Рятiвник

I
 
   Геракл крокував так впевнено, наче щойно винайшов гравітацію і тепер брав за неї роялті. Дев’ятиголова Лернейська гідра залишилася позаду - тепер вона виглядала як купа посічених сосисок, які забули на сонці після пікніку. Герой відчував себе настільки значущим, що навіть його власна тінь виглядала вдвічі ширшою, щоб вмістити непомірне его господаря.
   Попереду замайорів хутір. Це було поселення на тридцять хат, де час зупинився, як Медуза Горгона перед власним селфі. Рівень ВВП тут вимірювався кількістю задоволених життям гусок у калюжі. Їх було три. Себто на три більше, ніж в багатьох інших поселеннях. 
   Місцеві висипали назустріч із таким ентузіазмом, ніби Геракл приніс їм безлімітний wi-fi та по китайському смартфону - кожному. Назустріч урочисто вийшов голова хутору, обличчя якого було загартоване вітрами передвиборчих обіцянок. Чоловік натреновано розплакався від щастя.
- О, великий напівбоже! - вигукнув він, витираючи сльози об вухо найближчої корови. - Ти вбив ту потвору з довгими шиями! Тепер наші родини у безпеці. І не потрібно буде щороку віддавати монстру цнотливих дівчат.
- Але ж гідра не вимагала жертвоприношень? – не второпав силач, котрий, правду кажучи, не міг похизуватися гострим розумом.
- Так, так, - прошепотів голова хутору, залазячи на пагорб, щоб мати змогу дотягнутися до вуха кремезного героя. – Це був мій маленький бізнес, так би мовити «Вдалий крок під шумок»
   Свято почалося миттєво, за всіма канонами античного міфотворіння.
   Гераклові на маківку, з грацією слона, що розвертається у вузькому провулку, нахлобучили вінок із лавру, що символізував жорстоку розправу добра над злом.
   Частування було настільки соковитим, що жир стікав по підборіддях селян, крапав на одяг і застигав масними білими плямами. Усі три гуски, згадані вище, були перенесені з калюжі на стіл, попередньо вколошкані і засмажені на вертелі. Головною стравою став запечений кабан, фарширований іншим, меншим кабаном, усередині якого засмажене порося тримало у роті фаршировану карасями щуку із оливкою у щелепах. Герой вгризався в м’ясо, що бризкало соком прямо в обличчя селян, а місцеві господині підсовували йому пироги з такою кількістю начинки, що іноді випічка вибухала при спробі схопити її пальцями. Кожен ковток місцевого «нектару» обпікав стравохід, залишаючи по собі посмак перемоги та легке бажання переписати історію. 
   Музики заграли на інструментах, що виглядали як результат невдалого експерименту теслі з депресією. Звуки були настільки іронічними, що птахи в небі почали падати, затикаючи крилами вуха, аби не чути відвертого знущання над мистецтвом.
- Дивіться на його біцепси! - кричав землероб, чия власна статура нагадувала скоцюрблену кому у нецікавому тексті життя. - Вони такі тверді, що ними можна заточувати плуг.
   Геракл сидів на засмальцьованій лаві, вдоволений, як кіт, що з’їв сметану жирністю 60%. Герой розповідав про битву, але кожна нова голова гідри в його розповіді ставала все більш філософською: одна цитувала Сократа, інша просто вимагала підвищити базовий безумовний дохід. Селяни кивали, подумки підраховуючи скільки років доведеться після цього частування голодувати усім хутором.
Сонце сідало за обрій, сором’язливо ховаючись за пагорби, наче воно підгледіло кінцівку цього оповідання і передбачливо вирішило не брати участі під час огидної кульмінації.
    Геракл гикнув, і цей звук був настільки героїчним, що в сусідньому містечку самозародилося два нових міфи та одна фінансова піраміда.
   Гість приклався до чергового жбана з такою невідворотністю, наче намагався випити все море разом із тризубом Посейдона. Те, що селяни називали «вином», насправді було чимось середнім між ракетним паливом і сльозами колишніх дружин - воно мало такий градус, що мухи гинули ще на підльоті до столу від самих лише спиртових випарів.
   З кожним ковтком у голові героя дедалі голосніше грав оркестр, де замість скрипок вили сирени. Спершу він просто став надміру тактильним і намагався обійняти кожне дерево на хуторі, шепочучи їм, що «коріння - це теж свого роду ноги, тільки дуже сором'язливі». Потім стадія філософа-меланхоліка змінилася фазою агресивного караоке без музики.
   Поки алкоголь ще не перетворив свідомість Геракла на божевільне місиво, місцеві дівчата влаштували танці, які мали б прославляти героя, але більше нагадували відчайдушну спробу викликати дощ у розпал посухи.
   Зрештою, Геракл досяг кондиції «свинячого визгу» - причому буквально. Він завалився в корито до місцевих кнурів і почав доводити їм, що дев'ять голів Гідри - це ніщо порівняно з ПДВ на експорт шкур у Мікени. Герой верещав так пронизливо і несамовито, що навколишні філологи почали конспектувати його крики, вважаючи це новим діалектом давньогрецької.
   Він намагався викликати на дуель власну ліву ногу, звинувачуючи її в сепаратизмі та небажанні йти в бік ліжка. Очі напівбога фокусувалися на просторі з таким зусиллям, ніби він намагався роздивитися завтрашній день крізь сьогоднішні зарості фінікових пальм.
   Зрештою, Геракл видав фінальний, ультразвуковий «хрюк» переможця, впав обличчям у салат із лободи й заснув так міцно, що його хропіння було помилково прийняте за землетрус у сусідній Фракії.
 
II
 
   Наступного ранку він прокинувся із нестерпною мігренню. За відчуттями мозок перетворився на густе тісто, яке інтенсивно розкатували для дуже тонкого лавашу.
   Почав пригадувати що робив за годину до того, як заснути. Пригадав, що йому здалося. буцімто місцеві кепкують з нього.
Справа в тому, що коли ти син Зевса, усі навкруг знають, що ти – напівбог. З іншого боку, ці ж самі люди із хтивою відразою переказують про Зевса легенди, у яких той спокушає жінок до інтиму у вигляді лебедя, бика, орла, зозулі і навіть мурахи. Одного разу (соромно згадувати, але факт) вигадливий татко під час залицянь навіть перетворився на золотий дощ, аби спокусити красуню Данаю. Зватися напівбогом – престижно, але виходило, що Гектор і напівтваринолюб.
   Комплекси божого сина зазвичай починали тиснути на душевне здоров’я одночасно з тиском випитого на сечовий міхур. Так було і минулої ночі.
   Коли вранці Гектор підвівся, довкола панувала тиша, яку можна було б назвати «могильною», якби це не було надто буквальним спойлером.
   Замість затишного хутору перед ним розкинувся ландшафт у стилі радикального мінімалізму. Хати, що ввечері дихали затишком, тепер нагадували обвуглені скелети доісторичних істот, які програли бій з полум’ям. Дим ліниво підіймався вгору, малюючи в повітрі іронічні знаки питання.
     А потім прийшли спогади. Вони насувалися повільно й невідворотно, як усвідомлення того, що ти відправив інтимне фото в робочий чат, і що хизуватися там особливо нічим.
  Ось він, у стадії «свинячого визгу», вирішив, що старий коваль - це чергова голова Гідри, яка просто дуже добре маскується під дідуся в хітоні. Ось він подумав, що землероб насміхається над схильностями Зевса до інтимної зоотрансформації, і продемонстрував «героїчне розсікання простору» своєю палицею, але замість простору під гарячу руку потрапив сарай з усіма його мешканцями. Він згадав, як весело сміявся, коли жбурляв корову через паркан, думаючи, що це Пегас, який просто забув розправити крила.
  Хуторяни лежали довкола в позах, які жодна йога не визнала б природними. Їхня «радісна зустріч» закінчилася деконструкцією тіл на молекулярному рівні. Геракл подивився на свої руки - вони були в сажі та крові, нагадуючи абстрактне полотно, за яке в майбутньому якийсь галерист віддав би мільйони.
- Ну, принаймні Гідра точно не повернеться, - прохрипів він у порожнечу. Голос був сухим, як економічний прогноз на наступний квартал. - Я просто провів радикальну дезінфекцію території від будь-яких ознак життя.
  Герой відірвав від вінка кілька лаврових листів, аби зажувати перегар, і зрозумів, що його наступному подвигу має передувати напрочуд довгий і напрочуд якісний сеанс психотерапії.
- Якого Аїда тут трапилося? – запитав якийсь мандрівник, очманіло вирячившись на страшну картину.
- Це усе клята Лернейська Гідра, - присоромлено збрехав Геракл, -  Це усе вона.


 Источник: https://poembook.ru/poem/3412659

Усі мої твори тут: https://poembook.ru/orfei22