Втомлена Скрипка

            Я досконало знав усі дисонанси, тремоландо, мелізми та фіоритури її настрою. Вона грала на скрипці у міській філармонії імені Бориса Лятошинського - композитора, чия музика нагадувала мені запеклу боротьбу титанів у зачиненому ліфті.
   Сама вона була схожою на скрипку настільки, що здавалося, ніби природа втілила музичний інструмент в людині. Її тіло мало ту саму витонченість ліній, що обіцяла резонанс від найменшого дотику, а ключиці виступали гостро й сухо, мов професійно встановлена підставка під струни. Шкіра її виглядала лакованою, ледь жовтуватою від вічного недосипу та каніфольного пилу, а тонка шия щоразу здригалася, коли вона брала високу ноту, ніби десь усередині натягувалася невидима жила.
   Мешкала вона в гуртожитку при філармонії - у бетонному вулику, де замість меду виробляли депресію та нескінченні пасажі Паганіні. Її сусідка Марійка була візуальною антитезою до будь-якої легкості. Марійка була схожа на контрабас: масивна, з похилими могутніми плечима та об’ємом стегон, що вимагав би окремого чохла з грубого брезенту. Коли вона проходила коридором, у склянках з недопитим чаєм виникав семибальний шторм. Парадокс полягав у тому, що цей людський контрабас грав на флейті. Дивитися на це було боляче й заворожуюче водночас: Марійка підносила до галушкоподібних вуст тоненьку сріблясту паличку, яка в її моцних долонях виглядала як зубочистка, і видобувала звуки настільки високі та крихкі, що здавалося, вони зараз тріснуть під вагою її кремезного тіла. Це була яскрава ілюстрація знущань змісту над формою: душа солов'я, ув'язнена в тілі бронетранспортера.
   Я вчащав до них, приносячи пляшчину дешевого вина «Ізабелла»,  яке ми пили з гранованих склянок під акомпанемент дощу та нескінченних скарг на диригента, якого Марійка називала «метрономом з ознаками деменції».
- Знаєш, - сказала вона якось, витираючи флейту краєм байкового халата, - мистецтво - це просто спосіб легально кричати в порожнечу. Тільки моя порожнеча - це флейта, а твоя Скрипка, - вона кивнула на мою кохану, - це спроба підступно перерізати горлянку тиші за допомогою конячого волосу.
   Того вечора Марійка тактично залишила нас удвох, вирушивши кудись, куди зазвичай ходять флейтистки - можливо, шукати в нічних магазинах той самий ідеальний клапан, що не западає. Можливо, в парк – полювати на беззахисних ексгібіціоністів. 
   Моя Втомлена Скрипка ніжно посміхнулася, підливаючи в склянки каламутну «Ізабеллу», яка пахла не стільки виноградом, скільки хімічним заводом десь під Кривим Рогом. Знадвору, крізь щілини в розсохлих рамах, просочувався галімий блатняк з якоїсь іржавої «дев’ятки» - сиплий голос співав про матір і зону, грубо втручаючись у високі сфери академічного гуртожитку.
   Акустичний Содом доповнювала сусідка зверху, стара діва з пальцями-молоточками, репетирувала «Мефісто-вальс» Ліста. Вона гатила по клавішах старого піаніно «Україна» з такою ненавистю, ніби намагалася забити цвяхи в кришку труни самого композитора. Звуки падали на стелю важкими камінними брилами, від яких люстра перелякано дрижала, у передсмертній лихоманці. Але справжнє пекло розгорталося поверхом нижче. Там сусідка знизу, вічна другокурсниця з важким поглядом, нещадно знущалася над «Польотом джмеля» Римського-Корсакова, виконуючи його на тубі. Це було схоже на те, якби величезний металевий джміль наковтався транквілізаторів і тепер намагався злетіти, безнадійно застрягши в густому мазуті. Низькі частоти, вібруючи, проходили крізь підлогу, лоскочучи нам п'яти й перетворюючи нутрощі на желе.
   Ми сиділи в цьому бутерброді з Ліста та Римського-Корсакова, затиснуті між пеклом і чистилищем, і тільки «Ізабелла» в гранчаках тримала нас у реальності.
- Чуєш? - прошепотіла вона, підносячи склянку до губ. - Це і є наша симфонія. Дифузія жанрів. Коли блатняк стає сенсом, Римський-Корсаков - басом, а Ліст - фоновим шумом для поганого вина. Вона відкинула голову назад, і я побачив, як на її тонкій шиї несамовито пульсує жилка -  так само, як струна «мі», коли по ній б’ють смичком на форте.

УСІ МОЇ ТВОРИ НА: https://poembook.ru/orfei22