У трьох соснах

I
 
   Звичка зрізати кути на життєвому шляху зазвичай закінчується тим, що ти опиняєшся вгрузлий по коліно у смердюче болото, намагаючись згадати, під яким саме кущем залишив свій здоровий глузд.
   Словосполучення «я знаю коротку дорогу» поховало більше амбітних фраєрів, ніж ритуальне агентство «Пам’ять» у твоєму забутому Богом місті. Цей вираз діє як таємне заклинання, що миттєво перетворює лінійний хронотоп на карколомний сюжет страждань, блукань, благань та поневірянь. Варто лише збочити з нудної асфальтованої магістралі буття у привабливі хащі легких рішень, як простір навколо починає підозріло стискатися навколо твоєї нахабної постаті, наче дешевий джинсовий костюм після прання на дупі товстуна.
   Двигун старенького хетчбека Олекси видав звук, схожий на кашель сухотного німецького дога, що подавився хом’яком. Прикріплений до панелі пластмасовий гном-болванчик у тактовому екстазі закивав головою. Мотор стукав так ритмічно й зловісно, наче всередині циліндрів закрили крихітного, але дуже наполегливого Рінго Старра, який вистукував барабанну партію пісні «Come Together». Колеги в офісі - ті ще автоексперти з дипломами ютуб-академії - дружно тицяли пальцями за міську смугу. Мовляв, там, де закінчується цивілізація і починається володіння придорожніх бур'янів, є ангар, де глухонімий майстер лікує будь-яку карбюраторну чуму за ціною двох чашок капучино на рослинному молоці.
   Здавши хворе авто під опіку похмурого механіка, який пахнув мазутом і хронічним алкоголізмом, Олекса витягнув смартфон, щоб викликати таксі. Але додаток зухвало намалював кінський цінник і час очікування, що дорівнював тривалості середньостатистичного хрестового походу.
   І тут прокинулося воно - зрадливе, млосно-солодке, мов прострочений лікер, відчуття халяви.
   Внутрішній голос Олекси, який зазвичай мав тембр дешевого коуча з особистісного зростання, авторитетно шепнув, що ось цей придорожній гай, який чорнів попереду, - не просто хащі. Це - геометричний портал. Пряма лінія, за яку Евклід віддав би свою найкращу туніку. Навпрошки, повз криві скоцюрблені липи та нахабні кущі глоду, до дверей офісу було якихось триста метрів. Хвилина - і він на роботі. Безплатно! Без заторів! Обдуривши систему, капіталізм і всезнаючий GPS!
   Гай дивився на Олексу очима голодних ворон і підступно мовчав, як сфінкс перед зустріччю з черговою дурною жертвою.
   Спочатку чоловік крокував із бадьорою зверхністю людини, яка купила абонемент у спортзал і відчула себе Шварценеггером ще до першого тренування. Проте за тридцять хвилин по тому зухвалість випарувалася, лишивши по собі липкий піт, до якого на спині прилипла сорочка. Гай не закінчувався; він розбухав, метастазував і вигинався у просторі, наче рефлекторна судома згасаючого всесвіту. Дерева стояли так щільно й глухо, ніби їх сюди з корінням пересадили з якогось похмурого полотна бельгійських символістів, де сонячне світло вважається поганим тоном. Шелест листя над головою перетворився на зловісне шепотіння суфлерів у театрі абсурду, які й самі забули текст і просто шипіли у темряву: «Ш-ш-шукай... ш-ш-шлях...»
   Краю гаю не було видно. Олекса кружляв у зацикленому зеленому гетто, де кожен кущ глоду здавався точним аналогом попереднього, аж раптом простір перед ним розступився, оголивши анатомічну аномалію ландшафту.
   Прямо посеред хащів височів пагорб. На цій географічній лисині, всупереч усім законам біоценозу, росло рівно три сосни - і більше там абсолютно нічого не було. Дерева стирчали з сухої, потрісканої землі, мов три криві зуби у пащі мертвого титана.
   Олекса, важко дихаючи та проклинаючи свою офісну неповороткість, вирішив задертися на цей пагорб. Логіка була простою, як кут стола: висота дасть перспективу. Звідти, з цієї лисої верхівки, він неодмінно побачить знайомі скляні куби бізнес-центрів, почує матюки водіїв у заторах і нарешті знайде вихід до рятівної цивілізації - обителі кондиціонерів та кулерів з прохолодною водою.
   Чоловік рішуче подерся вгору, не зауваживши, що підіймається витоптаною до бруківкової щільності стежиною.
   Видершись на вершину, Олекса сперся руками на коліна і кілька хвилин щосили відхекувався. Потім озирнувся. Жодних скляних веж капіталізму. Жодного натяку на трасу. Довкола, скільки сягало око, розлився непроглядний, молочно-білий туман - густий і липкий, наче гігантський дупорукий першокласник розлив із величезної пляшки клей ПВА.
   Олекса гарячково задрав рукав піджака і подивився на годинник. Циферблат висвітив «8:45». За якихось п’ятнадцять хвилин належало з’явитися перед світлі очі шефа, пройти біометричний контроль і влитися в корпоративний конвеєр.
   Але реальність навколо грала за правилами Кафки, а не трудового кодексу.
   Одна обставина підсвідомо змушувала шкіру покриватися сиротами: Жодного натяку на вітерець не було. Повітря застигло, перетворившись на будівельну монтажну піну. Усе завмерло, наче світ навколо Олекси був намальований акрилом на полотні третьосортного пейзажиста. І лиш тільки - всупереч усій цій заціпенілій натурі - безперервно ворушилися незліченні голки на вітті трьох сосен. Вони шурхотіли, терлися одна об одну й вібрували, наче зелені антени, що ловлять сигнали з іншого виміру. Голки були єдиними живими (занадто живими) мешканками цього лячного місця. Звук їхнього шурхоту нагадував шелест купюр, які хабарник прокурор перераховує в своєму хабарницькому кабінеті.
   Зрозумівши, що можливостей тут не більше, ніж по життю у володаря диплому Сумського аграрного університету, Олекса плюнув під ноги й рушив униз. Спуск нагадував занурення в безробіття - м'яко, вогко й абсолютно безперспективно.
   Внизу туман трохи розвіювався, оголюючи нові складки географічного абсурду. Попереду, мов застиглі спини велетенських доісторичних тварин, виринали ще кілька тотожних пагорбів. Простір пропонував вибір без вибору, чистий екзистенціалізм у стилі Сартра. Навмання обравши один із пагорбів, Олекса почовгав угору, сподіваючись, що закони геометрії таки змилуються. Зайшов.
   На вершині на нього чекало концептуальне дежавю. Ті самі три сосни. Той самий лячний, сухий шурхіт голок на вітті. Голки вібрували з тією ж частотою, наче транслювали одну й ту саму радіохвилю пекла.
   Олекса розвернувся на закаблуках і майже збіг униз. Зайшов на інший пагорб. Підйом, задишка, вершина - і знову та сама триклята ботанічна трійця, що глузливо стирчала з лисої землі. Простір зациклився, перетворившись на поганий фрактал, де кожен новий крок лише підтверджував безцільність кроку попереднього. Жодних відхилень від матриці. Наче якийсь божевільний програміст скопіював один і той самий пагорб і розмножив його по всьому ландшафту, забувши змінити бодай кут нахилу гілок.
   Коли Олекса вдесяте взяв висоту, його легені палали, як Александрійська бібліотека. Побачивши на десятому пагорбі все ті ж три сосни, які вже здавалися йому особистими конвоїрами, він знесилено опустився на суху землю.
   Тремтячи від утоми й люті, дістав із кишені смартфон. Йому вже було байдуже до географії; він просто хотів упевнитися, що безнадійно запізнився на роботу.
   Екран смартфона блимнув і байдуже виплюнув у обличчя ті ж самі «8:45». Стабільність цифр мала вигляд витонченого знущання. Цього просто не могло бути! За суб'єктивним відчуттям Олекси, він уже цілу вічність блукав цими топографічними прищами, спаливши стільки калорій, що їх вистачило б на живлення Боїнгу-767. Час згорнувся калачиком і заснув, як ситий кіт, повністю ігноруючи закони термодинаміки.
   Олекса судорожно тицьнув у іконку виклику, намагаючись набрати шефа. Він уже формулював у голові промову про раптовий просторово-часовий колапс і шурхотливу хвою, але смужки зв'язку у верхньому кутку екрана демонстрували абсолютний нуль. Мережі не було. Навіть екстрені служби, здавалося, існували в якійсь іншій, паралельній і набагато щасливішій реальності.
- Та що б вас чорти вхопили з вашими приколами! - загорлав Олекса у молочну порожнечу.
   В істеричному нападі безсилля він пошпурив смартфон на суху землю. Слідом полетів піджак - цей елемент корпоративного дрес-коду раптом став важезним, наче його зсередини залили свіжим бетоном марки М400. Звільнившись від залишків цивілізації, Олекса грюкнув підборами і пішов униз, готовий штурмувати наступну географічну аномалію.
   Підкоривши черговий пагорб, він раптом застиг на пів кроці. Дихання перехопило. Між кривими стовбурами трьох сосен, прямо у пилюці, щось тьмяно виблискувало та темніло. Олекса радісно підбіг ближче, сподіваючись знайти бодай слід іншої людини.
   На лисій землі, акуратно розпластавши рукава, лежав його власний піджак, а поруч сиротливо світився екраном смартфон. Ті самі речі, які він з люттю залишив на попередній вершині, чекали на нього тут із терплячістю старих кредиторів. Простір остаточно вкусив сам себе за дупу, перетворивши гай на гігантського уробороса.
 
II
 
- Що, хлопче, загубився в трьох соснах?
   Олекса різко розвернувся, ледве не вивихнувши шию. Навпроти нього, прихилившись до середньої сосни, стояв старигань. Виглядав він так, наче його щойно дістали з етнографічного музею, перед цим забувши струсити столітній пил. На дідові була довга, невизначеного сіро-жовтого кольору сорочка з цупкого домотканого полотна, підперезана потертим шнурком, та широкі суконні штани, заправлені у шкіряні постоли, які трималися на чесному слові та мотузках. Обличчя його нагадувало сушену грушу: все в глибоких, як каньйони, зморшках, крізь які пробивалася кудлата сива зі смарагдовими прожилками борода, схожа на жмут сухого моху з тутешніх пагорбів.
   Найбільше Олексу вразила абсолютна невідповідність дідового вигляду та його нахабно-іронічного погляду, яким він сканував корпоративного бранця. Старигань тримав у кутку рота коротеньку, закопчену глиняну люльку, що самовіддано трималася на трьох останніх жовтих зубах.
   Він повільно засунув великий палець у витесану з дерева табакерку, витяг дрібку сухого зілля і спритно забив його в люльку. Тоді благоговійно примружився від задоволення і зробив: «Пих-пих!»
   З люльки вирвалася сиза хмаринка диму, яка пахла не дорогим капіталістичним вейпом і навіть не дешевим «Прилуками», а якимось сушеним бур'яном, паленим листям і сирістю гробової землі. Дим не розвіявся, а ліниво приєднався до загального молочного туману, роблячи атмосферу ще більш безнадійною.
- Я не загубився, - буркнув Олекса, намагаючись повернути собі обличчя топменеджера середньої ланки, хоча його серце калатало у ритмі божевільного там-тама. - Я просто... прораховую новий логістичний маршрут. Тут якась аномалія з GPS. І з часом .
  Дід знову - «Пих-пих!» - пустив дим і тихо, сухо захихотів. Звук його сміху був один в один як шурхіт хвої на трьох соснах, що вібрували над їхніми головами.
- Маршрут, кажеш? - перепитав старигань, примружуючи одне око. - Ну-ну. Всі ви, шустрики в куцих піджачках, сюди за маршрутом приходите.
- Перепрошую, а хто ви? - запитав Олекса, нервово поправляючи комір сорочки й намагаючись намацати бодай якісь рамки звичної соціальної ієрархії.
   Дід повільно вийняв люльку з рота, подивився на Олексу так, наче той щойно запитав, чому трава зелена, президент телепень, а земля кругла, і знову підніс її до губ. «Пих-пих!»
   Випустивши з легень чергову порцію сизого, ядучого диму, старигань примружився і видав із сухою, як тріск ламаної гілки, усмішкою:
- Хто! Хто! Дід Пихто!
   Олекса на секунду завис. У його виплеканому корпоративною етикою мозку, де всі звикли звертатися один до одного за схемою «ім'я + посада», ця дитяча приказка здивувала більше, ніж просторова петля. Офісна матриця дала збій. Юридичний відділ його компанії точно не мав інструкцій на випадок зустрічі з фольклорними персонажами серед фрактальних сосен.
- Слухайте, діду Пихто... чи як вас там, - Олекса зробив крок уперед, піднімаючи з землі свій піджак і намагаючись надати голосу залізобетонної впевненості. - Мені не до жартів. О 9:00 у мене щотижнева нарада. Якщо я запізнюся, шеф здере з мене три шкури без анестезії. Як звідси вийти на асфальт? Тут же гаю всього на триста метрів!
   Дід Пихто знову зробив «Пих-пих!», обвів поглядом застиглий у тумані ландшафт, і філософськи сплюнув під корінь найближчої сосни.
- Триста метрів, кажеш? - прошамтів він, і в його очах на мить спалахнув лячний, майже бісівський вогник. - Триста метрів тут було, коли татари цей ліс палили. А відтоді, хлопче, кожен такий розумник, як ти, що хотів обдурити дорогу і зрізати кут, доточував сюди по метру. Своїм страхом доточував, своїм поспіхом, своєю жадобою до халяви. Тепер тут такі умови простору - три дні гаєм, два дні лісом, і все коло трьох сосен.
- І що, ніяк звідсіля не вийти? - голос Олекси дав зрадливу сиплу тріщину, наче кришталевий келих під п’ятою головного бухгалтера на корпоративі.
- Чому ж не вийти? - раптом пролунало з-за спини.
   Олекса злякався так, що підскочив на місці, ледве не впустивши щойно піднятий піджак. Він стрімко обернувся, очікуючи побачити чергову етнографічну примару. Перед ним стояв мужичок середніх літ.
   Новий учасник бесіди виглядав настільки дивно, що на його тлі навіть дід Пихто здавався зразком нормальності. На ньому був пом'ятий, колись модний лляний піджак поверх латаної-перелатаної сорочки. Але найголовніше - він був занадто, просто протиприродно спокійним. На його обличчі застигла легка, блаженна посмішка людини, яка щойно випила відро валеріанки й одночасно досягла нірвани. Коли він моргав, його повіки рухалися у сповільненій зйомці. Очі чоловіка приковували погляд: зіниці були розширені на всю райдужку, чорні й глибокі, наче в них закапали концентрований, чистий спокій прямо з аптекарської піпетки з безтурботністю. Здавалося, персонаж був частиною туману.
- Вийти звідсіль можна, - запевнив мужичок, розтягуючи слова, ніби жував відразу пачку ментолових гумок. - Тільки навіщо? Куди поспішати? Усі ми кудись біжимо, Олексо... Метушимося. А сенс?
   Олекса закляк. Його мозок зачепився за найстрашніше слово у цій промові.
- Хто ви? І звідки... звідки ви знаєте, як мене звати? - пролепетав він, роблячи крок назад - ближче до діда з люлькою.
   Чоловік із розширеними зіницями лише тихо, заспокійливо зітхнув, склавши руки на животі.
- Я - Пилип з конопель, - апатично відрекомендувався новий знайомець, - Попри флегматичний характер, маю звичку вистрибувати неочікувано, як фурункул на носі перед випускним балом.   
- То як мені вибратися?
- Дуже легко! - бадьоро почулося вже з третього боку.
   Олекса здригнувся, проклинаючи цей день, цей гай і свій здоровий глузд, який явно залишився десь біля автомайстерні. Він обернувся на сто вісімдесят градусів і ледве не сів на суху землю.
   Перед ним стояв ще один чолов’яга. Якщо попередні двоє хоч якось укладалися в рамки божевільного сну, то цей персонаж претендував на головну роль у галюцинації вищого рівня. На ньому було справжнє древнє лахміття: колись, можливо, це був розкішний царський каптан із парчі, але зараз він перетворився на брудне, латане-перелатане дрантя, з якого лізли нитки та шматки тканини. При цьому на голові у чолов'яги абсолютно серйозно й гордо сиділа потемніла від часу, крива золота корона, прикрашена двома вицвілими скельцями замість дорогоцінних каменів. У руках він тримав мотузочку, на кінці якої флегматично жувала суху глицю сіра коза.
- Я так давно тут живу, що все на світі знаю, - заявив коронований володар дрантя, поправляючи свій головний убір, який постійно з’їжджав йому на ліве вухо. - Я, до речі, цар Горох. За моєї каденції, хлопче, усе на світі відбувалося. І цей гай ріс, і закони ваші писалися, і долари по сім, дев’яносто дев’ять були.
- То ви... - почав здогадуватися Олекса, і в його змученій голові нарешті стали вимальовуватися контури цього шизофренічного пазла.
- Так, - пихнув люлькою дід Пихто, випустивши таку жирну хмару диму, що найближча сосна на мить сховалася в ній, як чиновник від податкової. - Ми -персонажі фразеологізмів. Я от пихкаю кожного разу, коли хтось мене згадує у вашому світі. Якийсь бовдур ляпне: «Хто-хто? Дід Пихто!», а в мене відразу - клац! - і затяжка. Робота така, розумієш? Контрактна основа.
   Пилип з конопель у цей час знову солодко затягнувся, пустивши з ніздрів дві тонкі цівки ароматної кіптяви, і вкотре розслаблено й по-дурному захихотів, шурхаючи ногами по витоптаній землі.
- А Пилип з конопель, коли його згадують, курить свою «веселу травичку», - продовжував дід Пихто, - Щойно десь на нараді чи в кабаку хтось вискочить не до ладу, як той Пилип з конопель, у нашого растамана відразу новий косяк у рукаві матеріалізується. Ну а цар Горох... та сам дивись, схоже, і його згадали.
   Олекса перевів погляд на правителя в лахмітті. Чоловік у дранті раптом різко застиг, насупився, його обличчя налилося буряковим кольором, а корона на голові загрозливо зсунулася на самий кінчик носа. Його грудна клітка почала ходити ходором, він роздувся, наче жаба перед зливою, і гучно, натужно закашлявся. Виглядало це точнісінько так, ніби домашній кіт намагається виблювати клубочок шерсті на новий ковролін.
   Цар Горох зігнувся в три погибелі, хрипнув, зсудомився і нарешті з глухим звуком «кхек!» дістав з рота маленьку, ідеально круглу зелену горошинку.
   Він важко відхекався, витер рукавом порфірного дрантя піт із чола і абсолютно буденним рухом простягнув знахідку козі.
- Їж, Дереза, гляди не вдавися.
   Тварина зацікавлено ворухнула ніздрями, коротко мекнула і з апетитом з'їла горох, за хвилину знову повернувшись до споглядання туману з виразом глибокої життєвої мудрості на морді.
- Тобто, ви всі тут сидите, тому що люди на землі не вміють нормально формулювати свої думки без мовних штампів?
- Саме так, Олексюню, - лагідно підхопив Пилип з конопель, мацаючи руками повітря, наче намагався впіймати невидимого метелика. - Ми - жертви вашого недосконалого мовного апарату.
- Але ми не скаржимося, - філософськи зауважив дід Пихто, струшуючи гарячий попіл з люльки прямо на корінь середньої сосни. - Ми живі лише допоки нас пам'ятають. А то розчинилися б у цьому клятому тумані, як «Серун-пердун - одвічний вередун».
   Олекса кліпнув раз, потім другий. У його голові, що вже була забита KPI-метриками, фракталами й царями у дранті, стався черговий короткий розстріл логіки.
- Серун-пердун - одвічний вередун? - перепитав він, відчуваючи, як кожне вимовлене слово робить його диплом солідного ВУЗу ще більш марним. - Хто це взагалі такий?
- Отож бо й воно! - захихотів Пилип з конопель. - Хоча, якщо відверто, нам без нього тут .. легше дихається.
   Він знову глибоко затягнувся своєю веселою самокруткою, присів навкарачки і випустив тварині у морду ідеально рівне кільце диму. Коза Дереза вдихнула той дим, захиталася на непевних копитах і розслаблено мекнула.
- Годі кізку накурювати! – ображено буркнув цар Горох. – Сам прибиратимеш, якщо знову обригається.
   Олекса стомлено потер перенісся. Весь цей сюрреалістичний цирк починав його відверто втомлювати.
- То як мені звідси вийти? - нагадав Олекса, схрестивши руки на грудях і намагаючись увімкнути режим суворого антикризового менеджера.
- Дуже легко, - запевнив дід Пихто і знову зробив «Пих-пих!». Навколо його голови закрутилися у повітрі нові сизі завитки. – Треба всього лиш відгадати загадку. У нашому світі це стандартна процедура для виходу. Бюрократія, синку.
- Яку загадку? Я готовий, - рішуче відчеканив Олекса. За роки роботи в корпорації він пройшов стільки дурнуватих тестів на логіку, айк’ю та стресостійкість, що якийсь фольклорний ребус здавався йому найпростішим квестом у житті. - Давайте вашу загадку. Тільки швидше.
   Дід Пихто подивився на Пилипа з конопель, Пилип з конопель дурнувато посміхнувся цареві Гороху, а той, важко зітхнувши, поправив корону, почухав Козі Дерезі поміж ріжками, і виступив уперед, наче офіційний представник цієї лісової приймальної комісії.
- Але є одне «але». Якщо відгадаєш - почимчикуєш собі геть. А як ні... Розумієш, коли ми заселилися на цьому лисому пагорбі, сосни були геть голими. Жодної голочки. А тепер гляди, як буяє.
   Голки наче почули, почали ще гучніше шурхотіти, рухаючись як наелектризовані, хоча вітру не було досі. Цей сухий, тисячоголосий шепіт нагадував шелест незліченних сторінок із невиконаними наказами директора підприємства.
- Якщо не відгадаєш, - цар Горох простягнув руку в лахмітті, - станеш одним з тих, хто провалив завдання, себто перетворишся на ще одну голку. Домовилися?
   Олекса сковзнув поглядом по мільйонах зелених голок, що вібрували на гілках трьох сосен. Скільки ж тут таких топменеджерів, логістів, стартаперів та інших шукачів швидких маршрутів? По спині вкотре пробіг неприємний холодок.
- А вибір в мене є? - похмуро запитав він.
   Пилип з конопель раптом припинив хихотіти, випустив останню цівку диму і подивився на Олексу бездонними, чорними зіницями з несподіваною, тверезою глибиною.
- А у твоєму житті часто був вибір? - тихо запитав він.
   Олекса застиг. Перед очима пронеслися щотижневі планьорки, безнадійні дедлайни, штучні посмішки на тімбілдінгах і нескінченна гонка за бонусами, в якій він брав участь просто тому, що «так треба». Система ніколи не пропонувала гідної альтернативи, вона лише давала примарну ілюзію вибору.
- Слушне зауваження, - криво усміхнувся Олекса. - Я згоден. Загадуйте.
   Дід Пихто тричі стукнув люлькою по стовбуру сосни, і туман навколо них стиснувся, утворюючи щільне, біле кільце. Настала абсолютна, гробова тиша, в якій було чути лише як Коза Дереза пережовує свою козячо-дерезячу жуйку.
   Цар Горох виструнчився, набуваючи на мить справжньої, величавої осанки стародавнього правителя, і вимовив:
- «Усі в офісах знають, як їх бити, але ніхто ніколи не бачив їхніх синців. Чим менше ти працюєш, тим сильніше ти їх гатиш. Що це за таємничі жертви офісного неробства?»
- Рекорди продажів! - радісно вигукнув Олекса, аж підстрибнувши на місці від власної кмітливості. Він уже подумки бачив асфальт, свій офіс і щокасте обличчя шефа. - Я розгадав! Відпускайте мене, у мене скайп-конференція на носі!
- Це байдики, хлопче, - глухо загиготів Пилип з конопель, знову глибоко затягуючись новою сигареткою. Цього разу він із філігранною точністю випустив з рота димний квадрат, потім трикутник і наостанок - ідеальний геометричний ромб. - А тепер хутко стрибай на дерево!
   Олекса не встиг навіть обуритися. Світ навколо раптом втратив тривимірність.
   У ту ж секунду Олекса відчув, як його тіло насильницьким чином втрачає об'єм. Його буквально сплющило, наче автомобіль під гігантським гідравлічним пресом, вичавивши з нього всю людську вагу. Спочатку колишнього офісного неробу зіщулило, але наступної миті його немилосердно витягнуло вгору - хребет перетворився на тонку пружну жилку, шкіра затверділа й покрилася глянцевим восковим нальотом, а руки й ноги просто розчинилися в гострому зеленому тілі. Його закрутило у вихорі, підхопило невблаганною силою і швиргонуло вгору, прямо в густу крону середньої сосни.
   І ось він уже сидів на одній із тонких соснових гілочок, затиснутий у щільній шерензі поряд із мільйоном таких самих, як він, голок.
   Олекса спробував крикнути: «Я апелюю до трудового кодексу!», але замість цього з його нового гострого єства вирвався лише ледь чутний, сухий шурхіт. Тепер він розумів цей звук. Поруч із ним зліва шурхотів колишній юрист, який колись забагато «виносив сміття з хати», а справа тихо вібрував бухгалтер, що все життя «робив з мухи слона».
   Знизу, крізь густий білий туман, Олекса побачив три маленькі фігурки. Дід Пихто якраз робив чергове «пих-пих!», цар Горох турботливо обтрушував козу від попелу, а Пилип з конопель махав рукою кудись у порожнечу гаю.
   Наближалася дев'ята ранку. З туману, хрускітливо переступаючи через ями, виходила наступна жертва фразеологічного бандугрупування - чоловік у дорогому діловому костюмі з новеньким айфоном у руці.
   Олекса спробував закричати з усіх сил, намагаючись попередити нещасного, щоб той забирався геть із цього проклятого пагорба. До Олексиного крику миттєво приєдналися мільйони інших зелених хвойних голок. Колишні логісти, директори з маркетингу, кризові менеджери та юристи - уся ця величезна, колись високооплачувана офісна армія тепер волала в один голос, створюючи шалену шумову завісу.
   Але бідася унизу нічого не второпав.
   Для нього всі ці відчайдушні попередження звучали як дивний шурхіт соснового гілля у абсолютно безвітряну погоду. Новачок лише на мить зупинився, здивовано підняв голову, поправив краватку і самовдоволено прошепотів:
- Яка дика, первозданна природа всього за триста метрів від траси... Треба буде сюди якось регіональних менеджерів на тімбілдінг вивезти.

УСІ МОЇ ТВОРИ ТУТ: https://poembook.ru/orfei22
Дякую за увагу ;)


Рецензии

С 3 по 5 июля состоится Литературный фестиваль в Этномире. В программе – семинары известных поэтов и писателей, поэтический конкурс, посвященный Году единства народов России, книжная выставкая-ярмарка. Приглашаем принять участие →