Звучати музицi дозволь

I

   Переможець конкурсу молодих талантів був відомий заздалегідь.
   Северин Стренцель вигравав змагання музичних віртуозів три роки поспіль. Його першість у цих стінах виглядала фундаментально. Він розправлявся з рештою учасників з такою ж легкістю, з якою професійний боксер важковаговик нокаутував би новачків дитячо-юнацької школи бойових мистецтв імені Жан-Клода Чановича Норріса.
    Рівень гри студента на роялі був настільки захмарним, що відбувалася анігіляція самого поняття «змагання». Інші абітурієнти та студенти на його тлі здавалися паралізованими равликами, що намагаються наздогнати фотонний прискорювач, повзучи по розпеченому асфальту з мішками цементу на слизьких горбах.
   Ми застаємо героя цієї оповіді під час генеральної репетиції. Професура, що пахла нафталіном, протермінованими амбіціями та дешевим розчинним «Якобсом», сиділа в журі з виразами облич єгипетських сфінксів.
   Наче Носферату зі знаменитого кадру фільму Фрідріха Мурнау, Стренцель рвучко витягнув руки над клавішами, сповіщаючи старт. Довжелезні гордовиті пальці обрушилися на інструмент, наче кігті шуліки на нещасного ховраха. 
   Грянула буря! Баси били в барабанні перетинки, вибухали грізним гуркотом грому, бурлили, як брудна безодня морської стихії. Звук здригався, звивався, здирав шкіру з почуттів, чавив сік емоцій зі скупих на щирість душ викладачів. Северин рубав клавіші. Музика квилила, клекотіла, розстрілювала тишу, розстелялася килимом вібрацій, кришила кришталь спокою.
   Електричні розряди сновигали повітрям, довершені трелі тремтіли на кінчиках пальців, танули, таврували слух, тріщали епічними тектонічними тріщинами. Акорди атакували! Ридали ритми! Рокіт розривав ребра, розсипав ноти, різав горлянку скромності, розганяв свій радикальний, руйнівний рух.
   Мелодія мчала, міняла мінор на міраж, миготіла проданими за безцінь давніми мріями, множила видіння майбутніх перемог.
   Останній акорд завис у повітрі важким, тривожними набатом.
   Члени журі намагалися зберігати поважність. Проте вени на скронях завідувача кафедри пульсували в такт з басовим залпом Северина, наче злякані дощові черв'яки.
   Зазвичай фінал не репетирували з такою звірячою ретельністю, але цього разу почесним членом журі, притягнутим сюди незрозумілими бюрократичними маніпуляціями та запахом солідного гонорару, мав стати сам Октавіан Вейс.
   Якщо вам анічогісінько не говорять ці ім’я та прізвище, то ви не тямите у музиці зовсім, від слова «бидло». Вейс був найвідомішим віртуозом-піаністом сучасності, живою іконою неокласичного радикалізму та улюбленцем інтелектуальної еліти. Світову славу він здобув бездоганною технікою і своїм легендарним, медійно розкрученим перформансом «Симфонія трудових мозолів». Під час цього виступу в Берлінській філармонії Вейс у фіналі Третього концерту Рахманінова демонстративно закрив кришку рояля Fazioli, дістав із кишені шовкових штанів від Balenciaga хірургічний скальпель і почав зрізати мозолі зі своїх пальців прямо на поліроване дерево, продовжуючи одночасно вибивати ногами музичний малюнок у темпі престо.
   І ця людина - цей Мефістофель мистецтва! - завтра, безсумнівно, вручить Северину Стренцелю перший приз - діамантовий скрипковий ключ.
   Останній маслянистий акорд Северина нарешті всмоктався в потріскану ліпнину стелі актового залу. Професорський синедріон за столом синхронно видихнув. У повітрі пахло тріумфом, завершеним актом капітуляції здорового глузду перед генієм. Репетиція очевидно закінчилася. Організатори вже почали пакувати бланки протоколів у пластикові папки, коли з-за важкої, пильної батистової куліси на сцену виповзло щось абсолютно несумісне з академічною монументальністю.
   Це була остання учасниця. Першокурсниця.
   Северин бачив її вперше. Попередні відбори він, зрозуміло, проігнорував з ідеологічних міркувань. Навіщо витрачати дорогоцінний хронотоп життя і ділити кисень із нездарами, чий мануальний максимум - шкандибати по клавішах, наче кульгава чапля. Стренцель справедливо вважав себе вищим за той шум недосконалих організмів.
   Але ця істота взагалі ламала всі закони сценічної геометрії. Вона була майже дитиною - крихка, наче сухий стеблик селери, залишений напризволяще в холодильнику міської лікарні. Величезне, явно чуже плаття кольору зів'ялої фуксії висіло на її гострих ключицях, як парашут на швабрі. Великі, круглі окуляри в товстій роговій оправі постійно з'їжджали на кінчик маленького, гострого носа, змушуючи її щомиті кумедно сіпати верхньою губою.
   Дівчинка тягнула за собою величезну потерту нотну папку з надірваною зав'язкою. З тієї папки на лаковану паркетну підлогу сипалися жовті, помічені тарганами аркуші.
   Дивачка здавалася аномальним дефектом у бездоганній матриці консерваторського турніру. Учасниця підійшла до гігантського триметрового рояля Steinway - який на її тлі виглядав чорним, глянцевим міжконтинентальним бомбардувальником - зупинилася і тихо, з інтонацією дитини, що просить вибачення за розбиту люстру, пропищала в порожнечу залу:
- Мені сказали, що згідно з додатком чотири, я теж маю право на участь.
   Професура мляво кивнула, зафіксувавши цей інцидент як неминучу бюрократичну затримку. Северин опустився на стілець у п'ятому ряду, приготувавшись спостерігати за публічним самогубством чужого дилетантизму. Дівчинка, яку за документами звали Агнес, не без труднощів задерлася на зависокий для неї стілець, і поклала руки на клавіші.
   Її пальці торкнулися роялю без замаху. Почалося чисте, первозданне мистецтво.
   Звуки заструменіли. Це був кристалічний антипод тектонічному, злісному генію Северина. Замість його залізобетонних басових атак та цинічних центрифуг, залою розлилася невагома, чесна, майже прозора прохолода. Клавіші не страждали - вони дихали. Кожна нота падала у простір, як крапля джерельної води у порепану, спраглу землю, без жодної фальші, без барокової пишності чи постмодерністського зубоскальства. Музика лилася так природно, наче рояль згадав свій прадавній стан, коли він ще був живим деревом у реліктовому лісі, слухаючи шум дощу, а не прокляття нервових студентів.
   Акустична отрута, залишена в кутках Северином, почала стрімко розпадатися на атоми. Звукова тканина Агнес несла в собі генетичний код втраченого раю, безжально вимиваючи з присутніх шрами дорослого цинізму.
   У членів журі почалася колективна ментальна регресія. Завідувач кафедри раптово відчув у роті солодкий, липкий смак полуничного півника на паличці, якого він украв у сусідського хлопчика в далекому 1954 році, і по його залізобетонній щоці поповзла самотня, стареча сльоза. Немолода, вічно набундючена директриса пригадала перше кохання. Навіть канцелярський морок зали трансформувався: пил у променях світла більше не здавався попелом надій, а кружляв, наче тополиний пух під час щасливих літніх канікул.
   Северин відчув, як у грудях щось різко стислося, наче його бездоганно вивірений, застебнутий на всі ґудзики внутрішній світ раптово розрізали дитячими ножицями для паперу.
   Це були ревнощі - чисті, дистильовані, без домішок логіки, схожі на укол іржавим цвяхом прямо у нічого не підозрюючу рожеву дупу самолюбства. Страх скував його хребет, немов рідкий азот, перетворюючи м'язи на крихкий арматурний лом. Уперше в житті Северин Стренцель зрозумів, що його монополія на абсолютну першість щойно була знищена дівчинкою, яка заледве дотягувалася до клавіш. Його трирічний тріумф, уся ця вивірена, цинічна архітектура звуку, раптом виявилася купою сухого навозу перед цим джерельним, майже дитячим одкровенням.
   Агнес зняла руки з клавіатури. Нота згасла у просторі, але залишилася у душах..
   Пів секунди тривала тремтлива пауза. А потім простір вибухнув. Журі, яке хвилину тому нагадувало консиліум патологоанатомів, почало аплодувати з шаленством пацієнтів психіатричної лікарні, котрим нарешті повернули право дивитися новини по телевізору. Декан підскочив на місці і заплескав у долоні так гучно, ніби намагався розчавити невидимого, але дуже настирливого комара. Професори лопотіли щось малозрозуміле, змішуючи музичні терміни з банальним риданням.
   Стренцеля знудило. Звук чужих овацій бив по вухах, наче ляпаси стервозних коханок.
   Конкурсант схопився з місця, перекинувши важкий дубовий стілець, який з гуркотом гепнувся на паркет, немов труп міністра культури. Не озираючись, затиснувши свою партитуру під пахвою, як вкрадений сувій Тори, Северин вибіг із зали. Він летів коридорами консерваторії, де смерділо хлоркою, страхом і тухлими пиріжками з капустою з місцевого буфету. Канцелярський морок стін стискався навколо нього, давлячи на грудну клітку, хапаючи за горлянку. Головний віртуоз, король партитури зараз нагадував звичайного підлітка, в якого відібрали улюблену іграшку та виставили голим на мороз.
   Він вискочив на вулицю, важко дихаючи, і його вивернуло погано перетравленим обідом на брудний сірий асфальт.

II

   Северин Стренцель нервово курив під консерваторією, притиснувшись спиною до мармурової колони в стилі пізньої античності. Його пальці -бездоганний, вивірений роками інструмент підкорення клавіш - зараз виглядали панічно й гротескно. Довгі, бліді, з анатомічно висушеними фалангами та ідеально обстриженими нігтями, вони стискали цигарковий фільтр із силою, з якою зазвичай навіжені маніяки душать дрібних гризунів. Великий і вказівний пальці правої руки, здатні безпомилково брати найскладніші інтервали в темпі рапідо, здригалися від дрібного, судорожного тремору, наче виконували невидиме, божевільне піцикато на струнах порожнечі.
   Коли Северин підносив сигарету до рота, мізинець зрадницьки відкопилювався вбік, наче намагався намацати у вогкому повітрі неіснуючу чорну клавішу контроктави. Дим виривався з ніздрів тонкими, рваними цівками, пахнув паленим ганчір'ям і миттєво розчинявся у вечірньому тумані, змішуючись із запахом мокрої консерваторської штукатурки та асфальтового смороду.
   Агнес виринула з масивної дубової брами консерваторії, наче непоказна півча пташка з куща калини. Дівчина тягнула за собою ту саму порепану нотну папку. Надірвана зав'язка волочилася по брудному асфальту, як поранений вуж.
   Северин не збирався йти за нею. Його раціо, застебнуте на всі ґудзики сухого академічного егоїзму, вимагало залишитися під колоною, докурити нікотиновий сурогат і розпланувати тактику завтрашньої перемоги на офіційному фіналі. Проте нижні кінцівки проігнорували наказ згори. Ноги самі понесли його вперед, слухаючись автономної, підсвідомої м'язової пам'яті. Так іноді його руки, абсолютно незалежно від мислення, несвідомо вистукували бездоганне легато на кришці столу, поки сам Северин роздумував про можливий адюльтер з молодою викладачкою чи мріяв про успіх у театрах Риму та Парижу. Тіло просто увімкнуло режим автопілота, перетворивши Стренцеля на біомеханічного маріонеткового пасажира.
   Він тримав дистанцію у двадцять чотири кроки. Цей інтервал здавався йому безпечним, як санітарний кордон під час чуми.
   Агнес шкандибала попереду, смішно переставляючи ноги в завеликих черевиках, які ляскали по калюжах з ритмікою зламаного метронома. Вона йшла крізь сірий, кінематографічний простір міста, де будинки в стилі соцреалізму нещільно тулилися один до одного, як зуби в роті хворого на цингу. Запах зі сміттєвих баків змішався з ароматом дешевої шаурми та вихлопних газів старого трамвая, що з гуркотом пролетів повз, обдавши стіни хвилею бруду.
   Шпигувати за Агнес виявилося завданням тривіальним, що не вимагало серйозних тактичних вивертів розуму. Вона, схоже, взагалі не цікавилася матеріальним світом, повністю перебуваючи у своєму власному - герметичному, вистеленому ніжними мажорними тризвуками внутрішньому космосі. Дівчинка рухалася вперед, ігноруючи світлофори, закони гравітації та перехожих, які шарахалися від її нотної папки, наче від пакунка з гексогеном.
   До того ж стрімко почало темніти. Сонце зникло з небосхилу, наче його демонстративно вимкнув п'яний освітлювач у провінційному театрі. Небо вмить набуло кольору пересмаженої качиної печінки, а потім провалилося в густу, асфальтову чорноту.
   Агнес сіла на 38-му маршрутку. Северин - за нею. За 43 хвилини по тому обидва вийшли у заміському районі, де знімали кімнати найбідніші студенти, ділячи черствий шмат хліба із полчищами нахабних тарганів з гусарськими вусами. 
   Простір навколо деформувався, стискаючись до розмірів вузького кадру з нуарного фільму. Поодинокі ліхтарі мляво спалахували рваними проміжками світла, вихоплюючи з темряви силует Агнес у її безглуздій сукні.
   Стренцель незчувся, як опинився поміж кількох багатоповерхівок у найтемнішому дворі міста. Жодного ліхтаря. Лише безпросвітний морок у душі Северина, що, наче гірська річка, впадав у морок непроглядної ночі. На мить парубку здалося, що він почув іржавий скрип власної душі, але то був лиш скрип старих качелей, на яких каталися протяги.
   Дівчина саме звернула до під’їзду, коли переслідувач вкотре пригадав свій сором - сьогодні він не був найкращим! А що, як завтра видатний Октавіан Вейс не зверне уваги на геніального випускника, а зачарується тендітною першокурсницею? Перспектива майбутньої ганьби вимагала рішуче діяти у теперішньому часі.
   Коли Агнес не без зусиль відчинила важкі двері під’їзду, Стренцель схопив її та вкарбував обличчям у стіну. Пригадавши, що кривдниця його слави – правша (перегортала сторінки з нотами правою рукою), він зафіксував її правицю, завів за спину і різким, механічним рухом зламав променеву кістку
   Травма гучно хруснула. Тріск відлунив від стін зассаного під’їзду, трощачи мрію дівчинки про перемогу у конкурсі. Зловісний звук здригнувся, зів'яв, злився зі стогоном болю нещасної музикантки. Брутальний біт болю брав журливі баси в душі Агнес.
   Коли перелякана дівчина розвернулася, нікого поруч вже не було. Лише під ногами валялися списані нотами листи, що випали з папки із надірваною зав’язкою.

III

   Наступного вечора почався гранд-фінал. З-за куліс Северин уважно роздивлявся Октавіана Вейса, котрий сидів у центрі журі як на троні.
   Від маестро пашіло мистецтвом, дорогою селективною парфумерією та величчю. Вейс сидів, владно підперши підборіддя кістлявою долонею, очікуючи на чергову порцію фальшивих нот, які його естетичні жорна абсолютного слуху мали перемолоти у вердикт під час вибору власника грошової премії, грамоти переможця державного конкурсу та діамантового скрипкового ключа.
   Як і годиться за законами драматургії та регламентом консерваторського синедріону, головного претендента - Стренцеля - поставили замикати програму учасників. Він мав вийти на сцену двадцять п'ятим, акустично четвертувати зал і забрати свій омитий стражданнями приз.
   Перед ним під номером двадцять чотири мала виступати Агнес.
   Проте дівчина не з'явилася. Ведучий у дешевому смокінгу, який пахнув казенним клеєм і потом, уже тричі оголосив її вихід канцелярським, монотонним голосом, що нагадував зачитування вироку військового трибуналу.
   Пауза затягувалася, стаючи важкою, як мокрий бетон. За лаштунками панував хаос: куратори курсу бігали з пачками паперів, наче таргани після дезінфекції, а завідувач кафедри нервово ковтав валідол, запиваючи його теплою мінералкою «Поляна Квасова».
   Северин стояв у темряві куліси, його владні пальці несвідомо вистукували по стегну сухий, переможний марш, але в животі крутило від дивного, нудотного відчуття. Сцена була порожньою. Рояль чекав. Агнес не вшанувала захід присутністю.
   Музикант очікувально витирав спітнілі долоні об брюки, подумки готуючись з хвилини на хвилину вийти на сцену, коли нахабне дівчисько виключать з конкурсу за неявку.
   Раптом масивні двері зали розчахнулися. Старенькі петлі зазвучали, наче фанфари, сповіщаючи про прихід королеви. Повітря в залі згустилося, перетворюючи реальність на стоп-кадр.
   Увійшла Агнес. Вона рухалася крізь шепіт, який зникав під її кроками, наче скошена косою трава. Її правиця була закута в товстий, потворний гіпс, що безпорадно висів на марлевій перев'язі кольору невипраного лікарняного простирадла. Під пахвою лівої, здорової руки, вона з тією ж впевненістю стискала потерту папку з нотами. Це був гротескний, сюрреалістичний парадокс: майже дитина, загіпсована, наче ветеран Другої Світової війни, йде назустріч триметровому чорному бомбардувальнику Steinway.
   Дівчина пройшла поміж крісел першого ряду, навіть не глянувши на членів журі, чиї очі під впливом цієї картини округлилися до розмірів олімпійських медалей. Піднялася сходами на сцену в цілковитій, вакуумній тиші, у якій було чути лише глухе човгання її завеликих черевиків об лакований паркет.
   Агнес сіла за рояль. Спершись на край корпусу, акуратно, одним точним рухом поставила перед собою нотну партитуру. Потім повернула голову в бік журі. Окуляри в товстій роговій оправі знову з'їхали на кінчик гострого носа. Вона кумедно сіпнула верхньою губою, аби зір не розбився, впавши на дощату підлогу сцени, і спокійно, із залізним гартом у голосі, промовила в заціпенілу порожнечу:
- Згідно з підпунктом п'ять положення про конкурс, травма кінцівки не є підставою для анулювання моєї черги. Я виконаю ліворучний концерт, що був у репертуарі Пауля Вітгенштайна!
   Северин за кулісами здригнувся від почутого. Він неясно пригадав пари з історії музики, на яких їм розповідали про Пауля Вітгенштайна. Здається, це був славетний австрійський піаніст, котрий втратив праву руку під час Першої світової війни. Попри травму, він продовжив музичну кар'єру і став легендою, створивши безпрецедентний репертуар для виконання лише лівою рукою.
   Моріс Равель написав спеціально для Вітгенштайна «Концерт для лівої руки ре мажор». Майстерний композитор використав низку цікавих музичних прийомів, що дозволяли виконавцю грати однією рукою так віртуозно, що, заплющивши очі, жоден слухач не зрозумів би, що задіяні не обидві руки музиканта.   
   Саме цю надзвичайну композицію виконувала Агнес.
   Спантеличений Стренцель до останнього сподівався, що дівчина принаймні кілька разів сфальшивить, бо в неї було занадто мало часу для підготовки настільки складної та незвичної техніки. Але свою вісімнадцятихвилинну програму конкурсантка відіграла без жодної хибної ноти.   
   Вона впоралася досконало. Ліва рука Агнес літала над клавішами з точністю хірургічного лазера, що випалює пухлини цинізму в мізках присутніх. Це був всепереможний тріумф священного духу над брутальною фізіологією. Коли остання нота ліворучного пасажу розтанула в повітрі, у залі запала тиша, подібна до тієї, що пануватиме у храмі під час Другого пришестя, коли архангели вже спустяться з небес, але ще не встигнуть здійняти над грішним світом свої вогняні мечі.
   Професура сиділа з відкритими ротами, в яких застрягли невимовлені компліменти.
   Октавіан Вейс повільно підвівся зі свого суддівського трону. Його жести виглядали рухами титана назустріч стихії. Він не аплодував. Сягнистими кроками пройшов крізь вакуумну тишу зали, піднявся сходами на сцену, ігноруючи всі митні та бюрократичні бар'єри регламенту, і зупинився біля чорного монстра Steinway.
   Маестро подивився вниз - на ефемерну фігуру першокурсниці, побіжно глянув на гіпс, перевів погляд на її ліву руку, що відпочивала на тоненькій гострій колінці. Його голос, зазвичай просякнутий сарказмом, прозвучав майже євангельськи чисто, без жодної алюзії на масове мистецтво:
- Чи знаєш ти «Місячне сяйво» Клода Дебюссі, дитино?
   Агнес повільно підняла голову. Окуляри в роговій оправі знову з'їхали на самий кінчик носа, але її погляд був абсолютно спокійним, вільним від страху чи марнославства. Вона кумедно сіпнула верхньою губою і просто кивнула.
   Видатний піаніст сховав свою ліву руку за лацкан чорного смокінга, деконструювавши власну дворучність, і обережно присів на самий краєчок банкетки поруч із дівчинкою. Простір звузився до розмірів чорно-білої геометрії клавіш. Пальці Вейса зависли над верхнім регістром.
   Вони почали грати. Звуки «Clair de Lune» Клода Дебюссі розбили казенну шкаралупу реальності. Музика полетіла над ними, над занімілою залою, над часом і простором, вимиваючи з цементних стін консерваторії залишки людського бруду й страху. Це було божественно, трансцендентно й абсолютно незрівнянно.
  Агнес стала лівим крилом невагомої мелодії - її єдина здорова рука бездоганно ткала прохолодну, кристалічну басову основу, наче малювала нічні калюжі в реліктовому саду. Октавіан Вейс став правим крилом - його довгі, натреновані пальці розсипали по клавішах сліпуче, майже відчутне на дотик місячне срібло, перетворюючи акустику на чистий імпресіонізм.
   Два крила одного звукового ангела підняли залу в повітря. Ритмічна модуляція виявилася настільки осяйною й чесною, що професори в журі забули, як дихати, а їхні ручки випали з пальців, випльовуючи на бланки протоколів жирні чорнильні плями. Старі уявлення про конкуренцію, першість та дипломи для всіх, окрім однієї людини, припинили існування.

IV

   Єдиною людиною, котра пам’ятала про мету зібрання, звісно, був Северин Стренцель. Він дихав люттю, виглядаючи з-за куліс.   
   Поміж чистих, кришталевих нот Северин почув дивний, знайомий звук. Це був короткий хрускіт, що нагадав йому вчорашній морок під'їзду.
   А потім прийшов біль - радикальний, наче в кожний суглоб загнали по іржавому цвяху. Стренцель повільно подивився вниз, інвентаризуючи поглядом власну анатомію. Виявилося, що від несамовитої злості, від заздрощів, які випалювали нутрощі, він так сильно стиснув кулаки, що всі десять пальців із хрускотом переламалися.
   Фаланги тріснули, як сухі макаронини в пачці. Його бездоганний мануальний інструмент, залізобетонна гордість перетворилася на мішок із крихким кістковим борошном. Він би зараз не зміг цими руками навіть виделку втримати в консерваторському буфеті, куди там грати двадцять п'ятим номером ...
   Музика на сцені закінчилася. Агнес і Октавіан Вейс зняли руки з клавіш. І лише відлуння божественної мелодії ще мить солодко й млосно гойдалося у священній колисці благословенної мистецтвом тиші.

РЕШТА МОЇХ ТВОРІВ НА САЙТІ: https://poembook.ru/orfei22