Прозрiння

           Розум Пегасенка підсковзнувся на абсурдній думці. Свідомість поета боляче вгатилася крихкою потилицею об тверду реальність.
    Опишу події, які передували екзистенційному прозрінню. Зранку почесний член Спілки письменників Нижньоямського району приїхав на дачу. Цей шматок занедбаної землі із п’яною похиленою халабудою митець придбав за гонорар від видання постмодернової поетичної збірки «Хрущі й прищі». Ціллю права власності на заміське майно було отримання божественного натхнення в первозданних умовах природного ландшафту. Додатковою ціллю слугувала можливість виїжджати сюди на шашлики із випадковими невибагливими коханками різного ступеню потворності.       
    Виспавшись з дороги, хильнув чвертку коньяку «Олімп», і, почісуючи почесний член почесного члена, почовгав надвір. Повітря пахло розігрітим гудроном, дешевим гліфосатом проти бур’янів і прокислою полуницею. Перед ним, монументальна й непорушна, як каріатида Валдштейнського палацу, стояла Аделаїда Петрівна. Її фігура у вицвілому халаті з принтом хвостатих павичів затуляла три чверті горизонту, нагадуючи монумент соцреалізму, який помилково відлили з сирого дріжджового тіста. Сусідка верещала, зіпала й галайкотіла. Одним словом, оскотинилася. Цього разу причиною праведного збурення став шматок лайна поетового песика Вергілія, що мав нахабство спорожнити кишківник, необачно перетнувши межу між їхніми всесвітами - себто демаркаційну лінію городу.
    Аделаїда Петрівна галасувала так, наче намагалася самотужки перекричати турбіну «Боїнга», що йде на аварійну посадку в зарості кропу. І - чорт забирай! - їй це успішно вдавалося.
    Пегасенко, чий мозок після чвертки «Олімпу» перебував у стані приємного люфту між нірваною та похміллям, сфокусував погляд на Вергілії. Песик, цей пелехатий бродяга невизначеної породи, сидів поруч із речовим доказом і дивився на сусідку із цілковито соліпсистським сумом, ніби натякаючи, що весь цей город - лише невдала галюцинація Бога.
- Шановна пані, - Пегасенко випнув груди курячим кілем уперед, зробивши крок над сухою травою, як гладіатор на арену Колізею, де замість левів на нього накинулися розлючені гнойові мухи, відганяючи загарбника від смачненького свіжачка собачого посліду – самим мало. - Ваша артикуляція випереджає вашу ж здатність до метапізнання. Те, що ви вважаєте актом агресії, є всього лиш біодеградабельним автографом на пергаменті буття.
- Яке буття, ти, лисий чорт в окулярах?! - Аделаїда Петрівна вперла руки в складчасті боки, від чого павичі на її халаті загрозливо витріщили очі. - Твій паршивий хом'як-переросток насрав прямо на мій корінь селери! Це був елітний сорт, виписаний з каталогу!
- По-перше, Вергілій - мисливський пес, у чиїх жилах тече кров вовків та шляхетних ірландських вовкодавів, нехай ця кров і сильно розбавлена привокзальним романтизмом, - м'яко виправив поет, почуваючись адвокатом у судилищі над Христом. - По-друге, селера - рослина хтонічна, вона за своєю природою прагне добрив. Ми, фактично, здійснили безкоштовний акт меліорації.
- Меліорації?! - сусідка видала звук, схожий на скрип незмащених петель у катувальні. - Та я цей твій «автограф» зараз лопатою підберу і тобі на веранду закину! Разом із твоїм вовком привокзальним! Ти диви! Вивчили розумні слова, а паркан починити нема кому, хитається, як неробочий причандал мого третього чоловіка!
    Наш герой зітхнув. Цей діалог ображав його письменницьку гідність своєю приземленою побутовістю.
- Я - поет! - раптом витиснув із себе Пегасенко.
    Він вимовив це з амплітудою, яка мала б задавити недолугі аргументи хабалки величчю людського генія. Натомість заява прошелестіла, ніби целофановий пакет, який вітер ганяє по порожній нічній парковці супермаркету.
    Аделаїда Петрівна раптово замовкла. Час уповільнився, перетворившись на в'язку янтарну смолу. Бджола над кущем кропу зависла в повітрі, застрягши між двома кадрами свого крихітного фасеточного мікросвіту. Сусідка повільно, з кінематографічним наїздом камери, опустила очі на його старі сандалі, котрі впертий поет носив зі шкарпетками, потім підняла погляд вище - повз витягнуті коліна трикотажних штанів, повз худі ребра, обтягнуті брудною майкою, прямо в його налякані зіниці, у яких віддзеркалювався весь жах європейського нігілізму від Ніцше до Бодріяра.
    Жінка сплюнула під кущ ревеню. Сухо. Влучно. Точно в центр уявного кола.
- Поет? - її губи скривилися в деконструкцію посмішки Джоконди, яку пропустили через шредер і склеїли канцелярським клеєм. - І кому вона потрібна, твоя поезія?
    Пегасенко відчув, як десь у районі сонячного сплетіння тріснув кришталевий келих його самоповаги.
    Він міг би навести сотні аргументів. Скласти їх барикадою, як паризькі комунари дев'ятнадцятого століття, зміцнивши мішками з цитатами Бодлера, колючим дротом із синтаксису Еліота та важкими брусками німецької класичної філософії. Він міг би випустити вперед важку кавалерію критиків з «Рев’ю де Де Монд».
    Але раптом зрозумів, що сам не повірить цим аргументам. Жодному.
Усередині Пегасенка щось тихо і сухо хруснуло, ніби крихітна порцелянова чашечка, з якої пили каву при дворі Медічі, потрапила під гусеницю радянського трактора «МТЗ-82». То виходило, що поезія... нікому не потрібна?
   Саме цієї миті розум Пегасенка підсковзнувся на абсурдній думці. Свідомість поета боляче вгатилася крихкою потилицею об тверду реальність.
    А якщо поезія непотрібна, то марні як пошуки сенсу життя, так і спроби майстерно зобразити мить, передавши її читачам із прийдешніх поколінь.
   Прийшовши до тями іншою людиною, колишній поет Пегасенко почимчикував прибирати псяче лайно, незграбно відганяючи зірваним на обніжку лопухом справедливо обурених зелених мух.

 Источник: https://poembook.ru/poem/3417609

Усі мої твори тут : https://poembook.ru/orfei22