Ночь. ЭТЮД

 

                Ніч.
                (Етюд.)

Ніч опустилася на місто, як отой вирок, від якого немає порятунку. Дощ хльостав безжально, ніби хотів зідрати з Петра Кия останню шкіру. Вулиця перетворилася на криваву рану — чорний асфальт блищав відблисками червоних ліхтарів, наче свіжа кров на мокрому ножі.
Петро стояв посеред цієї пекельної купелі, наскрізь промоклий, зціплений холодом до самого кісткового мозку. Серце калатало так, що, здавалося, зараз розірве ребра й вискочить просто на асфальт. Він благав про сон, про забуття, про хоч краплю милосердя. Але думки рвали його живцем.
Кожна мисль  — гостріша за попередню, болючіша за наступну. Думки  були схожі на іржаві гаки, що вгризалися глибоко в душу й тягнули вниз, у прірву. Обличчя жінки. Її голос. Мить, коли він усе зруйнував. Кожне «якби» — це новий ніж у серце. Кожне «чому» — кислота на відкриту рану.
Над головою завис дрон. Його гул прорізав дощ, як зловісне прокляття. Червоні й зелені вогні мигтіли холодно, жорстоко — механічне око Бога, яке не прощає. Воно кружляло все нижче, ніби хотіло зазирнути в саму безодню його гріхів.

Петро не витримав. Кий  упав на коліна просто посеред вулиці. Холодна вода миттєво просякла крізь одяг, але він уже не відчував холоду. Тіло тряслося в конвульсіях. З грудей вирвався дикий, нелюдський крик — крик душі, яку рвуть на шматки. Мужчина ревів у дощ, бив кулаками по мокрому асфальту, поки шкіра не почала рватися, а кров не змішалася з калюжами.
— Я ненавиджу тебе! — кричав він у небо. — Ненавиджу себе! Ненавиджу все, що зробив і чого не зробив! Дивись! Дивись, як я вмираю!
Сльози лилися рікою, гарячі, злі, солоні. Дощ хльостав по обличчю, змиваючи їх, але не міг угамувати бурю всередині. Петро згорнувся в клубок, притиснувши лоба до холодного каменю, і ридав, як дитина, як приречений, як людина, яка нарешті дозволила собі розпастися повністю.

І саме в цю мить, коли біль досяг найвищої точки, коли здавалося, що серце зараз зупиниться — сталося. Щось тріснуло. Гучно. Страшно. Остаточно. Немовби крига на весняній річці розлетілася під ногами, і вода ринула на волю. Петро повільно підвів голову. Дощ усе ще падав, але тепер кожна крапля була не прокляттям, а благословенням. Вона змивала. Вона очищала. Вона забирала шматки старого, мертвого «я».

Петя  розправив плечі, встав на коліна, а потім — повільно, тремтячи — підвівся на ноги. Грудь важко здіймалася. Очі світилися дивним, майже божевільним світлом. « Все, — прошепотів він крізь дощ. — Я приймаю тебе. Увесь цей біль. Усі ці ночі. Усю цю кров і сльози. Я приймаю.

Дрон завис прямо над ним. На мить його вогні спалахнули яскравіше. А потім — повільно, майже шанобливо — він піднявся високо вгору й розчинився в темряві, ніби визнав: більше немає чого спостерігати. Чоловік перестав тікати.

Петро Кий стояв посеред вулиці, мокрий, закривавлений, зруйнований — і водночас відроджений. Уперше за багато років він відчув, як у розірваних грудях замість важкого, гниючого клубка болю з’явилося щось нове. Легке. Живе. Гаряче.
Надія? Ні. Щось сильніше. Воля жити далі.

Петро підняв обличчя до неба, розвів руки в сторони й голосно, на весь мокрий Київ, засміявся. Сміх був хрипкий, зламаний, але справжній. Дощ продовжував лити — уже не як кат, а як хрещений батько, що омиває новонародженого. І тепер  Петро Кий нарешті відпустив ніч. А ніч відпустила його.
………………………………………………………………………………………………………………………………….