Кру-кру

«Кру-кру».
(Драматичний етюд)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
ЛЕСЯ — а дівчина, у мокрій жовтій сукні, волосся розпущене. В її очах — поєднання ніжності та фаталізму.
; ЕРАСТ — парубок, який намагається втримати мить, що вислизає.


СЦЕНА 1. Вечір духмяно пахне липневим цвітом. Отут,  на полі, рясний  дощ уже вщух. Над землею стелиться густий молочний туман. Трава блищить від вологи. На задньому плані небо ще важке, десь далеко чути відлуння грому, яке поступово змішується з ледь вловимим звуком далекої сирени. Леся і Ераст стоять близько одне до одного. Одяг обох мокрий. Повітря навколо них ніби вібрує.
ЕРАСТ (дивиться на неї з захватом, затамувавши подих). Ти зараз…  якась штучна.  Ніби з води зіткана.
ЛЕСЯ (усміхається лише кутиками губ, сумно). Не дивись отак, Ерасте!
ЕРАСТ. Як — «так»?
ЛЕСЯ. . Ти, як фотограф… Ти немовби робиш отакий знімок, який будеш розглядати потім. Імовірно, колись,  у  темряві.
ЕРАСТ (підходить ближче, обережно торкається пальцями її щоки). Твоя шкіра гаряча. Навіть дощ її не остудив.
ЛЕСЯ (заплющує очі від його дотику, на мить завмирає, а потім різко, відчайдушно притискається до нього). Обійми мене… Сильніше! Ще…
Молоді люди  зливаються у голодному, відчайдушному поцілунку. Це не ніжність побачення, це спроба врятуватися від неминучого. Ераст проводить руками по її мокрій спині. Десь далеко знову гуркоче — чи то грім, чи то далекий вибух. Леся різко відсторонюється, важко дихаючи.
ЛЕСЯ. Ні… Ні, нам не можна. Не треба…
ЕРАСТ (голос тремтить). Чому? Ми ж тут. Ми живі.
ЛЕСЯ (дивлячись кудись повз нього, у туман). Ти чув? Сирена. Вона всюди. Вона вже в нас під шкірою.
ЕРАСТ. Вона затихне. Дощ теж щойно здавався вічним, а тепер глянь — місяць пробивається.
ЛЕСЯ. Мій дощ не закінчиться тут. (Пауза. Вона опускає голову) Мій строгий батьки, купивши квиток,  вже все вирішив.  Мамина родичка, яка тоді, після Другої світової війни, поїхала з німецького табору для переміщених осіб туди, за океан, обіцяла, виділити мені окрему горницю в своєму особняку. Ця тітчина оселя,  напевно, стане… ніби стартовий капітал для  бізнес-леді.
ЕРАСТ (завмирає). Куди?... Туди, де майже безпечно… На наше українське Закарпаття?.
ЛЕСЯ (тихо, майже пошепки).  Ні, до  Канади. Я хтіла поїхати тимчасово.  Але мій (люблячий турботливий) отець бає: «Наша економіка тю-тю… Тутечки, в Україні, після  війни ще довго не буде ні високих зарплат, ні  такої пенсії, отримавши яку старик зможе  реально прожити. Євросоюз же не утримуватиме нас, як діток».
Поле тут, за рідним  селом  Тиша стає фізично відчутною. Тільки вітер шелестить мокрою травою.
ЕРАСТ. Назавжди? Ні, Лесю! Це  слівце  не для людей – воно  для пам’ятників.
ЛЕСЯ.  Мій тато не бажає, щоб мені лопата викопала могилу. Після тієї ракети, що впала в сусідньому кварталі… він перестав спати. Він щоночі рахує новини, як хвилини до страти. Каже: «Краще нехай ти зненавидиш мене там, живу, ніж я буду сидіти над твоїм горбиком тут». Розумієш, Реште!
ЕРАСТ (з гіркотою). І ти? Ти  полетиш?..
ЛЕСЯ (піднімає на нього очі, повні сліз). Ой!  Боже, як я не хочу! Я люблю цей запах мокрої трави, я люблю цей дурний грім… я люблю тебе.
ЕРАСТ (бере її за руки). Тоді залишися. Просто скажи «ні». А якщо… якщо я попрошу?..
ЛЕСЯ (смертельна блідість вкриває її обличчя, вона гірко посміхається). Ні, не вмовляй!  Благаю! Будь ласка.
ЕРАСТ.  Бо ти, передумавши, наважишся за-ли-ши-ти-ся?..
ЛЕСЯ. І тоді кожен звук літака буде для мого батька звуком моєї смерті. Ні, я не бажаю  вбити його своєю любов’ю до тебе.
Поле отут, за селом. Юна красуня  повільно вивільняє свої руки з його долонь. Здалеку знову доноситься протяжне, тужливе виття сирени, яке тепер звучить як крик журавлиної зграї.
ЛЕСЯ. Чуєш? Це вони… Відлітаючи, птахи..
Леся повільно розвертається і йде в туман. Її жовтенька (майже прозора) сукня поступово розчиняється в молочній мряці, поки не зникає зовсім.
ЕРАСТ (залишається один посеред поля).  Отакої! Мріяли про щастя, про весілля. Проте….  «Людина стріляє, а Бог кулі носить».
Повітряна тривога, лунаючи, знову гукає людей туди, у надійний сховок. Завіса тут, на сцені,  поволі опускається..  А ввімкнений магнітофон голосом Квітки Цісик співає:  «Чуєш, брате мій?.. . Кличуть: «Кру-кру-кру».  В чужині умру, Заки море перелечу, крилонька зітру,   крилонька зітру"
.


•