светдая надежда

Світла надія після полону страху.
(Психологічна драма на три сцени.)



Дійові особи:
; ІГОР (43 роки) — людина, прикута до інвалідного візка. Його світ звузився до розмірів квартири та власного страху.
; МАМА (68 років) — жінка, чия доброта є єдиним щитом Ігоря проти світу.
; АЛЛА (27 років) — сестра Ігоря, прагматична, але людяна.
; ГОЛОС УЯВИ — безтілесний, металевий, проникає в простір сцени через акустичні ефекти.

СЦЕНА 1. ТІНІ В КУТКАХ.
(Київська квартира.. За вікном — сіра вечірня мжичка, шум дощу підсилює відчуття ізоляції. Візочник Ігор сидить  перед тьмяним екраном планшета.)
ІГОР (читає вголос, голос тремтить): «Там, в інтернаті для самотніх стариків, де доживають свій вік також ті каліки, котрі нікому в цьому світі не потрібні, часто буває  голодно і холодно…»
(Ігор відкладає планшет, стискає голову руками. Світло в кімнаті злегка тьмяніє.)
ГОЛОС УЯВИ (шепіт звідусіль): Ти вже там, Ігорю. Відчуваєш цей холод? Бетонні стіни. Запах антисептика. Тебе забудуть першого ж дня.
ІГОР (різко): Замовкни… просто замовкни!
(Входить МАМА. Вона тримається за стінку, важко дихає, але посміхається.)
МАМА: Знову ці жахи в телефоні? Ігоре, ти дивишся на світ крізь чорне скло.
ІГОР: Мамо, а якщо ти… якщо я залишуся один? Хто мене догляне? Я ж для всіх — тягар.
МАМА (сідає навпочіпки перед ним, бере його руки): Поки я дихаю — я твій захист. А Алла… вона ніколи тебе не кине. Ти для неї — не тягар, а брат.
ГОЛОС УЯВИ: Вона бреше. Вона просто хоче тебе заспокоїти, щоб померти спокійно. А потім — інтернат. Холод. Темрява.
ІГОР (закриває очі): Боже, зроби так, щоб цей голос зник…

СЦЕНА 2. ЕПІЦЕНТР ТРИВОГИ
(Півтора року потому. Кімната перетворилася на подобу лікарняної палати. МАМА на ліжку, її дихання переривчасте. ІГОР поруч у візку.)
МАМА (ледь чутно): Не бійся, синку… Світ не такий злий, як тобі здається. Ти не один. Обіцяю.
ІГОР (ридає): Ти йдеш, і я вже бачу, як відчиняються двері того притулку. Як вони забирають мої речі. Як я сидітиму там, у кутку, і чекатиму кінця. Мамо, я вже прожив це в думках тисячу разів!
ГОЛОС УЯВИ (звучить гучно, владно): Отак і буде. Реальності немає, є тільки твій страх. Він втілився. Вітаю, Ігорю. Ти самотній.
ІГОР: Я не витримаю… краще зараз, разом з тобою.
МАМА (стискає його руку в останньому пориві): Реальність… світліша… за твої… сни… Повір…
(МАМА завмирає. Тиша стає вакуумною. Ігор дивиться на порожнечу.)


СЦЕНА 3. ТИША ПІСЛЯ ШТОРМУ
(Третій день після похорону. Кухня. Стіл накритий для поминок, свічка догорає. АЛЛА входить, знімає пальто. Вона втомлена, але спокійна.)
АЛЛА: Ігорю. Час їсти.
ІГОР (дивиться в одну точку): Я зібрав речі. Що зміг укласти у рюкзак. Чекаю на машину, яка відвезе мене в той інтернат. Не витрачай часу, я готовий до цього пекла.
АЛЛА (завмирає, дивиться на нього з жахом): Який інтернат? Ти про що?
ІГОР: Ну, а що ще робити з інвалідом, у якого немає матері? Я ж знаю, як влаштований світ.
АЛЛА (підходить, бере його за плечі): Подивись на мене. Ти мій брат. Ти залишаєшся вдома. Тут, у своїй кімнаті, де ти звик. Тітка Люба буде приходити, я буду щовечора після роботи. Ніхто нікуди тебе не забере.
ІГОР (тремтячи): Ти… ти не віддаси мене? Але ж це важко… це ж робота, гроші, час…
АЛЛА: Це сім’я, Ігорю . А сім’я — це не про зручність, це про нас.
(Ігор закриває обличчя руками. Він починає плакати, але ці сльози — вже не від страху, а від полегшення. Світло стає теплим, золотавим.)
ГОЛОС УЯВИ (ледь чутний писк, що переходить у тишу): Цього разу.  я  помилився…
Але чи надовго?  Алла ж недавно народила синочка.
 ІГОР: Так, у моєї сестри турбот справді стало набагато більше. Звичайно,  кожен рік мого життя тутечки, в отчому домі,  може стати останнім.   Проте я, сподіваючись на краще, теж не буду сидіти, склавши руки. 
(Голос зникає остаточно. Ігор піднімає очі на Аллу. Вперше за довгий час Ігор бачить реальність такою, яка вона є. (Заспокоївшись, освічений візочник увімкнув отой комп’ютер, який подарував йому благодійник.).
ІГОР.   Та робота, яку інвалід може виконувати, пробуваючи вдома,  - це виграшний квиток лотереї.   Однак  Ісус Христос начебто сказав отак: «Хто стукає – тому відкривають».

Завіса.
29.05.29г





.