Нова надiя. Глава 1. Невдалий день

Прийшла весна 1594 року. На Січі розпочався весняний попас козацького табуну. Одного дня курінний отаман Кисляківського куреня Михайло Кремінь викликав до себе Іванка Гардового.
– Синку, наші хлопці вже тиждень пасуть коней нашого куреня. Підбери десяток козаків і їдь, зміни їх. Через тиждень я пришлю інших.
– Іти пішки?
– Ні. Я залишив десяток коней біля Січі про всяк випадок, а повернуться ті, хто зараз пасе коней, тут знову буде десяток. Голоблю з собою не бери, він, як не як, кашовар, нехай годує людей.
– Добре, батьку.
– Їжі із собою візьміть на тиждень.
Іванко відібрав дев’ятьох запорожців, в тому числі Мирослава Коберника, Петрика Сомика і Лавріна Чуба. Вони вже під’їжджали до місця, де кислячани пасли коней, коли в Іванка зародилась якась лиха підозра – не чути нічого. За серце почала хапати тривога.
Вони піднялись на невисокий пагорб і з нього побачили вбитих стрілами козаків. Вдалині видно ординців, які женуть перед собою козацьких коней.
– Боже правий! Татари захопили наших коней! – сторопів Лаврін.
– Нікому й на думку не спадало, що татари можуть так близько підібратися до Січі! – сказав Малюта.
– Швидко ми забули чим закінчилася історія Томаківської Січі, – похмуро мовив Мирослав.
Іванко обернувся і подивився на Петрика.
– Я з вами, – благально подивився Петрик на Іванка.
Тоді той повернувся до Чуба і наказав:
– Лавріне, негайно скачи на Січ. Доповіси курінному, що татари вбили наших козаків, а коней забрали. Скажеш, ми постараємося їх обігнати і підпалити перед ними степ, щоб вони не могли пройти на Крим. Одним словом, затримаємо кримчаків, як зможем. Нехай організує погоню, може, вдасться відбити коней.
– Може, нехай хтось інший скаче?
– Лавріне, скачи, не гай часу. І храни тебе бог! – перехрестив Іванко Чуба в дорогу. – Не гай час!
Чуб помчав вскач, намагаючись добратися до Січі якомога швидше. Кремінь, почувши таку новину, одразу побіг до кошового отамана. Той виділив йому тисячу кінних запорожців, які на чолі з Кременем помчали наздоганяти ординців.
 Іванко із своїми козаками як раз вчасно підпалили степ, не дали татарам відступити. Поки ординці чекали, як догорить трава, підоспіли запорожці.
Низовики врізались в лаву ворожих вершників, але ті бою не прийняли. Вони прийшли грабувати, а не воювати, тому гинути вони не збираються.
Татари не витримали несподіваного навального натиску, кинули козацьких коней і відступили. Іванко з козаками не встигли від’їхати на безпечну відстань. Трава догоріла, і татари побачили низовиків. З радісними криками вони помчали до козаків
Запорожці пришпорили коней і спробували відірватись від ординців. Аж раптом перед ними стала непереборна перешкода. Зазвичай невелика степова річка стала повноводною, широкою і глибокою з-за снігу, який розтанув. Ревуча весняна вода заглушує всі звуки.
Козаки вражено мовчать. Складність становища полягає в тому, що течія напрочуд сильна, а вода дуже холодна. В ній видно навіть шматки льоду. Коні заходити в воду відмовились. Здається, порятунку немає. Але здаватися ніхто з козаків не бажає.
– Якщо залишимося тут, то або загинемо або потрапимо в рабство, – розсудливо мовив Іванко. – Якщо спробуємо переплисти річку – або загинемо, або виживимо.
– Не поспішай.  Сім разів відміряй, а один раз відріж, – сказав Мирослав. – Увійти в бурхливу, холодну річку – це відчайдушний крок.
– Тут лишатися – однаково смерть. У гіршім випадку – полон. Треба плисти через річку, – промовив Петрик. – Так принаймні є шанс вціліти.
– Іншого шляху в нас немає, – додав Олекса Чухліб.
– Який невдалий день, – зітхнув Свирид Ружинський.
Іванко завмер, гарячково думаючи над тим, як спасти людей і самому врятуватись. Треба на щось зважитись.
– Іванку, із зброєю не перепливемо, – знову сказав Мирослав.
– Доведеться покинути її тут. Цілься! – гукнув Іванко. – Плі!
Козаки вистрелили по ординцям, але тих залп із дев’ятьох мушкетів не зупинив. Часу на роздуми вже не було, а низовики все ще безпорадно топчуться на березі.
Іванко, бачачи, що козаки все ще вагаються, кинув мушкет, спис, торби з кулями, порохом, перехрестився і першим увійшов в крижану воду, але він ніби не помічає холоду.
Козацькі коні кидаються по берегу, залишившись без господарів. Великого зусилля коштувало запорожцям триматися на воді і плисти до рятівного берега. Чується гучне сопіння Петрика.
Коні кримчаків зупинили свій біг на березі річки. Заходити у стрімку течію татарські коні теж не захотіли. Козаки пливуть, супроводжувані отетерілими поглядами кримчаків. Сотник Батал Рахманов довго дивився на запорожців, ніби вперше побачив.
– У, шайтани, а не люди, – вимовив він нарешті.
Іванко виліз на бажаний протилежний берег, озирнувся і побачив, що татари готові стріляти з луків.
– Не підводьтесь, браття, бо ординці постріляють нас з луків! Плазуємо в очерети! – наказав він.
Один з татар сказав сотнику Рахманову:
– Степ не вибачає слабкості, він сам вб’є цих невірних.
Ординці люто зиркають на протилежний берег. На подив в живих залишилися всі козаки. Іванко напружено стежить за ординцями. Через деякий час вони поїхали своєю дорогою, залишивши низовиків в спокої.
– Куди ми тепер? – запитав Мартин Паталаха.
– Поки нікуди. Татари теж думають, що ми якомога швидше заберемось звідси, а ми залишимось тут. Роздягайтесь, треба викрутити одяг. Поки день, хоч трохи підсушимо його, бо ночі ще дуже холодні, – сказав Іванко.
Козаки скинули мокрий одяг, чоботи, і почали викручувати його. Потім розклали його сушитися на очеретах. Дме вітерець, тож є надія, що одяг встигне до ночі висохнути.
– Чи є в когось чим можна розвести багаття? – запитав Іванко.
Але в козаків мало що залишилось. Із зброї у кожного тільки шабля і ніж. Розпалити вогонь нічим.
– Що в кого є з їжі? – знову запитав Іванко.
Але й їжі ніякої ні в кого немає. З посуду також нічого немає, тільки баклага з водою в Петрика вціліла.
– Отакої, – підсумував Іванко. – І взяти ніде, бо навколо дикі, незаселені місця. Доведеться поголодувати.
– І померзнути, – зіщулився від холодного, пронизливого вітру Петрик.
– Може заночуємо прямо тут? Збудуємо куріні з очерету, поки час дозволяє? – запропонував Мирослав.
– А може підемо вздовж берега? – спитав Петрик. – Якщо що, очерету скрізь вистачає, встигнемо збудувати сякий-такий курінь.
Так і вирішили. Як не дивно, одяг на вітру і весняному сонці висох, козаки вдягнулися і пішли по берегу на північ в бік Січі. Мирослав, який йде перший, піднявся на пагорб і миттю присів. За пагорбом пасеться величезний табун, який охороняють піші й кінні татари.
Вартові сторожко дивляться по боках. Кримчаки поставили п’ять повстяних юрт полу круглої форми.
– Ну що, – промовив Мирослав, – вдень повз них непоміченими не пройдеш. Доведеться чекати глибокої ночі.
– Схоже на те, – погодився Іванко. – Але нам потрібно буде зазирнути в юрти татар. В першу чергу візьмемо луки із стрілами, в другу – їжу і посуд.
– Думаю, ковдри нам теж зайвими не будуть, – додав Петрик.
– Ну що ж, я почергую, а ви можете відпочити, – сказав Іванко.
Запорожці наламали очерету і повкладалися на ньому спати. Іванко заліг на вершині пагорба і уважно розглядає все навкруги. Мирослав прокинувся приблизно опівночі і змінив Іванка на посту.
– Брате, можна спитати, – запитав Мирослав Іванка, – а про що ти думав там на березі перед тим, як кинутися у воду?
– Та, – завагався Іванко, але все таки відповів, – подумав що не судилося мені зазнати кохання.
Після цих слів він вклався зручніше і одразу заснув. Мирослав збудив козаків глибокою ніччю. Запорожці почали пробиратися до юрт, але між них ходить вартовий.
– І не спиться ж йому, – зітхнув Петрик.
– Татари горілки не п’ють, тому вартують добре, – хмикнув Макар Малюта.
– Давайте знімемо вартового? Я сам впораюсь! – запропонував Петрик.
– Ні, – відмовив Іванко. – Татари одразу здогадаються, що ми тут, і почнуть нас шукати. І знайдуть. Треба підійти тихо.
– Все одно ж помітять, що в них пропали зброя і харчі?
– Це буде тільки вранці. Робимо все тихо.
Козакам вдалося непомітно пробратися в юрти, в яких сплять кримчаки. Кожний виніс звідти те, що зміг. Хлопці відповзли подалі від юрт і підвелися на ноги.
– Що тепер? – запитав Мирослав.
– Було би добре розжитися на коні. Верхи воно краще, ніж пішки, – відповів Іванко.
Але тут на запорожців чекала невдача. Татарські коні сполошилися і побудили варту. Кримчаки не зрозуміли, що відбувається, але відігнали табун далі на південь. Козаки так і залишилися без коней.
– Як розвидніться нас почуть шукати. Пропоную йти у степ на схід звідси. Там багато байраків, я вдень бачив, – мовив Іванко.
Поки вони дійшли до байраків вже і розвиднилося. Обидва береги річки вкриті густим туманом. Татари почали пошуки нічних крадіїв, але швидко покинули це діло. Вони почали збирати юрти, але це займає досить багато часу.
– Що в кого є з їжі? – запитав Іванко. – Думаю, можна вже і поїсти
Виявилось, що є кумис, сухе молоко, горіхи, сирова баранина і конина. Кумис у великому шкіряному бурдюку.
– А я сподівався, що в ньому вода, – спересердя сказав Мирослав. – І вогонь не розвести, от біда.
Із зброї взяли півтора десятки луків і два десятки колчанів із стрілами, а ще дев’ять щитів.
– Пити хочеться, а до річки не підійти, – мовив Петрик.
– То облизуй росу з шабель, щитів. Он кілька щитів оббиті залізом. Або пий кумис.
– Та ну його, він же солоний, – бридливо скривився Петрик. – Від нього тільки ще більше пити хочеться.
– Подивіться яка хмара насувається. Точно буде дощ, – мовив Мирослав. – Треба терміново будувати курінь.
Але в байраках немає ніякого матеріалу для того, щоб збудувати бодай якийсь курінь. А дощ пішов сильний, холодний та ще й з градом. Козаки схопили татарські щити, що допомогло захиститися від граду.
Косий дощ йшов довго, і запорожці промокли наскрізь. Нарешті злива закінчилася.
– Сушитися немає як. Викрутимо одяг і підемо далі.
Вони їли на ходу горіхи і йшли, зігріваючись тим що рухаються. Йшли півдня і раптом побачили вдалині гай.
– Мені здається, чи там щось біліє? – запитав Петрик.
– Не здається, то берези! – зрадів Іванко. – Чудово!
– І що в цьому чудового? – поцікавився Ілько Дігтяр.
– Як що? Назбираємо березового соку і поп’ємо! Обстежте гай, де краще влаштувати табір?
Іванко побачив на одному з дерев старий гриб-трутовик і збив його. Він поклав його собі за пазуху, щоб той просох від тепла тіла. А ще нарвав сухої трави і також поклав за пазуху, щоб сіно ще більше просохло.
Козаки швидко наламали гілок і збудували каркаси для куренів. Потім зрізали широкі смуги березової берести для даху куреня. Поверх берести вкрили дах великими шматками зеленого моху.
Щоб спати було не так твердо – насипали м’якої землі. Шкіри, які взяли в татар, поклали як постіль на гілки, кору і сухі бур’яни, бо листя на деревах ще немає.
– Ще б вогонь розвести, – зітхнув хтось з козаків.
– Сподіваюсь, буде й вогонь, – посміхнувся Іванко.
Він наламав з дерев сухих гілочок, потім вийняв з-за пазухи сухий гриб трутовик і почав терти його об гостру дошку. Коли з’явилися іскри, козак підклав сухого сіна, і вогонь розгорівся. Поверх трави козак поклав березову бересту, а згодом тонкі дровця.
– Тепер не замерзнемо, одяг просушимо, і м’ясо приготуємо!
Мирослав теж наломив з дерев сухих гілок, за ним принесли дрова й інші козаки. Петрик приніс великий плаский камінь, який побачив раніше, і почав на ньому жарити баранину, щоб не чекати поки з’являться вуглинки, щоб м’ясо запекти.
Доки побудували курінь і приготували м’ясо, Мирослав набрав в баклаги березового соку. Украй зголоднілі запорожці з апетитом накинулися на їжу, бо не їли, не рахуючи горіхів, цілу добу. Одне погано – м’ясо не солоне.
– А хто ніс сіль? – запитав Іванко.
– Вся сіль була в Лавріна, – згадав Малюта.
– Наука нам на майбутнє – не можна, щоб сіль несла одна людина. Треба її запаси ділити на кілька чоловіків. Особливо, коли діємо малими групами.
– Це правильно. В розвідці дрібниць не буває, – додав Мирослав.
Після їжі ще з більшим задоволенням кислячани попили березового соку. Поки вечеряли – споночіло. Спати лягли ситими, задоволеними і в сухому одязі.
Іванко проспав довше всіх. Поки він прокинувся козаки встигли вполювати з луків диких качок і запекти їх в глині. Мирослав знайшов велику баюру з водою, вимив бурдюк і закип’ятив в ньому воду гарячим камінням.
Коли після сніданку воду випили, він ще раз набрав і закип’ятив воду, щоб її очистити. Коли вода вистигла, її розлили по баклажкам, які козаки позаминулої ночі взяли в татар.
– Тепер нам би ще розжитися на коней, – мрійливо сказав Петрик.
– Ну, це як бог дасть, – відповів йому Мартин Паталаха.
Іванко подивився на запорожців і зрозумів, що їх бойова дружба за час цієї пригоди ще більше зміцніла.
Козаки зібралися і гаєм пішли на північ. Коли гай закінчився, Мирослав запитав в Іванка:
– А якщо далі нам дерева більше не трапляться?
– Що ти пропонуєш?
– Прихопити із собою в’язанки дров, або приготувати ту конину, що в нас є, і взяти з собою вже готове м’ясо.
– О! – вигукнув Петрик. – Тут є озеро! Мабуть і риба в ньому водиться!
– Добре, – прийняв рішення Іванко. – Затримаємося тут.
Козаки розставили навкруги сильця і пастки на птицю і дрібного звіра. Петрик біля берега шаблею проштрикнув спочатку великого коропа, а потім білого амура. Він на дереві загострив два сухі сучки і повісив на них випатрану і промиту велику рибу.
Іванко тим часом знову здобув вогонь за допомогою гриба-трутовика і сухої дошки. Рибу запекли на паличках, увіткнутих в землю біля багаття, а конину на вуглях. Рибу одразу і з’їли, а конину відклали, щоб взяти її із собою в дорогу.
Наступного дня вони зустріли кінний козацький дозор. У запорожців із собою є запасні коні, тож кислячани верхи повернулись на Січ.