Normolizator

«Нормалізатор».
Драма з елементом фантастики.
Частина перша. ДІЯ І
Сцена 1. Київська станція метро «Почайна». Ринок «Петрівка». Йдучи тут, серед рядів з книгами, Петро побачив її. Продавчиня, одягнена в  яскраво-червону та сірих джинси,  сиділа на табуретці біля прилавку з комп’ютерними дрібничками.  Дівчина, схиливши свою русяву голівку над смартфоном, очевидно, читала новини. Тимчасом чорнявий хлопець, котрий підійшов до прилавку, сказав: «Привіт, красуне. Мені потрібно…».
 Олена: Що? Чистий диск? 
Петро: Ні, не  диск –  флешка. Нова. Без файлі.
Монолог Олени, котра затримала свій погляд на хлопець: «Високий качок. За його широкою спиною — я буду немовби  за кам’яною стіною».
Петро: Може, вип’ємо кави?
 Олена: Авжеж. Давай узавтра. Там, у Голосієво, біля озера, обсадженого вербами.
Монолог Петра. «Слава Богу, беручи готівку, Лєна помітила, що мої руки ледь-ледь тремтять.  Може, вона не зверне увагу на моє хитке ходіння?». Юна блондинка  усміхнулася, а парубок намагається скоренько накивати п’ятами. . Завіса.
ДІЯ ІІ
Сцена. Голосіївський парк. Осінь. (Золоті клени й багряні каштани сиплють листя, мов золоті монети з небесної скарбниці. Петро й Олена сидять на лавці. Він нахиляється ближче. Раптом тіло здригається, «Нормалізатор» глючить.)
Монолог Петра: «Все, капут! Без «Нормолізатора» я — голий перед світом. Хотів поцілунок. А тепер — земля іде  з-під  моїх ніг, ніби  сходи того ескалатора, який поволі рухається там, у метро
(Петро різко встає, хоче втекти. Олена доганяє, хапає за руку й цілує.)
Монолог Олени: «Я злякалась, але він же не винен. Якщо зараз відпущу — він втратить себе. Я вибираю його справжність. Бо серце не камінь, а жива ріка.»
(Вони обіймаються. Завіса.)
ДІЯ ІІІ
Сцена. Біля кіоску. (Олена заряджає «Нормолізатор». Петро сидить на лавці, плечі опущені, мов крила після бурі.)
Монолог Петра: «Може, вона вже закохалась у мою душу? Її поцілунок — як ковток свіжого повітря після довгої зими. Я хочу вірити, що я вартий любові без маски. Бо без неї — як без рук, як човен без весла.»
(Олена повертається. Вони йдуть парком, сміються. Завіса.)
ДІЯ IV
Сцена 1. Наступного дня. Ринок «Петрівка». Вечір. (Петро в масці допомагає Олені скласти товар. Потім вони йдуть у кафе. Тиша, шум кавомашини, футбольний матч на екрані.)
Олена: Петю, ти живеш з батьками?
 Петро: Ні, мій тато і мама,  на жаль, почили в Бозі. Тепер я уже сам...
Олена: Ти, типу, інвалід, не працюєш?
Петро: Ні, я дизайнер. Малюю ескізи. Робота дає  хліб насущний.
Сцена 2. Біля гуртожитку. (Петро дарує червону троянду.)
Монолог Олени: «Петя - нормальний чувак. Але чи варто мені з ним? Може, знайду когось без проблем? А може, саме його щирість — те, що я шукала? Бо не все те золото, що блищить. А краще синиця в руках, ніж журавель у небі.»
Сцена 3. Кімната гуртожитку. (Олена з трояндою. Подруга Марійка читає журнал.)
Марійка: О, квітка! Хтось тебе проводжав?
 Олена: Так… Петро -дизайнер.
 Марійка: Ну нарешті! І як він?
 Олена: Добрий, щирий. Але імплант, спазми… Я  сумніваюсь, чи варто з далі….
 Марійка: А ти що?... Шукаєш принца на білому коні. Головне — щоб справжній.
 Олена: Може, він і є моя доля…
Сцена 4. Біля гуртожитку. Пізня ніч. (Петро знімає маску, дивиться на вікна.)
Монолог Петра: «Вона пішла… а я тут соло. Червона троянда в її руках — ніби шматок мого серця. Якщо вона повернеться — віддам їй усе, навіть своє нерівне життя. Бо без неї — як без повітря, як риба без води.»
ДІЯ V: ВЕСІЛЬНА НІЧ І БУНТ НА ЛАВЦІ
Сцена 1. Спальня молодят
Вечір. На столі лежить  весільний букет. За вікном —  місто, яке дихає вогнями, немовби велетенський організм.
Петро (зупиняється посеред кімнати): Ну от і все. Ми вдома, дружино.
Олена (усміхається, розгладжуючи сукню): Здається, цей день тривав цілу вічність. Я мріяла втекти від галасу — лишитися з тобою, тільки ми.
Петро знімає піджак, дивиться в дзеркало. Його рухи — рішучі, але напружені. Він кладе на стіл «Нормалізатор». Металевий клацок розтинає тишу, наче постріл.
Олена (злякано): Ти що?... Зняв його?
Тіло Петра здригається, ніби струмом. Рука судомно сіпається, ноги підгинаються. Він хапається за комод, обличчя зводить спазм.
Петро (з надривом): Ле… Лено…
Олена (відступає, блідне): Боже! Петю, я не впізнаю тебе. Це страшно, я не готова…
Вона кидає фату, мов кайдани, й вибігає, лишаючи його самотнім серед тиші.
Сцена 2. Двір
Ліхтар кидає тінь на стару лавку. Олена сидить, розтріпана, з розмитою тушшю. Її сльози — гіркі, як попіл, і гарячі, як розплавлений метал.
Внутрішній монолог Олени: «Я боягузка… Я знала все, читала статті, переконувала себе, що любов витримає. А побачила судому — й утекла. Злякалася не його, а власної слабкості. Як тепер повернутися?»
Звідти, з  під’їзду, виходить Петро. Кожен його крок — битва, кожен рух — мов розрив землі. Він тримається за стіну, але очі — чисті й спокійні, як нічне небо. Він падає на край лавки.

Петро (важко, але чітко): Ти втекла… Та я не звинувачую. Я знав, що цей день прийде. «Нормалізатор» був ілюзією. А справжній я — ось він, понівечений тілом, але не душею. Я хотів чесності. Хотів, щоб ти прийняла мене без масок. Якщо хочеш піти — я зрозумію.
Сльози Олени висихають, перетворюючись на гнів до власної слабкості. Вона хапає його руку й притискає до серця, мов до вівтаря.
Олена (палко): Нікуди я не піду. Я злякалася не тебе, а своєї нікчемності. До біса журнали й статті! Ти потрібен мені весь — справжній.
Вона сідає на його коліна, обіймає за шию.
Петро (зніяковіло): Лено… сусіди… Можливо, хтось отеперечки дивиться у вікно.
Олена (владно, гарячим поглядом): Нехай дивляться! Світ звик до фальшивих картинок. А ми — живі. Ти не каліка. Ти мій чоловік. Дивись тільки на мене.
Руки дружини розщебнули його одяг, її поцілунки — як полум’я, що спалює сором. Судоми перетворюються на тремтіння пристрасті.
Олена (шепоче): Ти мій. До останньої клітини. І я нікому тебе не віддам.
 Спершу їхній поцілунок був ніжним, але за мить перетворився на жагучий порив, де кожен дотик ставав вимогою, кожен подих — викликом. Її губи розкривалися владно, наче брали його в полон, її язик шукав його з невгамовною жадобою. Серце билося так шалено, що світ зупинився, лишивши їх удвох у вирі пристрасті. Їхні тіла злилися, мов два вогні, що пожирають одне одного, і цей поцілунок став не просто ніжністю, а бунтом бажання, яке не знає меж.
Олена (тихо, але рішуче): Піду додому. Принесу твій «Нормалізатор».
Петро (важко, але твердо): Так, принеси, будь ласка. Я не хочу, щоб ти тягла мене на собі, як мішок цукру.
Лєна нахиляється й цілує його ще раз — довго, глибоко, відчайдушно. Їхні губи зливаються в останньому акценті сцени, і нічна прохолода остаточно розчиняється в жарі
 Сцена 3 . ПОЛУМ’Я ПІСЛЯ ВЕСІЛЛЯ
Ранок. Затишна квартира молодят. Сонце, наче добрий гість, заходить крізь штори й розсипає золоті смуги по кімнаті. Петро сидить за столом, його тіло — мов зламаний інструмент, що болісно відгукується на кожен рух. Спина пече гарячим вогнем, права рука важка, наче камінь, налитий свинцем. Кожен спазм — це удар невидимого молота, що б’є по плечах і шиї.
Двері тихо відчиняються. Олена входить босоніж, мов тінь ранкового світла. Її усмішка — тепла хвиля, що розчиняє тривогу. Вона вмикає східну музику, і повітря оживає, наче саме дихає ритмом.
Олена одним рухом плеча скидає халат. Її танок — мов ріка, що тече повільними вигинами. Стегна креслять вісімки , живіт хвилюється, як море під вітром, руки малюють невидимі візерунки, наче птахи в небі. Сонячне світло ковзає по її шкірі, немов золотий пензель художника.
Петро піднімає голову. Його рука судорожно стискає край столу. У грудях — сором, що пече, мов жарини. Серце калатає нерівно, наче розбитий барабан. Сльоза скочується по щоці, як крапля роси.
ПЕТРО (голос ламається): Лено… Як ти можеш так мене любити?
Олена підходить ближче. Її дотик — мов теплий промінь, що торкається холодного каменю. Вона сідає йому на коліна, обіймає за шию, притискається чолом до його чола. Її шкіра пахне сном і ніжністю, наче ніч залишила на ній свій спокій.
ОЛЕНА (пристрасно, зі сльозами): Я хочу тебе всього. З болем, спазмами, усім, що є. Ти — мій.
Петро заплющує очі. Його рука ковзає по її спині, відчуваючи тепло, що нагадує живий вогонь. Він ховає обличчя в її шиї, вдихаючи запах, мов подих весни.
ПЕТРО (глухо, з надривом): Я боюся стати для тебе тягарем…
Олена бере його обличчя в долоні, її погляд — мов глибоке озеро, де можна втонути й знайти спокій. Вона цілує його в повіки, у скроні, наче ставить печатки любові.
ОЛЕНА: Ти — мій дар. Я обираю тебе кожного ранку. Разом із болем.
Лєна  допомагає йому підвестися, підтримуючи під лікоть, і веде до ліжка. Її руки — мов крила, що несуть його. Вона лягає поруч, притискається всім тілом. Її пальці розминають його плечі, мов лагідні струмки, що змивають напругу.
ОЛЕНА (тихо): Я буду твоїми ногами, коли твої втомляться. А ти — моїм серцем.
Петро обіймає її за талію, їхні тіла зливаються, наче дві гілки одного дерева.
ПЕТРО (голос тремтить): Ти зцілюєш мене, Леночко… З тобою я вперше відчуваю себе живим.
Молоді люди лежать переплетені. Олена проводить пальцями по його щоці, мов малює карту ніжності. Петро дивиться на неї з благоговінням, його рука ковзає по її волоссю, наче торкається хвиль ріки.
Їхні губи зустрічаються. Спочатку поцілунок — мов тихий подих весни, але швидко стає бурею. Її язик торкається його, наче полум’я, що шукає тепла. Серце калатає так сильно, що здається — сам час зупинився. Їхні тіла притиснуті, дихання змішане, поцілунок стає глибоким, болісно-солодким, мов суміш сліз і вогню. Коли вони відриваються, їхні чола знову торкаються. Губи вологі й припухлі, наче квіти після дощу.
ОЛЕНА (усміхаючись крізь сльози, тихо): Ми разом. Назавжди.
ПЕТРО (шепоче, майже благально): Сподіваюсь, що так, моя кохано.
Їхній поцілунок був наче спалах тиші серед ранкового світла: губи зустрілися нерішуче, але швидко перетворилися на глибокий порив, де солоні сльози змішалися з гарячим подихом. Серця билися в одному ритмі, наче прагнули підтвердити єдність, яку вже неможливо розірвати. У цьому дотику було все — біль і полегшення, страх і відвага, ніжність і відчайдушність. Він став їхнім обітним знаком, живим свідченням того, що любов здатна зцілювати й дарувати силу.
Вранішнє сонячне світло розливалося по кімнаті золотими хвилями, мов ріка, що несе новий день. Штори пропускали м’які смуги тепла, які лягали на обличчя й руки, наче благословення. У цьому ранку було відчуття початку й чистоти: сонце уособлювало надію, а повітря пахло спокоєм. Кожен подих ставав свідченням того, що день народжується для любові, мов нова пісня світу.
                Частина друга.   ДІЯ ІІ
Київ . Квартира молодят. (Світло від монітора мерехтить, мов самотня свічка в храмі. На столі — ескізи, їхні лінії криві, ламані, але живі, наче нервові імпульси, що прорізають папір. Петро сидить, його рука тремтить, кожен рух — мов удар грому, що розтинає тишу. Олена стоїть поруч, її погляд — мов щит, що захищає його від темряви. У кімнаті чути лише звук олівця, який дряпає папір, наче серце, що б’ється всупереч болю. На підлозі тінь від «Нормолізатора» лежить, мов відкинута маска, що втратила владу.)
Монолог Петра: «Учора я кинув виклик світу — показав себе без маски. І вона прийняла мене. Тепер мушу кинути виклик і тим, хто ховається за рівними лініями. Бо мої судоми — це не слабкість, а мова. Кожен спазм — як хвиля, що ламає берег, кожна кривизна — як ріка, що не знає прямоти, але несе життя. Мої лінії — це шрами, що перетворилися на пісню. Якщо я несу цей хрест у тілі, то нехай він стане прапором у моїй роботі. Я більше не хочу приховувати — хочу, щоб кожен штрих був моїм криком, моєю сповіддю.»
Олена (палко, стискаючи його руку): — Твої лінії — живі. Вони не схожі на інших, але саме тому вони справжні. Не бійся показати їх. Люди втомилися від фальші. Вони потребують твоєї правди.
Петро (рішуче, підводячись): — Завтра я піду в студію. І доведу, що недосконалість — це сила.
(Петро бере папку з ескізами, притискає її до грудей, наче воїн щит перед битвою. Поруч на столі лежить «Нормолізатор» — холодний, немовби той відкинутий меч, який більше не потрібен. Його пальці стискають аркуші так, ніби це зброя, готова розсікати стіни байдужості. Олена дивиться на нього, її усмішка — мов благословення перед походом. Завіса.)
 ДІЯ ІІ
Сцена. Офіс дизайн-студії.
Керівник: Твої «живі» лінії руйнують симетрію.
Петро: Люди стомилися від ідеальності. Бо життя — не цукрова вата, а хліб насущний.
Сцена. Кабінет директорів. Монолог Петра: «Вони бояться моїх ліній. Завтра я покажу їм силу недосконалості. Бо краса — не в рівності, а в правді. Як кажуть, краще кривеньке, та рідненьке.»
ДІЯ ІІІ
Сцена. Зала для зборів.
Петро: Ви хочете звільнити мене, бо я не «рівний»? (Він показує хаотичну композицію. Зала завмирає.)
Молодий дизайнер: Це топ! Керівник: Я теж задовбався від симетрії.
(Половина зали підводиться. Атмосфера змінюється.)
Сцена. Квартира. Вечір. (Олена й Петро сидять поруч. Їхній малий син, зосереджено схилившись над аркушем, малює криву лінію, яка, пересікаючи пряму, створює гармонію — мов поєднання життя й порядку, серця й розуму. Його рука дрібна, але впевнена, наче пташка, що креслить слід у небі.)
Олена (усміхається): — Дивись, Петю, він повторює твій малюнок.
Петро. (теж посміхається) Ще б пак!  Що було, те й буде; немає нічого нового під сонцем».

Олена (дуже сумно)  На жаль, Екклесіаст помилися. Ми, мирні українці, їли-пили, ставали на весільний рушник, а  тут раптом бац – московський вовк сказився. Ракети і шахіди летять сюди,  на вільний Київ.
Петро. Он уже виє воздушка. Бери, Лєно, малого – і біжи в укриття, бо сто раз пощастить. А потім?.. Хто знає?..
Олена (Знервована молодиця, схопивши валізу  з документами, взяла малого на руки) А ти?.
Петро. Як Бог дасть? 

Дякую за такий емоційний та глибокий текст. Це зворушлива історія про прийняття себе, справжнє кохання та стійкість, яка закінчується на дуже драматичній та реалістичній ноті нашого часу.

 ДІЯ IV: ЕХО В НЕБІ

**Сцена 1. Сходи під’їзду**

(Тут, у  під’їзді, панує напівтемрява, яку розрізають червоні відблиски сигнальних вогнів. Гуркіт десь далеко, але він відчувається всім тілом — як вібрація, що змушує дрижати стіни. Олена стоїть на сходах, важко дихаючи, притискаючи до себе сина. Петро стоїть біля дверей, його тіло вкотре зводить спазм, але цього разу це не хвороба — це суміш люті й болю.)

ПЕТРО. Біжи, Олено! Не озирайся! В укриття, у підвал, куди завгодно — головне, вниз!

ОЛЕНА. (Вона кричить крізь завивання сирени): Я не піду без тебе! Чому ти зупинився? Петро, я прошу, не залишай мене одну!

ПЕТРО.  (Він підходить до неї, бере її обличчя в долоні, його погляд спокійний, як ніколи): Ти пам’ятаєш, що ти сказала? «Я буду твоїми ногами». Але сьогодні ти маєш бути ногами нашого сина. Врятуй його. Це мій наказ і моє прохання.

Люблячий муж  цілує свою дружину  — коротко, волого, наче прощаючись із усім життям, що вони встигли побудувати за цей короткий час.)

ПЕТРО. Світло, яке ми запалили вчора, не згасне від їхньої темряви. Воно в ньому (киває на сина). Біжи, Лено,  в метро!

**Сцена 2. Вулиця. Ранок**

(Тут, у Києві,  після вибухів запанувала знову тиша. Ранкове сонце пробивається крізь дим, що підіймається над містом. Олена сидить у кутку укриття, обіймаючи дитину. Вона дивиться на вихід, де крізь металеві двері пробивається вузька смужка світла.)

Монолог Олени: «Він казав, що мої лінії — це шрами, які стали піснею. Сьогодні ці шрами на тілі нашого міста. Вони хотіли зламати нас, вирівняти, підігнати під свій "стандарт". Але вони не знають одного: справжня сила не в ідеальності, а в тому, що ти продовжуєш стояти, навіть коли земля йде з-під ніг. Петро… він навчив мене бачити красу в недосконалості. І я буду жити. За нас обох. Я вирощу нашого сина, і його лінії будуть такими ж вільними, як у батька.»

(Двері, скрипнувши,  відчинилися. Олена підводить голову. У світлі стоїть постать — силует, що ледь помітно тремтить, але впевнено ступає на сходинки.)

ОЛЕНА (шепоче, сльози котяться по щоках): Петре?..  Боже! Не-в-же?

(Завіса повільно опускається, залишаючи глядача у стані надії, переплетеної з тривогою, як і все наше сьогодення.)



……………………………………………………………………………………………………………………………………