Короткие драмы

  * 

 Сила «Ікса».
(Драматичний етюд на одну дію)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
; ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ ЦЮРУПИНСЬКИЙ — учитель математики. Людина старої гарту, у бездоганному коричневому піджаку. Його голос — звук старої скрипки: теплий, але з гірчинкою.
; ЮРА ЧУМАК — восьмикласник, рудий, безногий. Ховає вразливість за бронею цинізму.
; ЛЄНОЧКА — тендітна дівчинка у блакитному светрі, без лівої руки. Її гідність — як натягнута струна.
; ВАЛЯ КАРЛИК – юнка невеличкого зросту. ліліпут
; , УЧНІ — вихованці інтернату, діти на візках (з діагнозом ДЦП) .
СЦЕНА 1. КРЕЙДА ТА ДОЛЯ.
Дитячий будинок. Буцімто звичайний клас.  Старі лампи гудуть, осідаючи світлом на сріблі волосся вчителя. На смарагдовій дошці крейдою виведено заголовок: «ЗАГАДКОВА ЗАДАЧА».
Приклад: 12:4 + 6х 3 + 9 - 6 = ?   Варіанти відповіді: A. 21; B. 22; C. 24; D. 26.
Іван Олександрович стоїть біля дошки. Крейда в його руках кришиться з сухим хрускотом, наче ламка крига під ногами подорожнього.
ЮРА (пробасив з останньої парти): Ну, це вже занадто, Іване Олександровичу! Ми що, в пісочниці граємося? Ця задача — як зачерствілий пряник: гризти можна, а радості ніякої.
УЧИТЕЛЬ (ледь помітно всміхається кутиками губ): Тобі здається, Юро, що це «пряник»? Що ж, тоді прояви свою козацьку витримку. Яка відповідь?
ЮРА (випалив, переможного скинувши підборіддя): Двадцять один! Йдемо по порядку, як по натягнутому канату. Все просто.
УЧИТЕЛЬ (з оксамитовим сарказмом): О, «просто»… Яке вбивче слово. Світ теж здається лінійним, поки життя не починає розставляти свої жорстокі пріоритети. Математика — це не черга за пайкою. Це вища справедливість. (Стукає указкою по знаку множення). Погляньте на ці схрещені рапіри. Це — сили вищого порядку. Множення та ділення — це ваші шрами, ваші найважчі перемоги, ваші пристрасті. А додавання та віднімання? Це лише пил щоденної метушні.
ЛЄНОЧКА (пискнула з першої парти): Але ж нас вчили рахувати за інерцією!
УЧИТЕЛЬ: Правила — це компас, але інерція — це болото. Більшість людей програє не тому, що вони слабкі. Вони програють, бо витрачають сили на «додавання» пустих образ, забуваючи спочатку «помножити» свою власну гідність. Істина завжди вимагає відваги. Вона під літерою «С». (Обводить число 24). 24. Стільки годин у вашій добі. Це ваше єдине золото.
Дзвінок розрізає повітря, як гостра бритва. Але ніхто не рухнув з місця.
ЛЄНОЧКА (крізь сльози): А якщо ми… якщо ми все одно помилимося? Там, де немає дошки?
УЧИТЕЛЬ (підходить до Юри, кладе руку на плече): Тоді ви просто візьмете новий аркуш. Поки серце б’ється, рівняння триває. Головне — не бійтеся свого «ікс». Бо саме в ньому захована ваша справжня відповідь.
СЦЕНА 2. Учитель поклав крейду, залишивши на піджаку біле сузір’я відбитків. Іван Олександрович, узявши класний журнал, подивився на дітей-візочників.
УЧИТЕЛЬ (в сторону, пошепки): Юра і Олена поступлять… А ці? Дай Бог, щоб хоч декого батьки забрали додому. Інакше там, в іншому інтернаті, де доживають вік сиві буркуни, їм буде дуже погано. Подейкують — там голодно і холодно. (До класу). Сьогодні 24 травня. А завтра — останній дзвоник і випускний вечір.
ЛЄНОЧКА: А, пливучи на теплоході по Дніпру, зустрічати світанок будемо? Директор обіцяв нам…
УЧИТЕЛЬ (заклопотано): Ой, вибачте, будь ласка. Мені треба негайно в бухгалтерію. У моєї донечки теж випускний… Моя заклопотана дружина моя, наче бджілочка, сьогодні вранці всі вуха мені продзижчала, що ми ще не все купили.…
Іван Олександрович, узявши класний журнал, подивився на дітей-візочників. Учитель вписав у клітини останні оцінки.
УЧИТЕЛЬ. Якщо директор давав слово, то, напевно, так і буде. Хіба я, ніби шаховий пішак, маю право за короля розписуватися?
ВАЛЯ КАРЛИК .  Так, ми розуміємо..
 Педагог, відчинивши класні двері, вийшов у коридор.  Стукіт його кроків довго відлунює в коридорі, поки не зливається з шумом дощу за вікном.
СЦЕНА 3. Дитячий будинок. Клас. Несподіваний вальс.
ВАЛЯ КАРЛИК. Ігорю, ти читав книжку «Усім смертям назло», яку написав безрукий Слава Тититов?
ІГОР ІЗ ДЦП. А що?. 
ВАЛЯ КАРЛИК. Може, тобі теж  треба  писати вірші та оповідання?      
ІГОР ІЗ ДЦП.  А чом би й ні так?. Правда, того  гонорару, який я, ймовірно, отримаю… Його хоч на пляшку… На пляшку лимонаду вистачить? .
 ВАЛЯ КАРЛИК. Так, отам, за тепличним парканом, нам доведеться за все платити. Уже самим. І не тільки грішми…
. Учні з ДЦП починають повільно згортати свої речі – ручки, блокноти, фото.  Юра Чумак довго сидить нерухомо. Потім важко зітхає, нахиляється і дістає з-під парти протези. Прикріплює їх швидко, звичними рухами. Повільно, тримаючись за парту, він піднімається. Протези скрипнули.
ЮРА:  Завтра учитель Микола Баяніст, очевидно, там, у залі,   заграє..  А зараз.. Оленко, прорепетируємо?
ЛЄНОЧКА. Гаразд, мій друже! . Давай, якщо тобі так кортить...
Однорука дівчина підійшла до свого безногого партнера. . Юра бере її праву долоню. Свою руку він кладе їй на талію, вона свою єдину праву руку — йому на плече.
ЮРА: Раз, два, три… Раз, два, три…
Вони починають танцювати вальс. Посеред порожнього класу. Без музики. Рухи незграбні, Юра важко переставляє протези. Вони хитаються, але продовжують.
ЮРА (тихо, танцюючи): Ти вийдеш за мене… майбутнього чоботаря?
ЛЄНОЧКА (посміхаючись крізь сльози):  Ага,  прямо з класу…  скоренько так, як  сокіл-сапсан…зразу до раксу. Навіщо мені їхати в Харків, щоб учитися на бухгалтера? 
ВАЛЯ КАРЛИК. Друзі, підтримаємо?...
ІГОР ІЗ ДЦП.  Ага. Ще б пак!
Учні на візках раптом перестають складати свої речі. Вони завмирають, дивлячись на пару. І раптом — один за одним — вони починають плескати у долоні.
Це важке, неритмічне плескання заповнює клас, стаючи їхнім власним оркестром. Хлопець на протезах і дівчина без руки кружляють під цей щирий акорд. На дошці за їхніми спинами біліє обведене число 24 — символ їхнього першого дня на волі.
ЗАНАВІС . Зроби глибокий аналіз.
               
________________________________________
 



 **Сила «Ікса»:** Невідоме майбутнє, якого закликає не боятися вчитель, стає для дітей закликом до дії, а не до покори. Головна думка твору: Математика життя складніша за шкільну, але правила залишаються тими самими. Людина — це не сума її травм чи відсутніх кінцівок. Людина — це результат «множення» своєї волі на обставини.

1.    Сапсан (Falco peregrinus) — це абсолютний чемпіон світу за швидкістю серед усіх представників тваринного світу.   У пікіруванні (мисливський кидок): Сапсан розвиває швидкість понад 320 км/год. Офіційно зафіксований рекорд становить близько 389 км/год.У горизонтальному польоті: Птах рухається значно повільніше, зазвичай у межах 50–100 км/год.
2.
                Херсонщина. Містечко Олешки. Дитбудинок. Іван Олександрович Тельников багато років працював завучем середньої школи, іноді викладав алгебру і геометрію. Хлопці його називали Тельонок.
3. Олена Лаврова та Юра Чумак, здобувши професійну освіту, потім (через 4 роки дійсно одружилися. У народилася здорова донька.
4. Майже всі депешки поїхали в будинок для самотніх людей похилого віку. Тільки я (автор Беліченко Саша) опинився вдома, в Києві.  Слава Богу. Спасибі моїй мамі; на жаль, уже покійній.
5. карлик Валя Пельтек – після закінчення луганського ПТУ, працюючи, жила з батьками в Києві.. Померла 1 грудня 2025 року. Рак легень.   




«Кру-кру».
(Драматичний етюд)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
; ЛЕСЯ — а дівчина, у мокрій жовтій сукні, волосся розпущене. В її очах — поєднання ніжності та фаталізму.
; ЕРАСТ — парубок, який намагається втримати мить, що вислизає.
СЦЕНА 1. Вечір духмяно пахне липневим цвітом. Отут,  на полі, рясний  дощ уже вщух. Над землею стелиться густий молочний туман. Трава блищить від вологи. На задньому плані небо ще важке, десь далеко чути відлуння грому, яке поступово змішується з ледь вловимим звуком далекої сирени. Леся і Ераст стоять близько одне до одного. Одяг обох мокрий. Повітря навколо них ніби вібрує.
ЕРАСТ (дивиться на неї з захватом, затамувавши подих). Ти зараз…  якась штучна.  Ніби з води зіткана.
ЛЕСЯ (усміхається лише кутиками губ, сумно). Не дивись отак, Ерасте!
ЕРАСТ. Як — «так»?
ЛЕСЯ. . Ти, як фотограф… Ти немовби робиш отакий знімок, який будеш розглядати потім. Імовірно, колись,  у  темряві.
ЕРАСТ (підходить ближче, обережно торкається пальцями її щоки). Твоя шкіра гаряча. Навіть дощ її не остудив.
ЛЕСЯ (заплющує очі від його дотику, на мить завмирає, а потім різко, відчайдушно притискається до нього). Обійми мене… Сильніше! Ще…
Молоді люди  зливаються у голодному, відчайдушному поцілунку. Це не ніжність побачення, це спроба врятуватися від неминучого. Ераст проводить руками по її мокрій спині. Десь далеко знову гуркоче — чи то грім, чи то далекий вибух. Леся різко відсторонюється, важко дихаючи.
ЛЕСЯ. Ні… Ні, нам не можна. Не треба…
ЕРАСТ (голос тремтить). Чому? Ми ж тут. Ми живі.
ЛЕСЯ (дивлячись кудись повз нього, у туман). Ти чув? Сирена. Вона всюди. Вона вже в нас під шкірою.
ЕРАСТ. Вона затихне. Дощ теж щойно здавався вічним, а тепер глянь — місяць пробивається.
ЛЕСЯ. Мій дощ не закінчиться тут. (Пауза. Вона опускає голову) Мій строгий батьки, купивши квиток,  вже все вирішив.  Мамина родичка, яка тоді, після Другої світової війни, поїхала з німецького табору для переміщених осіб туди, за океан, обіцяла, виділити мені окрему горницю в своєму особняку. Ця тітчина оселя,  напевно, стане… ніби стартовий капітал для  бізнес-леді.
ЕРАСТ (завмирає). Куди?... Туди, де майже безпечно… На наше українське Закарпаття?.
ЛЕСЯ (тихо, майже пошепки).  Ні, до  Канади. Я хтіла поїхати тимчасово.  Але мій (люблячий турботливий) отець бає: «Наша економіка тю-тю… Тутечки, в Україні, після  війни ще довго не буде ні високих зарплат, ні  такої пенсії, отримавши яку старик зможе  реально прожити. Євросоюз же не утримуватиме нас, як діток».
Поле тут, за рідним  селом  Тиша стає фізично відчутною. Тільки вітер шелестить мокрою травою.
ЕРАСТ. Назавжди? Ні, Лесю! Це  слівце  не для людей – воно  для пам’ятників.
ЛЕСЯ.  Мій тато не бажає, щоб мені лопата викопала могилу. Після тієї ракети, що впала в сусідньому кварталі… він перестав спати. Він щоночі рахує новини, як хвилини до страти. Каже: «Краще нехай ти зненавидиш мене там, живу, ніж я буду сидіти над твоїм горбиком тут». Розумієш, Реште!
ЕРАСТ (з гіркотою). І ти? Ти  полетиш?..
ЛЕСЯ (піднімає на нього очі, повні сліз). Ой!  Боже, як я не хочу! Я люблю цей запах мокрої трави, я люблю цей дурний грім… я люблю тебе.
ЕРАСТ (бере її за руки). Тоді залишися. Просто скажи «ні». А якщо… якщо я попрошу?..
ЛЕСЯ (смертельна блідість вкриває її обличчя, вона гірко посміхається). Ні, не вмовляй!  Благаю! Будь ласка.
ЕРАСТ.  Бо ти, передумавши, наважишся за-ли-ши-ти-ся?..
ЛЕСЯ. І тоді кожен звук літака буде для мого батька звуком моєї смерті. Ні, я не бажаю  вбити його своєю любов’ю до тебе.
Поле отут, за селом. Юна красуня  повільно вивільняє свої руки з його долонь. Здалеку знову доноситься протяжне, тужливе виття сирени, яке тепер звучить як крик журавлиної зграї.
ЛЕСЯ. Чуєш? Це вони… Відлітаючи, птахи..
Леся повільно розвертається і йде в туман. Її жовтенька (майже прозора) сукня поступово розчиняється в молочній мряці, поки не зникає зовсім.
ЕРАСТ (залишається один посеред поля).  Отакої! Мріяли про щастя, про весілля. Проте….  «Людина стріляє, а Бог кулі носить».
Повітряна тривога, лунаючи, знову гукає людей туди, у надійний сховок. Завіса тут, на сцені,  поволі опускається..  А ввімкнений магнітофон голосом Квітки Цісик співає:  «Чуєш, брате мій?.. . Кличуть: «Кру-кру-кру».  В чужині умру, Заки море перелечу, крилонька зітру,   крилонька зітру"
Зроби глибокий аналіз.


 



ЧИСТИЙ ЧВЕРТАК МИЄ ВІКНО.
(Гумористичний етюд на одну дію)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
; Леонід Іванович Трудяга — лисий підстаркуватий художник із сірими очима. Людина творча, лінива, з неабияким талантом до виправдовування власної бездіяльності.
; Катруся — його онука, юна білявка. Одягнена в рожеву сукню, поверх якої накинута груба фуфайка. Поєднує в собі терплячість натурниці та рішучість господині.
МІСЦЕ ДІЇ: Занедбана майстерня художника. Повсюди полотна, підрамники, банки з фарбою. Вікна вкриті таким шаром пилу, що сонячне світло всередині здається брудним і хворим.
СЦЕНА 1
( 9 квітня 2026 року. Леонід Іванович стоїть біля мольберта, малюючи онуку. Катруся сидить на стільці, в’яже синій светр. У кутку стоїть самотнє відро з водою. Тиша переривається лише клацанням спиць).
КАТРУСЯ (зітхаючи, не відриваючись від роботи): Діду, сьогодні ж четвер. Чвертак, як кажуть поляки, Чистий. Навіть наш сусід-алкаш із першого поверху пляшки виніс, щоб хоч якийсь промінчик у хату залетів. А у вас вікна... ніби їх забарикадували від ворожої авіації ще у сорок першому.
ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ (поправляє окуляри, дивиться на вікно як на особисту образу): Катю, твоя приземлена логіка ранить мою тонку натуру. Це не бруд. Це — авторський оптичний фільтр! Завдяки цьому благородному шару пилу, кіптяви та спогадів про минуле літо, вулиця виглядає як вишукана сепія часів Ренесансу.
КАТРУСЯ: Це виглядає як відділення інтенсивної терапії в тумані, а не Ренесанс.
ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ: Я бачу крізь нього ніжну весну! Навіть якщо там сусіди б’ються за останню пачку солі, для мене це — балет. (Відволікається на телефон, гортає стрічку, раптом підскакує, ледь не перекидаючи банку з розчинником). О! Епіфанія! Дивись, Катрусю, це ж маніфест мого життя!
(Тицяє пальцем у екран телефону, де зображено мем про сніг і миття вікон).
КАТРУСЯ (скептично): І що там?
ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ: Там написано: «Подивилась у вікно, а там Різдво. А перед Різдвом я вже мила. Навіщо мити двічі?». (Підходить до вікна, відшкрябує нігтем цяточку). Глянь! Кліматичний сарказм! За ніч випав сніг!
КАТРУСЯ (підходить до вікна): У квітні?
ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ (з тріумфом): Саме так! Там справжнє Різдво! Повна кліматична неадекватність. А ми ж перед справжнім Різдвом... ну, принаймні збиралися мити. Значить, ліміт моїх фізичних зусиль на цей рік вичерпано. Навіщо змивати пил, якщо він так ідеально пом’якшує цей колючий сніг, схожий на пересолену заморожену манку?
КАТРУСЯ: Леоніде Івановичу, ваш талант до демагогії значно перевищує ваш талант до живопису. Сніг розтане за годину, а ваш «фільтр» скоро почне вимагати власного паспорта й прописки.
ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ (відштовхує відро ногою в найтемніший куток): Все, крапка! Я оголошую себе банкрутом у сфері гігієни приміщень. Моя совість чиста, бо вона надійно ізольована від реальності товстим шаром ігнорування!
КАТРУСЯ (посміхаючись): Ой, діду... Бабуся правду каже: «Лінь раніше за вас народилася».
(Катруся рішуче відкладає в’язання, закочує рукави своєї рожевої сукні, хапає відро і починає збивати мильну піну. Вона підходить до вікна і починає енергійно його дерти. Шибки видають пронизливий звук).
ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ (завмирає, спостерігаючи за нею. Його очі загораються творчим азартом. Він хапає олівець): О... Саме так. «Модри Камень»... Олесь Гончар мав рацію: українка найкраща тоді, коли вона працює!
(Крізь першу прозору смужку скла в майстерню вривається сліпуче біле світло. Леонід Іванович мружиться).
ЗАНАВЕС.




Непобедимый дуб
Саша Беличенко
НЕПЕРЕМОЖНИЙ ДУБ.
(П’єса на одну дію.)
           Дійові особи:
; МИХАЙЛО — старий, зсутулений чоловік, обличчя якого — як карта страждань.
; ОЛЕНА — молода жінка, розбита горем, у мокрому від дощу одязі.
; ДУБ — величезне, обпалене грозою дерево, що стоїть у центрі сцени.
СЦЕНА 1
(Ліс. Ніч. Величезний дуб, розколотий блискавкою, стоїть як чорний силует на фоні темного неба. Михайло, важко дихаючи, підходить до дерева. Чоловік  тримає руками рушницю. Нещасний мужчина, тремтячи, стає навколішки, приставляє ствол до скроні.)
МИХАЙЛО: (шепотом) Сину… Господи, навіщо? Чому все згоріло? Чому я один?
(Михайло переводить погляд на стовбур дуба. Там, на фоні обвугленої кори, біліють ніжні квіти. Він завмирає. Рушниця випадає з його рук. Михайло хапається за голову і видає довгий, нелюдський крик, що переходить у плач.)
МИХАЙЛО: (кричить у небо). Боже, варум?! Чому Ти забрав усе, а їм дозволив цвісти?!
(Тиша. Тільки шум вітру в гіллі. Михайло повільно опускає руки, торкаючись кори. Його обличчя поступово кам’яніє.)
МИХАЙЛО: (тихо, крізь зуби) Не можна зламати людину, яка отримує свої сили від Бога.
(Завіса опускається)
СЦЕНА 2
(Минуло багато років. Дощ. Олена вбігає під дуб, падає в багнюку, ридаючи.)
ОЛЕНА: (кричить) Я зламана! Зламана назавжди! Навіщо мені жити, якщо все, що я любила, знищено?!
(З тіні дуба повільно виходить старий Михайло. Він підходить до Олени. Його рухи повільні, але впевнені. Він зриває білу квітку з обвугленого стовбура і простягає її жінці.)
МИХАЙЛО: (низьким, надтріснутим голосом) Дивись. Цей дуб пережив вогонь, що мав спалити його до пня. Грози рвали його, сокири рубали. Він стояв мертвий. А тепер — цвіте! Бо його коріння п’є силу не з цієї землі, а з Неба. З Того, Хто сильніший за будь-яку бурю!
ОЛЕНА: (крізь сльози, з відчаєм) А якщо я не встану?
МИХАЙЛО: (жорстко, майже люто) Ні, ти встанеш. Бо сила, що тримає ці квіти, більша за твій біль. Більша за зраду. Більша за все пекло, яке тобі довелося пройти.
(Олена повільно підводиться. Вона дивиться на квітку в руці, потім на дуб. Її погляд змінюється — у ньому з’являється вогник.)
ЕПІЛОГ
(Минає час. Вечір. Михайло сидить під дубом, прихилившись до нього. Він нерухомий. Олена підходить до нього, розуміє, що він помер. Вона схиляє голову, кладе руку на кору поруч із його рукою.)
ОЛЕНА: (з надією, до неба) Не можна зламати людину, яка отримує свої сили від Бога.
(Світло поступово зосереджується на білих квітах, що пробиваються крізь обвуглену кору. Вони сяють у сутінках, мов леза ножа, що розрізають темряву.)
ЗАНАВІСА  ОПУСТИЛАСЬ.  А ГОЛОС отам, за ширмою,  читає такий текст:  «Столітній дуб, скалічений громом, стояв посеред лісу, мов розіп’ятий на невидимому хресті велетень, із чорним, обвугленим нутром, де ще досі причаїлася тінь минулої стихії. Його роздерта кора, груба і зморшкувата, наче обличчя столітнього діда, що ввібрало в себе всі болі світу, тріщала від утоми, та з цієї мертвої, попелястої порожнечі, наче сміливий жарт природи, раптом виплеснулося сліпуче біле цвітіння. Пелюстки, тонкі й трепетні, мов крила метеликів, що випадково заблукали в пекло, горіли на тлі грізного, свинцевого неба чистим, майже болючим світлом, що розрізало сутінки, як лезо ножа. Дерево, виснажене смертю, але напоєне невидимою силою небес, пульсувало цим дивним життям, і в кожній квітці, що пробивалася крізь оголений стовбур, бриніла німа, але могутня пісня воскресіння, від якої здригалося повітря, наповнене передчуттям нової, нездоланної весни».















ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ: Ой! Яка чиста правда... Очі коле гірше за терпентин! Катю, не зупиняйся, я маю це зафіксувати!
(Швидко малює, поки Катруся, затято працюючи, заповнює кімнату світлом).
ЗАНАВІС.