В Парке

                У парці, біля озера...
                (Усмішка.)
Дійові особи:
• АБРАМ — статний дідусь у темному костюмі, чорному капелюсі, з густою сивою бородою.
• МОЙША — дідусь у жилеті, з довгою білою бородою і чорною єрмолкою.

________________________________________
Київ. Голосієво.  Парк біля озера. Сонечко гріє по-весняному, качки на воді займаються своїми державними справами, а на лавочці сидять два давні приятелі — Абрам і Мойша. Сидять, дивляться на воду та розмовляють про життя. (Таке буття,  яке, як відомо, ніколи не питає, чи готовий ти до його сюрпризів.)
МОЙША (сідає на лавочку, тяжко зітхає, дивиться вдалину):
— Ой, Абраме... Где же мой хелев  хатан?  Такая, рыжая, кудлатая болонка. Словно льонок.. .
АБРАМ (поважно поправляє капелюха, говорить спокійно): — Не лементуй, Мойшо. Тут Союз Непорушний із  ядерною «Кузькіною  мамкою-бомбою» , ніби крізь землю провалився. І  що?.? А ти  через якусь руду кудлату собачку… ледве-ледве не плачеш.. (Він уже, бає іронічно посміхаючись.) Ревеш, ніби хлопійко.   
—
— МОЙША (обурено, емоційно):
— Это Союз! А это же моя собачка! Она меня любила бесплатно, прыгала от радости...
АБРАМ (саркастично хмикає, усміхається криво):
— Так і Союз комусь був «рідний». Ілюзії, Мойшо.  Такі дешеві омани, як радянська ліверна ковбаса.
МОЙША (з гіркотою):
— А что теперь не иллюзии? Пенсия? Медицина? Внуки, которые звонят раз в год?..
АБРАМ (з чорним гумором):
— Пенсія — це окремий жанр комедії. Дають стільки, щоби тобі вистачило на хот-дог… аби не здох
Там, по озерному плесо поволі  пропливають два лебеді. Сиві друзі  мовчки дивляться на цих білих птахів.
МОЙША (замислено):
— Знаешь, жизнь — это очень злая комедия. Одних уже нет, другие копейки считают...
АБРАМ (з цинізмом, але тепло):
— А четверті сидять у парку і згадують тих, кого нема. Ми — як старі експонати.
МОЙША (почухавши бороду, з усмішкою):
— Это ты хорошо сказал. Ты всегда хорошо говоришь...
АБРАМ (сухо сміється, голосно):
— Якщо ми ще й сміємося — значить, смерть нас поки що боїться.
МОЙША (з легкою іронією):
— А может, она просто ждёт, пока мы сами себя засмеём до смерти.
АБРАМ (з посмішкою):
— Тоді в нас ще є запас. Ми ще не всі анекдоти розповіли.
Київ. Голосієвський парк. Оцей ставок, який навкруг обсаджено зелено-кучерявими вербами  Теперечки звідкись (із кущів) вибігає руда болонка. Собачка крутить хвостиком, лягає біля лавочки. Діди дивляться на неї й сміються щиро, по-старому..



  «маленький собака» — ;;;;;; ;;;;; (келев катан).
•   Абрам, говорячи, звичайно, має на увазі Цар-бомбу.  Неофициальное название «Кузькина мать» появилось благодаря знаменитой фразе Никиты Хрущёва, сказанной им в 1959 году в разговоре с вице-президентом США Ричардом Никсоном: «Мы вам покажем кузькину мать!». Это была угроза продемонстрировать американской стороне всю мощь советского оружия.

Ось збагачений художніми засобами варіант вашого оповідання. Я додав більше образності, щоб підсилити емоційний та філософський стан героя.

---

### Леонід, білочка та кіт

Повітря парку було густим і солодким, наче настояним на бурштиновому пилку, а запах молодої трави просочував усе навколо, як свіжість після грози. Сонце грало на асфальті теплими золотими мазками, розсипаючи світло, що мерехтіло, наче розсипчасте золото, яке щедро витрушували з невидимих кишень небес. По доріжці, гордо несучи в зубах руду білочку, ішов білий Мисливчик — хижий принц у білосніжній шубі. Очі бідолашної тваринки скляніли від жаху, лапки безсило звисали, наче в’ялі пелюстки квітів, а пухнастий хвостик ледь-ледь сіпався, як останній відблиск згасаючого вогню. Ні, кіт не гриз її — він просто ніс свій живий трофей, як коштовність, здобуту в бою.

Леонід Кияшко сидів у своєму кріслі, мов спостерігач на березі бурхливого океану життя. Його тремтячі руки лежали на колінах, немов покинуті човни, що втратили вітрила. Він посміхнувся — не тією штучною, картонною маскою, яку часто надягають, щоб сховати біль, а справжньою, дитячою щирістю, що проросла крізь асфальт його випробувань.

«Боже, що ж робити? І білочку шкода, і гнатися за котиком — безглуздо», — думки пропливали в голові, як хмари, що ніяк не можуть зупинитися. Він згадав слова вчительки, що, наче застарілий пароль, спливли з пам'яті: «Рєбята, природний відбір полягає в тому, що виживає найсильніший!».

Життя — це хижий звір, який, подібно до Мисливчика, іноді хапає тебе за горло в найнесподіваніший момент. Льоня знав це, як ніхто інший. Колись він бігав цими ж доріжками, ловив м’яча, відчуваючи, як пульсує в ногах пружиниста земля. А потім — один удар долі, один момент, і світ вислизнув, як пісок крізь пальці, і земля пішла з-під ніг назавжди. Тепер він спостерігав світ крізь призму візка. Спостерігав уважніше, ніж раніше, вбираючи кожну деталь, як спрагла земля вбирає дощ. Мисливчик зупинився поруч, ніби вичікуючи вердикту долі. Кіт дивився на чоловіка зеленими очима, що нагадували два шматочки лісового моху, — у них застигло німе запитання.

**ЛЕОНІД.** (Пошепки) Котику, відпусти її, розбійнику. Вона ж не твоя вечеря. Ти ж білочок не їси.

Кіт завмер на мить, немов скульптура, а потім, ніби розчарований грою, обережно поклав білочку на теплу землю. Та лежала секунду, ніби боялася повірити у власне воскресіння, а потім — рвучкий стрибок! — і вона розчинилася в кущах, як розсіяний ранковий туман. Лише тремтіння гілля ще довго шепотіло про її втечу.

Леонід видихнув. У грудях, де досі оселився холодний протяг самотності, раптом розлилося живе тепло. Цей маленький порятунок був для нього важливішим за всі перемоги, які він встиг здобути до аварії. У цьому вчинку пульсувала надія — тендітна квітка, що здатна пробитися крізь мерзлу землю. Надія на те, що навіть коли тебе притиснули до стіни, можна знайти шпарину для втечі.

Мисливчик стрибнув на лавку, перетворившись на білу хмаринку, і почав умиватися, наче витирав із себе гріхи полювання. Сонце грало в його шерсті, запалюючи її вогнем. Леонід простягнув руку — обережно, як торкаються святині, — і погладив кота.

**ЛЕОНІД.** (Вже голосно.) Молодець, котику! Ти сьогодні не вбив. А це вже перемога.

Леонід відчув себе не в’язнем візка, а частиною великого весняного симфонічного оркестру. Частиною того самого закону буття, де іноді головну партію грає не сила, а милосердя. Де швидкість відступає перед тишою, а зуби — перед поглядом, повним любові.

Парк навколо цвів, наче весна святкувала власне весілля. Леонід зрозумів: світ не поділений на чорні й білі смуги хижаків та жертв. Між ними завжди є тонка стежка — вибір, на якій людина нарешті стає Людиною. Він подивився на свої неслухняні руки, потім — у глибоке синє небо, і вперше відчув, що його доля — це не вирок, написаний жорстоким почерком, а чистий аркуш. Навіть якщо він іскриться болем, це все одно його аркуш.

Сонце припікало плечі, даруючи просте, як подих, відчуття: життя — це не лише боротьба за місце під сонцем, а й дивовижна можливість бути світлом для інших, навіть коли ти сам здаєшся тінню. У цій тиші весняного парку Леонід відчув, як кайдани його відчаю нарешті перетворилися на пил.

Небо усміхалося йому блакитними очима. А він, нарешті, знайшов сили усміхнутися йому у відповідь — відверто, щиро, по-справжньому.