Сказки маленькой Татьянки

Любі діти! Вітаю  Вас! Я священник  Олександр Широков
 
Присвячується всім добрим людям, які вміють бачити серцем. І, звичайно, маленькій Тетянці з Вінниці, чия доброта надихнула народження цього казкового світу.

«Казки про маленьку Тетянку з Вінниці»
Запрошую вас до славного міста в Україні до чарівної Вінниці.
Там, на тихій зеленій вулиці, стоїть маленький білий будиночок із зеленими віконницями та росписними стінами! .
У цьому будиночку живе маленька Тетянка.
Вона пече найсмачніші пиріжки в Україні, любить людей, тварин і птахів, а її двері завжди відчинені для добрих гостей.
Щоранку до Тетянки приходять друзі.
Пес Бровко стереже двір.
Кіт Муркотун муркоче біля теплої печі.
Три музичні жабки — Ква, Кві та Кво — репетирують нову веселу мелодію.
Добрий трамвайчик Дзелень дзвенить просто під вікнами.
Маленький літачок Ластівчик кружляє над містом і махає крилами.
Троє травневих жуків — Жу-Жу, Бум і Панцирик — вигадують нові жарти.
Голуб Свирилько грає на сопілці.
А кріт Скрипун виносить зі своєї затишної нірки маленьку скрипку.
Коли всі друзі збираються разом, у дворі починає лунати весела Вінницька полька.
Тоді навіть дерева тихенько пританцьовують, сонце усміхається, а вітерець підспівує.
У цьому чарівному світі ніхто не залишається самотнім.
Тут добро завжди перемагає зло.
Брехня неодмінно стає явною.
Той, хто помилився, може виправитися.
А кожна казка неодмінно закінчується дружбою, музикою, чаєм і теплими Тетянчиними пиріжками.
Тож заходьте!
На вас уже чекають.

МАЛЕНЬКА ТЕТЯНКА !
Біля тихої вінницької вулички стояв маленький білий будиночок із зеленими віконницями.
Саме там жила маленька Тетянка.
Щоранку вона відчиняла вікно й усміхалася сонцю.
І тоді починалися справжні дива.
Першим прибігав старий пес Бровко, який знав усі новини міста.
За ним поважно приходив рудий кіт Муркотун. Він був такий мудрий, що іноді навіть сам забував, наскільки він мудрий.
Із маленького ставочка весело вистрибували три музичні жабки — Ква, Кві та Кво. Вони завжди носили із собою маленькі скрипочки й кумедні барабанчики. Варто було їм заграти — і навіть похмурі хмаринки починали усміхатися.
Десь здалеку весело дзеленчав добрий вінницький трамвайчик.
— Дзелень-дзелень! Доброго ранку, Тетянко! Чи є сьогодні пиріжки?
— Є! — сміялася Тетянка. — І навіть ще теплі!
Тоді трамвайчик радісно дзеленчав ще голосніше й повільно проїжджав повз будинок, вітаючись із усіма мешканцями.
Високо над дахами кружляв маленький жовтий літачок Ластівчик. Він дуже любив дивитися на Вінницю з неба й розповідати друзям, де сьогодні розквітли найгарніші квіти.
А над квітами весело дзижчала нерозлучна трійка травневих жуків — Жу-Жу, Бум і Панцирик. Вони вважали себе найкращими льотчиками на світі, хоча інколи врізалися один в одного й тоді дружно сміялися.
Та найбільше всі чекали двох музикантів.
Першим прилітав сивий голуб Свирилько.
У дзьобику він ніс маленьку сопілку й грав такі ніжні українські мелодії, що дерева починали тихенько погойдувати гілками.
А з-під землі виходив кріт Скрипун.
Він бережно клав на плече маленьку скрипку, налаштовував її й починав грати.
Коли ж сопілка Свирилька зливалася зі скрипкою Крота Скрипуна, а жабки підхоплювали веселий ритм, навіть добрий трамвайчик починав дзеленчати в такт.
І тоді вся Вінниця слухала знамениту Вінницьку польку.
А Тетянка ставила на стіл запашний чай, мед, варення й великі тарелі з рум'яними пиріжками.
І ніхто не знав, що було смачніше — пиріжки чи сміх, який лунав того дня біля її маленького будиночка.
Бо там, де живе доброта, завжди знаходиться місце і для дружби, і для музики, і для маленького дива.

ЯК ТРИ ХИТРУНИ ЧЕСНИМИ СТАЛИ
Казка про маленьку Тетянку з Вінниці

Жила-була у славному місті Вінниці дивовижна жиночка  на ім'я Тетянка. На зріст вона була маленька. Зате серце у Тетянки було величезне, а розум такий гострий, що міг би нитку навпіл розрізати.

У Вінниці її знали всі.

Хтось казав:

— Он іде наша Тетянка!

Інші усміхалися:

— Обережно! Якщо сперечатися з Тетянкою, можна самому заплутатися.

І це була щира правда.

Одного разу з далекого Сходу до міста завітали троє хитрунів. Вони подумали:

— Якщо Тетянка така маленька, то її буде дуже легко обдурити.

Перший приніс яскравий фальшивий документ.

Другий почав розповідати небилиці, у яких було більше дірок, ніж у старому решеті.

Третій лише поважно поправляв метелика на сорочці або окуляри та  кивав головою, роблячи дуже розумний вигляд.

Прийшли вони до Тетянки й почали свою хитру гру.

А Тетянка уважно слухає, лагідно усміхається й тим часом ставить чайник на плиту.

— Продовжуйте, — каже вона. — Дуже цікаво вас слухати. Зараз і чайок буде, і пиріжки.

Хитруни дуже зраділи.

— Попалася вона в наші лапки! — подумали вони.

Та раптом Тетянка дістала маленький записник.

— Ось тут ви сказали одне...

Перегорнула сторінку.

— А тут — зовсім інше...

Ще одна сторінка.

— А ось тут ви вже самі собі суперечите.

Запала така тиша, що навіть голуби на площі перестали воркувати.

Перший хитрун почервонів.

Другий почав уважно роздивлятися власні черевики.

Третій так старанно чухав потилицю, ніби сподівався знайти там правильну відповідь.

Нарешті всі троє тихо сказали:

— Пробач нам, Тетянко. Ми думали, що зможемо тебе обдурити.

Тетянка лагідно усміхнулася.

— Маленький зріст — не означає маленький розум. І зовсім не означає маленьке серце. Краще бути чесною людиною, ніж хитрою.

Хитрунам стало дуже соромно.

Та Тетянка була доброю душею.

— Гаразд, — сказала вона. — Якщо вже прийшли, то не підете ж голодними.

Вона дістала з печі духмяні гарячі пиріжки.

Яких тільки там не було!

І з картоплею.

І з капустою.

І з вишнями.

І з домашнім сиром.

Самовар весело зашумів.

Запашний чай наповнив кімнату ароматом м'яти та липового цвіту.

Усі сіли за стіл.

Почали розмовляти.

Посміялися зі своєї нерозумної витівки.

І навіть не помітили, як на тарелі зник останній пиріжок.

— А хто ж його з'їв? — здивувалася Тетянка.

Усі переглянулися.

А потім дружно розсміялися.

— Напевно, той, хто був найголодніший!

Відтоді у Вінниці розповідають одну добру історію:

— Якщо зустрінеш маленьку Тетянку, ніколи не міряй людину сантиметрами. Краще поміряй її доброту, мудрість і щире серце. Бо саме вони роблять людину по-справжньому великою.

А троє хитрунів від того дня більше нікого не обманювали й стали чесними людьми.

Бо інколи одна чашка гарячого чаю, добре серце й кілька смачних пиріжків можуть змінити людину сильніше, ніж сотня суворих повчань.

І жили вони довго, дружно й щасливо.

А пиріжки у Тетянки з того часу стали ще смачнішими.

Кінець.


Як Тетянка врятувала Бровка
Друга казка із серії «Казки маленької Тетянки з Вінниці»

Ще задовго до того, як біля будиночка Тетянки оселилися її веселі друзі, сталося диво.

Одного осіннього вечора Тетянка поверталася додому через старий парк.

Листя тихенько кружляло в повітрі, а вітер наспівував свою вечірню пісню.

Раптом вона почула чийсь сумний голос.

— Допоможіть... Будь ласка...

Тетянка здивувалася.

Навколо не було нікого.

— Я тут...

Із-за старої липи визирнув великий біло-рудий пес.

Очі його були добрі-добрі, але дуже сумні.

— Ти... розмовляєш? — тихо запитала Тетянка.

— Так, — відповів пес. — Але це і є моя біда...

Виявилося, що звали його Бровко.

Колись він жив у добрих людей.

Та одного дня про його дивовижний дар дізналися троє жадібних пройдисвітів.

— Якщо пес уміє говорити, — сміялися вони, — ми швидко станемо багатими!

Вони возили Бровка ярмарками.

Брали гроші за кожне його слово.

Змушували годинами розмовляти з людьми.

Та Бровко ніколи не говорив неправди.

Коли його просили збрехати, він лише хитав головою.

Тоді пройдисвіти вигадали ще гірший план.

— Якщо люди повірять, що всі витівки зробив цей пес, ніхто не запідозрить нас.

Вони хотіли перекласти свою провину на Бровка, а потім назавжди позбутися єдиного свідка своїх обманів.

Бровкові вдалося втекти.

Він довго блукав дорогами, поки доля не привела його до Вінниці.

Тетянка мовчки вислухала його розповідь.

Потім лагідно погладила Бровка по голові.

— Не бійся, друже. Відтепер ти вдома.

У моєму будинку ніхто не скривдить того, хто говорить правду.

У цю саму мить сталося диво.

З-за хмар визирнув місяць.

Теплий промінь освітив Бровка.

І він уперше за багато днів завиляв хвостом.

Наступного ранку біля будиночка Тетянки вже стояли миска з водою, м'яка лежанка й табличка, написана власноруч:

«Тут живе Бровко — найвірніший друг Тетянки й охоронець усіх добрих гостей.»

Відтоді Бровко ніколи не залишав Тетянку саму.

Він першим зустрічав гостей.

Проводжав дітей до хвіртки.

Охороняв усіх слабших.

А якщо біля будинку з'являвся хтось із лихими намірами, Бровко не гарчав.

Він просто дивився такими чесними очима, що неправда сама тікала світ за очі.

Кажуть, саме тоді Тетянка сказала слова, які у Вінниці пам'ятають і досі:

— Справжній друг — це не той, хто голосно гавкає. Справжній друг — це той, хто ніколи не зрадить.

Так Бровко став першим мешканцем чарівного будиночка маленької Тетянки.

А попереду на них чекало ще багато дивовижних пригод.

Кінець.
 


Звідки взявся мудрий кіт Муркотун
Третя казка із серії «Казки маленької Тетянки з Вінниці»

Минуло кілька днів після того, як у будиночку Тетянки оселився пес Бровко.

Одного дощового вечора він раптом нашорошив вуха.

— Гав! Гав! Тетянко, чуєш? Хтось плаче...

Тетянка прислухалася.

І справді. Десь біля старої липи чулося тихеньке:

— Няв... Няв...

Вона взяла ліхтарик, одягла плащик, і вони з Бровком побігли на звук.

Під кущем бузку сиділо маленьке мокре кошеня.

Його шерстка була скуйовджена, а очі такі сумні, що навіть дощові краплі, здавалося, плакали разом із ним.

— Бідолашний... — прошепотіла Тетянка й обережно взяла кошеня на руки.

— Як тебе звати?

— Не знаю... — тихенько відповіло кошеня. — Мене ніхто ніколи не кликав на ім'я.

— А де твій дім?

— У мене його немає...

Бровко важко зітхнув.

Він добре пам'ятав, як сам колись залишився один.

Тетянка пригорнула кошеня до себе.

— Тепер у тебе є дім.

І друзі.

У будиночку вже весело потріскувала піч.

Тетянка витерла кошеня м'яким рушником, налила теплого молока й поставила перед ним тарілочку.

Кошеня їло так старанно, що навіть носик вимазало молоком.

Бровко тихенько засміявся.

— Дивись, у тебе білі вуса!

Кошеня теж засміялося.

І вперше за дуже довгий час перестало боятися.

Після вечері воно зручно вмостилося біля теплої печі.

Раптом усі почули дивне муркотіння.

Воно було таким лагідним і спокійним, що годинник на стіні почав цокати повільніше, чайник перестав сердито свистіти, а дощ за вікном ущух.

— Оце так муркотіння! — здивувався Бровко.

— Воно ніби лікує серце, — усміхнулася Тетянка.

Наступного ранку сталося ще одне диво.

Кошеня неквапливо вийшло на ґанок, уважно подивилося на сонце й дуже поважно промовило:

— Поспішати варто лише тоді, коли допомагаєш комусь. У всіх інших справах краще спочатку добре подумати.

Бровко аж сів від здивування.

— Оце мудрість!

Тетянка засміялася.

— Здається, тепер я знаю, як тебе звати.

— І як же? — поцікавилося кошеня.

— Муркотун.

Бо твоє муркотіння зігріває душу, а твої слова навчають мудрості.

Відтоді кіт Муркотун став найкращим порадником усіх мешканців чарівного будиночка.

Коли Бровко поспішав, Муркотун казав:

— Спокій — це теж сила.

Коли жабки Ква, Кві та Кво починали галасувати, він лише лагідно муркотів — і вони одразу пригадували, що справжня музика народжується не з шуму, а з дружби.

А коли до Тетянки приходили люди зі своїми клопотами, Муркотун тихенько стрибав їм на коліна, муркотів свою чарівну пісню, і тривога поволі залишала їхні серця.

Кажуть, якщо дуже уважно прислухатися до муркотіння Муркотуна, можна почути слова:

— Добро завжди знаходить дорогу додому.

І відтоді у будиночку Тетянки стало ще тепліше.

Бо тепер там жили не лише вірний пес Бровко, а й мудрий кіт Муркотун — великий ласун, філософ і добрий друг, без якого вже ніхто не уявляв жодного чаювання з пиріжками.

Кінець.

 

Як Тетянка врятувала веселих жабок-музиканток
Четверта казка із серії «Казки маленької Тетянки з Вінниці»

Одного теплого літнього ранку листоноша приніс до будиночка Тетянки велику дерев'яну посилку.

На ній було написано:

«Для пані Тетянки. Україна. Місто Вінниця.»

— Дивина якась... — усміхнулася Тетянка. — Я ж нічого не замовляла!

На посилці були ще й красиві італійські марки.

— Поглянь, Бровку! Аж з Італії!

— Гав! — здивувався Бровко. — Може, там сир?

— Або ковбаска... — замріяно промуркотів Муркотун.

Тетянка обережно відкрила кришку.

І раптом...

— КВА-А-А!!!

Із коробки вискочили три маленькі зелені жабки.

Одна тримала крихітну скрипочку.

Друга — маленький акордеон.

Третя — блискучу золоту трубу.

— Рятуйте! — закричали вони хором.

— Не відправляйте нас назад!

Тетянка здивувалася.

— Та хто ж ви такі?

Найстарша жабка низенько вклонилася.

— Я — Ква.

— Я — Кві.

— А я — Кво!

— Ми музикантки із сонячної Італії.

— Але чому ви опинилися в посилці? — запитав Бровко.

Жабки сумно переглянулися.

Ква зітхнула.

— Нас знайшов дуже жадібний багатій.

— Ми любимо грати джаз, — сказала Кві.

— І веселити всіх, — додала Кво.

— Але той чоловік вирішив заробляти на нас величезні гроші.

Він возив нас із міста в місто.

Змушував грати з ранку до ночі.

Навіть тоді, коли ми дуже втомлювалися.

— Якщо перестанете грати, — кричав він, — заміню вас іншими жабами!

Жабки ледь не заплакали.

— Ми більше не хотіли бути чиєюсь власністю.

Ми мріяли грати тільки тоді, коли в серці живе радість.

Одного дня добрий поштар пошкодував нас.

Він почув нашу історію й тихенько прошепотів:

— Я знаю одну дівчину в Україні. Її звати Тетянка. Вона ніколи не залишає в біді ні людей, ні тварин.

Він заховав нас у велику посилку й відправив до Вінниці.

Тетянка уважно вислухала жабок.

Потім лагідно усміхнулася.

— Відтепер ви вдома.

Тут ніхто не примушуватиме вас грати.

Музика повинна народжуватися з радості, а не зі страху.

Жабки так зраділи, що відразу заграли веселий джаз.

Бровко почав танцювати.

Муркотун замуркотів у такт.

Навіть старий самовар тихенько посвистував мелодію.

Та виникла одна проблема.

— Де ж ми житимемо? — запитала Кво.

Тетянка замислилася.

Саме тоді біля хвіртки вона побачила великий старий черевик.

Його давно залишив якийсь мандрівник.

— Ось ваш новий будинок! — весело сказала вона.

Бровко приніс м'якого моху.

Муркотун натягав пухнастого пір'я.

Ластівчик приніс соломинки.

Жу-Жу, Бум і Панцирик прикрасили черевик польовими квітами.

Так старий черевик перетворився на найзатишніший будиночок у всій Вінниці.

Щоранку з нього лунала музика.

Ква грала на скрипці.

Кві — на акордеоні.

Кво — на трубі.

Вони так полюбили джаз, що іноді вплітали в нього українські народні мелодії.

А ввечері всі друзі збиралися біля Тетянчиного будиночка.

Пили чай.

Їли гарячі пиріжки.

Слухали музику.

І навіть добрий трамвайчик Дзелень, проїжджаючи повз, тричі весело дзеленчав, ніби аплодував маленьким музиканткам.

Кажуть, якщо влітку приїхати до Вінниці дуже рано-вранці й уважно прислухатися, можна почути, як із маленького старого черевика лунає веселий джаз.

То грають Ква, Кві та Кво.

Бо справжня музика живе лише там, де є свобода, дружба і добре серце.

Кінець.
 


Як Тетянка врятувала трамвайчик Дзелень
П'ята казка із серії «Казки маленької Тетянки з Вінниці»

Одного дня Тетянка йшла старими вулицями Вінниці.

Раптом вона почула дуже сумне...

— Дзеле-е-ень...

То був не дзвоник.

То було чиєсь зітхання.

— Хто тут? — тихенько запитала Тетянка.

Голос долинув із великого трамвайного депо.

Там, у далекому кутку, стояв старий жовто-червоний трамвайчик.

Він був укритий пилом.

Його віконця потьмяніли.

Фарба облупилася.

А дзвоник майже не дзвенів.

— Добрий день... — ледве промовив він.

— Ти... живий? — здивувалася Тетянка.

— Так...

Мене звати Дзелень.

Колись я возив дітей до школи.

Закоханих — на побачення.

Бабусь — на базар.

Дідусів — до парку.

Я дуже любив свою роботу.

А тепер кажуть, що я старий...

І хочуть відправити мене на переплавку.

Тетянка погладила його теплий металевий бік.

— Ні...

Так не повинно бути.

У цей час до депо зайшли люди.

— Навіщо тримати цей старий вагон? — сказав один.

— Здамо на металобрухт! — підтримав другий.

— З нього вже не буде користі, — махнув рукою третій.

Тетянка вийшла вперед.

— Зачекайте!

Ви дивитеся тільки на його іржу.

А я бачу його добре серце.

Ви чуєте тільки старий дзвоник.

А я чую тисячі дитячих усмішок, які він подарував людям.

Старі речі не завжди треба викидати.

Іноді їх треба просто полюбити ще раз.

Люди замислилися.

Один старенький майстер тихо сказав:

— А знаєте...

Моя мама теж колись їздила саме цим трамваєм.

І мій дідусь був його водієм.

Інший усміхнувся.

— А я вперше поїхав ним до школи.

Ще хтось промовив:

— І я пам'ятаю його дзвоник...

Невдовзі біля депо зібралися майстри.

Хтось лагодив мотор.

Хтось фарбував боки.

Діти мили віконця.

Бровко носив інструменти.

Муркотун сидів на даху й уважно керував роботою.

Жабки Ква, Кві та Кво грали веселий джаз, щоб усім працювалося легше.

Жу-Жу, Бум і Панцирик літали навколо з маленькими пензликами й фарбували найдрібніші цяточки.

Навіть голуб Свирилько заграв на сопілці, а кріт Скрипун підтримав його ніжною скрипкою.

І сталося диво.

Одного ранку старий трамвайчик раптом весело задзеленчав:

— Дзелень! Дзелень!

Його очі-фари засяяли.

Дверцята відчинилися.

— Ну що, друзі? Поїхали?

Відтоді Дзелень уже не працював звичайним трамваєм.

Щосуботи й щонеділі він безкоштовно возив дітей старою Вінницею.

Під час подорожі він розповідав цікаві історії про місто.

Показував найгарніші вулиці.

Вітався з кожним перехожим своїм веселим:

— Дзелень-дзелень!

А жабки-музикантки грали джаз і веселу Вінницьку польку.

Діти співали.

Батьки усміхалися.

Навіть дорослі забували про свої турботи.

І всі знали:

Якщо сьогодні вулицями Вінниці їде старенький трамвайчик із веселою музикою та дитячим сміхом, значить, десь поруч неодмінно сидить маленька Тетянка.

Вона тихенько усміхається.

Бо знає одну просту істину:

Старими бувають речі. Старими ніколи не бувають добрі справи.

А добрий трамвайчик Дзелень і сьогодні катає дітей.

Тільки побачити його можуть лише ті, хто вірить у дружбу, добро і маленькі дива.

Кінець.

 

Як Тетянка навчила літати Ластівчика
Шоста казка із серії «Казки маленької Тетянки з Вінниці»

У неділю після обіду Тетянка почула дивний звук.

Не дзеленчав трамвайчик.

Не грали жабки.

Не муркотів Муркотун.

Це було тихе й сумне:

— Бр-р-р...

— Бр-р-р...

— Бр-р-р...

— Хтось дуже засмучений, — сказав Бровко.

— Ходімо подивимося, — усміхнулася Тетянка.

Друзі вирушили за місто, на маленький аеродром.

Там, біля старенького ангара, стояв новенький маленький літак АН-2М.

Білосніжні крила блищали на сонці.

Гвинт був мов новий.

Двигун працював рівно.

Та літак навіть не збирався виїжджати на злітну смугу.

— Добрий день, — привіталася Тетянка.

Літак тихо зітхнув.

— Добрий...

— Чому ти сумуєш?

— Бо я боюся...

— Чого?

— Першого польоту.

Усі кажуть, що я народився, щоб літати.

А якщо раптом у мене не вийде?

А якщо впаду?

А якщо всі сміятимуться?

Бровко хотів щось сказати, але Муркотун лише тихенько похитав головою.

Тетянка підійшла до літака й лагідно торкнулася його теплого борту.

— Знаєш...

Мій тато був пілотом.

Коли я була маленькою, він навчив мене однієї дуже важливої речі.

— Якої? — тихенько запитав літак.

— Хоробрість — це не тоді, коли зовсім не страшно.

Хоробрість — це коли страшно, але ти все одно летиш назустріч своїй мрії.

Літак замислився.

— А... ти вмієш літати?

Тетянка усміхнулася.

— Тато навчив мене.

Вона сіла в крісло пілота.

Ніжно погладила штурвал.

Перевірила прилади.

Усе було справне.

— Готовий?

— Не знаю...

— Це означає — майже готовий.

Двигун загуркотів веселіше.

Гвинт закрутився швидше.

Літак повільно покотився вперед.

— Мені страшно...

— Я поруч, — тихо сказала Тетянка.

Швидкість ставала дедалі більшою.

І раптом...

Колеса легко відірвалися від землі.

— Я... лечу!

— Лечу!

— Я справді лечу!

Від радості Ластівчик мало не заспівав.

Під ними розкинулася красуня Вінниця.

Виблискував Південний Буг.

Дзелень весело дзеленчав на мосту.

Жабки Ква, Кві та Кво так голосно заграли джаз, що його почув навіть вітер.

Жу-Жу, Бум і Панцирик кружляли поруч, ніби маленький почесний ескорт.

Голуб Свирилько грав на сопілці.

А Кріт Скрипун, хоч і не міг бачити неба, почув звук мотора й усміхнувся:

— Отже, ще одна мрія здійнялася в небо.

Після приземлення Ластівчик довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Знаєш, Тетянко...

Я думав, що мені потрібні сильніші крила.

А виявилося, що мені просто був потрібен друг.

Тетянка лагідно всміхнулася.

— Найкращі крила — це віра.

Віра в себе.

І віра в тих, хто поруч.

Відтоді маленький АН-2М, якого всі називали Ластівчиком, щоранку пролітав над Вінницею.

Він махав крилами дітям.

Іноді скидав із неба різнокольорові паперові літачки з добрими побажаннями.

А коли бачив когось, хто боявся зробити перший крок, тихенько гудів своїм мотором, ніби нагадуючи:

— Не бійся.

Перший політ найважчий.

Але саме після нього починається справжнє життя.

І Тетянка завжди усміхалася, дивлячись у небо.

Бо знала:

Кожен народжений для польоту обов'язково злетить, якщо поруч знайдеться той, хто в нього повірить.

Кінець.
 

Як Тетянка знайшла голуба Свирилька

Сьома казка із серії «Казки маленької Тетянки з Вінниці»

Одного теплого весняного ранку Тетянка вирушила до берега Південного Бугу.

Сонце лагідно світило.

Дзелень весело подзенькував на мосту.

Бровко біг попереду.

Муркотун поважно крокував слідом.

Раптом вони почули дуже дивний звук.

Не воркування.

Не спів.

А тихий сумний посвист.

— Ф'ю... ф'ю...

— Хто це так сумує? — запитала Тетянка.

Під старою вербою сидів сивий голуб.

Одне його крильце було перев'язане тоненькою травинкою.

Поруч лежала маленька дерев'яна сопілка.

— Добрий день, — лагідно сказала Тетянка.

— Добрий... — тихо відповів голуб.

— Чому ти не літаєш?

— Бо ще не одужав.

— А чому сумуєш?

Голуб опустив голову.

— Колись я літав над містом і грав людям на сопілці. Коли вони чули мою музику, переставали сваритися, мирилися й усміхалися.

— А потім? — тихо спитав Бровко.

— Декілька жадібних людей почули, як грає моя сопілка.

Вони захотіли заробляти на ній великі гроші.

Вони ловили мене сіткою.

Змушували грати без відпочинку.

Не для радості людей, а тільки заради монет.

Одного дня мені вдалося вирватися.

Та, тікаючи, я поранив крило.

Відтоді вже не міг літати.

Тетянка обережно взяла голуба на руки.

— Відтепер ти в безпеці.

У нашому будиночку ніхто нікого не примушує.

Тут музика народжується тільки тоді, коли серце хоче співати.

Кілька днів друзі доглядали Свирилька.

Бровко приносив йому найсмачніше зерно.

Муркотун муркотів біля нього вечорами.

Жабки Ква, Кві та Кво щодня влаштовували маленькі джазові концерти.

Жу-Жу, Бум і Панцирик веселили його своїми кумедними мелодіями.

А Ластівчик щоранку кружляв над будиночком і махав крилами.

Минув тиждень.

Свирилько розправив крильця.

Піднявся на паркан.

Потім — на гілку яблуні.

І нарешті злетів у чисте блакитне небо.

Він зробив коло над будиночком Тетянки.

Сів на димар.

Дістав свою маленьку сопілку.

І заграв.

То була така гарна мелодія, що вітер стих.

Квіти повернули голівки до музики.

Птахи замовкли, щоб послухати.

Навіть Південний Буг сповільнив свою течію.

У цей час із-під землі визирнув старий кріт.

Він уважно слухав.

Потім тихенько дістав маленьку скрипку.

І несміливо заграв разом із голубом.

Сопілка й скрипка так красиво переплелися, що всі друзі затамували подих.

— Яка краса... — прошепотіла Тетянка.

Відтоді щовечора біля її будиночка відбувалися маленькі концерти.

Свирилько грав на сопілці.

Кріт Скрипун — на скрипці.

Жабки додавали веселий джаз.

Жуки підхоплювали ритм.

Дзелень дзеленчав у такт.

А Ластівчик кружляв високо в небі, ніби диригував усім цим дивовижним оркестром.

Кажуть, якщо літнього вечора у Вінниці раптом почути ніжну сопілку, не поспішайте шукати музиканта.

Можливо, це Свирилько знову летить над містом і дарує людям мир, добрий настрій та надію.

Бо музика, зіграна від щирого серця, здатна об'єднати навіть тих, хто ще хвилину тому не міг знайти спільної мови.

Так голуб Свирилько став одним із найулюбленіших друзів маленької Тетянки.

І жоден вечір біля її будиночка вже не минав без чарівної мелодії його сопілки.

Кінець.
 

Як Тетянка подарувала сонце Кротові Скрипуну

Остання казка про те, як у Тетянки з'явився ще один друг

Одного осіннього вечора Тетянка сиділа біля свого будиночка.

Бровко мирно дрімав.

Муркотун муркотів біля теплої печі.

Жабки Ква, Кві та Кво тихенько перебирали струни своїх інструментів.

Свирилько награвав на сопілці сумну вечірню мелодію.

Та раптом...

З-під землі почувся дуже дивний звук.

Не тупіт.

Не шурхіт.

А чийсь тихий плач.

Тетянка стала навколішки.

— Хто тут?

Із маленької нірки обережно визирнув старенький кріт.

У лапках він міцно притискав до себе маленьку потерту скрипку.

— Не бійтеся мене... — тихо сказав він.

— Я не боюся, — усміхнулася Тетянка.

— А чому ви плачете?

Кріт довго мовчав.

Потім ледь чутно відповів:

— Бо я ніколи не бачив сонця...

Усі друзі притихли.

Навіть вітер перестав хитати гілки.

— Я народився під землею.

Там усе життя копав ходи.

І грав на своїй старенькій скрипці.

Я знаю, що таке весна.

Я знаю, що таке літо.

Я знаю, що восени падає листя.

Я знаю, що взимку йде сніг.

Я чув про веселку.

Про зорі.

Про світанок.

Але... ніколи їх не бачив.

Бо кроти майже не бачать світла.

Я можу лише уявляти їх у своїй музиці.

Тетянка тихо витерла сльозу.

Бровко сумно поклав голову на лапи.

Навіть веселий Муркотун цього разу не пожартував.

Тетянка взяла Скрипуна за маленьку лапку.

— Ходімо.

Вона повільно вивела його з нірки.

Посадила на теплий пеньок.

Саме в цю мить сонце почало заходити за обрій.

Його останні промені лагідно торкнулися мордочки Крота.

Він заплющив очі.

І усміхнувся.

— Я... не бачу сонця так, як бачите його ви...

Але...

Я відчуваю його тепло.

Отже...

Воно справді існує...

Тетянка міцно обійняла маленького друга.

— Сонце можна побачити не лише очима.

Його можна побачити серцем.

Відтоді щовечора друзі збиралися біля будиночка.

Свирилько грав на сопілці.

Жабки тихенько підспівували.

А Скрипун...

Грав так, що люди зупинялися просто посеред дороги.

Одні усміхалися.

Інші замислювалися.

А дехто непомітно витирав сльози.

Бо в його скрипці звучало те сонце, якого він ніколи не бачив.

Одного разу маленька дівчинка після концерту підійшла до Крота.

Вона нічого не сказала.

Лише поклала йому в лапку жовту ромашку.

— Це вам.

Вона тепла.

Майже як сонце.

Скрипун притиснув квітку до серця.

І тихо прошепотів:

— Дякую...

Тепер я знаю, який колір має доброта.

Кажуть, відтоді його скрипка зазвучала ще прекрасніше.

Бо кожна її нота була наповнена світлом.

Не тим, яке бачать очі.

А тим, яке живе у людському серці.

А Тетянка зрозуміла ще одну важливу істину.

Є люди, які бачать сонце, але не помічають добра.

І є ті, хто майже не бачить світу, зате світить іншим, мов саме сонце.

Тому й досі, коли літнього вечора біля маленького будиночка у Вінниці звучить скрипка Крота Скрипуна, люди кажуть:

— Послухай...

Це грає серце.

І якщо після цієї мелодії у когось на очах з'являється сльоза, не треба її соромитися.

Бо сльози, народжені добром, роблять людське серце ще світлішим.

Кінець.
 
ЕПІЛОГ
Будиночок, який завжди чекає друзів

Кажуть, що десь у старій Вінниці, неподалік тихих вулиць, де навесні пахнуть каштани, а над Південним Бугом літають ластівки, стоїть маленький затишний будиночок.

Він зовсім не схожий на палац.

У ньому немає золотих воріт.

Немає високих мурів.

Але є дещо набагато дорожче.

Там завжди горить світло у вікні.

На столі пахне свіжий чай.

А в печі рум'яняться гарячі пиріжки.

Саме там живе маленька Тетянка.

Поруч із нею — її велика й незвичайна родина.

Бровко пильно стереже двір, але кожного доброго гостя зустрічає веселим гавкотом і привітно махає хвостом.

Муркотун поважно сидить на ослоні біля печі. Він любить слухати розмови, муркотіти й час від часу промовляти стару українську мудрість.

У великому старому черевику живуть жабки Ква, Кві та Кво. Вони так люблять джаз, що навіть дощові краплини починають танцювати під їхню музику.

Щосуботи вулицями Вінниці поважно дзеленчить добрий трамвайчик Дзелень. Він везе дітей назустріч новим пригодам і знає про своє місто більше, ніж будь-яка книжка.

Високо в небі кружляє жовтенький Ластівчик — маленький літак АН-2М. Тепер він уже зовсім не боїться літати й щоразу вітає дітей веселим помахом крил.

Троє травневих жуків — Жу-Жу, Бум і Панцирик — грають на гітарі, акордеоні й трубі так завзято, що навіть соняшники починають погойдуватися в такт.

Голуб Свирилько щовечора виконує на сопілці ніжні мелодії миру.

А кріт Скрипун бере до лапок свою стареньку скрипку. Він і досі не бачить сонця так, як бачимо його ми. Але кожен, хто хоч раз почув його гру, знає: у його серці світить власне сонце.

І коли всі друзі збираються разом, над маленьким будиночком народжується музика.

Вона лине над садами.

Над Південним Бугом.

Над старими вулицями Вінниці.

І здається, ніби саме місто тихенько усміхається.

Кажуть, що ці казки — лише вигадка.

Можливо...

А може, й ні.

Бо якщо ви коли-небудь приїдете до Вінниці, почуєте веселий дзвін трамвая, далеку мелодію сопілки чи скрипки, запах свіжих пиріжків або побачите, як у небі кружляє маленький жовтий Ластівчик, — не поспішайте говорити, що це випадковість.

Можливо, десь зовсім поруч живе маленька Тетянка.

Вона неодмінно запросить вас до столу.

Наллє запашного чаю.

Пригостить пиріжками.

Познайомить зі своїми друзями.

І тоді ви зрозумієте одну дуже просту істину:

Добрі дива ніколи не зникають.

Вони просто тихенько чекають на людей із добрим серцем.
Від автора

Ця книжка — лише перша зустріч із маленькою Тетянкою та її дивовижними друзями.

Попереду на них чекають нові пригоди, нові знайомства, нові таємниці старої Вінниці, нові пиріжки, нові пісні й ще багато-багато добрих історій.

Тож...

Не прощаймося.

Краще скажімо:

— До нової зустрічі!

Бо казки маленької Тетянки з Вінниці тільки починаються...

Автор Широков А.А. 05,07,2026 г Киев Украина.