Атанас Якимович на прiзвище Мольфар

              Атанас Якимович на прізвище Мольфар був українцем за походженням та пофігістом за покликанням.
    Працював чоловік агрономом на фермі «Сите черево». На посаду Атанас Якимович потрапив через ліжко. Власнику ферми терміново потрібно було перевезти ліжко до нової квартири дочки. Пан Мольфар мав стареньку «Таврію» з причепом. Дорогою домовилися про роботу. Щоправда довелося заочно піти навчатися, паралельно отримуючи чималу зарплату. 
   Прізвище Мольфар дісталося Атанасу від пращура, який, якщо вірити локальним апокрифам, володів здібностями настільки автентичними, що міг силою думки скислити молоко в радіусі тридцяти верст.
   Проте фінал кар’єри чарівника виявився позбавленим голлівудського глянцю. Одержимий класовою зневагою та хронічним метеоризмом, він необачно наклав на місцевого графа прокляття трирічної діареї (себто зурочив на три роки проносу). Граф, людина барокового розмаху й низького порогу толерантності до абдомінального дискомфорту, гумору не оцінив. Розплату було організовано у найкращих традиціях середньовічного сплітер-панку: мага розрубили на тринадцять охайних порцій і веліли закопати в тринадцяти різних куточках тутешньої діброви.
   Відтоді ліс офіційно йменувався «Мольфаровими угіддями». Там пахло вологим мохом та рідкими випорожненнями, а дерева шелестіли листями так загрозливо, наче шепотіли магічні прокльони. Зозулі у цих угіддях давно не рахували роки - вони відбивали уривчастий ритм, схожий на синкопи раннього Бетховена, натякаючи, що час - це лише умовність для тих, хто ще не закопаний у тринадцяти місцях одночасно.
   До містики Атанас Якимович ставився з тією похмурою байдужістю, з якою кактус ставиться до критики німецького ідеалізму. Забобони він вважав інтелектуальним апендиксом, а єдиним справжнім дивом усесвіту визнавав здатність своєї «Таврії» заводитися без залучення нецензурної лексики.
   Того вівторка над фермою «Сите черево» висіло небо кольору невипраного лікарняного халата. Атанас зайшов до бухгалтерії, щоб вибити накладну на аміачну селітру. У кабінеті пахло хлоркою, дешевою розчинною кавою та невисловленою екзистенційною тугою. За столом, заваленим паперами, сиділа головна бухгалтерка - Аглая Марківна, жінка такої суворої вдачі, що під її поглядом засихали фікуси, а податкові інспектори починали затинатися. Вона нагадувала гранітного сфінкса, якому замість вигадування загадок доручили вести дебет і кредит. У своєму сірому рахівничному житті Аглая Марківна любила лише дві речі: шпетити підлеглих та топити у відрі кошенят. Коли кошенята у селі закінчувалися, підлеглі ховали від жінки відра, бо вона починала скоса поглядати на них.   
   Раптом у ніздрі Атанаса Якимовича влетіла блукаюча мікрочастинка сухого коров'ячого гною. Простір стиснувся. Мольфар закинув голову назад, наче медіум під час сеансу некромантії, і видав такий несамовитий, апокаліптичний «АПЧХИ!», що шибки у рамах затремтіли в тональності до-мінор.
- Будьте здорові, - механічно, не відриваючи очей від калькулятора, каркнула Аглая Марківна, виконуючи цей соціальний ритуал виключно через невипарувані залишки антифризу радянського виховання.
- Дякую. А вам - жіночого щастя, - шмигнув носом Атанас Якимович, думаючи лише про те, як швидше забрати папери й піти курити.
   Побажання «жіночого щастя» в українському побутовому дискурсі зазвичай є синонімом ввічливого прощання, але всесвіт, який того дня явно перебрав із читанням Йонеско та Бекета, зрозумів усе занадто буквально.
   Того ж вечора законний чоловік Аглаї Марківни, Сигізмунд Петрович – мужичок тихої, майже прозорої зовнішності й затятий нумізмат - зустрів свій абсурдний фінал. Він сидів на кухні й намагався розігріти в мікрохвильовці заморожену піцу. У цей момент через відчинену кватирку до кімнати залетіла ворона, яка тримала у дзьобі рідкісну срібну монету часів Римської республіки - денарій 82-го року до нашої ери з гротескним зображенням Меркурія. Ворона, приголомшена виглядом працюючої побутової техніки, випустила артефакт. Монета по ідеальній параболічній траєкторії влучила точно в горло Сигізмунда Петровича саме в ту секунду, коли той робив глибокий вдих, обурений якістю напівфабрикату. Чоловік задихнувся символом античної торгівлі, так і не встигнувши зрозуміти, що став жертвою магії.
   Так Аглая Марківна стала щасливою вдовою. На похороні її обличчя випромінювало таку глибоку, тиху задоволеність і полегшення, наче вона щойно закрила річний звіт без жодної копійки розбіжностей.
   Але ніхто - і найменше сам Атанас Якимович - не пов'язав цей спалах «жіночого щастя» з банальним чиханням у кабінеті бухгалтерії. Для всіх це була лише прикра примха долі та орнітологічний ексцес. Жодна жива душа навіть не замислилася звідкіля в українського ворона римські монети?
   За тиждень по тому сонце над фермою «Сите черево» розпласталося небом, наче масна пляма жиру на сторінці районної газети, де було надруковано некролог чоловіка Головної бухгалтерки. Атанас Якимович міряв сягнистими кроками запилюжену ріллю, що пахла перепрілою кукурудзою та гарячим гумусом. Кожен крок здіймав маленькі сиві гейзери пилу, що осідали на його сандалях поверх шкарпеток – класична пастораль провінційного життя.
   Поруч, дріботячи ногами і відчайдушно намагаючись зберегти залишки номенклатурної гідності, йшов його заступник, Савелій Сильвестрович Кривопшик. Це був чоловік із фігурою знака питання та обличчям людини, яка щойно прочитала Біблію арамейською мовою і не знайшла там жодного рядка про улюблений ФК «Карпати». Савелій Сильвестрович без угаву бубнів про закупівлю гербіцидів, раптом збиваючись на цитування раннього К'єркегора у перекладі на суржик.
   У цей момент сухий чорноземний пил, підхоплений легким вітерцем, безжально залетів у дихальні шляхи Мольфара.
   Час уповільнився. Простір навколо вигнувся, як у ранніх серіях серіалу «Стар Трек». Атанас Якимович різко вигнув хребта, наче в нього вселився демон барокової архітектури, і видав черговий сакральний «АПЧХИ!». Від цього звуку з найближчої посадки з криком розлетілися навіть ті ворони, які ще не оговталися від нумізматичного інциденту тижневої давнини.
   Здригаючись від конвульсії, роздратований нудним монологом підлеглого, Атанас мимохіть вигукнув старе, майже забуте прокляття своєї прабабці:
- Бодай тобі самоваром всратися!
   Савелій Сильвестрович раптово замовк на пів слові про нітрати. Його очі округлилися до розмірів монети номіналом в одну гривню. Він схопився за живіт, видав звук, схожий на свист прибуваючого локомотива, і впав на свіжозорану ріллю. Заступник качався по пилу, звиваючись у таких химерних позах, наче намагався повторити одночасно всі фігури з кубістичних полотен Пікассо.
- Ой, матінко! Йой тисне! - ревів Кривопшик, поки всередині його анатомії відбувався тектонічний зсув.
   Звуки, що лунали з його надр, нагадували симфонічний оркестр, який скидають зі сходів: брязкіт латуні, гуркіт заліза і тоненький сопілковий свист прямої кишки. Нарешті, після фінального, судомного акорду, Савелій Сильвестрович, важко дихаючи, явив на світ Божий абсолютно новенький, блискучий самовар на чотири літри, прикрашений рельєфним подарунковим гравіюванням «За старанність». Об'єкт виблискував на сонці з такою чіткістю, що в його хромованому боці Атанас побачив власне ошелешене обличчя.
     Поки нещасного заступника в місцевій райлікарні зашивали три хірурги під керівництвом завідувача, який від подиву забув взяти хабаря, Атанас Якимович сидів на капоті своєї «Таврії» і курив одну за одною.
   Пазл у його голові нарешті склався. Бухгалтерка... чоловік... ворона... денарій... самовар... Це не були випадковості. А самоварне випорожнення - не що інше, як чарівна закономірність, загорнута в оболонку фізіологічного акту.
   Атанас зрозумів: він успадкував генетичний код свого розчленованого пращура, але у дуже специфічній формі. Він володів рідкісним, руйнівним і абсолютно неконтрольованим видом магії - Чарівним чихом. Кожне його рефлекторне чхання, підкріплене випадковим побажанням, ставало залізобетонним декретом для всесвіту.
   З того доленосного дня Атанаса Якимовича Мольфара бачили виключно в компанії маленької гусячої пір’їнки, яку він тримав при собі з тим же релігійним трепетом, з яким середньовічні інквізитори тримали розп’яття. Пір’їнка стала його портативним пультом керування реальністю. Лоскочучи ніздрі, Атанас викликав сакральний спазм і починав перекроювати буття під власні уявлення про ландшафтний дизайн та соціальну справедливість.
   Ось лише п’ять його найгучніших витівок, що назавжди увійшли до усної хроніки ферми «Сите черево»:
1. Евхаристичний апгрейд водогону
Випадково заскочений нападом нежиті біля центрального водозабору ферми, Атанас чхнув і в серцях побажав, щоб «усе це лайно нарешті перетворилося на щось пристойне». Наступні три дні з усіх кранів і душових лійок підприємства струменіло колекційне напівсолодке «Каберне-Совіньйон» урожаю 1936 року. Доярки змушені були поїти та мити корів вином, від чого тварини почали давати молоко з легким букетом чорної смородини й винограду, а місцеві трактористи пережили таке глибоке духовне прозріння, що тимчасово заговорили гекзаметром і почали бачити ангелів у силосному сиропі.
2. Борхесівська біографія кнура
Обурений тим, що племінний кнур на прізвисько Цезар відмовлявся виконувати свої демографічні обов'язки, Мольфар полоскотав ніздрі пером і  чхнув тварині в рило з побажанням «нарешті порозумнішати». Кнур почав витоптувати на гноївці цитати з Гегеля, дивитися на сарай із сумішшю ніцшеанського презирства та екзистенційного жалю, а літні ранки проводив у позі роденівського «Мислителя», трагічно дивлячись на корито з висівками. Єдине, чого кабан не почав робити, - проявляти репродуктивні функції. На скрушний запитливий погляд Атанаса кнур лише потиснув товстими плечима й надряпав брудним копитцем на стіні свинарника слово «чайлдфрі». 
3. Гравітаційний демарш тракторного парку
Під час суперечки з головним інженером, який відмовлявся виділяти казенну солярку для приватної «Таврії», Атанас видав каскад із трьох чхань поспіль, резюмувавши: «Та щоб ваші залізяки піднялися вище вашого его!». Сім тракторів «Джон Дір» негайно відірвалися від землі на висоту двох метрів і зависли там, повільно обертаючись навколо своєї осі під загрозливу музику Вагнера. Механіки тиждень заправляли їх за допомогою пожежних драбин, а сам процес оранки нагадував сюрреалістичний балет, де тритонні машини ніжно прасували повітря, не торкаючись грішної землі.
 
4. Капітальний ребрендинг охорони
Коли два нічних сторожі - професійні алкоголіки Микола і Валєра - крали мішок комбікорму, Атанас застав їх на гарячому. Сильний чих вирвався разом із реплікою: «Щоб ви святим духом харчувалися і нічого винести не могли!». Відтоді обидва сторожі втратили здатність тримати в руках будь-які предмети, важчі за молитовник, а навколо їхніх лисин з’явилися чіткі, люмінесцентні німби з чистого неону, які так яскраво світилися вночі, що повністю замінили фермі ліхтарі.
 
5. Езотеричне кохання доярки Люсі
Доярка Люся була закохана в Атанаса з тією ж мовчазною, руйнівною силою, з якою тектонічні плити тиснуть одна на одну в очікуванні землетрусу. Вона регулярно приносила йому парне молоко у банці, на якій пальцем малювала серця з вершків. Мольфар, чиє серце нагадувало добре просушений гербарій, одного разу ніяково зауважив під час чихання: «Тремтіти від вашої любові законам фізики!». Наступної ж миті почуття Люсі матеріалізувалися: навколо неї виникло персональне гравітаційне поле. У радіусі трьох метрів від дівчини припинялося старіння, квітнули трояндами навіть пластикові стільці, а залізні ломи починали ніжно згинатися у формі лебедів. Атанас тепер ходив на побачення виключно в касці, оскільки від надміру Люсиних емоцій з неба іноді сипалися стиглі ананаси.
   Що робить пересічний громадянин, коли на його пролетарську голову зненацька падає абсолютна, трансцендентна влада над законами фізики та біології? Він не вдягає костюм Супермена із червоним плащем та трусами поверх штанів, не рятує світ. Він робить те, що звик: купує три пляшки казенної горілки, палку копченої ковбаси, і йде в глибоке, як депресія Кафки, екзистенційне піке.
   Ніч над «Мольфаровими угіддями» розлилася густим, масним чорнилом, у якому тонули зорі, схожі на крихти пінопласту. Атанас Якимович брів крізь хащі з грацією пораненого гладіатора. У лівій руці він стискав надпиту пляшку, в якій плескався сорокаградусний розчин людського відчаю, у правій - свій чарівний гусячий детонатор чудес. Його погляд був сфокусований десь у районі четвертого виміру, де крихка логіка моралі остаточно капітулювала перед абсурдом всемогутності.
   Простір навколо нього гудів від алітерацій: вітер вив у вітах, ворушачи вологе від поту волосся, а під ногами хрустіли хаотичні пластикові пляшки, гілки й чиясь загублена в густих кущах бузини цнота.
   Атанас зупинився біля кривої осики, яка в темряві нагадувала гротескний судовий молоток. Світ навколо хитався, мов корабельна палуба в дев'ятибальний шторм. Маг підніс тремтячу пір’їнку до правої ніздрі, заплющив очі й несамовито крутнув нею.
   Ніздрі здригнулися. Легені розширилися до масштабів дирижабля «Гінденбург». Пролунав титанічний, сакральний чих, який міг би здути атмосферу з половини земної кулі. І в цей момент Атанас Якимович, перекрикуючи луну, що котилася лісом, загорлав у порожнечу:
- Пращур! Пращур! Довбоящур! Думаєш, ти впорався б краще за мене? От би зараз помінятися із тобою місцями!
   Всесвіт, який до цього моменту дрімав під затишною ковдрою квантової невизначеності, від такого вербального нахабства гикнув і клацнув, як старий рубильник.
   Повітря миттєво набуло щільності застиглого желе. Звуки зникли. Пляшка горілки, випавши з рук Атанаса, застигла за п'ять сантиметрів від землі, відмовляючись підкорятися силі тяжіння. Земля під сандалями завібрувала в тональності похоронного маршу, і Атанас Якимович раптом відчув, що його власна анатомія починає стрімко втрачати монолітність, розділяючись на тринадцять дуже автономних і абсолютно дискретних частин.
   Земля у тринадцяти точках лісу здригнулася від тектонічної гикавки, випускаючи на волю те, що століттями маринувалося в гумусі та прокляттях. Податливий ґрунт лопався із вологим жадібним чавканням. З глибоких ям, вкритих сизим мохом, виповзали почорнілі від часу, але вкрай енергійні фрагменти пращура. Вони цілеспрямовано повзли та котилися назустріч один одному в центр діброви, шурхотячи торішнім листям, наче зграя зголоднілих черепах. Ліва стопа впевнено обганяла праве передпліччя, а ребра збиралися в ідеальний анатомічний конструктор із клацанням деталей «Лего».
   Над околицею пролунав несамовитий крик болю - це Атанас Якимович, згідно з умовами недбало оформленого вербального контракту, деконструювався на тринадцять охайних порцій, які слухняно посіли звільнені пращуром підземні вакансії.
   З тих пір жодна жива душа з навколишніх сіл не потикалася до «Мольфарових угідь». Ліс став забороненою зоною. Культурний код регіону зазнав жорстокої мутації: якщо хтось у радіусі трьох районів необачно чхав, його негайно, профілактично й безжально лупцювали усім селом, використовуючи для цього навіть священні молитовники та свіжі випуски районної преси. Чхання прирівняли до тероризму та заклику до апокаліпсису.
   Темними безгомінними ночами, коли навіть цвіркуни затикалися від гріха подалі, жителі околиць чули за вікнами сухий стукіт кісток. Сни у такі лихі години оминали села стороною. 
   І лише вдовиця Аглая Марківна раптово пережила повне духовне переродження. Вона перестала топити у відрі новонароджених кошенят, трансформувавши свою легендарну суворість у тиху фрактальну ніжність. Сусіди, хрестячись і ковтаючи валідол, божилися перед сільрадою, що на власні очі бачили, як до вікна головної бухгалтерки вечорами приходить старий, трухлявий, але надзвичайно галантний скелет. Він приносить із собою величезні букети польових ромашок, які несамовито пахнуть вогкістю, вічністю та вірою у справжнє кохання. Колишній чоловік постійно щось приховував від Аглаї Марківни, а нового залицяльника вона буквально бачить наскрізь.

 Источник: https://poembook.ru/poem/3421046

УСІ МОЇ ТВОРИ НА САЙТІ: https://poembook.ru/orfei22