MOST

Віяндук.
                (Есе.)


Сьогодні тут, під похмурим сіруватим небом, застигла розгублена фігура. Високий зеленоокий  брюнет, одягнений у чорний діловий костюм, стоїть на обірваній частині мосту, що різко обривається в повітрі, неначе  перерізаний мечем. Попереду,  з  іншого боку — така ж зруйнована частина  настилу. Погляд молодого  чоловіка, спрямований отуди, у прірву – провалля, яке  раптом обірвало пряму дорогу.

Справді кожен із нас будує  споруди — свою будівлю щастя, мости  до омріяного майбутнього життя. Ми старанно продумуємо кожну опору і з гордістю дивимося на зведену конструкцію, що має привести нас до успіху. Втім іноді, посеред шляху, стається незрозуміле: міст руйнується. Перед нами зяє «безодня, як розкрита паща темряви», і все, що нам залишається — це стояти на краю обриву, з уламками наших планів біля ніг. У цей  той момент, коли ми почуваємося безпорадними, як отой парусник, який утратив вітрила посеред бурхливого океану. Серце  охоплює розчарування і гнів. У голові лікарським молоточком стукає лиш одне питання: «Чому?». Втім, якщо придивитися: не карою – ця руїна, напевно,  буде  «порятунком у масці». Наче той хірург, що спершу робить боляче, щоб потім зцілити хворого, Бог  помічаємо) інколи ламає плани.  Амбітні проекти, наші «ідеальні» шляхи можуть насправді  стати тією «дорогою в нікуди»,  яка веде до спустошення, наче пустеля, яка випалює життя. Цей перехід здавався єдиним і  правильним, але він міг упровадити туди, де нас очікують сховані «міни нещастя».
.

Ні,  віяндук  — не тупик, а ніби  перехрестя. Міст, який уже перервався, змушує нас зупинитися, переглянути свої цінності та знайти іншу стезю. Можливо, той шлях приведе нас не до тієї вершини, про яку ми мріяли, а до тієї, яка справді зробить нас щасливими. Це може бути стежка, яку ми ніколи не розглядали, або навіть політ, про який ми не наважувалися навіть міркувати. Мій дід мав рацію, коли він говорив: «(Господь  бачить оте, чого ми не помічаємо) інколи ламає наші плани.  Тільки те, що зруйноване, може бути відбудоване по-новому». Вірогідно, через деякий час, озираючись назад, ми з вдячністю згадаємо той обрив, який не дав нам ступити на хибний шлях, а змусив знайти новий путь. Тропу – свою.  Тропу – Божу? Ймовірно, таку ж істинно-покаянну, як у монаха?    


  Віяндук – міст над прірвою