деревце по прихотi

...так, деревце оставлене по прихоті. А Ви, Мої люди – вже духи. Призабулися, по черзі, то там, то в мене; не мною – просто не по вітру.
Глузлива пост-іронія: як тільки дав ім’я Їй, в напів-серйоз «Димок» - вона щезла, а дим мене зауважав. Хоч хтось вітається зі мною, в пам’ять про бувалі магії нашої дружби, все охоплюючої, яку я цінив, хоча і не до всього справедливий.
І от, Чарівниця теж полетіла…по пам’яті, по гілкам, над хмарами і само-пишанням – як той «Змій» Нишми, лети-не-хочу.
Ти, як й другі мої подруги – вже на шляху смерті, без зовнішнього безсмертя. Так і зійдеш, як ділова тітка, яка все літня, та літніше… побачить революцію, повиступає на людях – як та бабка з Гобсеку, умовно; невже так і помреш – з неродовим напевно прізвищем-іменем, навіть без культу…
А Я міг його задати, на блюдці принесті, пользуйтеся… первинна інструкція в тебе в кармані, але віряни – це особлива страта. Боги існують – завдяки тим, хто їм потребує, молиться ним, тягнуться до них. Перші Служителі – вони створють Їх, часто знають особисто. Ну, ладно, «Катеринствуй»*!
А іншим: Меланхолічки? «Чай в сахар, сон на ніч!» - залюбки!.. тихо і без мене, живіть, аж!..
Всі чоловічого рожу особи – вони всі «мужичин», їх судьба мужланська, жонатічна, підкаблучна, скучнюща. Тому я їх ніколи не чіпаю та обхожу 20тою дорогою. Скучні. Я – Я поки що тримаю себе на п’єдесталі нонконформізму до таких, всяких. Виходить, завдяки меланхолічним та кар’єрним, меркантильним жіночим особам. Дякую вам!
Краник – мене не турбує, спустити легко залишок напруги.
А скоро, хіхіх, і краник – як листя в листопаді вжухне…жду не дождуся. Ото заживу, насміюся з «згадавши» про мене, опіздавших. А не згадають – то й іще краще.