Божевiльний Петренко

I
 
   Божевільний Петренко з’їхав з глузду в понеділок. Варто зауважити, що з боку Божевільного Петренка було напрочуд розумно здуріти в перший робочий день тижня, аби не йти на завод.   
   Бригада цеху №4 сприйняла новину з похмурим тріумфом пророків, чиї апокаліптичні прогнози нарешті збулися між третьою та четвертою чекушкою перцівки «Takmiroff». Колективний розум токарів давно вніс Петренка до реєстру партизанів сенсу у світі хаосу. Він бовтався в густому солідоловому побуті заводу, як непроковтнута кістка кита в горлі індустріального левіафана.
   Підозри пустили коріння ще торік. Петренко демонстрував кричущу, патологічну відсутність нормальності. Коли майстер Палич заходився вивергати багатоповерхові матюкливі анекдоти - ці лінгвістичні фрески, де замість розділових знаків згадуються чужі матері та усі можливі похідні назви геніталій, - Петренко не реготав, витираючи сльози мозолистою долонею. Він лише криво посміхався, ніби в нього в роті повільно розчинялася таблетка фурациліну. Більше того, він ігнорував священний ритуал заводського залицяння. Повариха Люська, чиї форми в білому халаті нагадували два величезних мішки з високоякісними добривами, перев’язані в районі екватора, проходила повз нього абсолютно нещипаною. Це було не просто нехтуванням - це було теологічним запереченням самої природи міжгендерних стосунків працівників заводу ВАТ «Світле минуле».
   Фінальним цвяхом у труну його репутації стала відсутність смартфона. В епоху, коли кожен замурзаний учень слюсаря мав у кишені скляне вікно в цифрову безодню, Петренко залишався аналоговим відлюдником. Натомість його кілька разів «брали на гарячому» на лавочці в заводському сквері. У руках він тримав не прохолодну звабливу «чекушку», а паперові об’єкти з язикозламними прізвищами на обкладинках. К’єркегор, Гайдеґґер, Ґадамер - ці слова звучали для роботяг як назви екзотичних венеричних хвороб або німецьких запчастин до трофейних верстатів.
- Чистої води біла гарячка у стадії загострення, - сплюнув у стружку майстер цеху, згадуючи, як Петренко намагався пояснити йому «феноменологію духу» через призму допусків і посадок шпинделя.
   Божевілля Петренка не було банальним побутовим перегоранням, коли людина починає бачити чортів у кожній порожній пляшці. Ні, його розум розчинився у високих концентраціях друкованого слова, як цукор у занадто міцному чаї. Він перечитав стільки текстів, що власна реальність почала здаватися йому лише погано відредагованою чернеткою. Петренко міркував про тонкощі буття з такою маніакальною ретельністю, ніби виточував на своєму верстаті деталь для механізму, що мав би запустити сам всесвіт, але замість металевої стружки з-під його різця летіли іскри сліпучого абсурду.
   Його зовнішній вигляд став викликом для всього смт Нижня Безвихідь. Ба навіть у сусідньому місті Верхні Об’їдки мало хто намагався зрозуміти тонкощі душевної організації навіженого.
   Поки колеги обростали триденною щетиною та пахли соляркою, Петренко сяяв підозрілою, майже священицькою охайністю. Його спецівка була випрасувана так гостро, що об неї можна було порізати палець, а комірець сорочки завжди білів під курткою, як прапор капітуляції перед обличчям робітничої долі. З-під пахви в нього вічно стирчав черговий том із серії «Філософська думка світу» - цей цегляний паралелепіпед знань здавався стороннім предметом, вживленим у його тіло. З цією книжковою грижею він блукав скрізь, але найстрашнішим був його погляд. Петренко зазирав у очі перехожим - від вахтера до голови райради - з відчаєм бездомного пса, що загубився на площі у перший день ярмарку. Це був не просто погляд, а зондування порожнечі. Він шукав у зіницях людей бодай слабкий натяк на розуміння, на ту саму «спільну мову», про яку писали його язикозламні автори.
   Він вдивлявся в обличчя слюсарів так, ніби сподівався побачити там не відблиск майбутнього похмілля, а віддзеркалення абсолютної істини. Люди відверталися, відчуваючи, як від цього погляду в них починає свербіти десь у районі сумління, якого вони позбулися ще у перших класах загальноосвітньої школи
- Він дивиться так, - шепотів Палич, - ніби я винен йому не двісті гривень до зарплати, а пояснення, якого біса ми взагалі робимо у цьому світі.
   Минуло кілька років, і безумство Петренка, відстоявшись і перебродивши, як домашній первак, набуло статусу культурної спадщини. Він перестав бути живою людиною і перетворився на щось на кшталт похиленої дзвіниці або тріснутого постаменту - об’єкт, який не приносить користі, але без якого ландшафт здається непристойно лисим. Божевільний Петренко став локальним святим від верстата, міським тотемом, що уособлював собою тупикову гілку еволюції людини. Тепер родичів, які приїжджали з провінційного небуття, або гостей із сусідніх обласних центрів першим ділом вели не до пам’ятника засновнику міста і не до фонтану, що випльовував іржаву воду. Їх вели «дивитися Божевільного Петренка». Він зазвичай сидів біля заводської прохідної, чистенький, як хірургічний інструмент, з незмінною книгою, що вросла в його тіло. Божевільний Петренко мовчки сканував натовп псячим поглядом, шукаючи в людських зіницях бодай крихту трансцендентного, але знаходячи там лише проблиски офігівання від цін на бензин.
   Місцеві підводили гостей, зупинялися на безпечній відстані й тицяли пальцями з таким виглядом, ніби демонстрували прирученого василіска.
- Ось, дивіться, - пихато казали вони, випинаючи груди під трикотажем. - Наш Петренко. Чистий розум у солідолі. Мабуть, у вашому Харкові такого немає? Щоб і з книжкою, і не бився, і дивився так, ніби прагне з тебе поглядом вичавити душу?
   Гості, пригнічені масштабом петренківської туги, заздрісно зітхали, колупаючи носком черевика потрісканий асфальт.
- Є в нас один... - неохоче відповідали вони, намагаючись врятувати честь свого мегаполісу. - Але не такий. Наш просто цифри на стінах пише і на собак гавкає. А цей... цей прямо в печінки заглядає, наче дипломований рентген.
   Петренко у цей час перегортав сторінку з таким зосередженим виглядом, ніби знімав шкіру з невидимого цитруса. Його голос, сухий і шелесткий, як торішній очерет, плив над сповненим кіптявою повітрям міста, вплітаючись у гуркіт компресорів.
- Ось візьмемо, приміром, зенкер, - промовляв він, не звертаючись ні до кого і водночас до всього сущого. - Хіба зенкер - це не є чиста сансара в металевому виконанні? Він невгамовно працює, прагнучи досягти ідеальної точності, але кожна знята стружка - це кармічний борг, який ми віддаємо цеховій порожнечі. Токар - це деміург, який помилився кресленням, і тепер змушений щозміни перетворювати хаос заготовки на впорядкування деталі, яка все одно колись стане брухтом.
   Він піднімав очі на екскурсантів, і ті миттєво відчували себе так, ніби їх щойно причастили розчинником фарби.
- Ви шукаєте сенс, як вошу в шубі, - вів далі Петренко з лагідною жорстокістю. - А сенс - це порожня тара з-під солідолу. Упанішади вчать нас, що «Атман є Брахман», але в умовах нашого ливарного цеху це означає лише те, що майстер Палич і заготовка марки СТ-3 - це одна і та сама субстанція, яка просто перебуває в різних агрегатних станах сп’яніння. Світ - це великий Текстовий Процесор, де Господь постійно тисне «Ctrl+Z», намагаючись скасувати створення людини, але в Нього заїдає клавіша.
   Він тицяв пальцем у бік заводської їдальні, де якраз вивантажували капусту.
- Он дивіться: хрещення відбулося, але замість святої води - рідкий хлор. Кожен наш робочий день - це літургія на честь Великого Прокрастинатора. Ми чекаємо на друге пришестя Держзамовлення, але приходить лише податкова інспекція. Гностики вважали, що світ створив злий Деміург, але вони просто не бачили нашого директора – Савелія Полікарбонатовича. Той хоча б намагався, а наш директор просто підписав накладні на сонце, і воно тепер світить за госпрозрахунком, приносячи в кишеню власника 20 відсотків річних. 
   Петренко раптово замовкав і знову зазирав гостям у зіниці, наче намагався розгледіти там хоча б одну маленьку, недобиту іскру Логосу.
- Ви думаєте, я божевільний? Ні, я просто єдиний, хто помітив, що у Книзі Буття між сторінками 404 і 405 вклеєна інструкція до пральної машини «Малютка». І ми всі зараз живемо саме за цією інструкцією: крутимося в мильній піні, сподіваючись на віджим, хоча насправді нас просто зіллють у каналізацію.
 
II
 
   Знайшлася жінка, котра покохала Божевільного Петренка. Бо яким би довбограєм не був чоловік, завжди знайдеться жінка, яка щиро його покохає.
   Її звали Мариною, але Петренко, в якого мозок після тридцяти років біля токарного верстата Т-140 переплавився на густу екзистенційну кашу, називав її виключно «Речовиною-в-собі». Маринин характер нагадував бетонну стіну, обклеєну шовковими шпалерами. Працювала вона в хімчистці, де щодня витравлювала плями людської недбалості, а ввечері приходила до Петренка, щоб витравлювати з його сорочки залишки кабачкової ікри, а з мозку - ідеї Шопенгауера. Вона любила його тією специфічною, майже релігійною любов’ю, якою собаки люблять недбалих господарів: не за щось, а всупереч усьому.
    Їхній побут нагадував діалог глухого з німим у декораціях звалища металобрухту. Коли Марина просила його полагодити кран, Петренко, поправляючи окуляри, котрі трималися на синій ізоляційній стрічці, відповідав:
- Марино, ти вимагаєш усунення протікання в системі водопостачання, але хіба ти не розумієш, що, за Гераклітом, у ту саму ванну не можна увійти двічі? Спроба зупинити потік - це онтологічне насильство над плинністю буття. Кран тече, бо він реалізує свою сутність. Dasein сантехніки - це вологість.
   Він міг годинами пояснювати їй, що черга за акційними яйцями в «АТБ» - це ілюстрація «вічного повернення» Ніцше, де кожен пенсіонер - це Заратустра, який втомився від своєї мудрості та хоче омлету. А коли вона намагалася нагодувати його котлетами, він цитував Декарта: «Я їм, отже, я існую як біологічний механізм, але де в цій паніровці знайти чистий розум?».
   Вряди-годи спільну мову знайти вдавалося. Та й у ліжку вони пасували одне-одному як деталі «Лего». Проте, в них була страшна біда - вони щиро кохали одне одного. А щире кохання, як будь-який механізм з високим ККД, завжди має критичний рівень зносу. Взаємне кохання ніколи не закінчується гарно, бо в ньому забагато істини, а істина, як відомо, - це те, від чого зрештою нудить.
   Вони розлучилися вівторкового ранку, коли Петренко, замість того, щоб піти отримати субсидію, раптом усвідомив «смерть Бога» безпосередньо у власному холодильнику. Він заявив Марині, що їхній союз - це «діалектика раба і господаря», де він - раб своєї звички до її борщу, а вона - господиня його шлунку, що суперечить концепції абсолютної свободи Сартра. Він сказав, що мусить піти в «ніщо», щоб стати «всім».
   Марина плакала недовго. Плями на душі від Петренка вдалося вивести легше, ніж плями на простирадлі від вареників із вишнями. Вона вийшла заміж за Валерія - банкіра середньої ланки з обличчям людини, яка народилася відразу в костюмі-трійці. Валерій не цитував Канта. Він цитував відсоткові ставки та графіки погашення заборгованості. Марина отримала все: заміський будинок, де тиша була такою дорогою, що в ній не наважувалися заводитися мухи, золоту картку та можливість подорожувати світом. Але до кінця свого життя вона була забезпечена двома речами, які неможливо випрати жодним реагентом: жалем за втраченим коханням та лютою, концентрованою самоненавистю. Щоночі, дивлячись на гладеньку потилицю банкіра, вона згадувала Петренка, який з онтологічною величчю копирсався у смітнику біля заводу, шукаючи там не пляшки, а «втрачений сенс Логосу».
 
III
 
   Спадковий директор ВАТ «Світле минуле» Савелій Полікарбонатович молився на голландських інвесторів, як первісний мисливець на жирного мамонта. Інвестори мали привезти євро, запах тюльпанів та надію на те, що завод нарешті перестане бути музеєм іржавого заліза й перетвориться на «солідного гравця міжнародного ринку».
    Але на шляху до європейського капіталу стояв Петренко - жива антиматерія здорового глузду.
- Ви розумієте? - шипів директор своєму заму по роботі з персоналом, дивлячись у вікно на мальовничий занепад смт Нижня Безвихідь, де Петренко якраз намагався пояснити безпритульному псу концепцію «світового духу» Гегеля. - Якщо ці голландці почують хоч слово з тієї філософської маячні, вони вирішать, що в нас тут не ливарний цех, а секта свідків термінальної стадії шизофренії.
   ВАТ «Світле минуле» був містоутворюючим підприємством. Переважна більшість мешканців або працювала на цьому заводі, або була неповнолітніми спиногризами його працівників. Себто від адекватності Божевільного Петренка залежав добробут усього місцевого населення. А якої адекватності можна чекати від людини, котру усі звуть не інакше, як Божевільний Петренко?
   Тому вранці у день приїзду інвесторів пан директор сам вирушив на мирні переговори з юродивим.
   Савелій Полікарбонатович підсів на лавку до Петренка коли той чуманів із відкритим на 134-й сторінці філософським есе Камю «Міф про Сізіфа»,   задумливо вдивляючись в іржавий паркан заводу, наче в дзеркало світової душі.
   Директор тримав у руках пакет із недешевим сервелатом та пляшку «казенки» - універсальні ключі для відкручування болтів пролетарської свідомості.
- Слухай, Петренко, - кулеметно швидко почав Савелій, намагаючись говорити тоном ефективного менеджера. - Давай по-чесному. Приїжджають люди з великим капіталом. Це реальні гроші, Петренко! Це зарплати, це нові верстати, це, врешті-решт, ремонт у твоєму під’їзді. Мені потрібно, щоб ти просто зник. Стань тінню. Будь тихіше рудої миші під віником. Ось тобі пайок - іди на річку, рефлексуй там з рибалками, вчи щука імператричним категоріям Кранта, чи як їх там ...
   Божевільний Петренко повільно повернув голову, і в його очах Савелій Полікарбонатович побачив безодню, в якій тонули цілі цивілізації фінансистів разом із їхніми дебетними картами.
- Савелію, ти пропонуєш мені хабар у вигляді ковбасного сурогату, щоб я зрадив Істину заради Золотого Тельця? - голос Петренка вібрував, як старий трансформатор. - Ти кажеш «капітал», але Епікур вчив, що багатство, яке не має меж, - це лише бідність, що змінила назву. Твої інвестори - це всього лише галюцинація ринкової економіки. Як я можу бути тихішим за мишу, якщо сама миша в концепції дзен-буддизму - це грім, що розриває порожнечу?
- Петренко, матір твою розтуди тричі! - Савелій перейшов на крик. - Який Епікур? У нас дах у ливарні тече! Якщо вони почують про твій вшивий «логос», то розвернуться і поїдуть у свою Гаагу. Ти розумієш логіку? Гроші дорівнює виживання. Це ж елементарно!
- Логіка - це всього лише ввічливий спосіб помилятися, - лагідно посміхнувся Петренко. - Ти хочеш «виживання», але Спіноза стверджував, що кожна річ прагне перебувати у своєму бутті. Мій стан - це стан чистого споглядання ентропії цього заводу. Твої голландці приїдуть, щоб купити акції «Світлого минулого», але хіба можна купити те, чого не існує в теперішньому? Час - це пласка лінія, Саво. Вони купують пил, а я цей пил освячую своїм мовчанням... або криком. Залежить від того, як на мене погляне Абсолют.
- Я тебе в дурку здам, - прошипів директор, витираючи піт з лисини. - Прямо зараз викличу спецбригаду.
- «Дурка» - це лише інша назва для Академії Платона в умовах розвиненого капіталізму, - незворушно відповів Петренко. - Фуко вже все описав: ти просто намагаєшся ізолювати те, що не вкладається у твій кошторис. Але пам’ятай: замикаючи мене, ти замикаєш власний страх перед небуттям. До речі, сервелат у тебе - чистий симулякр. Там м’яса менше, ніж правди в твоїх квартальних звітах.
    Савелій зрозумів, що раціональність тут безсила, як калькулятор у кабінеті екзорциста. Савелій витер піт з лоба краєм дорогої краватки і, вклавши у рот два пальці, свиснув - різко, по-гопницьки, як колись у дикунській юності на танцях у клубі. На цей звук з іржавого чрева заводу, з перекошених під’їздів та гаражних кооперативів почали виходити вони. Мешканці смт Нижня Безвихідь рухалися не як люди, а як єдина, позбавлена індивідуальності маса - колективне несвідоме, озброєне ломаками, зазубреною арматурою та важким камінням, що пам’ятало ще перші п’ятирічки.
- Ти бачиш, Петренко? - Савелій Полікарбонатович оскалив зуби, і в цей момент він був схожий на верховного жерця ацтеків, який щойно отримав безмежну владу над розумом племені.
- Логіка капіталу - це не лише цифри. Це кров, яка змащує шестерні. Ти не хочеш по-хорошому? Твій вибір. Ми принесемо тебе в жертву заради процвітання загалу. Твоє «Я» ніщо перед нашим «Ми»! Твій Dasein зараз розмажуть по бетону заради того, щоб у цих людей були сир, ковбаса, пляшчина горілки та безлімітний доступ до інтернету. 
   Кодло змикало коло. Обличчя земляків були страшнішими за будь-яку філософську концепцію занепаду. Це були лиця-функції: очі, налиті свинцевою байдужістю, роти, скривлені в німому рику, шкіра, що за кольором не відрізнялася від шлакоблоку. У цих поглядах не було ненависті - лише холодна, об’єктивна необхідність усунути перешкоду на шляху до голландських євро. Кожен із них був самотнім гвинтиком, що прагнув знову стати частиною працюючого механізму, навіть якщо для цього треба було вдризг розчавити соціальним пресом живу людину.
   Арматура нетерпляче шкрябала по асфальту, видаючи звук, від якого зуби зводило свердлячим болем.
- Ось вона, твоя «свобода», Петренку! - крикнув директор, ховаючись за спини кремезних столярів. - Фініта ля Божественна комедія!
   Петренко подивився на натовп, і з його погляду раптом зникла вся іронія. Залишилася тільки безмежна, прозора легкість.
- Саво, ти так і не зрозумів, - тихо промовив він, і його голос пролунав над алеєю, наче дзвін у вакуумі. - Смерть - це лише зміна ракурсу спостереження. Ви хочете заземлити мене, але я вже давно не належу земному тяжінню вашої рецесії. За словами Плотіна, душа - це мандрівник, що засидівся в гостях. Час додому.
   І тут скоїлося те, що назавжди стерло раціональність із колективної пам'яті смт Нижня Безвихідь. Коли перша ломака вже злетіла над його головою, Петренко не здригнувся. Він розвів руки вбік, наче готувався обійняти весь цей ворожий абсурдний світ, і легко, без жодних зусиль, відштовхнувся від брудної землі. Його тіло злетіло вгору, ігноруючи закони Ньютона так само зухвало, як він ігнорував правила трудового розпорядку. Він злетів, як звичайний горобець, стрімко і невагомо, і за мить уже сидів на товстій гілці старої липи, метрів за шість над онімілим натовпом.
   Знизу це виглядало як релігійний екстаз, змішаний із шизофренією. Петренко сидів на дереві, похитуючи ногами в стареньких черевиках, і дивився на них згори вниз із лагідним докором Бога, який щойно побачив, як його нерозумні діти намагаються розбити молотком сонячний промінь.
- Ну що, Саво? - крикнув він зверху. - Як там твоя додана вартість? З повними карманами грошей в небо не полетиш!
   Юрбі в Нижній Безвиході було начхати на чудеса та левітацію. Диво, яке не можна було намазати на хліб або здати в пункт прийому металобрухту, лише дратувало. Зрозумівши, що дурень на дереві - це навіть більш зручна мішень, ніж дурень на землі, народ злагоджено, як під час суботнику - архаїчного ритуалу древніх пращурів - почав жбурляти каміння. Булижники свистіли повз вуха Петренка, наче некеровані аргументи в суперечці із соліпсистом.
   Божевільний Петренко випростався на гілці липи, і його одяг роздувся, ставши схожим на мантію античного деміурга, що застряг у текстурах пострадянського побуту.
- Ось вона, ваша жага влади! - прокричав він, ухиляючись від чергового уламка цегли. - Ви кидаєте в мене каміння, бо боїтеся, що гравітація - це лише соціальний контракт, який я щойно розірвав в односторонньому порядку! Ви - в'язні платонівської печери, які замість духовного росту вирішили закидати калом того, хто побачив Сонце! Саво, твій капіталізм - це всього лише спроба домовитися з хробаками про відтермінування поїдання твоєї гнилої плоті! Я йду в чисту першоідею, а ви залишаєтеся тут - доїдати свій симулякр ковбаси в очікуванні другого пришестя у світ вашого безкінечного безчестя!
   З цими словами Божевільний Петренко відштовхнувся від гілки. Його тіло, ігноруючи опір повітря та здоровий глузд, стрімко пішло вгору. Він не махав руками, він просто падав у небо, перетворюючись на дедалі меншу пляму на тлі байдужої блакиті. На висоті пташиного польоту він на мить завис прямо над білосніжним, натертим до дзеркального блиску «Лексусом» Савелія Полікарбонатовича, що стояв біля заводоуправління як символ стабільності та деспотизму. Божевільний Петренко, досягши піку своєї метафізичної свободи, зробив останній, цілком фізіологічний жест у бік матеріального світу. Густа, ідеологічно вивірена порція щільного коричневого «продукту життєдіяльності тіла» прицільно лягла на панорамний люк автівки, миттєво перетворивши статусний об’єкт на об’єкт сучасного мистецтва. Потім навіжений знову рвонув угору, ставши ледь помітною крапкою - маленьким чорним гвіздком, вбитим у купол неба.
   Ще мить - і він остаточно розчинився у тропосфері, пішовши в такі далі, де не потрібно ні принизливих державних субсидій, ні підступних голландських інвестицій, ні ЧМОшного керівництва, ні навіть ГМОшного сервелату. Внизу панувала тиша. Савелій стояв біля своєї машини, дивлячись на те, що прилетіло з висі, і вперше в житті усвідомив: іноді відповідь Всесвіту на твої бажання буває надто конкретною.
   Ганс і голландська делегація, що якраз виходили з «Тесли», завмерли.
- Is this... a local religious tradition? - тихо запитав Ганс, протираючи окуляри.
- Це інновація, - мертвотним голосом відповів Савелій Полікарбонатович, не відриваючи погляду від неба. - Вертикальна мобільність кадрів.
 
IV
 
   Інвестори, зачаровані «вертикальною мобільністю» та загадковим «духом місця», таки вклали гроші. Проєкт назвали «НижньоБезвихідська ливарня 2.0». Згодом виявилося, що оборутка була потрібна пану Гансу для відмивання коштів з подальшим виведенням їх у офшори. Гроші, звісно, пройшли крізь завод, як світло крізь чистий ефір, не залишивши по собі нічого, крім нового триповерхового паркану навколо маєтку Савелія Полікарбонатовича та золотої ліпнини в його туалеті.
   Мешканці смт Нижня Безвихідь занурилися у таку безпросвітну злиденність, що навіть таргани в їхніх кухнях почали дотримуватися аскези. За рік по тому завод зупинився остаточно, ставши гігантським іржавим пам’ятником нездійсненним народним мріям.
   Але іноді, задушливими липневими ночами, коли повітря стає густим, як мазут, і тиша ріже вуха, люди відчиняють вікна своїх хрущовок. Вони завмирають, дивлячись у чорну безодню неба, і серед солов’їного щебету та шелесту листя раптом чують далекий, високий, майже кришталевий голос Петренка, що лунає десь із стратосфери:
- Буття - це лише задишка небуття!
- Дихайте глибше, ви все одно лише тіні в чужому сні!
- Смерть - це вихід із профспілки матерії! Членські внески поверненню не підлягають!
- Ваш капітал - лише пісок у пісочному годиннику Бога! А він уже давно пішов пити чай!
- Ніщо не існує, але існує тільки ніщо!
- Слава порожнечі, бо в ній немає черг за хлібом!
- Не шукайте суті в речах! Речі - це лише застиглі судоми вашого відчаю!
   Люди слухають, хрестяться, зітхають і зачиняють кватирки. Вони знають: там, нагорі, Божевільний Петренко нарешті став щасливим, бо в нього немає ні боргів за комуналку, ні надії на краще, а лише чистий, холодний простір, де філософія нарешті збігається з фізикою.
   А нещодавно хтось зі школярів навіть написав на напівзруйнованій стіні ВАТ «Світле минуле» кричуще-червоною фарбою ім’я міської легенди. Щоправда, юний вандал зробив орфографічну помилку. А може, помилка була пунктуаційною – пропущена кома після звороту до Творця. Напис волав: «Боже вільний Петренко!!!!»


 Источник: https://poembook.ru/poem/3410326-bozhev-petrenko

Усі мої твори на: https://poembook.ru/orfei22