А ти?

           Чавунний чайник чадів чорним чадом. У сухому стрекоті ночі чулося шарудіння шашеля, що точить терпляче тіло часу. Липка липнева лихоманка спекотного дня змінилася сутінковою прохолодою. 
   Арсен Протяг, сорокап'ятирічний нічний охоронець кладовища, сидів на ґанку сторожки. Колись його всесвіт обмежувався дебетом і кредитом на Двоєводському заводі гумово-технічних виробів «Еластомер», де він утилізував власну молодість серед кошторисів на постачання каучуку та силіконових прокладок типу ВГ-40. Але зараз навколо нього панував зразковий, завірений вищою інстанцією спокій.
   Тиша була такою щільною, що її можна було згортати в рулони й продавати на метраж, як ритуальний габардин. Цвинтар пахнув розігрітим за день гранітом, сирою глиною та дешевим лаком для домовин - солодкаво-гострим шлейфом, що нагадував амбре дешевого коньяку на поминках.
   Місяць висів над сектором № 12, наче обгризена кругла головка сиру «Пармезан», забута Творцем на синій скатертині стратосфери.
   Арсен затягнувся цигаркою, попіл якої тлів тьмяно й тривожно, наче згасаюча зірка в сузір’ї Великого Пса. П’ятнадцять років тому він жбурнув під ноги головному бухгалтеру шкіряну папку з квартальним звітом, та й пішов геть, щоб навіки викарбувати власне ім’я на скрижалях світової літератури. 
   Він планував сидіти за одним столом - ні, літати в одному стратосферному шатлі - поруч із Томасом Манном та Умберто Еко. На менше Арсен не погоджувався. Його амбіції вимагали масштабу «Маятника Фуко» та щільності «Доктора Фаустуса». Він хотів вивернути навиворіт коріння європейської метафізики, зануривши лінеарний час у блендер постмодерну.
   Роман мав стати абсолютним монументом. Сюжет задумувався як теологічний детектив, де головним героєм виступав глухонімий архіваріус Монастиря Святого Духу, який у підвалах секретної бібліотеки випадково знаходить пергамент - таємний протокол судового засідання між Понтієм Пілатом і... страховим агентом першого століття. Згідно з текстом, розп’яття було лише грандіозною схемою ухиляння від сплати податків Римській імперії, а фінансовим гарантом виступив синдикат шовкопрядильних мануфактур із Дамаска. Центральним символом книги мав стати ; (San) - втрачений апокрифічний орден «Братерства Безшовної Плащаниці». Члени ордену століттями керували світовою історією через регулювання цін на спеції та контроль над поставками єгипетського папірусу.
   Це мала бути велика інтелектуальна гра з кабалістичними кодами, неоплатонізмом та семіотикою раннього кінематографу Братів Люм'єр.
   Арсен уявляв, як критики ламатимуть зуби об його деконструкцію міфу про Гільгамеша, перенесеного в реалії швейцарського банку. Текст мав бути вилизаний, наче котячі яйця Барсика - домашнього улюбленця розведеної матері трьох янголяток.
   Але концепт дав тріщину на триста сороковій сторінці. Грандіозна неоплатонічна фреска з грохотом обвалилася, коли Арсен зрозумів, що його ідеальний архіваріус у шостому розділі починає говорити, як запійний сантехнік Жека з третього під'їзду. Метафізична чистота розчинилася в побутовому гної. Замість брами раю з’явилася діра в паркані. Великий роман помер, так і не народившись, залишивши по собі лише купу макулатури та Арсена, який тепер сторожував спокій тих, кому плювати на семіотику.
   Чайник нарешті закипів. Арсен підвівся. Вп’яте заварив пакетик «Принцеси Нурі». Дбайливо відклав у консервну банку, щоб потім заварити вшосте. Обпікши ротову порожнину окропом, пригадав стару філологічну загадку-жарт, котру вичитав на якомусь форумі графоманів: Яка різниця між фразами «Чай довго не остигав» та «Чай довго остигав»? Попри заперечну частку «не», в обох випадках суть одна – чай тривалий час залишався гарячим.
   Вливши у горлянку підфарбований пакетиком окріп, чоловік переконав себе, що підбадьорився. Ритуал вимагав руху. Старий алюмінієвий ліхтарик «Турист», в три шари перемотаний синьою ізоляційною стрічкою, ліг у долоню, наче кастет. Промінь світла розітнув липневу темряву, наче скальпель хірурга-стажера, що порпається у нутрощах неконфліктних клієнтів моргу. 
   Він повільно пішов між рядами могил. Це була його приватна кураторська екскурсія галереєю забуття. Промінь вихоплював із темряви то гранітну скорботу, то бетонний кітч. Арсен світив на овальні фотокерамічні портрети й займався вищою математикою смерті. Переважно це було віднімання. Хоча іноді смерть займалася й додаванням: забирала кількох членів родини в один день.
   Сторож підраховував різницю між датою народження та датою упокоєння. Проста арифметика. Сухий дебет і кредит людського хроносу.
- Сімдесят два, - шепотів він, фіксуючи поглядом зображення вусатого дядька у кримпленовому піджаку. - Непогано. Думаю, ти збув свій життєвий ресурс на металургійному комбінаті, залишивши нащадкам спадковий діабет, трикімнатну хрущовку та іржаву «ракушку» у гаражному кооперативі «Гудок».
- Вісім рочків, - промінь упав на білого мармурового янгола, що торік втратив крило через невдало впалу гілку ясеня. - Тут у нас недовиконаний план. Системна помилка матриці. Деструкція первинного сюжету.
   Він знав їх усіх. Для кожного Арсен мав свій апокриф. Для голомозого чоловіка з золотим зубом на фото - історію про те, як той у 1993 році винайшов унікальний спосіб контрабанди сухого молока в шкарпетках. Для жінки із суворим поглядом завуча - драму про таємну пристрасть до читання французьких порнографічних романів під час уроків атеїзму. Промінь ліхтарика працював як проєктор синематографу, оживляючи тіні, що пахли вологою землею та цвіллю.
   Мав Арсен і своїх фаворитів. Це була його ВІП-зона. Його персональний закритий клуб.
   Він попрямував до сектора № 7. Там, під розлогою старою туєю, що глухо шуміла від лінивого нічного вітерця, була його улюблена локація. Могила Елеонори фон Шток, померлої 1912-го року. Від пам’ятника залишилася лише сіра тумба з пісковика з викришеним барельєфом, що нагадував тепер чи то лик Мадонни, чи то зморщену дупу немовляти.
   Арсен сів на порослу мохом надгробну плиту. Метал ліхтарика приємно холодив стегно. Протяг дістав цигарку, чиркнув сірником. Спалах на мить засліпив зіниці, вирвавши із сором’язливої темряви силуети сусідніх хрестів, які стояли рівно, наче цифри у звіті податкової інспекції.
   Він видихнув дим в обличчя нічності (так його схильний до словотворення мозок графомана називав ніч у царстві вічного спокою). Тут, «на Елеонорі», курилося особливо монументально. Час тут сповільнювався, як черга за дефіцитним імпортним сиром у часи його юності.
   Раптом Арсен відчув чиюсь присутність – так пси відчувають наближення дощу раніше за господарів. Елеонора фон Шток відокремилася від стовбура туї плавно, наче відшарований шматок старих шпалер. Вона була монохромною. Жодного натяку на кольоровий спектр Ньютона. Губи - радикально чорні, шкіра - мертвотно-біла, як крейдяна каша. Навіть повітря навколо неї мерехтіло дрібним зерном і вертикальними подряпинами, ніби Арсен дивився на ретроспективу раннього Чарлі Чапліна, чи радше шедевр німецького експресіонізму на заїждженій тридцятип’ятиміліметровій плівці.
   Жінка рухалася дещо смикано, з фірмовою кінематографічною дискретністю у шістнадцять кадрів на секунду, тримаючи біля грудей зів’яле віяло з павичевого пір'я, яке тхнуло свіжим формаліном.
   Арсен апатично струсив попіл на її надгробок. У голові промайнув скупий, як державна підтримка малозабезпечених, канцеляризм: «Прибуття об'єкта зафіксовано. Порушення паспортного режиму та законів термодинаміки в наявності». Він був упевнений, що вона німа. Звідки взятися звуку в німому кінематографі початку ХХ століття? Зараз вона мала б дістати з-за пазухи табличку з інтертитрами: «О, прекрасний незнайомець, чи не знайдеться у вас папіроски?».
   Але Елеонора заговорила. Голос її, втім, теж підпорядковувався законам стилістичної полярності - він не лився, а сипався, наче сухий горох у бляшанку з-під монпансьє. Це був низький, хтивий контральто з виразними нотками поціновувачки меню привокзального буфету.
- Агов, філософе, - промовила вона, і її чорні губи розійшлися в іронічному оскалі, оголивши бездоганну порцеляну зубів. - Поділися депресією. Дай затягнутися. Твої «Прилуки» смердять, як палена гума з твого колишнього заводу «Еластомер», але вибору в цьому секторі небагато.
   Вона сіла поруч. Плита під її вагою навіть не рипнула. Арсен мовчки протягнув їй пачку. Тютюновий дим, втягнутий її чорними губами, за мить виходив із тих же вуст сизою цівкою.
- Дивлюся я на тебе, Арсенію, - продовжила фон Шток, випускаючи ідеальне сіре кільце диму, - і думаю: який же це метафізичний стьоб. Людина з вищою економічною освітою сидить на моїх кістках і намагається відчути щось у світі, котрий покликаний вбивати почуття.
- Цікаве спостереження, - кивнув Протяг.
- А твій інтелектуальний роман? Він не народився просто тому, що ти насильно намагався засунути в дупу постмодерну занадто багато метаіронії, забувши про лубрикант динамічного сюжету. Це ж елементарний закон попиту та пропозиції?
   Арсен відчув, як усередині ворухнулося щось схоже на професійну гордість деструктора міфів. Якого такого дідька смерть читала йому лекцію з літературного маркетингу. Сторож кашлянув, повертаючи собі статус-кво почесного пофігіста.
- Попит і пропозиція, кажете? - Арсен криво посміхнувся, спершись ліктем на холодний гранітний куб. - Шановна Елеоноро, мій роман мав на меті деконструювати саму суть обміну. Христа розіп'яли не за гріхи людства, а за невиплачений транш. Це ж ідеальний приклад теологічної інфляції споживацької вартості душі.
    Елеонора презирливо пирхнула. Мерехтливі подряпини на її чорно-білому силуеті затанцювали швидше, ніби кінопроєктор у підвалі раптово збільшив оберти. Вона струсила сизий попіл на свої мертві черевички.
- Облиш цю кабалістичну жуйку, економісте, - її голос знову сипонув сухим горохом у бляшанку з-під монпансьє. – Ти безнадійно застряг у своєму двадцятому столітті з його великими наративами, Маннами й Еко. З погляду вічності, твій сюжет і твої таємні ордени - застарілий софт. Знаєш, що таке сучасне суспільство? Це гігантський, погано провітрюваний склад, де торгують навіть не повітрям, а очікуванням повітря.
   Вона різко згорнула страусине віяло. Звук був схожий на тріск ламаних курячих кісток.
- Раніше люди вмирали за ідею, за прапори, в найкращому випадку - від сифілісу, отриманого під час тілесних утіх у дешевому борделі, - Елеонора підняла очі до місяця-пармезану, і в її чорних зіницях спалахнули дві целулоїдні іскри. - А зараз? Повна кастрація духу через оптимізацію інтерфейсів. Ваша цивілізація клікає на іконки в надії викликати Бога, а приїжджає кур'єр із піцою. Сучасний обиватель не в змозі витримати навіть три сторінки твого Еко - у нього ж дефіцит уваги, котра тепер довжиною у крок горобця. Їм потрібен не «Маятник Фуко», їм потрібна трисекундна бугагашенька, загорнута у красиву обгортку з-під антидепресантів. Постіронія зжерла смисл, як жиробас новий - гамбургер у «McDonald's».
   Жінка замовкла з раптовою театральністю. Знову випустила крізь чорні губи кружелик диму.
- Суспільство хоче споживати трагедію як контент, - нарешті додала вона з гротескним сумом стенувши плечима, і її жест був настільки красномовним, ніби вона грала у стилі Віри Холодної. - Смерть стала елементом маркетингової стратегії. Мені розповідали свіжі мерці з тринадцятого сектора: люди тепер фотографують свою їжу перед тим, як зжерти, ніби фіксують акт цивільного стану. Це ж чистий магічний соцреалізм, де замість трактора в полі - айфон у туалеті. Громадське харчування - як релігійний культ. А ти тут зі своїми безшовними плащаницями...
   Арсен мовчав. Формулювання фон Шток були точними, як удар сокири лісника. Вони пахли тією самою канцелярією буття, яку він так довго намагався вирахувати в кошторисах заводу «Еластомер».
   Відчувши непереборну потребу захистити брехливу реальність від правдивої вигадки, Арсен Протяг заявив:
- Теж мені книжкова критикиня! Ви навіть нежива!
   Елеонора фон Шток вкотре затягнулася і видихнула дим - цього разу просто сторожу в обличчя. Запитала із викликом:
- А ти?

Усі мої твори тут: https://poembook.ru/orfei22