Народження свiту

"Не питай дороги,
Бо кожен твій крок в житті -
Це і є шлях.
Світ народжується там,
Куди ти йдеш.»

(Оно-но Коматі, 873 р.)

I

   Автомобіль - погризений життям «Ланос» кольору запилюженої нудьги - завмер на перехресті, здригаючись усім своїм металевим нутром, наче старий кіт, який от-от почне блювати.
   Назар вийшов із салону, що пахнув хвойним освіжувачем та собачим лайном - наче пес насрав під ялинкою.   
  Вийняв рюкзак. Всередині покоїлися справжні артефакти: роман Керуака «В дорозі» з масними плямами від чебурека (символ занедбаного буття), колода карт, у якій бракувало чирвової дами, іржава відкривачка, що пам’ятала ще перші сезони серіалу «Декстер», і почата пляшка дешевого коньяку «Десна» - мосту між Назаровою свідомістю та недосконалою реальністю.
   Мандрівник подякував водієві. Це був однобоко засмаглий по лікоть автофіл - ліва рука коричнева від сонця, права - бліда, а в голові - довідник цін на бензин за останні сорок років.
   Назар провів автівку поглядом. Коли курява, густа й надмірна, як метафори в поганому романі, нарешті вляглася, парубок озирнувся довкола.
   Зелені очі жадібно всотували новий для них простір, як стиглий виноград кишмиш вологу у засушливе літо. Ліворуч стояла бетонна автобусна зупинка. Дрібна плитка на ній майже повністю облупилася, хоча ще можна було вгадати у зображенні рішучу дівчину із серпом в одній руці і снопом пшениці - в іншій. Хтось із місцевих жартівників чорним маркером обвів серп а замість снопа «вклав» у долоню трудівниці відчикрижену цим серпом мошонку з чималими тестикулами. Унизу - приписка: «Хай знають всі - від ескімоса до китайця, Що наша жінка всім серпом відріже яйця». 
   Трохи нижче - над роздовбаною дерев’яною лавкою - ще напис іншим почерком з дитячим тремтливим нахилом уліво: «Скрябін живий!», де слово «живий» було закреслене й виправлене на «підлягає призову в армію».
   Більше нічого примітного. Тільки чотири дороги врізнобіч. І з усіх сторін жовті колоски, котрі низько кланялися від вітру, наче шукали дрібні монети, розсипані у пилюці.
- Ну що ж, - пробурмотів Назар, відчуваючи, як розпечений асфальт крізь діряві підошви кросівок починає підсмажувати його п’яти до ступеню Медіум Велл. - Якщо є чотири шляхи, дурень почне міркувати, йолоп тягтиме жереб, а геній обере п’ятий варіант з чотирьох.   
   Погодившись із самим собою, Назар закинув рюкзак на спину, схвально кивнув і почимчикував навпрошки полем, опустивши долоні у густе море колосків, котрі приємно лоскотали пальці довгими тонкими вусиками.   
   Допитливий липневий вітерець рухався назирці, від чого поле шелестіло із сухим звуком перераховуваних купюр у руках провінційного хабарника.
   Просто посеред поля перед нашим героєм виріс дерев’яний вітряк. Це був облуплений тотем аграрного культу, чиї крила повільно перетирали час разом із повітрям. Процес нагадував шамкання старого діда, котрий наполегливо намагається пережувати волокнистий шматок курятини.
   «Зараз би кволого коника Росінанта, - подумав Назар, упіймавши за хвіст літературну алюзію до теперішньої миті, - і щоб Санчо Панса біг поруч, сопучи, як зламаний пилосос «Ракета». Можна було б із цим вітряком вийти раз-на-раз, як колись в дитинстві з недоношеним імбецилом-однокласником Сергієм Литвиненком за шкільною їдальнею.
   Назар обійшов млин колом. Ввічливо постукав у двері, які знайшов з протилежного боку.
- Увійди, хлопче! - пролунала відповідь.
   Назар переступив поріг, і простір усередині млина зімкнувся навколо нього, як прохолодна вода ставка під час стрибка з тарзанки. Чомусь пахло не борошном, а типографськими чорнилами.
   З жорен, що неспішно крутилися з ледь чутним поскрипуванням, осипався у льох сірий порошок. Поруч стояв опецькуватий старигань. Якби природа вирішила створити рекламу довголіття, вона б просто виставила цього діда біля воріт млина з плакатом «Я міняв пелюшки твоїй бабусі у колисці, і планую пережити твоїх онуків». Він був втіленням затишної старості, яка пахне не ліками, а свіжою випічкою та ранковим туманом. Свої численні зморшки чоловік носив з такою гідністю, наче це були капітальні вкладення в банк часу, що нарешті почали приносити дивіденди у вигляді мудрості.
- Я чекав на тебе, друже, - приязно посміхнувся господар. - Ти запізнився на три абзаци і два порівняння, котрі, втім, були занадто банальними, аби ними пишатися.   
- Он як? - вдавано посміхнувся у відповідь Назар.   
- Я б саджав до тюрми за фальшування посмішок, як за фальшування грошей, - «розкусив» парубка старигань. - Вважаєш мене божевільним адептом секти Альцгеймера? Це не так.
- Даруйте, - зашарівся наш герой. - Мене звати Назар …
- Я знаю! - перебив його дідусь. - Мене називай … ну, скажімо, Перро.   
- Перро? - Назар обережно зняв рюкзак, відчуваючи, як Керуак усередині стає важчим за надгробну плиту. - Як Шарль? Батько казок і засновник літературного садизму для найменших?
- Саме так, - старий виструнчився, хруснувши хребтом так гучно, ніби зламав суху гілку логіки. - Тільки мій млин меле не зерно для маркіза Карабаса. Він меле контексти. Так-так. Контексти, - повторив Перро, і в його очах прокинувся холодний блиск хірургічного скальпеля. - Світ переповнений історіями, Назаре. Усі твої «мандри», «пошуки себе», «дорожні нотатки» - це просто невідфільтрований шлам. Ти думаєш, що йдеш полем, а насправді просто продираєшся крізь гігантську бібліотеку життів, де всі сюжети звалили в одну купу і перемішали.
   Він підійшов до жорен і підставив долоню під струмінь сірого порошку.
- Дивись. Ось це - «Одіссея» Гомера. А ось це - вчорашній пост про поганий лате від Ліди Неборак у фейсбуці. Після моїх жорен вони ідентичні. Сюжетна ентропія, мій хлопчику. Всі комбінації вже розіграні, всі метафори використані, як одноразові серветки в привокзальному кафе-ригалівці. Вигадати новий сюжет сьогодні - це як намагатися виростити третю ногу силою думки: фізіологічно неможливо і естетично сумнівно.
   Назар відчув, як мурашина зграя лячного передчуття помандрувала спиною по маршруту від куприка до потилиці.
- То мій шлях позбавлений сенсу? - напівжартома запитав гість.
- Ти мандруєш не заради фіналу. Фінал у всіх один - два метри під землею і повна відсутність авторських прав на історію власного життя. Бо твою історію кожен розповідатиме як запам’ятав, а не як було. Ти йдеш, щоб життя отримало хоча б імітацію структури. Щоб твій хаос став бодай поганеньким, але лінійним оповіданням. Ми всі - просто пальці, якими Бог клацає по клавішах, намагаючись вибити хоч щось осмислене, крім «абиваби».
   Старий кивнув на жорна, що почали крутитися швидше, видаючи скреготливий звук, схожий на приглушений сміх.
- Думаєш, я навіжений? - Перро раптом зупинився, і жорна слухняно замовкли, ніби їм перекрили кисень. - Вважаєш, що цей старий просто передозувався метафорами і тепер випльовує їх тобі в обличчя? Я доведу, що це не так. Назаре, твій рюкзак… - Він витягнув тремтячий палець, вказуючи на подорожній статок парубка.- У ньому не просто речі. Там - твій гербарій невдач. На самому дні, під завалом непраної совісті, лежить томик Керуака, який став важчим за плиту на цвинтарі Пер-Лашез, бо ти намагаєшся вичавити з нього драйв, якого в тобі немає. Поруч - іржава відкривачка, цей залізний зуб минулої епохи, що марно чекає на свою консервну банку. І, звісно, пляшка дешевого коньяку «Десна» - твій рідкий квиток у внутрішню еміграцію, єдиний спосіб витримувати нестерпний пейзаж життя. Я правий?
- Це якийсь дурнуватий розіграш? - ще більше занервував гість. - Цирковий фокус?
- Облиш, хлопче, - Перро зітхнув так важко, ніби випустив повітря з усіх надувних матраців світу. - Який розіграш? Який цирк? Я просто твій автор. А ти - функція, що злегка запізнюється з реакцією. Ти зараз перебуваєш усередині книги, де я, для зручності композиції, теж функціоную як персонаж. До того ж, як бачиш, вельми колоритний.
   Старий витер долоні об камзол і продовжив:
- Моє справжнє ім’я тобі тут нічого не скаже, це як намагатися пояснити персонажу коміксу, що таке офсетний друк. Але там, у реальності, я - досить відомий романіст. Лауреат премій, улюбленець інтелектуалів, людина, чиї цитати крадуть для дописів у сторіз ті, хто не подужав навіть передмову жодного мого бестселеру. Я створив цей млин, це поле і тебе лише для того, щоб подивитися, чи зможеш ти вийти за межі абзацу.
   Назар відчув, як під ногами замість міцної дощатої підлоги починає проступати текстурований папір щільністю 80 г/м;.
- Тобто я… усього лише набір літер? - прохрипів він.
- Усього лише? Ні! Ти - найкраще моє творіння, - приязно підморгнув Перро. - Але зараз ти підійшов до точки, де сюжет вичерпується. Я можу або дописати тобі трагічну загибель від укусу гадюки у пшеничному полі, або розпилити тебе силою авторської думки. Банально? Вторинно? Так. Бо вигадати новий сюжет - це, як я вже казав, завдання для богів або для навіжених геніїв. А ми з тобою, судячи з коньяку в рюкзаку, десь посередині.
- Я відмовляюся в це вірити! - викрикнув Назар, жадібно хапаючи легенями повітря.
- Ти маєш право на сумніви. Перераховуючи вміст твого рюкзака, я забув сказати про колоду карт, у якій бракує чирвової дами. Сказати, чому її там бракує?
- Спробуйте, - нахабно випнув груди Назар.
- Частину сюжету ти мандрував Європою разом із коханою. Дівчина була родом з Ліверпулю. Її звали Ен Філд-Роуд. Цією колодою ви полюбляли грати в «дурня» під час привалів та очікувань машин для автостопа. Вона називала тебе «Ведмедиком», бо ти незграбно танцюєш, а ти її - «Чирвовою Дамою», тому що …
- Тому що вона мала на зап’ястях тату у вигляді сердець, - закінчив замість стариганя хлопець.
- Саме так. І коли вона покинула тебе заради брудного далекобійника у клітчатій сорочці, ти розірвав чирвову даму. А колоду не викинув, бо …
- Бо це нагадування. Влучна метафора. Життя без кохання - неповна колода карт - можна таскати її із собою, навіть грати нею, але ця гра не буде повноцінною.
Назар стояв нерухомо, відчуваючи, як його власна плоть стає невагомою, ніби він був зліплений не з м’яса й кісток, а з типографської сажі та бурхливої уяви. Шов між реальністю та вигадкою розійшовся з тихим тріском, оголивши білу порожнечу книжкової поля.
- То мій шлях… це просто рядок? - прошепотів Назар, дивлячись на свої руки, які тепер здавалися йому занадто чітко промальованими. - Кожен крок прорахований вашим гонораром?
- Не будь таким егоцентричним, - відмахнувся Перро, повертаючись до жорен. - Доля героя - це не рейки, а радше розлите чорнило, по якому ти ковзаєш. Я даю тобі реквізит: поле, вітряк, Керуака в рюкзаку. А от як ти будеш нести цей тягар - це вже твоя імпровізація в межах моєї стилістики. Ти шукаєш сенс мандрівки, а сенс лише в тому, щоб заповнити простір між першим словом і останньою крапкою.
- Це жорстоко, - Назар вийняв пляшку коньяку, яка тепер здавалася йому не алкоголем, а «рідким прикметником». - Виходить, я не маю вибору? Я йду кудись, бо ви так захотіли?
- Ти йдеш, бо інакше зникнеш, - відтяв романіст-деміург. - Персонаж, який нікуди не йде, стає фоновим шумом. Реальне лише те, що рухає сюжет. Усе інше - опис природи, який читачі зазвичай перегортають. Хочеш бути справжнім? Спробуй зробити щось настільки абсурдне, чого я не встигну записати. Зламай мій синтаксис своєю волею.
   Назар намацав на дні рюкзака відкривачку, загвинтив її у пробку і одним ривком відкоркував пляшку. Щемкий запах алкоголю вдарив у ніс, різонувши очі, як орфографічна помилка, яку забули відредагувати. Хлопець зробив великий ковток коньяку, навіть не поморщившись, ніби ковтав не алкоголь. Він витер губи рукавом і подивився на опонента з усмішкою, від якої зазвичай кров холоне в жилах у другорядних персонажів.
- Слухай, Перро, - перейшрв він на «ти», граючись іржавою відкривачкою, як професійний кілер ножем-метеликом. - Не подумай, що наш діалог мені не до вподоби. Весь цей антураж із жорнами, балачками про сюжетні арки і рентгеном рюкзака - це тверда вісімка за шкалою інтелектуального мазохізму. Але в мене для тебе теж є новини.
   Перро завмер із занесеною над жорнами рукою. Його обличчя, яке щойно випромінювало божественну впевненість, на мить «піксельнуло», наче в телевізорі хитнувся кабель.
- Які ж новини можуть бути у літер у напрямку до крапки? - проскрипів він.
- Ми живемо у світі торжествуючого постмодерну, старий, - Назар зробив крок уперед, і під його чоботом хруснула чиясь невдало виписана метафора. - Деконструкція сюжету - не просто мода, це обов'язкова умова будь-якого твору, що претендує на щось більше, ніж м'яка обкладинка для читання в туалеті. Ти так захопився своєю роллю деміурга, що проґавив головний сюжетний твіст. Назар тицьнув старого пальцем у груди. - Це ти - персонаж моєї книги, Перро! Це я вигадав тебе, щоб написати закручений роман. Ти - мій внутрішній суфлер, моя персоніфікована творча криза, наділена вірою в те, що вона - автор. Твій млин меле лише те, що я дозволяю тобі з’їсти.
   Старий зблід. Його борода почала осипатися дрібними друкарськими знаками, а вітряк за стіною видав звук, схожий на виття тривожної сирени.
- Я… я лауреат премій… - пролепетав Перро, втрачаючи об’єм і стаючи пласким, як газетна вирізка.
- Ти - збірний образ предметів із мого рюкзака, - відрізав Назар. - Керуак дав мені дорогу до тебе, відкривачка, своєю схожістю на жорна, надихнула поселити тебе у млині, колода карт натякнула, що вдалий наратив - це інтелектуальна гра, а коньяк затуманив розум, спричинивши усю цю муть магічного реалізму. То хто з нас тепер запізнився на три абзаци?

II

- Про що замислився, юначе? - поцікавився водій «Ланосу», поправляючи правою - не засмаглою - рукою іконки на приборній панелі.
- Я давно мрію написати роман, - чесно відповів Назар, - І, здається, щойно вигадав чудову кінцівку. 
- Он як, - хмикнув чоловік, - І про що ж буде книга?
- Це історія про відомого письменника, котрий задля експерименту переміщає себе у власну книгу, але раптом дізнається, що це він увесь цей час був вигаданим персонажем.
- Себто, усеньке його життя … - почав здогадуватися водій.
- Ага! - підтвердив автор, - Вигадка. Будь ласка, зупиніть на перехресті.
- У полі? - здивувався власник авто. - Куди ж ти підеш?
- А яка різниця?

Усі мої твори на https://poembook.ru/orfei22