Усе в порядку?

Усе в порядку?

Степ дихав отруйним золотом. Сонце не просто світило — воно випікало совість, заливаючи ниву Антона Коливки світлом, від якого боліли очі. Антон стояв на межі, розхристаний, із кашкетом на самій потилиці. Він реготав, і той сміх котився над землею, наче грім перед бурею.
— Глянь, Павле! — кричав він сусідові, що разом із худорлявою Еммою гнув спину над своїм клаптиком сухої землі. — Оце врожай! Мого зерна вистачить, щоб утопити вашу вічну бідність по самі димарі! А ви там шкребете кістлявими лапами, як воші по нужнику! Повзіть, повзіть далі!
Емма, тонка, як вербове пруття, навіть не підвела погляду. Її голос прозвучав тихо, але прорізав повітря гостріше за косу:
— Золото шумить у полі, Антоне. Там, у твоїй коморі, павуки вже давно влаштували бордель. Дивись, щоб твоє «золоте море» не стало гнилою калюжею.
Антон лише гидко підморгнув у відповідь. Коливка  вірив у свою вдачу, як безумець вірить у власну корону; проте нічний грім був схожий на знущальний регіт Бога. Антон біг по багнюці босий, ковзаючи, падаючи, хапаючись за голову. Коли ж нарешті настав ранок, не свіжістю – степ пахнув смертю.
Антон сидів біля величезної купи намоклого зерна. Він занурював у нього руки, і відчував, як воно пріє.
— Воно живе... — хрипів він, дивлячись на свої сірі пальці. — Воно гаряче... Смерть прийшла на бенкет.
Емма підійшла мовчки. Поставила перед ним глечик і хліб — справжній, випечений, твердий.
— Ось, Антоне. Хліб, якого ти не вмів зберегти. Він любить порядок, а не твої блазнівські мрії.
Старий Лукас, чиї руки завжди пахли вогкою землею, поклав важку долоню на плече Антона.
— Бог дає зерно. А комору, генію, треба було будувати самому. Безлад — це ніж, яким ти сам собі перерізав горлянку.

                ***
Минув рік, і обійстя Антона Коливки змінилося до невпізнання. Тин стояв рівний, як за лінійкою. Хата виблискувала білизною. На столі — жодної зайвої крихти, лише ідеально вишитий рушник. Сам Антон сидів на призьбі — випрасуваний, охайний, із поглядом, у якому згасли всі вогні.
— Тепер ти маєш комору, сину, — промовив Лукас, спостерігаючи за цією ідилією. — Але чи маєш ти душу, щоб той хліб їсти?
— Так.  Alles in Ordnung, — відповів Антон без жодної інтонації.
Емма винесла з хати зошит. У ньому був записаний кожен крок, кожна копійка, кожен грам зерна. Вона дивилася на нього, і в її очах була холодність, якої вона сама колись боялася.
Вночі Антон не міг заснути. Місячне світло падало на двері нової, міцної комори. Він підійшов до засіків, занурив руки в зерно. Цього разу воно було сухим.
— Ти холодне... чисте... правильне. І мертве, — прошепотів він. — Де той дурень, що реготав на межі? Де той Антон, котрий ходив по хмарах? Ось ти й переміг, Порядку. Я став твоїм найкращим рабом.
Тінь Емми з’явилася на порозі.
— Чому ти не спиш? Завтра багато роботи. Все має бути за планом.
Антон різко повернувся до неї. У його очах нарешті щось спалахнуло — те саме «золоте безумство», але тепер воно було темним і небезпечним.
— Ти отримала господаря, Еммо. Ідеального. А я втратив того, хто вмів радіти. Хіба вартий цей спокій такої ціни?
— Ціна порядку — життя без страху, — суворо відрізала вона.
— Або мертве  буття без справжнього життя!
Антон раптом помітив під тином маленький пагін. Пагін тієї кропиви, яка  раніше буяла хаосом на його подвір’ї. Господар торкнувся пекучого листя, і цей біль протверезив його краще за будь-який закон.
Зробивши  крок до своєї дружини, Антон  раптом ізнову став шаленим. Коливка підхопив жінку на руки. Емма зойкнула, але не відштовхнула. Хатні  двері розчинилися з гучним скрипом, порушивши нічну мертву тишу. Богатир  уніс її сюди, до кімнати.
— Ні, я не хочу залишатися рабом, — прохрипів він, нависаючи над нею. – Я волію бути живим!
— До біса порядок! — палко вигукнула Емма, впиваючись пальцями в його плечі. — Спали цей проклятий дім разом зі мною!
Тутечки, в їхній оселі, цієї ночі взірцевий порядок розлетівся на друзки. Зошит із ідеальними записами злетів зі столу, і його білі аркуші розлетілися підлогою, мов налякані птахи. Місяць освітлював хаос: розкидане пір'я з розірваних подушок, зім'яту скатертину та розтоптаний вишитий рушник. Під тином тихо росла кропива, а в хаті нарешті оселилося життя — дике, неправильне і справжнє.