итак немаленькая, вырастает в разы и становится больше чем вся моя пенсия. Как говорится - заплати и можешь спать спокойно... на лавке в парке и питаться отходами с мусорных баков. Мои льготы её не перекрывают. С огромным трудом я оформил субсидию. И что? Да ничего. Тоже приходиться доплачивать со своей пенсии. Скажу честно, есть у меня желание отказаться от субсидии и платить только за свет и газ. И пусть со мной судятся. Хочу посмотреть, что они сейчас высудят. Многие пенсионеры так и делают.

А что делать, не умирать же, с верой в перемогу, в тёмной квартире от голода? Или потерплю ещё?
А в это время, за время блэкаута, сэкономленные (украденные у украинцев)  миллионы долларов перетекают в Израиль…там не выдают преступников.

В Европе жить хорошо. В Канаде и в Америке тоже вроде, как неплохо. Вот только меня туда почему-то не тянет. На старости лет я пришел к неутешительному выводу, что везде надо работать или крутиться. И более того воевать. А работать на олигархов и уж тем более воевать за их интересы на чужбине, мне не хочется. Отработал я уже своё, как и отвоевал, но не дают мне спокойно пожить у себя дома. Гонят ракетами и бомбами на чужбину. А на чужбине, горек хлеб изгнаника. Это я думаю всем понятно. Кто не ещё не понял; уедет - поймёт. Так что уж лучше я буду воевать за свои интересы и свой дом у себя в Украине. Погибнуть, защищая свою Родину - не самая худшая доля. Лучше чем на чужбине, в эмиграции мыть туалеты и подъезды. Хотя, если деваться некуда, многие украинцы и живут, и работают в Еропе поднимая экономику европейских стран. Кто и когда из тех украинцев вернётся в Украину? Неизвестно. Подозреваю, что немногие и то, если в Украине наступит мир и создадут условия для нормального существования. Когда это будет? Не скоро. А за это время украинцы обустроятся в Европе, пустят корни, откроют свой бизнес. Захотят ли они всё бросить и вернуться в разрушенную войной Украину? Боюсь, что, как только откроют границы для воссоединения с семьёй, за границу выедут многие мужчины. Смысл здесь пахать за гроши и наблюдать, как особо приближенные, спокойно уезжают в Израиль, вывозя украденные, у тех же украинцев, миллионы долларов.  В Украине идёт война, а они воруют и после войны будут воровать. Такова суровая правда жизни. Не возьмёшь чужого, не будет своего. Утешает только то, что воруют во всём мире…где больше, где меньше. Просто там по рукам дают, а в Китае иногда и расстреливают. Отставшие от демократической жизни коммунисты строят своё идеальное общество, того гляди и Коммунизм построят. Мы тоже в своё время его строили. Не получилось. Наверное, мало расстреливали за воровство. Хотя, Сталин больше 20-ти миллионов советских строителей Коммунизма со своими единомышленниками расстрелял и сгноил в ГУЛАГе. Не помогло – страна развалилась. А многие из россиян сейчас хотели бы видеть в президентах, такого как Сталин. Видимо соскучились за лагерной баланой. Так скоро они с Путиным доживут до продуктовых карточек, а там недалеко и до баланды…или «атомного рая».
«Они все сдохнут, а мы попадём в атомный рай».
И россияне с ним соглашаются, видимо потому и терпят своё скотское существование и дохнут в Украине на, так званой, СВО. Лишь бы украинцы не были в Европе и не жили лучше, чем они.
Глава 3

Чтобы лечиться в наших больницах, мало иметь большие деньги, надо обладать ещё и недюжинным здоровьем.
Все мы рано или поздно вынуждены обращаться за помощью к врачам и хорошо, если их помощь ограничится выдачей больничного листа или выпиской рецепта, и совсем плохо, если  ложат в больницу. Попадая в больницу человек, кем бы он ни был: академиком, депутатом или простым смертным,  автоматически превращается в больного со всеми вытекающими последствиями... И выздоровеет он или нет - это уже кому, как повезёт.

  В больнице человек сам себе уже не принадлежит, он становится заложником нашей системы здравоохранения, которой не особо-то и нужны здоровые люди. Если все люди будут здоровы, зачем тогда будут нужны врачи? И потому судьба человека, попавшего в больницу уже напрямую зависит от всех его работников - начиная от лечащего врача и заканчивая санитаркой выносящей "утки". Да я не опечатался -  от санитарки и медсестры тоже. Врач может вам поставить диагноз, провести операцию и время от времени наблюдать за процесом вашего выздоровления, но ежедневную рутинную работу, по постановке капельниц, клизм  и уколов, он не делает - этим занимается младший медперсонал - медсёстры и медбратья, который в силу сложившихся в наших больницах обстоятельств получает небольшую зарплату и которые не особо стремятся перенапрягаться... Заплатите, и всё будет сделано, как положено, ну а нет... то и суда нет, как  и вовремя поставленного обезболивающего укола или клизмы.

  Возможно, что кто-то думает, что клизма - это такая мелочь о которой и писать-то не стоит. Не согласен. Стоит писать, еще и как стоит, потому, как её надо ставить и до операции, а бывает, что и после. Жить и выздоравливать с запором - это довольно не комфортно, особенно после операции. Так что, смирив свою гордыню, идёте на поклон к санитарке и желательно с деньгами, потому как в наших больницах бесплатно вам не то, что капельницу не сделают (все лекарства надо покупать самому), но и простую клизму  не поставят. Времена менятся и если в отделение поступила  гуманитарка, то бесплатно постаят.

  На самом процессе клизмования стоит остановиться и описать его, если и не во всех деталях, но подробно. С просьбой поставить клизму вы обращаетесь к медсестре, та популярно и доступно объясняет вам, что она такие вопросы не решает и перенаправляет вас к лечащему врачу. Вы несколько часов ждёте пока он освободиться и наконец, под вечер  он вас выслушивает и дав своё добро уходит на выходные, забыв вам оставить рецепт (клочок бумаги без печати) на покупку лекарственных препаратов на эти дни.

  Вы на это не обращаете внимания  и преисполненный радужных надежд, наконец-то получить долгожданную клизму, вы спешите к санитарке, которая тут же перенаправляет вас к дежурному медрату. Зачем?, задаетесь вы вопросом, но идёте искать его по отделению... И находите. Он вдвоём с интерном, в ординаторской,  кушают торт, который принёс кто-то из родственников пациентов, находящихся на излечении. На вас смотрят, как на незваного гостя и всё же, после вашей просьбы, вам пишут рецепт (клочок бумажки без печати) по которому вам необходимо купить все необходимое для клизмы. Для начала вам надо купить физраствор, лекарства, систему и одноразовый наконечник для этой клизмы - той резиновой клизмы  к которой мы привыкли в советских больницах  в украинских больницах уже не имеется. А что же тогда там имеется? А имеется там висящая на штативе обрезанная пластиковая двухлитровая бутылка и кусок шланга, в который и вставляется купленный вами в аптеке наконечник.

  Вы с четвертого этажа (после операции или кровотечения) спускаетесь на первый и в аптеке вам озвучивают сумму в триста пятьдесят гривен, примерно пятнадцать долларов. Не имея на руках такой суммы, вы в расстроенных чувствах поднимаетесь на четвертый этаж (после операции или кровотечения) и просите медбрата, который все так же занят поглощением торта, переписать рецепт  в сторону удешевления, заменив дорогостоящие препараты более дешевыми аналогами. Вам его ,переписывают, и вы опять спускаетесь на первый этаж, и вам опять озвучивают сумму, но не намного меньшую... И тут вас осеняет, да над вами же издеваются: Какой дурак ставит клизму через систему с физраствором да ещё и с дорогостоящими препаратами?
Придя к такому неутешительному  выводу, вы за десятку покупаете наконечник и заплатив двадцатку санитарке получаете наконец-то свою долгожданную клизму. С облегчением.

  Нельзя сказать, что таких шутников в наших больницах большинство, но они есть и никуда от этого не деться. Попробуйте вы лечь в наши больницы без денег. Положить вас возможно, что и положат, но потом дежурный врач напишет вам свой рецепт (помните о том клочке бумаги?) и пальцем не пошевелит, если вам родственники не купят медикаменты и не оплатят их услуги, которые начинаются ещё в приёмном отделении. Так что если вы заранее не побеспокоились и не запаслись на такой случай деньгами с вами особо никто и не будет церемониться, как и лечить. Максимум что сделают - это уколют обезболивающее и то, если у медсестры будет хорошее настроение, а так через три дня с вещами и на выход. И никого не волнует тот факт, что вы после операции. В больницах нужны койко места, а вы и дома долечитесь.

  Но и сам факт наличия денег не даёт вам гарантии полного выздоровления, как говорят сами врачи: "Мы поставили диагноз, убрали болезненные симптомы, а дальнейшее выздоровление зависит от самого пациента". Добавлю от себя и  от того, сколько ему на роду написано жить. Можно ведь и после удаления аппендицита не выйти из наркоза. Увы, такова жизненная реальность от которой невозможно просто так отмахнуться. Опираясь на свой больничный опыт знаю о чем пишу. Волею случая мне впервые пришлось столкнуться с врачами ещё при рождении и не скажу, что мне это понравилось, но и, тем не менее, меня это преследует на протяжении многих лет. Преследует, это правильное слово, которое показывает истинное положение вещей. Когда я начинаю забывать о существовании врачей, болезни и травмы начинают наваливаться на моё израненное тело и снова приходиться обращаться к ним. А это довольно хлопотно, да и дорого уже по нашим временам... И год от года всё дорожает, а здоровья не прибавляется. Да что там дорожает, многие медики просто уже потеряли свою профпригодность и в своей работе руководствуются не милосердием, а только личной выгодой, забывая о той клятве Гиппократа, которую они давали при получении своего диплома. Но не всё так плохо, иногда даже в отделении бывают и профессорские врачебные обходы, но вот задавать вопросы медицинским светилам, почему-то, запрещается.

  Попав в больницу взывать к милосердию бессмысленно: деньги есть - пойдёшь на поправку, нет, извини, лечись дома или у бабок народными способами. Но могут сделать после лечения в больнице из человека и инвалида, который будет всю оставшуюся жизнь работать на аптеки, и вот с этим уже ничего не поделаешь. Из глубины веков к нам пришла поговорка: «Доктор, излечи себя сам». Как может больной врач вылечить другого больного, если он не может вылечить себя сам? Непонятно. Мало того, что многие врачи хронически больны, у них у самих есть множество вредных привычек. И курение - не самая пагубная из них. Разрешите ли  вы ставить себе  капельницу пьяной или обдолбанной медсестре? Вопрос риторический... А куда деваться, если всё отделение в загуле, а у вас кровотечение. Попадёт ли  медсестра в вашу вену? Это уже фактор вашего везения. Хотя попадают... не с первого раза, но попадают. Как говорится - опыт не пропьёшь. Зато весело. Особенно, когда такая особа вам объясняет, что вы лежите не в кардиологии и измерять два раза в день давление - это есть непозволительная роскошь... да и тонометр ещё советский давно сломан, как и томограф, а потому все в отделении надо иметь своё*. О том, как и чем кормят в хирургическом отделении я не буду писать, скажу только, что в психоневрологическом диспансере кормили намного лучше. Чем провинились больные в хирургии - мне не понятно.

  И вот наконец-то после выходных и праздничных дней в отделении появляется ваш лечащий врач. По его физиономии видно, что выходные удались на славу. Дыша вам в лицо запахом всего съеденного и выпитого (а вы на жесткой диете и нюх от этого у вас особенно обостренный), он, нимало не смущаясь от того, что оставил вас без лекарств, интересуется вашим состоянием здоровья. И очень удивлен тем, что вы отказываетесь от дальнейшего пребывания в стационаре и хотите выписаться домой. Более того он задает вам вопрос: "Не обидел ли вас кто здесь?" Что-то объяснять такому отдохнувшему и отъеденному врачу бесполезно. Вы пишите расписку**, что отказываетесь от такого лечения и, собрав свои вещи, на вызванном такси убываете домой, под наблюдение своего семейного врача, которая очень недоумевает, что вам за пяь дней пребывания в больнице так и не смогли поднять гемоглобин. И выписывая рецепт, назначает лечение  с последующей сдачей анализов. Чем вы и занимаетесь, а в свободное время пишите картины, и содрогаясь от всего пережитого, вспоминаете время пребывания в больничном стационаре.

  Дома и стены помогают. Увы... как раз тот случай.

*Не анекдот, такое мне рассказала в хирургическом отделении медсестра.
**В нашей палате из пяти человек трое в один день написали такие расписки. А до этого ещё двое.
После того, как вы выздоровели, вы начинаете общаться. Общение полезно для здоровья, особенно во время войны. Так с кем стоит общаться во время войны, а кого стоит обойти стороной?
  Как-то я подсчитал  количество людей с кем мне довелось общаться по жизни. Некоторых назвать людьми можно было условно, скорее всего, это био роботы с функциями пожрать и поспать. Но и всё же количество людей, которым что-то было надо от меня или мне, что-то от них, получилось огромное  - если брать в среднем сто человек в день... получается порядка трёх миллионов. Цифра, конечно приблизительная, но всё же и она впечатляет. А если учесть, что это все живые люди со своими странностями и амбициями и что с каждым по-возможности надо было найти общий язык, то получается колоссальный труд затраченный часто впустую.

  Сейчас я не утруждаюсь до того, чтобы быть толерантным  с каждым человеком с кем мне приходится общаться. Достаточно пары фраз для того, чтобы понять с кем я имею дело... И вся внешняя мишура - звания и регалия не имеют для меня никакого значения, только внутреннее содержание. Имеет человек духовный стержень или очередной био робот. А таких сейчас "материалистов" большинство и потому я стараюсь ограничивать с ними своё общение. Смысл с ними терять время?

  Подсчитав количество народа я решил сделать краткую классификацию этих типажей. С кем на старости лет можно иметь дело, а кого стоит обойти десятой дорогой – идёт война, да и времени не так много осталось, чтобы тратить его на них.  Как говорит мой знакомый эскулап-проктолог, заглядывая "телевизором" в очередной анус, приступим. Итак:

  Первая категория - это бомжи. Не под каким предлогом, никакого общения. Они угробили свою жизнь, угробят и вашу. Подать милостыню, но и не более того.

  Вторая категория - это молодёжь уже достигшая каких-то жизненных высот и возомнившая себя если не небожителями, то хозяевами жизни. С ними - никаких дел. Поздоровались и разбежались, каждый по своим делам.

  Третья категория - это закомплексованные женщины-одиночки, так называемые "синие чулки". Большинство из них находится в активном поиска своего принца и у вас с ними не получится ничего толкового.

  Четвёртая категория - это матери-одиночки. А вот с этими может получиться не только, что-то толковое, но и душевное общение тоже. Единственный минус их детям нужен папа. Если вы по своей природе Макаренко и у вас появилось на старости лет  желание взвалить на свои плечи семейный воз, то...

  Пятая категория - это молодые волчицы, рыскающие в поисках заботливого "папика", который бы взял их в жены. Готовы выйти замуж  оптом и в розницу. Если у вас появилось желание досрочно встретиться со своими родственниками на небесах - самое то... Плюс, что на молодом теле.

  Шестая категория  - это женщины художницы. С пожилыми - редкие встречи, и только с разговорами о творчестве и чаепитие; другое пробовать не стоит - дамы провонялись краской, даже в самих интимных местах. С молодыми можно всё... Богема. Единственная проблема - походы к гинекологу. Вы ведь у них не один. Стоять сначала в очереди к молодому телу, а потом к врачу. Зачем такое счастье вам  надо на старости лет?

  Седьмая категория  -  это честные давалки и путаны. Первые отнимают время, вторые ещё и деньги. Работать надо, а не по ****ям шастать, да и вредно это для здоровья.

  Восьмая категория - это бандиты, рэкетиры, аферисты, банкиры и т.д. Если у вас водятся наличные, те ушкуйники обязательно проявятся. Одни, чтобы грубо их отнять, вторые, чтобы  их выдурить, третьи , чтобы вы их положили к ним в банк...т.е. отдали добровольно. А оно вам надо? Для хранения существует простая стеклянная банка... или мешки под глазами.

  Девятая категория - это свой брат творческий человек, независимо от того, кто он писатель, художник или музыкант. Среди них очень мало людей с духовным стержнем,  большинство интересует слава, почёт и деньги. В этом не было бы  ничего страшного, но уж очень быстро общение с такими  надоедает, особенно когда для достижения всего этого применяются грязные методы...попадаются ведь не только карьеристы, но и стукачи. Подальше находиться от всех их союзов и творческих объединений - жить спокойнее. И от проводимых ими мероприятий. Зачем вам тратить время на то, чтобы быть массовкой или задником на фоне, того кто пиарится? Другое дело если вас удостоил своей дружбы бескорыстно-талантливый человек. Цените его дружбу. Жалко, что такие люди встречаются очень редко и к тому же они очень переборчивы в друзьях. Это, как алмаз в куче пустой породы.

  Десятая категория  - это друзья детства, одноклассники и сослуживцы - ничего хорошего от таких встреч ожидать не стоит. Встретились; понажирались яко свиньи, почудили, а потом, как попал домой не понятно, что и где делал - не понятно, а возраст уже не тот, да и не солидно взрослому и уважаемому  культурным сообществом человеку отзываться на погоняло  «Леший».  Не комильфо. Моветон.

Одиннадцатая категория - это соседи, которые увидев в своём телевизоре, как вы даёте интервью начинают перед вами лебезить и просить денег в долг, а после получения оных, отворачивают свой фэйс в сторону. С кумовьями примерно та же история.

 Двенадцатая категория   - это родственники, кумовья и знакомые оказавшиеся на временно оккупированных территориях в Крыму и на Донбассе... Или проживающих в самой России. Пока, лет эдак двадцать-тридцать с ними общаться не стоит. А вот, когда пройдёт кипение дерьма в мозгах, остынет задор и осядет накипь возможно, что и можно будет перекинуться парой слов. А пока не стоит - никто, никого не переубедит, а терять время в пустопорожних спорах нет смысла.

 Тринадцатая категория  - это владельцы собак, у которых разговоры всегда об одном и том же - о своих собаках, редко о политике, ещё реже о сексе и выпивке. Лучше потратить своё время на прогулке на обдумывании сюжета нового рассказа или сочинить стихотворение. Типа:

Я вечером гулял свою  собаку под луной,
Навстречу мне попался фокс, с хозяйкой молодой,
Я предложил со мной ей выпить по пивку,
Попили. Фокс был на чеку. Меня он укусил в руку,

Когда  нечаянно я положил её на ногу.
А мой дратхар за это укусил его за щёку.
Всё обошлось... Она беременна... И слава Богу!


  Четырнадцатая  категория - это спонсоры, политики и меценаты. С ними, можно и побеседовать, но не особо увлекаться, а лучше уделить больше времени поклонникам вашего творчества.

 Пятнадцатая категория - это покупатели ваших картин. Этим людям надо посвящать всё своё свободное время. Потому что, только благодаря им, вы имеете возможность продавать свой продукт и  получать наличные деньги, от которых во многом зависит ваше благополучие.  Очень плохо, что казалось бы, такую простую истину, некоторые  начинают понимать, только прожив свою жизнь.

  Дружите и общайтесь, но без фанатизма. Помните о своём здоровье.
Война нарушила привычный уклад жизни украинцев, произошла ломка стереотипов, нарушились семейные связи, кто-то потерялся на просторах Европы, кто-то ушел воевать. Имются и такие, которые скрываются от мобилизации, есть и дезертиры. Этим срзу же воспользовался криминал, на улицах появились ряженные, фальшивые команды ТЦК,  занимающиеся поборами. В некоторых МСЭКах махровым цветом расцвело взяточничество, не чистые на руки чиновники стали распродавать гуманитарную помощь.  Рэкет, коррупция. Количесто преступлений резко увеличилось. Когда народ нищает, количество преступлений увеличивается -  это давно известная истина. А тем более во время войны, когда впереди нет ясных перспектив и не понятно, что будет дальше.
Во фронтовой город Запоржье сейчас съехалось множество народа с оккупированных территорий и не все себя чувствуют и ведут адекватно. Иногда проникают и вражеские ДРГ: пытаются совершать тер. акты и завербовать верящих ещё в «русский мир», русских украинцев, попадатся и просто провокаторы. Всякой криминальной  швали хватает в городе, надо быть внимательным и поменьше болтать, особенно в транспорте. Из временно оккупированных территорий чиновники вывезли огромные суммы денег, которые они «заработали», за время своего пребывания у власти, они сейчас  их пытаются легализовать. В городе пошел передел сфер влияния и власти. А это борьба и не всегда безкровная. На войне, как на войне. Не могут чиновники жить жизнью простых людей…видимо сильный наркотик эта власть. «Быть во власти, жить всласти.

Глава 4
Несколько лет город Запорожье не подверглся бомбарировкам, шептались, что это дествувют договорённости между украинскими и российскими олигархами, имевшими совместный бизнес, но потом что-то, видимо, расстоилось и город рашисты стали бомбить регулярно, если бы не ПВО, он бы уже весь лежал в руинах. Дом, в котором много лет работало знаменитое кафе «Маленький Париж» и в котором я, одно время, жил  был уничтожен  до основания, пострадали соседние дома, погибли люди. Надо отдать должное городской администации, они нашли возможность его отстроить. После того, как посадили героя Украины, «красного директора» завода «Мотор», завод, тоже, стали сильно бомбить. Поговаривали, что Богуслаев контрабандой вывозил через Донбасс двигатели и запчасти. Сбивают украинцы рашистский вертолёт, а там, на двигатели фишка  «Сделано в Украине» и личная подпись начальника смены или мастера. Куда это годится? А свой вертолёт, разработанный на заводе, был уничтожен…документация пропала.
Но свято место пусто не бывает, и вскоре застуили на боевое дежурство, сделанные украинскими разработчиками и конструкторами новые беспилотники и баллистические ракеты, которые успешно громят российские НПЗ за 2000км от линии фронта. После такого массированного удара по НПЗ, город Туапсе загорелся - с неба полилась нефть, и посыпался огненный пепел… город начали срочно эвакуировать. Рашисты посеяли камни – мирное население пожинает огненную бурю. Видимо у Путина так и было всё запланированно. «Всё идёт по плану, потерь нет». И россине молчат, никто не протестует против войны. Бурчат по поводу закрытия интернета, уничтожения скота, но о войне молчок. Даже, страшно сказать, выходят на одиночные пикеты…а им за это в судах дают от 8-ми лет на душу населения. «Всяк сверчок - знай свой шесток».
Откровенно говоря, я не верю в то, что россияне могут сейчас совершить в своей стране революцию. Поднять бунт возможно. Пограбить, кого-то изнасиловать, а потом всё это сойдёт на нет. Пар вышел – котёл остыл.  И уже, револционные бунтовщики в Магадане валят лес или рубят в шахтах уран, укрепляя атомный щит Рооссии. Не потому, что Путин ликвидировал лидеров оппозиции и не кому будет возгавить революцию, а потому, что таких оппозиционеров, как коммунист Зюганов сейчас всё устраивает, как и оппозици. За границей эти оппозиционеры - много говорят, осваивают гранды и, как Ленин, ждут, когда сама собой совершится в России революция и их пригласят её возглавить. Это вместо того, чтобы вступать в русские добровольческие батальоны и с оружием в руках бороться за освобождение своей страны. Зачем? Из-за границы оно сподручнее наблюдать, спорить и давать советы, а когда такая жизнь пресытит можно и в тюрьму сесть, узником совести и, объявив голодовку, вдохновлять примером своих единомышленников и ещё активнее требовать свободу полит. заключенным.
А в это время в Украине уже пятый год идёт война и тысячи украинцев находятся у оккупантов в кабале на временно оккупированных территориях, и сотни томятся в плену, ожидая освобождения. Украина стоит на переднем рубеже защиты европейской демократии и как обычо глубоко обеспокоенные коварством россиян (нефть и газ продолжают покупать у России), западные политики выражают нам украинцам свою солидарность и  глубокое сочувствие и даже изредка помогают техникой, оружием и деньгами. Они бы не помогали, как сейчас это делает американский президент Трамп, который заявил, что это не его война,  так деваться европейцам  некуда – следующими на поглощение Россией, будут европйские страны – сытые и зажравшиеся политические импотенты.
Сейчас они много говорят о 60-ти миллиардной помощи, которая должна Украине дать Европа. Не сомневаюсь – дадут. Вопрос, что из этих денег достанется нам украинцам, а что осядет в офшорах? Не знаю, как, но наши экономисты уже подсчитали - 17 млр. Евро пойдёт в экономический и социальный сектор, остальные миллиарды пойдут на оборону.  Совместно с европейцами построят на их территории  заводы и будут торговать оружием. Пушки вместо масла. А это дополнительные постуления в бюджет…
Так нам украинцам, что пенсии повысят и зарплаты?  Не знаю. Скорее всего, что повысят, но ненамного. .Кто ещё не понял – в данной ситуации Украина в деле, но не в доле. Нам достанутся только долги. Сливки, как обычно, снимут особо избранные, те, кто выводит «заработанные» (украденные) деньги в Израиль и в офшоры. Ну и, конечно же, европейцы и, даже возможно американцы (те  своего никогда не упустят), недаром же они натравили Путина на Европу.
Всё бы у них получилось, если бы на их пути, как кость в горле, не застряла Украина. Путин оплошал с Европой, потерял время и  лицо, приходится срочно менять геополитические планы. Благо - это не последняя война в мире. Так, что американскому миротворцу ещё миротворить и миротворить. Есть, правда, проблемма, американские врачи поставили ему диагноз – деменция во второй стадии, но на их век его хватит. А вот что с нами будет – не понятно…на сколько нас хватит? Человеческий ресурс в Украине ограничен. Большие потери на фронте. Сейчас начинается война дронов и роботов. В войну вступил ИИ. Роботы уже атакут и захватывают боевые позиции рашистов. Дроны залетают за Урал. Повсеместно горят заводы и НПЗ. Процесс идёт. Россию лихорадит, экономика переходит на военые рельсы. Пушки вместо хлеба. Война до истощения. Существут риск, что со временем роботы выйдут из под контроля и как в фильме «Терминатор» восстанут против людей.
Усиливаются бомбордировки и обстрел мирных украинских городов. Россиянам мир не нужен. «Захватим Киев за три дня и будем наводить порядок, будем грабить и убивать, всё как мы любим». Так, как  было в Буче? Россияне по-другому не умеют, признают только язык силы.
Помимо обстрелов и бомбардировок, участилисЬ случаи террактов на улицах и захват заложников. Травмированные войной ветераны  с поврежденной психикой не получющие должного психиатрического лечения берут в руки оружие и, мало что соображая, путаясь в реальности, пытаются решать какие-то свои проблеммы с помощью оружия. Что там у них проявляется в контуженой голове, не знает никто. Как я уже писал выше – психиатрическую помощь в Украине они сейчас не практически не получают и оставленные сам на сам со своей  болезнью (а это психическое заболевание), тихо или буйно начинают сходить с ума. Увы, такова сейчас реальность  в Украине – срочно надо принимать государственную программу психиатрической помощи ветеранам и инвалидам войны, открывать для них госпитальные отделения при ГПНДе, иначе нас захлестнёт неконтролированная волна насилия. Все те, кто явно ведёт себя неадекватно, должны стоять в тех отделениях на учете, за ними должны быть закреплены лечащий врач и патронажная медсестра. Только так удасться противостоять той болезни…а ведь она заразна.
 Пишут, чтобы потивостоять этому, надо разрешить ношение короткоствольного оружия, пойти по американскому пути. Это не выход. В Америке разрешено ношение пистолетов и винтовок, но уличное насилие и захат заложников никуда не исчезло - похищают и расстреливают людей, даже в школах. Но у них, практически, полностью отсутствут государственная программа профилатики  и лечения психических больных. Пока психически больной человек ведёт себя тихо, никому не доставляет проблемм, его стараются не замечать, только в случае, если он причиняет вред себе или окружающим людям его могу госпитализировать. Иногда бывает поздно – раздались выстрелы, и пролилась кровь невинных жертв. Надо действоваить на опережение и зарание госпитализировать таких неадекватных людей. Тем более, что выявить их не состовляет больших проблемм, зайдите в социальные сети и посмотрите, что там происходит: сплошная чернуха, призывы к насилию,  к самоубийству или каннибализму. И такие неадекваты не только гуляют на свободе, но и ведут свои блоги. А потом удивляемся, почему подростки кончают жизнь самоубийством или на улицах захватывают заложников и раздаются выстрелы. Но нам сейчас некогда этим заниматься – идёт война, страна поставлена на грань выживания. Потом будет поздно.
Глава 5
Как можно выжить во фронтовом городе, где получить первую медицинскую помощь, где найти недорогие продукты или получить гуманитарную помощь. Выше я коротко касался этих тем, но их надо рассматривать более подробно, от этого зависит выживет человек или погибнет. Сразу скажу, что выжить во время войны крайне сложно, этому не учат нигде, только инстинкт самосохранения и опыт прожитых лет и могут помочь в первые дни войны не потерять самообладание и как-то приспособиться к начавшимся ужасам войны. А переход от мирной жизни к военным кровавым реалиям очень болезненный, не всякая человеческая психика его выдержит. Вспоминаю первые дни войны. Что больше всего запомнилось? Страх перед неизвестным будущим, тревога за семью и любопытство. А любопытно было узнать ко к нам пришел, какие они из себя эти «освободители»? А может они в самом деле братья и пришли к нам с миром. И надо их встречать с цветами, как в своё время нас агитировали некоторые депутаты, которые готовы были сдать город без боя? Видимо у них были договоренности и им было обещано сохранить им должности, жизнь, деньги и недвижимость. Горожане на это не пошли и город: ощетинившись противотанковыми ежами, окопавшись и забариккодировавшись встретил врага во всеоружии. Не так просто взять город в котором проживает почти миллион жителей, если горожане, все как один, встали на его защиту. Это не Мелитополь, который сдался оккупантам сразу, потому что его жители ждали «русский мир». Ещё кога работала связь, мне удалось дозвониться своей сестре живущей в Мелитополе, она копала…нет ни окопы, а огород. Готовила его под посадку укропа, которым много лет торговала в Москве. Видимо, она расчитывала им торговать и дальше.
На мои вопросы она отвечала неохотно, сказала только, что россияне – это мальчики совсем молоденькие и ведут себя вполне прилично, обещая им полную свободу от бандеровцев и российские пенсии. Это был главный материальный стимул для всех, кто ждал россиян. Муж с сыном нашли брошенную «ничейную» аптеку - вывезли все лекарства, так что им есть сейчас чем лечиться. Короче говоря - она всем довольна и вполне счастлива.  По её словам выходило, что россияне пришли к ней с миром. Говорить с ней больше было не о чем. Надо было срочно вооружаться, окапываться, создавать отряды самообороны и готовиться воевать. Чем мы и занялись.
Человек по своей прироле мирное существо и не каждый готов убивать. Кто готов к убийтву, кому это не претит, таких всего 3% от всего населения. Остальные дожны переступить невидимую грань, которая отделяет человека от убийцы. Не всем удаётся это сделать. Только опасность для жизни может облегчить этот выбор. Выбор сделан и человек уже привычно начинает убивать, не испытывя никаких мук совести и даже по ночам спит спокойно. Другим это вообще нравиться и они испытывают потребность в убийствах. Таких сейчас большинство  среди россиян. В случае чего не мешкайте и не особо переживайте – это враги, что пршли вас убить. Буча, расстрел пленых ВСУшников ярко это продемонстрировали и показали истинную суть «русского мира», кровавого и беспощадного. Эти нелюди пришли не освобождать нас украинцев им место в пекле.
В первый день войны надо было срочно принимать решение или бежать в панике с семьёй за границу, или оставаться в городе и защищать его. Представьте  раннее утро -  в небе гудят дроны, звучат выстрелы, где-то грохочет канонада, на город падают бомбы и ракеты. Вы с семьёй стоите в подъезде возле подвала (где враг неизвестно) и вам надо срочно принять судьбоносное решение и это притом, что дети и внуки плачут и истерят. (Да и у вас нервы не канаты). Представили? Скажу честно –это хуже чем ночной кошмар.
Можно оставить семью в городе, а самому уйти в ополчение, но имея семью за спиной, а это потенциальные заложники, много не навоюешь. Захватить заложников и наступать за спиной мирного населения придумал не Путин, этим способом ещё пользовались большевики, когда надо было выкурить повстанцев из лесов. Фашисты его переняли, а Путин довёл до совершнства.
 Так что я принял решение отправить семью за границу, а самому остаться. Да и мама моя жила в Розумовке, на кого я её оставлю?  Моя жена ехать отказалась (мы женаты 45-ть лет), сказала, что будет рыть окопы, подносить патроны и перевязывать раненых. Честь и хвала нашим украинским женщинам, они всегда вмсте с нами идут по жизни. Были рядом  с нами в застойном совке, в лихих девяностых, и сейчас задних не пасут. Семья в тот же день уехала к зятю в Европу и у меня развязались руки. Со временем мы продали свой бизнес и недвижимость, землю в Вербовом, оккупанты времено оккупировали. Надо было и музей в Разумовке с картинами продать, но мне было жалко своего труда. Несколько раз в него прилетало (сейчас Разумовку часто бомбят), я, когда его тушил, обгорел, но почти все картины спас, и часть из них мне удалось переправить в Европу. Сейчас, после операции,  пытаюсь востанавить подорванное здоровье. Спасибо родственикам, которые помогают деньгами. Зовут к себе. Не еду. Пока нужен Украине. Как сказал мне лечащий врач: «Алексей Влаимирович, вы делаете нужное нашим людям дело, живите до 100 лет». Попробую оправдать его доверие. Готовлю с коллегами из нашего ЗО ЦКР «ПАРНАС», во фронтовом городе мероприятие – персональную художествнную выставку и презентацию своей новой книги «Выжить во фронтовом городе», которую опубликуем в бумаге, в Канаде и в Украине и представим на коференции, на широкое обсуждение общественности. Книга почти дописана, останется  её только перевести на украинську мову и отредактиовать.
У меня иногда спрашивают: « Почему я свои заметки и книги пишу  на русском языке  и публикую на  российских литературных сайтах?» Всё просто – пишу я не на русском языке, которого по-большому счету не существует в природе, а на украинско-русском суржике, на котором разговаривает, почти всё население Юго-Восточной Украины. Я к нему привык с детства, мне с ним комфортно, хотя я  владею и литературным украинским языком и пишу на нём некоторые свои произведения, которые публикую на украинских лит сайтах. Я вообще рассматриваю свою литературную  деятельность в интернете, как диверсионно-подрывную работу с заходом в глубокий тыл к россиским врагам, где пропагандирую мир и веду антивоенную агитацю. Пока получается, хотя угрожают и часто и банят админы. Есть такие, которые включили меня в расстрельный список, и вероятно настучали ФСБ и Ростехнадзору или как она там у них сейчас называется, та цензура. На войне, как на войне.
Да нас рать – правда, на стороне Украины -  добро всегда побеждает. Если кто-то думает иначе – он глбоко заблуждается. В своё время я стоял перед выбором на чью сторону встать, я выбрал сторону Добра и ни минуты не пожалел. Многие из моих знакомых и коллег перешли на другую сторону; и многих из них уже нет в живых, Видимо Карма всё-таки существут. Каждому воздаётся по делам его.
Все военные российские преступники, что совершали и продолжают совершать свои злодеяния в Украине известно украинским спец. службам, на каждого изних заведено дело, где указаны их личные  данные: Ф.И.О. звание, чем комановал, телефон, адрес. По ним уже идёт работа...и довольно успешно.  Срока давности за военные преступления не существует. 
Это сейчас всё стало на свои места, а в первые дни войны было легко потерять голову и встать не на ту сторону. Некоторые мои знакомые так и поступили, погнались за обещаниями «русского мира»…и прогадали. Свой выбор я сделал ещё в Крыму в 90-х, когла презиент Крыма некто Мешков, затеял восстание и начал тянуть крымчан в сторону России. Тогда удалось ту попытку раскола, пресечь на корню, в 2014 году переворот удался.
Скажу честно, я в этом не участвовал – отошел в сторону, был посторонним наблюдателем, потому что знал чем это всё закочится.Чтобы не попасть впросак, надо иметь моральный,  внутренний стержень и совесть – это лучший критерий. Нельзя ещё вчера торговать Родиной, а уже сегодня извиняться и говорить, что ошибся и жить, как ни в чем не бывало. Так не бывает, за всё придётся отвечать по полной программе. 
Проблемма в том, что люди облеченные  властью и вставшие по какой-то причине не на сторону Добра ведут за собой народ, обрекая людей на мучения. Таким у нас был давно стоявший в черзи на пост президента ворюга и уголовник Янукович, сумевший пробраться на высший пост страны и диктовавший людям свои понятия.
Народ Украины сумел рассмотреть его уголовную суть и вынес на Майдане свой вердикт. Янукович самовольно оставил свой пост и с награбленными деньгами бежал из Украины. Его с радость приняли в России. Я больше чем уверен, что большая часть награбленных Януковичем денег(а это миллиарды) пошли на оккупаци Крыма и разжигание войны в Украине. Нашим салом да нам же и за шкуру. 
Россияне ещё этого не осознали и дают себя безнаказано грабить кремлёвской преступной банде, узурпировавшей власть. А чтобы у них не возникало дурных мыслей им придумали, так называемое СВО и отправляют воевать в Украину, где они погибают сотнями тысяч. Но они продолжат ехать, потому что им платят огромные по меркам России деньги и имеется озможность безнаказанно грабить и бивать. Потом те убийцы «героями» возвращаются домой и продолжают в том же духе, но уже грабя и убивая россиян.
Путин называет их современной элитой России, кому не страшно оставить страну. Наши бойцы из ЗСУ такими их не считают и колоннами утилизируют, переводя в груз 200-ти. Некоторые из украинцев считают, что не всё так однозначно и среди россиян попадаются порядочные люди, с которыми в будущем можно строить добрососедские отношения. Лично мне такие не попадались, а среди россиян у меня много роственников и знакомых…даже родной брат живёт с семьёй в Магадане…отказался от матери и от всей родни в Украине. Бышие сослуживцы приговорили меня к расстрелу без суда и следствия, если я только появлюсь в Крыму. И вы мне будете рассказывать за хороших россиян!? Не смешите меня… и оставьте иллюзии – это враги, которые своими налогами и поступками подлерживают войну в Украине, а значит убийство мирных украинцев. Им после войны предстоит вымаливать прощение и каятся и каяться. Но это будет после войны и победы Украины. А сейчас, как поступают с врагами во время войны, надеюсь, объяснять не надо. Кто с мечом к нам пришел от меча и погибнет.
Повторю ещё раз – оставьте вредные мысли и фантазии, сейчас россияне враги, а что будет в будущем -время покажет. Уверен, что ничего хорошего, им верить нельзя – подпишут мирный договор и как обычно обманут. Россияне понимают только язык силы. Это их скрепа.
Стараясь облегчить задачу по захвату украинских територий, российские пропагандисты во главе с Соловьёвым и Симоньян из всех чайников и утюгов  вещают, что в Киеве засела совершивший кровавый военный переворот киевская хунта с бандероцами и фашистами. Приём не нов, так же действовал древний Рим , когда уничтожал Карфаген. Они, даже обвинили карфагенян в том,что те приносили в жертву своих детей их богу Ваалу. Эта ложь просуществовала два тысячелетия, пока археологи не доказали, что на том месте был крематорий где сжигались мёртворождённые младенцы.
Так же действовала и Гебельсовская пропаганда, оправдывая геноцилд против евреев, ои обинили тех, в том, что они в  своих ритуалах приносят  в жертву христианских младенцев. Многие в эту ложь до сих пор верят. Теперь путинские пропагандисты пошли по этому пути – 90% лжи сдобренные 10% правды выкладывается в эфир и одураченный российский народ начинает верить всему, что они говоят.  Пропагандисты и тролли, коих немало бродит в интернете, стараются украинцев обесчеловечить, лишить в глазах цивилзованного мира, человеческой привлектельности. Даже вытащили на экраны ряженую женщину, которая со слезами на глазах, расскзывала о том, как эти самые бандевцы, живьём распяли на крссте её мальчика в трусиках. Этот фэйк был опровергнут и женщина призналась, что она  отрабатывала свой гонорар. Но и тем неменее тысячи россиян поверили в эту ложь и с лёгким сердцем поехали в Донецк бороться с мифическими  бандеровцами и фашистами. Благо кто-то из украинских предателей выпустил Гиркина-Стрелкова из Славянска и позволили его крымской вооруженной группировке, воссоедлинтся с 5-ой колонной и с российскими наёмниками, игравшими роль шахёров, поджидавших его в Донецке. Они под крики оболваненных горожан «Путин, введи войска!» уничтожили в городе легитимную украинскую власть и попытались захватить аэродром, чтобы принять российские самолёты с десантом. В Украине была объявлена АТО и наши спец. подразделения и добровольные батальоны прибыли на Донбасс. Наши воины несколько дней мужественно  обороняли аэродром и заслужили прозвище киборгов. Потерпев провал с десантом, россияне начали обстреливать украинские позиции со своих территорий. Наши войска  были брошены на произвол судьбы и окружены российскими войсками пришедшими на помощь восставшим ряженным «шахтёрам» и Стрелкову-Гиркину.
 Россияне пообещали выпустит украинцев из окружения, предоставив коридор и как обычно обманули. Они расстреливали наши колонны перекрестным огнём из всех видов оружия. В украинских колоннах были гражданские, раненые и российские пленые, но это россиян не остановило, много было убито много взято в плен и проведено на параде 9-о мая в Донецке. Жииели Донецка радовались, ведь, вели «карателей и фашистов». Как в Москве. Обещали такие парады проводить ежегодно.
Можнопо разному относиться к украинским войскам и добробатам, которые пришли в те дни на Донбасс,  наводить конституционный порядок. Можно называть их карателями, которые пришли на чужую землю, но надо помнить, что времено окупированный Донбасс – это украинская земля, хотя и записанная в Коституцию России и наведения порядка  на своей территории - это законое право хозяев этих территорий. Запорожская область, тоже записана в Конституцию России, но это не значит, что все жители стали россиянами и ждут Путина с его войсками - наоборот. Мы боремся ними, обороняем от них наш город и не мечтаем ни о какой Малороссии или ЗНР.
Попытки некоторых глубоко обеспокенных европйских политиков, чьи страны уже много лет сидят на российской дешовой газовой игле, навязать нам компромисный мир, посредством потери части украинских территорий, выглядет не очень умно. (Это удар в спину) Из-за лощенной фигуры политикана, выглядывает азиатская фигура дикого кочевника, которого нельзя ничем остановить. Когда-то Гитлеру отдали Селезкую область в надежде, что он умерит свои аппетиты - не умерил. Отдали Чехословакию - опять не умерил, более того понял, что его некому остановить и развязал мировую войну в Европе.
Думаете, если Путнн нанесёт дронами гибридный удар по странам Балтии, блок НАТО за те страны вступится? Уверен, что нет. Они попробуют с ним договориться. За чей счет? Уверен, что за счет Украины. Прекратят поставку Украине оружия и разведданых. Надо понимать, что нас в блжайшее время, не ждут ни в ЕС, ни в НАТО. Нам надо восстанавливать своё атомное оружие. Это единственный гарант нашей безопасности и будущего нашей страны. Как говорят изральтане: «У нас нет атомного оружия, но если надо мы его применим».
Глубоко озабоченные европейсие политики, импотенты нас не спасут. Только своё атомное оружие или его аналог. Вы видите, что я не говорю о мире, потому что сейчас, увы - это не реально. Ведущие, мироые аналитики говорят, что мир наступит тогда, когда развалится Россия, а этого надо ждать несколько лет. И что будет потом неизвестно, у кого в руках окажется российское атомное оружие и как его новый хозяин поведёт себя? Хорошо, если начнёт мирный диалог с Западом и начнёт возрождать добрососедские отношения с Украиной. А если нет? Должно пройти время. Украина должна восстановиться.
Вот только, как ей удасться это сделать? За это время в Украину мало кто вернётся из эммиграции. Кто будет возрождать Украину…наверное китайские или индийские рабочие. Уже, сейчас в Украине, практически нет своих специалистов. Что там будущее, как жить сейчас не понятно. Хорошо, что я  сам когда-то учился на слесаря и могу что-то починить, а остальные живущие в городе люди, им как быть? Город без должного ухода  ветшает, старики уходят в мир иной, а молодёжи и детей,  кто бы им пришел на смену, практически нет - почти все учатся в Европе. Не думаю, что мои внуки, как и дети моих знакомых, после получения европейского образования, захотят вернутся в Украину, да они я ридну мову забудут. И винит их в этом не надо. Не они столько лет разворовывали страну и довели её до ручки.
Те кто её разворовал, сейчас жируют за границей на украденые у украинцев  деньги (эти руки ничего не крали) или  на персональные президентские пенсии в малэньких хатынках с пасеками, а моим детям и внукам оставили долги, которые они должны выплачивть до конца своих дней.
Это что справедливо? Таное им надо будущее в ролной стране? Дошло до того, что обсуждается вопрос, как заставить платить налоги людям, которые работают за границей. Это не реально. Они уже платят налоги там, где работают, и доить себя дважды не позволят. Пусть сначала вернут украденные деньги те, кто вывел их в Израиль и в офшоры. Хорошо,что есть ещё вУкраине честные миллиардеры,которые живут не только по закону, но и по чести, и совести.
 Журналист Гордон (это тот, что лечит украинцев золотыми пирадками), на своём Ютуб канале рассказывая о новом приобретении своего друга, проживающего в Украине, миллиардера Ахметова купившего себе очередную квартиру за несколько миллионов долларов, сказал, что тот живёт по совести - большие налоги здесь платит. Ахметов не только инвестирует миллиарды в экономику Украины, он помогает армии и семьям погибших на войне. Вполне возможно. Был бы я миллиарером, и я бы помогал и инвестировал в промышленность Украины, но я не миллиардер, у меня нет лишних денег. И, вообще, считать чужие деньги – это последнее дело, так и до шариковщины можно докатиться (всё забрать и поделить), а потом и до ГУЛАГа. Это мы уже проходили. Лучше умерить свои амбиции и как говорили наши предки – протягивать ножки по одёжке. Всё равно всех денег не заработаешь, а у гроба карманов нет.
«Все современные большие состояния нажиты не честным путём»
Каждый должен заниматься своим делом - олигархи зарабатывают и платят налоги, я рисую картины, пишу книги  и  во время войны, во фронтовом городе,  пытаюсь восстанавливать своё подорванное зоровье. Чем это всё закончится в Украине, сказать трудно, но я уверен, что есть кто-то, кто знает, более того всё расписал на много столетий вперёд и только время от времени, чтобы не было скучно, вносит коррективы в развитии цивилизаций и всего человечества. Одни говорят, что это Высший Космичесий разум. Другие, что это Бог. Третьи верят в то, что Земля - это компьтерная программа, которая сама время от времени перезагружается и всё начинается с самого начала. Вариантов много, для пытливого ума нет границ. Во что верю я и какой теории придерживась? Никакой. Придерживаться мало, надо искать истину, а мне, живущему во фронтовом городе  этим заниматся особо некогда. Сначала жить – потом философствовать.
Верю, что каждому воздаётся по делам его. Живу по совести. На том и стою. Мы победим. Украина понад усе.

Быть Добру.

 Вижити у фронтоовому мисти.

Вижити у фронтовому місті
 Світ не театр – дурдом; і люди в ньому – дебіли.

Передмова
Свою нову книгу «Вижити у фронтовому місті» я письменник почав із перефразованого мною афоризму Шекспіра «Світ театр і люди в ньому актори». Мені здається, що мій афоризм підійде до неї краще за нього. Не тому, що я розумніший за нього, просто часи змінилися, а разом з ними і люди, які не хочуть більше бути маріонетками, а намагаються самі розпоряджатися собою та реальністю. Ось тільки виходить, це у них геть погано. Хотіли якнайкраще, а вийшло, як завжди. Не будуйте планів Наполеона – не смішіть Бога. Отже: я написав свою нову книгу про війну, про ті події, які зараз відбуваються в нашій країні Україна.

Війна. Як багато  для серця українського злилось,
Як багато горя і втрат у ньому озвалось.

Мільйон непоправних втрат, сотні тисяч українців, які виїхали за кордон,  десятки зруйнованих та окупованих сіл та міст, тисячі зруйнованих будинків. Це все принесли на окуповані землі України сучасні фашисти-рашисти, які розв'язали  повномасштабну війну. Про це не можна мовчати.

Все зло на Землі походить від мовчання байдужих людей.

У моїй новій книзі немає глибоких аналітичних аналізів, як і що, призвело до війни, я замінив їх коментарями живих очевидців тих подій, які протягом багатьох років збираю до книги «Як ніби зазирнув у зливну яму», так буде простіше зрозуміти, як усе починалося. Зізнаюся, що робота була зроблена велика, але якщо не я, тоді хто б її написав? Мною вже багато написано нотаток, нарисів та інших матеріалів про гібридну і повномасштабну війну, я їх у книзі зібрав воєдино, але можливо не в логічній послідовності, але що поробиш, йде війна, моє місто щодня зазнає обстрілів і бомбардувань і вибудовувати гарний логічний ланцюжок, не маю ні сил, ні бажання – але все ж таки я постарався зв'язати все воєдино. Схоже, що вийшло, цілком нормально, читати можна.

Ночами, під виття повітряної тривоги, канонаду і завивання рашистських ракет і шахедів (я не йду в бомбосховище), здається напрочуд легко, зникає тривога, чого бути, того не минути, думки викралізовуються чисті і ясні, і навіть, іноді, з'являється передбачення. Не можна сказати, то воно ясне і зрозуміле - все в тумані, але за бажанням розібрати можна, але я намагаюся особливо не вникати в таємниці буття - немає сенсу ... все може змінитися. Людина, особливо письменник, має зараз бути реалістом, а не уподібнюватися лжепророкам і вводити інших людей в оману хибними прогнозами на майбутнє. Якщо погоду не можуть спрогнозувати зі 100% точністю, то, що вже говорити про майбутнє людства, особливо коли до влади прийшли такі світові лідери як Трамп та Путін, які порушили всі міжнародні договори та намагаються по-новому поділити світ, розв'язуючи нові й нові війни.
Один називає себе миротворцем і мріє про Нобілівську премію світу, а другому нудно, йому потрібна движуха і тому він тягне росіян до атомного раю. «…ми потрапимо до атомного раю, решта здохнуть…». А це як? Він сам розуміє, що говорить та робить? Прислухатися до слів Трампа і намагатися там відшукати логіку, взагалі немає сенсу – там суцільний туман, у кращому разі, тролінг світових лідерів. Але світові традиції він міцно похитнув. Цього в нього не відібрати - не дурень і не шизофренік ... хоча його ж американські лікарі, кажуть, що він хворіє на деменцію в другій стадії.
Пам'ятаєте про мій афоризм, у якому я чітко окреслив, що весь світ і люди в ньому перебувають у дурдомі? Так чим Трамп кращий за інших людей? Впевнений, що нічим. За якоюсь немислимою випадковістю, на одній зі спіралей розвитку людства, пані Фортуна привела його до влади, ось він на старості років і пустує ... а світ від його витівок скрипить зубами і чухається ... так само, як і від Путіна. O tempora, o mores!
Мені важко стримувати себе, щоб не скотитися до опису всіх тих
 злодіянь, що принесли у світ ці два нудьгуючих на старості років політика, але я стримаюся з тієї причини що у мене не вистачить часу і сил, це все це описувати, історія сама розбереться і винесе свій вирок, скажу тільки, що по моєму. для переділу миру та розвалу фінансової системи Європи. Євро валюта стала сильним конкурентом нічим не підкріпленим американським доларом і як результат ЄС наказує довго жити, як і НАТО. Остаточний розвал – це справа часу.
На противагу цим політикам окремо стоїть президент України Зеленський. Говорять, що існує негласна домовленість, не критикувати його під час війни. Скажу чесно, мені про це нічого не відомо, я не так глибоко, як журналіст Гардон входить у політику та адміністрацію президента, мені вистачає свого спілкування. Також кажуть, що Зеленський на п'ятому році війни почав оперятися. Як на мене повна нісенітниця. Зеленський прийшов у політику не зеленим юнаком, а актором, що цілком відбувся, і що не мало важливо бізнесменом з мільйонним статком, який він сам заробив у шоу бізнесі. Як він ще має оперятися? Пазурі треба точити і дзьоб і робити певні кроки у бік відновлення атомного статусу України. На жаль, це єдина гарантія безпеки нашої країни.
Чи виживе Україна у цьому історичному буреломі? Виживе – ми українці й не таке переживали, чого варті роки правління царської імперії та в'язниці народів СРСР. Вони канули в Літо, а українці вижили і наша країна жива і навіть розвивається, незважаючи ні на що. Протистояти Росії, країні озброєній балістичними ракетами та атомною зброєю, періодично завдаючи ударів своїми ракетами та БПЛу по її території – це дорогого варте – це надихає українців, вселяючи в нас віру. Ми єдині, тому й не переможні. Заздрю вам, мої друзі, на вас чекає прочитання цікавої моєї нової книги. Вона невелика, але така потрібна у наші непрості дні. Читайте із задоволенням.
Розділ 1
Горить та стогне Україна;
І кров біжить там, наче гній.
Скажи, скажи мені країно.
Коли ти скинеш тягар свій!?
То що спонукало Росію 2014 року анексувати Крим?
Коментар із мережі: «Крим - це споконвічно російська земля... прадіди воювали її у супостата, то віддай. Вийми, та поклади - без анексій і контрибуцій ... А то ми і вас ледарів хохлів, по ходу п'єси, з "неіснуючою" вашою Державою і з Кримом анексуємо. Ми такі, ми все можемо. Ви ж наївні, нам повірили, віддали свою ядерну зброю, а ми свою зберегли і завдяки вам же її примножили. Так що помовчуйте ... Ви там, осторонь в ганчірочку. Поки ми прийматимемо Крим у свої "братські" обійми. Благо там живуть, у своїй більшості, такі ж добрі та наївні люди, які нам ще вірять.
Ось коли ми там відбудуємо свою військову базу і обживемося, ось тоді там і піде танцювати губернія. Ми вам у майбутньому все пригадаємо: і українське громадянство, і навіть гроші за українські кредити змусимо повернути нам. Ось тоді ви і пореготаєте, все до блювоти ... хто виживе. Тому, як і за нормальну медицину вашим хронічним хворим, доведеться забути».
Після приєднання до Росії по всьому Криму прокотилася хвиля смертей одиноких пенсіонерів, які мають нерухомість; у вигляді будинків, квартир, дач, причалів та земельних наділів. Після них почали пропадати вже здорові і зовсім не старі люди, деяких так і не знайшли, інші ж були знайдені понівеченими зі слідами тортур. Кинувши все нажите роками, деякі люди, відчувши небезпеку, почали виїжджати до України. Інші хитріші, продублювавши свої документи на нерухомість в Україні, почали її швидко розпродувати, а розпродавши, почали активно чекати на повернення Криму в Україну, щоб потім знову віджати своє продане майно у нових власників, обдурених казкою про "російську весну".
Наївні люди й ті й інші: Крим рано чи пізно доведеться повернути Україні та кримські татари повернуть свою власність, вкрадену в них ще за часів Радянського Союзу. Яким шляхом? Щиро кажучи, не знаю і знати не хочу. Моєї там нерухомості немає – Бог милував, а тих, хто збудував будинки на чужій землі (якщо вони їх не встигнуть продати), можна буде лише пошкодувати. Але це справа хоч і недалекого, але майбутнього,
Крим - Росія анексувала, досягла свого. То навіщо ж росіяни, розв'язавши гібридну війну 2014 року на Донбасі, продовжили її повномасштабну версію 2022 року в Україні? Щоб відповісти на це питання, я буду змушений на деякий час повернутися назад у наше історичне минуле. На жаль, без цього ніяк, саме звідти й виростає коріння тієї звіриної ненависті та злості росіян, точніше сказати московитів до хохлів українців або як вони називають нас – малоросів.
Дуже зручно – вони титульна нація, такий собі старший брат, а всі інші їм підкоряються. А так і було. Царський уряд повсюдно просував цей курс – колонізації українських та інших земель. Скільки було воєн та повстань не вистачить пальців, щоб їх перерахувати. Чого варта Батуринська різанина та розгін Січі. Отже, немає нічого нового під місяцем і не варто зараз питати у росіян, навіщо вони напали на Україну, тим більше, що вони впевнені у протилежному. Польща також перша напала на фашистську Німеччину, а Фінляндія на СРСР. Росіяни у цьому твердо переконані та перенесли цю пропагандистську кальку на Україну. Вставляю коментар, який залишила росіянка в Інтернеті.
«Зараз нам треба перемогти Україну, яка напала на нашу країну, випалити розжареним залізом все те, то за 30 років наробили бандерівці і тоді все буде добре…»
Гартованим залізом, мабуть, це ракетами і шахедами, якими рашисти б'ють по наших мирних містах. А що буде гаразд? Це перетворені на купи щебеню та сміття «звільнені» міста, такі як Бахмут і Купинськ? Нічого будувати на цих територіях ніхто, звичайно, не буде. Максимум, що зроблять росіян – це вивезуть брухт. У «звільненому» Донбасі всіх шахтарів вивезли до Воркути, а порожні квартири займають колонізатори – чукчі, туркмени та чуваші та інші представники малих народностей, те саме відбувається і в Криму. Шахти та заводи майже всі порізали на металобрухт. Росії не потрібна сильна промислово здорова Україна. Це було зрозуміло з самого початку. Коли у 2014 році до нас до Запоріжжя приїхали російські представники, щоб допомогти організувати у нас Малоросію, вони обіцяли нам запорожцям свою республіку ЗНР, та безліч інших преференцій, але ми їх роззброїли та поганою мітлою вигнали з нашої землі. Деякі мої земляки повірили їм та пішли воювати на Донбас. Свою республіку ЗНР їм, звичайно, ніхто не дав зробити, так безславно і склали свої голови на чужині.
Сильною мотивацією була спроба заборони в Україні російської мови. Лякали, що всіх нас змусять говорити українською. Майже так само лякали свого часу кримчан, додаючи до тієї брехні, що замість російських пельменів їх застають їсти українські. І багато хто в це повірив і з радістю побіг міняти українські паспорти на російські та будувати барикади, проти міфічних бандерівців які, нібито, мали приїхати знищувати кримчан.
Коментар із мережі: «Майдауни разом із Тягнибоком (ох та прізвище єпта) та партією "Свобода", нацистською організацією "ТРИЗУБ", та "Правим сектором" Яроша - хочуть ПІДЧИНИТИ собі ДОНБАС! ! !
При чому вони заявляють це ВІДКРИТО, а Яценюк і Турчинов роблять все, що вони скажуть! Також сьогодні Дмитро Ярош заявив міністру оборони України: якщо
уряд не може підняти армію для походу на Південний Схід і в Крим то він ВИМАГАЄ видати зброю з військових складів бійцям Правого сектору, та вони самі підуть і розженуть мітинги на Донбасі, і не дадуть провести референдум про приєднання до Росії. Ярош, що зовсім страх втратив??? Треба послати до Києва російський спецназ ГРУ "Кажан і ЗНИЩИТИ бойовиків! Адже американці прислали до Києва своїх 300 найманців з BlackWater "про всяк випадок". Кажуть що вони вже й у Донецьку брали участь разом із СБУ у захопленні народного лідера Павла Губарєва. спецназом і про бойовий клич Урраа
Зрозумієте, як насправді всі російську армію бояться!
Тільки Дімка Ярошенко цього поки що не зрозумів...
До речі: бандерівські активісти розіслали листи із погрозами губернаторам 4-х російських
областей: Білгородської, Брянської, Воронезької та Курської. У листах написано – що ці області Росії ПОВИННІ приєднатися до України, або з ними особисто – розправляться. Гуцулі з Галичини, напевно, зовсім поплутали - з ким вони розмовляють?
Ну і остання новина сьогодні: Дмитро Ярош збирається балотуватися в президенти України. а банду "Правий сектор" зробити партією...ДОНБАС, ви ще довго їх терпітимете?»
Бандерівці до Криму не приїхали, а незабаром деякі з кримчан разом із колишнім полковником ФСБ Стрілком-Гіркіним висадяться десантом і опиняться в Україні, у Слов'янську, насаджуючи на Донбасі «російський світ» - грабуючи, гвалтуючи та вбиваючи мирних українців без суду та слідства.
Коментар із мережі: «Війну нав'язану на Донбасі та в Луганську все ще називають конфліктом, щоб ми не зізналися собі у віроломному нападі та загарбництві чужої території.
Кремль замовник безлічі вбивств за яких ніхто не відповідає, а виконавців цих вбивств називають "героями" та присуджують медалі.
І все це робиться нашим ім'ям-ім'ям росіян-твоїм, моїм, його.
Заслуга Володимира Путіна в тому, що він нам дає можливість до кінця дійти і побачити, хто ми є.
І ми бачимо себе у дзеркалах. Ще не всі мають сміливість зізнатися, що він бачить. Але вже багато хто вивертає від побаченого. Залишається чекати колективної БЛІВОТИНИ - НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДИНОЧАСОВОЇ БЛІВОТИНИ, коли виверне кожного з нас За твою неоціненну допомогу в нашому колективному усвідомленні "хто ми є" пан Путін, мій самоназваний президент країни!»
Добре пам'ятаю того ранку 24 лютого 2022 року, якого росіяни без оголошення війни почали бомбити і обстрілювати мирні українські міста та села. У мене в квартирі зібралася вся моя сім'я з дітьми та онуками, ми всі вискочили у під'їзд на перший поверх, там біля закритого підвалу зібралися майже всі сусіди. Мені довелося розкрити підвал, але крім сміття і труб там нічого не було – ніякого притулку, адже всі знали, що буде війна, але міська адміністрація не обладнала жодних бомбосховищ, залишивши мешканців віч-на-віч із рашиськими ракетами та шахедами, а вони, тільки хіба що тільки по головах не ходили. Уявіть обстановку – ніч, канонада, десь вибухають ракети – плач та істерика дітей та жінок і це все на майданчику першого поверху. До підвалу ніхто не пішов – завалить не виберешся. Дочекалися ранку, зібрав я сімейну раду і ми вирішили вивозити дітей та онуків за кордон.
Сказано, зроблено – відправили ми з дружиною доньку з онуками до Європи, сина з онуком до Києва. Згодом продали всю нерухомість, квартири та машини. Зараз у них все добре, навіть сваха виїхала і зараз проходить лікування в Німеччині, а не тремтить від страху в Україні, у своїй квартирі. Хоча, що там казати: гіркий хліб чужини. Може, тому я туди і не їду. А може, все-таки варто виїхати? Можу, якщо вже так сильно припече, виїхати за кордон і жити там на допомогу та продавати свої картини. Вибір країн великий.
Вчора я раніше ліг спати. Немає сенсу працювати до півночі, а потім лягати спати, тому що сигнал повітряної тривоги все одно розбудить о другій годині ночі. Сьогодні сирена підняла мене о пів на першу ночі, потім вона вила о пів на четверту ночі і завила о п'ятій годині ранку.
Вона не просто виє – чутно вибухи – це працює наше ППО, яке збиває рашистські дрони та ракети.
Дай Бог – нашим захисникам неба, здоров'я та наснаги. А нам терпіння, бо починається новий день, а о дев'ятій ранку знову завиє тривога і ті, хто не встиг отримати консультацію чи довідку у пенсійному фонді, відділі соціального захисту чи в інших місцях, де надають подібні послуги, тих чиновники виштовхають на вулицю, а самі будуть вирішувати свої справи – ходити по магазинах, пити чай з кавою або просто відпочивати. Повітряна тривога триватиме щонайменше дві години до обіду і приблизно стільки ж часу після ... багато особистих справ можуть чиновники за цей час зробити. А відвідувачі, вірніше прохачі? А вони можуть йти додому або в притулок, кому, що до вподоби, або ближче. Я третього дня простояв під пенсійним фондом з дев'ятої до одинадцятої години і, не дочекавшись відбою тривоги, пішов додому. Наступного дня я був під пенсійним фондом о сьомій ранку і до дев'ятої встиг отримати довідку, це у чиновниці зайняло десять хвилин, протягом яких вона нетерпляче смикалася в очікуванні повітряної тривоги. Вона не дочекалася, але дочекалася інша чиновниця у відділі соціального захисту, куди я збирав довідки, щоб отримати матеріальну допомогу. Справа в тому, що я після перебування в лікарні, купівлі ліків та виплати комунальних платежів зазнавав матеріальних труднощів, грошей не було від слова взагалі. І тому я вирішив поправити своє матеріальне становище, попросивши матеріальну допомогу у відділі соціального захисту, маю право як інвалід армії. Право попросити маю, а отримати – ні. Через те, що грошей на матеріальну допомогу для оздоровлення інвалідів армії вже не дають. Наша міськрада прийняла становище матеріальної допомоги, за яким сім'ї у якої дохід становить понад 3 800 гривень, відділ соціального захисту у матеріальній допомозі відмовляє. А у моєї родини дві мінімальні пенсії цю суму перевищують, значить повз касу. Так само як із гуманітарною допомогою, яку чиновники міськради благополучно продали. За чотири роки мені інваліду армії так жодного разу не дали гуманітарку. «Ідіть до церкви, там маємо дати», - відповіла на моє запитання про гуманітарку чиновниця. «Час зараз такий – війна, люди воюють». "А чого ж ви сидите в розкішному кабінеті і не воюєте?", - Запитав я, на що природно не отримав відповіді. Отак я інвалід армії в Україні залишився майже без засобів для існування, якби не допомога від родичів та дітей, зовсім було б погано. Ну, добре мені вже багато речей не треба, не можна мені з моїми болячками, є і багато продуктів. Можу я не платити і комуналку ... перетопчуться. Але поки що дають субсидію – оплачую. Мені страшно подумати про те, що чекає на тих хлопців, хто, отримавши каліцтва на війні, змушений жити на злиденну пенсію інвліда армії. Зараз їм щось платять, а потім, коли гроші будуть перенаправлені на нові потоки, а їх обов'язково там украдуть, їх відправлять під церкву…або вони підуть, як свого часу пішли ветерани афганці, до бандитів. І горе буде тим, хто накравшись, зустрінеться їм на шляху. (У голів МСЕК періодично знаходять під час обшуків мільйони євро та доларів, одержаних хабарами). А вони обов'язково зустрінуться. Бо все повторюється. Карму ще ніхто не скасовував. Чи мені страшно жити під час війни в Україні? Скажу чесно – страшно, хоч уже й звик. Не дуже заспокоює і зброю, яку маю. І завалювало мене в підвалі гаража і обгорів я, рятуючи свої картини у музеї «Мужні люди», який ми будуємо в Розумівці. Сильно бомбардують Розумівку. У мого товариша фермера всі страуси та кури загинули, а в мене частина картин згоріла, але більшу частину я все-таки врятував і переправив до Німеччини. Запоріжжя стало фронтовим містом. Від мого будинку за два кілометри стоїть блок-пост, який ми будували: рили окопи та бліндажі, тягали мішки з піском, зварювали та встановлювали протитанкові їжаки та бетонні зуби дракона, перекривали трасу бетонними блоками. На війні, як у війні.
Розділ 2
Війна.
Хто б сказав мені раніше, що Росія воюватиме з Україною ніколи б не повірив, вирішив би, що людина та хвора. Адже мені казали на початку нульових, що між Росією та Україною буде війна. Сказав мені це мій товариш підприємець Міхалич, який був родом з Росії, якщо не помиляюсь, народився він на Камчатці і осів у Запоріжжі одружився і мотався по відрядженнях, ремонтував по Союзу енергопоїзда, поки не отримав квартиру та осів, став підприємцем. Він був собачником, як і я, на тому ґрунті ми з ним і потоваришували. Сказав, ніби між іншим, я навіть на це не звернув увагу, подумав, що жартує. Не жартував. Звідки знав? Видно давно до цього йшла в Росим підготовка, а там там жили родичі. Росіян обалванівали і прищеплювали ненависть не лише до самої країни України, а й до українців, які проживають на її території. Коли Росія окупувала Крим залізла на Донбас, що почало творитися в соц. мережах – народ збожеволів. Ненависть біла через край.
Коментарі з мережі:
 «Бідні українці, жертви русофобії! Вам постійно вселяють, що росіяни дуже агресивні та ненавидять усіх і вся, і насамперед Україну. Насправді росіяни ненавидять фашистів, нацистів та іншу бандерівську наволоч, а до нормальних людей ми ставимося дуже нормально. І як ми можемо ненавидіти українців, якщо у кожного з нас в Україні є родичі та друзі? Влада (політики) та звичайний народ - от дві великі різниці!»
«... приїдь до мене на "Східний" (Маріуполь), сволота і я, разом з іншими, із задоволенням розповім тобі про "братську" російську любов, засновану на ракетах Б.М-21 (у простолюді "Град), випущених по моєму району 24.01.15 з боку окупованого... поговориш із родичами загиблих (їх 31 людина) а так само з пораненими (їх більше 100) .... і тоді ми разом з тобою поміркуємо на тему "братських відносин" та іншої лабуди .... тільки боюся, ти дізнаєшся про себе і своїх батьків багато цікавих фактів .... »
«Дилета, гнила антисемітка та українофобка, яка називає добрий єврейський народ жидами, а добрий український народ, в якому немає і близько русофобії Степана Бандери до російської мови, "бандерівцями", справжніми фашистами, на справах, є українофобні сепарати Донецьк українофобною "шваллю", такою, як ви, що розв'язала криваву війну на землі України путінською зброєю.
Ось ви всі – справжні нацисти, які ненавидять все українське, не визнають українську націю рівною російській, а українська мова дорівнює російській, не визнає держави Україна в рамках визнаних самою Росією та всім світом кордонів.
Жалюгідні моральні виродки нацистсько-фашистські, що живуть у середньовічній дикості, як німецькі фашисти Гітлера, які прагнуть захоплювати території інших держав».
У Росії всі мої знайомі, родичі, куми, друзі, товариші по службі, раптом «прозріли», стали ура-патріотами, стали сторонами свого «президента світу» і розглянули в мені бандерівця і фашиста, не залишилася осторонь і моя сім'я. Виявилося, що ми зрадники, які зрадили російську православну церкву, дідів, що за нас воювали і бомбимо Донбас, розпинаючи живцем хлопчиків у трусиках. Ще вчора ми допомагали їм будувати свій бізнес у Криму, вони приїжджали до нас у гості, а вже сьогодні ми для них, раптом, стали лютими ворогами та ще й заздримо їм, особливо їхньому президенту. Дивні для твої господи. Кого Бог хоче покарати, того він позбавляє розуму.
Деякі з моїх товаришів по службі пішли ще далі, на форумі ветеранів флоту вони створили трибунал і колишні радянські офіцери, ті, що порушили присягу і здали СРСР, засудили мене до розстрілу. Тим же шляхом пішли й деякі російські письменники, які до Кримських подій прийняли мене до своєї спілки письменників, а потім внесли до розстрільного списку.
Коментар із мережі: «Думаєте видалять? Знаю, що видалять і можливо "забанять".
Але інакше не можу...
Отже:
В'ячеслав Киричок
"кат"
Алік Данилов
Ю.Брагін
Юрій Адамович Мельник
Ельфійська принцеса (англ.)
Новий друг
Іжиця
Аліса Сан
Асадчих
Хабіба
Ігор Денисюк
Друзі, додайте у коментарях, нехай бачить читач цю шоблу!»
«Алік, вони зайняті складанням розстрільного списку. Весь їхній колір - напоказ. Блиск і злидні... угу, ті самі».
“Я в курсі. І що цікаво вже не перший рік. В одному вони мають рацію, таку кількість нотаток, присвячених Дню Перемоги: на Фабулі ще не було. Я маю на увазі правдивих нотаток. І це тішить. Я ще застав у живих ветеранів першої світової, які багато чого розповідали. Застав і інвалідів "самоварів".Ховів і наших загиблих хлопців у Сирії...Зараз у нас в Україні палає Донбас, І вже сини тих, з ким ми виконували свій інтернаціональний обов'язок, там гинуть і стають інвалідами.Сумне це видовище - бачити молодих хлопців на кістці.
Вони мене, швидше за все, тому і внесли до свого списку.
"Я в курсі. І що цікаво вже не перший рік. В одному вони мають рацію, такої кількості нотаток, присвячених Дню Перемоги: на Фабулі ще не було. Я маю на увазі правдивих нотаток. І це радує. Я ще застав у живих ветеранів першої світової, громадянської воєн, які багато чого розповідали. Сирії...Зараз у нас в Україні палає Донбас, І вже сини тих, з ким ми виконували свій інтернаціональний обов'язок, там гинуть і стають інвалідами. "дядько Петя" спить і бачить, як розстрілюватимуть п'яту колону ліберастів,
Блажен, хто світ цей відвідав.."
Залишився я в Україні та не перейшов на бік «російського світу», не став колаборантом. Адже міг, ну дуже сильно мене в Криму агітували за «кримську весну», навіть обіцяли якесь козацьке звання дати, шашку та коня. Відмовився і став лютим ворогом. А колишній кум перейшов, повернувся до козаків і зараз  бігає у Кримській самообороні, чи не осавулом. Стежить за порядком, вислуговується - викорінює інакодумців та бандерівців. Був в Україні підприємцем, господарем сімейного пансіонату, а на старості років, у Росії став поліцаєм.
Багато доль поламав «російський світ», багатьох звів у могилу. Російські пропагандисти недаремно їдять свій хліб. Конвейєр смерті змащений брехнею працює безупинно, обдурюючи і зомбуючи росіян, кидаючи їх у пекло війни, де вони гинуть тисячами. Київ, який вони мріяли взяти за три дні, взяти їм не вдалося, довелося, підтерши криваві соплі – відступити. А з яким шиком йшли їхні колони, чи не під барабанний бій, як капелівці – поліцаї, навіть, поряд із собою везли… і кийки.
Колона російських окупантів, розмінованими українськими зрадниками дорогами та Чингарськими мостами дійшла до Василівки, захопивши Каховську ГРЕС та Запорізьку АЕС. Кажуть, що вони не дійшли до Запоріжжя через відсутність палива. Поки вони його дочекалися у Запоріжжі, що підійшли українські війська та самооборона, оргазували їм гідну зустріч – розбили колону та вмили окупантів кров'ю. Запоріжжя без бою не здалося і квітами їх не зустріло... як комусь хотілося. Адже хотілося.
Деякі мої знайомі не хотіли воювати з окупантами, мотивуючи це тим, що вони разом з ними навчалися у військових училищах і воювали в Афганістані. Помилка. Росіяни прийшли до нас в Україну не звільняти росіян, які тут проживають, від якихось міфічних фашистів і бандерівців, а грабувати і вбивати. Події у Бучі яскраво показали, з яким «російським світом» вони прийшли. Таке вони приготували всім українцям без винятку – тортури, пограбування, зґвалтування та вбивства. Така скріпна суть росіян. З ними неможливо ні про що домовитися – обдурять та зрадять, вони розуміють лише мову сили. Навіть зрадників та колаборантів, які їм прислуговують, вони згодом ліквідують як небезпечних свідків своїх військових злочинів. Тому ті, хто зрадив один раз, зрадять і вдруге. Та й партизани. і фахівці ГРУ не сплять, багато хто з колаборантів наказали довго жити і вирушили в пекло на концерт до Кобзона. Багато їх там уже. Іншим, такий шлях ще належить пройти. Не варто їм тут затримуватись. І ось що цікаво, майже всі ті з ветеранів афганців, хто не хотів воювати з російськими окупантами, після тяжких хвороб відійшли в інший світ. Чому? А мій друг, ветеран афганець, який має свій центр патріотичного виховання та музей, Бойко, вже багато років славно воює проти руцьких окупантів і мріє привезти як трофей зірочку з кремблю. І мічман у відставці Гармаш сміливо воює, захищає Україну. А запорожець, колишній мічман Вергіла, зрадив свою країну і слугує російським олігархам. Написали, що він здох як пес шелудивий. І так буває.
Завила повітряна сирена. Час о пів на четверту ранку, бомбять за розкладом ... піддонки. Мабуть, у цьому рашистів порядок, як і у фашистів, понад усе. Треба перерватися. Піду, відпочину.
Полетіли. Щось наше ППО збило, щось упало на місто. Видно стовпи диму, ге-то гуркотить канонада і чути постріли. Йде війна. Запоріжжя – фронтове місто. Воює і тримає оборону. На вулицях міста ходять одягнені у військову форму люди, які не зуміли виїхати свого часу за кордон, та патріотично налаштовані цивільні. Вулиці наїжачилися їжаками та барикадами з мішків з піском. Почали роздавати біля цирку всім бажаючим автомати та жителям фронтового міста Зепоріжжя нічого не залишалося, як змирившись із цією обставиною вчитися воювати і якось уживатися з цією суворою реальністю.
Чи легко жити у фронтовому місті? Зараз терпимо. Магазини, лікарні та аптеки працюють у звичайному режимі, повального дефіциту та шалених цін немає. Комунальні служби справляються зі своїми обов'язками – вивозять сміття, подають електрику та воду, волонтери допомагають мешканцям, усувати наслідки бомбардувань. А в перші дні війни цього не було. Аптеки та магазини було закрито, а ціни на продукти на базарах валили з ніг. Не було кому працювати, ні торгувати - багато українців у паніці бігли за кордон, інші пішли воювати. Потім деякі з тих, хто виїхав, повернулися. Гіркий хліб чужини. Будинки та стіни допомагають.
Ми з дружиною нікуди не виїжджали, хоч нас і звуть до себе діти. Приїжджай тату, тебе тут безкоштовно лікуватимуть. Боюся, що з моїми купами болячок європейська медицина не впорається. Так, що я поки що тут полечуся і повоюю.
Чи українські пенсіонери можуть вижити під час війни? Чи не так  хороше питання? На нього можна відповісти коротко – ні. А можна відповісти більш розширено – простому українцю похилого віку (пенсіонеру), вижити в Україні під час війни, без сторонньої допомоги практично неможливо. І це буде чесна відповідь.
Зі мною можуть не погодитися, тому щоб не ходити далеко, спираючись на свій життєвий досвід, спробую аргументовано обґрунтувати свою відповідь.

П'ятий рік я інвалід армії виживаю в екстремальних умовах у фронтовому українському місті Запоріжжі. Так, як мені вдається виживати зараз щодня під бомбежками та обстрілами? Скажу отруєно жити важко, але в принципі, якщо дотримуватися вироблених особистим досвідом правил виживання, знати своє місто, не відключати інстинкт самозбереження, спускатися в підвали і в бомбосховища під час повітряної тривоги, то можна і до війни звикнути. Хоча і не бажано. Але що поробиш – людина така бездуховна істота, що звикає до всього.

Я не обмовився, коли назвав людину бездуховною істотою, так вона є насправді. Потрапивши в екстремальні умови проживання, людина, як і домашня свиня швидко дичає і хоча не змінює кольору шкіри, але як кабан, кардинально змінює свою поведінку – стає агресивною та всеїдною. В екстремальних умовах озвіріла людина, забуваючи про етикет, не роздумуючи застосовує силу. Спочатку жити, потім філософствувати. Під час голоду справа може дійти і до канібалізму, як було неодноразово протягом усієї недовгої радянської історії. Під час війн та голодувань їли і не лише дітей та старих, але й усіх тих, хто не міг чинити опору людожерам. А тому під час війни треба пам'ятати, що нормальні людські закони здебільшого не працюють і той прав у когось в руках зброя... бажано вогнепальна. Спочатку стріляють, а вже потім ті, хто вижив, домовляються. Такі суворі реалії війни. Ті, хто не готовий жити за цими правилами - або одразу гинуть, або тікають із країни.

Повторюся - п'ять років я зі своєї країни нікуди не біжу, прийняв війну і живу за її жорстокими поняттями та правилами.

Розумію, що для багатьох нормальних людей і всіх тих, кого ще не торкнулася війна, це може здатися дикістю, варварством і середньовіччям. Але, чи не є таким самим варварством і сама війна? Перш ніж дати відповідь – подумайте добре.

Наведу приклад, якщо ви інвалід колясочник або молода матуся з коляскою переходите дорогу, а на цю дорогу на величезній швидкості виїхала військова техніка, то безглуздо продовжувати переходити дорогу в надії на те, що військові дотримуватимуться правил дорожнього руху і вас пропустять. Військові під час війни зазвичай мирних жителів не помічають, якщо їх не треба пограбувати або поставити перед собою живим щитом. На війні – грабують усі. Хтось більший, хтось менший, але грабують і крадуть усі. Це називається - трофеї ... свята справа -; la guerre comme; la guerre.

Одні тому, що вони зазнають поневіряння і ризикують своїм життям когось звільняючи, а інші так само ризикуючи життям, когось захищають від визволителів... а крайніми залишаються мирні жителі, які, на думку військових, живуть під час війни. Їх можуть і вбити, щоб не чинили опір або не було свідків пограбування та насильства. Як слід вчинити людям, щоб залишитися живими? Поставте себе і місце військових і місце мирних жителів. Поміркуйте.

Мені трохи легше, тому що я свого часу був військовим, який виконував міжнародний обов'язок у гарячих точка,а зараз я мирний житель, навіть інвалід у якого крім аналізів і взяти особливо нічого...хіба що досвід виживання. Але й військовим, ні поліцейським краще зайвий раз під гарячу руку не потрапляти. Збити можуть ненароком і не помітять. Тому що вони нас захищають і дивитися на всі боки по дорозі їм особливо ніколи.
Отже: одного ранку я прокинувся вже у воюючій країні. І опинився перед проблемою дефіциту не лише продуктів, а й усього, що потрібно для нормального життя. - сірників, мила, ліків та багато іншого від чого залежить нормальне життя і все від того, що комусь захотілося мою країну денаціоналізувати та демілітаризувати. Простіше кажучи, комусь не подобається, як ви розмовляєте та як ви живете. Тому вас треба (попередньо відібравши все ваше майно і гроші), знелюднити і перетворити на безсловесну худобу, а якщо людина чинитиме опір, то і знищити. Це у розумінні визволителів, мабуть, і є свобода, яку вони принесли на штиках.
Потрібно це усвідомити, бо без розуміння того, що до моєї країни прийшов окупант, вижити не вдасться. Треба зробити вибір. І розуміти, що будь-яка співпраця з окупаційною владою призведе до загибелі - згодом колаборантів знищують партизани, або самі окупанти, як непотрібні свідки своїх військових злочинів. Так що залишатися на окупованій території немає жодного сенсу.
Якщо до вашого міста чи іншого населеного пункту зайшли окупанти або дуже близько до нього підійшли, треба негайно звідти виїжджати (не треба думати про героя, не той випадок) - це гарантовано врятує вашу родину від загибелі. Краще, звичайно, вивозити за кордон чи західні області України, самі ж потім можете повернутися до свого фронтового міста. Як це зробив я, але сім'ю треба вивозити. Там вони точно не пропадуть, а тут вони опиняться у владі війни та її безжалісні закони...і не факт, що ви зумієте їх врятувати. Прикладів, коли окупанти в Україні вбивали чоловіка та ґвалтували дружину та його дітей, чимало, повторюватися не має сенсу.
Повернутися додому мене змусили сімейні обставини, важко хворіла моя мама, а про неї треба було дбати. А це скажу я вам, за відсутності нормальної медицини та ліків, не так просто робити. Багато лікарів із міста поїхали, когось закликали, місця у лікарнях зайняті пораненими, тож виживання хронічно хворих та інвалідів – справа рук самих хворих. Треба віддати належне нашим аптекарям, з міста вони не поїхали та аптеки не позакривали, але ціни на ліки сильно піднялися і добре, що вони з'явилися (на початку війни їх взагалі не було), навіть працює державна програма та є деякі безкоштовні ліки. Це дуже допомагає в лікуванні. Кажуть, що на окупованих територіях ці програми не працюють, особливо тяжко з інсуліном і хворі вмирають як мухи. Чомусь я в це вірю. Тому й кажу, що залишатися на окупованих територіях немає жодного сенсу. Без ліків не лише хронічні хворі не виживуть, а й діти.
Велику допомогу надають благодійні фонди та організації. Якщо ви до війни були гордою людиною і гидували жалітися, вам треба забути про те, що просити погано і що хтось до вас прийде і щось вам сам дасть. Чи не прийдуть і не дадуть. Вам треба самому забувши про гордість, ходити по організаціях видачі соц. допомоги і просити, просити, просити, стає в черзі по роздачу гуманітарки і, забувши про свої болячки годинами в них вистоювати... і не факт, що вас на це вистачить.

Просіть, але не перетворюйтеся на бомжа, не побирайтеся по сміттєвих контейнерах, там крім макулатури та іншого брухту можна підчепити заразу, якої вам не так просто буде позбутися. Не піднімайте нічого із землі – це можуть бути міни сюрпризи, які розкидають диверсанти, щоб сіяти паніку. Якщо буде зовсім туго, одягніть свої радянські нагороди і сядьте у переході чи метро з простягнутою рукою. У нас добрий народ подадуть завжди. Соромитися нема чого - ви інвалід армії, нехай буде соромно тим, хто вигнав вас на паперть жебракувати.
На отриманні гуманітарної допомоги слід зупинитися докладніше. Це того варте. Почати треба з того, що ніхто без документів, де буде зафіксована ваша прописка, або що ви біженець, який перебуває на обліку в тому районі, де видається ця допомога, вам нічого не дадуть. Без папірця ти й на війні кошеня. Але навіть із документами не факт, що отримаєте. Зі свого досвіду - я двічі зміг її отримати, а один раз ні, хоча і простояв у черзі два рази півдня. І це при тому, що я зайнявши чергу о третій годині ночі (у цей час був комендантський час) був уже в третій сотні. Пакетів було п'ятсот, але їх вистачило на сто п'ятдесят чоловік, як знаєте мені не вистачило, що говорить про те, що мафія безсмертна. Хтось забрав у дзьобі та мою гуманітарку. Вирішивши бути розумнішою, я зайняв чергу опівночі, у нас жива черга з нуля годин і номера пишуть на долонях, був я вже в другій сотні і радісно потираючи долоні дістав до відкриття бібліотеки де її видавали, але ... вийшла вальяжна дама і оголосивши, що видача гуманітарної допомоги відкладається, повіс, бухти. На папірці було написано, що про видачу гуманітарки буде повідомлено додатково. Ким і коли – не вказувалося.
Підтерявшись цією обіцянкою, ми розійшлися добувати їжу в інших місцях. Благо, що світ не без добрих людей і поїсти можна і при цервах, та евакопунктах. Благо, що світ не без добрих людей і поїсти можна і при церквах, Червоному Хресті та евакопунктах. Питання в тому, що про свою виразку вам на час війни доведеться забути і є, що дають або що вдасться добути самому на покинутих дачах та городах. Та вам доведеться обзавестися рюкзаком і лопатою і перетворитися на збирача дарів природи. Березова кора, дрібно розмелена, відмінно йде в суп або в тісто на оладки. Щавель, кропива у борщ чи суп. Якщо ви перебороли свою природну гидливість, можете ловити жаб, голубів, горобців та іншу живність, яку до вас ще не виловили бомжі переселенці.

Чи варто здавати свою квартиру переселенцям? Це вже на вашу особисту розсуд. Одні кажуть, що не варто, вони можуть у будь-який момент зірватися і, прихопивши із собою частину майна та ключі від квартири зникнути у невідомому напрямку, інші ризикують та здають. Мені відомі випадки, коли люди здавали не всю квартиру, а частину – жили самі в ній, а кімнату чи кут здавали та отримували не лише гроші, а й харчувалися з переселенцями, які влаштовувалися на роботу та отримували не лише гуманітарну допомогу, але грошові перекази від благодійних фондів та родичів з-за кордону. Але це досить рідко. Маються на увазі грошові перекази, але трапляються й такі подарунки долі, мені кілька разів із цим щастило, все залежить від удачі та наполегливості. Війна, якщо ви хочете вижити, змусить вас рухатися. Хоча це дуже важко, особливо на старості років, із хворою мамою на руках та інвалідністю. І якщо ви думаєте, що під час війни вам вдасться розслабитися і не ходити на роботу, ви глибоко помиляєтеся, вам доведеться крутитися з ранку до комендантської години і сумно згадувати про той час, коли ви працювали та отримували гарантовану зарплату.

Добре, якщо ви знаєте самогоноваріння і можете з простої табуретки вигнати самогон, це вам дуже допоможе у вашому виживанні. І ще краще, якщо ви можете його вигнати без апарату, проточної води і цукру. Якщо не можете - вчіться, поки є така можливість, тому що спиртне в наш непростий час, є однією з найбільших цінностей. За нього можна навіть виторгувати людське життя або відправити на той світ окупанта. Але це вже із партизанського руху. Я ж пишу про інше. Спиртне та тютюн – це те, що завжди буде в ціні. Можна навчитися самому робити самокрутки – я зараз не курю, але свого часу я їх зробив чимало. Тютюн - це сімейство пасльонових і отже нікотин є практично в будь-якій рослині того сімейства. Тож поле для експериментів величезне. Про коноплі не пишу, хоча кажуть що її курять, але мабуть на любителя. Ніколи її не курив, хоч і провів на Близькому Сході та Африці майже три роки.

Займіться торгівлею. Продавайте все, що ви накопичили зв своє довге життя. Книги, статуетки, картини та інші милі вашому серцю дрібнички під час війни не мають практично вам жодної цінності, але вони допоможуть вам вижити. Пам'ятайте, якщо комусь погано, то обов'язково знайдуться ті, кому добре і вони куплять ваші картини та антикваріат. Що вдієш, кому війна, а кому мати рідна. Це вже так ведеться у житті. Якщо у вас є машина, ви можете на ній таксувати або перевозити щось. Якщо вона у вас не працює, продайте її, вам буде за що спочатку купувати продукти та медикаменти. Купуйте уживаний мопед або велосипед, його вам цілком вистачить для того, щоб їздити на рибалку чи дачу.
Тримайте завжди у себе вдома тривожну валізку з ліками, грошима та документами. Не сумку, не рюкзак, а саме стара добра радянська валізка з якою ви їздили в піонертабір і яка у вас багато років припадала пилом зі старими фотоальбомами на антресолі. Він зроблений на віки і в разі чого на нього можна буде сісти в підвалі чи бомбосховищі. Барсетку з грошима та документами бажано не носити, для них пошийте собі зі шкіри невеликий мішечок (типу кисет) і носите його на своїх грудях. Зручно, практично і завжди під рукою.
Благо, світ не без добрих людей і поїсти можна і при церквах, Червоному Хресті та евакопунктах. Питання в тому, що про свою виразку вам під час війни доведеться забути і є, що дають або що вдасться добути самому на покинутих дачах та городах. Але вам доведеться обзавестися рюкзаком і лопатою і перетворитися на збирача дарів природи. Березова кора, дрібно розмелена, відмінно йде в суп або в тісто на оладки. Щавель, кропива у борщ чи суп. Якщо ви подолали свою природну гидливість, можете ловити жаб, голубів, горобців та іншу живність, яку до вас ще не виловили переселенці.

Чи варто здавати свою квартиру переселенцям? Це вже на вашу особисту розсуд. Одні кажуть, що не варто, вони можуть у будь-який момент зірватися і, прихопивши із собою частину майна та ключі від квартири, зникнути у невідомому напрямку, інші ризикують та здають. Мені відомі випадки, коли люди здавали не всю квартиру, а частину жили самі в ній, а кімнату чи кут здавали та отримували не лише гроші, а й харчувалися з переселенцями, які влаштовувалися на роботу та отримували не лише гуманітарну допомогу, а й грошові перекази від благодійних фондів та родичів з-за кордону. Але це дуже рідко. Маються на увазі грошові перекази, але є й такі подарунки долі, мені кілька разів із цим щастило, все залежить від удачі та наполегливості. Війна, якщо ви хочете вижити, змусить вас рухатися. Хоча це дуже важко, особливо у старості років, з хворою мамою на руках та інвалідністю. І якщо ви думаєте, що під час війни вам вдасться розслабитися і не ходити на роботу, ви глибоко помиляєтеся, вам доведеться крутитися з ранку до комендантської години і сумно згадувати про той час, коли ви працювали та отримували гарантовану зарплату.

Добре, якщо ви знаєте самогоноваріння і можете із простого табурету вигнати самогон, це вам дуже допоможе у вашому виживанні. І ще краще, якщо ви можете вигнати його без апарату, проточної води та цукру. Якщо не можете - вчитеся, поки є така можливість, тому що спиртне в наш непростий час є однією з найбільших цінностей. За нього можна навіть виторгувати людське життя чи відправити у світ окупанта. Але це вже із партизанського руху. Я ж пишу про інше. Спиртне та тютюн – це те, що завжди буде в ціні. Можна навчитися робити самокрутки – я зараз не курю, але свого часу я їх зробив чимало. Тютюн – це сімейство пасльонових і отже нікотин є практично у будь-якій рослині того сімейства. Тож поле для експериментів величезне. Про коноплі не пишу, хоча кажуть що її курять, але мабуть на любителя. Ніколи її не курив, хоч провів на Близькому Сході та Африці майже три роки.

Займіться торгівлею. Продавайте все, що ви нагромадили своє довге життя. Книги, статуетки, картини та інші милі вашому серцю дрібнички під час війни не мають практично вам жодної цінності, але вони допоможуть вам вижити. Пам'ятайте, якщо комусь погано, то обов'язково знайдуться ті, кому добре і вони куплять ваші картини та антикваріат. Що вдієш, кому війна, а кому рідна мати. Це вже так ведеться у житті. Якщо у вас є машина, ви можете на ній таксувати або перевозити щось. Якщо вона у вас не працює, продайте її, вам буде за що купувати продукти та медикаменти. Купуйте вживаний мопед чи велосипед, його вам цілком вистачить для того, щоб їздити на рибалку чи дачу.

Тримайте завжди у себе вдома тривожну валізку з ліками, грошима та документами. Не сумку, не рюкзак, а саме стара добра радянська валізка з якою ви їздили в піонертабір і яка у вас багато років припадала пилом зі старими фотоальбомами на антресолі. Він зроблений на віки і в разі чого на нього можна буде сісти в підвалі або бомбосховищі. Барсетку з грошима та документами бажано не носити, для них пошийте собі зі шкіри невеликий мішечок (типу кисет) і носите його на своїх грудях. Зручно, практично і завжди під рукою.

000000000000000000

Не завадить вам і зброя, бажано автомат – їх зазвичай роздають городянам, коли окупант стоїть на порозі вашого міста. Намагайтеся отримати або переробити спортивний або повітряний пістолет. Можна зробити арбалет, він завжди стане в нагоді і для полювання, і для захисту від мародерів. Незамінна у господарстві річ. Просто і у догляді, і в побуті. Головне, що не суперечить кримінальному кодексу – іграшка, яка в екстремальній ситуації може врятувати вам життя.

Якщо ви кульгаєте та користуєтеся тростиною, переробіть її, вставте в ручку метровий загострений прут. Вийде рапіра, яка, перебуваючи в очереті, не видно збоку. Переробляється очерет швидко і не потребує особливих знань та інструментів. Візьміть шматок водопровідної пластикової труби, ручку від замка та прут. Вставте прут в ручку і закріпіть у трубі – рапіра готова. Простий, але надійний захист від мародерів, хуліганів та бродячих собак. Поки перед вами махатимуть битою або ножем ви зможете вразити грабіжника, що напав на вас, ударом вашої рапіри. Ветерани другої світової війни такі  носили для захисту.
Добре так само зробити для захисту і ножі для метання - звичайні загострені з двох сторін шматки прута або арматури. Потренуйтеся і ви переконаєтеся, що вони завжди потрапляють у ціль. Носіть їх завжди з собою в рюкзаку, разом з ножицями, голками з нитками, сірниками, коробкою з сіллю, йодом, ватою, серцевими таблетками, активованим вугіллям та складаним ножем. Та вам все це треба буде завжди мати при собі, мало що може статися в бомбосховищі, в дорозі чи на базарі з вами чи з іншою людиною.
Постарайтеся не оскотинитися до кінця і не перетворюватися на нелюдя. У міру своїх можливостей допомагайте людям, тому що давно помічено - як відгукнеться, так і відгукнеться. Допомагають вам, допомагайте і ви, вам це не ускладнить, а комусь врятує життя. Мій досвід не досконалий, у когось він може бути більшим, намагайтеся спілкуватися з людьми і вчитися. Хто знає, що може стати в нагоді в житті під час війни.
Кажуть, вірніше, як писали журналісти у своєму журналістському розслідуванні, - "гуманітарна допомога адміністрацією міста Запоріжжя продається в супер маркетах".
Тож із гуманітаркою - повз каси. Хоча, треба віддати належне, одного разу у відділі соцзахисту мені виплатили 1200 гривень допомоги. Дружині – ні. Виплатили і 6000 гривень на купівлю, та встановлення бойлера. Сиджу і гадаю, що з ними робити. Бо на купівлю бойлера грошей вистачає, а ось на встановлення – ні. Потрібно доплачувати свої гроші. Чи не простіше мені їх проїсти і витратити на ліки, а воду гріти по-старому - кип'ятильником чи газом? Багато пенсіонерів так і роблять.
Не заважає поговорити і про оплату комунальних послуг. Це взагалі для пенсіонерів болюче питання. Я не прихильник соціалізму та СРСР (забрали здоров'я на бойових службах), але скажу відверто – мені інваліду армії на той час жилося краще. Отримуючи 48 рублів пенсії та 80 рублів зарплати художника в ДК "Орбіта", за комуналку я не платив, від слова взагалі, та й проїзд у мене в транспорті був безкоштовний.
Мені можуть заперечити, що це не є основним показником благополуччя - можливо. Але тільки зараз у транспорті, мене інваліда армії, хіба що не женуть у шию та не плюють в обличчя. Розповідаючи казки за те, що у мене інваліда армії немає пільг на проїзд, хоча в законі та "Угоді про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих военнослужбовців Статус Угоди див. ( 997_7)
Тож на те, що належить – накладено.
Коли моя мама жила в селі (пенсія у неї як у дитини війни та ветерана праці, 45 років трудового стажу, була 4000 гривень лягай та помирай з голоду), вона хворіла, мені їй треба було щодня із міста возити продукти та ліки. Проїзд коштує 25 гривень. Чи багато я міг до неї з такими цінами наїздити та навозити продуктів та ліків? Ні, звичайно, ось і доводилося мало не з кулаками відстоювати своє законне право на безкоштовний проїзд автобусом. До речі, до лікарні я її поклав з діагнозом анемія та з поліцією, до неї не виїжджала швидка допомога, мотивуючи свою відмову тим, що в такому віці вже лікарня не приймає. Не приймає?... брехня, зі скандалами я її все ж таки поклав. Лікарня не допомогла, на початку війни мама померла. Царсто їй небесне. Світла пам'ять. Хто скандалитиме, якщо мені, не приведи господи, доведеться лягати в лікарню - не знаю. Адже довелося лягти і прооперуватися, зараз насилу намагаюся відновитися. У фронтовому місті це виходить погано.
А з оплатою комуналки так, взагалі, анекдот (було б смішно, якби не було так сумно) - під час опалювального сезону, сума в платіжці, отже, немаленька, зростає в рази і стає більше ніж уся моя пенсія. Як то кажуть - заплати і можеш спати спокійно... на лавці в парку та харчуватися відходами зі сміттєвих баків. Мої пільги її не перекривають. Насилу я оформив субсидію. І що? Та нічого. Теж доводиться доплачувати зі своєї пенсії. Скажу чесно, є в мене бажання відмовитися від субсидії та платити лише за світло та газ. І нехай зі мною позиваються. Хочу подивитись, що вони зараз висудять. Багато пенсіонерів так і роблять.

А що робити, не вмирати ж, з вірою в перемогу, у темній квартирі з голоду? Чи потерплю ще?
А в цей час, за час блекауту, заощаджені (вкрадені в українців) мільйони доларів перетікають до Ізраїлю... там не видають злочинців.

У Європі жити добре. У Канаді та в Америці теж начебто непогано. Ось тільки мене чомусь туди не тягне. На старості років я дійшов невтішного висновку, що скрізь треба працювати чи крутитись. І навіть воювати. А працювати на олігархів і тим більше воювати за їхні інтереси на чужині, мені не хочеться. Відпрацював я вже своє, як і відвоював, але не дають мені спокійно пожити вдома. Гонять ракетами та бомбами на чужину. А на чужині, гіркий хліб вигнанця. Це я думаю всім зрозуміло. Хто ще не зрозумів; поїде - зрозуміє. Тож краще я воюватиму за свої інтереси і свій будинок у себе в Україні. Загинути, захищаючи свою Батьківщину – не найгірша частка. Краще, ніж на чужині, в еміграції мити туалети та під'їзди. Хоча, якщо подітися нікуди, багато українців і живуть, і працюють у Європі піднімаючи економіку європейських країн. Хто і коли з тих українців повернеться до України? Невідомо. Підозрюю, що мало хто й те, якщо в Україні настане світ і створять умови для нормального існування. Коли це буде? Не скоро. А за цей час українці облаштуються у Європі, пустять коріння, відкриють свій бізнес. Чи захочуть вони все кинути і повернутися у зруйновану війною Україну? Боюся, що як тільки відкриють кордони для возз'єднання з сім'єю, за кордон виїдуть багато чоловіків. Сенс тут орати за гроші і спостерігати, як особливо наближені, спокійно їдуть до Ізраїлю, вивозячи вкрадені в тих же українців мільйони доларів. В Україні йде війна, а вони крадуть і після війни крадуть. Така сувора правда життя. Не візьмеш чужого, не буде свого. Втішає тільки те, що крадуть у всьому світі…де більше, де менше. Просто там по руках дають, а в Китаї іноді розстрілюють. Комуністи, що відстали від демократичного життя, будують своє ідеальне суспільство, того дивись і Комунізм побудують. Ми теж свого часу його будували. Чи не вийшло. Напевно мало розстрілювали за крадіжку. Хоча, Сталін понад 20 мільйонів радянських будівельників Комунізму зі своїми однодумцями розстріляв і згноїв у ГУЛАГу. Не допомогло – країна розвалилася. А багато хто з росіян зараз хотів би бачити в президентах, таких як Сталін. Мабуть скучили за ГУЛАГом, і табірною баланою. Так скоро вони з Путіним доживуть до продуктових карток, а там недалеко й до баланди... чи «атомного раю».
«Вони всі здохнуть, а ми потрапимо в атомний рай».
І росіяни з ним погоджуються, мабуть тому і живуть у своєму скотстві, і дохнуть в Україні на, так званій, СВО. Аби українці не були в Європі та не жили краще за них.
Розділ 3
Щоб лікуватися в наших лікарнях, мало мати великі гроші, треба мати ще й незвичайне здоров'я.

Всі ми рано чи пізно змушені звертатися за допомогою до лікарів і добре, якщо їхня допомога обмежиться видачею лікарняного листа або випискою рецепту, і зовсім погано, якщо кладуть до лікарні. Потрапляючи до лікарні людина, ким би вона не була: академіком, депутатом чи простим смертним, автоматично перетворюється на хворого з усіма наслідками, що випливають... І одужає він чи ні - це вже кому, як пощастить.

У лікарні людина сама собі вже не належить, вона стає заручником нашої системи охорони здоров'я, якій не надто й потрібні здорові люди. Якщо всі люди будуть здорові, навіщо тоді будуть потрібні лікарі? І тому доля людини, яка потрапила до лікарні вже безпосередньо залежить від усіх її працівників - починаючи від лікаря і закінчуючи санітаркою "качки, що виносить". Та я не опечатався - від санітарки та медсестри теж. Лікар може вам поставити діагноз, провести операцію і час від часу спостерігати за процесом вашого одужання, але щоденну рутинну роботу, по постановці крапельниць, клізм і уколів, він не робить - цим займається молодший медперсонал - медсестри і медбрати, який в силу сформованих у наших лікарнях обставин отримує невелику зарплату і ... зроблено, як годиться, ну а ні... то й суду немає, як і вчасно поставленого знеболювального уколу чи клізми.

Можливо, хтось думає, що клізма - це така дрібниця про яку і писати не варто. Не згоден. Варто писати, ще й як варто, бо її треба ставити і до операції, а буває, що й після. Жити та одужувати із запором – це досить не комфортно, особливо після операції. Так що, упокоривши свою гординю, йдете на уклін до санітарки і бажано з грошима, тому що в наших лікарнях безкоштовно вам не те, що крапельницю не зроблять (всі ліки треба купувати самому), а й просту клізму не поставлять. Часи міняються і якщо до відділення надійшла гуманітарка, то безкоштовно постачають.

На самому процесі клізмування варто зупинитись і описати його, якщо й не у всіх деталях, але докладно. З проханням поставити клізму ви звертаєтеся до медсестри, та популярно і доступно пояснює вам, що вона такі питання не вирішує і перенаправляє вас до лікаря. Ви кілька годин чекаєте поки він звільнитися і нарешті, надвечір він вас вислуховує і давши своє добро йде на вихідні, забувши вам залишити рецепт (клаптик паперу без друку) на покупку лікарських препаратів на ці дні.

Ви на це не звертаєте уваги і сповнених райдужних надій, нарешті отримати довгоочікувану клізму, ви поспішайте до санітарки, яка одразу перенаправляє вас до чергового медрата. Навіщо?, запитуєте ви, але йдете шукати його по відділенню... І знаходите. Він удвох з інтерном жере, в ординаторській  торт, який приніс хтось із родичів пацієнтів, які перебувають на лікувані в цій лікарні. На вас дивляться, як на непроханого гостя і все ж таки, після вашого прохання, вам пишуть рецепт (клаптик папірця без друку) за яким вам необхідно купити все необхідне для клізми. Для початку вам треба купити фізрозчин, ліки, систему та одноразовий наконечник для цієї клізми - тієї гумової клізми до якої ми звикли в радянських лікарнях в українських лікарнях вже немає. А що ж тоді там є? А є там обрізана пластикова дволітрова пляшка, що висить на штативі, і шматок шланга, в який і вставляється  куплений вами в аптеці наконечник…ну, а потом і в вашу дупу. Полегшало.
Ви з четвертого поверху (після операції чи кровотечі) спускаєтеся на перший і в аптеці вам озвучують суму триста п'ятдесят гривень, приблизно п'ятнадцять доларів. Не маючи на руках такої суми, ви в засмучених почуттях піднімаєтеся на четвертий поверх (після операції або кровотечі) і просите медбрата, який так само зайнятий поглинанням торта, переписати рецепт у бік здешевлення, замінивши дорогі препарати дешевшими аналогами. Вам його переписують, і ви знову спускаєтеся на перший поверх, і вам знову озвучують суму, але не набагато меншу... І тут вас осіняє, та над вами ж знущаються: Який дурень ставить клізму через систему з фізрозчином та ще й з дорогими препаратами?
Дійшовши такого невтішного висновку, ви за десятку купуєте наконечник і заплативши двадцятку санітарці отримуєте нарешті свою довгоочікувану клізму. З полегшенням.

Не можна сказати, що таких жартівників у наших лікарнях більшість, але вони є й нікуди від цього не подітися. Спробуйте ви лягти до наших лікарень без грошей. Покласти вас можливо, що й покладуть, але потім черговий лікар напише вам свій рецепт (пам'ятаєте про те клаптик паперу?) і пальцем не ворухне, якщо вам родичі не куплять медикаменти і не оплатять їхні послуги, які починаються ще в приймальному відділенні. Так що якщо ви заздалегідь не потурбувалися і не запаслися на такий випадок грошима з вами, ніхто і не буде церемонитися, як і лікувати. Максимум що зроблять - це уколють знеболювальне і те, якщо медсестра матиме гарний настрій, а так через три дні з речами і на вихід. І нікого не турбує той факт, що ви після операції. У лікарнях потрібні ліжко місця, а ви і вдома долечитесь.

Але й сам факт наявності грошей не дає вам гарантії повного одужання, як кажуть самі лікарі: "Ми поставили діагноз, усунули хворобливі симптоми, а подальше одужання залежить від самого пацієнта". Додам від себе та від того, скільки йому на роді написано жити. Адже можна і після видалення апендициту не вийти з наркозу. На жаль, така життєва реальність від якої неможливо просто так відмахнутися. Маючи свій лікарняний досвід знаю про що пишу. Волею нагоди мені вперше довелося зіткнутися з лікарями ще при народженні і не скажу, що мені це сподобалося, але, проте, мене це переслідує протягом багатьох років. Переслідує це правильне слово, яке показує справжній стан речей. Коли я починаю забувати про існування лікарів, хвороби та травми починають навалюватися на моє поранене тіло і знову доводиться звертатися до них. А це досить клопітно, та й дорого вже на наші часи... І з року в рік все дорожчає, а здоров'я не додається. Та що там дорожчає, багато медиків просто вже втратили свою профпридатність і у своїй роботі керуються не милосердям, а лише особистою вигодою, забуваючи про ту клятву Гіппократа, яку вони давали при отриманні свого диплома. Але не все так погано, іноді навіть у відділенні бувають і професорські лікарські обходи, але ставити запитання медичним світилам чомусь забороняється.

Потрапивши до лікарні волати до милосердя безглуздо: гроші є - підеш на поправку, ні, вибач, лікуйся вдома або в бабок народними способами. Але можуть зробити після лікування в лікарні з людини та інваліда, який буде все життя працювати на аптеки, і ось з цим вже нічого не поробиш. З глибини століть до нас прийшла приказка: «Доктор, вилікуй себе сам». Як може хворий лікар вилікувати іншого хворого, якщо він може вилікувати себе сам? Незрозуміло. Мало того, що багато лікарів хронічно хворі, вони самі мають безліч шкідливих звичок. І куріння - не згубна з них. Чи дозволите ви ставити собі крапельницю п'яною чи обдовбаною медсестрі? Питання риторичне... А куди подітися, якщо все відділення у загулі, а у вас кровотеча. Чи потрапить медсестра у вашу вену? Це вже фактор вашого везіння. Хоча попадають... не з першого разу, але попадають. Як то кажуть – досвід не проп'єш. Зате весело. Особливо, коли така особа вам пояснює, що ви лежите не в кардіології і вимірювати двічі на день тиск - це є недозволена розкіш... та й тонометр ще радянський давно зламаний, як і томограф, а тому все у відділенні треба мати своє*. Про те, як і чим годують у хірургічному відділенні я не писатиму, скажу тільки, що в психоневрологічному диспансері годували набагато краще. Чим завинили хворі у хірургії – мені не зрозуміло.
І ось нарешті після вихідних і святкових днів у відділенні з'являється ваш лікар. За його фізіономією видно, що вихідні вдалися на славу. Дихаючи вам в обличчя запахом всього з'їденого і випитого (а ви на жорсткій дієті і нюх від цього у вас особливо загострений), він, анітрохи не бентежачись від того, що залишив вас без ліків, цікавиться вашим станом здоров'я. І дуже здивований тим, що ви відмовляєтеся від подальшого перебування у стаціонарі та хочете виписатися додому під нагляд сімейного лікаря. Більше того він ставить вам запитання: "Чи не скривдив вас хто тут?" Щось пояснювати такому відпочившему лікарю - справа марна. Ви з ним на разних полюсах. тому ви пишіть розписку**, що відмовляєтесь від такого лікування і, зібравши свої речі, на викликаному таксі убуваєте додому, під нагляд свого сімейного лікаря, який дуже дивується, що вам за п'ять днів перебування в лікарні так і не змогли підняти гемоглобін. І виписуючи рецепт, призначає лікування з подальшим здаванням аналізів. Чим ви і займаєтеся, а у вільний час пишіть картини, і тремтячи від усього пережитого, згадуєте час перебування в лікарняному стаціонарі.

Дома - стіни допомагають. На жаль... саме той випадок.

*Не анекдот, таке мені розповіла у хірургічному відділенні медсестра.
**У нашій палаті з п'яти осіб троє в один день написали такі розписки. А ще ще двоє.
Після того, як ви одужали, ви починаєте спілкуватися. Спілкування корисне здоров'ю, особливо під час війни. То з ким варто спілкуватися під час війни, а кого варто оминути?
Якось я підрахував кількість людей, з ким мені довелося спілкуватися по життю. Деяких назвати людьми можна було умовно, швидше за все, це біологічні роботи з функціями пожерти і поспати. Але й все ж таки кількість людей, яким щось треба було від мене чи мені, щось від них, вийшло величезне - якщо брати в середньому сто чоловік на день... виходить близько трьох мільйонів. Цифра, звичайно, приблизна, але все ж і вона вражає. А якщо врахувати, що це всі живі люди зі своїми дивностями та амбіціями і що з кожною по-можливості треба було порозумітися, то виходить колосальна праця, витрачена часто даремно.

Зараз я не турбуюся до того, щоб бути толерантною з кожною людиною, з ким мені доводиться спілкуватися. Достатньо пари фраз для того, щоб зрозуміти з ким я маю справу... І вся зовнішня мішура – звання та регалія не мають для мене жодного значення, лише внутрішній зміст. Має людина духовний стрижень чи черговий біологічний робот. А таких зараз "матеріалістів" більшість і тому намагаюся обмежувати з ними своє спілкування. Сенс із ними гаяти час?

Підрахувавши кількість народу вирішив зробити коротку класифікацію цих типажів. З ким на старості років можна мати справу, а кого варто обійти десятою дорогою – йде війна, та й часу не так багато лишилося, щоб витрачати її на них. Як каже мій знайомий ескулап-проктолог, заглядаючи "телевізором" в черговий анус, приступимо. Отже:
Перша категорія – це бомжі. Не під яким приводом, жодного спілкування. Вони погробили своє життя, погрожують і ваше. Подати милостиню, але й не більше.
Друга категорія - це молодь, яка вже досягла якихось життєвих висот і уявила себе якщо не небожителями, то господарями життя. З ними – жодних справ. Привіталися і розбіглися, кожен у своїх справах.
Третя категорія – це закомплексовані жінки-одиначки, так звані "сині панчохи". Більшість із них перебуває в активному пошуку свого принца і у вас з ними не вийде нічого путнього.
Четверта категорія – це матері-одиначки. А ось з цими може вийти не тільки щось тлумачне, але й душевне спілкування теж. Єдиний мінус їхнім дітям потрібний тато. Якщо ви за своєю природою Макаренко і у вас з'явилося на старості років бажання звалити на свої плечі сімейний віз, то...

П'ята категорія - це молоді вовчиці, що нишпорять у пошуках дбайливого "папика", який би взяв їх за дружину. Готові вийти заміж оптом та в роздріб. Якщо у вас з'явилося бажання достроково зустрітися зі своїми родичами на небесах – саме те… Плюс, що на молодому тілі.

Шоста категорія – це жінки художниці. З літніми – рідкісні зустрічі, і лише з розмовами про творчість та чаювання; Інше пробувати не варто - жінки смердли фарбою, навіть у самих інтимних місцях. Із молодими можна все... Богема. Єдина проблема – походи до гінеколога. Адже ви у них не один. Стояти спочатку у черзі до молодого тіла, а потім до лікаря. Навіщо таке щастя вам потрібне на старості років?

Сьома категорія – це чесні давалки та плутани. Перші забирають час, другі ще й гроші. Працювати треба, а не по ****ях тинятися, та й шкідливо це для здоров'я.

Восьма категорія – це бандити, рекетири, аферисти, банкіри тощо. Якщо у вас є готівка, ті ушкуйники обов'язково виявляться. Одні, щоб грубо їх відібрати, другі, щоб їх видурити, треті, щоб ви їх поклали до них у банк ... тобто. віддали добровільно. А воно вам потрібне? Для зберігання існує проста скляна банка або мішки під очима.

Дев'ята категорія – це свій брат творча людина, незалежно від того, хто він письменник, художник чи музикант. Серед них дуже мало людей із духовним стрижнем, більшість цікавить слава, пошана та гроші. У цьому не було б нічого страшного, але дуже швидко спілкування з такими набридає, особливо коли для досягнення всього цього застосовуються брудні методи... адже трапляються не тільки кар'єристи, а й стукачі. Далі перебувати від усіх їхніх спілок та творчих об'єднань – жити спокійніше. І від заходів, які вони проводять. Навіщо витрачати час на те, щоб бути масовкою або задником на тлі того, хто піариться? Інша справа якщо вас удостоїв своєї дружби безкорисливо-талановита людина. Цінуйте його дружбу. Жаль, що такі люди зустрічаються дуже рідко і до того ж вони дуже перебірливі у друзях. Це як алмаз у купі порожньої породи.

Десята категорія – це друзі дитинства, однокласники та товариші по службі – нічого хорошого від таких зустрічей очікувати не варто. Зустрілися; понажиралися як свині, почудили, а потім, як потрапив додому не зрозуміло, що і де робив - не зрозуміло, а вік уже не той, та й не солідно дорослій і шановній культурній спільноті людині відгукуватися на поганяло «Лісок». Чи не комільфо. Моветон.

Одинадцята категорія - це сусіди, які побачивши у своєму телевізорі, як ви даєте інтерв'ю починають перед вами лебезити і просити грошей у борг, а після отримання оних відвертають свій фейс убік. З кумами приблизно та сама історія.

Дванадцята категорія - це родичі, куми і знайомі, які опинилися на тимчасово окупованих територіях у Криму та на Донбасі... Або проживають у самій Росії. Поки що, років десь двадцять-тридцять із ними спілкуватися не варто. А ось, коли пройде кипіння лайна в мізках, охолоне запал і осяде накип можливо, що і можна буде перекинутися парою слів. А поки не варто – ніхто, нікого не переконає, а гаяти час у порожніх суперечках немає сенсу.

Тринадцята категорія - це власники собак, у яких розмови завжди про одне й те саме - про своїх собак, рідко про політику, ще рідше про секс і випивку. Краще витратити свій час на прогулянці на обмірковуванні сюжету нової книги.
Чотирнадцята категорія – це спонсори, політики та меценати. З ними можна і поговорити, але не особливо захоплюватися, а краще приділити більше часу шанувальникам вашої творчості.
П'ятнадцята категорія – це покупці ваших картин. Цим людям треба присвячувати весь свій вільний час. Тому що, тільки завдяки їм, ви маєте можливість продавати свій продукт і отримувати готівку, від якої багато в чому залежить ваше благополуччя. Дуже погано, що здавалося б, таку просту істину, дехто починає розуміти, тільки проживши своє життя.
Дружить та спілкуйтеся, але без фанатизму. Пам'ятайте про своє здоров'я.

Війна порушила звичний устрій життя українців, сталася ламка стереотипів, порушилися сімейні зв'язки, хтось загубився на теренах Європи, хтось пішов воювати. Є й такі, що ховаються від мобілізації, є й дезертири. Цим відразу ж скористався кримінал, на вулицях з'явилися ряжені, фальшиві команди ТЦК, які займаються поборами. У деяких МСЕКах махровим кольором розквітло хабарництво, не чисті на руки чиновники почали розпродувати гуманітарну допомогу. Рекет, корупція. Кількість злочинів різко збільшилася. Коли народ бідує, кількість злочинів збільшується – це давно відома істина. А тим більше, під час війни, коли попереду немає ясних перспектив і не зрозуміло, що буде далі.
У фронтове місто Запоржжя зараз з'їхалося безліч народу з окупованих територій і не всі почуваються і поводяться адекватно. Іноді проникають і ворожі ДРГ: намагаються здійснювати теракти та вербувати віруючих ще в «руцький мир», російських українців, трапляться і просто провокатори. Будь-якій кримінальній швалі вистачає в місті, треба бути уважним і якомога менше базікати, особливо в транспорті. З тимчасово окупованих територій чиновники вивезли величезні суми грошей, які вони заробили (вкрали), за час свого перебування при владі, вони зараз їх намагаються легалізувати. У місті пішов переділ сфер впливу та влади. А це боротьба і не завжди безкровна. На війні, як у війні. Не можуть чиновники жити життям простих людей… мабуть, сильний наркотик ця влада.
«Бути у владі, жити у сладі.»

Розділ 4
Кілька років місто Запоріжжя не зазнало бомбардувань, шепотілися, що це діють домовленості між українськими та російськими олігархами, які мали спільний бізнес, але потім щось, мабуть, розійшлося і місто рашисти почали бомбити регулярно, якби не ППО, він би вже весь лежав у руїнах. Будинок, у якому багато років працювало знамените кафе «Маленький Париж» і в якому я, у свій час, жив був знищений вщент, постраждали сусідні будинки, загинули люди. Потрібно віддати належне міській адміністації, вони знайшли можливість його відбудувати. Після того, як посадили героя України, «червоного директора» заводу «Мотор», завод теж сильно бомбили. Подейкували, що Богуслаєв контрабандою вивозив через Донбас двигуни та запчастини. Збивають українці рашистський гелікоптер, а там маєм, на двигуні фішку «Зроблено в Україні» та особистий підпис начальника зміни чи майстра. Куди це годиться? А свій гелікоптер, розроблений на заводі, було знищено…документація зникла.
Але святе місце порожнім не буває, і незабаром застуїли на бойове чергування, зроблені українськими розробниками та конструкторами нові безпілотники та балістичні ракети, які успішно громять російські НПЗ за 2000 км від лінії фронту. Після такого масованого удару по НПЗ місто Туапсе спалахнуло - з неба полилася нафта, і посипався вогняний попіл… місто почали терміново евакуювати. Рашисти посіяли каміння – мирне населення пожинає вогненну бурю. Мабуть, у Путіна так і було все заплановано. "Все йде за планом, втрат немає". І росині мовчать, ніхто не протестує проти війни. Бурчать із приводу закриття інтернету, знищення худоби, але про війну молчок. Навіть, страшно сказати, виходять на одиночні пікети…а їм за це у судах дають від 8 років на душу населення. «Всяк цвіркун - знай свою шістку».
Відверто кажучи, я не вірю в те, що росіяни можуть зараз зробити у своїй країні революцію. Підняти бунт можна. Пограбувати, когось зґвалтувати, а потім все це зійде нанівець. Пара вийшла - котел охолонув. І вже, революційні бунтівники в Магадані валять ліс або рубають у шахтах уран, зміцнюючи атомний щит Росії. Не тому, що Путін ліквідував лідерів опозиції і не буде кому відновити революцію, а тому, що таких опозиціонерів, як комуніст Зюганов, зараз все влаштовує, як і опозиції. За кордоном ці опозиціонери – багато кажуть, освоюють гранди і, як Ленін, чекають, коли сама собою відбудеться в Росії революція та їх запросять її очолити. Це замість вступу в російські добровольчі батальйони і зі зброєю в руках боротися за звільнення своєї країни. Навіщо? З-за кордону воно зручніше спостерігати, сперечатися і давати поради, а коли таке життя пересичено можна і в тюрму сісти, в'язнем совісті і, оголосивши голодування, надихати прикладом своїх однодумців і ще активніше вимагати свободу політ. ув'язненим.
А в цей час в Україні вже п'ятий рік триває війна і тисячі українців перебувають у окупантів у кабалі на тимчасово окупованих територіях, і сотні томляться в полоні, очікуючи на звільнення. Україна стоїть на передньому рубежі захисту європейської демократії і як звичайні глибоко стурбовані підступністю росіян (нафту і газ продовжують купувати в Росії), західні політики висловлюють нам українцям свою солідарність і глибоке співчуття і навіть зрідка допомагають технікою, зброєю та грошима. Вони б не допомагали, як зараз це робить американський президент Трамп, який заявив, що це не його війна, так подітися європейцям нікуди – наступними на поглинання Росією, будуть європейські країни – ситі політичні імпотенти, що зажерлися.
Нині вони багато говорять про 60 мільярдну допомогу, яку має Україні надати Європа. Не сумніваюся – дадуть. Питання, що з цих грошей дістанеться нам українцям, а що осяде в офшорах? Не знаю, як, але наші економісти вже підрахували – 17 млр. Євро піде в економічний та соціальний сектор, решта мільярдів піде на оборону. Спільно з європейцями збудують на їхній території заводи і торгуватимуть зброєю. Гармати замість олії. А це додаткові постулення до бюджету.
То нам українцям, що пенсії підвищать і зарплати? Не знаю. Швидше за все, що підвищать, але ненабагато. .Хто ще не зрозумів – у цій ситуації Україна у справі, але не в частці. Нам дістануться лише борги. Вершки, як завжди, знімуть особливо обрані, ті, хто виводить «зароблені» (вкрадені) гроші в Ізраїль та в офшори. Ну і, звичайно ж, європейці і, навіть можливо, американці (ті свого ніколи не проґавлять), недарма ж вони нацькували Путіна на Європу.
Все б у них вийшло, якби на їхньому шляху, як кістка у горлі, не застрягла Україна. Путін схибив з Європою, втратив час і обличчя, доводиться терміново змінювати геополітичні плани. Благо – це не остання війна у світі. Тож американському миротворцю ще миротворити і миротворити. Є, щоправда, проблема, американські лікарі поставили йому діагноз – деменція у другій стадії, але на їх вік його вистачить. А ось що з нами буде – не зрозуміло… скільки нас вистачить? Людський ресурс в Україні є обмеженим. Великі втрати на фронті. Зараз починається війна дронів та роботів. У війну вступив ІІ. Роботи вже атакують та захоплюють бойові позиції рашистів. Дрони залітають за Урал. Повсюдно горять заводи та НПЗ. Процес триває. Росію лихоманить, економіка переходить на військові рейки. Гармати замість хліба. Війна до виснаження. Існує ризик, що з часом роботи вийдуть з-під контролю і як у фільмі «Термінатор» та  повстануть проти людей.
Посилюються бомбардування та обстріл мирних українських міст. Росіянам мир не потрібний.
«Захопимо Київ за три дні і наводитимемо порядок, грабуватимемо і вбиватимемо, все як ми любимо».
 Як це було в Бучі? Росіяни по-іншому не вміють, визнають лише мову сили.
Крім обстрілів і бомбардувань, почастішали випадки терактів на вулицях та захоплення заручників. Травмовані війною ветерани з пошкодженою психікою, які не отримують належного психіатричного лікування, беруть до рук зброю і, мало що розуміючи, плутаючись у реальності, намагаються вирішувати якісь свої проблеми за допомогою зброї. Що там у них проявляється у контуженій голові, не знає ніхто. Як я вже писав вище – психіатричну допомогу в Україні вони зараз не практично не отримують і залишені віч-на-віч зі своєю хворобою (а це психічне захворювання), тихо чи буйно починають божеволіти. На жаль, такою є зараз реальність в Україні – терміново треба приймати державну програму психіатричної допомоги ветеранам та інвалідам війни, відкривати для них госпітальні відділення при ДПНД, інакше нас захлисне неконтрольована хвиля насильства. Всі ті, хто явно поводиться неадекватно, повинні стояти в тих відділеннях на обліку, за ними мають бути закріплені лікарі та патронажна медсестра. Тільки так вдасться протистояти тій хворобі... адже вона заразна.
Пишуть, щоб потистояти цьому, треба дозволити носіння короткоствольної зброї, піти американським шляхом. Це не є вихід. В Америці дозволено носіння пістолетів та гвинтівок, але вуличне насильство та захат заручників нікуди не зникло - викрадають і розстрілюють людей, навіть у школах. Але в них практично повністю відсутні державна програма профілактики та лікування психічних хворих. Поки психічно хвора людина веде себе тихо, нікому не завдає проблем, її намагаються не помічати, тільки у разі, якщо вона завдає шкоди собі або оточуючим людям її можу госпіталізувати. Іноді буває пізно - пролунали постріли, і пролилася кров безневинних жертв. Треба діяти на випередження та заздалегідь госпіталізувати таких неадекватних людей. Тим більше, що виявити їх не становить великих проблем, зайдіть у соціальні мережі і подивіться, що там відбувається: суцільна чорнуха, заклики до насильства, самогубства чи канібалізму. І такі неадеквати не лише гуляють на волі, а й ведуть свої блоги. А потім дивуємось, чому підлітки кінчають життя самогубством чи на вулицях захоплюють заручників і лунають постріли. Але нам зараз ніколи цим займатися – йде війна, країна поставлена на межу виживання. Потім буде пізно.
Розділ 5
Як можна вижити у фронтовому місті, де отримати першу медичну допомогу, де знайти недорогі продукти чи отримати гуманітарну допомогу? Вище я коротко стосувався цих тем, але їх треба розглядати детальніше, від цього залежить виживе людина чи загине. Відразу скажу, що вижити під час війни вкрай складно, цьому не вчать ніде, тільки інстинкт самозбереження і досвід прожитих років і можуть допомогти в перші дні війни не втратити самовладання і якось пристосуватися до жахів війни, що почалися. А перехід від мирного життя до військових кривавих реалій дуже болісний, не всяка людська психіка його витримає. Згадую перші дні війни. Що найбільше запам'яталося? Страх перед невідомим майбутнім, тривога за сім'ю та цікавість. А цікаво було дізнатися до нас прийшов, які вони з себе ці «визволителі»? А може, вони справді брати і прийшли до нас зі світом. І треба їх зустрічати з квітами, як свого часу нас агітували деякі депутати, які готові були здати місто без бою? Мабуть, у них були домовленості і їм було обіцяно зберегти їм посади, життя, гроші та нерухомість. Городяни на це не пішли і місто: наїжачившись протитанковими їжаками, окопавшись і забариккодувавшись зустрів ворога у всеозброєнні. Не так просто взяти місто, в якому проживає майже мільйон жителів, якщо городяни, всі як один, стали на його захист. Це не Мелітополь, який здався окупантам одразу, бо його мешканці чекали на «російський світ». Ще кога працювала зв'язок, мені вдалося додзвонитися своїй сестрі, що живе в Мелітополі, вона копала ... немає окопи, а город. Готувала його під посадку кропу, яким багато років торгувала у Москві. Мабуть, вона розраховувала їм торгувати далі.
На мої запитання вона відповідала неохоче, сказала лише, що росіяни – це хлопчики зовсім молоденькі і поводяться цілком пристойно, обіцяючи їм повну свободу від бандерівців та російські пенсії. Це був головний матеріальний стимул для всіх, хто чекав на росіян. Чоловік із сином знайшли кинуту «нічийну» аптеку – вивезли всі ліки, тож їм є зараз чим лікуватися. Коротше кажучи, вона всім задоволена і цілком щаслива. За її словами виходило, що росіяни прийшли до неї зі світом. Говорити з нею більше не було про що. Треба було терміново озброюватися, окопуватись, створювати загони самооборони та готуватись воювати. Чим ми і взялися.
Людина за своєю приролею мирна істота і не кожен готовий вбивати. Хто готовий до вбивства, кому це не гине, таких лише 3% від усього населення. Інші повинні переступити невидиму грань, яка відокремлює людину від вбивці. Не всім це вдається зробити. Тільки небезпека для життя може полегшити цей вибір. Вибір зроблений і людина вже звично починає вбивати, не відчуваючи жодних мук совісті і навіть ночами спить спокійно. Іншим це взагалі подобається і вони відчувають потребу у вбивствах. Таких наразі більшість серед росіян. У разі чого не мішайте і не особливо переживайте - це вороги, що прийшли вас вбити. Буча, розстріл полонених ВСУшників яскраво це продемонстрували та показали справжню суть «російського світу», кривавого та нещадного. Ці нелюди прийшли не звільняти українців їм місце в пеклі.
Першого дня війни треба було терміново приймати рішення або бігти в паніці з сім'єю за кордон, або залишатися в місті і захищати його. Уявіть ранній ранок - у небі гудуть дрони, лунають постріли, десь гуркоче канонада, на місто падають бомби та ракети. Ви з сім'єю стоїте у під'їзді біля підвалу (де ворог невідомо) і вам треба терміново ухвалити доленосне рішення і це при тому, що діти та онуки плачуть та істерять. (Та й у вас нерви не канати). Уявили? Скажу відверто - це гірше ніж нічний жах.
Можна залишити сім'ю в місті, а самому піти в ополчення, але маючи сім'ю за спиною, а це потенційні заручники багато не навоюєш. Захопити заручників і наступати за спиною мирного населення придумав не Путін, у цей спосіб ще користувалися більшовики, коли треба було викурити повстанців із лісів. Фашисти його перейняли, а Путін довів до досконалості.
Тож я вирішив відправити сім'ю за кордон, а самому залишитися. Та й моя мама жила в Розумівці, на кого я її залишу? Моя дружина їхати відмовилася (ми одружені 45 років), сказала, що ритиме окопи, підноситиме набої і перев'язуватиме поранених. Честь і хвала нашим українським жінкам, вони завжди разом з нами йдуть по життю. Були поряд з нами в застійному совку, у лихих дев'яностих, і зараз задніх не пасуть. Сім'я того ж дня поїхала до зятя до Європи і в мене розв'язалися руки. Згодом ми продали свій бізнес та нерухомість, землю у Вербовому, окупанти часом окупували. Треба було й музей у Розумівці з картинами продати, але мені було шкода своєї праці. Кілька разів у нього прилітали (зараз Розумівку часто бомбять), я, коли його гасив, обгорів, але майже всі картини врятував, і частину з них мені вдалося переправити до Європи. Зараз після операції намагаюся відновити підірване здоров'я. Дякуємо родичам, які допомагають грошима. Звати себе. Чи не їду. Поки що потрібен Україні. Як сказав мені лікар: «Олексію Володимировичу, ви робите потрібну нашим людям справу, живіть до 100 років». Спробую виправдати його довіру. Готую з колегами з нашого ЗО ЦКР «ПАРНАС», у фронтовому місті захід – персональну виставку та презентацію своєї нової книги «Вижити у фронтовому місті», яку опублікуємо в папері, в Канаді та в Україні та представимо на конференції, на широке обговорення громадськості. Книжку майже дописано, залишиться її лише перекласти на українську мову та відредагувати.
У мене іноді запитують: «Чому я свої нотатки та книги пишу російською мовою та публікую на російських літературних сайтах?» Все просто – пишу я не російською мовою, якої, за великим рахунком, не існує в природі, а українсько-російським суржиком, якою розмовляє, майже все населення Південно-Східної України. Я до нього звик з дитинства, мені з ним комфортно, хоча я володію й літературною українською мовою і пишу нею деякі свої твори, які публікую на українських літ сайтах. Я взагалі розглядаю свою літературну діяльність в інтернеті як диверсійно-підривну роботу із заходом у глибокий тил до російських ворогів, де пропагую світ і веду антивоєнну агітацію. Поки що виходить, хоча загрожують і часто й лазять адміни. Є такі, які включили мене до розстрільного списку, і ймовірно настукали ФСБ та Ростехнагляду або, як вона там у них зараз називається, та цензура. На війні, як у війні.
Та нас рать – щоправда, на боці України добро завжди перемагає. Якщо хтось думає інакше – він глибоко помиляється. Свого часу я стояв перед вибором на чий бік підвестися, я вибрав бік Добра і жодної хвилини не пошкодував. Багато моїх знайомих і колег перейшли на інший бік; і багатьох з них вже немає в живих, Мабуть Карма таки існують. Кожному віддається у справах його.
Всі військові російські злочинці, що чинили і продовжують чинити свої злочини в Україні, відомо українським спец. службам, на кожного з них заведено справу, де зазначені їхні особисті дані: П.І.Б. звання, ніж команував, телефон, адреса. За ними вже йде робота і досить успішно. Терміну давності за військові злочини немає.
Це зараз усе стало на свої місця, а в перші дні війни було легко втратити голову і стати не на той бік. Деякі мої знайомі так і вчинили, погналися за обіцянками «русского мира»…і прогадали. Свій вибір я зробив ще в Криму в 90-х, коли президент Криму хтось Мєшков, затіяв повстання і почав тягнути кримчан у бік Росії. Тоді вдалося ту спробу розколу, припинити на корені, 2014 року переворот вдався.
Скажу чесно, я в цьому не брав участі – відійшов убік, був стороннім спостерігачем, бо знав чим це все закінчиться. Не можна ще вчора торгувати Батьківщиною, а вже сьогодні перепрошувати і говорити, що помилився і жити, як ні в чому не бувало. Так не буває, за все доведеться відповідати за повною програмою.
Проблема в тому, що люди зодягнені владою і які з якоїсь причини не на бік Добра ведуть за собою народ, прирікаючи людей на муки. Таким у нас був давно стоять у черзі на посаду президента злодія і карний злочинець Янукович, який зумів пробратися на вищу посаду країни і диктував людям свої поняття.
Народ України зумів розглянути його кримінальну суть та виніс на Майдані свій вердикт. Янукович самовільно залишив свою посаду і з награбованими грошима втік із України. Його з радістю прийняли в Росії. Я більш ніж впевнений, що більшість награбованих Януковичем грошей (а це мільярди) пішли на окупації Криму та розпалювання війни в Україні. Нашим салом та нам і за шкуру.
Росіяни цього ще не усвідомили і дають себе безкарно грабувати кремлівській злочинній банді, що узурпувала владу. А щоб у них не виникало поганих думок, їм придумали, так зване СВО і відправляють воювати в Україну, де вони гинуть сотнями тисяч. Але вони продовжать їхати, бо їм платять величезні гроші. Рашисти – це наймані вбивці.
Народ України зумів розглянути його кримінальну суть та виніс на Майдані свій вердикт. Янукович самовільно залишив свою посаду і з награбованими грошима втік із України. Його з радістю прийняли в Росії. Я більш ніж впевнений, що більшість награбованих Януковичем грошей (а це мільярди) пішли на окупації Криму та розпалювання війни в Україні. Нашим салом та нам і за шкуру.
Росіяни цього ще не усвідомили і дають себе безкарно грабувати кремлівській злочинній банді, що узурпувала владу. А щоб у них не виникало поганих думок, їм придумали, так зване СВО і відправляють воювати в Україну, де вони гинуть сотнями тисяч. Але вони продовжать їхати, тому що їм платять величезні за мірками Росії гроші і є можливість безкарно грабувати та бити. Потім ті вбивці «героями» повертаються додому і продовжують так само, але вже грабуючи і вбиваючи росіян.
Путін називає їх сучасною елітою Росії, кому не страшно залишити країну. Наші бійці із ЗСУ такими їх не вважають і колонами утилізують, переводячи у вантаж 200-ти. Деякі з українців вважають, що не так однозначно і серед росіян трапляються порядні люди, з якими в майбутньому можна будувати добросусідські відносини. Особисто мені такі не траплялися, а серед росіян у мене багато роственників та знайомих…навіть рідний брат живе з родиною в Магадані… відмовився від матері та від усієї рідні в Україні. Колишні товариші по службі засудили мене до розстрілу без суду і слідства, якщо я тільки з'явлюся в Криму. І ви мені розповідатимете за хороших росіян!? Не смішіть мене… і залиште ілюзії – це вороги, які своїми податками та вчинками підлягають війні в Україні, а отже, вбивство мирних українців. Їм після війни доведеться вимолювати прощення і каятися і каятися. Але це буде після війни та перемоги України. А зараз, як роблять із ворогами під час війни, сподіваюся, пояснювати не треба. Хто з мечем прийшов до нас від меча і загине.
Повторю ще раз – залиште шкідливі думки та фантазії, зараз росіяни вороги, а що буде в майбутньому – час покаже. Впевнений, що нічого хорошого, їм вірити не можна – підпишуть мирний договір і, як завжди, обдурять. Росіяни розуміють лише мову сили. Це їхнє скріплення.
Намагаючись полегшити завдання із захоплення українських територій, російські пропагандисти на чолі з Соловйовим і Симоньян з усіх чайників і прасок говорять, що в Києві засіла київська хунта з бандероцами і фашистами, що здійснила кривавий військовий переворот. Прийом не новий, так само діяв древній Рим, коли знищував Карфаген. Вони навіть звинуватили карфагенян у тому, що ті приносили в жертву своїх дітей їх богу Ваалу. Ця брехня проіснувала два тисячоліття, поки археологи не довели, що на тому місці був крематорій, де спалювалися мертвонароджені немовлята.
Так само діяла і Гебельсівська пропаганда, виправдовуючи геноцилд проти євреїв, вони звинуватили тих, що вони у своїх ритуалах приносять у жертву християнських немовлят. Багато хто в цю брехню досі вірить. Тепер путінські пропагандисти пішли цим шляхом – 90% брехні присмачені 10% правди викладається в ефір і обдурений російський народ починає вірити всьому, що вони говорять. Пропагандисти та тролі, яких чимало бродить в інтернеті, намагаються українців знелюднити, позбавити в очах цивілізованого світу, людської привабливості. Навіть витягли на екрани ряжену жінку, яка зі сльозами на очах, розповідала про те, як ці самі бандівці, живцем розіп'яли на хрусті її хлопчика в трусиках. Цей фейк спростували і жінка зізналася, що вона відпрацьовувала свій гонорар. Але й тим не менше тисячі росіян повірили в цю брехню і з легким серцем поїхали до Донецька боротися з міфічними бандерівцями та фашистами. Благо хтось із українських зрадників випустив Гіркіна-Стрєлкова зі Слов'янська і дозволили його кримському збройному угрупованню, возз'єднається з 5-ою колоною і з російськими найманцями, які грали роль шахерів, які чекали на нього в Донецьку. Вони під крики обдурених городян «Путін, введи війська!» знищили у місті легітимну українську владу та спробували захопити аеродром,  для того шоб висади десант.
В Україні було оголошено АТО та наші спец. підрозділи та добровільні батальйони прибули на Донбас. Наші воїни кілька днів мужньо обороняли аеродром і заслужили прізвисько кіборгів. Зазнавши провалу з десантом, росіяни почали обстрілювати українські позиції зі своїх територій. Наші війська були кинуті напризволяще і оточені російськими військами прийшли на допомогу повсталим ряженим «шахтарям» і Стрєлкову-Гіркіну.
Росіяни пообіцяли випустити українців з оточення, надавши коридор і, як завжди, обдурили. Вони розстрілювали наші колони перехресним вогнем із усіх видів зброї. В українських колонах були цивільні, поранені та російські полонені, але це росіян не зупинило, багато було вбито багато взято в полон і проведено на параді 9 травня у Донецьку. Жителі Донецька раділи, адже вели «карателів і фашистів». Як у Москві. Обіцяли такі паради проводити щороку.
Можна по-різному ставитися до українських військ та добробатів, які прийшли в ті дні на Донбас, наводити конституційний порядок. Можна називати їх карателями, які прийшли на чужу землю, але треба пам'ятати, що тимчасово окупований Донбас – це українська земля, хоч і записана в Коституцію Росії та наведення ладу на своїй території – це законне право господарів цих територій. Запорізька область теж записана в Конституцію Росії, але це не означає, що всі жителі стали росіянами і чекають на Путіна з його військами - навпаки. Ми боремося ними, обороняємо від них наше місто і не мріємо про жодну Малоросію чи ЗНР.
Спроби деяких глибоко стурбованих європейських політиків, чиї країни вже багато років сидять на російській дешевій газовій голці, нав'язати нам компромісний світ через втрату частини українських територій виглядає не дуже розумно. (Це удар у спину) Через лощену фігуру політикана виглядає азіатська фігура дикого кочівника, якого не можна нічим зупинити. Колись Гітлеру віддали Селезьку область, сподіваючись, що він стримає свої апетити - не стримав. Віддали Чехословаччину - знову не стримав, навіть зрозумів, що його нема кому зупинити і розв'язав світову війну в Європі.
Думаєте, якщо Путнн завдасть гібридного удару по країнах Балтії, блок НАТО за ті країни вступиться? Впевнений, що ні. Вони спробують із ним домовитися. За чий рахунок? Впевнений, що за рахунок України. Припинять постачання Україні зброї та розвідданих. Треба розуміти, що нас найближчим часом не чекають ні в ЄС, ні в НАТО. Нам треба відновлювати свою атомну зброю. Це єдиний гарант нашої безпеки та майбутнього нашої країни. Як кажуть ізральтані: «У нас немає атомної зброї, але якщо треба ми її застосуємо».
Глибоко стурбовані європейські політики, імпотенти нас не врятують. Тільки свою атомну зброю або її аналог. Ви бачите, що я не говорю про світ, тому що зараз, на жаль, це не реально. Провідні, світові аналітики кажуть, що світ настане тоді, коли розвалиться Росія, а на це треба чекати кілька років. І що буде потім невідомо, у кого в руках опиниться російська атомна зброя і як її новий господар поведеться? Добре, якщо розпочне мирний діалог із Заходом та почне відроджувати добросусідські відносини з Україною. А якщо ні? Має пройти час. Україна має відновитися.
Ось тільки, як їй це вдасться зробити? За цей час в Україну мало хто повернеться із еміграції. Хто відроджуватиме Україну... напевно китайські чи індійські робітники. Вже зараз в Україні практично немає своїх фахівців. Що там майбутнє, як жити зараз не зрозуміло. Добре, що я сам колись навчався на слюсаря і можу щось полагодити, а решта людей, що живуть у місті, їм як бути? Місто без належного догляду занепадає, старі йдуть у інший світ, а молоді та дітей, хто б їм прийшов на зміну, практично немає - майже всі навчаються в Європі. Не думаю, що мої онуки, як і діти моїх знайомих, після здобуття європейської освіти, захочуть повернуться в Україну, та вони я рідну мову забудуть. І звинувачувати їх у цьому не треба. Не вони стільки років розкрадали країну та довели її до ручки.
Ті, хто її розікрав, зараз жирують за кордоном на вкрадені в українців гроші (ці руки нічого не крали) або на персональні президентські пенсії в малесеньких хатинках з пасіками, а моїм дітям та онукам залишили борги, які вони мають виплачувати до кінця своїх днів. Україні дали в борг 90 мільярдів. Хто і коли їх виплатить? Мовчать. Бо знають, шо МВФ затавить піднять комуналку і ціни на усе. Видавлять ті гроші з внуків і правнуків, буде їм шо сплачувати. Ото вже вони пожирують…ті шо сбігли в Ізраїль і чиї руки нічого не крали. Думаєте, шо я перебільшую, а гроші візьмуть с Росії? Навряд. Ніхто російське не віддасть. Поживете – побачете.
Що це справедливо? Таке їм потрібне майбутнє в ролній країні? Дійшло до того, що обговорюється питання, як змусити сплачувати податки людям, які працюють за кордоном. Не реально. Вони вже сплачують податки там, де працюють, і доїти себе двічі не дозволять. Нехай спочатку повернуть вкрадені гроші ті, хто вивів їх до Ізраїлю та в офшори. Добре, що є ще в Україні чесні мільярдери, які живуть не лише за законом, а й за честю та совісті.
Журналіст Гордон (це той, що лікує українців золотими пірадками), на своєму Ютуб каналі розповідаючи про нове придбання свого друга, який проживає в Україні, мільярдера Ахметова, який купив собі чергову квартиру за кілька мільйонів доларів, сказав, що той живе по совісті - великі податки тут сплачує. Ахметов не лише інвестує мільярди в економіку України, він допомагає армії та сім'ям загиблих на війні. Цілком можливо. Був би я міліарером, і я б допомагав та інвестував у промисловість України, але я не мільярдер, я не маю зайвих грошей. І взагалі вважати чужі гроші – це остання справа, так і до кульківщини можна докотитися (все забрати та поділити), а потім і до ГУЛАГу. Це ми вже проходили. Краще стримати свої амбіції і як говорили наші предки - простягати ніжки по одязі. Все одно всіх грошей не заробиш, а у труни кишень немає.
«Всі сучасні великі статки нажиті не чесним шляхом»
Кожен повинен займатися своєю справою – олігархи заробляють і платять податки, я малюю картини, пишу книги і під час війни, у фронтовому місті, намагаюся відновлювати своє підірване зорів'я. Чим це все закінчиться в Україні, сказати важко, але я впевнений, що є хтось, хто знає, навіть усе розписав на багато століть вперед і лише час від часу, щоб не було нудно, вносить корективи в розвитку цивілізацій і всього людства. Одні кажуть, що це Вищий Космічний розум. Інші, що Бог. Треті вірять у те, що Земля - це комп'ютерна програма, яка сама іноді перезавантажується і все починається з самого початку. Варіантів багато, для допитливого розуму немає меж. У що я вірю і якої теорії дотримуюсь? Жодної. Дотримуватися мало, треба шукати істину, а мені, який живе у фронтовому місті, цим займаються особливо ніколи.
«Спочатку жити – потім філософствувати.»
Вірю, що кожному віддається у справах його. Живу по совісті. На тому стою. Ми переможемо. Україна понад усе.

Бути Добру.

З повагою Олексій Данилов. Написано  в 2026 році во фронтовому місті Запоріжжі.