май

. Борщ Василини.
                (Оповідання)
      
             Василина Медхен  — пані гостра, як той перець-чилі, що виростає на підвіконні в лютому. Характер має — не підступишся: якщо скаже «ні», то це «ні» навіть грому не під силу перебити. Але, як то кажуть, і на стару Василину буває проруха. Навесні, коли сонечко пригріє, а сусідські коти почнуть виводити свої рулади, щось у жіночій й душі починає… бродити  тістом. Накочує тоді на Василину «заміжня гарячка». Починає вона по хаті ходити й зітхати, наче в неї останній трамвай у житті від’їхав.
 Василина — господиня продвинута.  Медхен знає: лікувати таке треба виключно «борщовою терапією». Хазяйка заходить  на кухню, як на ешафот. Вона вбирається у свій «ритуальний обладунок»: халат, що пам’ятав ще часи розквіту колгоспного руху, капці, які видають звук «чвак-чвак», ніби просять про евтаназію, і накручує на голову такі бігуді, що стає схожа на супутникову тарілку, готову ловити сигнали з паралельного світу, де чоловіки не забувають піднімати кришку унітазу.
— Ну що, принцесо, — гарчить Василина, побачивши своє відображення в ополонику, — підемо «заміж» виходити?
Так, починається чаклунство. Василина шинкує капусту так люто, ніби то не овоч, а паспорт того самого «уявного жениха». Коли  жінка  вкидає буряк, то коментує це з таким сарказмом, що навіть овочі в каструлі починають червоніти не від вару, а від сорому.
— Це — за твої «я затримаюся на роботі», — кидає вона кубик моркви.
— Це — за твоє «а мамка варила смачніше», — додає картоплю, яку чистить із такою люттю, ніби знімає шкіру з ворога народу.
— А це, — вона висипає цілу жменю перцю, такого гострого, що від самого запаху виїдає очі, — це тобі, мій уявний «коханий», аби ти не здумав мені й рота відкрити за вечерею!
На кухні стоїть такий штиль — суміш паленої цибулі, оцту і чистісінької жіночої ненависті до інституту шлюбу, — що таргани в сусідів евакуюються в повному складі.
Василина дивиться в дзеркало: очі сльозяться не від романтики, а від передозування перцю, ніс червоний, халат у плямах, а в руках — булава-ополоник. І тут — «клац!» — відпускає.
— Тю, — спльовує вона в бік плити. — Ти поглянь на себе, Василино! Ти ж виглядаєш так, ніби тебе щойно витягли з конвеєра для розчарованих дружин!
Василина зриває бігуді, жбурляє халат у куток і виливає отой пекучий шедевр в унітаз, спостерігаючи, як червоні потоки змивають її останні ілюзії про сімейний затишок. Кухня нарешті провітрилася. Кароока красуня переодяглася в шовкову сукню, впала в крісло і ввімкнула старе кіно, де герої обов’язково цілуються під дощем.
На екрані мерехтіла вона — героїня в білій сукні, що легким флером огортала її стан, наче хмара, що зійшла на землю. Василина підійшла до шафи, витягла з самої глибини старий журнал із весільними сукнями, який зберігала ще з тих часів, коли вірила в дива більше, ніж у власну нервову систему.
Пальці обережно торкнулися гладенького глянцю. Мереживо, довгий шлейф, ніжний фатин — усе це здавалося чимось нереальним. Вона притулила журнал до грудей.
Десь глибоко всередині, там, куди не дотягувалися жодні ополоники, жоден перець і жодні бігуді, жила дівчинка, яка попри всі борщові екзорцизми, все ще хотіла відчути на собі цю білу, невагому хмару. Хоча б на один вечір. Хоча б заради того, щоб закрутитися в танці так, аби шлейф заповнив собою весь простір, витісняючи запах капусти, розчарувань і самотності.
Василина знала: завтра знову вівторок, знову робота, знову звична броня іронії та «захисний» халат. Але сьогодні, в цій тиші, вона дозволила собі розкіш — не боротися.
Вона уявила, як цей шовк торкається шкіри, як фата ловить вітер, і ледь помітно усміхнулася. Борщ — це просто борщ. А весільна сукня… це зовсім інша казка. І, мабуть, вона мала право хоча б іноді в неї зазирати.
Василина нарешті вимкнула світло, залишивши мрію про білу фату наодинці з ніччю.

. Борщ Василини.
                (Оповідання)
      
             Василина Медхен  — пані гостра, як той перець-чилі, що виростає на підвіконні в лютому. Характер має — не підступишся: якщо скаже «ні», то це «ні» навіть грому не під силу перебити. Але, як то кажуть, і на стару Василину буває проруха. Навесні, коли сонечко пригріє, а сусідські коти почнуть виводити свої рулади, щось у жіночій й душі починає… бродити  тістом. Накочує тоді на Василину «заміжня гарячка». Починає вона по хаті ходити й зітхати, наче в неї останній трамвай у житті від’їхав.
 Василина — господиня продвинута.  Медхен знає: лікувати таке треба виключно «борщовою терапією». Хазяйка заходить  на кухню, як на ешафот. Вона вбирається у свій «ритуальний обладунок»: халат, що пам’ятав ще часи розквіту колгоспного руху, капці, які видають звук «чвак-чвак», ніби просять про евтаназію, і накручує на голову такі бігуді, що стає схожа на супутникову тарілку, готову ловити сигнали з паралельного світу, де чоловіки не забувають піднімати кришку унітазу.
— Ну що, принцесо, — гарчить Василина, побачивши своє відображення в ополонику, — підемо «заміж» виходити?
Так, починається чаклунство. Василина шинкує капусту так люто, ніби то не овоч, а паспорт того самого «уявного жениха». Коли  жінка  вкидає буряк, то коментує це з таким сарказмом, що навіть овочі в каструлі починають червоніти не від вару, а від сорому.
— Це — за твої «я затримаюся на роботі», — кидає вона кубик моркви.
— Це — за твоє «а мамка варила смачніше», — додає картоплю, яку чистить із такою люттю, ніби знімає шкіру з ворога народу.
— А це, — вона висипає цілу жменю перцю, такого гострого, що від самого запаху виїдає очі, — це тобі, мій уявний «коханий», аби ти не здумав мені й рота відкрити за вечерею!
На кухні стоїть такий штиль — суміш паленої цибулі, оцту і чистісінької жіночої ненависті до інституту шлюбу, — що таргани в сусідів евакуюються в повному складі.
Василина дивиться в дзеркало: очі сльозяться не від романтики, а від передозування перцю, ніс червоний, халат у плямах, а в руках — булава-ополоник. І тут — «клац!» — відпускає.
— Тю, — спльовує вона в бік плити. — Ти поглянь на себе, Василино! Ти ж виглядаєш так, ніби тебе щойно витягли з конвеєра для розчарованих дружин!
Василина зриває бігуді, жбурляє халат у куток і виливає отой пекучий шедевр в унітаз, спостерігаючи, як червоні потоки змивають її останні ілюзії про сімейний затишок. Кухня нарешті провітрилася. Кароока красуня переодяглася в шовкову сукню, впала в крісло і ввімкнула старе кіно, де герої обов’язково цілуються під дощем.
На екрані мерехтіла вона — героїня в білій сукні, що легким флером огортала її стан, наче хмара, що зійшла на землю. Василина підійшла до шафи, витягла з самої глибини старий журнал із весільними сукнями, який зберігала ще з тих часів, коли вірила в дива більше, ніж у власну нервову систему.
Пальці обережно торкнулися гладенького глянцю. Мереживо, довгий шлейф, ніжний фатин — усе це здавалося чимось нереальним. Вона притулила журнал до грудей.
Десь глибоко всередині, там, куди не дотягувалися жодні ополоники, жоден перець і жодні бігуді, жила дівчинка, яка попри всі борщові екзорцизми, все ще хотіла відчути на собі цю білу, невагому хмару. Хоча б на один вечір. Хоча б заради того, щоб закрутитися в танці так, аби шлейф заповнив собою весь простір, витісняючи запах капусти, розчарувань і самотності.
Василина знала: завтра знову вівторок, знову робота, знову звична броня іронії та «захисний» халат. Але сьогодні, в цій тиші, вона дозволила собі розкіш — не боротися.
Вона уявила, як цей шовк торкається шкіри, як фата ловить вітер, і ледь помітно усміхнулася. Борщ — це просто борщ. А весільна сукня… це зовсім інша казка. І, мабуть, вона мала право хоча б іноді в неї зазирати.
Василина нарешті вимкнула світло, залишивши мрію про білу фату наодинці з ніччю.
                Нова поза.
Сьогодні  Вася. напевно,  тамочки,  в Інтернеті, начитавсь отих «коучів по щастю», котрі вчать про «вихід із зони комфорту», як про перехід через Альпи з бойовими слонами. Чоловік увійшов сюди у кухню. Його сірі очі горять так, як очі ті фанатика, які знайшли істину в першоджерелі

— Дорогая моя, кохана, ти моя зірко ясна! – ніби актор десь отам, у театрі, з пафосом, мовив Василь - А давай-но ми з тобою сьогодні випробуємо нову позу! Треба ж якось струсити пил з нашої сімейної фортеці, щоб вона не перетворилася на архів забутих почуттів!

Одарка тоді  якраз «воювала» з цибулею, яка, до слова, плакала від свого безсилля сильніше, ніж чоловік, що вперше в житті побачив рахунок за комунальні послуги. Вона повільно підняла ніж — не як кухонне приладдя, а як справжню шаблю запорізького козака, — і подивилася на Василя поглядом, у якому було стільки ніжності, скільки взимку в Антарктиді.

— О, —   в Одарчиному голосі забриніла іронія, гостра, як та сама цибуля, — з величезним, просто неймовірним задоволенням, мій любий реформаторе! Давай ми зараз кардинально переглянемо нашу «геополітику» побуту. Ти, як справжній стратег і полководець, стаєш біля плити, береш у руки ополоник — це твій новий скіпетр, — і починаєш вести бойові дії з борщем. А я, як представник вищої касти, ляжу перед телевізором, розкинуся, мов турецький паша на канапі, і буду з витонченим сарказмом спостерігати, як ти намагаєшся підкорити стихію підгорілої засмажки!
Василь  одразу зблід. Його «нова поза» вмить перетворилася на стару добру позицію «втеча з поля бою». Він пробурмотів щось про термінову справу, про важливий телефонний дзвінок до самого Марса і зник у вітальні швидше, ніж випаровується горілка в теплу погоду.
Звісно, подібні «геополітичні перевороти» в оселі не могли пройти непоміченими. Стіни в під’їзді мали не просто вуха, а, здається, вмонтовані диктофони. Тітка Галя з першого поверху, яка знала про особисте життя мешканців більше, ніж вони самі, відклала в’язання і прилипла до вікна.
— Чули? — прошепотіла вона до пана Степана, який саме виносив сміття. — Василь знову начитався Інтернету. Знову «виходить із зони комфорту». Кажуть, пропонував Одарці «нову позу».
Пан Степан зупинився і скептично хмикнув:
— Та він вже два роки з тієї зони вийти не може, бо там, за дверима, його постійно чекає Одарка з ополоником. Яка там поза? Там або «поза покірності», або «поза бігуна на довгі дистанції».
Тим часом молода пара з четвертого поверху, почувши голос Одарки, почала реготати так, що ледь не впустили кота.
— Слухай, — сказала Олена, витираючи сльози від сміху, — здається, у Василя «нова поза» закінчилася так само, як у нас, коли ти спробував помити посуд за фен-шуєм. Одарка — це рівень!
Але найбільше «пощастило» дідусеві Івану на лавці біля під’їзду. Почувши емоційний монолог, він лише похитав головою і глибокодумно промовив до порожнечі:
— Ех, молодь... Шукають пози, викручуються, як вужі на сковорідці... А все ж простіше: в хаті має бути мир, злагода і правильний розподіл обов’язків. Хоча, дивлячись на те, як Василь тепер драїть плиту, мабуть, «нова поза» таки пішла йому на користь. Принаймні, сьогодні в нашому під’їзді пахне борщем, а не скандалом.
Отака вона, та «нова поза»! Бо, як казали наші діди, в сім'ї треба знати не лише пози, а й те, хто саме в цій сім'ї тримає ополоник за горло.
Зроби глибокий аналіз.









Світла надія після полону страху.
(Психологічна драма на три сцени.)



Дійові особи:
; ІГОР (43 роки) — людина, прикута до інвалідного візка. Його світ звузився до розмірів квартири та власного страху.
; МАМА (68 років) — жінка, чия доброта є єдиним щитом Ігоря проти світу.
; АЛЛА (27 років) — сестра Ігоря, прагматична, але людяна.
; ГОЛОС УЯВИ — безтілесний, металевий, проникає в простір сцени через акустичні ефекти.

СЦЕНА 1. ТІНІ В КУТКАХ.
(Київська квартира.. За вікном — сіра вечірня мжичка, шум дощу підсилює відчуття ізоляції. Візочник Ігор сидить  перед тьмяним екраном планшета.)
ІГОР (читає вголос, голос тремтить): «Там, в інтернаті для самотніх стариків, де доживають свій вік також ті каліки, котрі нікому в цьому світі не потрібні, часто буває  голодно і холодно…»
(Ігор відкладає планшет, стискає голову руками. Світло в кімнаті злегка тьмяніє.)
ГОЛОС УЯВИ (шепіт звідусіль): Ти вже там, Ігорю. Відчуваєш цей холод? Бетонні стіни. Запах антисептика. Тебе забудуть першого ж дня.
ІГОР (різко): Замовкни… просто замовкни!
(Входить МАМА. Вона тримається за стінку, важко дихає, але посміхається.)
МАМА: Знову ці жахи в телефоні? Ігоре, ти дивишся на світ крізь чорне скло.
ІГОР: Мамо, а якщо ти… якщо я залишуся один? Хто мене догляне? Я ж для всіх — тягар.
МАМА (сідає навпочіпки перед ним, бере його руки): Поки я дихаю — я твій захист. А Алла… вона ніколи тебе не кине. Ти для неї — не тягар, а брат.
ГОЛОС УЯВИ: Вона бреше. Вона просто хоче тебе заспокоїти, щоб померти спокійно. А потім — інтернат. Холод. Темрява.
ІГОР (закриває очі): Боже, зроби так, щоб цей голос зник…

СЦЕНА 2. ЕПІЦЕНТР ТРИВОГИ
(Півтора року потому. Кімната перетворилася на подобу лікарняної палати. МАМА на ліжку, її дихання переривчасте. ІГОР поруч у візку.)
МАМА (ледь чутно): Не бійся, синку… Світ не такий злий, як тобі здається. Ти не один. Обіцяю.
ІГОР (ридає): Ти йдеш, і я вже бачу, як відчиняються двері того притулку. Як вони забирають мої речі. Як я сидітиму там, у кутку, і чекатиму кінця. Мамо, я вже прожив це в думках тисячу разів!
ГОЛОС УЯВИ (звучить гучно, владно): Отак і буде. Реальності немає, є тільки твій страх. Він втілився. Вітаю, Ігорю. Ти самотній.
ІГОР: Я не витримаю… краще зараз, разом з тобою.
МАМА (стискає його руку в останньому пориві): Реальність… світліша… за твої… сни… Повір…
(МАМА завмирає. Тиша стає вакуумною. Ігор дивиться на порожнечу.)


СЦЕНА 3. ТИША ПІСЛЯ ШТОРМУ
(Третій день після похорону. Кухня. Стіл накритий для поминок, свічка догорає. АЛЛА входить, знімає пальто. Вона втомлена, але спокійна.)
АЛЛА: Ігорю. Час їсти.
ІГОР (дивиться в одну точку): Я зібрав речі. Що зміг укласти у рюкзак. Чекаю на машину, яка відвезе мене в той інтернат. Не витрачай часу, я готовий до цього пекла.
АЛЛА (завмирає, дивиться на нього з жахом): Який інтернат? Ти про що?
ІГОР: Ну, а що ще робити з інвалідом, у якого немає матері? Я ж знаю, як влаштований світ.
АЛЛА (підходить, бере його за плечі): Подивись на мене. Ти мій брат. Ти залишаєшся вдома. Тут, у своїй кімнаті, де ти звик. Тітка Люба буде приходити, я буду щовечора після роботи. Ніхто нікуди тебе не забере.
ІГОР (тремтячи): Ти… ти не віддаси мене? Але ж це важко… це ж робота, гроші, час…
АЛЛА: Це сім’я, Ігорю . А сім’я — це не про зручність, це про нас.
(Ігор закриває обличчя руками. Він починає плакати, але ці сльози — вже не від страху, а від полегшення. Світло стає теплим, золотавим.)
ГОЛОС УЯВИ (ледь чутний писк, що переходить у тишу): Цього разу.  я  помилився…
Але чи надовго?  Алла ж недавно народила синочка.
 ІГОР: Так, у моєї сестри турбот справді стало набагато більше. Звичайно,  кожен рік мого життя тутечки, в отчому домі,  може стати останнім.   Проте я, сподіваючись на краще, теж не буду сидіти, склавши руки. 
(Голос зникає остаточно. Ігор піднімає очі на Аллу. Вперше за довгий час Ігор бачить реальність такою, яка вона є. (Заспокоївшись, освічений візочник увімкнув отой комп’ютер, який подарував йому благодійник.).
ІГОР.   Та робота, яку інвалід може виконувати, пробуваючи вдома,  - це виграшний квиток лотереї.   Однак  Ісус Христос начебто сказав отак: «Хто стукає – тому відкривають».

Завіса.





.